Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

– Я дуже вдоволений, отче настоятелю, такою програмою і думаю, що моєму синові буде у вас добре. А однак я хотів би дещо більше довідатися про школу, про систему навчання і так далі. Прошу не вбачати в тому якогось недовір’я до вашого закладу. Я, бачите, учитель і з фаху цікавлюся справою шкільництва.

– Але ж прошу дуже! Я навіть радий. Шкода тільки, що отець директор саме виїхав, а то він охоче поговорив би з вами для обміну досвідом. Та ви поговорите з його заступником... Грицю, – вихиливсь настоятель через вікно до одного з питомців, – попроси до мене добродія Онисифора.

– Ви здалека приїхали, – повернувся знову настоятель до мене. – Може, ви голодні, або хочете чогось напитися?

Я не вспів відповісти, як у двері застукано, а вслід за тим з них впало:

– Слава Ісусу Христу!

Я обернувся на голос і відразу оціпенів і онімів: переді мною в чорній рясі стояв Олекса.

У першій секунді я спитав себе, чи сплю часом, у другій – подумав, що це омана, або дивовижна подібність, але в третій – усі сумніви відлетілиі від мене, і я крикнув на цілі груди:

– Олекса!!!

– Брат Онисифор, прошу, – чемно поправив мене Олекса й спокійно вклонився.

Я знову задеревів і не знав, що маю робити. Та зараз же, підхоплений поривом несамовитої радости, кинувся до нього й зім’яв у своїх обіймах.

– Олексо, Олексо, – говорив ридаючи. – Та ми ж уже оплакали вас на вашій власній могилі! А ви живі?! Ви не вмерли, Олексо?!

– Брат Онисифор, – ще з більшим притиском поправив мене Олекса й лагідним рухом звільнився з моїх обіймів. – Олекса вмер, Павле, а живе брат Онисифор.

Я видивився на нього, сподіваючись, що зараз почую таке знайоме «ц-ц-ц!..» і побачу усмішку, що підтвердить дотепний жарт. Але ні. Олекса говорив спокійно й поважно.

– То ви, хіба, воскресли? – ще не розумів я.

– Ні, я не воскрес. Але можна сказати сміливо, що народився вдруге для іншого життя... Отець ігумен мене кликали? – звернувся він до настоятеля.

Настоятель дивився на нас зі сльозами зворушення в очах і нескоро відповів:

– Бачу, що ви давно знайомі... Тож поговоріть собі... Пан професор, брате Онисифоре, цікавляться нашою школою і хотять свого синка сюди віддати. Тож покажіть панові професорові все, що потрібне, і розкажіть...

Олекса мовчки вклонився і багатозначно глянув на ручного годинника.

– Ах, я зовсім забув! – похопився настоятель. – Це ж ви маєте тепер іти з питомцями на ріку купатися! Але то ми якось залагодимо: хай замість вас піде брат Лаврентій.

– Там вантажне авто стоїть на березі з піском, – тихо відповів Олекса. – Щось попсувалася, і шофер не може сам дати ради...

– От маєш тобі! – огірчено зідхнув настоятель. – Бачу, що без вас таки не обійдеться... Ну, нічого... Пан професор і так у нас ночуватимуть, тож матимете ще час наговоритися увечері.

– То я можу йти?

– З Богом... Скільки ще того піску буде потрібно?

– Ще завтра треба буде привезти зо три рази.

– Ага... Ну, то з Богом! – ще раз повторив настоятель.

– Слава Ісусу Христу!

– Слава на віки!

Олекса тихо вийшов, а я ніяк не міг отямитися від несподіванки і стояв, немов окаменілий, поки не почув питання:

– То ви ще з Краю знаєтесь?

– Чи знаємось?! Та ж Олек... брат Онисифор – мій найближчий приятель, дружба і кум.

– Так?!

– Так! Він мого старшого сина до хресту тримав... Прошу зважити, що це діялося під большевиками... І взагалі рідний брат не міг би бути мені дорожчим, як він... Але як він у вас опинився?

– Та просто: прийшов і сказав, що хоче вступити до манастиря.

– Дивно...

– Чому ж дивно? – з легкими нотками образи в голосі спитав настоятель. – Брат Онисифор – монах по покликанні. Це не примха і не випадковий порив. Він, бачите, ще в Галичині, як був у підпіллі...

– Що?! Він був у підпіллі?!

