Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

– Який анекдот?

– Та от той, як один нервово хворий виграв сто тисяч?

– А, той? Знаю. Стара річ...

– А цікаво, правда? – живо заговорив Олекса. – Лікар його підготовляє так обережно, знаєте, поступово і на кінець питає: «Що б ви зробили, коли б виграли сто тисяч?» А той нервово хворий відповідає: «Дав би вам половину». А лікар тоді з великої радости – брик! – перекинувся і вмер від розриву серця. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..

Я, хоч уже нераз чував цей анекдот і в кращому виконанні, мимовільно засміявся, заражений Олексиною веселістю, а він уже схопився і в нервовому піднесенні спішно заговорив:

– Ходім, Павле, на рибу! Начхаємо на всі заборони й підемо просто до цукрозаводських ставків. Га? То ж буде страшно цікаво і ще приємніше, як з дозволом! Ходім!

– Ви, Олексо, здуріли зовсім! Таж там варта виставлена!

– Варта – єрунда!

– Та для вас тепер усе єрунда, і море вам по коліна. Але я ще не втратив глузду від амурної гарячки і за якогось дурного карася не маю охоти опинитися за ґратами.

– Ц-ц-ц!.. Приліпка з вас! А я от піду сьогодні вночі й наловлю риби...

– Ідіть. Але, як вас піймають...

– Та вже ж, як та мама синові казала: «Гляди, сину, як утопишся, то додому не приходь!» Ц-ц-ц!.. Ну, не хочете йти, не треба.

– Можемо піти десь трохи походити, але не на рибу.

– Ні, не треба нікуди йти. На рибу я виберусь сам. Коли хто не вірить у своє щастя – то не треба ризикувати, знаєте... А я вірю, що мені нічого не станеться і тому піду!

Я тільки зідхнув, бо вже бачив, що Олекса вперся, і івідговорити йогої нізащо не вдасться.

– І, до речі, – продовжував він, – чи ви б також умерли від радости, коли б виграли сто тисяч?

– Думаю, що не тільки не вмер би, а навіть не зімлів би.

– Я також ні. Коли б навіть мільйон, десять мільйонів виграв – навіть вусом не моргнув би... Між іншим, я не маю вусів, бо голюся, знаєте? То чим би моргав? Ц-ц-ц!..

Гарячковість Олексиного тону все підвищувалася, і я вже знав, що він на кінець скаже якусь несподіванку, як це завжди з ним бувало.

– Гроші для мене – єрунда, знаєте? – продовжував він. – Слово чести! Я їх завжди складаю копійка до копійки, але тільки на те, щоб мати приємність колись витратити... І от виграв би мільйон, чи десять, чи сто мільйонів – і нічого. Але коли б оце мені Ліда сказала: «Олексо, я люблю вас» – відразу вмер би зі страху на місці. Вірите?

– Вірю, – сказав я сміючись. – Але не збираюся вашої смерти оплакувати, бо Ліда вам того ніколи не скаже, як рівно ж і ви їй цих слів не скажете ніколи.

– Гм... – споважнів Олекса відразу. – А це треба неодмінно сказати?

– Неминуче! – категорично сказав я.

– Гм... А... а якось...

– Дипломатично, хочете ви сказати?

– Га? А, ну так, звичайно, якось інакше...

– Можна й інакше, – продовжував я дражнити мого приятеля. – Наприклад, підійти до дівчини... Та ви встаньте, я вам покажу це на практиці... Так... Уявіть тепер собі, що я – ви, а ви Ліда... Отже, ви підходите, берете її за руки отак-о, притягаєте до себе... Та не пручайтеся! Ні, зрештою, можете навіть пручатися: дівчата на перший раз також пручаються... Але ви не звертайте на це уваги, обійміть міцно за стан, отак-о, підійміть голову за підборіддя і... А з вами що?!! Олексо!

Я злякався не на жарт: Олексине лице налилося кров’ю і стало цеглясто-червоним, очі розширилися, як у вмираючого, або божевільного, а сам він раптом скорчився, ніби від нападу епілепсії.

– Олексо!!! – кричав я. – Олексо! Що з вами?!!

