Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– Чому ж не знає? – живо перебив мене Олекса. – Чи ви їй учора ще мало про мене наговорили?

– Так, я говорив. Але як вона може мені вірити, коли знає мене ще менше, як вас?

– Приліпка з вас! Я перед нею сьогодні вас цілу годину хвалив, і то так хвалив, що аж самому стидно було. Ручив за вас своєю головою, так, як ви вчора за мене хотіли ручити. І так, знаєте, ви за мене добре слово замовили, я за вас, а Ліда тепер нам обом вірить. Ц-ц-ц!..

– А ви вірите Ліді, – закінчив я його думку з глибокою іронією. – Добре інколи бути легковірним, а ще вигідніше часом буває вдавати легковірного... А все ж, Олексо, я ще раз вам звертаю увагу...

– Ат, єрунда! – увірвав мене Олекса. – Що я хотів сказати? Ага! Я хотів сказати, що ви – зрадник і дуже небезпечний посередник у любовних справах. У мене з вами вийшло цілком, як між тими поляками: «Не моглем для цєбє, ледве-ледве для себе»... Так і ви Ліду для мене сватали. Ц-ц-ц!..

Може, саме тому, що в цих словах крилася певна доза правди, я не стямився від люти й образи. Штовхнув ногою двері і, вказуючи на них рукою, заревів до Олекси:

– Ге-е-е-ть!!!

Без слова протесту, без тіні здивування він встав і потюпав до дверей, увібравши голову в плечі й не перестаючи хіхікати.

– Може, вам скінчити мою думку? – спитав на порозі.

– Геть мені з очей!!! – крикнув я ще раз і затупав ногами.

– Ну й мухомор з вас! – потиснув Олекса плечима. – А до Ліди я вам все ж раджу піти. І ви підете, слово чести, підете! Я маю таке слово...

Але я не мав бажання слухати цього базікання: гримнув дверима, як божевільний, і мерщій замкнув їх на ключ. Обурення, жаль, стид, образа й почуття обридження просто душили мене. Я кидався по кімнаті з кутка в куток і тільки великими зусиллями волі стримував себе від того, щоб не потрощити всіх меблів, не пошматувати паперів .і не розбити собі голову об стіну.

«Білочко, Білочко! – ридав я у душі. – І це ти?! Така нікчемна інтриґантська душа окривається під непорочно-чистою зовнішністю милої дівчинки зі зворушливо-дитячими ноженятами і прозорою усмішкою?! О, навіщо, навіщо я познайомився з тобою?! Навіщо зайвий раз пережив таке глибоке розчарування в людині?! Хіба їх і так мало було в моєму житті?..»

– Слухайте, ви, божевільний мухоморе! – забубоніло під вікном. – А той другий поляк пішов сватати дівчину для себе. Сватав, сватав, а нарешті приходить і каже: «Нє моґлем для себе – лєдвє-лєдвє для цєбє»... То я, між іншим, від вашого імени Ліді освідчувався, і вона майже погодилася. Коли вам це не подобається – біжіть відкличте...

При перших звуках Олексиного вияснення зупинився не тільки я сам: зупинилося моє серце, як маятник у зіпсованому годиннику, зупинилася кров у моїх жилах, зупинилася й думка. Я став, ніби цвях, вдарений молотком у тім’я, таке це було несподіване, і розвісив вуха.

– А коли, – продовжував Олекса, – ви маєте справді якісь поважні наміри, то також біжіть. Ліда чекає вас о четвертій в парку біля зігнутої і для вас «нецікавої» берези, знаєте? Пароль: «Білка – Перелесник». Не забудьте чисту сорочку взяти і спішіть, бо вже пізно!

Я стояв далі нерухомо, поки не почув, що Олекса віддаляється. Але тоді рванувся з місця, мало не висадив замкнених дверей і погнав за ним.

– Олексо! Олексо! – кричав, задихаючись від бігу й від шаленої радости, що спирала мені дух. – Чекайте!

– Не маю ча-а-а-су! – кричав Олекса тікаючи. – Біжу на ста-а-а-нцію! Перебити компо-о-о-стер на Лідиному квитку-у-у-у! Вона сьогодні не ї-і-і-де!

– Олексо!

– Чого-о-о? – дражнився Олекса й біг далі.

– Зупиніться на хвилинку і розкажіть доладу! – благав я.

