Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Я не міг встояти на місці, відійшов набік і закурив.

– Нічого, дядю, – пересміявшись заявили діти, – у нас є запасний мішок.

І вони живо кинулися збирати картоплю.

Олекси, Костя і тих двох дітей цілком вистачало, щоб скінчити з несподіваним клопотом, а я тільки поміг ще раз висадити мішок на верх і спитав:

– Ви справді поїдете з дітьми, Олексо?

– Ясно. Вони ж самі не довезуть. Та й трактор їхній – річ музейної давности. Може попсуватися десь на дорозі. Інженера треба буде шукати. От і придасться мій диплом. Ц-ц-ц!..

– То й ми підемо з вами.

– Ет, ще яку єрунду придумайте! Хочете, щоб на нас ціле місто зглядалося? Ні, ви вже йдіть собі туди, куди маєте йти, а я й сам з цими помічниками дам раду. Поїхали, козаки!

Олекса вхопився за дишель, хлопці підштовхнули ззаду – і візок покотився в напрямі міста, а ми з Костем пішли далі вперед, де обабіч дороги потягнулося велике капуснисько міського радгоспу.

– Що там сталося? – спитав Кость по довгій надумі.

– Ет, таке дурне, що навіть не хочу говорити! – відмахнувся я.

– Ні, ти таки скажи! – настоював Кость. – Я ж... Ми ж... Зрештою, ти ж розумієш...

Перше, ніж почати оповідати, я добре подумав. І, коли говорив, старався бути якомога спокійнішим і об’єктивнішим, обмежуючись до самого переповідання фактів, і то злагіднених, наскільки лише було можна їх злагіднити. Нічого не сказав про колір дівочих одягів і про всякі свої інші асоціяції між дівчатами й мішками, тим більше не висловлював ніяких своїх міркувань і вражень.

Кость слухав мене уважно, не перебиваючи ні словом, і тільки, коли я скінчив, рішучо сказав:

– Вертаймося!

– Зайдемо?.

– Сьогодні – ні! Зрештою, ти – як хочеш...

– Я також не маю охоти сьогодні туди йти...

Кость подивився на мене значучо й зідхнув.

Мовчки дійшли ми до того рогу, звідки наші дороги йшли в різні напрямки, мовчки попрощалися й розійшлися, ні про що не умовляючись.

Я майже не спав ту ніч. Звечора довго сидів і курив одну цигарку за другою. Потім, коли ліг, обертався з боку на бік і все пригадував собі подробиці минулого дня і багатьох інших днів, що тепер виринали переді мною в особливо яскравому світлі. В деяких моментах жаль і теплота обзивалися в моєму серці до Галі, в деяких, навпаки, вона видавалася мені зовсім чужою й антипатичною. А все це, разом взяте, мучило. Кажуть, що, коли людина починає питати себе, чи вона любить дану особу, то це є певним знаком, що не любить. Але я не ставив собі ніяких питань. Просто один раз любив, другий раз бридився її – і це гнітило.

Нарешті, так десь по півночі, я заснув. Приснилося мені, що стою посеред їдальні в Кітлінських і намовляю Галю йти зі мною на прогульку. Галя стоїть нерухомо, як пень, тяжка й байдужа, не кажучи ні «так», ні «ні». Пробую взяти її за руку – рука безвладна й холодна. З другого боку підбігає Ніна, й кричить: «Вона не піде! Вона мені обіцяла, що не піде без мене!» Я стараюся відштовхнути Ніну і тягну Галю до себе. Ніна пхає мене і тягне Галю на свій бік. Ми починаємо борюкатися, а Галя раптом тріскає, і з неї сиплеться картопля. «Що ви зробили з моєю Галею?!» – верещить Кітлінська, вбігаючи до кімнати. «Це не Галя, це – мішок з картоплею!» – кричить Ніна.

І від того я пробудився.

– Фу, яка ж нісенітниця! – думаю мляво й засипляю знову.

На другий раз побачив себе й Галю на лавочці в парку. Світить осіннє сонце, а з дерев тихо злітають на землю жовті метелики. Глибока ніжність заливає мою душу, і я обіймаю Галю та починаю її палко цілувати. Але, замість ніжної дівочої шкіри, уста мої натрапляють на шорстку тканину кропив’яного мішка. Придивляюся, здивований, і бачу, що мішок ворушиться і трясеться від сміху, а крізь прорізані дірочки визирають з нього темні Галині очі.