– А як же. Був. Чудеса робив! Сам він не любить хвалитися, але те, що про нього оповідають, нагадує казки з «Тисяча одної ночі»... Так от, після однієї збройної сутички повстанці йото пораненого принесли до монастиря, щоб дати йому першу поміч. І брат Онисифор, а тоді ще Олекса, уподобав собі монаше життя. Доки міг – боровся в УПА, а потім виїхав на еміграцію і так довго шукав собі місця в житті, поки не опинився під нашою брамою. Так то, пане професоре!

– Брате Онисифоре, – донісся знадвору чийсь плаксивий бас, – а зайдіть но, прошу вас, подивіться на той лінотип... Я все щось не маю довір’я до підмурівки.

– Брате Онисифоре, – залунав інший голос, – чи ті яблуні; що ви казали, будемо обривати сьогодні?

–Ні, післязавтра. Зараз іду до вас, пане Колодій, почекайте хвилинку, – відповідав голос Олекси. – А ви, діти, будьте готові й не розходьтеся. Зараз вирушаємо...

– Як бачу, – сказав я, – брат Онисифор хліба даром не їсть...

Настоятель усміхнувся:

– Працює за трьох, правда. Я вже й сам йому нераз говорив, щоб звузив коло своїх обов’язків. У нас же є фахівців досить. Коли ж він каже, що йому сумно без роботи. Хвилинки вільної не посидить, все щось собі знайде: він і в школі вчить, і пасіки пильнує, і до садка нікого не допускає, і за механіка в нас у друкарні та в гаражі, а оце ще надумав рибний ставок закладати. Оце тепер цілий тиждень пісок возимо... Сам відпочинку не знає, і нікому спокою не дає. Вірите, що, відколи він у нас, то роботи вдвоє більше стало, хоч її і перед тим у нас не бракувало...

І настоятель добродушно засміявся.

– Він завжди таким був, – сказав я.

– Хай йому Бог допомагає! Діяльна людина – нема слів. Питомці і школярі липнуть до нього, як до рідної мами.

– Він любить дітей...

– За прикладом Господа нашого Ісуса Христа: «Не бороніть дітям приходити до мене»...

***

Я не міг дочекатися того моменту, коли можна буде говорити з Олексою. Бачив крізь вікно призначеної мені кімнати, як він бігав по монастирському подвір’ї з одного кінця в другий, давав розпорядження, пригадував то одну, то другу справу, ба, і сам кидався з допомогою туди, де інші не могли собі дати ради. Коли я дивився на нього з гори поверху, мені видавалося, що він – головним мотором тут, що, коли б його не стало, – зупинилося б усе життя. Подив і почуття глибокого респекту викликала його рухлива постать, його впевнені рухи, його обізнаність з найменшими деталями великої машини манастирського господарства. Брат Онисифор усе знав, усе пам’ятав, усе передбачав: коли їхати по папір для друкарні до міста, коли – по дрова в ліс, коли починати винищувати пивниці під новий врожай яблук, де треба вставити скло у вікнах, а де – направити дах. Попросту не можна було зрозуміти, як це в одній голові вміщалося стільки всяких клопотів? І не видно було, щоб ці клопоти його обтяжували. Навпаки, вони, здавалося, приносили йому тільки втіху й приємність. Своєю енергією брат Онисифор заражував інших, і всі люди працювали під його командою дружньо й весело, немов би гралися.

Сам Олекса не постарів ні трохи. Літа минули повз нього, не залишивши на ньому ніякого сліду. Але разом з тим безслідно десь поділася його дивачність, його звичка – затискати долоні колінами й глупо хіхікати, або незграбно розмахувати руками. Щезло в ньому взагалі все те, що давало підстави називати його чудасієм. Правда, сприт у праці й енергія лишилися давні, якщо не збільшилися, але кожен його рух, кожне слово мали цілком виразно окреслену ціль і не залишали місця ні для догадок, ні не були несподіванками, як це було раніше.

Але ще більшу зміну помітив я в Олексі пізніше, коли настоятель після вечері залишив нас удвох. Уже й під час вечері брат Онисифор сидів спокійно, не промовив ні одного слова під час спільної гутірки і взагалі виглядав так, як людина, яка не має ні признаку найменшої ініціативи до чогось і яку взагалі ніщо в світі не цікавить. Він покірно зігнув голову на пригадку настоятеля – познайомити мене з шкільними справами, вдруге так само злегка вклонився мені й попросив піти до шкільного будинку.

