Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Залізниця спочатку йшла просто через місто, і Данко мав можливість краще придивитися до столиці країни, про яку стільки намріявся. З вікна ваґону зовсім добре було видно і величезні будинки, і широкі вулиці, і навіть розкішні вітрини, на яких були виставлені, здавалося, всі багатства світу. Все блищало розкішшю і достатками, котрих не було видно в щойно покинутій, зруйнованій війною Европі.

Але от поїзд завернув за якусь високу гору, і тут показалася зворотна сторона столиці. Вся та висока гора була порита, немов крілячими норами, примітивними землянками і нужденними халупами, збудованими з почорнілих дощок, сяк-так покритими кусниками бляхи, найбільше з розпростаних великих бляшанок. Коло цих халуп і землянок ходили і сиділи обдерті, босі діти і дорослі, а на розтягнених шнурках сохла пірвана білизна, правильніше сказати, якісь залишки білизни, що вже стратили колір і форму.

Та через кілька хвилин поїзд, обминувши гору, знову виїхав, ніби в інший світ, в багаті дільниці, де жваво бігали новенькі авта і йшла жива торгівля у великих склепах.

Нарешті поїзд вирвався за місто. Данко сподівався і тут побачити щось надзвичайне, але помилився. Тільки земля була червона і жовта, а позатим, от як звичайно: гори, ліси, долини. Коли б не пальми й банани, що росли тут і там, то і не сказав би, що їде через Бразилію.

Данко вже зовсім освоївся з Ґроссбахом і говорив з ним, як зі своїм старим приятелем. Зі свого боку товариський і говіркий німець проявляв до хлопця велику, чисто батьківську прихильність.

– Ви давно приїхали до Бразилії? – питав Данко.

– Я тут народився, хлопче.

– А як навчилися говорити по-німецьки?

– Від батьків, звичайно. Зрештою, не тільки від батьків. У нас в Санта Катарині є більше німців, як бразилійців, і там навіть мурини говорять по-німецьки.

– Що це – Санта Катаріна?

– Провінція, яка лежить на південь від провінції Парана. Санта Катаріну називають навіть Малою Німеччиною, бо німці, які там живуть, вибудували міста, цілком подібні до німецьких міст, а хлібороби ведуть господарку на німецький зразок.

– А по-бразилійськи ви вмієте також говорити?

– Ну, а якже? Я ж тут і університет скінчив.

– А це правда, що в Бразилії говорять по-портуґальськи?,

– Та майже правда. Між портуґальською і бразильською мовами е різниця, але невелика.

– А я от, – задумано сказав Данко, – вмію по-німецьки і по-українськи, а по-бразилійськи не вмію нічого. Це, мабуть, дуже тяжко...

– О, зовсім ні! – заперечив Ґроссбах і жартом додав: – Ти, коли хочеш, можеш навіть вже говорити.

– Я? – здивувався Данко. – Але як же я буду говорити, коли не вмію?! .

– Чому не вмієш? От, перш усього, якнайчастіше кажи: «Сі, сеньор», або: «Сі, сеньора».

– І що це означає?

– Це означає: «Так, пане» і «так, пані», але бразилійці вживають цього виразу на кожному кроці, і ти роби так само. Хто б тобі що не говорив, а ти все відповідай: «Сі, сеньор», «сі, сеньора», хоч і не розумієш. На десять «сі, сеньор», можеш раз сказати: «Но, сеньор», себто, «ні, пане», але тим не слід надуживати. Ліпше кажи: «Сі, сеньор», бо так ніколи не помилишся. Окрім того, коли здивуєшся, кажи: «Пушшя!», коли тобі хтось говоритиме дурниці, кажи: «Вай на онда»*, себто: «Іди по хвилі!» А коли тобі щось дуже сподобається, то нічого не кажи, тільки візьми себе за нижній кінчик вуха отак-о – і тебе вважатимуть справжнім бразилійцем.

Данко бачив, що Ґроссбах жартує, і вже хотів йому сказати: «Вай на онда!», але своєчасно роздумався і тільки посміхнувся.

– А що означає «пушшя»? – спитав він.

– Нічого не означає. «Пушшя» значить: «тягне». Але при здивованні ніхто не думає про якесь тягнення. «Пушшя!» є просто «пушшя!» і більш нічого.