Олекса почав бліднути на очах, з цеглясто-червоного обличчя його зробилося восково-жовтим, а на чолі рясно виступили краплі поту.

– Ні, ні, – застогнав він, опускаючись у фотель і закриваючи обличчя руками, – це неможливо, що ви кажете!

– Та що з вами сталося, скажіть?!! Ви хворі?

– Так, я просто хворий від того, що ви тепер показали! Як можна?! Це ж... Це ж – страшно аморально!

– Що аморально?

– Так поступати з дівчиною...

У мене відразу відлягло від серця, але одночасно я роззлостився.

– Тьху, до дідька! – крикнув з досадою. – «Аморально»! А як же ви собі женячку уявляєте?

Олекса провів руками по лиці й глибоко зідхнув, немов збудившись з поганого сну.

– Женячку? – перепитав задумливо. – Гм... Так то ж зовсім інша річ... То ж – власна жінка, а то – дівчина. Хіба ви не розумієте різниці?

Я вже починав сміятися:

– Це напевне про вас люди кажуть: «Добре було татові женитися з власного жінкою, а мене, ось, хотять оженити з чужою дівчиною»... Слово чести, ви – як той Гоголівський Подколєсін... І що ви бачите неморального в тому, щоб обняти дівчину й поцілувати? Та ж відколи світ світом, стоїть, так робиться!'

– Чекайте, чекайте! – тер безжально чоло Олекса. – Ну... ну, добре... Підійти, обняти і... і обняти, одним словом. А як вона образиться?.

– Та чого ж образиться, коли вони тільки того й чекає?

– А ви звідки знаєте, що вона тільки того чекає?

– Коли б це була моя дівчина – то я знав би це напевне. А ви, коли не знаєте, то не пробуйте ліпше, бо може вийти погано.

– Я не знаю, справді...

– То чому ж тоді торочите мені, що Ліда вас любить, що сохне за вами, як рожа без води?!

– Га? А так, звичайно, я думаю, що вона... Себто, всі кажуть... Потім та рожа... І взагалі... Але це все єрунда, звичайно... Я хотів тільки знати, на випадок, коли вийде таке, як у вас з Галею... І тоді як?

– Що «як»? Ніяк!

– Починати обіймати іншу, так?

Я почував, що мені вривається терпець.

– Ат, Олексо, відчепіться від мене і не випитуйте! – вибухнув нарешті. – Коли ви не мужчина, а якесь непорозуміння, то наука теорії вам нічого не дасть! Ви й так ніколи жадної дівчини не обіймете, і ні Ліда, ні ніяка інша дівчина вам не скаже: «Олексо, я люблю тебе»!

Після цих слів я, на своє велике здивування, помітив, що обличчя Олекси раптом прояснилося, а з грудей вирвалося зідхання полегші.

– І добре! – сказав радісно. – Кажу вам, що я міг би померти в такому випадку зі страху.

– То навіщо ж тоді створюєте собі якісь ілюзії?! – напав я. – Пощо ж плекаєте якісь мрії?! А уявіть собі, що Ліда й справді у вас закохана, то тоді як? Тоді як, питаю вас?!! Чи це було б чесно – закрутити дівчині голову, знаючи иаперед, що ви ніколи не зважитесь її обняти, а від її признання можете вмерти?!

Олекса зіщулився від тих слів, немов би я кидав на нього камінням, і знову закрив лице руками.

– Ах, це все дуже складне й тяжке для мене! – обізвався глухо. – Таке складне, таке болюче й страшне, що ліпше про нього не говорити...

– То ви боягуз!

– Я?

– Певно, що ви, а не я!

– Гм... Не знаю...

Олекса хвилинку щось уперто подумав і раптом розсміявся.

– А це цікаво, знаєте? – заговорив живо. – Влади не боюсь, міліції не боюсь, в’язниці не боюсь – взагалі ніяких ворогів не боюсь! А от Ліду я так люблю – і боюсь! Чому?..

***

Я погано спав ту ніч. Непокоїла мене думка про Олексу, і я вже дуже жалував, що не відговорив його йти ловити рибу. Над ранком, коли я вже добре заснув, знову збудив мене якийсь підозрілий рух і притишені розмови під вікнами на вулиці. Я встав і відчинив двері.