Тут він знову оживився, водив мене зі спалень до клясних кімнат, показував бібліотеку й лябораторії, а при тому говорив-говорив безугаву, не даючи ніяк мені прийти до слова. А я в той самий час питав себе: Чи він відчуває, що я його зовсім не слухаю? Чи розуміє він, що мене палить нетерплячка говорити про щось зовсім інше? Чи й справді все те, що лучило нас колись ланцюгами найвірнішої приязні, втратило для нього всяку ціну? Чи він не розуміє, як болить мене ота зміна в ньому?

Він не міг того не відчувати, бо ж був людиною, обдарованою подивугідно-чутливим серцем. Невже і це в ньому змінилося?

І я не витримав. Саме тоді, коли Олекса показував мені багату, зібрану учнями колекцію метеликів, увірвав його на півслові:

– Скажіть мені, як ви тод і врятувалися, брате Онисифоре? – спитав просто.

Наші погляди при цьому зустрілися, і Олекса раптом затнувся, зблід і довго тер собі чоло, ніби щось пригадував.

– А, тоді? – сказав нарешті. – Та дуже просто: видряпався з підвалу й пішов геть.

Я думав, що він почне докладніше оповідати, але Олекса замовк і задумався, механічно проводячи пальцем по склі скриньки з метеликами.

– Як це дійсно просто у вас виходить, – обізвався я: – «видряпався з підвалу й пішов геть»... Ви були в лябораторії з префесором Шерером?

– Був, – тихо відповів Олекса.

– Були під час вибуху?

– Був...

– А що ж то вибухло?

– Пекельні машини”.

– Звідки ж вони там узялися? Ви їх приготували?

– Ми, з професором Шерером... Ще в перший день, як поховалися в лябораторії.

Тепер я потер чоло:

– Не розумію! Як же це? Адже лябораторію перешукували, ні?

– Перешукували кілька разів.

–І не знайшли ні вас, ні ваших «пекельних машин»?

– Ні.

– Це щось неймовірне! Як же це могло бути?

– Там, були дві великі шафи з подвійними стінами...

– І цього ніхто не знав?

– Ні. Я ті стіни сам зробив.

– Коли ж ви це вспіли?

– А, це було зроблене ще за єжовщини, якраз після вашого арешту... І и, і Шерер тоді всього сподівалися, знаєте... Тож ми на всякий випадок таке придумали: коли б йому грозила якась небезпека, – він би сховався, а я б йому приносив харчі. Коли б довелося мені ховатися – він би мене годував. На пару тижнів можна було б там скритися. Вдень сидіти в шафі, а вночі сходити до підвалу й там спати.

– Диво дивне! Виходить, що ви з Шерером були дуже близькими?

– Так. Шерер був дуже порядною і шляхетною людиною.

– Ви ніколи мені про це не казали.

– Бо ми з нашою приязню не афішувалися...

На якийсь час між нами запала мовчанка, і в ній виразно чулося тріпотіння крилець великої нетлі, що припала знадвору до освітленої шиби.

– І ви знаєте, що професор Шерер загинув? – спитав я знову.

– Знаю. Він помер саме в той момент, коли вибухнули наші «пекельні машини».

– Вони вибухнули самі від себе?

– Не зовсім... Вони були сполучені дротами з дверима до підвалу. Це на той випадок, коли б нас мали піймати в підвалі. Розумієте? У підвалі ми вже не могли сховатися, ані втекти звідти... Тоді так, чи сяк – лишалася тільки смерть... Але, бачите, наші розрахунки були погані: «пекельні машини» вибухнули, але ми від них не загинули. Я навіть не втратив притомности, а професор Шерер умер від атаки серця. Він давно був хворий на серце. Злякався, що «пекельні машини» не досить сильні, що енкаведисти нас піймають живими – і від страху помер... Але що там уже згадувати! – зідхнув накінець Олекса.

– Ні, ні, чекайте, Олек... брате Онисифоре! – не міг отямитися я. – Все ж таки я не розумію... А хто ж там лишився, під руїнами з розтрощеною головою, у вашому одязі і з вашими документами? Кого ж то Ліда поховала замість вас?

Олекса підвів голову й подивився на мене якимсь тяжким поглядом:

– Енкаведист, – вимовив роздільно й понуро.