– А чому треба братися за кінчик вуха, коли щось подобається?

– О, це має свою історію... Дикі індіяни, людожери, вважають, що в людини найсмачнішою частиною є кінчик вуха. Бразилійці перейняли цей жест і ним висловлюють високу оцінку не тільки на страви, але взагалі на все, що є гарне.

– Індіяни?.. А ви вмієте також по-індіянськи?

– Ні, не вмію. Знаю тільки кільканадцять слів.

– А які?

– Які?.. Ну, от, наприклад: жассі – місяць, коарасі – сонце, а расі – світанок, коема – ранок, іботіра – квітка, парана – море, або велика вода, ока – хата, каріока – дім білої людини, іта – камінь, ітажуба – камінь жовтий, себто, золото. Тими самими словами індіяни називають своїх дітей, а тому їхні імена бувають нераз дуже чудні. От хоч би взяти ім’я Ітапіра – це означає Кам’яна Риба.

– І ще?

– Та я, Данку, не знаю багато. Можу, тобі лише сказати, що більшість географічних назв у Бразилії взяті з індіянської мови. Столиця провінції Парана – Куритиба означає «багато піньорів»: «курі тіба». Ти ще не бачив піньорів, але в Парані їх є маса. Парану тут називають «Терра дос Пінєрайс» – «Земля Піньорів». Молоденькі дерева піньорів цілком подібні до ялинок, і їх прибирають на Різдво. Горіхи піньорів е дуже смачні, коли їх зварити, або спекти, і діти їх дуже люблять.

– А ще?

– Що ще?

– Що ви ще знаєте по-індіянськи?

– Данку, – вмішався в розмову Сокіл, – але ж не надокучай панові Ґроссбахові своїми питаннями!..

– О, ні! – жваво відгукнувся німець. – Лишіть. Це дуже добре, що хлопець усім цікавиться: адже він опинився в цілком іншому світі і мусить щось про нього знати... Питай, Данку, питай про все. Тільки залиши індіянську мову, бо посоромиш мене цілком. Я по-індіянськи знаю не набагато більше, як ти по-портуґальськи.

І Данко розпитував, розпитував, без кінця.

– Що це за такі огидні великі чорні птахи?

– Оці? Це – корви, або урубу. Огидні вони на вигляд, це правда, але дуже корисні, а тому є навіть закон, який забороняє їх убивати. Корви живляться виключно падлиною і позбавляють людей необхідности вишукувати і закопувати трупи тварин. Коли на пасовиськах загине яка худобина, то ці корви, чи урубу злітаються сотнями і через кілька годин залишають самий чистий кістяк. Тут також повинна десь бути падлина, бо ми проїжджаємо коло пасовиська, і тому вони зібралися.

– Де ж те пасовисько?

– Та тут же. Бачиш, цю дротяну загороду? Це ж і є пасовисько. Тільки воно дуже велике, і худоба є десь далі.

На одній зі станцій Ґроссбах закликав чорного, немов вимоченого в смолі, продавця у сніжно-білому халаті і замовив охолоджуючі напої. Мурин почав їх розливати в шклянки і при тому незручним рухом обілляв Соколові коліна.

– Еп-па, портуґез!.. – докірливо скрикнув німець.

Засоромлений продавець дуже перепрошував за спричинену прикрість, а, коли він вийшов з переділу, Данко спитав:

– Сеньор Алфредо, чому ви сказали йому «портуґез»? Адже він мурин.

Ґроссбах посміхнувся:

– В Бразилії, – сказав він, – кожного незграбного або глупого чоловіка називають портуґезом, бо портуґальців тут страшно не люблять.

– А говорять по-портуґальськи! – здивувався Данко. – Чому ж то так?

– О, про це довго говорити, а ти вже, напевне, хочеш спати.

– Ні, ні, сеньор Алфредо! – горяче запротестував Данко. – Адже ще видно, і я зовсім не хочу спати!..

– Але ж бо, Данку! – вмішався в розмову батько. – Ти вже замучив пана Ґроссбаха своїми питаннями! Може пан Ґроссбах хоче відпочити?

– Я – ні! – і собі відізвався Ґроссбах, – Коли Данко не втомлений і хоче говорити, ми можемо говорити і до півночі.