– Що там таке? – спитав сусідів, які також повиходили з мешкань і стояли, ховаючись по темних кутках попід стінами.

– Та хто його знає... Щось є, а що – невідомо. Алярм якийсь, міліція й військо напоготівлі. Може, щось починається...

– Ходімо ліпше по хатах, – запропонував чийсь розсудливий голос. – Не стіймо, щоб у якусь халепу не влізти...

На цю осторогу люди мовчки заворушились і почали розповзатися по своїх мешканнях.

«Бодай того Олексу біда взяла! – подумав я сердито, вернувшись до хати. – І вибрав же якраз ніч на рибу! Як не піймала його варта на ставках, то тепер готова піймати міліція в місті з речевими доказами...»

І я вже не спав до світанку.

Та ледве засіріло, як у двері постукав Олекса. Я пізнав його стукіт і зрадів.

– Ой, Олексо, Олексо! – покрутив головою. – Бити вас, та нема кому!

– Ц-ц-ц!.. – щасливо розсміявся Олекса й виклав на столик чотири великі рибини.

– Смійтеся собі на здоров’я, а я цілу піч не міг спати. Ви ж знаєте, що вночі був алярм?

Олекса засміявся ще веселіше:

– А знаєте, – спитав, – хто той алярм зробив?

– Може, ви?

– Я!

– Та йдіть!

– Слово чести! Пішов я, знаєте, до ставків, заліз у лози й сиджу. Клюнуло раз, клюнуло другий раз, клюнуло й третій раз... Сьогодні добре клювало, знаєте... Я вже закинув четвертий раз, а тут раптом коло мене у двох кроках: «Хто такий? Стій, бо. стріляю!» Ц-ц-ц!..

Мені пішов поза шкірою мороз, а Олекса жартівливо оповідав далі:

– А я тоді таким, знаєте, страшним, утробним голосом відповідаю: «Ви, хлопці, не лізьте сюди, бо тут таке побачите, що й життю своєму раді не будете! Деріть звідси, поки не пізно!» Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Чую – пошелепотіло. Спочатку тихо й обережно, а потім тільки – гуп – гуп – гуп! – аж земля трясеться. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Я так і знав, що сторожі побіжать по допомогу, а тому вже не чекав довго: як тільки клюнуло четвертий раз – зараз змотав вудки, забрав рибу і в ноги! Ц-ц-ц!..

– Бодай вам, Олексо, ні дна, ні покришки! – сказав я, обтираючи холодний піт з чола. – І що за дурне зухвальство?! Ну, а якби піймали?

– Ц-ц-ц!.. Приліпка з вас! «Піймали»! Кого, мене піймали? А фіґу з маком! Я в одного пікета попід самим носом прошмигнув, а ви – «пійма-а-ати»! Давайте краще якусь миску, щоб рибу почистити. Додому вже не понесу, а так до вечора зіпсується...

Коли я пізніше йшов до праці, на всіх видних місцях красувалися свіжі й мокрі ще від клею остороги. В них сповіщалося, що цієї ночі в околиці цукрозаводу викрито цілий десант диверсантів, які мали на меті, очевидно, висадити в повітря цей важливий господарський об’єкт. Але, завдяки хоробрості й відданості сторожі, диверсантам не вдалося свій намір перенести в життя. Органи державної безпеки впали вже на слід і мають надію незабаром поставити злочинців перед судом совєтського закону, але одночасно звертаються з відозвою також до всього населення: кожного підозрілого затримувати й передавати в руки міліції, або ҐПУ.

Увечері ми їли свіжу рибу й реготали до сліз, а в місті ще кілька днів не було спокою...

***

Випало так, що за тиждень приблизно перед закінченням навчального року в інституті мені треба було заглянути на одну пробну ділянку тютюну, що її заложено в колгоспі, віддаленому від міста на яких п’ятнадцять кілометрів. Комунікації з тим селом не було, і я мусів іти пішки. Тож, постановивши собі зробити це у вихідний день, я запропонував Олексі дотримати мені товариства. Той, звичайно, радо погодився, і ми пішли.