– Ви помінялися одежею з убитим?

– Так, помінявся... – і Олекса здригнувся. – Здавалося тоді, що вкриваю себе вічною ганьбою, боявся, що та проклята одежа прикипить до моєї шкіри... Але іншого виходу не було... Використав хвилину, коли всі порозбігалися після вибуху, затягнув до підвалу якогось убитого і...

– І далі? Помінялися одежею, вилізли і що? – підганяв я Олексу.

– Та далі вже було просто: спокійно перейшов через ціле місто і сховався на цвинтарі. День пересидів, а вночі пішов на захід.

– Знову «просто»! – не міг не всміхнутися я. – Все у вас «просто»!

– Та чого ж... Це було справді просто, бо енкаведистів ніхто не контролював. Навпаки навіть: я в кількох людей питався про документи...

– У це можу вірити... А як ви попали до повстанців?

–Звичайно: зустрівся зі зв’язковим, познайомився і... Та тут навіть нема чого оповідати, бо це було просто.

– І в підпіллі було також «просто»? – легко зіронізував я.

– Та то як сказати... Всяко бувало: і просто, і трудно – залежно від обставин.

Мене інтригувала ота недоговорюваність, а тон, яким відповідав Олекса, сердив.

– Чи ви нещирі, Олексо, чи й справді такі скромні? – спитав я невдоволено. – Говорите так, ніби мова йде про збір яблук, або новий рій у пасіці. Ні, навіть не так: і пасіка, і садок у вас викликають більше емоцій, як ці спогади!

Олекса, немов би злякався мого тону і зніяковів:

– Ні, чому ж... Тільки, бачите, людина займається пасічництвом і садівництвом з любови до справи, а зброю бере в руки з необхідности. В тому вся різниця...

– Отже, мирне життя вам більше подобається, як життя вояка? – зробив я висновки.

– Мені найбільше там подобається, де я почуваю себе найбільше потрібним.

– А є таке місце, де б ви почували себе непотрібним?

– Є, звичайно...

– Не уявляю такого! Але що ви в УПА були дуже потрібні – це знаю напевно!

– Там кожна пара рук і кожна голова потрібна.

– А ще такі руки і така голова, як ваші!

– Так, – щиро й без найменшої гордости сказав Олекса, – з моїм фахом, моїми навиками до різної праці і з моєю витривалістю я міг зробити багато корисного.

– Що ж ви там робили?

В Олексиних очах виявилося здивування:

– Та ви мусите й самі знати, що упівці робили, – сказав, ніби з докором.

– Знаю, звичайно. Але хотів би знати більше про вас. Ви ж не були останнім серед вояків.

– Я? А так, звичайно... Я, бачите, найчастіше ходив на розвідку. А крім того, зброю направляв, навіть з розбитих танків нові монтував...

І в міру того, як Олекса говорив, обличчя його роз’яснювалося, і в очах з’явився новий блиск. Здалося мені на мить, що його душа знову розкрилася для мене, що нарешті в моїх руках опинилася жива ниточка, яка веде до його серця, і я попросив:

– Розкажіть мені, Олексо, про цей відтинок свого життя. Я вже чув, що ви в лавах повстанців робили всякі чудасії.

Олекса зідхнув і зморщив чоло:

– Чудасії... Це правда... Інколи, коли не можна було чогось осягнути при допомозі зброї, доводилось пускатися на жарти.

– Жарти зі смертю...

– Жартувати з життям страшніше, ніж жартувати зі смертю, – відповів Олекса дуже поважно.

– Не розумію вас.

– Знаю, що не розумієте. Я хочу сказати, що саме життя часто буває страшнішим від смерти.

– Гм... Так думають або малодушні, що кінчають самогубством, або герої... – сказав я. – Різниця тільки в тому, що перші бояться життя, а другі не бояться смерти..

– А я ж, як бачите, не скінчив самогубством, – відповів Олекса.

– Звичайно! Бо ви ж не є слабодухом.

