Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

– Коли ж бо нема кому штуркнути, Олексо! В тому, власне, вся річ, що нема кому штуркнути! Коли б світ...

– Ет, ідіть ви з вашим світом! – розсердився Олекса. – Ви не знаєте, що таке світ, а я знаю! Для вас світ – це людськість, справедливість і зрозуміння. А для мене світ – це байдужість до ближнього. Розумієте? Світ – це надзвичайна делікатність, така делікатність, що, коли в сусідній родині один ріже другого, то мішатися ніяково... Я вам розкажу і про світ... Це – мікроскопічний випадок, єрунда, але характерно...

Отже, слухайте:

У часи революції, коли мені було одинадцять років, жив коло нас один старенький самотній вдовець. Моя мамаша, звичайно, як і з іншими сусідами, з ним ворогувала смертельно. Але мені цей дідок дуже подобався. Бувало, солодощів мені дасть, книжок дитячих позичить (він багато книжок мав), говорить зі мною, а то й до хати запросить і чаєм почастує. Добрий був дідок. І от якось узимі він захворів. Моя мамаша дуже раділа, сподіваючись, що він помре. Але мені було його шкода, і я йому воду носив, у печі палив, їсти варив, по лікарів бігав, а навіть з тиждень то й зовсімі у нього жив. Діставалося мені тоді від моєї прекрасної мамаші, діставалося, але я її не слухав: тільки вирвуся – і знову в дідка. Я, між іншим, страшенно впертий, знаєте? Так от дідок видужав і за роботу подарував мені величезну перину й дві подушки. То був мій перший заробіток, і я тішився страшенно, бо, треба вам знати, що ми з батьком спали в непаленій кімнаті, а накривалися старими плащами. Тож я так радів, що врешті спатиму по-людськи!

І правда: ніч сплю, другу – розкіш! Тепло, м’ягенько, вигідненько... Аж на третій вечір приходжу до своєї комірки – ого! – вже нема ні перини, ні подушок. Питаю батька, а батько каже, що то мамаша для сестер забрала. Я в плач – і до матері. Мати мене за таке «нахабство» – в шию і прогнала. Сестри сміються та ще й дражняться: «Наш Альошка – пан великий: на подушках і на перині спати хоче. А на соломі в собачій буді не добре? Такий шмаровоз вошивий та ще хоче перини!» А мені жаль, такий жаль, що просто серце розривається: адже це було моє добро, чесно зароблене... Ет, довго розказувати! Тільки ж я свого не подарував: колись, коли мамаша з сестрами пішли кудись, я підібрав ключа (вони постійно свої кімнати замикали, знаєте?), забрав перину й подушки та відніс до сусіда назад. Сказав йому, щоб забрав, бо я і так з того користи не маю, лиш самі кпини й образи. Дідок забрав, але взаміну дав мені золоту десятирублівку, яку я добре заховав у шпарці вікна, а сам утік і прийшов додому аж увечері. А дома, дома! Ні, ви не повірите! Я ж малий був і дурний, тому й признався у всьому, але десятирублівки віддати не схотів. Так мене моя «ніжна мамаша» при допомозі «люблячих сестриць» так допитували, ніби в ҐПУ вишкіл пройшли: розбили мені носа, вискубували жмутками волосся, понадривали вуха, пообщипували руки, а на кінець мамаша мене замкнула в коморі і сказала, що заморить в холоді й голоді, коли я не віддам краденого. Чуєте? Краденого! От і тепер, коли читаю в газетах, що селяни державний хліб скривають, – мені відразу пригадується золота десятирублівка. Але це я так собі, між іншим, згадав...

Так от я не чекав, поки мамаша свою погрозу доведе до кінця...

– А що ж батько на це? – перебив я Олексу.

– Та те саме, що й ви тепер про голодуючих: страждав, плакав і... мовчав... Так я, кажу, виломав уночі двері і втік у світ. Слово чести, так собі тоді й подумав: «Нема мені дома життя від моєї прекрасної мамаші – то ж піду собі в світ».

Уже розвиднялося, як я в самій сорочці (а це було в лютому, знаєте?), пробігши п’ятнадцять верстов, опинився в Недайлівіці. Там один знайомий господар був, що в батька щепи купував, дрова нам возив. Харитон називався. Так я до нього. Плачу, оповідаю, що мати мене б’є, їсти не дає, каже, що я в неї десять рублів украв, а ті десять рублів мої, і я собі їх хочу сховати. Просив його, щоб у себе за наймита лишив, не хотів ніякої платні, тільки кутка й харчів. І що ви думаєте, повірив, прийняв? Ні! Правда, їсти дав, свитину якусь на плечі дав, потім пообіцяв кіньми додому відвезти, але не прийняв! «Ти, – каже, – хлопче, гроші віддай, а матері не смій між людьми судити, бо то – гріх! Мати, як мати: вона й покарає, вона й пожалує. А дитина слухати матері повинна, бо на те вона й є мама!»

