Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

– Чекайте, Олексо, ще хвилиночку, – попросив я гаряче, – ще хвилиночку! Я не можу відійти так назавжди, бо відчуваю, що ця наша розмова вже більше ніколи не повториться... І як же? Що я скажу Лесеві? Ліді?

В очах Олекси раптом спалахнув теплий, ласкавий вогник, миттю відродивши в ньому те знайоме й дороге для меле, чого я вже намарне дошукувався цілу годину.

– Що скажете? – перепитав мрійно. – Перекажіть їм, що я часто молюся за всю вашу родину, що я люблю їх так само, як і раніше любив, що день, в який я довідався про ваше щасливе прибуття з-за океану, був одним з найрадісніших днів у моєму житті...

– Що?! Ви давніше знали про це?!

– А як же... Довідався з часопису.

– І не дали знати про себе?

Олекса зідхнув:

– Ні. Павле, не дав. Навіщо?

– Та хоч би для того, щоб потішити нас своїм спасінням, щоб угамувати безпідставний біль постійного оплакування вашої загибелі!

– Ви знову не розумієте мене, – сказав Олекса з сумною усмішкою. – Адже колишній Олекса-чудасій таки загинув, а замість нього існує зовсім незнайома для вас людина. Тож пощо було подавати про себе вістку?

– Боляче мені почути таке від вас, Олексо!

– Це тому, Павле, що ви й далі хочете вважати мене Олексою. Ви жалуєте, що зник непотрібний, смішний і нещасливий дивак, і не хочете погодитися з фактом, що замість нього існує простий, нудний, як ви сказали, монах, хоч він щодня дякує Богові за те, що знайшов мету свого існування.

– Радий це почути. Але чи ви й справді щасливі тут?

Олекса нахмурився:

– Слово «щасливий» мусить бути викинене до якогось часу з нашого лексикону, Павле! Тепер ніхто не має права бути щасливим, і я щасливим не є. Я тільки переживаю радісні хвилини, коли бачу поріст шляхетних пагінців на юних душах, що їх защеплюю нашою спільною ідеєю.

– Вірю, що вам це вдається. Отець ігумен мені казав про ваш великий вплив на вихованців.

– З ними мені легше знайти спільну мову, як з дорослими, – признався Олекса. – Не знаю тільки, чи збережуть вони той вогонь, що горить тепер у їхніх душах, далі в житті. Думаю, що збережуть. Але, коли і не збережуть, коли навіть мені і не судиться за мого життя дочекатися того, про що я мріяв від юнацьких років, то все ж я відійду зі світу з чистим сумлінням, знаючи, що віддав для справи все, що міг, і не залишив для себе нічого. Чи ви розумієте мене, Павле?

Я встав, простягнув руку і схилився з глибокою пошаною:

– Так, тепер я зрозумів вас до кінця, дорогий брате Онисифоре...

______________

Примітки упорядника інтернетної публікації

Українська письменниця Ольга Мак (Мак – літературний псевдонім; справжні прізвища: дівоче – Петрова, у шлюбах – Дорошенко і Гец) свій роман «Чудасій» написала у Бразилії, де жила з 1947 по 1970 роки, а надрукований він був у Канаді, у місті Торонто 1956-го року. За цей твір Ольга Мак 1956-го року отримала нагороду від Українського літературного фонду у Чикаго. А 1958-го цей твір був запропанований комітету Нобелівської премії з літератури. Але того року премія була присуджена російському автору Борису Пастернаку за роман «Доктор Живаго». В Україні, на батьківщині письменниці, роман «Чудасій» було надруковано аж за 52 роки після канадської публікації. У львівському літературному журналі «Дзвін», №№ 5-7 за 2008 рік. Тут твір представлено за першою публікацією. Подекуди збережений тодішній тамтешній український правопис, котрий дещо відрізняється від сучасного офіційного в Україні.

Повість – таке визначення своєму твору дала авторка, але літературознавці вважають, що він має всі ознаки роману.

Інвазія – вторгнення (з латин.)

