Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Данкові нові опікуни

До місяця Соколи вже були у власній хаті. На послуги землемір взяв немолоду муринку Алісу, якій доручив цілу господарку і нагляд над сином.

Аліса була дуже роботяща, дуже добра і побожна, але й не менше криклива. Вона постійно гримала на Данка за кожну дрібницю, а часом і зовсім без ніякої причини, щоб лише виявити свої турботи і любов. Ранком і увечері, а то і посеред білого дня, вона налітала на хлопця, мов гураган, хапала його в свої сильні руки, тягнула до умивальки і так енергійно мила, що тільки клапті мильної піни летіли довкола. Потім витирала до червона його тіло пухнатим рушником, перебирала в чисті сорочки, розчісувала чорні кучерики, стогнучи і нарікаючи, що брудцішого хлопця не бачила за все своє життя.

Стіни кімнати Аліси були обліплені безліччю святих образків, а на почесному місці стояла статуя чорного святого Бенедикта – покровителя муринів, якого служниця найбільше поважала.

Свою мову Аліса пересипала вигуками, приказками і цікавими зворотами, які Данко навчився розуміти лише згодом.

– Барбарідаде! – кричала вона, зустрічаючи його на порозі при повороті зі школи, – Ти знову сьогодні грав з хлопцями в боліні й спізнився на обід?!! Чи ті урвиші[28]28
  бешкетники, шибеники


[Закрыть] є товариством для порядного хлопця? Мій Господи Небесний! Я вже не можу витримати з тобою!.. Чекай, чекай, прийде батько!.. Я йому розкажу, як ти мене слухаєш! І не думай, що я на цей раз буду тебе боронити, коли батько візьме прута і почне тобі науку на спині записувати! Можеш уже мочити бороду!..

«Барбарідаде» – це означало «варварство», а «можеш мочити бороду» – «приготуйся до поганого».

Другим разом трагедія виникала з іншої причини:

– Пушшя! Ти ще досі читаєш?!! Носса Сеньора Сантіссіма*! Та ти вже скоро осліпнеш над книжками! Так, так, будеш сліпий! Можеш уже мочити бороду!

Зате, коли батько часом скартав хлопця, Аліса заливалася сльозами, голосила на цілий дім, скликала всіх святих і присягалася, що ще не бачила в житті такої доброї дитини, як Данко, і такого безсердечного батька, як «сеу Іван».

– Недаром кажуть люди, – говорила Аліса, – що є неможливо догодити цілому світові і своєму батькові заразом, недаром!..

Спочатку Данко дуже боявся сварливої служниці, але потім звик до її криків і не приймав їх близько до серця. Часто навіть жартував і кпив з неї, хоч і любив за добре серце і безконечну відданість своїй малій особі.

Цілком інші взаємини зав’язалися між ним і старим Коарасіабою. У перші дні Соняшний Волос не звертав на хдопця жадної уваги і, коли часом проходив повз Данка, дивився на нього, як на порожнє місце, навіть не відповідаючи на привітання.

Та одного дня, бачучи, як малий завзято стріляє з власноручно зробленого лука, підійшов до нього, взяв лук, оглянув з усіх боків і попробував пальцем пружність шнурка, який правив за тятиву. Потім, зневажливо скривившись, віддав лук назад і почвалав до своєї хатини, щось сердито бурмочучи по-індіянськи.

Данко зрозумів, що його лук в очах досвідченого індіянина нічого не вартий. Та й справді, чого була варта звичайна палиця, зігнута і зв’язана простим шнурком? Хлопцеві було трохи ніяково, але що він міг зробити? Стріляв з такого, який умів зробити. Правда, стріли ніколи не влучали і в найближчу ціль, а летіли собі, куди самі хотіли. Тому Данко постановив собі бодай їх удосконалити. Пам’ятаючи, які були стріли в халупі індіян, він назбирав пір’я і поприв’язував його пучками на задніх кінцях заструганих паличок. Та і від цього справа не покращала, хоч упертий хлопчина щодня вправ– лявся в стрілянні.

