Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Ольга Мак

Чудасій

Повість*

Бібліотека Мирона і Марти Барабаш

1956

Накладом Видавництва «Гомін України».

Торонто, Онтаріо, Канада

Бібліотека Видавництва «Гомін України» Ч. 3.

Обгортка роботи Б. Стебельського

Printed by “Homin Ukrainy” (Ukrainian Echo)

Publ. Co. Ltd.

Toronto. Ont. Canada.

Вступ

Один із наших публіцистів сказав із гумором: «Переживаємо інвазію* жінок в українській літературі, й на диво та на щастя – в ділянці літературної прози».

«Інвазія» тим цікава й гідна уваги, що серед десятків прізвищ виринає декілька серйозних і непересічних. До цих найталановитіших і зовсім дозрілих – належить Ольга Мак.

Вона виступила на літературнім горизонті недавно. В 1954 році появилась перша книжка «З часів єжовщини». Твір має характер споминів – глибоких психічних переживань. Психологічний тип героя змальований інтроспективним методом. Оточення і дієві особи в ньому – допоміжне тло, яке гармонійно завершує картину. Але картина – це портрет і на першому пляні вона – дієва особа. І цей портрет не на плоскому золотому чи чорному тлі. Тло, повне перспективи, ближчих і дальших плянів, тло з повітрям, світлом і тінями, у яких живуть мільйони подібних істот.

Коли брати до уваги формальні властивості її творів, їх стиль можна назвати (коли хтось дуже впреться) реалістичним.

З таким твердженням можна погодитись, коли до реалізму вчислити все, що вміщується в часі та характері від ренесансу до кубізму, і коли рівночасно зі сторінок реалізму викинути все, що заперечує індивідуальне і суб’єктивне в людині, і має назву в мистецтві – натуралізм, або соцреалізм, що є висловом з зовні оточуючого людину світу, а не волею творчого духа людини, яка бачить світ і все в ньому сприймає власним мірилом.

І саме це індивідуальне мірило – світовідчування (сприймання) і розуміння видніє чітко не тільки в її автобіографічній повісті «З часів єжовщини», але теж і в чергових її творах: «Бог Вогню» і «Чудасій».

Правда суб’єктивного в мистецтві – це основна правда, а можливо єдина, бо ж найбільш об’єктивна правда, сама в собі, приходить у свідомість людини через її суб’єктивне пізнання і відчування. Усе, що існує поза нами, до нашого пізнання, є для нас хаосом. Усі закони мистецтва заперечують анархію; основою мистецької творчости є лад. Цей творчий лад, що, як вияв світогляду, є підставою і запорукою існування кожного стилю, існує індивідуально і скристалізовано в світогляді Ольги Мак, і консеквентно в її творах. Цим треба пояснити, що нова поява – є появою індивідуальності; літературного характеру в першу чергу. Звідси в неї виїмкова здібність конструювати композицію, створювати картини й доцільно та живо будувати в них акцію.

Але мистця не обмежує тільки світогляд (талант і освіта – це самозрозуміле). В Ольги Мак головні герої реалізують свої ідеали, борються за них, а не тільки терплять, як відбиваний м’яч чужої волі та припадку. У своїх спогадах «З часів єжовщини» чи в повісті «Бог Вогню», або в «Чудасій» вона створює сильні постаті, життєздатні, активні до останніх меж духових і фізичних сил, або вольові, коли вжити терміну, зненавидженого «малою» людиною окреслення типу людини, якої не хотіли б бачити між українцями вороги України й «рідні» яничари. Саме цю людину відроджує в своїх героях О. Мак. Ця активність героїв письменниці випливає з моральних принципів її самої – як творця. Її світогляд є запереченням московського нігілізму – «непротивитись злу». Її мораль диктує активну поставу до всіх проявів життя, і навіть читачеві не дозволяє бути нейтральним. Читач мусить заявитись за героями добра або зла, правди або не правди, морального або аморального, Божого або диявольського, українського або всього, що Україні вороже. Для цих протиставлень в неї немає компромісів, і її герої несуть всю відповідальність її світоглядових принципів. Моральна печать відбита в її творах не лише як вислід світогляду – мистецької лябораторії, але взяте з її власного життєвого досвіду, що був для неї найкращим доказом правильності її принципів, бо він був їх пробою. Це – чи не одна з причин, що її герої живі, реальні, непаперові, ощадні на слова, багаті вчинками, не лицемірять і не обдурюють себе та інших, зокрема тоді, коли це не є їх особливе призначення. У цьому, окрім таланту, що в неї виразно вичувається, лежить той успіх, що постаті оживають справжнім життям в нашій уяві, а то й стають виразнішими і більше знайомими як багато людей живих, які нас оточують щоденно.