– Хочете сказати, що я є героєм? – усміхнувся задумано Олекса. – Я вже нераз чув це слово, але не розумію його, вірите? Кажуть, що героєм є та людина, яка не знає страху. Це ж нелогічно! По-моєму, наприклад, той, хто вміє поборювати в собі страх – той ще є відважним. Чим більший страх може в собі людина побороти – тим вона відважніша. Серед повстанців я нераз бачив хлопців, які блідли, холодним потом вкривалися від страху, але перемагали себе й робили те, що їм наказувано робити. Оті, на мою думку, і були героями. А я ніколи не боявся нічого, вірите? Мені попросту нераз аж стидно було, коли друзі ґратулювали мені й дивувалися, що я те, або інше так «по-геройськи», як вони казали, зробив. А це «геройство» мені вдавалося без найменшої боротьби зі своїми нервами. Я просто не боявся – і все. Де ж тут героїзм?

У його тоні було стільки якоїсь прозорої, наївної щирости, що я зворушився до сліз. Пригадав собі його виправу по рибу на цукрозаводські ставки й подумав, що він і в підпіллі точнісенько так само поводився. Тим більше мене закортіло ще щось довідатися з того, що Олекса робив «без найменшої боротьби з нервами», «просто», «не по-геройськи». І я вже збирався поставити нове питання, але Олекса встав, даючи знати, що розмова скінчилася.

Почуття болючої образи наповнило мою душу, бо я зрозумів, що між мною і моїм колишнім другом лягла прірва, через яку вже не перекинеться мосту. Я став чужим для брага Онисифора. Між нами вже не було нічого спільного, як не було нічого спільного між цим спокійним, зрівноваженим і суворим монахом і колишнім веселим, дотепним чудасієм, що був моїм дружбою, кумом і найвірнішим другом моєї родини...

Що висловлювало моє обличчя, коли я дивився на Олексу, поки він ховав колекцію метеликів і замикав шафу, – не знаю. Тільки Олекса, обернувшись знову і зустрівшися з моїм поглядом, дуже зніяковів і, ніби виправдуючись, спитав:

– Як же там почуває себе пані Лідія?

Це було перше питання, на яке він зважився під час нашої розмови. Раніше він зумів би завдати кільканадцять за годину, але я був радий і цьому одинокому.

– Дякую, – відповів. – Постаріла, згрубла і, замість білочки, стала більше подібна до тяжкої гусочки.

– Слава Богу! Це свідчить, що пані Лідія тішиться добрим здоров’ям... А Лесь?

– Лесь уже парубок. Має шістнадцять років, пильно вчиться і має охоту піти на медицину.

– Ще раз – слава Богу!

Олекса питав, але блукав думками деінде, і мені видавалося, що відповіді його зовсім не цікавлять. І я зазнав іще більшого розчарування й ніяковости. Мені було соромно, що я був закоханий, як інститутка, в людину, яка втратила найменший сентимент до мене, яка попросту не цікавилася моїм існуванням. Не міг втримати гіркости і їдко сказав:

– Як бачу, брате Онисифоре, для вас усе те, що залишилося по той бік монастирських мурів, перестало існувати...

Олекса метнув на мене здивованим поглядом, але зараз же потиснув плечима й байдужо відповів:

– Кожному вільно думати, як хоче. Я звик до того, що ви мене й раніше не розуміли, не дивуюся, отже, що не розумієте й тепер.

– Дійсно, – погодився я, хоч слова Олекси мене кольнули, – вас годі було збагнути до кінця. Ви завжди були якоюсь магічною касеткою, з якої могли вискочити найнесподіваніші речі, але в тому і був власне весь чар вашої натури, вашої цілком своєрідне, оригінальне «я».

– «Я» дивака й чудасія... – вкинув з гіркотою Олекса.

– Нехай і так, але все ж і тоді ви були, всупереч вашому теперішньому твердженню, ближчі й зрозуміліші для мене, ніж тепер у вигляді сухого і, – даруйте! – нудного монаха...

Олекса слухав менеї заложивши руки за свій широкий пояс і блукаючи поглядом по стелі, ніби кажучи. «І коли ти вже відчепишся від мене?» Та я не хотів відчеплюватися.

– Скажіть мені, коли не секрет, – продовжував наполегливо, – що з вами сталося? Що запхало вас сюди? Чому ви саме втікли від життя тоді, коли перед вами розгорнулися такі широкі можливості фахової і суспільно-громадської праці, про які ви раніше навіть мріяти не сміли?! Чому? Скажіть мені, Олексо, чому?

