Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

– Те, що ваше, мамашо, – відповів Олекса, ховаючи капшук у кишеню, я вам віддам. Але гроші підуть до батька. Знаєте? З сьогоднішнього дня всі гроші будуть у батькових руках. Тепер ходіть, я вам поможу вмитися. У нас гість у домі, а ви виглядаєте так, що просто соромно за вас.

Тут лише Ухова зауважила мою присутність і спробувала було за звичкою розкричатися.

– Що? Хто?!! Яким правом?!! – та потім махнула рукою і глибоко зідхнула: – Робіть собі, що хочете: я вже тепер більше не господиня...

Була зламана й апатична..

– Якраз навпаки, .мамашо, – заговорив Олекса, підіймаючи розкидані по підлозі гроші й гаманець. – Ви тепер щойно будете господинею: ось зараз нам сніданок приготуєте, гостя привітаєте, а потім ми вже порадимось, хто і що має робити. Ходім, ходім, я вам поможу вмитися...

І він, лукаво підморгнувши мені одним оком, вивів матір з кімнати.

Користаючи з моменту, я почав спішно одягатися, і тільки дивувався, чому на цей весь крик не прибігли ні сестри, ні старий Ухо. Та зараз же зміркував, що такі колотнечі в домі – справа звичайна, і тому на них ніхто не спішиться реагувати.

Тільки це подумав, як у коридорі задудніли босі ноги вперед, почувся невиразний вигук страху, опісля ноги задудніли назад і в середині дому залунав повий крик:

– Танька, вставай! Альошка над мамою знущається: з бочки вмиває!

– Брешеш!!!

– Слово чести! Хапай, що можна, і ходім того ідіота провчимо!

А знадвору в той самий час почувся інший голос:

– Що це ти?! Що сталося, Олексію?

Відповідь Олекси заглушило тупотіння па цей раз двох пар босих ніг, що гураганом пронеслися через коридор, і дальші вигуки:

– Ох! Справді!

– Ах! Чим же його?

– Папа, чого ж ви стоїте, як балван?!

– З одного ж кодла!

– Бий, Машка!

– І того старого осла заразом!

Я кінчав одягатися з таким поспіхом, що в мене аж руки тремтіли, а в голові все крутилися вислови: «Домашня революція», «Чужа сім’я – темний ліс. Сторонній людині нема чого туди мішатися»...

Страх і обридження перед усякими скандалами й родинними сварками, притаманні мені від народження, керували всіми моїми рухами. Тож, не цікавлячись тим, як скінчиться та «родинна революція», я шмигнув з кімнати, метнувся сюди й туди по незнайомому будинку, знайшов парадний вихід, відімкнув двері й утік. Ідучи вулицею, чув, як перемовлялися між собою сусіди:

– Що це знову в Ухових?

– А біда їх знає! Напевне стара знову воює...

– От кара Божа з такими сусідами! Вже від самого світанку спокою нема!

– А цей що за один?

– Та либонь приятель Альошин...

– А, то певно, через нього щось і вийшло!

– Чи не сватався він до котрої?

– Ха-ха-ха!

Мені видавалося, що насмішливо-цікаві погляди стрілами впиваються в мої плечі, і я поспішив чимскорше завернути за ріг вулиці.

***

Кілька днів я ходив під враженням того випадку, дивуючись і непокоячись, іцо Олекса не приходить. Пару разів було поривався навіть іти до нього, але бракувало мені відваги. Зрештою, був переконаний, що до випускного вечора в хемічпому інституті Олекса таки прийде. І так сталося: прийшов саме напередодні.

Прийшов, постукав і, коли я відчинив, привітав мене своїм звичайним: «А-а, ви дома?», немов би не сподівався мене застати.

– Де це ви пропадали? – спитав я, коли Олекса сів на своє улюблене місце – у фотель.

– Ніде не пропадав. Дома сидів. «Здобутки революції закріплював». Ц-ц-ц!..

– Ну, і що? Заспокоїлося все? Прийшло до порядку?

– Тепер уже все в порядку. До речі, я вам запрошення на завтрашній вечір до інституту приніс. Ви ж підете?

– По правді сказавши, не маю охоти.

– Чому?

– Та хоч би й тому, що убрання порядного не маю.

– Ет, єрунда! Наші студенти і такого не мають, як ви.

– Так то ж студенти, а я, як-не-як, науковий робітник.

– Ну, все одно. А хочете, то я вам своє нове позичу?

– Ні, дякую. Як уже й піду, то піду так, як є. А взагалі, кажу вам, що не маю охоти.