Б.С. – Богдан Стебельський (1911-1994), український мистецтвознавець, журналіст, художник (зокрема автор обкладинки цієї книги).

«Комбєд» (Комбід) – комітет бідноти. На українських землях комбіди почали створюватися в ході війни РСФРР і УНР в 1918-1919 роках з ініціативи Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Цей уряд видав у листопаді 1918 року та січні 1919 року два спеціальні положення, які регламентували організацію, склад та функції комбідів. Сільський комбід складався з трьох осіб, волосний – з п’яти-семи. Взимку 1919 року комбіди створювалися переважно в Лівобережній Україні, де радянська влада змогла закріпитися. Спроби більшовиків розколоти українське село, спираючись на його біднішу частину, фактично провалилися. Селянство відповіло на запровадження «воєнного комунізму» масовим повстанським рухом, який спричинив тимчасове падіння радянської влади. Після поновлення радянської влади в 1920 році більшовики відмовилися від запровадження комбідів і замінили їх комітетами незаможних селян.

Бігун – шахова фігура, котру називають також слоном або офіцером.

Сексот ҐПУ – (секретный сотрудник Государственного Политического Управления при НКВД) – донощик, завербований совєтською службою державної безпеки.

Зрезиґновано – покірливо, відмовившись від опору.

… по взірці обруса. – … по узору скатертини.

Праник, пральник або прач – дерев'яний валок для вибивання білизни під час прання.

«Принцеса Турандот», або просто «Турандот» – назва казкової п’єси італійського драматурга Карло Ґоцці та опери за її мотивами італійського ж композитора Джакомо Пуччіні.

Сосо Джуґашвілі – Йосип Сталін (Сосо – панібратський варіант імені Йосип, Сталін – партійний псевдонім).

Рицина – олійна рослина з родини молочайних. У медицині рицинова олія використовується зокрема як проносне (через те англійці звуть цей вид «рослина-касторка»).

Мищини – маленькі миски.

Інтруз – непрошена особа.

Ґапитися – витріщатися.

… збиті чвірками… – тобто з’єднані по чотири штуки.

Тлум – юрба, натовп.

Недискретно – неприховано.

Дрантивий – негідний, поганий.

«Стругати моркву» – танцювати.

Непоцеровані – не заштопані.

Скринінґ – тут: медичне обстеження мігрантів з метою їхнього сортування за станом здоров’я (зокрема психічного).

Сутерен – підземелля, підвал.

Додаток

(Передмова письменниці Галини Кирпи до публікації роману О. Мак «Чудасій» у львівському журналі «Дзвін» 2008-го року у №№ 5-7).

«Слово вже сказано…»

У ґроні наших славетних письменників української діаспори ім’я Ольги Мак особливе. Чомусь та, про котру писала чи не вся діяспорна преса, та, яка своїми прекрасними творами завойовувала серця читачів у Бразилії, Америці, Канаді й цілій Європі, та, несхитністю духу, принциповістю і талантом котрої захоплювались її сучасники, побратими по перу, – досі лишається для України невідкритим островом у безмежному морі нашої духовності.

Задля справедливості ми мали б поставити ім’я Ольги Мак у ряду достойників нашої літератури – Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Василя Барки, Уласа Самчука, Докії Гуменної. І це далеко не всі, з ким вона пліч-о-пліч невтомно вела чесну борозну української прози...

Народилась майбутня письменниця 20 липня 1913 року в Кам’янець-Подільському, в небагатій родині державного урядовця Нила Семеновича Петрова. Ледве виповнилося Ользі півроку, родина перебралась до Києва і прожила там до 1920 року. Вигнало їх звідти воєнне лихоліття, і вони опинились у мальовничому селі Вільхівчику неподалік залізничної станції Корсунь, де тече красуня Рось. Письменниця згадувала, що саме там, у Вільхівчику, вона відчула себе українкою. Коли ж несподівано й передчасно померли дві її сестри і батько, осиротіла родина знов переїхала до Кам’янця, де Ольга закінчила семилітку.