Теж талантові її завдячуємо факт, що читач дуже скоро перестає бути тільки обсерватором і об’єктивно приглядатись акції. Він непомітно подає авторці руку й поквапно проходить з нею усіма стежками не тільки сюжету, але кожної ситуації, навіть думки її героїв і, коли її рука залишає читача собі самому, відсилаючи його до чергового тому книжки, читачеві остається хіба ще раз читати книжку, щоб удруге самому дивитись, або, коли йому це не вдається, відчуває втрату щойно пізнаної особи, що стала добре знайомою і дорогою і надто рано відійшла. Та це вже не заслуга автора, а радше її хист, що їй вищою силою даний.

Хочеться відмітити ті прикмети її творчого пера, що саме формувалися її свідомістю, почуваннями та волею, тобто чинниками, що найповніше окреслюють її поставу та світогляд в образах її героїв.

Сама авторка в своїх споминах так характеризує себе: «Є в мене одна якась дивна мені самій незрозуміла риса вдачі. Я не маю того, що називають "силою характеру", але скільки пригадую собі випадків, коли мені доводилось ставати віч-на-віч з сильнішим від себе ворогом, то, замість страху, розгублености чи приниження, мене опановував холодний, високомірний спокій. Якась могутня сила родилася в незбагнених тайниках моєї душі й огортала мене невгнутим, не проникальним панциром. І, скільки собі пригадую, в таких моментах мої противники щулились і намагались не дивитися мені в очі». Ми могли б не вірити авторці, її словам, коли б це було сказане в іншому місці. Але читач її споминів має всі засоби, якщо він здібний аналізувати твір, провірити це і погодитися з її власною характеристикою.

З її біографії кілька фактів кидає світло для кращого рельєфу її портрету: «Народилася 1913 року, скінчила педагогічний інститут, працювала як учителька мови і літератури в середній школі. Ціле своє життя під большевиками тяжко боролася зі скрайною нуждою і серед найтяжчих обставин здобувала освіту. Одружилася, маючи 18 років, з людиною надзвичайно інтелігентною та свідомою, що мала рішаючий вплив на остаточне формування мого національного світогляду . Чоловіка напередодні вибуху німецько-совєтської війни засуджено на кару смерти під закидом формування і очолювання підпільної контрреволюційної організації. Перші літературні й журналістичіні спроби датуються початком німецької окупації України. По розгромі німців на східньому фронті тікала сама з двома дітьми через Галичину і Словаччину аж до Австрії, де мене застав кінець війни. В 1947 році прибула з другим чоловіком і трьома дітьми до Бразилії і щойно тут почала посвячувати більше уваги писанню. Виданням спогадів «З часів єжовщини» окремою книжкою (Мюнхен, «Українське видавництво», 1954) починається моя «справжня» письменнича діяльність. За цією книжкою йде тритомова повість «Бог Вогню» і «Чудасій». Під різними скороченнями і псевдонімами друкуюся в кількох видавництвах («Свобода», колись «Український Самостійник», а тепер «Шлях Перемоги», «Наше Життя», «Мітла» і «Гомін України»). Якщо говорити про мою амбіцію, то я не так пишаюся тим, що написала, як тим, що писала і пишу в обставинах, в яких ледви чи писала б інша людина , особливо мати і господиня дому». (Підкреслення мої – Б. С.).