– Боюся спізни-и-и-итися... Коли хочете – біжіть за мно-о-ою, а я вам на бігу оповіда-а-а-тиму... Хай ціле місто слу-у-у-хає...

Справді, численні перехожі зупинялися і здивовано дивилися на цю гонитву, а деякі навіть кидали мені назустріч питання: «Що він у вас украв?», «Чи не покликати міліції?»

А Олекса дражнився далі: то кулею летів уперед, то ховався за електричними стовпами й підпускав мене зовсім близько, а тоді м’ячем відскакував на кільканадцять кроків, робив мені гримаси, «стругав моркву»* й тікав далі.

– Коли не переб’ю компостера, пропаде квито-о-ок! – сміявся він. – У нас не можна подорож заплатити через рі-і-і-ік, хоч би це й була пошлю-ю-юбна по-о-одорож! Лові-і-і-ть! Будемо так гнатися до самої ста-а-анції, а Ліда тимчасом чека-а-а-тиме! Лові-і-іть! Ц-ц-ц!..

Він біг, граючись, а в мене вже дух забивало, і я переконався ще раз, що Олекси мені не впіймати: «ноги закороткі», як сказав він колись у лісі. Я зупинився, глянув на годинника й мерщій побіг назад: була вже половина четвертої, а я ще й не голився сьогодні.

Вскочивши до мешкання, я почав усе робити з таким поспіхом, ніби у мене земля під ногами загорілася, але від того виходило ще гірше. Все довкола, здавалося, змовилося проти мене, щоб лише мене затримувати й дратувати: бритва була тупа, кращі мої дві сорочки лежали брудні, а чисті валялися непоцеровані* й невипрасувані; краватка ніяк не хотіла зав’язуватися по-людськи, кудись поділася паста до черевиків, а на кінець порвалися мені шнурки.

Але, коли вже по довгих муках і сердитих побажаннях, адресованих до мертвих і ні в чому не винних речей, я зібрався, – мене опанував страх і вагання. Як я насмілюся подивитися Ліді в очі? Адже пів години тому я тяжко й незаслужено образив її! Образив не так на словах, як у думках, але чи це міняло справу?

І, пригадавши собі всі епітети, всі порівняння й усі обвинувачення, що їх я інкримінував своїй Білочці, на хвилину навіть постановив собі нікуди не йти. Але потім подумав, що так може поступити лише малодушний боягуз, і таки пішов.

Спішив і ніс на собі прикрий тягар почуття своєї глибокої вини і докорів сумління. По-перше, винен був у тому, що спізнився на добрих двадцять хвилин. По-друге, винен був у вчорашньому «посередництві». По-третє, – і це було найгірше! – винен, був у тому, що сьогодні вірив у можливість її вирахованого шлюбу з Олексою і намірах подвійної шлюбної ставки. За це лаяв себе й допікав собі безжально, не розуміючи, як мені бодай на хвилину– щось таке могло прийти в голову. Таж навіть найбільшому дурневі повинно було бути зрозуміло, що дівчина з таким обличчям, з такими очима і з такими милими ноженятами органічно не могла зробити нічого поганого, нечесного, понижаючого власну гідність! Занадто вже вона чиста, занадто горда, занадто розумна, щоб пускатися на легковажні авантюри й бавитися в недостойну гру. І це все тепер я мусів, ударившись у груди, Ліді сказати. Мусів признатися до великої вини перед нею! Не смів затаювати цих гріхів, бо інакше ні наша зустріч, ні все те, що могло наступити пізніше, не мали б тієї чистоти й іцирости, якої заслуговувала Ліда. У своїх поглядах на шлюб я був дуже суворий і педантичний і нізащо не одружився б, знаючи наперед, що між мною і моєю майбутньою дружиною може лягти найменша тінь таємниці, недоговорености, чи недовір’я.

Тож годі було щось починати з Лідою, не усунувши відразу тих темних плям, що лягли на наші взаємини вже перед початком самого тільки знайомства. Це треба було конечно зробити, навіть коли б за одвертість довелося заплатити ціною безповоротного розриву.

І я йшов з покірністю розкаяного грішника в серці, готовий прийняти за свої провини яку завгодно кару, щоб тільки позбутися тягару докорів совісти, які гнітили мене до землі, й вкликали почуття палкого сорому.