Мою мамашу, правда, далеко знали, і Харитониха щось там почала говорити, але чоловік розкричався і змусив її замовчати: «Яке тобі діло до того?! Чужа сім’я – темний ліс. Сторонній людині нема чого туди мішатися!» Збіглися й сусіди на цей випадок, говорили сяк і так, деякі жінки навіть жалували мене, але остаточно всі погодилися з Харитоном: «Так, так, то ж таки мати!» «Мати б’є, не переб’є, не бійся!» «В сім’ї всяко буває!» «Еге ж, коли б дітей не бити та не страшити – що б то з них і було?!».

Я сидів довгенько в Харитоновій хаті і пильно придивлявся до всього. Чув, як Харитон кричав на старших дітей, бачив, як Харитониха одважила кілька ляпанців молодшим, але яка ж безмежна різниця була між вимірами кари в цій простій селянській родині і між тим, що творилося в нас дома! І тоді я переконався, що ці люди ніколи мене не зрозуміють, бо вони все міряють своєю міркою і не можуть навіть у думці допустити того, до чого здібна була моя мати.

Пізніше мене відвезли додому. Мати наговорила на мене Харитонові стільки страшних речей, оповіла стільки всяких «злочинів», що довірливий і простодушний чоловік тільки руками сплескував від здивування. «Ай-яй-яй! – говорив при тому. – Чи ти, бач, яке воно! А послухати його – то хто зна що виходить...»

Коли він від’їхав, мене знову почали бити. Але як били! Як мене тоді били! Віддав я і золоту десятирублівку і ще кілька місяців по тому синяки носив...

З того часу, Павле, я не вірю більше в «світ», – розумієте? – не вірю! Світ для мене – це дядько Харитон і його сусіди: по суті й незлі люди, але обережні, схильні вірити старшому й неохочі мішатися в «чужі родинні справи». Підіть поскаржтеся світові – і вам скажуть, як колись мені: «Державний хліб віддайтеї і влади не смійте між чужими судити, бо це – ганьба. Ви повинні своєї влади слухати, бо на те ж вона влада». І ніхто не схоче в «чужу сім’ю мішатися», ніхто вам не повірить, і ніхто вас не зрозуміє, бо ж світ живе іншими законами і мірить усе своєю власною мірою... Так то, Павле! Тому лишіть ваші надії на допомогу світу... І... і, до речі, ви здорово піймалися! – скінчив несподівано Олекса й усміхнувся.

– Я?! Я піймався? А то чому?

– Та бо так: ви не йдете далі того, щоб лише московській мамаші роги збити. Для вас суть у голоді, себто, суть у тому, що мамаша занадто розперезалася. Але ви нічого не кажете про те, щоб нахабну мамашу випхати коліном з хати під три чорти на її батьківщину...

Це останнє влучне зауваження зачепило мене до живого і примусило внутрішньо засоромитися. Але я, замість того, щоб признати Олексі слушність, перейшов в атаку:

– Ви перше приведіть свою мамаїшу до порядку, Олексо, а тоді вже повчатимете інших! – сказав їдко.

– Ц-ц-ц!.. – потер вдоволено руки Олекса. – А що ви думаєте? Кожному терпінню, як і кожному свавіллю, буває кінець, знаєте?

– Ну, ну, хочу я вже це бачити!

– Колись іще побачите! Чи то одному Олексієві, чи то тридцятьом мільйонам Олексіїв колись терпець увірветься!

– Ого, які ви хоробрі!

– Не вірите?! Не вірите?! А я вам кажу ще раз: побачите!

– Що побачу?

– Домашню революцію. Я, правда, все ж таки не можу своєї мамаші вигнати з хати, але сидіти тихо і шанувати справжнього господаря навчу! Це кажу вам я: Олекса, Вухо!

І де поділася вся дивачність у мого приятеля?! Стояв вереді мною гордий, випростуваний, рішучий і грізний.

– Вірите мені? – спитав.

– Вірю, – сказав я з глибоким переконанням. – Вірю, що ви взагалі зможете зробити багато такого, чого не зроблять інші.