Приймати життя як боротьбу й не миритися з обставинами, маючи власні принципи, – цю засаду авторка ставила не тільки перед собою в моментах, що перерішують вислід життя, цю засаду ставить вона перед своїми героями творів і рівночасно перед читачем. Ця властивість не менше цінна в творі, призначеному для юнацтва, «Бог вогню». Історія з неймовірними появами – містичної Кобри, фантастичними пригодами в печері зі скарбами, стосовно до уяви віку дитини і молодої людини, твір реальний постатями характерів, вічний принципами моралі, високоякісний ідейно-виховними цілями. При всіх цих прикметах він не переладований поученнями нудних моралізаторів. Діялогами героїв, їх акцією, образами подій художніми засобами авторка досягає ідейні цілі.

Герой повісти, Богдан Сокіл – молодий український юнак у Бразилії, зв’язаний розбійниками лежить у печері, призначений на повільну смерть. З відкритими ранами на обличчі усвідомлює своє положення. І яка його реакція? – «Що тобі поможуть сльози в такій ситуації? Нічого не поможуть!» – рішає Богдан.. – «Адже є Бог на небі, а в мене є ще сила. З Божою поміччю не пропаду». Авторка виразно підкреслює, що тільки тоді зроджується сила, коли її попереджає віра. Віра – це найбільша сила, особливо, коли це віра в Бога і в чудо власного зусилля.

Проблема власних сил і орієнтація на власні сили, як джерело успіху, проблема, яка мусить цікавити не лише одиницю, але цілу націю. Ця проблема вставлена в діялоги головних постатей найновішої повісти Ольги Мак, «Чудасій». Її обороняє головний герой – Олекса. Акція повісти проходить на тлі совєтської дійсности. У розмовах заторкується причини голоду і смерти мільйонів українців під час насильної колективізації. Розмова двох людей, образ світогляду двох різних постав до життя. Вольова і героїчна постава Чудасія, що в його приватних, особистих проблемах, родинного характеру чи любовного, носить печать найкращого гуманізму, лицарського джентлменства, показує світогляд виїмкових одиниць меншості. І тому в очах більшості! – це ще одна з причин його комічної назви «Чудасій».

Нормальне явище в той час – страх, співчування і біль по жертвах голоду, або пасивне сприймання «призначення» долі і смерть мільйонів жертв без спротиву. Найбільше, що вміє робити цей тип людини, – це терпіти й надіятися на чудо, або допомогу «цивілізованого світу». Для людей цього покрою Олекса несе допомогу, а не вислови милосердя чи дарунок неспаних ночей. Олекса ненавидить цих людей за їхню пасивність. Вони не тільки пасивні, мало того, вони до смерти послушні спричинникам їхніх мук і смерти. Вони загубили людську гідність й основний інстинкт боротьби «Мене дивують оті, що тепер гинуть. Воліє загинути як пес, ніж умерти як людина. Того я не розумію!» (Підкреслення моє – Б. С.) ... До меж обурення зближається Олекса, коли його приятель тільки вміє бідькатися над жертвами голоду, попадаючи в галюцинації цвинтарних з’яв нескінчених картин трупів українських селян.

На оправдання браку перспектив боротьби, яка не має шансів перемоги, він прямо кричить! – «Ви брешете, учений ботаніку!.. Ви попросту боїтеся за свою шкіру і тому шукаєте викруту. Тепер, коли попід парканами і по дорогах мільйони пухнуть і конають з голоду, ви говорите про риск життям?» ... Для Олекси підле життя як і підла смерть – мають однакову собі ціну. – «Нас понад тридцять мільйонів те саме терпить! – рубнув Олекса. – Понад тридцять мільйонів!.. Ще, правда, деякі з дітей, осівши на "крила мрій", уявляють собі, як би то було добре "мамаші" роги збити, та й то не своїми руками, а руками світу» ... Олекса продовжує. – «Та бо так: ви не йдете далі того, щоб московській мамаші роги збити. Для вас суть у голоді, себто у тому, що "мамаша" занадто розперезалася. Але ви нічого не кажете про те, щоб нахабну "мамашу" впихати коліном з хати під три чорти на її батьківщину»...

Яка думка Олекси про «світ», який, на думку більшости тих тридцяти мільйонів, має врятувати їх від голоду і від «мамаші»?

«– Ви не знаєте, що таке світ... Для вас світ – це людськість, справедливість і зрозуміння. А для мене світ – це байдужність до ближнього... Світ – це надзвичайна делікатність, що, коли в сусідній родині один ріже другого, то мішатись ніяково»...