Вона вже чекала мене, обернена обличчям у ту сторону, звідки я мав прийти. Була в тій самій сукеночці і в тих самих білих черевичках, що й учора, і взагалі півсиділа, опершись руками на березу, саме в такій позі, в якій я сподівався її побачити. Тому видалася мені особливо близькою і милою, такою зрозумілою і рідною, ніби ми були вже знайомі довгі-довгі роки. Забувши відразу всі свої провини й усі попередні, наміри, я пустився бігом і на кілька кроків перед нею простягнув руки. А вона подивилася глибоким запитливим поглядом,, стараючись зрозуміти моє бажання, а потім повільно відділилася від берези й покірно пішла мені назустріч, зовсім так, як учора в танцях. Ще секунда – і я вже тримав її у своїх обіймах.

– Білочко, – прошептав, задихаючись від щастя, – ти моя, Білочко, правда?

Ліда хитала на знак згоди голівкою і по-дитячому тулила лице до моїх грудей.

– Я думала, що ти не прийдеш, – сказала тихенько й затремтіла.

– Пробач, Лідусю, я тобі зараз усе поясню... Маю тобі багато-багато дечого сказати... Ходи, сядемо...

Ледве перемагаючи себе, я почав плутано й неясно сповідатися. Але Ліда незабаром урвала мене і, положивши пальчики на, мої уста, сказала:

– Тс! Не треба! Сьогодні занадто щасливий день, щоб згадувати неприємні речі...

– Білочко, але я мушу тобі все сказати, все!

– Не треба! Я вже знаю, я вже догадуюсь...

– І не гніваєшся на мене?

– Я сьогодні не можу гніватися.

– Прощаєш мені?

– Не знаю... Поговоримо колись на цю тему, коли я буду сердита й матиму охоту сваритися.

– А ти вмієш сваритися?

– Звичайно, вмію. Думаєш, що я свята?

– А ти не свята? О, як це добре, Білочко! – вигукнув я щиро. – Коли б ти справді була святою, то я був би дуже нещасливим! Бачиш, за свої провини я заслуговую кари і хочу її відпокутувати. Я був дуже несправедливим до тебе, Білочко...

Ліда поклала голову мені на плече і серйозно заговорила:

– Ах, Перелеснику, несправедливість – це прокляття людства. Пригадай собі оце «Распни його!»... Коли вже Син Божий упав жертвою несправедливости, то що говорити про звичайних смертних? І мені здається, що саме з того моменту, коли натовп виніс свій вирок над Христом, над людством повисла кара Божа, і, доки ми її не відкупимо великими жертвами, доти нестимемо на собі тягар умової сліпоти. Ми все несправедливі: один раз ми у своєму засліпленні приписуємо людям чесноти й заслуги, яких нема, а другий раз – схильні приписувати нечесні наміри й злочини, яких також нема. І в першому і в другому випадках ми буваємо несправедливі, а від того походить багато зла на землі.

– Коли ж то моя Білочка вспіла навчитися такої мудрости? – спитав я жартівливо, цілуючи її маленьку долоню.

– А, це ще з дому. Тато мій завжди мене вчить, щоб я не вірила людям з першого погляду. «До кожної незнайомої людини, – каже він, – треба ставитися з недовір’ям і упередженням. Коли виявиться, що людина недобра – матимеш приємність, що не помилилася. Коли ж виявиться, що людина добра, – знову матимеш приємність від радісного розчарування».

– О, то твій тато дуже розчарований у людях!

– Він має багато підстав, щоб бути розчарованим, – усміхнулася Ліда, – але залишився непоправним. У тата на цьому пункті теорія зовсім розходиться з практикою: він першій-ліпшій незнайомій людині готов останню сорочку віддати. І я також вірю кожній людині так довго, поки не переконаюся, що не варто вірити.

– А-а, то це я власне тій рисі характеру завдячую своє сьогоднішнє щастя?

– До деякої міри... І це можна було б назвати навіть легковажністю, коли б не Олекса. Він мене переконав, що я ніколи не пожалую за своїм сьогоднішнім, побаченням з тобою.

– І ти йому повірила?

– Він належить до людей, яким не можна не вірити. Говорить так щиро, так розумно і переконливо, ніби виводить хемічну формулу, в якій нема місця для сумнівів.

– Аж ти його поцілувала...

– Він заслужив того, Перелеснику мій недобрий! Коли б не він... Ти знаєш, що я цілу ніч не могла спати і навіть... плакала... Це ганьба, коли така стара дівка плаче, правда? Покійна бабуня, завжди з мене сміялася: «Фе, така велика дівка, що під вінець може йти, а плаче!...» А мені, коли бабуня померла, було одинадцять років...