І я знову прокинувся, змучений, аж зіпрілий від сну.

Так було кілька разів. І тільки коли годинник на міській башті вибив третю – я заснув спокійно.

За звичкою прокинувся перед сьомюю. Встав, розпалив примус, постелив ліжко, умився і почав готувати снідання. Настрій мав препоганий.

Несподівано хтось постукав. Я відчинив і немало здивувався, побачивши Костя.

– А це що? А ти звідки? – спитав я, поглядаючи на його зарошені черевики.

– Звідки? – перепитав Кость, втомлено сідаючи у фотель. – От і не вгадаєш: ходив на капусту дивитися.

– Що? На яку капусту?

– На яку? На звичайну, радгоспівську, ту, що ми вчора бачили...

Я вже відразу догадався решту й мовчав.

– Ні, знаєш, – гарячково заговорив Кость, – той Олекса обсерватор і психолог, яких мало на світі! Ми от уже більше пів року до тих дівчат ходимо, любимося з ними, розмовляємо цілими годинами, але якось ні я, ні ти досі не помітили, що вони – просто два мішки. Так, два мішки, тупих, безтямних, егоїстичних! Ти... вибач, може, я тебе образив?

Я не відповів.

– Не знаю, – продовжував Кость, – може, Галя й не така... Але от Ніна – це мішок, та ще й злобний до того! При нашій суперечці тоді вперлася і тільки скрипить, як капуста: «Ні, ні! Нізащо!» Ох, який же я був сліпий! Або от і з оцим перепрошенням... Зімліла від злости, що не по її вийшло, з розпуки і наперекір сестрі погодилась перепросити, а не з переконання... Ех!

Кость зупинився на хвилину і, жалібно всміхаючись, дивився на мене своїми ясними блакитними очима.

– Я цілу ніч не спав, знаєш? – заговорив далі. – Місця собі не міг знайти. Встав, коли було ще зовсім темно, і пішов з хати. Пішов подивитися на капусту... І от, уяви собі, як тільки гляну на качан – мені так відразу й нагадується Нінине обличчя. Їй-бо, іцо не качан – то й Ніна! Навіть вірш якийсь причепився до мене:

«Холодні обличчя, безтямні, зелені,

Зеленії, злющії очі

Стократно, стотисячно липли до мене,

Й, здавалось, не поле оце капустенне, —

Лиш голови плоскі жіночі»...

– Ну, ця поезія не дуже тобі вдалася, – усміхнувся я мимовільно. – «Капустенне поле» – це єрунда, як каже Олекса.

– Та воно все від початку до кінця єрунда, – погодився Кость. – Але от вчепилося й мучить. Може, тому й мучить, що єрунда... Тобі на восьму?

– Так. Зараз вип’ємо чай і підемо...

– Ні, ти скажи, що я маю далі робити? – спитав Кость, приймаючи чай.

– Те саме питання і я тобі можу поставити, – відповів я. – Мені, друже, також цілу ніч усякі нісенітниці верзлися... Але я думаю, що ми мусимо насамперед заспокоїтися. Не можна поважних справ вирішувати зопалу і під свіжими враженнями. Треба почекати три-чотири дні, щоб ота збита каламуть думок і почувань осіла. Тоді все виясниться самим собою.

– І за ці дні радиш не бачитися з дівчатами?

– Я думаю – ні. їм також треба не одну річ передумати самостійно...

***

Того ж самого дня ми мали довге засідання увечері, і я повернувся додому напівмертвий від утоми. Ледве доволік ноги до ліжка, впав і заснув мертвецьким, сном. Другого дня увечері я ще почував неспокій, хоч, на моє велике здивування, далеко менший, як можна було сподіватися. А на третій вечір мене вже почала мучити думка про конечність зустрічі й вияснень, бо Галя стала для мене такою далекою й чужою, що я не хотів ні бачити її, ні говорити з нею.

Четвертого вечора у мене зійшлися разом Кость і Олекса, з чого я був дуже радий. Кость виглядав блідішим і ще худішим, як завжди, але був цілком, спокійним і на– навіть радісним.

Олекса говорив безупину про всякі речі, не даючи нам прийти до слова, а потім отак, ні сіло, ні впало, заявив:

– До речі, ваші мішки сьогодні поїхали на нових возиках.

– Ви бачили дівчат? – спитав я.

– Бачив. По-під ручки зі студентами до кіна йшли. І щебечуть, щебечуть – просто у-м-л-і-в-а-ю-т-ь. Шармант! Ц-ц-ц!.. До речі, що означає слово «шарм ант»?