– Ну, коли ви тільки погодитесь з моїм сином говорити, то він вам не дасть спати і дві ночі підряд. Мій Данко є дуже надокучливий і готовий не їсти і не спати, аби тільки слухати.

– Добра ознака! – похвалив Ґроссбах. – Мої діти такі самі. Той, хто змалку нічим не цікавиться, нічим і не буде у своєму житті. Та й з одною дитиною ще легко говорити. А от колись поїдете до мене в гості і побачите, як то говорити з п’ятьма відразу!.. Я їх дуже люблю і взагалі люблю дітей, але, як після своїх постійних мандрівок приїду додому, то в мене, – вірите? – аж в голові гуде. Ага!.. Подивіться он через вікно: тут побачите таких, котрі нічим не цікавляться...

Всі виглянули у вікно і побачили самотню халупу, що вже закутувалася вечірньою імлою. Через відкриті двері видно було розложене посередині халупи вогнище, довкола якого сиділо з десятеро дітей різного віку і дивилося у вогонь, над яким висів на ланцюгу котел з якоюсь, як можна було догадатися, стравою. Всі були майже голі, не стрижені і не чесані. Дехто з них ліниво повернув голову в сторону поїзду, а решта навіть не ворухнулася. Довкола халупи жовтіла витоптана земля, а далі розстилився дикий пустир, що тікав у густий ліс. Ні грядки обробленої землі, ні сліду ніяких доріг, ні знаку якоїсь іншої оселі поблизу – нічого не було видно. Соколові стало трохи моторошно.

– Що ці люди тут роблять? – спитав він.

Ґроссбах потиснув плечима:

– Живуть...

– Але з чого живуть? Де беруть харчі до того свого котла?

– Того ніхто не знає. Вони нічим не цікавляться, і ними ніхто не цікавиться. Таких в Бразилії є десятки тисяч.

– І уряд не опікується ними?

– Навіщо? Вони щасливіші, ніж ми з вами, і ні від кого нічого не бажають... Приходять на світ і відходять з нього, ніким не помічені. Потреби їхні такі маленькі, що ліс їх задовольняє цілком. Часом, правда, такий мешканець назбирає кільканадцять кілограмів цінної кори з дерева, зв’яже з неї в’язанку, поставить її на голову і йде два-три дні до якогось населеного пункту, де є склеп. Там продасть кору, купить пляшку кашаси, себто, горілки, вип’є її і ляже п’яний під склепом спати. Проспиться ніч, візьме ще одну пляшку, трохи соли, сірників, тютюну і вертає додому. Через пару тижнів знову збирає кору і йде до містечка. І так живуть...

Сокіл ще довго дивився на халупу, як вона тікала від поїзду все далі й далі назад, поки, нарешті, не зникла за закрутом залізниці.

– Данку, хочеш помаранчі? – спитав Ґроссбах. – Чекай, я тобі обчищу, а тоді будемо знову говорити...

Сокіл був у душі радий, що Данко зайнявся розмовою з Альфредом і не чіпляється до нього з різними питаннями, а тому вдав, що дивиться у вікно, хоч не бачив нічого поза своїми сумними думками.

– Ну, – спитав Ґроссбах, коли Данко вмостився ближче коло нього з обчищеною помаранчею, – що ти хочеш ще знати?

– Ви обіцяли мені розказати, чому в Бразилії не люблять портуґальців...

– Ага... Тоді нам доветься трохи вернутися в історію... Ти знаєш, як відкрили Бразилію?

– Ні. Як це «відкрили»?

– А от так: в Европі раніше не знали, що існує Бразилія і взагалі Америка.

– А-а-а, тепер знаю: Колумб відкрив Америку!..

– От, от, Колумб відкрив Америку, а в 1500 році портуґальці відкрили Бразилію. Дня 25 квітня того року портуґальська фльотилія, що складалася з 13 кораблів, під командуванням Педра Алвареса Кабрала пристала до побережжя теперішньої провінції Баїя.

– І побачили індіян? – нетерпеливо спитав Данко.

– Вгадав, Данку: портуґальці побачили індіян. Ще білі сиділи на своїх кораблях, як індіяни на човнах підпливли до них самі.

– Щоб повбивати білих?