Поки дотюпали до села, поки я скінчив оглядати ділянку, поки ми вернулися назад – стояла пізня ніч, а на додаток насунулася густа хмара, з якої кресали грізні блискавки.

– Ви не добіжите додому перед дощем, – сказав Олекса. – Давайте завернемо до мене.

– Ні, дякую, Олексо... Я боюся вашої мамаіш і не маю охоти з нею зустрічатися.

– Ну, от іще єрунда! Ви ж зі мною. Ходіть!

Я хотів протестувати, але в той самий момент линула така злива, ніби в небесах зробилася діра на всю ширину склепіння.

– Скоро! Бігом! – крикнув Олекса і погнав уперед.

За пів хвилини ми вже були біля його хати.

– Сюди, за мною, через паркан! – кричав Олекса.

Ми перескочили паркан, пробігли попід деревами й опинилися під захистом піддашшя.

– Тепер чекайте, а я піду розбуджу батька, – сказав мій приятель і завернув за ріг будинку.

Незабаром двері, біля яких я стояв, відчинилися, і в них з’явилася постать Олексиного батька.

– Заходьте, заходьте, – прошепотів він тихенько, взяв мене за руку й повів у пітьмі вперед. – Обережно, тут скриня... А тут – бочка... Не зачепіться... А ось тут – двері. Прошу...

Шаркнули сірники, заблисло світло нафтової лямпи – і я побачив нарешті кімнату. Була вона досить маленька й бідно обставлена: два ліжка, великий стіл, два стільці і стара шафа. Все це стояло тісно одне побіч одного, так що в кімнаті ніде було обернутися.

– Біжи, сину, принеси хліб, сало й усе, що там знайдеш, – говорив тихо старий Ухо. – Там у печі чайник, напевне ще теплий... Та тихо, щоб мамаші не збудити...

– Не клопочіться, – поспішив я при згадці про «мамашу». – Я ось тільки перечекаю, поки дощ перейде, і піду додому.

– Ну, навіщо ж час дармувати? Поки дощик собі йтиме – ви й підкріпитеся, – відповів басько.

Олекса безшумно вислизнув з кімнати, і ми лишилися зі старим удвох. Це був надзвичайно милий дідок з блакитними ласкавими очима, сивенькою борідкою і малесеньким, мов гудзичок, носиком. Ступаючи по хатї, він сильно налягав на ліву ногу і чомусь видався мені дуже подібним до Олекси в ті часи, коли він шкутильгав після випадку з колінним яблуком.

– Так, так, – говорив Ухо, – Олекса мені про вас часто оповідав, а от все нема нагоди познайомитися... Мій Олексій дуже вас любить, знаєте, за те, що ви часто смієтеся...

Я трохи зніяковів.

– О, це правда, – мусів признатися. – Якийсь я такий смішливий від дитинства. Тепер часом самому за себе стидно, бо ж уже й літа не ті, а от не можу своєї натури примусити до стриманости.

– Дозвольте з вами не погодитися! – запротестував Вухо. – Веселість – це перша ознака щирости й доброти людської. Веселости й здібности сміятися людина не повинна стидатися, без огляду на свій вік. Я не люблю і попросту боюся людей, які не сміються й не жартують...

Увійшов і Олекса з вечерею. Спритно й охайно, як вправна господиня, порозставляв посуд на столі, накраяв хліба й запросив мене вечеряти.

Уминаючи хліб з салом та попиваючи ледве теплий чай з медом, ми прислухалися до бурі, що шаліла надворі, обмінювалися незначними думками, і в кімнаті запанувала тепла, дружня атмосфера.

– Ну, подобається вам мій татко? – спитав Олекса, роблячи наголос на «о».

– Дуже подобається, – відповів я щиро і цим дуже втішив свого приятеля.

– Е-е, ви ще його не знаєте, – гордо сказав Олекса. – Він тепер, знаєте, трохи прибитий і на вигляд плохенький, а насправді, то мій татко – герой!