Олексі підхлібили мої слова, і він глибше вмостився у фотелі, самовдоволено всміхаючись. А я чомусь вернувся думками до початку нашої розмови, до своїх галюцинацій і взагалі до того жахіття дійсности, яке, здавалося, бачив навіть крізь стіни свого мешкання. Думав також над тим, що Олекса незабаром піде додому, а я лишуся сам зі своїми розтріпаними нервами, з почуттям самотности й безсилости.

– А, знаєте, що? – обізвався– Олекса. – Це неправда, що ви мені вірите, не брешіть!

– Отуди к лихій годині! – здивувався я. – Чому ж би я мав брехати?

– Хто вас там знає, чому, але брешете – це факт! Ви не вірите ні мені, ні самому собі.

– Маєш!

– Так, так, – хитав головою Олекса; – Я вам сказав, у чому суть і що треба робити. А ви відразу – круть! – і на мою прекрасну мамашу з’їхали. Це – для того, щоб ні до чого конкретного не договоритися. Ц-ц-ц!..

– Не верзіть дурниць, Олексо! Ту «суть», як ви кажете, я вже проаналізував так давно, що досі забув. Вона для мене така ясна й очевидна, що не лишає ніякого місця для додаткових студій, чи сумнівів. Але саме тому знаю я також, що ми безсилі тепер, що ми з вами й за три дні ні до чого конкретного й вартого уваги не договорилися б. Зрештою, заздрю вам, що ви можете будувати повітряні замки на «крилах мрій» і в тому знаходити певну розраду. Але я – не можу, і тому мені страшно тяжко на душі.

Олекса дивився на мене з виразом глибокого жалю в очах, але поступово цей вираз мінявся: чоло хмурилось, ніс почав нервово морщитися й підсвистувати, а на.кінець мій гість підвівся й рішучо схопив капелюха.

– Коли так, – піду додому! – сказав сердито. – І взагалі ви мені сьогодні жахливо набридли!

– Та зачекайте! – піймав я його за лікоть. – Що з вами знову?! Сідайте!

– Не хочу! Не сяду! Не можу просто на вас дивитися! – підвищував за кожним вигуком голос Олекса, однак покірно сів знову. – Кажу ж вам, що брешете, що не вірите, ні собі, ні мені, а ви... Ех, приліпка з самоварною парою!

– Що не вірю? Чому не вірю? – дивувався я.

– Та бо так. Тут ні галюцинації, ні жалісні слова не поможуть. Тут діяти треба! Коли ж почнете з галюцинацій, то скінчите божевіллям, або шнурком на шиї!

Олекса схопився й останні слова викрикував, трясучись від обурення й вимахуючи капелюхом.

– Тю на вас! – розсердився і я. – Не верещіть, як дурний! Що діяти? Як діяти?

– Просто! Я вам казав уже колись, що треба вчитися зайців стріляти, на коні їздити, танком керувати...

– Ну, і що з того?

– Що з того? А ось, дивіться, – Олекса став у позу і зробив вигляд, ніби цілиться з рушниці: – Бах-бах! І все! Ц-ц-ц!..

Очі його розгорілися, і він щасливо засміявся.

Я зідхнув і спитав:

– І ви б оце почали робити «бах-бах» самі?

– Сам?! – здивувався Олекса. —Що ж то ви? Вважаєте мене справді за дурного? Сам, звичайно, ні. Сам я нічого не зроблю.

– Отже, бачите...

– Ну, так, звичайно, сам нічого не зроблю. Але давайте вдвох, га? Чого ви так витріщилися, ніби роги в мене побачили? Я вже давно думаю над тим, що вдвох можна було б щось почати... Треба обдумати, порадитись і так, знаєте, помаленьку, обережно... Га? Ось Костя приєднаємо, ще когось – і так піде. Тільки зав’язка потрібна. Найголовніше – зав’язка... Хочете спробувати? Хочете?

Він торкався лагідно моїх рук і грудей, заглядав в обличчя такими благальними очима, ніби ласки просив. Аж мені якось жалко й ніяково стало.

– Що ви, Олексо?! Це хіба несерйозно... Адже кожна така спроба неодмінно кінчається катастрофою...

– Ну і що? Чим ми ризикуємо?

– Як то чим? Життям!

Олексу пересмикнуло, і він закрив обличчя руками.

– Мовчіть! – зойкнув. – Мовчіть! Мені соромно за вас!

Коли б розкричався, або вилаяв мене останніми словами – не було б воно таке болюче, як той жест і той зойк.