І от якось, коли він безуспішно вже з двадцять разів старався влучити в стовбур піньора, до нього підійшов Коарасіаба. Знову взяв у руки лук, оглянув його і раптом переломив на коліні. Данко спочатку аж розгубився від такої кривди, але не вспів запротестувати, бо Коарасіаба взяв його за руку і повів до халупи. Лишивши хлопця перед входом, сам зайшов до середини і по хвилині вийшов назад, тримаючи в руках два луки і два колчани зі стрілами. Колчан з коротшою перев’язкою перевісив Ланкові через плече і дав у руки маленький лук. Другий колчан одягнув сам і наказав хлопцеві йти за собою на попереднє місце. Там став у бойову позу і почав одну за другою випускати з лука стріли. Було їх, може, з десять, і всі вони одна за одною, легенько фуркнувши, вп’ялися в ту саму точку. Данко був цілком приголомшений. Він ніяк не міг повірити, що тримає в руках справжнього, хоч і маленького, лука, майстерно зробленого з якогось дуже гнучкого дерева і стягненого еластичною тятивою зі шкіри. Стріли були також справжні, гладенькі, рівні, зазублені на одному і оздоблені пір’ям на другому кінці. І колчан був справжній, шкіряний, зшитий висушеними жилами і оздоблений визерунками. Данкові аж дух сперло, і він безпомічно старався підібрати слова, в яких би можна було висловити подяку індіянинові. Але Коарасіаба зовсім не чекав подяки. Він пішов до дерева, повитягав свої стріли і, вернувшись назад, почав показувати Данкові, як треба стріляти: вигинав його тіло у належну позицію, нахиляв йому голову, поправляв положення ліктів. При тому не був надто делікатним, покрикував і штовхав. Але Данко не ображався. Він тільки старався пильно дотримати всіх вказівок, хоч це і не було легко. Зате перша ж випущена стріла пролетіла зовсім близько від цілі, чого перше Данко ніяк не міг осягнути. Окрім того, хлопчина щойно тепер відчув, що значить стріляти зі справжнього лука. Він був тугий, пружний, немов живий, і стріла з нього летіла рівно і далеко, а не так, як з того кривого прута, що його перед хвилиною зломав Коарасіаба.

Не минуло і години, як Данко вже щодругою стрілою влучав у намічену ціль. Коарасіаба, побачивши, що хлопець збагнув перші засади цієї мудрости, лишив його самого і пішов геть.

З того дня Данко поволі почав заприязнюватися зі старим відлюдком. Його вправність у стрілянні зростала, хоч Коарасіаба ніколи нею не був вдоволений. Він сам іноді показував свою майстерність, влучаючи нехибно в кожну вказану Данком ціль.

Здається, що велике зацікавлення луком і було тією першою причиною, яка викликала в індіянина довір’я і приязнь до чужого йому білого хлопця, а бажання говорити по-індіянськи ще більше ту приязнь поглибили. Тут Данко виявився куди більше здібним учнем, як в стрілянні, і незабаром, непомітно для себе самого почав порозуміватися з Коарасіабою виключно по-індіянськи.

Бачучи, як часто роблять його ровесники, Данко одного разу обв’язав собі голову стяжкою, за яку натикав пір’я, і так, без сорочки, в самих коротких штанцях, з’явився перед Коарасіабою, начепивши, звичайно, на себе лук і колчан. Думав, що зробить велике враження на Коарасіабу, але натомість викликав тільки на устах старого ту саму зневажливу усмішку, яку викликав недавно своїм луком. Однак, Коарасіаба нічого не сказав, тільки відвернувся.

А через пару тижнів, побачивши знову Данка з пір’ям на голові, покликав його до себе в оку, скинув з нього стяжку і замість неї, вдягнув хлопцеві на голову справжнє індіянське, майстерно зроблене – акванґапе з жовтого і зеленого пір’я папуґ. Але і це не було все. Коарасіаба одягнув на Данка ще й справжню спідничку, так само зроблену з пір’я, а на ноги – асояба* – червоні шкіряні камаші[29]29
  підколінки без підошов, які одягають на взуття


[Закрыть], які носять індіяни для охорони від колючок, гострого каміння і гадюк.

Тут Данко вже не витримав і, хоч знав, що індіяни не розуміють пестощів, кинувся на шию Коарасіабі і кілька разів поцілував у зморщені щоки.