– Чому?

– Та бо чого піду?

– Приліпка з вас! Та там же Ліда буде.

– І що мені з Ліди?

– Ну-у! Вам – ні, але мені...

– А вам хочеться перед прощанням, на Ліду бодай здалеку подивитися?

Олекса подарував мені довгий-предовгий докірливий погляд і наостанку роздільно вимовив:

– Му-хо-мор!

– Ди-пло-мат! – відповів я.

– От і неправда! – занетерпеливився Олекса. – Дипломатію тепер набік! Тепер буду з Лідою говорити просто!

– Ого! – кпив я.

– Ви ще мені не вірите? Навіть після того, що бачили, не вірите?! І... до речі, чому ви тоді втекли, герой?

– Ах, Олексо, не питайте мене нічого! Мені дуже неприємно, про той випадок згадувати...

Олекса почав чомусь пильно оглядати свої руки і заговорив з трудом:

– Вам неприємно, а мені? Ви ж знаєте, що я своїх «ніжних сестричок» тоді побив до крови?

– Що?!

– Так, побив. За те, що кинулися на батька, і... і взагалі за все... Бридко! Страшно бридко! Мені й досі здається, що я маю знаки на руках, вірите? Ух! Це справді гидко! Але, – подивився на мене, шукаючи підтримки, – нарешті це треба було зробити, правда?

Я не знав, що відповісти, і тому мовчав.

– Ага! – образився Олекса. – Ви в глибині душі засуджуєте мене, тільки не маєте відваги того сказати мені в очі?! А я вам скажу, що, хоч це жахливо, огидно, але я не жалую! Не жалую нічого! Навпаки, коли б треба було це раз ще зробити – зробив би ще раз, ще десять разів, ще сто разів, розумієте?!! Зробив би, бо мені увірвався терпець, знаєте?!

– Та чого ви кричите, Олексо?

– Кричу, бо ви – як той Харитон! Ви не вірите мені!

– Та чому ж не вірю? Вірю!

– Вірите?

– Звичайно. Вірю і після того випадку розумію вас вповні.

Олекса відразу заспокоївся:

– Дайте руку!

Я дав.

– От... І добре... Знаєте, Павле, це справді треба було зробити... Жалую, що не зробив раніше. У нас тепер тишина і мир дома. Вірите? Танька з Машкою поїхали до Саратова, а мамаша стала цілком іншою.

– Як?! Ваші сестри виїхали?!

– Виїхали. Зі мною розмова тепер була коротка, знаєте: пішов, купив квитки на залізницю, дав трохи на дорогу і – марш!

– А батько що на це?

– Батько? Батько завжди зі мною руку держить. Він сам, власне, і почав: «Що ж це ви? Олексієві до смерти на шиї сидітимете? А як він ожениться, то що буде?» Чуєте, Павле, так і сказа.в: «Ожениться»! Ц-ц-ц!.. Тепер, знаєте, хочу, чи ні, а мушу з Лідою оженитися. Ц-ц-ц!..

– Тепер уже пізно про це говорити.

– Чому?

– Та як «чому»? Тому, що Ліда зараз же виїде. Адже не думаєте в неї з першого вечора руки просити?

– Певно, що ні. Я тільки так собі поговорю трохи, дам дещо зрозуміти...

– Дипломатично?

– І чого ви з тією дипломатією причепилися?! Раз уже вам сказав, що ніякої дипломатії! Говоритиму просто.

– Хотів би я це бачити...

– Отже й побачите, мухоморе, побачите! Ви й тоді не вірили, коли я казав про «родинну революцію», і що? Переконалися?

– Ой, Олексо, прошу вас ще раз: не згадуйте мені нічого про ту революцію! Я мало не вмер зі страху, як ви над матір’ю ножа занесли.

– Що?!! – підскочив Олекса. – Я над матір’ю заніс ножа?!! Та ви здуріли?!!

– Ви хіба того неї пам’ятаєте? – щиро здивувався я.

– Того не було, не вигадуйте!

– Ну, як не було?! А чим же ви капшука в неї відрізали?

Олекса видивився на мене переляканими очима і зблід.

–Ах, правда! – сказав шепотом. – І... і вона справді могла подумати, що... Ні, я цього не можу навіть вимовити! Але, слухайте, Павле, – почав гарячково з нотами благання в голосі, – як же це може бути? Ну, наприклад, ось я візьму вашу бритву. Чи ви зараз подумаєте, що я хочу вас зарізати?