Ми переглянулися з Костем, і я помітив, що він, як і я, дуже вдоволений принесеною новиною.

А ще через два дні я одержав від Галі листа, в якому вона просила більше до них не приходити і звернути їй усі листи й фотографії. Подібного ж листа одержав Кость від Ніни, і вся справа розв’язалася несподівано легко. Щоправда, я був переконаний, що і нові кавалери і листи – це тільки залякування і бажання викликати ревнощі, але мені вигідніше було вдати, що я в це повірив, і тому я негайно вдоволив бажання своєї недавньої нареченої. Чи так само думав Кость – я його не питав, бо ми взагалі пізніше оминали найменших натяків у розмові на тему нашого невдалого кохання.

Усе це сталося наприкінці 1931-го року. А на початку 1932-го у кожне вікно застукала кістлява рука пам’ятного в історії голоду. Маси бездомного люду прибували з довколишніх сіл до міста, ставали у безконечні черги при залізничних касах, шукаючи у можливостях виїзду рятунку життя.

І от одного ранку, коли ми прийшли до роботи, застали біля мурів ботанічного саду цілий відділ міліції. Виявилося, що вночі хтось понаписував вуглем по всіх мурах огорожі антибольшевицькі кличі, і ті кличі тепер міліціонери зішкрябували. В канцелярії сиділо вже ҐПУ і викликало по черзі кожного співробітника для перевірки. Наслідки її були такі, що заарештували нічного сторожа, заарештували старшого городника, секретаря й одного наукового співробітника, а решта, ходила, мов у воду опущена, і чекала своєї черги...

За кілька днів ще численніші і ще гостріші гасла з’явилися в різних кінцях міста, і тоді щойно влада вдарила по-справжньому на сполох. Преса, нічого не згадуючи про самі факти, уперто бубнила, що в місті існує широка підпільна контрреволюційна організація, яка саботує всі державні міроприємства. Масові арешти супроводжувалися масовими звільненнями з роботи й адміністративними висилками за межі України, а в той час автор, чи автори, контрреволюційних кличів ніби дражнилися й залишали свої надписи в найбільше несподіваних місцях: міської управи, друкарні, пожежної охорони, і навіть на дверях секретаря обласного комітету партії.

Я старався поза роботою ні з ким не зустрічатися і вечори проводив здебільшого в театрі, або в кіно, щоб якомога більше бути на очах у людей і не викликати підозрінь.

Але якось-то в другій половині січня, саме у вихідним день, до мене завітала неочікувана гостя. Це була Женя Полозова – моя товаришка по інституту, яка тепер працювала в школі.

– Женя? – здивувався я. – Оце несподіванка! Заходь.

Женя простягнула мені руку й відразу діловито сказала:

– Я до тебе на хвилинку по справі.

Вона завжди була скупа на слова, суха й замкнута. Виховавшись у дитячому будинку, Женя, здавалося, увібрала в себе ввесь холод і всю твердість того суворого закладу і стала типовим продуктом большевицької системи виховання. Костиста, суха і смаглява, нагадувала дуже закопчену тараню. Вона ніколи не сміялася й не раділа, як рівно ж ніколи не плакала й не сумувала – вона завжди була однаково-байдужа. Через постійну похмурість, до Полозової ніколи не горнулись товаришки, а через те, що вона була негарна й незграбна, до неї ніколи не залицялися хлопці. Зрештою, Полозова вважала кохання буржуазним забобоном і, коли хтось з хлопців навіть пробував часом з нею пожартувати, вона з обридженням кривила уста й обливала, мов із відра, водою, холодними словами:

– Ну, ти ето дєло брось!

На додаток Полозова була недорозвинена і від природи дуже тупа, тому наука їй ішла надзвичайно тяжко, хоч дівчина працювала над собою пильно й уперто. Зате в комсомольській організації і в студентському комітеті Полозова була на першому місці і несла завжди на собі по кілька громадських і комсомольських навантажень.

Відколи я скінчив інститут, здається, ні разу не бачився з Полозовою і справді був зацікавлений причиною її візити.

– Бачиш. Омєльченко, – без передмов почала Женя, сівши біля стола, – я хочу привести до ботанічного саду учнів на екскурсію. Тільки мушу знати, що у вас тепер є, щоб наперед провести з дітьми гутірку на цю тему.