Індіянина зворушила щирість хлопчини, але він не вмів її виявити, тільки поклав руку на голову Данка, як роблять індіяни на ознаку приятельства, і сказав:

– Ти любиш одягатися по-індіянськи і не встидаєшся цього, як Арасі, – візьми. Це я зробив тобі. Візьми, – повторив ще раз.

Данко миттю вилетів з оки і побіг додому, де застав падре Вісенте, що приходив кожного разу, коли Сокіл повертав з лісу, і підучував його портуґальської мови.

– Дивись, дивись! – здивувався Сокіл. – А це що за маскарада?!.

А Аліса, як звичайно, заломила руки і заголосила:

– Носса Сеньора Сантіссіма!.. Що той чорномазий виправляє з дитиною!!!

Всі, в тому числі й отець Вісенте, почали голосно сміятися, бо вже кому-кому, але не муринці Алісі було називати індіянина чорномазим: Коарасіаба виглядав принаймі втроє білішим від неї.

Кінчилося це все тим, що осиротіла дитина всім серцем прилипла до старого індіянина, викликаючи на кожному кроці плаксиву заздрість Аліси. Данко весь вільний час проводив у товаристві Коарасіаби, або дивлячись, як старий виплітає кошики і торбинки, або вправляючись під його керівництвом у стрілянні з лука, або слухаючи старі індіанські перекази й легенди.

Коарасіаба охоче розказував йому про найвищого індіанського бога – Тупана*, і про малих божків з доброю, або поганою вдачею. Добрим божком був Аняґа*, котрий переслідував брехунів, шахраїв і пройдисвітів та карав їх. Добрим був також Макашера* – опікун доріг і подорожуючих. Злим божком був Каапора*, котрий жив на вершках дерев і їздив на осідланих антах*. Хто зустрівся, як твердив Коарасіаба, з Каапброю, перетворювався також у злого божка Кайпору*, або залишався нещасливим на все своє життя. Курупірас* зроджували у людей погані настрої, а Мараґіґана* віщувала смерть.

Оповідав Коарасіаба також багато різних історій про злого Сасі* – маленького, зеленого чортика, з вивернутими назад ніжками і з пораненою правою долонею, котрий залюбки зводить подорожних з дороги і робить їм всякі прикрості, коли не бачить опікуна подорожних Макашеру.

Серед усіх тих злих і добрих божків, Коарасіаба виділяв з особливою пошаною Суме*, котрий ще в давню давнину навчив індіян вирощувати мандьоку*, бавовну, кукурудзу та інші корисні рослини.

Данко інколи цілими годинами слухав оповідання, як гарні казки, але вдавав, що вірить, аби не образити Коарасіаби. Інколи він сам, щоб зреваншуватися, оповідав своєму старому приятелеві про Европу, про війну, а найбільше – про свою батьківщину, котрої, правда, не пам’ятав, але любив. Коарасіаба особливо охоче слухав про Україну, хоч зовсім її не уявляв. Та, слухаючи Данка, він прийшов до переконання, що українці напевне належать до племен тупі, а українські вороги – до тапуя. Українських провідних людей навіть і сам Данко в розмовах з Коарасіабою мусів називати морубішабами, як називають індіяни вождів своїх племен, бо інакше Коарасіаба його не зрозумів би. Хлопцеві, правда, трохи смішно було казати: «морубішаба Хмельницький», «морубішаба Мазепа», «морубішаба Петлюра», але в індіанській мові не було інших слів, що заступили б потрібні титули.

Нераз, оповідаючи про ті, чи інші кривди, що їх доводилося зазнати українцям від своїх ворогів, Данко впадав у гнів і міцно стискав дитячі кулаки, а Коарасіаба сумно хитав головою і казав:

– Так, так, це – тапуїтіньґи. Вони скрізь роблять те саме...

Дивна приязнь між старим індіянином і малим білим хлопчиною кріпла з кожним днем і набирала глибшого характеру. Данко вивчив уподобання і вдачу Коарасіаби, знав його маленькі слабости і завжди старався їх задовольнити. Він непомильно відчував, коли старий мав охоту на пиво, коли – на шімарон, а коли – на рожеву, соковиту ковбасу, котру любив понад усе в світі. На прохання сина Сокіл наказав Алісі варити щодня трохи страви для обох індіян. Вони багато не потребували. Мищинка чорної фасолі, а до неї трохи рижу, або фарофи[30]30
  Фарофа – товчена на платки кукурудза. (Примітка авторки). Платки – пластівці.