Олекса висмикнув руки з-за пояса, перекинув їх за спину й нервовими кроками заходив, по кімнаті. Видно було, що я його таки «допік» і розворушив у ньому щось болюче. Походивши трохи, він став навпроти мене й заговорив з помітним тремтінням у голосі:

– Помиляєтеся, Павле, коли думаєте, що я втік від життя і що для мене світ поза монастирськими мурами не існує. Якраз навпаки: я вступив, до монастиря, щоб викреслити зі свого існування все те, що заступає головну мету, без якої наше життя взагалі не має ніякого сенсу.

– Мету? Яку мету?

– От! Маєте перший доказ того, як ми далекі один від одного! Ви питаєте: «яку мету», а я вас спитаю: а яка може бути ще мета в кожного з нас зокрема й у всіх загалом?

– Ах, он ви про що! І ви серйозно вважаєте, що для осягнення тієї мети всі повинні конечно постригтися в монахи?

– Ви, Павле, не іронізуйте! – суворо кинув Олекса. – Річ не в тому, чи людина вступить до манастиря, чи залишиться світською, а в тому, яку пропорцію встановить між особистим і загальнонаціональним. Річ у засаді! Я розумію цю засаду так: для справи – все, а для себе тільки те, без чого не можна існувати. У нас же цю засаду розуміють зовсім інакше: для себе – все, а для справи – тільки те, без чого можна обійтися. І я, особливо після того, як побував у середовищі тих, що віддають для справи все-все, включно з кров’ю й життям, – у середовищі, де в першу чергу женуться за максимальним використанням усіх благ добробуту, – не міг витримати! З моєю життєвою засадою я був би тут ще більшим диваком і чудасієм, як колись зі своїми мріями підготовки збройного повстання... – і він гірко усміхнувся.

Я не був ні скупим, ні лінивим, коли річ ішла про справи громадські, але тепер, слухаючи Олексу й порівнюючи його розуміння обов’язків зі своїм, почервонів зі стиду. Мені стало так ніяково, що я поспішив закурити цигарку, аби тільки не дивитися Олексі ввічі. Він помітив моє замішання. Відступив від стола й знову заходив по кімнаті.

– Я знаю, – сказав, ніби оправдуючись, – що не всі можуть так розуміти і так відчувати, як я. Але я інакше – не можу. Від самого дитинства я не вмів думати так як інші, і тому виглядав дивачно. Мені все здавалося, що я бачу багато різних речей, на які інші люди є сліпі. І це мене дивувало. Я був переконаний, що коли б люди вміли добре дивитися, у світі не було б стільки нещасть. От, наприклад, – став він навпроти мене й спитав руба: – що таке – Україна?

Від несподіванки я розгубився:

– Дивне питання!

– Зовсім не дивне, хоч таким воно на перший погляд здається, – наступав на мене Олекса. – Ну, скажіть, що таке Україна?

– Ви що, Олексо, жартуєте, чи й справді маєте сумнів у тому, чи я знаю, що таке Україна?

– Зовсім не жартую і сумнівів не маю: ви не знаєте, що таке Україна!

Я мимовільно усміхнувся:

– Оце говорить не брат Онисифор, а справжній Олекса! Ваше твердження, Олексо, на цей раз дуже сміливе й необґрунтоване.

– А я повторюю ще раз: ви, Павле, не знаєте, що таке Україна! Так само як, наприклад, ніхто не знає, що таке війна. Розумієте? Для того, щоб знати, що таке війна, треба знати про життя всіх її жертв. Треба знати про страждання всіх убитих, про тих, що лишилися без рук, без ніг, без очей, про тривоги й болі їхніх родин, про... Ні, ви ж бачите самі, що всього неможливо знати! І от – Україна... Для мене – це поняття, яке не можна окреслити сухими цифрами, науковими категоріями, чи загальниковими, утертими фразами; Для мене Україна – це щось живе, реальне, конкретне, складене з безлічі окремих образів...

Він примружив очі й повів довкола рукою:

– Я їх так виразно бачу, що, здається, досить простягнути руку – і можна тих образів, торкнутися. Розумієте? Отак виразно бачу, як ці стіни, шафи, як вас! Всі ті події й випадки, свідком яких я був, врізалися мені в пам’ять і переслідують мене безупинно, нагадуючи дійсність, якої ми звідси не бачимо...

Він дедалі більше хвилювався. Пересував з місця на місце мої сірники й цигарки, і при тому я бачив, як тремтять його пальці. Врешті обернувся і знову заходив з кутка в кут.