– Тоді тобі треба було б прийти відразу до ботанічного саду, і там ти побачила б сама.

– От-от, власне, я хотіла спитати, коли туди до вас найкраще прийти? Бо, знаєш, у мене мало часу, та й ви напевне зайняті.

– Ні, якраз тепер, зимою, у нас роботи менше. Так що можеш прийти, коли тільки тобі буде зручніше.

– Ну, а тепер скажи мені хоч так приблизно, що у вас тепер можна побачити?

Женя витягла блокнот, олівець і почала записувати. Ми саме кінчали обговорення, коли прийшов Олекса.

– Знайомся, Женю, – представив я Олексу. – Це інженер Ухо. А це, Олексо, моя бувша товаришка по інституту – Женя Полозова.

– Товариш Ухо твій приятель? – спитала мене Женя.

– Так.

– Дуже приємно...

Олекса незграбно й недовірливо тицьнув свою руку, а тоді сів собі у фотель і мовчав, пильно зиркаючи з-під лоба на Женю.

– Ну, що ж у тебе нового? – спитала Женя, ховаючи записник.

– Нічого надзвичайного. От живу, працюю – і все.

–«… і боюся» додай.

– Чого ж мені боятися? – спитав я.

– Та бо тепер усі бояться. Я от комсомолка й вихованка дитячого будинку – та й то спокійно себе не почуваю... До речі, викрили вже тих, хто пообписував стіни ботанічного саду?

– Не знаю. Здається – ні.

– То напевне хтось із тих розкуркулених робить.

– Чому ти так думаєш?

– Та, бо ж ясно: люди голодні, бездомні, викинуті з колії життя... Чи можуть вони інакше до влади ставитися?

– Ов, Женю, ти щось зовсім не по-комсомольському говориш! – ухилився я від прямої відповіді й усміхнувся.

– Ет, брось! Чи ти думаєш, що комсомольці вже справді не відчувають по-людському? Не один з нас розуміє і бачить все, тільки сказати вголос не відважується.

– А ти?

– Я? Я знаю, з ким можна говорити одверто, не бійся...

«Ого! У цієї нещасної жінки вже починають відкриватися очі...» – подумав я, але вголос не сказав нічого.

– Або от узяти хоч би для прикладу той крик з підпільною організацією, – продовжувала Женя. – Цікаво, який дурень у це вірить: чи той, що пише, чи той, що читає? Тут люди ні про що не думають, тільки про кусок хліба та про те, як би свою шкуру зберегти. – а вони «оргалізація»! Чи ти можеш повірити в те, щоб у нас могла існувати справді якась підпільна організація?

– Чому ж? – почав я дражнити Полозову. – Коли часописи пишуть, то певно не безпідставно...

– Ну, брось! У нас багато дечого часописи пишуть...

Тут Олекса, який досі мовчки прислухався до нашої розмови, несподівано крякнув і спитав у Жені:

– Ви який номер взуття носите?

Здається, що поличник не справив би більшого враження на Женю, як це безпардонне й недоречне питання, а пильний погляд Олекси, прикований до її ніг, примусив навіть і мене застидатися. Полозова почервоніла під саме волосся і застигла з відкритим ротом.

– Справді, – наполегливо повторив Олекса, – ви який номер взуття носите?

– Що за дурне питання! – опам’яталася Женя. – Яке вам до того діло?

– Та то я так собі спитав, між іншим, – спокійно відповів Олекса. – Бо, знаєте, я думаю, що ви носите дуже великий номер, і ноги у вас потіють.

– Твій приятель має гарячку, чи взагалі придуркуватий? – різко повернулася Женя до мене.

– От, – не дав мені промовити ні слова Олекса і заторохкотів скоро-скоро, – у жінок слабе місце – це ноги! Тільки спробуй щось сказати – зараз ображаються. А я, знаєте, маю такий лік, від якого ноги перестають потіти і смердіти. Сам винайшов цей лік. Я ж – хемік, знаєте?

– Ну, як винайшли, то й вживайте! – грубо відрізала Женя.

– Я ж і вживаю, вживаю! Раніше, знаєте, було, як роззуюся, то смердить, як здохлий пес. А тепер – о!

І Олекса миттю скинув черевика, стягнув скарпетку і тицьнув її просто під ніс Жені:

– Понюхайте!

Полозова схопилась з місця, трясучись від обурення її образи, а я, хоч і привик уже до дивацтв Олекси, тільки великим зусиллям волі стримав себе, щоб не викинути його попросту з хати.