Думки Олекси – це не сумніви в мораль людини. Навпаки, авторка вимагає сильної моралі від нас, бо це найістотніше джерело сили. Олекса є представником цієї людини, яка відроджується на Україні і яку плекати намагається своїми творами О. Мак.

Світогляд авторки ми можемо реставрувати з її поглядів в багатьох інших проблемах. Її розуміння національности вносить багато світла у темряву формальних понять, утертих і безобразних. Одну з найкращих дефініцій подав В. Стефаник в свойому творі «Сини». Але ця дефініція землі та крови для образу України не могла бути розв’язкою національного самоокреслення для героя «Чудасія» – Олекси. Син московки й українця, він мусить розв’язати внутрішні конфлікти, розв’язати без компромісів і хитань.

«– Як я є москаль, – то, значить, яничар супроти батька; як я є українець – то, значить, яничар супроти матері».

Його приятель, Павло, намагається допомогти знайти арґументи бути українцем. Виховання на Україні, український хліб, українське повітря... все це мало б перехилити Олексу стати українцем. Але це наївне для Олекси. Вій же міг виховуватись в Москві, їсти хліб московський, теж дихати московським повітрям. Ні, це не розв’язує проблеми.

Тоді Павло вмудрується на останній помисл. Він признає національним мішанням право вибору національности.

Це обурює виразно Олексу. – «А-а, так?! То виходить, що я взагалі не маю національности, тільки можу її собі вибрати?!.. Виходить, що моя національність таки вибрана, а не вроджена... Брехня!... – Я завжди і при всяких обставинах був би тільки тим, чим є, і нічим іншим! Розумієте? І не можна національности вибирати, так само, як не можна при народженню вибирати кольору очей, або волосся,... Он мої прекрасні сестриці – "істінно рускіє баришні", хоч мають, як і я, пів-на-пів мішану кров і родились та виховувались на Україні! Чому так?! Бо національність є частиною людської душі... А тепер питаю вас: може народитися жива людина без душі?.. Отже і без національносте не може!»

Дістаємо плястичну картину світогляду героя. Саме така національність, невибрана, – з душею народжена, усвідомлена в характері національної спільноти і одиниці, апелює до діяння, до реалізації, до себевиявлення:

«– Так, – схопився Олекса, – Шевченко вже сказав слово, яке було потрібне на початку! І тепер уже запізно "вибирати національність", чи там "їздити на крилах мрій"! Слово вже сказано... Тепер треба лиш діяти!»

Слово про дію, про чин, характеризує творчість Ольги Мак. І тому в її творчості зайво шукати фотографічних картин підсовєтської дійсности. Вона свідомо опускає натуралістичні картини однобокого стандарту, який опанував українську літературу. Ані арешти, ані колгоспи, ні сам голод не може бути реальним в літературі, коли він є голим сирівцем для творчого тла. Тільки живі постаті та часто дуже інтимні й особисті проблеми, які акцією та ідеями в сюжеті кидають свою тінь на тло, оживляють його, дають тривимірність життя і відкривають правду, в яку починаємо вірити. Совєтська дійсність, хай променями світла крізь щілини, проривається і зливається разом з особами в завершену композицію мистецького твору, в якому зображена українська людина в правдивому дзеркалі.

«Чудасій» названий повістю. На ділі – це роман. Роман зі всіма клясичними прикметами, що його характер визначують. Авторка цим твором вносить нову цінність в українську літературу, і то не тільки здоровими ідейно-моральними тенденціями, але не менше його мистецькими досягненнями.

Б. С.*

Ольга Мак

Чудасій

Альоша Ухо був популярною особою в нашому місті ще від тих часів, коли наймався по дворах рубати дрова. Майже кожного дня зранку можна було зустріти цього парубійку, одягненого в куці штани, у вузький і короткий плащ, підперезаний грубим шкіряним поясом, за яким стирчала блискуча сокира з гарно витесаним топорищем, його наймали охоче, бо хлопець вславився тим, що виконував свою роботу справно й добросовісно, так що навіть найбільш сукуваті колоди, чи розкарячені тверді пеньки піддавалися його впертим рукам і перетворювалися в акуратні, пропорційні полінця.