– Чому соромно? – почав я оправдуватися. – Що я говорю розсудливо? Подумайте також над іншою стороною справи: в даному випадку ризикують життям не тільки безпосередні учасники, але й їхні родини, їхні друзі й просто знайомі. Своїм життям ми ще можемо ризикувати, але життям інших?

Олекса слухав мене иаісторожеіно, не відриваючи рук від обличчяі, але, коли я тільки скінчив, підвівся й випростувався на повний зріст.

– Ви брешете, учений ботаніку! – кинув мені з ненавистю в обличчя. – Ви попросту боїтеся за свою шкуру і тому шукаєте викруту. Тепер, коли попід парканами й по дорогах мільйони пухнуть і конають з голоду, ви говорите про ризик життям?! Ц-ц-ц!..

Сміявся злобно, їдко, а мені в його сміхові вчувалися сичання гадюк.

– Олексо... Слухайте, Олексо... Треба думати тверезо: не можна ж так легко йти на певну смерть, не будучи бодай на один відсоток певним, що той ризик дасть якийсь бажаний вислід...

– Ц-ц-ц!.. Краще жити галюцинаціями й чекати ласки й справедливосте чужого світу, правда? Ц-ц-ц!..

– Олексо!

– Досить! Мовчіть! І ніколи не смійте мені згадувати ні про свої галюцинації, ні про мою байдужість! З тим ідіть тепер до Харитона!

Настромив капелюха на голову, грюкнув дверима й пішов. Хвилини за дві вернувся і став у передпокої.

– Знаєте, – заговорив палко, – мені ще оте «бах-бах» найменше потрібне: я маю що їсти, маю хату, маю працю, маю все. Але мене дивують оті, що тепер гинуть. Воліє загинути, як пес, ніж умерти, як людина. Того я не розумію! Я спробував кільком таким сказати – і, думаєте, що? Дивилися на мене, як на божевільного, а один навіть пригрозив, що піде заявить на мене... І я від того часу сказав собі, що не жалітиму нікого! Але з того вийшла єрунда: все одно мені жалко. Розумієте? А ще більше жалко, що не можу нічого зробити. Ніхто не хоче мені допомогти... Ет! Лягайте краще спати!

Знову пішов і знову через кілька хвилин вернувся:

– А ви ще й досі не спите? Видно, що й справді почуваєте себе частиною отого... Як то ви сказали? Тієї купи болю і страждань... Виглядаєте дуже погано... Що я хотів? Ага, завтра ввечері принесу вам трохи картоплі, а ви підіть до психіятра. Бергштейн найкращий. Вам треба нерви підлікувати... Та чого, ви сидите, як камінний?! Гніваєтеся на мене?

– Ні, Олексо, не гніваюся...

– Це добре, хоч, зрештою, мені все одно. Замикайте двері, я вже більше не буду вертатися.

– Добраніч, Олексо.

– Приліпка!

– Так, тепер вірю, – сказав я тихо, мимовільно спустивши очі...

Як я вже згадував, мені також приходилось нелегко, і, коли б не те, що Олекса час від часу підтримував мене зайчатиною, або овочами й городиною, які він мав з власного клаптика землі, – не знаю, як би воно було. Призначених на місяць по картці продуктів вистачало б нормально не більше, як на три-чотири дні, і решту треба було якось латати. З моєї скромної платні я ще міг дозволити собі докупити на чорному ринку кілька картоплин, склянку соняшникового чи гарбузового насіння, або сої. Інколи вдавалося добути також кінської ковбаси, яку популярно називали «тягловою силою», але назагал того всього було абсолютно мало. Та я був радий принаймні тим, що є здоровий і не маю нікого на утриманні.

Далеко гірша була справа з Костем. Він мав у селі стареньку маму й малолітню сестру, яким посилав більшу половину своєї платні, хоч сам при своїй анемічності й тяжкій праці в школі мусів добре харчуватися. Бідний поет ніяк не міг поправитися після минулорічного запалення легенів, а в самий розгар голоду зліг знову до лікарні, і на цей раз показалося, що має відкритий туберкульозний процес. Лежав жовтий, аж прозорий, і в його ясних блакитних очах горів вогонь погасаючого дня.

– Пропав наш поет! – сказав я, здушуючи сльози, коли ми з Олексою виходили з лікарні.

– Ви думаєте? – спитав Олекса.

– А ви не бачите?! – скрикнув я роздратовано. – Ні ліків, ні харчів нема. Що ж його чекає?