– Як тільки почую слово «Україна», – тягнув далі, – відразу чомусь перед моїми очима виринають безконечні черги – ота. найхарактерніша риса підсовєтського життя. Вся Україна, багата, горда Україна – в чергах, як жебрачка: черги перед порожніми крамницями, черги обдертих колгоспників за своїм же хлібом перед міськими церабкоопами, черги в смердячих, нужденних їдальнях, черги в установах для полагодження найдрібніших справ, черги біля залізничних кас, черги біля трамвайних зупинок, черги під в’язничними мурами – скрізь черги! Божевілля, пошесть черг, в яких тратиться четверта частина життя! Але це ще дрібниця. Коли заходжу до церкви – зараз же бачу інші церкви: бев хрестів, без дзвонів, з поганьбленими вівтарями, пограбовані, перетворені в стайні або магазини. Коли погляну на наших вихованців – зараз же бачу тисячі жовтих, рахітичних, страшних дітей з убивчими очима скептиків і циніків, – тих обездолених сиріт, що чахнуть по холодних і похмурих притулках. Я бачу катованих в’язнів, бачу каторжників, засуджених на повільну смерть у таборах Сибіру й Далекого Сходу, обдертих, висохлих, вкритих струпами й ранами. Я бачу нарешті горстку тих святих безумців, що гинуть у боротьбі за життя, якого вони ніколи не побачать. Я бачу так багато і так ясно, що мій череп тріскає, а душа обливається кров’ю...

Олекса замовк і закрив обличчя руками. Мені здавалося, що він розридається. Але він постояв трохи, зідхнув глибоко, ніби стрясаючись зі страшних видив і заговорив знову здавленим голосом:

– Для мене, наприклад, голод 1933-го року – це не просто трагедія, в якій загинуло сім мільйонів людей, а сім мільйонів окремих трагедій.... Ні, навіть не сім мільйонів, а втроє, вчетверо більше; бо ж рідні тих загиблих, хоч і вижили, пережили не меншу трагедію... Трагедія Вінниці – для мене стільки трагедій, скільки було жертв і їхніх родин... Взагалі, ціла Україна – це не просто поневолена держава, а сорок, чи скільки там, мільйонів трагедій. Сорок мільйонів духових і фізичних тортур, знущань, приниження, безправ’я, терору й жаху! Чи в наших серцях і мозках може зміститися бодай мільйонова частина правдивого змісту того апокаліптичного числа? Вдумайтеся, Павле, в це добре, усвідомте собі до кінця всю жахливу правду, – і тоді побачите, як ми в суті речі байдужі до того, що мусить становити собою, мету нашого життя...

Олекса увірвав, підійшов до вікна і приложив чоло до шиби, за якою далі розпачливо билася на світло нетля. А я сидів, онімілий і приголомшений, хоч у словах мого приятеля властиво не було нічого нового. Але він, цей дивний монах, посідав якийсь секрет, при допомозі якого вмів дібратися до найчутливішої закутини серця і змусити дивитися на речї своїми очима. І я, несвідомо піддавшись його впливові, вже перенісся уявою до рідного краю. Я вже бачив не лише те, про що говорив Олекса, а й багато іншого, що пережив на власному досвіді, множив це все машинально на сорок мільйонів і відчував, як до мене підкрадається божевілля.

– Мене вважали диваком, чи там чудасієм, – долинув до мене, ніби з іншого світу голос Олекси, і я аж здригнувся, побачивши його знову навпроти себе, – а я, дивлячись на людей, уважав їх не то що диваками, а попросту божевільними. Всіх! І вас у тому числі.

– Мене?!