Приходячи до роботи, він ніколи не вітався, лиш відразу діловито питав:

– Ну, де ті ваші дрова?

А коли кінчав рубання, дбайливо сортував і укладав поліна, підбирав тріски, замітав двір і тоді кликав господаря, чи господиню.

– Ось тут, – пояснював, – маєте тріски на розпал. Тут – сухіші дрова, розумієте? А он ті я поскладав у зруби, щоб ще підсохли, бо вони сирі. Цими будете палити пізніше. А тепер давайте гроші!

Коли йому платили більше, ніж було умовлено, він не приймав:

– Платіть мені те, що належиться. Решту заберіть. Не потребую нічиєї ласки, знаєте?

Зате, коли працедавці виявлялися скупими й несовісними, Альоша починав сваритися та лаятися і не виходив з двору так довго, поки не одержував належного.

Перший раз я побачив Альошу зблизька ще в 1923-му році, коли прийшов до своєї тітки. Вона саме винесла ключі від дровітні й спитала хлопця:

– Тебе, здається, звуть Альошею?

– А вам не все одно? – невдоволено відтяв Альоша.

– Та певно, що ні, чудасій ти такий, – усміхнулася тітка, цілком не ображена грубою відповіддю. – Мушу ж я знати, як тебе кликати.

– Зовсім не мусите, – потиснув плечима Альоша. скидаючи свій куций плащ. – Я от також не знаю вашого імени й не питаюся, чи ви називаєтеся Гапка, чи якась там Венера Мілоська. Хіба не все одно, для, кого дрова рубати?

Я вже хотів було втрутитися в розмову й провчити невихованого хлопця, але тітка смикнула мене за рукав і повела до хати.

– Лиши його, сину, – шептала мені тихенько. – Бог з ним!

– Але ж він грубіян!

– Ні, він просто чудасій, але хлопчина золотого серця. Це мені йото позавчора Круцкевичева порекомендувала... Уяви собі, що в них у родині семеро осіб, а працює лишень батько – каліка на ногу та ось цей наймолодший хлопець. Батько секретарює в «Комбєді»[1]1
  «Комбєд» – «Комітет Бідноти». (У виносках тут і далі примітки авторки).


[Закрыть]*, а цей рубає дрова. Та ще мають власний дім, садочок, пару вуликів і городець. З того живуть. Дві найстарші сестри, вже старі й страх погані панни, совісти не мають: цілий день вилежуються, читаючи романи й очікуючи женихів. Два підстарші брати-студенти також не заробляють. А цей бідний хлопчина, цілий день дрова рубає, а вечорами й досвітками ще й у садку працює, і город обробляє, і пасіки пильнує...

Балакуча тітка ще довго, оповідала про родину Ухів і про Альошу зокрема. З її слів я довідався, що Альоша є жертвою і всі свої дивацтва завдячує саме ненормальній матері. Стара Ухова була родом з глибини Росії і походила з якоїсь шляхетської родини. Хоч мала чоловіка доброго й роботящого, ніколи не переставала клясти й нарікати, що вийшла заміж за «безмозклого хахла». За той час, відколи поселилася на Зеленій вулиці, пересварилася навіть з найдальшими сусідами й уже з двадцять років ні до кого не обізвалася ні словом, за винятком тих випадків, коли знову починала сварку. Ухова сварилася скрізь і завжди: на базарі, у крамницях, на вулицях, у чергах, у міській управі при плаченні податків, а навіть у церкві. Де б тільки не з’являлася Ухова – неодмінно скрізь виникала, сварка. Чоловіка й синів вона тероризувала, а найбільше діставалося Альоші, якого, як казала Ухова, «ніякий чорт не просив на світ з’являтися». Тільки доньки, вдавшись у маму, ніколи не здавали перед нею позицій, лаяли її останніми словами на цілу вулицю, і тому, видно, Ухова їх не тільки респектувала, а навіть і по-своєму любила.