– Ні, Олексо, не подумаю, бо не маю ніяких підстав до того. Ми ж говоримо спокійно, не сваримося, не ображаємо один одного.

– Ага, так, так... Тепер уже розумію... Виходить, що... Гм... – Олекса почав терти з усієї сили чоло. – І вона це подумала?

– Напевне. Коли ваша мати й змінилася тепер, як ви кажете, то найбільше, я думаю, саме через те, що перелякалася.

– Злякалася смерти?

– Звичайно.

– Гм... Я бачив, що вона перелякалася, але думаз, що через капшук... А до речі, – раптом повеселів віл, – моя мамаша тепер справді зовсім змінилася. І батько також змінився. Взагалі все життя змінилося, знаєте? Батько, знаєте, такий самовпевнений, випростуваний, і навіть голос у нього став інакший. Слово чести, як почав мамаші вичитувати всі її гріхи, як почав докоряти, то мамаша слухала, слухала, а потім йому в ноги – бух! Плаче і говорить: «Простіть мене, Михайле Івановичу, каюся! Як ви мене за ціле життя ні разу не вдарили, за коси не волочили, то яка ж з мене й жінка була?» Батько її підняв і каже: «Бог простить!», а мамаша тоді другий раз – бух! І так до трьох разів. Смішно! Понад сорок років тільки зневажливими словами батька обзивала, а тут раптом «ви» і «Михайло Івановичу». Ц-ц-ц!..

– Та добре й це, – усміхнувся я.

– Бачите, бачите, ви б уже й на це погодились, а батько – ні! Знаєте, що він сказав? Він сказав: «Ти, Лисавето, мені в домі (розумієте? «Мені в домі»!) своїх кацапських звичаїв не заводь! Називай мене і звертайся до мене, як наш закон велить. Та з сусідами помирись, і щоб я більше сварок не чув!» І, думаєте, стала сперечатися? Ні, ні слова не сказала проти. Така покірна, така покірна, що мене просто злість бере. І чому, скажіть, людині не бути людиною? Ні, або на шию вилізе, або під ноги стелиться, як чиюсь силу відчує. Гидко! Московську натуру, видно, неможливо змінити, знаєте?

Я не відповів нічого, і Олекса також задумався. Потім потер руки, затиснув долоні колінами й усміхнувся:

– Ліда такою не буде, правда, ні?

– Ні...

– «Ні-і-і»! – перекривився Олекса. – І чого ж так багатозначно? Хочете сказати, що Ліда моєю не буде?

– Хочу.

– Ну, скажіть, мухоморе, скажіть, – заломив руки Олекса, – чому ви такий... мухомор?! Скажіть, чому ви мені не вірите?

– Бо ви й самі собі по вірите, Олексо, і тому так багато на цю тему говорите. Ніби переконуєте мене, а хочете переконати себе.

– А ви звідки знаєте? – здивувався Олекса.

– Господи, та чи я ж вас уперше бачу?

Олекса подивився на мене ворожо й задумався. Потім схопився з місця й з виразом скрайньої розпуки закричав:

– А я вам докажу, мухоморе! Я вас уже не раз здивував, але на цей раз-то ви побачите ще насправді, що я можу зробити! Ви тільки очима будете кліпати, знаєте?! І взагалі я не хочу вас бачити!

Встав, забрав свого капелюха й пішов. На порозі ще зупинився і спитав:

– Слухайте, ви, приліпко, і ви також подумали тоді... Ну, тоді з тим капшуком... що я... що маю намір?..

– Подумав.

– То ви – свиня!

Тріснув дверима і зник.

Я лише всміхнувся: Олекса, як Олекса – чудасій. Гніватися на нього за грубіянство я не вмів, а дивуватися відвик. Знав тільки, що він неодмінно ще вернеться, і тому навіть дверей не замикав, хоч уже був час лягати спати.

Дійсно, не пройшло й п’яти хвилин, як скрипнули двері, і з порога, донісся голос Олекси:

– Слухайте, ви, вчений ботаніку, маю вам щось сказати...

– То ходіть сюди ближче.

– Не піду! Ви готові ще злякатися, а потім будете говорити, що я і вас хотів зарізати... Вийдіть...

Я вийшов на поріг.

– Слухайте, приліпко, я незаслужено вас образив... Ви не є свиня. Коли б ви навмисне таке про мене подумали, то ви були б свинею. Але ви подумали помилково, правда? Тому ви не свиня, а просто дурень. Стільки років мене знаєте, а могли щось таке страшне допустити! Але я не гніваюся, бо це ви так ненароком подумали. Тепер можете замикатися і спати. Завтра побачимося.