Шкільна наука давалась дівчині надто легко, знання мовби самі пливли до рук. Вона жартома казала, що читати навчилася ще в сповитку. Єдиною книжкою її дитинства був Шевченків «Кобзар». Нишком від усіх рідних у конторській книзі, що приніс додому дідусь, вона записувала всілякі вигадки, бувальщини, вела щоденники, а найдужче захоплювалася творами на літературні теми. Назавжди запам’ятала той день, коли вчителька перед усім класом похвалила її переказ оповідання Віктора Ґюґо «Маленький Гаврош» і висловила припущення, що колись із неї виросте письменниця. Звідтоді зухвала й манлива мрія цвяшком засіла у юній голові.

Шістнадцятилітнім дівчам Ольга потрапляє у вир самостійного життя. То випало на час колективізації та проголошення ліквідації неписьменності. За її вчителювання в глухому селі життя показало себе безжальним і цинічним учителем (про це вона оповість у пізніших творах «Земля плаче», «Українське село під більшовиками», «Процихи»). Вона побачила село, так би мовити, зсередини. Її чіпке око нанизувало на нитку пам’яті жахливі картини «справжньої колективізації», вимальовувало потворне обличчя голодомору, що сунув Україною, лишаючи за собою пограбовані хати та понівечені долі. Але все це вона опише тільки на еміграції (в нарисах «Столиця голодного жаху», «У великодню ніч» та ін.) Тоді ж Ольга мусила набратися терпіння, щоб отримати посвідку про фізичну працю, без якої не приймали до вузів. А отримавши, вступила – спершу в технікум чужих мов у Кам’янець-Подільському, а потім до Ніжинського педагогічного інституту.

На життєвому шляху Ольги Петрової зустрічається розумна, шляхетна людина – професор мовознавства Вадим Дорошенко, з яким вона пов’язала свою подальшу долю. (Уточнимо: з народження – 1905 – він був Дрочинський, але через свого батька Олександра Дрочинського, що опинився в політичній еміграції, мусив узяти собі прізвище Дорошенка, котрогось із предків по лінії матері). Вони стають добірним подружжям, у кожному з них розвивалася самодостатня особистість і в тій гармонії взаємолюбові та взаємоповаги вони могли б прожити довге щасливе життя. Могли б... якби не пішов у наступ червоний терор.

Поживши якийсь час у Харкові, Дорошенки перебираються до Кривого Рогу, тоді до Ніжина: Вадим іде на викладацьку роботу, Ольга докінчує навчання в інституті, водночас учителює, народжує Вікторію, потім Мирославу. Та ось, як Дорошенко й передчував, чорний ворон репресій постукав і в їхнє вікно. 1938 року Вадима заарештували, а потім випустили. Одначе то вже був сигнал біди. Його заарештовували ще двічі, і за третім разом – безповоротно. Дружина професора перетворилась на дружину «ворога народу» – на кону історії за одним і тим же негласним сценарієм «розігралась» ще одна людська драма. Точніше – нелюдська драма. Ольга осмислить її й опише аж згодом, уже в Бразилії, в своїй першій книжці спогадів про репресії в Ніжині 1937-39 рр. «З часів єжовщини» (1949, 1953, 1954). Ця книга спогадів читається на одному подихові, лишається тільки шкодувати, що вона досі не перевидана (!!) в Україні (лише третину спогадів видрукувала газета ніжинської «Просвіти»),

1941 року, напередодні війни, Видима Дорошенка та ще чотирьох викладачів ніжинського інституту червоні «єжовці» НКВД звинуватили у контрреволюції. Крізь усе життя пронесла Ольга світлий образ батька своїх дочок, знищеного ні за що 31 грудня 1944 року.

Прибита горем, але не зломлена духом, без сумніву й жалю, Ольга разом з дрібними дітьми 1943 року покидає рідні місця. Згодом вона опинилася в австрійському таборі, де й народилась письменниця Ольга Мак. (Щоправда, перші публікації вона підписувала Ольга Гец, – О.Г.). Звідтоді на довгі роки зав’язалася співправця з ульмівськими «Новими днями» та американською «Свободою». Зайшли зміни і в її особистому житті – вона виходить заміж за галичанина Миколу Геца (1910-1993), який походив з Добромиля.