– Ні. Індіяни, яких побачили портуґальці, належали до племени тупінінкві і виявилися дуже смирними і приязними.

– І які вони були, ті індіяни?

– Були дуже смішні. Замість будь-якої одежі, тіла їхні вкривала фарба, що її індіяни виготовляли з рослин. Одні були помальовані до половини на синій, а від половини – на жовтогарячий колір. Жінки ж всі були помальовані на синьо. На головах вони мали корони, або як їх індіяни називають, акванґапе*, зроблені з яскравого пір’я птахів. Нижні губи у них були продірявлені і прикрашені великими кільцями. Мужчини мали при собі луки і списи. Їм дуже сподобалось, що прибулі почали їх обдаровувати різними дрібничками, як от коралі, бранзолети тощо. Особливо ж тішилися вони дзеркальцями, котрі вважали справжнім чудом. Ці індіяни не мали ніяких речей домашнього вжитку, не тримали ніяких тварин, і тому, коли їм показали привезену на кораблі курку, вони дуже полякалися і довго вагалися, перше, ніж зважилися її торкнутися.

Данкові це показалося таким забавним, що він розсміявся:

– Злякалися курки?!! Ой, які ж вони дурні!..

– Не дурні, – поправив Алфредо, – а просто дикі. І ти б напевно не взяв у руки якоїсь тварини, коли б її не бачив перед тим.

– Ну, і що було потім? – підганяв Данко.

– Потім?.. Потім портуґальці висадились на сушу, І Педро Алварес Кабрал наказав збудувати вівтар і відправити першу Службу Божу. Той острівець, де була ця Служба відправлена, називається тепер «Короа Вермелья», себто, «Червона Корона» на спомин яскравих опірень-акванґапе, що їх носило на голові плем’я тупінікві. В наступних днях портуґальці почали оглядати побережжя, знайомитись з рослинним і тваринним світом нововідкритої землі, а також вантажити при допомозі індіян на кораблі цінне червоне, мов жар, дерево, з якого в Европі виробляли надзвичайно дорогу червону фарбу. Це дерево називалося «браза» – «жар», і від нього постала пізніше назва Бразилії, хоч напочатку її називали «Терра де Санта Круз», себто, «Земля Святого Хреста».

Перше, ніж відплисти самому, Кабрал вислав наперед один корабель, щоб повідомити тодішнього короля Портуґалії Маноела Першого про наслідки своєї подорожі. Капітан цього корабля пристав ще раз до якогось побережжя Бразилії і там наловив багато індіанських чоловіків, жінок і дітей і повіз їх, немов звірів, на показ в Портуґалію. Кабрал з рештою фльоти, навантаженої деревом, овочами і різними тваринами, відплив пізніше. В Бразилії тоді залишилося тільки двоє збунтованих моряків, які втікли з кораблів і сховалися в лісі. Та, поки портуґальці приїхали вдруге, ці обидва моряки вже освоїлися на новій землі, вивчили індіанську мову і стали дуже помічними силами у завоюванню краю. Так, Данку, відкрили Бразилію.

– Ну, а далі?

– Що «далі»?

– А чому в Бразилії не люблять портуґальців?

Ґроссбах добру хвилину здивовано дивився на хлопця, а потім розсміявся:

– Он ти про що!.. Це, хлопче, тяжко буде тобі зрозуміти, бо ти ще малий. От коли підростеш, походиш до школи, то тоді дізнаєшся. Тепер скажу тобі тільки, що ця нелюбов пішла від індіян. Індіяни, особливо племена тупіє...

– Що це таке?

Допитливість хлопця ставила Ґроссбаха на кожному кроці в заклопотання і примушувала сміятися. Данко все більше і більше йому подобався..'

– Твій тато правду сказав, – обізвався він після чергового вибуху сміху: – з тобою не так легко говорити. Ти все хочеш знати відразу... Бачиш, всі індіяни, які живуть на терені Бразилії, діляться на дві великих нації: тупі і тапуя*. Я би показав тобі мапу, але ти на ній і так нічого не зрозумієш...

Сокіл, який спочатку не слухав розмови, пізніше зацікавився також і сказав:

– Пане Ґроссбах, даруйте, що і я вас почну турбувати... Але ви так цікаво оповідаєте...