– А що вже за нехлюя та нетіпаха та Ухова, – продовжувала тітка. – Господи! Ти ніколи її не бачив? Шкода. Варто зайти на Зелену вулицю й подивитися... Бідний цей хлопець! Як тільки приходить з роботи додому, то вже на порозі мати йому кишені вивертає й усі гроші забирає до копійки. А він ще й учиться! Увечері ходить до школи. Кажуть, що дуже здібний і хоче неодмінно бути інженером. Боже, Боже, що це за світ тепер настав, що дитина з інтелігентної родини мусить заробляти рубанням дров!

Після того я часто бачив Альошу, але ніколи з ним не говорив і взагалі ближче ним не цікавився; Знав тільки, що всі його називають «Альоша-чудасій», або просто «чудасій». І то не «чудак», і не «дивак», а чомусь неодмінно «чудасій». І, чи то вже від звички, чи то дійсно тому, що це слово мало особливий відтінок значення, тільки «чудасій» з Альошею зіллялися в одне нерозлучне поняття, і справді, здавалося, годі знайти якесь інше окреслення, яке б влучніше характеризувало цього незвичайного хлопця.

Уже навіть не пам’ятаю, як і звідки довідався я мимоходом, що Альоша скінчив школу робфаку й вступив до індустріального інституту. Отже, таки досягнув свого! Та й вигляд його поступово змінився. І так уже через п’ять років, я звик бачити Альошу в сірому убранні, завжди свіжому й старанно випрасованому, в білосніжних сорочках з твердо накрохмаленими комірцями й у краватках доброго тону.

А все ж і при тому він відрізнявся від решти людей. Кремезний, добре збудований, з круглою, як кавун, головою, він кидався в очі вже здалека тим, що мав якісь смішні, стирчачі, як капустяні листки, вуха. При його округлому обличчі, високому, опуклому чолі й ледь-ледь помітно скісних очах, дивний контраст становив собою також ніс, тоненький, довгий і загострений на кінці. Колір обличчя, очей і рівного волосся були ніби однакові, золотисто-смагляві, і тому зливалися, всі разом в якусь невиразну пляму. Тільки зуби, дрібні, рівні й густі, конкуруючи білістю з Альошиними сорочками, відразу звертали на себе увагу. Він ніколи не ходив у товаристві, не ступав, а нервово підстрибував, трохи горбився і мав неприємну звичку оглядатися і довго та уперто дивитися вслід людям, що видавалися йому цікавими. Нікому не кланявся, але дивився в знайомі обличчя таким прилипливим і настирливим поглядом, що, хоч-не-хоч, йому треба було вклонитися.

– А-а, це ви?! – питав тоді ніби здивовано Альоша і зараз же йшов собі далі.

***

Років через шість після першої зустрічі, коли я вже був на останньому курсі Інституту Народньої Освіти, випадок знову звів мене з Альошсю.

До нашого міста прибув обласний чемпіон по шахах і проголосив турнір одноразової гри на двадцятьох дошках. У ті часи я дуже захоплювався шахами й вирішив спробувати своїх сил.

Турнір мав відбутися в клюбі «Робос» («Робітників Освіти») і стягнув багато цікавих. Посередині двадцятьох уставлених у коло столів став чемпіон, а ми, противники, розмістилися по другому боці, окружені натовпом цікавих.

За перших двадцять хвилин половина змагунів програла. За других двадцять хвилин одну партію програв чемпіон, а другу партію звів до пату. Решта чотири, в тому числі і я, хоч не програли ще, але по всьому було видно, що програємо.

Чемпіон – гарний молодий чоловік, високий, чорнявий, одягнений в елегантний синій одяг, недбало посував фігури довгими білими пальцями й з чисто королівськими жестами час від часу сідав у глибоке крісло покурити, щоб дати нам можливість подумати.

– Уже! – обзивалися ми, поробивши свої ходи.

– А ви не спішіть, товариші, – радив нам з високомірною ласкавістю й поволі вставав, щоб продовжувати гру. – Це – тільки пробні змагання, і спішити непотрібно...

Дуже скоро побачив я, що таки програю. Ось-ось ще чотири-п’ять ходів – і буде кінець, бачив це і чемпіон.

– Здаєтесь? – спитав насмішливо.

Я вже хотів здатися, коли за моїми, плечима почувся запит:

– Хочете, щоб я скінчив за вас?