Маєш тобі! Оце. так перепросини!

Лишившися сам, я ще довго сміявся, але не гнівався на Олексу, бо розумів його добре: по природі своїй він ні в чинах, ні в намірах, ні в думках не міг бути душегубцем. І тому його лякала, обурювала, й одночасно дивувала думка, що хтось його міг бодай на хвилину в злочинних намірах підозрівати. Щоправда, дефініція між «думанням навмисним» і «думанням припадковим» для мене лишалася незрозумілою, зате її напевне розумів Олекса і відповідно до свого розуміння надавав зовсім різні титули: раз «свиня», а другий раз «дурень».

Раннім ранком другого дня він підняв мене з ліжка. Видно було по всьому, що він цілу ніч не спав. Поки я одягнувся й умився, він уже велів зварити чай, зробити порядок у мешканні й наговорити мені стільки всяких речей, що в мене голова йшла обертом. Це не був чоловік – це був цілий вулькан клекотячої радости, енергії, оптимізму й рішучости. Справді, я вже й сам не знав, чого він хоче від мене з тим випускним вечором, на що надіється й які має пляни, але почував, що трачу здібність тверезо думати й попадаю в полон бурхливого й розхристаного настрою мого приятеля. Він поривав мене з собою, хвилював і зарахував також якимись неокресленими, солодкими надіями.

Олекса довів мене до самої брами ботанічного саду і на прощання кілька разів сказав:

– Ви ж не забудьте, знаєте? Пам’ятайте, що я вам сказав.

– Добре, не забуду, пам’ятатиму, – обіцяв я урочисто, хоч толком не знав, що саме мав пам’ятати, а чого не забувати.

Та на, цьому не скінчилося. Олекса ще тричі прибігав до мене на роботу все з тим самим і засмикав мене остаточно. Я ходив, як очманілий, і зі здивуванням помічав, що чекаю того вечора з такою ж нетерплячкою, як і мій друг.

«Він і справді може наробити чудес, – думав у глибокому переконанні. – Казав же колись, що Ліду обплутає. Чи це неможливо? Навпаки, якраз дуже правдоподібно: з таким напором, з таким, запалом кожну людину можна скорити своїй волі. Тим більше жінку. Жінкам імпонує волевість чоловічої вдачі. І чим несподіваніше вона проявляється, тим більше викликає подиву, тим більше захоплює».

Перед самим кінцем робочого дня, коли вже Олекса нетерпеливо проходжувався по хіднику перед вікнами, несподівано прийшло повідомлення, що скликається нарада в дуже важливих і невідкладних питаннях. Переказавши цю новину Олексі, я мусів його вхопити за поперек, бо він уже пустився бігти до директора з протестом.

– Це ж – свинство! – розмахував руками Олекса, – Це ваш директор навмисне робить. Знає, що вам неодмінно треба піти – і робить перешкоди.

– Тю на вас, Олексо! Йому та нарада, такі мила, як і мені. Але, як мусить, то нічого не зробить.

– А от я зараз піду до нього...

– Ви нікуди не підете, Олексо! Що ж це ви? Хочете осмішитися? Будете пояснювати докладно, чому я мушу йти?

Олекса подумав-подумав і... скорився.

– Глядіть же! – пригрозив пальцем. Я вас чекатиму тут під брамою.

– Навіщо ж ви маєте чекати? Ідіть собі самі, а я, як тільки нарада скінчиться, зараз піду до інституту.

– Ні! Я чекатиму тут, бо інакше не матиму певносте, що ви прийдете.

– От, чудасій з вас! Таж кажу вам, що прийду напевне.

– Ні, і ще раз ні! Я без вас не піду!

Сперечатися не було сенсу...

Нарада наша скінчилася по дев’ятій годині вечора, і, коли я вийшов на вулицю, Олекса справді мене чекав. Підстрижений, наперфумований добрими перфумами, одягнений в нове сіре убрання й елегантні черевики, виглядав, як нова копійка, і взагалі був хлопець – хоч куди. Я подивився на нього і ще раз упевнився, що його шанси на завоювання Лідиного серця мають солідні підстави і що він сьогодні може справді зробити поважний крок вперед для осягнення виплеканої впродовж двох років мети.

Ми поспішали, бо я мав іще поголитися, взяти чисту сорочку й випрасувати своє одиноке убрання, яке мав на собі.

– Скажіть мені, – спитав я, ступаючи поруч Олекси, – що я властиво маю на тім вечорі робити?