1 вересня 1947 року Геци (Микола, Ольга, Вікторія, Мирослава та однорічний син Миколка) ступили на землю нового поселення – бразилійський берег. Корабель причалив у Ріо де Жанейро. Потягнувся безпросвітній побут і заробляння на кусень хліба тяжкою фізичною працею – чоловіки рубали ліс, жінки садили город і пололи. З початком 1948 родина оселилася в Куритибі, де жило багато українців. Микола Гец був активний у суспільному житті, редагував часопис «Хлібороб». Усі троє дітей покінчали португальські школи і здобули безкоштовну вищу освіту.

У Бразилії Ольга Мак багато писала, власне, саме там були написані майже всі її чільні твори. «Життя в Бразилії я би назвала Робінзонадою, – згадувала вона в одному з інтерв’ю. – В тій милій, соняшній країні я відразу відчула себе вільною людиною. Там нема дискримінації, і люди навіть не знають, що щось таке може існувати. Нас прийняли як рівноправних громадян і дали нам повну волю – жити або... згинути... Було трудно, дуже трудно! Мабуть, і Робінзонові, який не мав дітей і не потребував вивчати чужої мови, не було так трудно, як нам...» Ольга Мак ніколи не шкодувала, що повністю віддавалась тоді літературній праці, а не заповзялася продавати на базарі яйця та банани, щоб розбагатіти. На перших порах вона писала здебільшого на обгортковому папері, у якому приносили з крамниці продукти. Та редакції не зважали на той папір, публікували її твори і заохочували писати ще. Так з’явилися прекрасні романи «Бог Вогню», «Чудасій», «Жаїра», «Проти переконань», «Куди йшла стежка» та сила-силенна нарисів, оповідань, легенд.

У грудні 1970 року Ольга Мак переїздить до Канади, куди вже раніше перебралися її доньки. «Врешті мій корабель прибився до затишної пристані. Навіть не знаю, як я витримала в Бразилії 23 роки», – так прокоментувала вона ту подію. На той час (від 1960 року) вони з Миколою Гецем уже були в розлученні, спільне життя в них не склалося...

З Ольгою Мак ми познайомилися (спершу листовно), коли разом з Дмитром Чередниченком упорядковували читанки для початкової школи і нашукували тексти діаспорних письменників. Уже з першого листа (від 23 вересня 1992) було видно, як вона ставиться до свого покликання. Перечитую ті (близько п’ятидесяти) натхненні, талановиті листи і ніби чую її голос – у ньому постійно бринить тривога за Україну. Свідчення цьому – два її унікальні послання, писані перед поїздкою в Україну: «До редакції Кам’янець-Подільського Вісника» від 10 листопада 1992 року та «До Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932-33 рр в Україні» від 22 квітня 1993 року. То – листи-нариси, листи-документи. З картини пам’яті тих літ складається ціла мозаїка болю, невимовного терпіння, страждань, неймовірних трагедій, що спустошували людські душі до невпізнання. Тут теж очевидне вміння письменниці в одному й тому ж кадрі документально передати водночас і усміх, і сльозу.

Повість «Каміння під косою» присвячена пам’яті мільйонів мучеників у сорокову річницю голодової трагедії на Україні. У долі дитбудинківського хлопця Андрія, якого до Харкова пригнав голод, прочитується доля тисяч українських дітей, що якимось дивом зуміли зберегти в умовах страшної дійсності душевне добро й моральні чесноти. Досі «Камінню під косою» пощастило найбільше – в Україні повість перевидано тричі.