Я оглянувся й із здивуванням побачив за собою усміхненого Альошу.

– Хочете грати? – спитав я його.

– Так, і я виграю цю партію!

Чемпіон з цікавістю поглянув на Альошу.

– Прошу дуже! – сказав він. – Коли цей товариш погодиться, то я з приємністю заграю з вами до кінця.

«Товариш», тобто я, звичайно, охоче погодився, відступив своє місце Альоші, а сам приєднався до натовпу глядачів.

Альоша сів, потер руки й затиснув їх між колінами. Потім пересмикнув плечима, зробив цілком несподіваний і, як на мою думку, цілком неоправданий хід конем і вдоволено засміявся. Сміх його, був також якийсь особливий: Альоша виставляв кінчик язика крізь зуби, видавав звук подібний не то до «ц», не то до англійського «ті-ейч», і повторяв його тричі: «Ц-ц-ц!»

Але чемпіон, видно, інакше оцінив хід свого нового противника, й уперше за ввесь час гри задумано нахмурив чоло. В натовпі, що тепер збився густо біля чотирьох столиків, відчувалося ще більше напруження і зацікавленість. Атмосфера стала зовсім гарячою, і чемпіон закурив нову цигарку.

Хід, і ще несподіваний з боку Альоші хід конем, потім бігуном* – і позиція на дошці зовсім змінилася. Чемпіон, відчувши силу противника, всю свою увагу сконцентрував саме на цій дошці, з чого користали інші грачі й переходили в наступ. Чемпіон старався вдати вдоволеного, але по всьому було видію, що його розбирає досада. А «чудасій», віддавши королеву й бігуна, вдоволено затискав долоні колінами й сміявся:

– Ц-ц-ц!

Не минуло й десяти хвилин, як чемпіон мусів піддатися, і, тільки з трудом скриваючи свою ніяковість, привітно всміхнувся:

– Ви – сильний грач! – сказав до Альоші. – Завтра прошу вас окремо на дві партії. Прийдете?

Альоша встав від столика, й потиснув плечима.

– Навіщо? – спитав з усмішкою. – Я й так знаю, що вас поб’ю.

Це було сказано без найменшої гордости, але тоном такого безсумнівного переконання, що всім стало ніяково, а чемпіон спаленів по самі вуха.

– Чого ж ви хвалитеся1 наперед? – спитав роздратовано. – Ви ліпше прийдіть і тоді побачимо.

– Я вже бачив сьогодні, як ви граєте, і не маю чого приходити. Сказав, що поб'ю вас – і поб’ю.

І знову така простодушна, позбавлена найменшої зарозумілости впевненість вплинула на чемпіона, як удар батогом.

– Коли поб’єте мене, – сказав тремтячим від образи голосом, – будете ви чемпіоном.

– А воно мені непотрібне це чемпіонство! – сказав Альоша й обернувся до співрозмовника плечима.

Чемпіон ще щось сказав, але Альоша його вже не слухав: пробився крізь юрбу й пішов собі геть.

Усі були розгублені, всі почували себе ніяково і старалися замняти нетактовність Альоші, впевняючи чемпіона, що це – відомий «чудасій», а тому нема чого перейматися його вчинками й словами.

Після закінчення турніру передбачалися танці, і тому всі ще лишилися. Але я не мав настрою. Одягнувся і пішов додому. Якраз уже з тиждень до мене добиралася небезпечна серцева хвороба, тим більш небезпечна, що була безнадійною. І справді, чи міг я мати бодай найменші надії на взаємність від тієї дівчини, за якою пропадала половина всіх студентів, а друга половина, коли і не пропадала, то тільки тому, що здавала собі ясно справу з марности таких зазіхань? Вже одні Тамарині темно-каштанові коси, що спускалися нижче колін, варті були кохання. Самими тільки тими косами Тамара вражала кожного незнайомого й вигідно відрізнялася від решти дівчат, майже поголовно стрижених за модою «під баядерку». Тамара знала ціну своїх кіс і носила їх з граціозною гордістю: одну наперед, одну позад плечей. Її ясно-карі очі світилися, як бурштини, а підкреслена скромність і майже постійно опущені довгі вії робили це точене личко ще привабливішим і чарівнішим.