– Олексо! – крикнув на цілий голос. – Зараз же взуйтеся! Це вже чорт-зна що за свинство!

– Та чого? – зі щирим здивуванням спитав Олекса. – Скарпетка ж не смердить, слово чести, ні!

Полозова вже опинилася в передпокою і, застібаючи тремтячими руками плащ, кинула мені обурено через плече:

– Я прийду до тебе завтра в ботанічний сад. Там, може, не буде твоїх придуркуватих приятелів...

Я відкрив двері і, як був без шапки і плаща, так і вискочив, щоб відпровадити розгнівану гостю.

– Женю, – почав я перепрошувати, – не гнівайся, будь ласка! На нього не можна ображатися, бо він, знаєш, трохи того... – і покрутив пальцем коло лоба.

– І скінчив інститут? Має диплом інженера?

– Уяви собі! От маєш наглядний доказ того, що здібності і здоровий глузд не все бувають у парі. Найбільші математичні генії все були пришелепкуватими...

– Он твій бзікуватий біжить, – перебила мене Полозова.

Я оглянувся й справді побачив Олексу, що ніс у руках мого плаща.

– Павле, – сказав він. – одягніться, бо простудитеся.

– Я вже вертаюся!

– Ну, все одно... А товаришка Жевя мені, між іншим, сподобалася, знаєте? Така сувора і... взагалі... Ц-ц-ц!..

Полозова, хоч і була дуже лиха, почервоніла знову, але, на цей раз, з приємности.

– Не сердьтеся, – продовжував Олекса поспішно. – Ми підемо сьогодні з вами до кіна... Я квитки сам куплю... Павле, позичте мені п’ять рублів. Після получки віддам... Ви, товаришко Женю, чекайте на мене біля кіна о пів на восьму. Можете навіть чергу по квитки зайняти. Я прийду неодмінно...

Полозова, що вже була трохи зм’якла, від останніх слів знову гнівно стягнула брови і з призирством викривила уста.

– Чи не забагато ви хочете? – прошипіла високомірно. – Мені було б стидно у товаристві такого ідіота показатися між людьми.

– Ц-ц-ц!.. – засміявся Олекса, а одночасно очі його стали зовсім круглі й набрали хижого виразу. – То ще питання, кому було б стидно! Ви... Ви – кочерга обсмалена!

– Дурень!

– Кочерга! Ц-ц-ц!..

Я кинувся й став між Олексою й Женею.

– Досить! – тупнув ногою. – Женю, до завтра!

З тими словами вхопив Олексу за комір і потягнув за собою. Він волікся покірно, і ця покірність мене ще більше злостила. Я мав твердий намір зробити з Олекси в хаті, як то кажуть, здохлу жабу і раз на все відучити його від подібних вибриків.

Та ледве ми переступили поріг, як Олекса вирвався з моїх рук. а, натомість вхопив мене за плече і штовхнув з такою силою, що я налетів на столик і перевернув примус разом з чайником додолу.

– Дурень! Божа коровка! Приліпка клаповуха! – засичав Олекса, задихаючись від обурення. – Він з ґепеушницею розмови про підпільні організації заводить!

Чи то від штовханця, чи то від слів Олекси, мене немов би блискавкою осінило, і ціль Женіної візити та її дивна розмова відразу стали мені ясними і зрозумілими.

– З якою ґепеушницсю? – спитав я, отак, аби щось спитати.

– З якою?! Та з тією самою, що має смердячі ноги.

– Звідки ви знаєте, що вона ґепеушниця?

– Ет, що вам пояснювати, коли ви сліпі! А я, от, їх нюхом чую!

– По ногах? – спробував пожартувати я, щоб жартом прикрити свою ніяковість.

– Ні по яких ногах! Про ноги я тільки між іньшим придумав, щоб збити її з пантелику і не дати вам надто розпустити язика. Осел з вас! Кажу вам ще раз, що це – ґепеушниця і прийшла винюхувати!

Хоч сумнівів у мене вже не було ніяких, але почуття дрібничкової амбіції змушувало мене ще боронитися.

– Ну, Олексо, – сказав я, – ґепеушниця вона, чи ні, а так поступати все одно не годиться.