– Хочете бачити мапу? – Догадався німець.

– Так, коли вам не трудно...

– Але ж прошу, дуже радо!..

Ґроссбах відкрив валізку, витягнув з неї велику мапу Бразилії і розгорнув на колінах.

– Дивіться, сеньор Іван: оце – мапа Бразилії. Тут іде ріка Північна Паранаіба, далі ріка Південна Паранаіба, ріка Парана і ось оця смужка на південь. Отже, на схід від цього кордону, на побережжі Атлянтійського океану, жили індіяни племени тупі. На захід – тапуя. Винятком з того є племена ґварані, які трохи порушують цей виразно визначений кордон і живуть на захід від ріки Парана в тому місці, де вона протікає поміж кордонами провінцій Парана і Мато Ґроссо. Ґваранці також належать до тупісів і становлять серед них найчисленнішу групу. Цих дві основних індійських «нації» – тупі і тапуя поділяються на племена – «трібос», а племена – на роди.

– Через те, – продовжував Ґроссбах, радий, що знайшов ще одного уважного слухача, – що кольонізація Бразилії почалася від побережжя Атлянтійського океану, себто, з тих земель, де жили тупіси, то науковці, дослідники і місіонарі вже вивчили їхній побут, звичаї і мову, а навіть видали словник і граматику мови тупі-ґварані. Тупі-ґварані тому, що говірки цих племен дуже подібні між собою, і хто знає мову ґваранців, може порозумітися з усіми племенами тупісів.

– Гірше стоїть справа з племенами тапуя, або, як ще їх називають, жес. Вони заселюють мало досліджені простори, на значній частині котрих і по цей день не ступила ще нога цивілізованої людини. Тому про тапуясів є мало відомостей. Тільки на підставі антропологічних досліджень стверджено, що племена тапуя є найстарішими мешканцями Бразилії. А все ж порівняно до тупісів вони стоять на значно нижчому щаблі розвитку. Окрім того, є дуже дикі, підступні і жорстокі, за що тупіси ставляться до них з погордою і призирством та майже не входять з ними ні в родинні, ні в ніякі інші зв’язки. Здається, що слово «тапуя» означає на мові тупісів «варвар». Зверніть увагу, сеньоре Іван, на це цікаве явище: варвар! І, що ще цікавіше, що, поки між портуґальцями та індіянами були добрі взаємини, то тупіси називали білих «тупітіньґами», себто, «білими тупі». Коли ж портуґальці показали їм у повній величі свої жорстокі кольонізаторські здібності, то тупіси почали називати їх «тапуїтіньгами», себто, «білими варварами». Ха-ха-ха!..

Веселий німець розсміявся так заразливо, що примусив посміхнутися навіть засумованого Сокола.

– Що й казати, – погодився землемір, – це дійсно парадоксально! Але, на сором мушу вам признатися, що все, про що ви говорите, є для мене абсолютною новиною. Писали, правда, колись наші земляки, що виїхали в минулому столітті до Бразилії, про буґрів і ботокудів, які нападали на них, палили їхні оселі, вирізували впень мешканців, крали дітей і так далі. Але...

– О, це велике непорозуміння! – перебив Ґроссбах Сокола. – Індіяни, які нападали на ваших і на наших земляків, зовсім не були ботокудами.

– Як?!! – здивувався Сокіл.