З тими словами він присунувся до батька, обняв його однією рукою за плечі, а другою почав гладити по обличчі. І стільки ніжности показалося в його скісних очах, що я глибоко зворушився і навіть трохи розгубився. Чомусь досі ніколи собі не уявляв, щоб Олекса, цей кострубатий і дикуватий Олекса, міг пеститися, як мала дитина. А батько, видно звиклий до таких виявів ласки, сидів тихо і блаженно мружився, ніби кіт, якого лоскочуть поза вухами.

– Ви ще не знаєте, який хоробрий мій батько! Не вірите? – спитав Олекса, хоч я ніякого недовір’я не виявляв. – Адже він у японську війну золоту медалю за хоробрість дістав, слово чести! Я б навіть показав, але вона в мамаші. Мамаша її забрала... Батько заслужив, ногою заплатив і одержав, а мамаша носить! Ц-ц-ц!.. Не вірите? Вона має такий капшук на шиї, знаєте, і там ховає гроші, перстені, сережки й татову медалю. Цілий сейф! Ц-ц-ц!..

– Та. годі тобі, Хівре ти довгоязика! – пригрозив старий пальцем.

– Нічого, татку, це ж – Павло: йому можна все говорити... І взагалі, – тягнув далі Олекса, – мій батько має твердий характер, знаєте? Один тільки раз у житті піддався «силам переважаючого ворога» і за це карається по сьогоднішній день. Ц-ц-ц!.. Татку, розкажіть, як вас оженили.

– Ну, ще що вигадай!

– Та розкажіть, це ж так цікаво! Не хочете? То я сам розкажу. Можна?

Ухо сумно всміхнувся і тільки рукою махнув.

– Знаєте, як це було? – почав Олекса.. – Ще перед японською війною, коли мій татко мав обидві ноги здорові, поїхав він на Різдво до своєї тіточки в Саратов. Тітка, знаєте, за одного кацапа вийшла заміж... Ну, поїхав, з тітчиною родиною познайомився, а вони й учепилися: «Тебе, – кажуть, – Мішка., оженити треба. Дамо тобі взамін за тітку-хахлушку нашу рускую дєвку». А татко... Татку, ви хотіли женитися?

– Та де ж там! – знову махнув рукою Ухо. – І не в голові мені було...

– А бачите, бачите! Не хотів! Насильно його оженили! І то на Масляну! Поти поїли, поти блінами годували, поки свого не зробили...

– О, що правда, то правда! – вмішався в розмову Ухо. – По цей день про бліни не можу спокійно слухати. І до горілки я охочий зроду не був, коли ж вчепилася бісова кацапня, як шевська смола: «Пєй, Міхаїл Іванич, пєй, не брєзґуй намі, не вороті рожі, не то – морду набйом!»

І так, то просили, то пригрожували, поки не впоїли до безтями. Що було потім – не знаю. Знаю тільки, що сідав я до столу в тітчиній хаті, а прокинувся на чужих перинах і серед чужих людей. Ще не прочумався, очей не роздер, як слід, а на мене й напали з усіх сторін, як саранча: «Ну, что ж, Міхаїл Іванич, каґда ж свадьбу іґрать будем?» Я тільки очі вирячив: яка свадьба, де, з ким?! А мені й кажуть, що я вночі посватав доньку господаря дому. П’яного від тітки привезли, п’яного й засватали... Ет!

– Бачите, бачите! – підскакував на стільці Олекса. – Думаєте, по добрій волі і свідомо мій татко оженився? Фіґу з маком! Підступом оженили його, підступом... Далі ще цікавіше буде... Розказуйте, татку!

– Ет! – кисло скривився Ухо,. – Тобі цікаво, а мені й згадувати не хочеться!

– То я розкажу.

– Та розказуй, коли маєш охоту...

– Найцікавіше було з «нєвестою», знаєте. Як батько не просив, як не переконував – не хотіли показати: «Ти, – кажуть, – вчора її бачив, а вдруге побачиш під вінцем». Видно, моя мамаша особливою красою не визначалася. Ц-ц-ц!.. Ну, татко тоді й вперся: «Коли не покажете – не визнаю ніякого сватання!» А вони... Татку, як це було?