Я засміявся і обняв Ліду міцніше.

– Правда? – спитав. – Інженер з дипломом – і плакав?! Ай-ай-ай! Це дійсно ганебно й негідне інженера! І чого ж то інженер плакав?

– З досади. Інженер послухав Перелесника, забув про науку, про диплом і взагалі про все на світі, уявив себе білкою і закохався. А Перелесник, як виявилось, зовсім не був Перелесником, лише звичайним ботаніком, який хотів висватати Білку за «Того, що в лябораторії сидить»...

– Не завжди. Інколи бігає на станцію компостери на квитках перебивати. Ц-ц-ц!..

За нами стояв Олекса й радісно сміявся, вдоволений, що так несподівано нас наполохав.

– Ось, прошу, – подав він квиток Ліді: – Продовжено на три дні. Завтра йдемо до ЗАГСу, а післязавтра раненько я вас поведу до священика звінчати. Щойно бачився з ним і договорився.

Почувши це, я відложив свій намір – вилаяти Олексу за нове підслуховування, а натомість накинувся на нього за несподіваний плян:

– Та ви з дуба впали, Олексо, чи що? Який ЗАГС, яке вінчання?! Хто про це говорив?!

– От маєш! – розвів Олекса руками. – То ви не маєте наміру женитися?

– Коли в нас такий намір буде, то ми вас, Олексо, неодмінно повідомимо. В цьому можете бути певні!

– Чи бач, який хитрий! – глумливо сплеснув руками Олекса. – Я для нього молоду знайшов, я його висватав, я за нього на станцію бігав, до ЗАГСу по інформації звертався, зі священиком договорився, а він тепер мені характер показує! Лідо, чому ви мовчите?

– Та бо мене ніхто нічого не питає, – усміхаючись відповіла Ліда.

– А ви як думаєте робити?

– Думаю, що така поспішність непотрібна. Ми ж з Павлом знайомі менше, як одну добу.

Олекса засопів, затупцював і замахав руками, ніби збирався зірватися й полетіти.

– Ну, от! Ну, от! – заговорив плаксиво. – Я стільки говорив, стільки пояснював, а ви ще вагаєтеся: «Ми ж з Павлом знайомі менше, як одну добу»! Єрунда! Зате я знаю Павла п’ять років, а за вами шпіонував – два. І тому кажу вам точно: женіться без надуми! Ручу своєю головою, що будете щасливі й дякуватимете мені щодня! Павле, та ви мужчина, чи якесь непорозуміння?! Сватайте вже свою наречену – раз-два! Скоро!

– Готов! – рішився я. – Лідо, хочеш завтра одружитися?

Ліда дивилася на нас з усмішкою й хитала заперечливо головою.

– Ох, які ж ви діти обидва! – сказала наостанку. – Сідайте, я вам зараз скажу свою думну. Так... Отже, слухайте: я залишусь тут іще два дні, а тоді поїду додому.

– І привезете батькам зятя... – докинув Олекса.

– Ні, Олексуню, так не буде...

– Чуєте, чуєте? – обернувся до мене з щасливою усмішкою Олекса. – Вона сказала мені «Олексуню»!

А Ліда продовжувала:

– Я поїду сама. Поговорю з батьками, а потім напишу вам. Павло тепер матиме відпустку, і ви оба приїдете до нас у гості. У нас дуже гарно: є ріка і ліс поблизу. Погостюєте, відпочинете, а там – все само собою розв’яжеться. Я ж, слава Богу, не сирота. Чому ж маю по-сирітськи заміж виходити? Я хочу, щоб і батьки разом зі мною раділи. Їм би було дуже прикро, коли б їхня одинока дитина вийшла заміж, словом, наперед не загикнувшись, не порадившись. У нас у родині тримаються ще старі традиції...

– Як вона говорить! Як вона говорить, Павле! – вертів головою Олекса і мружив очі від захоплення. – Оце вам і квітка, і бджілка і білка, і інженер в одній особі! Це вам не якийсь там мішок з картоплею... І вона має рацію. Стопроцентову рацію!

Коротше кажучи, Лідин плян був одобрений і прийнятий одноголосно.

Того ж самого вечора ми всі втрьох пішли до театру, а після закінчення вистави довго бродили по парку, причому Олекса все старався ходити і сідати поміж нами в середині.