– Ви вже не хочете йти? – злякався Олекса.

– Навпаки, я тепер іду з великою охотою. Але не знаю тільки, до чого повинна звестися моя роля?

– Та я ж вам уже казав сто разів, приліпко ви клаповуха! Ви мусите допомогти мені якось розговоритися з Лідою, знаєте? Я не вмію починати розмови. Чомусь плутаюсь, і слова в мене тікають з голови. Ви помітили це?

– Помітив.

– А бачите, бачите! Потім уже, як розговорюся, то йде гладко. І можу говорити, говорити, аж поки не помічу, що... гарно говорю. І тоді знову збиваюся. Ц-ц-ц!..

Я засміявся також і з незрозумілої мені самому радости вхопив Олексу під руку. Взагалі настрій у мене був чудовий, такий чудовий, якого я вже не мав довгі роки.

– Ну, добре', – сказав жартівливо, – з того виходить, що я мушу вас з Лідою звести й почати розмову. А потім?

– Потім я вже сам... Сам... Ви мені тільки поможете перший крок зробити.

– Ні, так я не годжуся! Ви мені скажіть конкретно, до якої межі той перший крок мусить сягати?

– Я ж сказав уже.

– Е-е, того мало. Для мене цього абсолютно мало!

– А чого ж ви ще хочете?

– Та трохи більше. Можу для вас, як для свого приятеля, наприклад, зробити й більшу жертву: обняти, поцілувати, зложити їй пропозицію руки й серця, навіть до ЗАГСу піти, коли вона погодиться...

– Ц-ц-ц!.. Мухомор старий! Ну, і далі? – глумливо спитав Олекса.

– Далі? Далі все лишив би вам. Тепер скажіть, що б ви робили далі?

– Е-е, коли б тільки так можна було, то далі вже єрунда!

– Справді?! – зареготав я. – Гарно ж ви дивитеся на шлюб, коли так говорите!

– Смійтеся, смійтеся, мухоморе! – і собі хіхікав, добродушно Олекса. – А я вам кажу точно, що, коли б вона не була Ліда Горобець, а Ліда Ухо...

– То це був би певний знак, що ви оженилися, – підхопив я.

– Ну, так, звичайно... Себто, що вона вже моя жінка, і я вже маю право... – Олекса, зайнявся.

– Ну, чого ж ви? – кпив я далі. Маєте право – чого? Починати з нею говорити без посередників? Кланятися їй на вулиці? Чи навіть, сохрани Боже, до кіна її запросити?

– Ой, і провокатор з вас! – заливався Олекса щасливим сміхом – Ой, і провокатор! Говорите одне, а думаєте друге. А я вам так і не скажу нічого. На злість, не скажу нічого! Ц-ц-ц!..

Так з жартами й кпинами ми прийшли до мого мешкання. Я зараз же почав голитися й митися, а Олекса кинувся роздувати праску, і, поки вугілля розгорілося, вспів вичистити від плям і пороху моє убрання. Хотів навіть вичистити й черевики, але я цьому категорчно спротивився, хоч Олекса, ніяк не міг зрозуміти, чому.

Поки ми зібралися, поки дотюпали до інституту – урочиста офіційна частина вже скінчилася, і з залі вже виносили стільці, щоб зробити місце для танців. Було елітно, гамірно й душно. З рипом сунулися по підлозі збиті чвірками* крісла, чулися веселі перегуки, в оркестрі час-від-часу обзивалися труби й сонно бумкав великий барабан.

Я розглядався довкола, коли Олекса смикнув мене за рукав і нервово зашептав:

– Дивіться – білочка! Справжня білочка! Я вам уже казав, а ви тоді сміялися...

Глянувши в кут залі, я побачив Ліду. Вона стояла в гуртку професорів і розмовляла з ними. Була вбрана в білу сукеночку, розшиту по подолі в листя й горішки лісової ліщини, в біленькі скарпетки й біленькі черевички на низьких закаблуках. Штучна китичка лісових горішків, прищеплених на лівому боні грудей, доповняла її одяг.

Я подивився на дівчину й почув, що в серці моєму заворушився якийсь давній, теплий спогад: Білочка! Де я її бачив, де?

Але в тій же хвилині пригадав: ще в дитинстві бачив я постанову «Колобка». І там була також білочка в білій сукенці з лісовими горішками. Вона бігала, дрібненькими кроками по сцені й тоненьким голосочком співала:

«Ой, я білочка,

Я малесенька,

Я бігала но деревах

Та й хутесенько»...