– Та дуже просто: не були ботокудами. Я ж не тільки чув про ці напади від своїх батьків, а й сам пам’ятаю, як ледве-ледве не попав у руки індіян, бо їх було донедавна ще дуже багато в провінції Санта Катаріна. Але, повторюю, ті індіяни не були ботокудами. Знаєте, звідки походить назва «ботокуд»? Від «батокс» – великого кружальця, що його носили, та ще й тепер носять у нижній губі племена тапуясів. І от з тими ботокудами бразилійські вчені опинилися перед великою загадкою. Колись давно, задовго перед тим, як була відкрита Бразилія, з невідомих причин частина племен тапуя вимандрувала зі своїх теренів, пробилася через племена тупі далеко на південь і опинилася на території теперішньої Парани. їх була велика кількість, і вони заселювали головно околиці верхів’я ріки Тібажі, а деякі заглибилися ще далі на південь, аж за ріку Іґвассу, і доходили до північних теренів теперішньої Санта Катаріни. Ось, прошу подивитися на мапу. Бачите? Останнє місце сталого побуту ботокудів у Парані було коло гори Тайо, отут... Однак, що сталося пізніше з ботокудами – цього докладно ніхто не знає. Відомо тільки, що в половині 16-го століття частина їх вимандрувала знову на південний захід і була знищена між ріками Іґвассу і Парагвай племенами креньс, які здавна жили в тих околицях. Друга частина ботокудів пішла просто на південь і десь пропала. Чи були вони також знищені іншими індіанськими племенами, чи, навпаки, поріднилися і змішалися з ними – цього ніхто сьогодні з певністю не може сказати. По ботокудах фактично не залишилося ніяких слідів. Ніхто докладно не знає ні їхньої мови, ні їхнього побуту, ні їхніх законів, а тому вчені вважають всю загадкову справу з ботокудами найтемнішою сторінкою бразильської історії. Та все ж з тих убогих вислідів наукових розвідок вдалося встановити, що ботокуди були надзвичайно відсталі серед інших індіанських племен і мали дуже погану славу. Останній, хто бачив ботокудів, був еспанський дослідник Алваро Нунез Кабеза де Вака, котрий, повертаючись зі своєї експедиції до Парагваю по ріці Іґвассу, мусів собі зброєю прокладати дорогу, бо на нього нападали ботокуди. Це було в 1541 році, і більше про властивих ботокудів ніхто ніде не згадує. Тільки пізніше нові поселенці, котрі терпіли від індіанських нападів, прозвали кожне жорстоке плем’я ботокудами, очевидно, на підставі тієї лихої слави, яку мали ботокуди серед всіх індіян.

– А хто ж були буґри? – спитав Сокіл.

– Буґри – це не назва племени, а індіанська назва дла невільників-індіан. «Буґре» означає «водонос». В понятта «буґре» індіани вкладали велику дозу зневаги і призирства та прикладали його до кожного, хто не заслуговував пошани. Загально ж буґрами прийнято називати всіх кровожадних, жорстоких індіян.

– А є й добрі індіяни? – спитав раптом Данко, про котрого дорослі мужчини забули в своїй розмові.

– Пушшя! То ти ще не спиш?! – вигукнув Ґроссбах і, вхопивши хлопця, посадив собі на коліна.

– Ні, я слухаю, – відповів Данко, втішений, що на нього нарешті звернули увагу.

– Слухаєш? І що ж ти зрозумів з того, що я розказував татові?

– То все було дуже цікаве! – сказав захоплено хлопець, хоч, вправді, розумів ледве половину. – Тільки сеньор Алфредо пообіцяв мені розказати, чому в Бразилії не люблять портуґальців...

Ґроссбах зробив великі очі й з удаваним комізмом опустив безсило руки. Але потім пригорнув Данка до себе і почав гладити його кучеряву голівку.

– Знаєш, Данку, коли ти проявиш таку саму впертість при дослідах над ботокудами, то їхня загадка щезне з історії Бразилії... Ну, добре, я бачу, що мені доведеться тобі сьогодні про ту ненависть розказати, бо ти й справді не заснеш цілу ніч. Отже, на чому я зупинився?..

– Ви зупинилися на тому, що нелюбов до портуґальців пішла від самих індіян, і що індіяни, особливо племена тупі... а далі... А потім стали показувати татові мапу.

– Чудесно, хлопче! Думаю, що колись не один учений позаздрить твоїй пам’яті... Значить, будемо говорити про поважні речі... Тупіси... Що я хотів сказати про них?... Ага, бачиш, уже пригадую!..;

Отже, тупіси та й взагалі всі індіяни найбільше люблять свободу. Працюють, коли хотять, воюють, коли мають до того охоту, полюють, коли їм забажається, мандрують, коли їм надокучить сидіти на одному місці. Ті білі люди, які знають індіян, ствердили, що індіяни цілком подібні до малих дітей. Вони часто б’ються зі своїми сусідами, як і ти, напевне нераз б’єшся зі своїми товаришами, і так саме скоро миряться, як ти миришся. Ти можеш цілими днями працювати коло чогось, що тобі подобається, і покидаєш роботу відразу, коли вона тобі надокучить, правда? Індіяни є такі самі. Але уяви собі, як би тобі було прикро, коли б тебе примусили з ранку до ночі, наприклад, носити пісок з однієї купи на другу без відпочинку, без права відірватися кудись, під канчуком і лайкою. І так щодня, щодня!.. Правда, що було б дуже нудно, і що ти почував би себе дуже нещасливим? Бо тобі хотілося б і побігати, і побавитись, і послухати щось про... Ну, хоч би про індіян, як тепер. Так?