– Я ж тепер ваш ангел-хоронитель, – пояснював він Ліді. – Знаючи, що Павло – людина вкрай неморальна, мушу вас перед ним оберігати...

Взагалі я не пізнавав його. Зі страху й соромливосте перед Лідою не лишилося ні найменшого сліду. Навпаки, він безперервно говорив з нею, оповідав їй щось, про щось питав, жартував і розсмілився до такого ступеня, що брав її під руку й самовдоволено говорив до мене:

– Бачите, бачите, я вже зовсім не боюся, ага!

– Та бачу, – кпив я, – що з вас можуть ще люди бути: на другий раз, як закохаєтесь, то вже не будете від дівчини тікати, може, навіть зважитеся раз її до кіна запросити...

– Приліпка з вас! Були приліпкою, приліпкою й зостанетесь до смерти! Я ж казав вам уже, що більше ніколи не закохаюся. – нема дурних!

– Дякую!

– От, уже зараз іронія! Та зрозумійте ви, мухоморе старий, що дурний є той, хто б у Ліду не закохався, а хто в неї закохався – буде дурний, як покохає ще когось. І, до речі, нам треба буде піти до моєї справжньої мами.

– При чому ж тут «до речі»?

– Ох, не витримаю з вами! Лідо, ну чого він такий мухомор? От ніяк не зрозуміє найпростішої асоціяції думок: ви – моя справжня сестра, а Уляна Федорівна – справжня мама. Це ж ясно, як Божий день, ні?

І ми дійсно ходили до «справжньої мами». Уляна Федорівна дуже зраділа, довідавшись, що я одружуюся з Лідою, обіймала нас, цілувала, частувала малиновою наливкою, а на прощання хрестила тремтячою рукою і зі сльозами в очах бажала нам щастя...

***

Три роки солодкого родинного щастя збігли непомітно. Маленький Лесик, названий так на честь нашого друга, вже навчився добре говорити й наповнював наше мешкання своїм милим жебонінням, коли сталося нещастя: мене заарештували...

Допити, тортури, заслання в холодний Сибір, потім несподіване «уласкавлення» і заміна каторги «батальйоном смерти» на передових позиціях фронту, німецький полон з усіма його страхіттями і на кінець – одчайдушна втеча. На це пішло чотири роки. Чотири роки, довгих, як вічність, і заразом коротких, як кошмарний сон...

І ось дощливою осінню 1942-го року виснажений, змордований, обдертий і завошивлений, я, як злочинець, припадаючи до землі й ховаючись по бур’янах, опинився знову в родинному місті. Не знав, де дружина й син, хоч залишив їх тут, не знав, чи живуть іще, хоч в останню хвилину прощання вони були здорові, не знав, чи стріну тут бодай одну знайому людину, хоч раніше, мав їх досить, не знав, чи взагалі моя ризикована, божевільна своєю відвагою втеча мала сенс. Не знав нічого.

До свого колишнього мешкання не йшов з двох причин: поперше, воно знаходилося на людній вулиці в центрі міста, куди я не міг тепер показуватися; подруге, я був переконаний, що мою родину, як родину «ворога народу», з нього давно вигнали. Натомість я зайшов до міста близько Зеленої вулиці й постановив собі добратися до Олексиної хати.

Півживий, півмертвий від страху, непевности і хвилювання, обійшов ріг вулиці й перескочив паркан у тому місці, де ми колись перескакували його під дощем з Олексою. Перебіг попід деревами і став біля дверей, що їх колись мені так гостинно відкрив старий Ухо. Кілька разів, піднісши руку, я опускав її в нерішучості, але нарешті зібрав усі сили й постукав раз, другий, третій...

У роті в мене пересохло, голова йшла обертом, а серце тріпотіло, як підстрелений птах.

Нескоро-нескоро в домі почувся легенький рух, скрип внутрішніх дверей, обережні кроки й тривожне питання:

– Хто там?

Я пізнав би цей голос серед тисячі інших і з несподіванки затрусився, як осиковий лист від бурі.

– Білочко! – вистогнав через силу й відчув, що в мене під ногами провалилася земля...

Минуло більше тижня, поки Ліда мене відходила, і той момент, коли я в повній свідомості пригорнув до себе дружину й синка, – хай буде благословенний! – належить до найщасливіших у моєму житті.

Лесик виріс, зробився ще більше подібний до мене, і, коли я йому це сказав, гордо повів пальчиком собі під носом і сказав:

– У мене вже навіть вуша роштуть, як у тата, о!