– Випадок сприяє нам, Олексо! – обізвався я до свого приятеля. – Там стоїть професор Чорнобай, доцент Остапчук і Ткач. Це мої знайомі. Ходім! Тільки, глядіть, тепер не зівайте!

– Що «не зівайте»? Тепер уже запізно...

– Вперед, Олексо! На штурм! – наказав я і почав пробиватися крізь натовп.

Та поки я досяг мети й оглянувся наїзад – Олекса «випарував», як камфора. Щез, немов крізь землю провалився. Мене взяла досада, і я вже хотів вернутися його шукати, але було запізно, бо мене помітили:

– А-а, Павло Степанович!

– Товариш Омсльчснко!

– Видом видати! Яким це вітром вас сюди занесло?

Я здоровкався з одними, знайомився з другими, аж надійшла черга і на Ліду:

– Ось, Павле Степановичу, знайомтеся: Лідія Миколаївна Горобець – іпженер-хемік, можна сказати, «з голочки». Новенька.

Я подав руку, зложив ґратуляції і вимовив кілька стереотипних фраз, стосовних до такого випадку, а сам непомітно старався ближче приглянутися до дівчини.

Тепер вона мені подобалася ще більше: не тільки гарна, але й скромна, без кокетерії, без штучности в рухах і виразах, була проста, щира, безпретенсійна, а в її веселості пробивалася зрівноваженість і свідомість своєї гідности.

У перехресній розмові я вже вспів обмінятися з нею кількома реченнями, і, коли тільки гримнули перші звуки вальсу, запросив її до танцю.

– Ой, – зарум’янилася трохи заскочена Ліда, – краще б ви мене не просили: я танцюю поганенько.

– Навпаки, – поклонився я вдруге, – буду вас просити ще раз, бо переконаний, що ви не танцюєте гірше від мене.

– Хіба що так, – засміялася Ліда. – Тоді з нас буде відповідна пара...

Ліда була щира, говорячи, що танцює погано, натомість я злукавив, і дівчина з перших кроків це помітила.

– Навіщо ви сказали неправду? – спитала ніяковіючи.

– Яку неправду? – вдав я здивованого.

– Казали, що ви не вмієте танцювати...

– Я такого не казав. Я лише сказав, що ви не танцюєте гірше від мене. Ви хіба не помічаєте, як добре йде танець?

Ліда засміялася:

– Дійсно, танець іде добре, але не по моїй вині: ви так прекрасно ведете, що з вами можна танцювати й не вміючи.

– Ага, то виходить, що ви мене обвинувачуєте?

– Певно!

– Цікаво! У жінок трудно заслужити признання, чи похвалу: роби зле – винен, роби добре все одно винен.

– І ви почуваєте себе дуже скривдженим?

– Страшно! І, щоб своєї кривди не дарувати, відплачуюся вам тим самим: ви також «винні», що ми обоє добре танцюємо.

– Оце вже зовсім безпідставно!

– Навпаки, і я вам зараз докажу. Хочете?

– Цікаво!

– Отже, бачите, секрет не тільки в тому, що кавалер добре веде, а й у тому, щоб дама зуміла відчути кожний його рух і дала себе вести. Тоді навіть і без великої вправи танцюватиме добре.

– Це не завжди помагає.

– Тоді, значить, кавалер винен. Кавалер мусить бути в танці певним і сильним, тоді й дама буде слухняна. Вас це переконує, чи хочете інших аргументів?

– Яких аргументів?

– От, маєш! Я з усіх сил доказую вам вашу «вину», а ви вже й забули, про що мова йде?

– Ах, правда! – засміялася Ліда і, стараючись ухилитися від зудару з однією особливо розтанцьованою парою, збилася з такту й наступила мені на ногу. – Ой, вибачте! – спаленіла вона. – Тепер уже бачите, що я «не винна»?

– Бачу тільки підтвердження того, що я сказав: дама не повинна мати своєї волі в танці. Ви на одну мить проявили ініціативу – і вийшла катастрофа.

Ліда сміялася й дивилася на мене таким поглядом, що мені видавалося, ніби я топлюся в слоїку з малиновим варенням. Я пригорнув її міцніше й зашептав на вухо:

– Не дивіться ні на кого, не бійтесь нічого, здайтеся тільки на мою волю, і я вас поведу, поведу, оминаючи всі вири й підводні скелі, поки не доведу до тихої пристані...

– Ви – поет?

– Ні, я ботанік, Лідо.

– Дивно! А говорите так багатозначно, як поет.

– Думаєте, що тільки поети вміють говорити багатозначно?