[Закрыть] – і обоє, а особливо Коарасіаба, були вдоволені. Данко також постійно дбав, щоб у Коарасіаби не вийшов тютюн і шімарон, щоб були дрова в хатині, бо в холодні ночі старий звичайно просиджував коло вогнища. Словом, Данко більше дбав і думав про старця, як його власний внук.

Одне лише дивувало малого Сокола: досить йому було спитати, звідки прийшов Коарасіаба до Санто Антоніо, як той прикидався глухим і німим, і ніякі випитування, ніякі наполягання не помагали, тільки сердили старого і кінчалися тим, що він виганяв Данка геть. Огірчений хлопець біг тоді шукати Арасі й звертався з тими самими питаннями до нього. Але й Арасі в тому відношенні був цілком подібним до діда: він розмовляв охоче про всі речі, за винятком того, звідки він походить і що означає знак сонця на грудях. Данко колись побачив, що той знак має також і внук, а тому постійно про нього питався, але даремно.

– Чого ти чіпляєшся до мене?! – нетерпеливо відповідав питанням на питання Арасі. – Я не знаю... Був маленьким, коли ми прийшли сюди. А взагалі – я бразилієць.

Особливо тісної дружби між Данком і Арасі не було, хоч вони бачилися щодня й інколи годинами бавилися разом. Але Данко мусів ходити до школи, мусів багато вчитися, не смів ганяти по вулиці, ліпити греблі з болота, коли падав дощ, не смів дряпатися по деревах, або ходити до лісу на полювання гадюк, – себто не смів нічого того, що найбільше подобалося Арасі. Тому молодий індіянин, знудившись вирізуванням човників з кори, будуванням шатра, або грою в пітеку, покидав свого малого товариша і біг туди, куди його приваблювала цілковита свобода рухів. Та попри це все Данко уважав Арасі за свого близького товариша.

Непомітно минали роки...

Сокіл і далі працював у лісах, заробляв добрі гроші і вже не тільки був власником парцелі, на якій мешкав, але мав багато гектарів землі серед пралісів, де найняті робітники корчували дерева і садили каву.

Данко ріс, міцнів і добре вчився. Одну за однією він поперечитував уже по кілька разів усі дозволені йому книжки з монастирської бібліотеки, але завжди почував якийсь розумовий голод. Тому чим далі, то частіше навідувався він у позашкільні години до монастиря і проводив багато часу в розмові зі священиками.

Сторінка бразилійської історії

Одного разу кабокльо Сілвіо, котрий приходив звичайно до Соколів рубати дрова і обробляти город, сидів після обіду в кухні й розмовляв з Алісою.

– Казав Самір, – почав він, – що падре Вісенте сьогодні знову копає: скарбів шукає.

– Ет, вай на онда! – відповіла служниця. – Те, що скаже брехун Самір, я завжди записую на комині! Напевне священик город копав, а Самір вже й брехню пустив!..

– Еге, «город»! Під муром копає яму на город?

– Щось я не вірю в ті скарби, – говорила муринка, завзято шуруючи баняк. – Скільки то вже люди набрехалися про ті скарби, а ще ніхто нічого не знайшов.

– А ти думаєш, що ці скарби легко знайти? Не бійся, єзуїти їх добре ховали, та ще й заклинали при тому.

– Барбарідаде! – скрикнула Аліса з великим обуренням. – Як це священики могли заклинати?! Заклинають тільки ті, що знаються з чортом!

– Неправда! – запротестував Сілвіо. – Різні заклинання бувають: одні від чорта, а другі – від Бога. Коло єзуїтських скарбів стоять на сторожі святі, котрі тільки тоді відкриють дороги, коли єзуїтська кривда стане оплаченою.

– Коли б так було, то для священиків би вже дорогу відкрили.

– Коли ж священики не вміють і не хотять шукати, як слід. Ти знаєш, де єзуїти ховали скарби?

– Знаю. Всі кажуть, що під водою.