А Ліда лишилася незмінною. Правда, змарніла, але мала ті самі ясні, щирі очі, те саме ніжно-дівоче обличчя і навіть була взута у зворушливо маленькі черевички дитячої форми. Тільки волосся не стригла, а закладала з-заду в тугий вузол, що надавало їй ще більше суворости.

– Де ж батьки, Лідо? Де Олекса? Як ти опинилася в цьому домі? – засипав я дружину питаннями,.

І Ліда відповідала. Та з кожним її словом все більше захмарювалася моя радість щасливого повороту на лоно родини, уступаючи місце великому болеві по неповторних втратах: тесть на каторзі, теща силоміць евакуйована на початку війни, Уляна Федорівна, батьки Олекси і сам Олекса – на тому світі. Про Олексу Ліда оповідала найдовше.

Так я довідався, що після мого арешту Ліда з Лесиком поїхала до батьків. Але тесть, що працював перед тим на залізниці, вже був засуджений на 10 років і вивезений. З великою бідою Ліда влаштувалася на роботу в броварні і так утримувала себе, маму і сина. Коли ж вибухнула війна й почалася примусова евакуація, маму несподівано посадили до вагону й вивезли, а Лесик урятувався тільки тим, що був якраз тоді в броварні коло Ліди. Всіх працівників броварні разом з найціннішими устаткуваннями мали вивозити на другий день. Але Ліда втікла і, то пішки, то на підводах, добилася до нашого міста. Вирішила шукати захисту під дахом Олекси, та тут надія її завела: Олекси вже не було в живих, а його мати лежала на смертельній постелі й доживала останні дні. Старий Ухо помер на пів року раніше, так що, старій жінці на випадок смерти не було кому навіть очей закрити.

Ухова прожила б напевне ще довго, коли б після втечі Олекси її двічі не тягали на допит до НКВД і, не зважаючи на похилий вік, не побили до непритомности.

На щастя, Ліда добилася до неї вже тоді, коли вся влада втікла з міста, а на другий день вступили туди німці. Коли б приїхала на кілька днів раніше – з нею зробили б ще гірше, як з матір’ю Олекси...

Ухова, як оповідала Ліда, дуже зраділа несподіваними гістьми і до останньої хвилини була тихою і лагідною. Вважала великою ласкою Божою, що не лишиться самітною у хвилину смерти, і так прив’язалася до Ліди, що ні на крок не відпускала її від себе. Віддала їй усі дорогоцінності, точно поінформувала в усіх господарських справах і просила, щоб після її смерти Ліда молилася за її грішну душу. Терпіння зносила покірно, як кару Божу, і відійшла зі світу в повній притомності.

З Олексою ж була окрема історія.

Через кілька днів після вибуху війни вийшов гострий наказ – здати всі види зброї до НКВД під загрозою кари смерти, а вслід за тим покликано до війська всі річники резерви. Олекса ж не тільки не зголосився до Воєнкомату, а, навпаки, забравши свою мисливську рушницю і деякий запас харчів, зник.

І даремно Ухову тягали на допити, даремно били й тортурували – вона й справді не знала, куди дівся син. І лише по двох тижнях стало відомо, що в лябораторії Хемічного Інституту, яка мала глибоке обцементоване підземелля й містилася в глибині внутрішнього подвір’я, хтось скривається. Підозріння впало на старого професора Шерера – видатного науковця – одного з небагатьох, кого Олекса вважав великим авторитетом. Зі свого боку професор Шерер дуже цінив Олексу і зробив його своєю правою рукою по катедрі.

Коли в місті почалися масові розстріли всіх «непевних», у перше число призначених на смерть попав і Шерер, як людина німецького походження. Але, – дивна річ! – хоч у момент нападу НКВД на Хемічний Інститут багато людей бачило його на власні очі в коридорі, – він раптом щез. Найдокладніші розшуки по цілому будинку не дали найменших вислідів. Перешукали навіть лябораторію й усі інші господарські забудови– і надармо: по Шерерові не лишилося найменших слідів.