У вересні 1993 року в супроводі доньки Вікторії вісімдесятилітня Ольга Мак приїхала в Україну. То були мандри, насичені зустрічами зі студентами та викладачами вузів у Києві, Ніжині та Кам’янець-Подільському. Вона відвідала Канів, Львів, у Карашині та Вільхівчику вклонилася могилам батька й сестер. Крім того, у Ніжині впізнала той будинок і ту кімнату, де народилась Мирослава. У Національній спілці письменників відбувся її творчий вечір, де вона читала етюд про останні години життя Тараса Шевченка «Суджена», а в Чернівцях вона виступила на науковій конференції на увічнення пам’яті жертв голодомору в Україні 1932-33 рр. з доповіддю «Голод з перспективи шестидесяти років». Ще їй хотілося навідатись у Кривий Ріг, де народилась Вікторія, та не встигла. Загалом, попри втому і безкінечну їзду, мандрівку вона вважала успішною.

Повернувшись до Канади, Ольга Мак взялася за ще один життєпис під умовною назвою «Зиґзаґами життя», де почала описувати свої враження від зустрічей та знайомств на Україні. Завжди нетерпляче вона чекала листів і переживала за те, що в нас діється. «Біда і скрута для мене не новина. Знаю, по чому лікоть кваші. Але тоді була молодість і була надія на краще. А в старості чи в каліцтві опинитися серед безпросвітної нужди – страшно. І байдужість до виснажених віком, до скривджених недугою – це такий злочин з боку можновладців, на який нема вибачення», – писала вона.

Згодом у її листах з’являється більше нарікань на здоров’я. Вона бадьорилась, трималась духом, але вже розуміла, до чого йшлося. Переборюючи муки фізичні, вона й далі не стояла осторонь там, де її слово мало щось важити, де сумління вимагало боронити правду. Однак її сили поволі танули. Довелося лягати в лікарню. І там, у нерівному двобої з недугою вона дивувала медперсонал силою духу та, здавалося б, незнищенним почуттям гумору.

Померла Ольга Мак о першій годині ранку 18 січня 1998 року. Поховали її 22 січня на українському цвинтарі «Київ», що міститься в Овквілі біля Торонто, де лежать вояки УПА, де зовсім поруч біля неї спочиває її літературний побратим Улас Самчук і багато-багато інших достойних людей.

І от повість (власне, роман) «Чудасій», видана 52 роки тому, нарешті повертається в Україну цією публікацією. Я мріяла про це з тих пір, як заходилася вивчати творчість Ольги Мак. Ще відтоді, як у нас із нею зав’язалося жваве листування. Саме тоді я збагнула, яка Ольга Мак була вимоглива й прискіплива до себе. Скажімо, на мій захват від повісті «Чудасій» вона відповіла: «Щодо «Чудасія», Ви зуміли без безпосередніх компліментів полоскотати мою амбіцію, хоч я на похвали якась цілком байдужа. Читачам вона сподобалась, і я можу з чистою совістю сказати, що викликала найбільший шум на діяспорному ринку. Але я особисто цим твором невдоволена. Не примирила мене ані друга нагорода на літературному конкурсі, ані дуже прихильна критика дуже авторитетних критиків, ані усні й писемні гратуляції. Повість була писана поспіхом, в більшості навіть без чернетки...» (лист від 30 грудня 1992 року).

Та хай там що, а «Чудасія» читали (звісно, в діаспорі), про нього писали, о. Методій Ничка зробив у Бразилії переклад німецькою. Саме «Чудасія», як зазначає довідник «Ukrainians in North America», було подано до списку кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури 1958 року (тоді нагороду отримав Борис Пастернак). «Чудасієві» ж закидали неприпустимий для такої високої нагороди гріх – наявність критики нації (тут, звісно, російської). Мовляв, критикуйте собі режим і владу, але, боронь, Боже, не націю. Ольга Мак завжди відстоювала своє право критикувати в кожній нації (у своїй також!) гнилу, руйнівну сторону, а яничарство з особливою силою. Наскільки «Чудасій» потрібен нам сьогодні, зрозуміє кожен, хто прочитає цей прекрасний твір і сприйме за дороговказ твердження головного героя Олекси-чудасія: «Слово вже сказано... Тепер треба лиш діяти!»

м. Київ.