– Ну, я йому зараз же принесу меду, яблук і горіхів. Завтра принесу смаженого зайця і взагалі...

– І на скільки ж вас стане? Це ж справа не днів, а місяців.

– Чому ж місяців? Йому треба якнайскоріше дістати путьовку в туберкульозну санаторію, – сказав Олекса так просто, ніби мова йшла про обклад з холодної води.

– «Путьовку»! – перекривив я Олексу. – «Крила мрій» і нічого більше! Хіба ж ви не чули, що він казав? Нема путьовок! Усі вже розподілені на пів року вперед.

– Ет, єрунда! Я переконаний, що путьовки є.

– Коли й є, то не для таких, як Кость...

– А я вам кажу, що, коли путьовки є, то Кость поїде до санаторії! – уперто мотнув головою Олекса й зупинився. – Ви куди зараз?

– Та я сам не знаю... Чи не піти до вчительської профспілки, або до Здороввідділу спитати?

– Ідіть! – одобрив мій намір Олекса. – Ідіть і дізнайтеся. А я біжу додому дещо вкрасти з «державних запасів»... Ц-ц-ц!.. Принесу вам для Костя... Потім піду на зайців. Тупайте вперед!

Я пішов до Костевої профспілки, довго розмовляв з секретаркою, але безуспішно.

– У нас, – сказала мені секретарка, – на черзі сімнадцять випадків зареєстровано перед Косарчуком, а путьовки – ні одної. Ще влітку минулого року мали ми п’ять безкоштовних і п’ять платних путьовок, але всі вже давно використані. Тепер чекаємо знову літа.

– А позапланово не можна нічого одержати?

– Дуже тяжко. Але, коли навіть щось і буде, то небагато: одна, максимум дві.

– І коли їх можна сподіватися?

– Сподіватися можна щодня, але одержати можна й через п’ять місяців. Окрім того, кажу вам ще раз: Косарчук на черзі у нас вісімнадцятим.

– Але ж у нього відкритий процес!

– Про тих, хто має закритий процес, у нас взагалі нема мови. Всі зареєстровані мають відкритий процес.

– То що ж робити?

– Не знаю. Підіть до Здороввідділу. У них, здається, щось є, – сказала секретарка, видимо для того, щоб мене позбутися.

У Здороввідділі прийняв мене сам інспектор – здоровенний, як бочка, дядько з носом, подібним до середньої величини баклажана.

– Ваш товариш – член партії? – спитав мене, коли я вияснив йому ціль своєї візити.

– Ні.

– Комсомолець?

– Ні.

– Кандидат?

– Також ні.

– Тоді нема, – широко розвів руками інспектор. – Нема!

– Як це «тоді нема»? – вдав я обуреного. – Коли нема, то ні для кого нема!

– У нас. себто у Відділі Здоров’я, справді ні для кого нема, – пояснив інспектор. – Але в Обласному Комітеті Партії завжди путьовку можна дістати. І коли б ваш товариш був партійцем чи комсомольцем, то це можна було б якось влаштувати. А так – я нічого не можу зробити...

Коли я пізніше переповів про висліди своїх переговорів Олексі, він хитнув головою і спокійно сказав:

– Я так і знав.

– І я знав! – розсердився я. – І тому відразу вам говорив, що путьовка – це «крила мрій»!

– Приліпка з вас! – показав мені язика Олекса. – Для вас, може, і «крила мрій», а для мене – готова ціль. Ідіть, лягайте спати і не журіться: все добре буде, як у казці про Царівну-Жабу.

Олекса пішов, а я навіть не замикав дверей, бо знав, що він зараз вернеться. І не помилився.

– Слухайте, ви, вчений ботаніку, – просунув голову крізь двері Олекса, – той ваш інспектор Здороввідділу – п’яниця, правда?

– Не, знаю.

– Приліпка! Такі речі завжди треба знати.

– Навіщо мені це знати?

– Сам ви чудасій! «Навіщо»? А я вже довідався і кажу вам: ваш інспектор п’яниця і любить міцну.

– Припустімо. І що з того?

– Ет, говори з приліпкою! Спіть уже! – і Олекса пішов.

А через кілька днів він, радісний і щасливий, кинув переді мною на стіл виповнену на ім’я Костя путьовку, а сам упав у фотель і захіхікав.

– Що?!! – скрикнув я, не вірячи власним очам. – А це яким чудом?!!

– Ніяким чудом, – сміявся Олекса, затискаючи по привичці долоні колінами. – Я ж відразу вам сказав, що, коли той інспектор – п’яниця, то путьовка – гарантована!