Може б про нього так і забули, коли б чиїсь пильні очі не добачили чогось підозрілого в лябораторії. Очі побачили, необережний язик ляпнув – і вістка рознеслася по місті, поки не дійшла куди треба. У висліді військовий загін оточив уночі будинок лябораторії густою лавою і почав наступ. Виважили замкнені двері, повибивали тяжкі віконниці й вдерлися в середину. В самій лябораторії нічого підозрілого не знайшли, і керуючий операцією лейтенант дав наказ – спуститися в підвал. Але тут сталося щось несподіване: в кількох шафах одночасно щось вибухнуло зі страшною силою і наповнило приміщення їдким газом. Живі й легко ранені кинулися тікати, лишаючи на місці вбитих і тяжко ранених, у тому числі й самого лейтенанта.

За кільканадцять хвилин заалярмоване втікачами НКВД вислало на місце випадку два танки, кулемети й легку артилерію з великим відділом війська. Не зважаючи на те, що з лябораторії доносилися ще стогони і прохання помочі, – ніхто не зважився туди підступити. Будинок закидано гранатами, обстріляно з кулеметів і врешті зрівняно з землею. І тільки, коли енкаведисти впевнилися, що в цій купі розкришеної цегли й палаючих бльоків не може ніяким чудом зберегтися якась жива душа – відділ залишив подвір’я.

Про випадок не говорили вголос, ніхто не осмілився туди піти, і лише коли в місто вступили німецькі частини, зійшлися люди й висипали велику могилу.

Через кілька місяців коли нові окупанти почали розкопувати масові могили жертв кривавого терору НКВД, дійшла черга й на колишню лябораторію. Приїхала спеціальна комісія, пригнали партію жидів – і могилу розрили наново. Між руїнами знайдено рештки пошматованих тіл енкаведистів, а в підземеллі – два цілих трупи: професора Шерера і... Олекси. Шерер, як встановила експертиза, не мав ні сліду ніяких ран і помер від серцевого удару, натомість Олекса мав цілком розбиту голову. З решти останків виходило, що тут загинуло сім енкаведистів. Професор Шерер і його асистент дорого продали своє життя.

Коли Ліда скінчила своє оповідання, я плакав. Чомусь так яскраво пригадувався мені Олекса, живий, діяльний, дотепний, комічний і безконечно добрий – людина золотого серця. Особливо ж виразно пригадував я його з тих днів, коли прийшов на світ Лесик. Боже, як він радів тоді, як метушився, як піклувався Лідою і дитиною! Щогодини бігав він до лікарні довідуватися про їхнє здоров’я, сварився, підкупляв сестер і санітарок, благаючи їх проявляти найбільшу дбайливість до матері й новонародженого. Йому все видавалося, що Ліда і Лесик – це якісь особливо тендітні виїмки, що потребують окремого догляду і що того догляду вони якраз не мають з боку медичного персоналу. В лікарні вже жартували й випитували, хто з нас є більшим батьком: я, чи Олекса?

А потім? Скільки разів він випрошував у Ліди право скупати дитину і як уміло це робив, як тішився і сміявся, коли Лесик пацав ноженятами в купелі й оббризкував його з голови до п’ят! Скільки разів він випихав нас з дому до театру, чи до кіна і сам залишався на цілий вечір з дитиною! А й у нашій присутності він годинами міг бавитися з Лесиком, лазячи з ним по підлозі, і найкраща нянька не могла бути уважнішою і терпеливішою, як наш Олекса. При кожній нагоді Лесик одержував від нього іграшки й подарунки: вирізався у Лесика зубок – подарунок, навчився Лесик сидіти – подарунок, сказав якесь перше слово – подарунок, зіп’явся на ніжки – подарунок, на першу річницю народження – також подарунок у вигляді величезного плюшевого ведмедя. А скільки разів у скрутні хвилини Олекса виручав нас грішми й харчами! Щирий, добрий, відданий Олекса!

І от – Олекси більше нема! Ніколи більше не прийде зі своїми дивачно-несподіваними запитаннями, ніколи не почую його, жартів і дотепів, його своєрідного «ц-ц-ц!..».

Уже ніхто не скаже мені: «Приліпка з вас!», «мухомор», «сам ви чудасій!» так мило й необразливо, як це вмів сказати в цілому світі один тільки Олекса.

І я плакав...

– Не можу повірити в його смерть, Білочко! – сказав я Ліді.

– Я також не можу. Все мені здається, що ось-ось він прийде і скаже: «А-а, ви дома? А що робить Лесь?»

– Так... Був шляхетним за життя, гарно жив, гарно й помер... Хай царствує! Ти була там?