– А що ж мені лишалося?! – розкричався Олекса. – Може, мав би вам заборонити говорити?! «Не кажіть, мовляв, Павле, нічого, бо ви за свої погляди можете опинитися за ґратами»? Ви лізете, мов щур, у наставлену лапку, а я мав би в той час делікатних методів добирати? Н-і-і! Прийшла винюхувати – нюхай! Нюхай, що тобі дадуть нюхати! Хотіла бачити наївнячків, які піймались би на вудку – маєш зовсім дурнуватих! Ми йдемо тобі назустріч і «перевиконуємо пляни»! Твоїм же салом та тебе по губах! Іди тепер донось про висліди своєї роботи! Ц-ц-ц!..

Я вже опритомнів зовсім і почав сміятися також.

– Але що за ідея?! «Ноги потіють»! Чому ви з ніг почали?

– А що ж ви хотіли б? Щоб я починав з голови? То вона б живою звідси не вийшла... І ви мали б клопіт... А так – по ногах, по ногах! Штука, знаєте, вдарити по ногах, а поцілити в тім’я. Ц-ц-ц!..

І Олекса, вдоволений та веселий, кинувся підіймати порозкидані по підлозі речі.

– Я вже вам не раз казав, – говорив при тому, – що чудасієм у теперішні часи найвигідніше бути. Бо нормальна людина – що? Нормальна людина зі своїм розумом тепер зовсім дурна і не знає, куди його приткнути... До речі, ви знаєте німця Лемера?

– Ні. Хто він такий?

– Бляхар. Живе в тому самому домі, де роблять дріжджі. Занесіть до нього вашого чайника, щоб вставити нове дно, бо це вже зовсім прогоріло.

Так, замість того, щоб вилаяти Олексу за його дику поведінку, я в душі глибоко дякував йому за неї і на прощання без слів гаряче потиснув його руку. А вже повністю оцінив я небезпеку, від якої вирятував мене таким дотепним способом мій диванний приятель, коли, прийшовши на другий день до роботи, завів розмову про візиту Полозової зі старшим ботаніком Харенком.

Іван Степанович Харенко належав до типу тих людей, які вже самим своїм зовнішнім виглядом викликають до себе цілковите й беззастережне довір’я, його опасиста й повільна в рухах постать могла в найнесподіваніший момент проявити подивугідну пружність і звинність, а сонні, припухлі очі – метнути такі грізні блискавки, що від них ставало моторошно. При тому Харенко був коміком і смішив постійно всіх довкола себе, хоч сам ніколи не сміявся. Він взагалі мало говорив, але знав, здавалося, все на світі. Вдавав, що поза мікроскопом його більше нічого в світі не цікавить, але я був переконаний, що його, може, найменше цікавив саме мікроскоп. І навіть тоді, коли я почав розмову, Харенко також стояв над мікроскопом, щось розглядав і підсвистував якусь невиразну мельодію.

– Іване Степановичу, – сказав я, – ви знаєте Полозову?

Харенко відразу перестав свистати, а його широка спина виявила велику настороженість.

– Угум... – бовкнув він у відповідь грубим басом.

– Була вона в мене вчора, – продовжував я.

– Угум...

– Казала, що прийде сьогодні сюди.

– Угум...

– Хоче привести учнів до нас на екскурсію.

– Угум...

Я замовчав, а Харенко припав до мікроскопу і засвистав знову.

Усі ці відповіді мене не вдоволили зовсім, тим більше, що, як видно було, Харенко щось знав.

– Іване Степановичу, – почав я ще раз нетерпеливо, – Полозова питала, чи вже викрили авторів написів на наших мурах?

– Угум! – гримнув багатозначно Харенко, увірвавши свист.

– На її думку, ці написи зробив хтось із розкуркулених селян, – вів я далі, сподіваючись довідатися щось більше від Харенка.

– Угум...

– Питала також, чи я вірю в існування підпільної організації, про яку пишуть у часописах.

– Угум...

– Та що ви все угумкаєте?! – розсердився я. – Оніміли, чи що?

– Так, так, так....

– Що «так, так, так»?

– Азоту бракне.

– Ви про азот?

– А ви про що?

– Про Полозову. Знаєте її?

– Голубчику! – молитовно зложив руки Іван Степанович. – Не морочте ні мені, ні собі голови чорт-зна чим!

Я образився.

– Гаразд, – сказав, – не морочитиму! Але, коли Полозова сьогодні прийде сюди – говоритимене з нею самі...

– Вона не прийде, голубчику! – виспівав Харенко. – Не прийде ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра!

– Звідки ви знаєте? – здивувався я.

– Бо вона вже вчора до мене приходила.