– А бачиш!.. А падре Вісенте копає під муром.

Данко вже не чекав кінця розмови, а тихенько висунувся з дому і мерщій побіг до монастиря. Він уже й перед тим чув нераз про якісь величезні скарби, які мали поховати отці єзуїти в Бразилії, але ніколи докладно не міг довідатися, навіщо це було зроблено.

Задиханий від скорої ходи, застав отця Вісенте коло криниці, де він обмивав замащені глиною руки.

– І ти прийшов на скарби дивитися? – спитав з усмішкою священик, попереджуючи Данкове привітання.

Данко зніяковів:

– Як падре знає? – почервонівши, спитав своєю чергою.

– Бо не ти перший сьогодні приходиш, і всі питають про скарби.

– А... А це правда?

– Що? Що я шукаю скарбів? Правда, мій сину, але не таких скарбів, про які говорять люди...

– А яких?

– Великих скарбів, Данку... Більших, як золото і дорогоцінні каміння!

– О, падре Вісенте... – благально зложив руки Данко.

Священик посміхнувся добрячою урмішкою:

– Знаю, знаю: уже хочеш відразу про все довідатися... Такий з тебе цікавий хлопчина росте... Ну, ходім до хати, оповім тобі дещо. Сонце, бачиш, як пече...

Щасливий Данко попростував за отцем у приміщення монастиря, де в грубих мурах стояла приємна прохолода.

Отець Вісенте попросив одного з вихованців принести збанок зі соком маракужі, котрий тут літом п’ють з водою, або й замість води, і, сівши навпроти Данка за маленьким столиком, почав:

– Бачиш, сину мій, на цьому місці, де ми зараз з тобою сидимо, вже в сімнадцятому столітті знаходився єзуїтський редут*. Знаєш, що це таке?

– Ні, – щиро признався Данко.

– Як не знаєш, то слухай від самого початку...

Падре Вісенте, цоналивавши собі й Данкові до шклянок соку і зробивши кілька ковтків, став оповідати.

– Отож, як ти вже знаєш, у шістнадцятому столітті на землях Південної Америки почали господарювати дві держави: Портуґалія та Еспанія. Від теперішнього Сан Павло на північ хазяйнували портуґальці. Еспанці опановували землі, що нині є державами Уругвай, Парагвай та Аргентина, а також Центральну Америку. Твердо визначених кордонів не було, а тому обидві країни часто воювали між собою за ті, чи інші території, особливо на півдні.

Спочатку, як еспанці, так і портуґальці опановували терени при допомозі грубої сили. Адже на нововідкритих землях жили сотні тисяч диких індіян, котрі дуже негостинно зустрічали непокликаних гостей, що поводилися, як жорстокі господарі у чужій для себе країні. Наїзники потребували земель, лісу, копалин, потребували рабів і потребували безпеки для свого життя. Останнє, звичайно, було найпотрібніше, бо ні багатство, ні раби мертвому нінащо не придалися. А смерть чигала на кожному кроці, оскільки дикі індіяни дорого продавали свої землі, свої права і свою свободу. Ні один кольонізатор не був певний свого завтра і не знав, чи за кілька годин вся його загосподарена і розбудована кольонія не перетвориться в руїну і згарища, а сам він не буде лежати покаліченим трупом. Дикуни не жалували нікого і платили кров’ю за кров, мукою за муку, смертю за смерть, віддячуючись таким способом за грабіж і невільництво, які принесли зі собою білі люди. Еспанці ж і портуґальці, вважаючи відкриті землі з усіми їхніми багатствами і населенням своєю безспірною власністю, трактували індіанські напади і непокірність, як великий злочин, і мстилися за них з подвійною жорстокістю. Злоба родила ще більшу злобу, помста родила ще гіршу помсту, аж поки це все не зіллялося в жахливий клубок і не перетворило життя в справжнє пекло.

В таких умовах опановувати край, одночасно не цивілізуючи його, було неможливо. А найпотужнішою і випробуваною зброєю в цивілізації диких земель все було духовенство. І от в 1549-му році разом з новопризначеним на Бразилію першим головним ґубернатором – Томе де Соуза приїхало сюди перших шість монахів єзуїтського ордену на чолі з о. Маноелом Нобреґою. Серед тих монахів був також і о. Жозе Аншієта. Обидва названі священики, а особливо Жозе Аншієта, записані в історії Бразилії як найсвітліші постаті, перед котрими меркнуть імена найвидатніших завойовників і світських діячів, а отця Аншієту за його заслуги перед Церквою і державою проголошено навіть Угодником Божим.