Дивно було мені тільки, що я, знаючи Тамару Усевич майже від дитячих літ, ніколи про неї не думав. Знав, що вона гарна, що вона буде красунею, але її зовнішність ніколи мене не хвилювала. Але ось тепер, зустрівшись з нею на інститутській вечірці й протанцювавши два танці, почув, що зі мною погано. Згодьтеся самі, що, коли вас починають у вечірніх сутінках опановувати ніжні мрії, а на світанках ввижаються дівочі очі – справа стоїть зле...

Тамара обіцяла неодмінно прийти на турнір і подивитися на чемпіона, а я потайки крив у собі думку, що в цей вечір зможу більш-менш оцінити, яку вартість мають мої аморні шанси. Коли дівчина, буде до мене схильна (на що, зрештою, я не покладав великих надій) – тоді треба відновити давнє знайомство з її батьком і поставитися взагалі до справи поважно. Коли ж ні – тоді геть з мріями! Хворобу треба здушити силою волі й здорового розсудку на самому початку.

Це все я думав, ідучи на турнір. Тимчасом Тамара не прийшла і тим самим зіпсувала мені настрій. Не люблю непевности! Або туди, або сюди...

Стояв мрячливий листопадовий вечір. Вітер обривав десь у високому небі клапті вогких хмар і залюбки запихав їх перехожим у рукави та за коміри. Світло вуличних ліхтарів, розпливалося в тумані жовтими плямами, ніби душилося в густому від вогкости повітрі.

Піднісши високо комір плаща і щулячись від холоду, я спішив додому. Почував себе і втомленим і роздразненим, а від надмірного курення було гірко в роті. Перейшов квартал, завернув за ріг, як раптом мене зупинило питання, вимовлене просто у вухо:

– Ви хотіли ходити королевою, правда? Коли б були пішли королевою – за чотири ходи дістали б мата. А я – конем, конем! Кінь – шляхетна тварина, він не зрадить, як якась там цариця Катерина. Ц-ц-ц!

Признаюся, що від несподіванки я став, як укопаний, такою дивною мені видалася ця розмова, що її Альоша ніби не починав, а продовжував з найцікавішого моменту. Ще дивнішим видалося мені, що цей чоловік, який завжди і скрізь говорив виключно по-російському, тепер заговорив по-українському, і то так чисто, з якимсь особливим, приємним акцентом. І в той час, коли мій несподіваний знайомий запальчиво пояснював мені різні тонкощі шахових. комбінацій, я стояв з широко відкритими очима й мовчки дивився на нього.

– Ви що? – увірвав сам себе Альоша.. – Дивуєтеся, що я до вас заговорив?

– Ні... – змішався я. – Навпаки, мені дуже приємно...

– Ну, приємність тут ні при чому. Я питаюся, чи ви здивувалися?

– Та, правду сказавши, ви мене й здивували...

– Що я підійшов до вас і заговорив?

– Ні, не це...

– А-а! Вас дивує, що я заговорив по-українському?

Цим питанням він остаточної збив мене з пантелику, і я вже просто зовсім не знав, що відповідати. На щастя, Альоша не чекав моєї відповіді й відразу ж змінив тему, за що я йому був у душі глибоко вдячний.

– Де ви живете? – спитав.

– На вулиці Крупської.

– А-а! Крупської – Котолупської – мадам Леніної! Ц-ц-ц! Ну, ходім, я вас трохи проведу....

Збентежений і розгублений, як рідко коли в житті, покірно обертаюся і ступаю далі поруч Альоші. Зрештою, не зовсім поруч, бо Альоша тримається на пів крок ззаду й говорить мені просто у вухо:

– Я з батьком завжди говорю по-українському, і з жінкою та дітьми також говоритиму тільки по-українському. Тільки ж що жінки поки що катма! Ц-ц-ц! А от з мамою, з сестрами і взагалі з усіми чужими людьми я говорю тільки по-російському. Знаєте, як сказано у Священному Письмі? «Не мечіть бісеру перед свинями». Ц-ц-ц! Як вас звуть? – спитав знову, несподівано змінивши розмову.