– Цього ви мені не говорили.

– Не говорив?! Може бути... Але це все не важно. Важно, що путьовка є!

– Але як же ви її дістали?

– Та просто: два літри «футичортівки» – і кінець справі.

– Два літри – чого?

– «Футичортівки». Це – мій останній винахід, знаєте? На літр спирту – кілограм червоного перцю, сорок вісім годин герметичної варки, потім – фільтр – і «футичортівка» готова. Виходить щось таке червоненьке, густеньке, невинне на вигляд, як вишнячок. Але, як тільки чоловік ковтне того чарку – відразу йому очі рогом лізуть, а він стогне: «Фу, ти, чорт!» Тому й «фугичортівка», розумієте ? Ц-ц-ц!..

– І хто ж може такий пекельний напій пити? – спитав я сміючись, заражений Олексиним хіхіканням.

– Та ваш інспектор Здороввідділу перший! Як я йому дав тільки трошки спробувати – мало зі шкіри не вискочив від насолоди, сказав, що це – елексір життя, хоч при тому і не обійшлося без «футичортання». Я спочатку давав тільки пів літра, потім літр, але він сказав, що справа не від одного його залежить: п’ять осіб могли тільки все вирішити. І стало на двох літрах.

Я тим часом ближче розглядав путьовку і здивувався:

– Слухайте, Олексо, та це ж путьовка платна!

Олекса моментально нахмурився і видер папір у мене з рук.

– А ви якої хотіли?! – крикнув сердито. – З дармовою може потім скандал вийти, а з платною – ні. Хто купив – має право їхати.

– І це ви за неї заплатили?

– Ет, – почеровнів і засоромився Олекса, ніби його піймали на поганому вчинку, – вам все дурниці в голові! Я думав, що ви зрадієте, а ви якісь недоречні питання ставите.

– Я не то що радію, друже, я просто... Ну, не знаю...

– О-о! Почніть ще щось... Завтра мусимо поетові речі спакувати, щоб він увечері вже й виїхав. Ви можете звільнитися з роботи? Можете? Добре! Тоді завтра о другій годині приходьте до Костевого мешкання. Оревуар з бонжуром! До речі, я мушу навчитися по-французькому, бо я не знаю толком, коли треба казати «оревуар», а коли «бон жур».

– Та вам навіщо? Адже ви і так ніколи не вітаєтесь, ні не прощаєтесь.

– Ну, все ж таки... Колись може придатися...

***

Пакувати в Костя фактично не було чого, зате мали ми дуже багато клопотів з полагодженням різних формальностей. Остаточно, коли скінчили з тим усім, взялися порядкувати його папери й укладати валізку.

– Як вам подобається нічна подія? – несподівано спитав мене Олекса.

– Що за подія?

– Ну, та, з будкою.

Бігаючи по місті, я краєчком вуха чув, що цієї ночі міліція впіймала кількох п’яних, які розбили будку з прохолоджуючими напоями, залізли в середину й закликали покупців на воду. Але це видалося мені таким нецікавим і простим випадком, що я не мав ніякого бажання довідуватися про подробиці. Тому, коли Олекса зачепив ту справу, я тільки потиснув плечима:

– А що ж у тому може подобатися, чи не подобатися? – відповів неуважно.

Олекса, зайнятий направою зіпсованих замків біля валізки, замовк також. Та через кілька хвилин, ніби звертаючись сам до себе, забубонів:

– Дві тисячі, поділених на п’ять, дасть чотириста. А чотириста грамів червоного перцю на один людський шлунок плюс чотириста кубічних сантиметрів спирту дев’яносто шість – дуже дякую! Маючи такий багаж у животі, можна не тільки скляну будку розбити, а й знищити цілу водокачку...

– Що, що, що?!! – обернувся я до Олекси, випустивши з рук на підлогу цілий плік паперів. – Що ви говорите?!

– Нічого. Обраховую силу фальшивої кальорійности з перцю і спирту та бачу, що вона може стати потужним джерелом не тільки енергії, але й винахідливости й відваги, яку в карному кодексі іменується звичайним хуліганством. Коли мова йде про безпартійних, звичайно...

Я так і застиг з відкритим ротом: по-перше, ще ніколи не чув, щоб Олекса висловлювався таким високим стилем, по-друге, його зацікавленість до нічної події стала тепер для мене ясною. Але я все ж таки ще не вірив:

– То, виходить, що будку розбили...