На цих шістьох священиків упав весь тягар перших кроків завоювання дикої землі не смертоносною зброєю, а зброєю духовою. І монахи-єзуїти не злякались труднощів та небезпек, а сміло пішли їм назустріч. Вони заглиблювалися в ліси, знайомилися з індіянами, будували каплиці, закладали місійні оселі зі школами, лікарнями і власними господарками. Дикуни відразу пізнали у священиках своїх приятелів, а тому масово горнулись до місій, в яких знаходили правдиве слово Божої істини, знаходили допомогу і оборону своєї свободи перед небезпечними мисливцями, що полювали за рабами. І хоч подавляюча маса індіян знаходилася далі на воєнній стопі з кольонізаторами, але ті, котрі поселилися на місійних територіях і прийняли християнство, робилися вже мирними обивателями, побіч яких спокійно могли жити білі люди.

Еспанці, котрі мали на завойованих землях ще більші клопоти з дикунами, нарешті вирішили й собі піти за прикладом портуґальців і також запросили єзуїтів для організації індіанських центрів, але значно пізніше.

Завдяки наполегливій і тяжкій праці місіонарів-єзуїтів на переломі шіснадцятого і сімнадцятого століть постала в Парагваю Місійна Територія, на котрій було поселено кругло 100.000 індіян, а в західній частині теперішньої провінції Парана, між річками Паранапанема та Іґвассу – Індіянсько-Християнська Провінція Ґваїра, котра в першій чверті сімнадцятого століття обіймала 13 єзуїтських редутів, кожний з яких мав пересічно 3-4 тисячі катехізованих індіян.

Що ж представляли собою редути?

Центром кожного редуту була церква і монастир, збудовані на зразок твердині, як ось і ця наша церква в Санто Анггоніо. Довкола твердині поселювалися індіяни. Кожна індіанська родина мала свою ділянку землі, яку обробляла для власного вжитку. Окрім того, кожний редут мав спільну велику площу, яка називалася Божою Землею і врожай з якої розподілявся між старими та непрацездатними, а також ішов на потреби монастиря. В редуті сиділо звичайно два священики, під наглядом яких індіяни працювали коло землі, годували дріб та худобу та вчилися різного ремесла. Самостійно індіяни не могли працювати, бо і не вміли вести господарства і не були призвичаєні до систематичної роботи. Нераз і в редутах таке бувало, що індіянин, побачивши якусь пташину, покидав на ріллі воли і плуг, хапав свого лука і кидався здоганяти здобич. В тій погоні міг провести кілька днів і нарешті повернутися з убитою пташиною в жмені.

Отже, з огляду на таку дитинну вдачу дикунів, їх треба було постійно мати під наглядом і змушувати робити все потрібне.

Отці єзуїти зробили фактично величезну роботу, яку годі навіть собі уявити. Приборкати гордість ватажків-морубішаб племен, які привикли до абсолютної, необмеженої влади над своїми підлеглими, одночасно боротися з ворожбитством і забобонами індіянських жреців-піяґ*, здобувати довір’я і послух серед цілком диких людей і катехізувати їх – це було надзвичайно тяжкою і складною справою, що вимагала терпеливости, відваги, жертвенности і здоров’я. Але єзуїти переборювали всі труднощі й уперто робили своє діло. В редутах індіяни не лише ставали християнами, але й навчалися багато такого, про що вони раніше не мали ніякого поняття. Історики й дослідники ствердили, що в редутах були гарні будови, кузні, млини, високо стояло ткацтво, зразково велося сільське господарство, а медицина стояла на вищому рівні, як в Европі. Це пояснювалося тим, що індіяни самі знали дуже багато зел та способів лікування, а священики доповнювали їхні знання досвідами європейської медицини і тому досягали великих успіхів.