– Приходила до вас?!

– Егеж. Ото, як від вас вийшла – так і прийшла до мене.

– Ну, і що?

– Та нічого. Говорила те самісеньке, що й вам.

– А ви?

– А я їй кажу: «Ти, дівко, скажи тим, хто тебе послав, що задурна єси, аби Харенкові ногу підставити. Нехай присилають когось мудрішого від тебе».

– Так сказали?!!

– Отак, як чуєте.

– І що ж тепер буде?

– Нічого не буде. Вона ж насправді аж така дурна не є, щоб мої слова переповідати.

– Ну, але це ви...

– Що?

– Недипломатично. Вона може вам свинство зробити.

– Ех, голубе, та то вже такі її обов’язки, щоб свинства робити. То хай же принаймні знає, що про неї думають.

– Може й правда ваша... А... а про мене Полозова нічого не казала?

– Та казала. Щось там плела, що хотіла з вами про ту екскурсію договоритися, але застала у вас якогось божевільного, і з розмови нічого не вийшло.

Я не втримався і оповів про вчорашню сцену, замовчавши тільки про ту останню розмову, що відбулася між мною й Олексою в чотири ока. Харенко вислухав мене уважно, хоч і стояв при тому до мене плечима, а на кінець хитнув головою і сказав:

– Угум... Той ваш «божевільний», чи там чудасій, – враг його не взяв: за трьох мудреців справився, і то так, що комар носа не підточить. Можете йому подякувати...

Передбачення Івана Степановича збулися: Полозова більше ні до мене, ні до ботанічного саду не прийшла, а згодом і взагалі щезла з нашого міста.

Насунувся страшніший від самої смерти пекельний 1933-ій рік. Місто виглядало, як візія божевільного: скрізь конаючі, або трупи, трупи, або конаючі. Повінь чужих людей, висохлих, як мумії, пухлих, як сплилі потопельники, завошивлених, брудних, ледве прикритих якимись дранками. Інколи вони з вогнем нелюдської розпуки в очах хапали перехожих за поли, благаючи їсти, але частіше тулилися до мурів, або брели кудись, похиливши голови, зігнувши плечі, як живі символи покори, як носії невблаганного приречення. Те, чого не вспівав зробити голод, кінчав мороз – і смерть збирала нечувані жнива.

Трупи, трупи, трупи! Трупи молодих, трупи старих, трупи дітей, трупи чоловіків, трупи жінок, трупи закостенілі, трупи живі – все трупи!

Я ходив, немов очманілий, і, хоч сам голодував також, але і та мізерна страва, яку мав раз-два на день, не лізла мені в горло. Олекса ж натомість, здавалося, зовсім не помічав всього того, що творилося довкола, був, як завжди, веселий, комічний і надокучав мені своїми постійними дивачними питаннями, його вигляд ображав і дратував мене, але через те, що він нічого не згадував про голод, я також мовчав. Та одного разу, коли я мав особливо лихий настрій, а мій приятель уперто оповідав про здібності свого мисливського пса, я не витримав:

– І як ви можете, Олексо, думати тепер над такими дурницями?! – скрикнув роздратовано.

– Або що? – спитав Олекса розгублено.

– Та чи ви не бачите того, що діється?! Я божеволію, ночами спати не можу, галюцинації мене мучать, а ви цікавитесь тим, коли і яку лапу пес підіймає на полюванні!

– Галюцинації?! – зацікавився Олекса. – Я з роду не мав галюцинацій. Як же вони виглядають?

– Як? Ну, от так: ледве заплющу очі, як ввижається мені якесь величезне приміщення, вщерть набите людьми... Ні, не людьми, а страшними машкарами облич, спухлими або висхлими, руками, ногами, припорошеними снігом потилицями, купами лахміття, серед яких плавають у повітрі склисто-безтямні очі, валяються бляшанки, мищини* й шапки, виставлені для милостині, ворушаться всуміш латані свитини й облізлі кожухи... Бррр! Який жах!

– Цікаво! Ну, а далі?

– А далі, – відповідав я, ще більше роздратований, – мені здається, що і в мене відділяється обличчя, відпадають руки й ноги, вилазять очі – і все це змішується в загальну купу. Я, як одиниця, як індивідуальність, перестаю існувати, розумієте? Я розпадаюсь на частини й одночасно стаю частиною того цілого, тієї купи болю і страждань, що наповнюють приміщення...