– І вас. Бо, коли серед того життя, яке ви самі назвали «купою голодного болю і страждань», в умовинах руйнації і нищення підвалин нашої нації, – ви могли поважно думати над ґатунками тютюнів і вивчати якісь там продихи рослинного листя, – ви не були нормальною людиною. Ні ви, ні інші! Там взагалі всі божевільні: службовці, робітники, селяни, інженери, агрономи, учителі, науковці, поети – всі! Всі з поважним виглядом роблять очевидно безглузду роботу, або виснажуються, затягаючи ще сильніше зашморг на власній шиї. Чи це не божевілля?! З тих сімох мільйонів, що згинули з голоду, і з тих нових мільйонів, які впали пізніше жертвами репресій, могла б постати принаймні мільйонова армія. Розумієте? Мільйонова армія! Озброєна самими тільки вилами й сокирами, вона була б уже грізною силою і могла б перевернути життя, напевне не втративши й половини. Це – коли б люди були нормальні, коли б уміли дивитися в саму суть речей і бачити ту одиноку мету, за яку треба було боротися. Але вони замість того воліли вигинути мовчки, як овечки, покірно, без спротиву, вигинути без ризику. Чи це не божевілля? Павле, я вас питаю: чи це не божевілля?! І ви також... Ви божеволіли від галюцинацій уночі, але вдень пильно вивчали ґатунки тютюнів і могли вмерти над ними з голоду, могли загинути в застінках НКВД, чи на засланні, – на це ви були покірно приготовані. Але думка самої можливости загинути в боротьбі вас злякала, видавалася вам жахливо абсурдною, страшенно небезпечною! Не тільки вам, а й іншим. Інші мені казали те саме, що й ви... Взагалі я прийшов до переконання, що всі божевільні, разом зі своєю працею, зі своїми клопотами, зі страхом за своє сміхотворне, беззмістовне існування! І я зненавидів людей. В душі я кпив собі з них, кпив і сам з себе за те, що люблю їх і ненавиджу водночас... Коротше кажучи, я був непослідовним і незрозумілим чудасієм...

Я довго мовчав, слідкуючи за Олексою, що снувався по кімнаті, видно, вгамовуючи своє хвилювання, і потім обізвався:

– Бачите, Олексо, не так воно просто було зробити, як вам видається... Ми не гірші від інших народів, бо ж коли тепер половина Европи, в тому числі половина німців, знаних як найзавзятіших вояків, терпить московське ярмо, – значить, що люди не почувають себе в силі стати до боротьби. Ми не є якимсь звироднілим вийнятком.

– Так! – стрепенувся Олекса, немов би його хто вколов голкою. – Божевільних тепер стало вдвоє більше, але мене це ні в чому не переконує, а якраз навпаки! Люди якісь такі дивні, що найчастіше потішаються думкою, мовляв, інші не ліпші від нас. І це мене найбільше лютить. Чому, скажіть, чому не встануть всі разом, як один, і не крикнуть: Годі! Адже це так просто, так надзвичайно просто! Ну, от, уявіть собі, що з якоїсь радіостанції впаде наказ: «Усім такого і такого числа, такої і такої години повстати! Старшинам і воякам армій – обернути зброю проти тих, хто наказу не виконує!» – і цього б досить! Обійшлося б навіть без війни, слово чести!

У його щирому тоні було стільки добродушної простоти, стільки переконливости, що мені в ту хвилину й справді видалося все це таким легким, як найлегша дрібниця. І я усміхнувся.

– От, ви знову смієтеся! – Огірчено зідхнув Олекса. – Так було завжди: моя найясніша, найпростіша думка людям все видавалася дивацтвом. Знаєте, чому? Бо люди не вірять один одному. Кожен думає: «Добре, я зроблю так, а інші не схотять. І тоді я потерплю». І так воно справді буває: найсміливіші вирвуться, а слабодухи причаяться в запічках. Сміливці програють, а слабодухі затирають вдоволено руки й кажуть: «А що, а що? А ми ж знали, що так буде!» Ет! – махнув рукою і заходив скоріше.

– Я розумію, – продовжував після короткої павзи, – чому мене вважали чудасіем: тому, що я міг уподібнитися до інших. Кожний видається диваком, коли опиниться в невластивому для себе середовищі й напне на себе чужу одежу... І я також ніколи не знав, на яку ногу ступити, щоб не виставити себе на посміховище. Потім привик до того і робив так, як мені подобалося. Переконався, знаєте, що все одно не знайду належного місця в світі, ніколи не зрозумію людей, як рівно ж вони мене ніколи не зрозуміють. Інколи, правда, створював собі ілюзії й химери, вдавав, що вірю в них, щоб тільки чимсь заповнити моторошну порожнечу існування, яке не мало ніякого сенсу. Але тоді саме ставав найбільшим диваком і найбільше потішав оточення. Думаєте, я того не знав? Знав, але мені було байдуже. Ну, але що там згадувати! Скінчилося! Ми, Павле, з вами наговорилися сьогодні за ціле наше знайомство. Пізно вже. Ходім спочивати.