Все шкільництво, на яке метрополії не звертали уваги і не фінансували, знаходилося також в руках єзуїтів. Протягом майже двохсот років, себто, з середини шістнадцятого по середину вісімнадцятого століття, єдині єзуїти вели школи нижчого і вищого ступіня, де найкращі професорські сили безкоштовно вчили хлопців портуґальської мови, латини, філософії, догматики і математики.

В редутах програма кожного дня була встановлена наперед, і кожний мав визначене зайняття. Навіть діти зранку йшли до церкви і школи, а перед обідом ділилися: хлопчики обідали спільно з монахами, а опісля працювали під їхнім наглядом; дівчатка на обід ішли додому і після обіду також працювали зі своїми матерями.

Великими подіями в редутах були фести[31]31
  «Фести» – празники. (Примітка авторки).


[Закрыть], що влаштовувалися кілька разів на рік. Особливо урочисто готувалися редути до дня, в який день припадало ім’я святого патрона оселі і до дня Божого Тіла. Індіяни дбайливо прибирали церкву, будували вівтарі в оселі, робили брами з зелених гілляк, готували багато їжі, а самі вдягалися у свою кращу одежу. По Службі Божій відбувалася урочиста процесія, в якій несли статую відповідного святого по всьому селищі. Процесія зупинялася коло вівтарів на молитву, проходила крізь зелені брами, на яких індіяни навішували убитих звірів і птахів, а також різні плоди земні, щоб показати святому опікунові свої досягнення і працьовитість. Випускали високо вгору голубів й інших гарних птахів, прив’язаних на довгих нитках, змагалися в стрілянні з лука, метанні списа і грали у свої національні ігри. На урочистій трапезі присутніми бували тільки чоловіки, але й жінкам відсилали якусь частину їжі.

До якогось часу уряди Еспанії та Портуґалії всіма засобами підтримували єзуїтів і давали їм такі широкі права, що, наприклад, Місійна Територія в Парагваю й Індіянсько-Християнська Провінція Ґваїра перетворилися в окремі держави з власною самоуправою і кордонами, яких ніхто не смів порушувати. Такі ж маленькі, замкнені «королівства» представляли собою окремі місії та редути, розкинуті по широких просторах Бразилії.

Та пізніше сила і впливи єзуїтів ставали для багатьох невигідними і навіть небезпечними. Поперше, місіонарі й справді мали велику силу, спираючись на катехізованих індіян, котрі були готові кожної хвилини вмерти в обороні своїх опікунів. Подруге, рабовласникам, що мусіли купувати, або ловити цілком диких і не призвичаєних до роботи індіян, мозолило очі, що під охороною законів за кордонами місій і редутів жили незалежним життям десятки тисяч вже вишколених і півцивілізованих робітників, котрих можна би було обернути в рабів, коли б не оо. єзуїти. Потретє, що було найважніше, єзуїтів ненавиділи і боялися за їхні відверті виступи проти рабства, як явища, противного Божим законам.

За це все єзуїти нажили собі непримиренних ворогів. Першими з них були рабовласники, а другими – мамелуки й різні озброєні експедиції, що наживалися на торгівлі рабами.

А треба тобі, Данку, знати, що в ті часи про Бразилію ширилися різні легендарні чутки. Оповідалося про те, що в глибині краю є озера, повні перлів, що дна річок вкривають не звичайні каміння, а діяманти, що десь існують гори з чистого золота і що, нарешті, десь живуть індіянські племена в кришталевих палацах. Не були ці чутки цілком безпідставними, бо вже тоді в провінції Ґваїра відкрито багаті поклади золота, а в річках Іґвассу та Тібажі знайдено дійсно велику кількість діямантів. Тому в перших трьох століттях після відкриття Бразилії в її надра пробивалися різні експедиції. Були вони й науково-дослідні, були й пригодницькі, а найбільше – розбишацькі, що нищили й плюндрували околиці, а пійманих індіян повертали в рабство.