– Розумію, – перебив мене Олекса, хитнувши головою: – ми ж усі – одне національне тіло, і цілком природно, що терпіння одного відчуває другий... Ну, і далі?

Я скипів:

– Ви – цинік, Олексо! «Далі», «далі»! Ще й смієте при такому тоні, при такій цілковитій байдужості до суті запевняти, що ми – одне національне тіло!

– Де ж ви бачите суть?

– Знову! Суть там, де ви її не бачите: суть у тому, що мільйони гинуть з голоду, а ви мене випитуєте про подробиці галюцинацій! Хіба ж це можна переповісти? Це треба самому відчути й пережити.

Тінь задуми впала на Олексине обличчя, і він замовчав.

– О, сволота! – продовжував я, втративши всяке панування над собою. – Це ж вони використовують теперішню міжнародню політичну анемічність, знають, що нема кому вмішатися, – і розперезалися, безкарно вимордовуючи безборонних людей! А світ, ніби осліп і оглух, бабрається у своїх власних справах, і байдуже йому до того, що під боком відіграється трагедія, перед якою пекло блідне!

– Що ви хочете від світу? – спитав несподівано мене Олекса.

– Чого я хочу?! Людськости! Справедливости! Зрозуміння!

– Годі, годі! – зупинив мене Олекса. – Я вам зараз щось скажу... Ви говорите єрунду, що суть в голоді... А світ... Ні, чекайте, про світ поговоримо потім... Голодуючі... Ну, так, звичайно... Вмирають... Але я, між іншим, не вмію плакати. Віддам усе, що маю, зроблю все, що можу, а жаліти чи потішати не вмію. Я – практик, знаєте? Ну, віддав комусь свої харчові картки, купив залізничні квитки, вкрав у своєї прекрасної мамаші моєї ж власної картоплі з потреба, – ц-ц-ц!.. – ще там щось...

– Ви це справді робили?!

– Ну, от! Єрунда! – відмахнувся соромливо Олекса. – Положення ж від того не змінилося ні на волос... Не в тому річ... Ви знаєте, що, як сказано у Священному Письмі, діти платять за гріхи батьків своїх? І ми платимо! Перший – я! Для вас те, що тепер діється, – новина, а для мене – ні. Я звик до того. Від дитинства, відколи себе пам’ятаю, бачу в мініятурі «сім’ю народів» щодня на власні очі. Дивіться: батько, як-не-як, скінчив гімназію, мав посаду, мав шматочок власної землі, мав хату, мав садочок, мав пасіку. Коли б ще й жінку взяв добру – жив би спокійно до самої смсрти, і діти були б щасливі. Коли ж ні. Смикнув його дідько аж у Саратові «об’єднання» знайти – і пішло! Моя ж прекрасна мамаша навіть лаптів порядних не мала, пісні щі їла, а в посаг тільки того й забрала, що дворянський титул. Здавалося б, попавши в таке добро, мусіла б денно і нощно Богові дякувати. А як насправді було і є? Прийшла в теплу хату на готовий хліб, господаря під ноги взяла, наймитом зробила, та ще й нарікає, ще й лається ціле своє життя. Батько, відколи оженився, ні голосу, ні прав ніяких, ні дірявої копійки в кишені не має – мамаша всім командує. Кілька разів так було, що з власної хати його виганяла, а вже що до спільного столу не пускає, тижнями їсти забороняє – це на порядку дня. Вірите? – всі гроші забере, а їсти не дає; позамикає все, поховає – хоч з простягненою рукою по людях ходи.

– І ваш батько справді це все терпить?! – обурився я.

– Нас понад тридцять мільйонів те саме терпить! – рубнув Олекса. – Понад тридцять мільйонів! Не обурюємося самі на себе за свій дурний «альянс», а хіба тільки на те, що «жінка» занадто нахабна... Ще, правда, деякі з дітей, сівши на «крила мрій», уявляють собі, як би то було добре «мамаші» роги збити, та й то не своїми руками, а руками світу...

– Олексо! – крикнув я. – Зрозумійте, що тепер ми власними руками того не можемо зробити!

– Точнісенько те саме мій батько каже! І, знаєте, чому не можемо? Тому, що кожен з нас так думає. Тому, що нас, бачите, дуже «мамаша» налякала. Тому, що ми занадто глибоко в її силу повірили. А тим часом у неї вся сила в безмежному нахабстві, і в теперішній ситуації наша грізна московська «мамаша», як гриб червивий: штуркни пальцем – і перевернеться!