– ... ті самі, що за путьовку зажадали два літри «елексіру життя», – закінчив Олекса й засміявся.

– Та ні! Звідки ви знаєте?

– Ну, от! Ціле місто про це вже знає.

– І хто ж там був?

– Важні люди, по-перше, ваш інспектор Здороввідділу і секретар, другий секретар Обкому партії, агітпроп комсомолу і ще там хтось.

– Гарно! – вигукнув я і повалився від сміху на ліжко.

Заохочений моїм сміхом Олекса почав з запалом оповідати:

– Пили вони до другої години ночі, а потім пішли зельтерської води шукати. Звичайно, все кругом уже позамикано, а спрага пече. Вони ходили, ходили, ставали під будками і кричали «ґвалт!» (це вони потім у міліції таке оповідали), та все надаремно. Тоді вони розбили будку і влізли в середину. Сам ваш інспектор горлав на цілу вулицю: «Ей, навалісь, в каво деньґі завєлісь»! Міліція й «навалилася». Забрала всіх і потягла. А вони рачки лізли і дорогу лизали, бо перець води хотів, знаєте? Ц-ц-ц!.. Оце так «елексір життя»! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. До смерти не забудуть! Ц-ц-ц.!.. Ц-ц-ц!.. Ну, тепер, вчений ботаніку, скажіть: дає щось лябораторія, чи ні?

– При чому тут ля... Ага, вже знаю – лябораторія дала вам спирт?

– Між іншим, не дала, а я вкрав.

– Це не важно. А спирт, ви хотіли сказати, дав путьовку?

– Так, дав путьовку й «елексір життя». Ц-ц-ц!.. Ага, до речі: тут я поклав для Костя дві сорочки і три пари скарпеток. Скажіть йому, щоб не дивувався. Бо він, як справжній поет, готовий голою спиною і голими п’ятами виблискувати...

Увечері ми прощалися з Костем на станції. Зворушений поет просто не міг слів підібрати, щоб віддячитися Олексі, і тим дуже Олексу сердив.

– От не зношу зворушливих подяк, знаєте? – говорив щиро. – Я просто готовий тоді крізь землю провалитися, бо не знаю, що маю робити.

– Олексо, ви ж мені життя рятуєте!

– А ви мені за це прикрість робите? Не дякуйте, не люблю того – і все! Потім, як поправитесь, напишете мені великого вірша про бджіл, добре?

– Ну, звичайно!

– Але не обдуріть!

– Ні, ні, – сміявся Кость. – Напишу вам цілу поему...

Так ми розсталися з Костем на все життя, хоч тоді цього не знали. Кость спочатку лікувався, потім при допомозі несподіваного знайомства влаштувався на роботу в тій самій санаторії, і до нашого міста більше не вернувся. Тільки так місяців через два прислав Олексі й справді цілу поему, чим той страшно тішився.

***

Зараз по тому таки випадку з Костем мене знову послали на досліди з тютюнами, на цей раз до Середньої Азії, де я відсидів більше, як пів року. Коли повернувся назад, стояв уже вересень місяць, і життя після масової голодової трагедії поволі приходило в нове русло.

На кожному кроці кидалися в очі сліди страшного спустошення: буйні бур’яни повиганялися лісом попід парканами й у дворах, багато старих будинків перетворилося в руїни, в багатьох мертво сліпали позабивані дошками вікна. Не гавкали собаки, не співали півні ночами, щезли коти, а люди, прибиті й налякані, поводилися тихо й несміливо, немов би боялися якимсь необережним словом або рухом викликати знову поворот недавнього лиха.

Місто стало для мене чуже і непривітне. Автохтони змінилися до невпізнання, багато з них щезло з виднокругу, а натомість появилися зовсім незнані люди. З ближчих моїх знайомих не залишилосш нікого, навіть Харенко кудись виїхав, а на його посаду прийшов якийсь довготелесий, вічно насуплений і мовчазний суб’єкт, з яким впродовж цілого дня годі було обмінятися словом.

Я закопався по вуха в працю, систематизуючи й оформляючи для публікації всі зібрані на дослідах матеріяли, і поза ними старався ні над чим не думати. Напевне здичів би цілком, коли б не Олекса. Він одинокий лишився незмінним, вірним нашій приязні і своїм звичкам: завжди веселив мене, умів розповісти щось смішне й дотепне, відривав приковану до трагічних міркувань увагу й скеровував її в інший бік. По кожній розмові з ним я почував себе бадьорішим і веселіше дивився на світ.