Зокрема відзначалося у систематичній висилці таких розбишацьких ватаг Сан Павло. Там збиралися цілі банди різних злочинців та авантюристів, об’єднувалися в озброєні відділи і вирушали вглиб країни. Називалися вони бандейрантами*, від слова «бандейра» – прапор, і записали в історії Бразилії одну з найсумніших її сторінок. Заслочюючись Христовим іменем і виписуючи на своїх прапорах християнські кличі, бандейранти показали себе одночасно найбільшими ворогами Христових заповідей. Головною метою їхніх походів були індіянські скупчення в єзуїтських редутах, звідки можна було з меншим трудом здобути більшу кількість вправних хліборобів та ремісників і з вищими зисками продати їх в рабство. Гинуло багато індіян в тих нападах, гинули нерідко й священики, але бандейранти не дивилися на це, як на гріх...

Коли говорити про Ґваїру, то найстрашнішими її руїнниками були два бандейранти: Маноел Прето й Антоніо Рапозо[32]32
  Рапозо – щур. Прето – чорний. (Примітка авторки).


[Закрыть] Таварес. Маноел Прето нападав на єзуїтські редути в 1611, 1618 і в 1623 роках. У 1628-му році він об’єднався з Антоніо Рапозо Таваресом, і вони разом, зібравши бандейру в кількості 900 мамелуків, 2.000 індіян і коло 700 павлістанців, що їх прозвали люди «божевільними поручниками Тавареса», вдарили на найчисленіші редути в Ґваїрі. Правда, ця виправа була для Маноела Прето останньою, бо він загинув від індіянської стріли. Але зате були також зруйновані редути Санто Антоніо, Сан Міґел, Жезус-Марія, Енкарнасіон, Сан Шав’єр і Сан Жозе. Рапозо Таверес повернувся до Сан Павло з величезною кількістю полонених індіян, котрих продав рабовласникам, а пізніше зробив ще кілька виправ, після чого по найбільшому центрі Індіансько-Християнської Провінції – Сіюдад Реал до Ґваїра залишилися самі згарища...

Скарги й протести, що їх вносили отці єзуїти до місцевих урядів, викликали тільки більшу ворожість до місіонарів, бо ж всі урядовці, що займали високі пости в Бразилії, були одночасно і рабовласниками, отже, особами, зацікавленими у невільництві. Це привело до того, що деякі священики, рятуючи волю й життя індіян, змушені були залишати редути і пересолюватися в інші, менше доступні околиці. В історії записано кілька таких трагічних переселень, коли опікуни-єзуїти чесно ділили всі труднощі вигнання зі своїми півдикими вірними, відмірюючи власними ногами в голоді й небезпеці сотні кілометрів тяжкої дороги через ліси, гори, через болота і пущі дикої землі.

З кожним роком становище індіян погіршувалося, з кожним роком поширювалися володіння наїзників, котрі потребували все більше й більше рабів. Зростала ціна на невільників, а разом з нею зростала і кількість бандейрантів, котрі, правда, вже не вірили в золоті гори й перлові озера, але бачили, що можна заробити гроші й на невільниках. Індіян ловили, де тільки було можна, згуртовували у великі партії і гнали на продаж.

Під впливом того всього у мирних обивателів редутів знову прокинувся войовничий дух і відродилося почуття ворожнечі до білих. І знову щедро потекла кров брализійською землею, запалали пожарища, попливли в небо густі дими...

Боротьба розгорілася наново. Все жадібнішими ставали рабовласники і работорговці, все завзятіше боронилися індіяни, все, упертіше боронили своїх кордонів і своїх прав місіонарі. За це на єзуїтів сипалося все більше скарг до столиць держав, все більше домагань – викинути їх з теренів Нового Світу.

Але властива трагедія розігралася щойно в другій половині вісімнадцятого століття...

В 1750 році уряди Еспанії та Портуґалії нарешті договорилися про устійнення кордонів на півдні Бразилії і підписали так званий Мадридський Трактат. Згідно з цим трактатом, місцевість Сім Редутів з кругло 30.000 індіян мала перейти до Еспанії, а еспанці зажадали виселення всіх індіян зі своїх володінь.

На місці кордони почали устійнювати щойно в 1754 році, але індіяни з Сімох Редутів категорично відмовилися покинути загосподарені землі, тим більше, що на дорозі такого переселення неодмінно потрапили б у руки розбишацьких ватаг, а від них – у рабство. Щоб перевести наказ у силу, еспанці вислали проти збунтованих індіян війська, але потерпіли ганебну поразку: озлоблені індіяни знищили їх впень.