– А ви хочете сказати, що й ботаніки вміють бути багатозначними, як поети?

– Я б того добровільно не хотів сказати, але ви мене піймали.

– Ах, так?! Значить, ваше говорення має певну мету?

– Усе на. світі має свою мету, молодий інженере! Все!

– І цей танець також?

– Звичайно.

– Я не бачу в танцях ніякої мети.

– Чому ж тоді пішли танцювати?

– Щоб вас не образити моєю відмовою.

– У цьому також була певна мета.

– Ні, це не була мета, а тільки причина.

– У такому випадку, мені не залишається нічого іншого, як відвести вас на місце і перепросити за спричинену прикрість.

– Ви образились?

– Ні, я тільки тепер почуваю, що й справді винен.

– Вину все можна викупити.

– Як саме?

– Виведіть мене в коридор на свіже повітря.

– Наказ!

Я круто змінив напрямок і, маневруючи поміж густо збитими парами, вивів, майже виніс у скорих оборотах Ліду крізь тлум* і розчинені двері в коридор.

По струмові свіжого повітря, що вдарив з відчинених вздовж вікон в наші обличчя, щойно можна було зрозуміти, яка задуха панувала в залі, і ми обоє полегшено зідхнули. І в тому ж моменті я помітив у глибині коридору Олексу, оточеного групою студентів, які щось завзято йому пояснювали. Я вже, як то кажуть, носом відчув щось підозріле й спішно пішов у той напрямок. Видно було, що тут і справді кувалася якась нова змова, бо студенти при нашому наближенні розкотилися, як горох, а я зі здивуванням помітив, що тримаю Лідині пальчики, і ці пальчики довірливо спочивають у моїй долоні.

– Олексо, – сказав я навмисне голосно, щоб прикрити своє замішання, – хочу вас представити оцьому молоденькому інженерові. Чи ви вже, може, знайомі?

– Звичайно, знайомі! М-м-м, який наш Олексій Михайлович сьогодні гарний! – мило й просто сказала Ліда, простягаючи руку.

Олекса, спаленів, як варений рак, і так розгубився, що остовпів зоївсім, а не помічена ним Лідина рука звисла в повітрі.

– Та що ви, Олексо?! – заговорив я ще голосніше, щоб урятувати ситуацію. – Привітайтесь же, поґратулюйте Ліді й побажайте всякого добра на новій дорозі!

І, не довго думаючи, я схопив їхні руки й силоміць зблизив одну до одної.

Але, як тільки їхні долоні торкнулися, Олекса шарпнувся так, ніби його вдарило сильним електричним струмом, і відскочив назад.

– Відчепіться! – крикнув у якомусь півбожевільному відчаї. – Не бачив я зроду інженерів, чи що?!! От ще єрунду видумали!

І перше, ніж я вспів отямитися, він різко обернувся і прослизнув у найближчі відчинені двері.

Мене якби хто окропом обілляв, але Ліда, хоч і як їй було прикро, постаралася всміхнутися:

– Чудна з нього людина! Ви його добре знаєте?

– Його ніколи не можна пізнати до кінця! – сказав я, стараючись запанувати над собою. – І, хоч ми довгі роки з ним приятелюємо, але після цього вибрику я його знати не схочу!

– Це було б несправедливо з вашого боку, – спокійно й лагідно сказала Ліда. – Олексієві Михайловичу треба пробачити багато такого, чого не можна пробачити іншій людині.

– Вважаєте його чимсь більшим, чи меншим від звичайної людини?

– Не знаю... Ніколи не думала над цим питанням.

Злість моя минала, і я, пригадавши собі свою сьогоднішню місію, почав з запалом переконувати дівчину:

– Жаль, що ви над цим не думали. Олекса вартий того, щоб ним поцікавитися ближче.

Ліда здивовано глянула на мене.

– Можливо, – сказала задумано. – Але тепер уже запізно.

«Запізно»! Це слово сказав мені чверть години тому і Олекса. Що він мав на увазі? Чи для нього було запізно відступати, чи, навпаки, запізно починати? Напевне, починати. Бо інакше не втік би тоді, коли я пробивався до Ліди, не вирвався б і тепер так грубо й різко. А так – втік! Втік, бо зрозумів, що не осягне нічого, що остання надія зірвалася. І це – по двох роках плекання райдужних мрій, по двох роках глибокої, чистої любови!

Мені стало так гірко за свого милого чудасія, що я вирішив ступити на найкоротшу дорогу, на яку лише можна було собі дозволити в цих обставинах, і спитав:

– А якої ви взагалі думки про нього?