– Так...

– От, бачиш! А індіяни, навіть дорослі, думають так само, як і ти. Ми, білі, вчимося від малку працювати і виконувати все те, що потрібне, хоч воно нам і не подобається. А індіяни того не вчаться і не хотять вчитися. Знову ж портуґальці, котрі приїхали до Бразилії, потребували рабів. Для них треба було будувати будинки, прокладати дороги, обробляти землю, корчувати ліси і т. д. Самі вони того не хотіли і не могли робити, бо їх приїхало не так багато. Тому вони почали ловити індіян і заставляти їх виконувати всю ту тяжку роботу. А індіяни непридатні для тяжкої роботи і не люблять її, тим більше, що у винагороду за цю роботу вони нічого не діставали, крім дуже поганого харчу і побоїв. Господарі і наглядачі не жалували їх, тримали в гірших умовинах, як худобу, навіть вбивали на смерть. І тому свободолюбиві індіяни, котрі до відкриття Бразилії почували себе господарями на своїй землі, зненавиділи портуґальців страшною ненавистю.

Данка, який досі мріяв про боротьбу з індіянами, огорнув жаль до них і сором за свої наміри вбивати індіян з лука.

– Бідні індіяни! – сказав він. – А ці портуґальці... Індіянам треба було всіх портуґальців повбивати і не пустити більше до Бразилії!.. Чому індіяни цього не зроблять, коли портуґальці такі погані люди?

Ґроссбах посміхнувся і погладив хлопця по голові:

– Портуґальці, Данку, зовсім не є погані люди. То були такі погані часи. Тоді всі народи мали своїх рабів. Але це вже минуло.

– Що, хіба портуґальці поїхали геть?

– Ні, не поїхали. Вони лишилися тут.

– А чому ж їх не поб’ють?

– Навіщо ж їх бити?

– Хай не лізуть на індіанську землю!

– Та тепер, Данку, ніхто до індіян не лізе. Індіяни живуть собі в лісах, і їх ніхто не зачіпає, навпаки, бразилійський уряд їм ще допомагає.

– В лісах?.. – задумано повторив Данко. – І наша УПА також тепер сидить в лісах, зовсім, як індіяни... Треба, щоб індіяни пішли всі разом і вибили портуґальців до ноги! Наша УПА б’є більшовиків!..

– Що тобі, хлопче, так далися в знаки ті портуґальці? – спитав Ґроссбах, здержуючи вибух сміху. – Портуґальці, які тепер є в Бразилії, такі самі люди, як і всі інші. Чи це було б добре, коли б і нас усіх разом з тобою повбивали?

– Нас – ні. Ми ж не воюємо з індіянами, не забираємо їхніх земель і не хочемо рабів.

– Але ж, Данку, тих, що воювали з індіянами і повертали їх у рабство, вже нема! Вони повмирали.

– Вони повмирали, а їхні діти лишилися! – гарячився Данко, затято нахмуривши брови. – Індіяни мусять повбивати і повиганяти всіх тих, хто говорить по-портуґальськи!

– Що ти будеш багато говорити, Данку, – вмішався в розмову Сокіл. – Та ти ще гірший, як портуґалець. Портуґальці тепер з індіянами не воюють, а ти ще недавно в таборі луки проти індіян робив...

Хлопчина раптом почервонів і аж розгубився від сорому:

– Так, бо... бо... а чого казали, що індіяни наших убивають і крадуть дітей?..

– І це була правда, Данку! – підхопив Ґроссбах. – Портуґальці були жорстокі, але ійдіяни – ще гірші, бо ж вони були дикунами. Ні одні, ні другі не знали милосердя, і жодна біла людина, котра навіть приязно ставилась до індіян, не виходила з їхніх рук живою.