Так минула осінь, минула зима, а на весні мій Олекса почав знову підозріло сяяти. Особливо енергійно затискав долоні колінами й хіхікав частіше, як звичайно.

Я довго вдавав, що не помічаю нічого, але одного разу таки не витримав:

– Ой, Олексо, вам, здається, не завадило б випити знову того ліку, що ви його винайшли в Свердловську...

– Навіщо? – спитав Олекса і лукаво всміхнувся.

– Та тому, що у вас видно всі симптоми амурної гарячки.

– Ц-ц-ц!.. Справді видно?

– Цілком виразно! І я вам раджу вже почати лікування, поки не пізно...

– Ц-ц-ц!.. І чому ж ви думаєте, що мені треба лікуватися? Може, якраз навпаки...

– Ет, не вигадуйте! З вас такий жених, як з клоччя батіг.

– Ну, це твердження безпідставне...

– Неправда! Моє твердження базується хоч би на вашому досвіді з Тамарою: два роки були закохані, вважали дівчину своєю нареченою, а не відважилися їй слово сказати.

– Ц-ц-ц!.. А ви зі своєю Галею г-о-в-о-р-и-л-и, г-о-в-о-р-и-л-и, – виспівав він, – і що з того? Вийшло ще гірше, як у мене з квазімодихою.

– Ага, то, значить, я вгадав: ви й справді ще не познайомилися зі своєю симпатією! – пропустив я коло вуха останнє Олексине зауваження.

– Не вгадали! Я вже багато разів з нею говорив і бачуся з нею щодня.

– То познайомте мене з нею.

– Сам ви чудасій! Як же я вас з нею познайомлю: під час лекцій, чи в лябораторії?

– Чому ж обов’язково під час лекцій, або в лябораторії? Познайомте мене в іншому місці.

– Е-е-е, в інших місцях ми не зустрічаємося.

– А де ж романсуєте? В лябораторії?

– Ну, от! Вже й «романсуєте»... Ми ще не романсуємо.

– А що ж?

– Та нічого. Вона приходить з іншими студентами, працює, питає мене, коли їй щось треба – і все.

– Ну, коли так – справа безнадійна, – махнув я рукою.

– Якраз навпаки: справа стоїть дуже добре. Тільки на цей раз я вже не буду таким дурним, як з Тамарою. Я тепер, знаєте, поводжуся дуже обережно, щоб не попсувати наших взаємин.

Я розсміявся:

– Себто, виходить, що з Тамарою ви були ще не досить обережні?!

– Певно, що ні. Відразу зрадив свої почування: ходив, надокучав... А тепер я вже маю досвід, і з Лідою... Вона, між іншим, називається Ліда Горобець, знаєте?

– Горобець? Фатальне прізвище для вас, Олексо, фатальне!

– От знову єрунду говорите! Зовсім не фатальне, бо навіть приказка каже, що добре, коли горобець у руках.

– Гаразд, гаразд! – поспішив погодитися я, обезсилений сміхом. І ви вже переконані, що тримаєте свого «горобця» в руках?

– Переконаний! Я знаю, що дівчина мені симпатизує.

– Як же ви дійшли до того переконання?

– Бо я питав.

– Як?!! Питали її?!

– Приліпка з вас! Не її питав, а її товаришів. І вони мені сказали, що я Ліді дуже подобаюсь. От! – закінчив гордо.

Я розреготався ще більше:

– Ну, Олексо, глупішого нічого не можна видумати! Де ж видано, щоб через третіх осіб випитувати про симпатії дівчини до себе?! Вона студентка?

– Студентка. І добра студентка, здібна, працьовита. В наступному році буде інженером хемії.

– Прекрасно! Але як же ви все таки її товаришів випитували?

Олекса самовдоволено засміявся:

– А-а, це я дипломатично зробив, з хитрощами: дав хлопцям пів літра чистого спирту, а вони мені тоді й призналися.

– В чому призналися?

– Ну, «в чому»! В тому, що Ліда ні на кого з них дивитися не хоче, а тільки про мене говорить, моє ім’я у своїх зошитах виписує, зідхає, ночами не спить... І чого ви регочете, не розумію?!

– Ох, Боже! Я вже й сам не знаю, чи мені реготати, чи плакати над вами й вашими «хитрощами»! Я щойно сказав, що не можна нічого глупішого. видумати, як розпитувати через третіх осіб про симпатії дівчини до себе, і помилився. Ви придумали ще гірше: підкупляти хлопців спиртом! Та вони ж вам за спирт що хочете можуть сказати!