– Я? Думаю, що він добра й чесна людина, тільки дивак.

– І більше нічого не можете сказати ?

– Можу сказати хіба ще, що він мене не зносить.

– Вас?!! Вас не зносить?!! – вихопилось у мене щире здивування.

Ліда інакше зрозуміла моє здивування й густо почервоніла. Щоб скрити своє обличчя, вона обернулася плечима до світла й сперлася на підвіконнику.

– Так, – підтвердила вона, ледь-ледь усміхаючись. – Мені, правда, воно байдужісінько, але все ж таки це комічно: Олексій Михайлович постійно робить насмішливі гримаси в моїй присутності, як тільки побачить мене на вулиці – зараз звертає й тікає на другий бік, а навіть і в лябораторії, коли мені щось бувало потрібно, то подавав завжди так, щоб демонстративно обернутися до мене плечима.

– Ви його не розуміли, Лідо!

Ліда метнула на мене коротким, настороженим поглядом і гордо стиснула уста.

– Я й не старалася його зрозуміти, – відповіла з холодком у голосі. – І, зрештою, чи не можна знайти цікавішої теми для розмови?

– Для мене якраз ця тема дуже цікава, Лідо.

Ліда пильно подивилася на мене, немов би хотіла сказати: «Чи й ти часом не такий чудасій, як твій приятель?», але не сказала нічого, а я з запалом продовжував:

– Коли б ви бодай трохи постаралися ближче придивитися до Олекси, ви б зрозуміли, чого він вартий! Це надзвичайно цікава й оригінальна натура й може вже захопити тим, що не подібна до інших людей. Під його зовнішнім дивацтвом криється стільки доброти, стільки ніжности, чуйности, стільки спостережливости й глибокого розуму, що не знаю, чи десятою частиною того може похвалитися інша людина. Працьовитий, як бджола, винахідливий, як Соломон, господарчий, чесний, відданий... Ні, справді, я не можу перерахувати всіх його позитивних прикмет, бо ви в них і так не повірите...

– Чому ж? – спокійно відповіла Ліда. – Я вірю. Адже щойно сказала вам, що вважаю його чесною й доброю людиною. А щодо розуму... Не знаю... Він, безперечно, проявляє великі знання у своїй галузі, прекрасно вміє пояснити найскладніші проблеми й багатьом нашим студентам поміг при дипломних працях. Але, бачите, його розум якийсь дуже односторонній... Я не можу вам того добре пояснити... Як вам сказати... Він викликає в мене таке почуття, як талановита дитина з великими фізичними дефектами. Просто якось жалко й неприємно на нього дивитися...

–Ну, жалю він найменше заслуговує! Ви знаєте, що Олекса при всьому своєму дивацтві є людиною страшно гордою?

– Можливо, – байдужим тоном сказала Ліда, і по всьому було видно, що розмова починає її нудити. – Що це грають?

– Танго. Дозволите вас просити?

– Дозволю, бо, он, бачу, мене хоче запросити доцент Ткач.

– Знову жертва?

– Ні, на цей раз сигнал “SOS”, – засміялася Ліда.

– Е-е, Омельченко, – з досадою крикнув Ткач, – так не годиться! Гість, а господарів дому за пояс затикає!

– Було господарям не зівати! – відповів я жартом і повів Ліду до залі.

– Але, Павле Степановичу, – обізвалася Ліда, – на цей раз буде ще гірше, бо я танґа таки зовсім не вмію танцювати.

– Не журіться, я вас навчу. Пам’ятайте, Білочко...

– Що?!

– Білочко! – повторив я. – Я колись у дитинстві бачив на сцені маленьку дівчинку в ролі білочки. Була цілком подібна до вас.

– Вона напевне мала трохи менше, як двадцять три роки?

– Звичайно. Але я тоді мав також трохи менше, як тридцять один...

– І що було з тією білочкою?

– Вона пізніше захотіла навчитися танцювати танґо.

– І запросила за вчителя ведмедя?

– Ні, вона запросила Перелесника з «Лісової Пісні» Лесі Українки...

– Ой, як страшно!

– Дуже страшно, Білочко! Але все ж таки не так страшно, як було б з «Тим, що двійки ставить», як доцент Ткач, наприклад... Перелесник вам двійки не поставить, хоч би ви й як погано танцювали... Перелесник вас буде залюбки вчити... Тільки прошу бути абсолютно покірною, прошу слухати тільки мене, прошу ноженятами перебирати механічно і взагалі попасти в цілковите забуття...