– Але портуґальці перші зачіпалися!

– Правда, портуґальці перші «зачіпалися». За портуґальцями прийшли французи, за французами голяндці, і всі хотіли панувати в Бразилії. Портуґальці, як перші, що відкрили Бразилію, не хотіли її нікому віддати. Вони воювали не лише з індіянами, але й з французами й з голяндцями. В цих війнах приймали також участь і самі індіяни, частина котрих стала по боці портуґальців, а друга – по боці французів. Остаточно перемогли портуґальці й з тієї пори ще більше відчули себе господарями нововідкритої землі. І хоч з портуґальців тепер сміються, але саме їм завдячує Бразилія те, що значна її частина стала вже вповні цивілізованою країною. Пізніше сюди почали приїжджати інші народи, змішувалися з портуґальцями та індіянами, поки нарешті не витворили цілком нової бразилійської нації.

– То, значить, що бразилійці не є портуґальцями? – спитав здивований Данко.

– Ні. Я ж тобі кажу, що бризилійська нація – це суміш різних народів. Тільки мова її майже така, яку вживають в Портуґалії. Але в основі тієї націїї є головно індіяни і портуґальці. Портуґальці женилися з індіянками, а їхні діти називалися мамелуками* і були ще більшими ворогами індіян, як портуґальці. І там, де самі портуґальці не могли дати ради з індіянами або чужинцями, вони висилали відділи мамелуків. Мамелуки не жаліли себе, але не жаліли й противника. Це й зрозуміло, бо портуґальці були тільки кольонізаторами, а мамелуки – синами бразильської землі. Не дивно, отже, що діти і внуки мамелуків стали великими бразилійськими патріотами і пізніше віддавали своє життя не за портуґальські інтереси, а, навпаки, – за звільнення Бразилії з-під портуґальського панування. З другого боку, внуки і правнуки портуґальців, які народилися і виховалися на бразильській землі, билися також проти Портуґалії за незалежність Бразилії точнісенько так, як билися колись мамелуки проти індіян. Сторінки, які записала Бразилія у боротьбі за незалежність, наскрізь просякли кров’ю, але нарешті таки ця нова країна 7 вересня 1822 року стала незалежним від Портуґалії королівством на чолі з королем Петром Першим[19]19
  Педру I (12 жовтня 1798 – 24 вересня 1834) – засновник і перший правитель Бразильської імперії, де він був відомий як «Визволитель».


[Закрыть]. Отже, бачиш, Данку, ненависть до портуґальців не є витвором самих індіян, але й бразильців портуґальського походження. А ті портуґальці, що емігрують до Бразилії зі своєї батьківщини ще й тепер, є такими ж емігрантами, як і всі інші...

Данко так уважно слухав, що в голові у нього почало мішатися. Дитячий мозок був ще надто молодий, щоб стравити на один раз так багато поважних відомостей. Тому хлопець раптом відчув страшну втому і дивився вже на Ґроссбаха посоловілими очима, не відповідаючи нічого.

Сокіл помітив це і скомандував:

– Ну, синочку, на сьогодні досить! Пан Ґроссбах був такий ласкавий, що дав нам дуже гарну лекцію з історії Бразилії. Пізніше, як підеш до школи, навчишся ще більше. А зараз подякуй панові Ґроссбахові, побажай йому доброї ночі і лягай спати.

Данко покірно виконав розпорядження батька, помолився і ліг. Почав уже дрімати, коли почув, як Ґроссбах півголосом сказав батькові:

– Ну, й головка у вашого Данка! Це росте другий Черчіль!

– Не дивуйтеся, пане Ґроссбах, – відповів Сокіл. – По таборах через брак пелюшок матері немовлят часто в часописи сповивали. От і виросло ціле таке покоління «Черчілів», тільки без батьківщини...

Данко підняв голову з подушки і ледве розплющив очі:

– Я не буду Черчіль! – запротестував сонним голосом. – Я буду такий, як гетьман Хмельницький!..

Тоді опустив голову на подушку і моментально заснув. Але й уві сні бачив помальованих у сині і жовтогарячі фарби індіян з великими кружальцями в губах. Дикуни прокладали якусь довгу дорогу і змушували Данка носити відерцем пісок і сипати його на велику купу...