– Звичайно, – тихо відповіла Ліда й здригнулася. – Це була жахлива картина, Павле! Я потім довго ходила, як п’яна... Уяви собі, що він до смерти носив при собі всі наші фотографії! Я навіть хотіла їх забрати, але не змогла... Трупи ж були розкладені, і всі фотографії та папери в портфелі просякли... Ні, Я не можу цього згадувати! Все лишилося при матеріялах комісії... Я зробила все, що могла: замовила труну, попросила священика... Ах, ти ж знаєш, що отець Борис таки переховався до кінця і тепер відновив храм св. Пегра й Павла? Пізнав мене відразу... А за Олексою аж плакав, так жалував. Бачиш, Олекса навіть нам не признавався, що впродовж усіх років потайки допомагав отцеві Борисові. Просто не можу зрозуміти, звідки в нього стільки тих засобів вистачало? Так, от, отець Борис його і ховав. На могилі таке прощальне слово сказав, що всі плакали, як діти. Багато народу було, багато!

– Він був вартий того, Білочко... Ось, як тільки зможу встати – підемо до нього на могилу... Знаєш, ми поставимо йому мармуровий пам’ятник. З останнього стягнемося, а поставимо, правда?

Та пам’ятника нам так і не довелося поставити: в тяжких умовинах німецької окупації про мармур не було мови, а пізніше вихор воєнних подій погнав нас на Захід. І останнє, що ми ще могли зробити – це упорядкувати могилу, обсадити її квітами й помолитися. На прощання я довго дивився на скромний дерев’яний хрест, щоб на все життя зберегти перед своїм духовим зором скупий напис:

«Тут спочиває вічним сном Олексій Михайлович Ухо.

Народився 14 квітня 1908 року.

Загинув смертю відважних 26 липня 1941 року.

Мир праху Твоєму!»

Минула страшна війна, минули роки тяжких скитань, репатріяцій і скринінґів*. І ось я з родиною на вільній заокеанській землі!

Нас уже п’ятеро: я, Ліда, Лесь, Лідуся і мизинчик Павлусь, перший крик якого співупав із звісткою про закінчення другої світової війни. Він, нівроку, вспів уже перерости старшу від себе на два роки Лідусю і є великим шибеником. Щоб підвести матеріальну базу під нашу родину й забезпечити освіту нашим дітям, ми з Лідою мусимо обоє працювати, поки ще маємо силу. Лесь з нами, Лідуся вже два роки в інтернаті українських Сестер. Тепер прийшла черга і на нашого «мизинчика»: треба подбати, щоб він не лише набував загальну освіту, а й здобув знання з рідної мови, історії й географії. Тож після родинної наради ми постановили віддати його до закритої школи оо. Василіян у глибокій провінції.

Добився я до монастиря в пообіддя літнього дня, коли все довкола розкисло й розімліло від невимовної горячі. Але в монастирських володіннях кипіла робота: білили шкільний будинок, свіжо малювали столи й лавки, біля крану мили великі білі бочки, від яких розходився запах меду. Десь у сутеренах* клацала ротаційна машина, а крізь відкриті вікна заносило друкарською фарбою. Монахи, питомці й наймані робітники працювали запопадливо та час від часу перегукувалися:

– Перенеси це далі!

– Потримай но отут!

– Де брат Онисифор? Спитайте його, куди бочки складати?

– Брат Онисифор у друкарні.

– Ні, брат Онисифор щойно пішов у бурсу...

За пару хвилин я вже познайомився з отцем настоятелем. Це була немолода людина і, видно, не дуже сильного здоров’я, з широким блідим лицем і темними очима праведника.

Вислухавши моє прохання, настоятель з повним зрозумінням хитнув головою:

– Звичайно, для хлопців у великому місті багато спокус і небезпек. Вулиця, вулиця – то ціле нещастя, особливо, коли матері нема вдома! Ну, і, крім того, дитина в чужому оточенні позбувається свого рідного... Я дуже тішуся, коли батьки віддають дітей нам в опіку. У нас – зовсім щось інше. Ми всіх сил докладаємо, щоб дати виховання і національне, і суспільне, і товариське. А дисципліна, мушу вам сказати відразу, гостра! Брама на замку, а догляд на кожному кроці! Спочатку це хлопцям дуже не подобається, але потім так звикають, що й додому не хотять їхати. Ми дбаємо також і про розваги та відпочинок, але на першому місці – молитва, наука і праця. Коли вам такі умовини відповідають – привозьте вашого синка і побачите, що не пожалуєте.