– Та ти ж знаєш, чого чіпляєшся? – з удаваною неохотою сказав Ухо, але. зараз же почав живо продовжувати: – Хотіли мене тоді вбити, знаєте... Казали, що я їм сорому на ціле місто наробив... Та з убитого жениха вже не зробиш, і капання знову взялася мене частувати: то блінами, то горілкою; то горілкою, то блінами, і з хати не випускають навіть за поріг... Тоді й я взявся на хитрощі: вдав, що годжуся, співаю разом з ними, молоду хвалю, хоч і не бачу її далі, а. сам потихеньку свою горілку з чарки під стіл виливаю. Довкола всі п’яні, як темна ніч, тож і не дуже теє помічали... А коли вже так по півночі і гості і господар попадали, де хто був, я смикнув з хати. Обійшов ціле подвір’я – брама на замку, а частокіл такий високий, як у фортеці – ні перелізти, ні перескочити. І пес величезний на ланцюгу, аж казиться, так гавкає. Хоч-не-хоч, вернувся я в хату. А в хаті сморід такий, що дух забиває. Вийшов надвір – надворі знову дух від морозу забиває. А в мене – ні кожуха, ні шапки – все десь поховали. І що його робити? Думав я, думав, та нічого путнього не придумав, бо все ж п’яний був. І вже не знаю, як це мені в голову прийшло – потягнути миску з блінами й піти до собаки. Тільки ж справді взяв я ту миску на оберемок (а в ній, знаєте, так з пів копи блінів було, кожний у солом’яного бриля завбільшки) і потащпв до собачої буди.

Про пса, видно, забули в цю суматоху, бо голодний був дуже. Як тільки зачув бліни – відразу гавкати перестав, лише скаче, рветься на ланцюгу, хвостом крутить і вищить. Я кинув йому одного бліна – він хап! – і проковтнув. Я другого кинув – те, саме. І я бліни кидаю, кидаю, а сам боком-боком, далі зігнувся і в буду шусть!

Собачище здоровенний був, як теля, тож і буду велику мав, гарно соломою вистелену. Щоправда, для мене видалася вона трохи тіснуватою, але нічого. Якось ноги підібгав і вмостився. Поки пес масляну над блінами скінчив – я-вже й заснув на свіжому повітрі, як убитий. Проспав до білого дня, а коли прокинувся, побачив, що лежу в собачих обіймах – їй-бо! Тільки хотів я поворухнутися, як собака – грр! – і мені до горла! Я притих – і собака заспокоїлася. Я спробував удруге поворухнутися, а собака знову – грр! – і до горла. І що ти його в світі Божому робитимеш? Скорчені ноги стерпли, чуприна, чую, інеєм вкрилася, спина задеревіла від холоду, а поворухнутися не с.мій!

Лежу і мало не плачу.

Нескоро-нескоро чую крик у хаті, біганину і лайку погану: «Жєніх пропал! Ґдє Мішка? Удрал, сукін кот! Іщітє Мішку!»

А під воротами – дзень-дзень-дзень! – і гукають: «Відчиніть!»

– Гості їдуть! Гості їдуть! – кричать у хаті. – Гості приїхали, а жениха нема! Ах, стид який! Шукайте Мішку!

Ворота відчинили, а в них справді гості на санях в’їжджають. Коні в дугах, на дугах «бубенци» й стрічки кольорові – весільні гості, одним словом.

Я лежу ні живий, ні мертвий і думаю собі: «Що то з того всього буде?».

Коли ненароком господиня миску від блінів під собачою будою побачила й пішла забрати, та при тому мене вгледіла..

– Сюди, сюди! – верещить. – Ах, страх який! Цербер жениха задушив і в буду затягнув!

Собака, бачите, Цербером називався...

Заохкали заайкали всі, та коли побачили, що я живий, зараз почали мене, лаяти й обзивати всяко.

– Вилазь, – кричать, – сякий-такий! Гості з’їхалися, молода вбрана, до вінця треба їхати, а тебе по собачих будах носить!

– Та чи ви подуріли?! – гукаю. – Масляна кінчається, а ви весілля надумали?! Гріх!

А вони:

– Це не твоє діло, а попівське! Ми тут такого попа маємо, що він і на саме Усікновення Глави звінчає, і вже договорилися з ним. Вилазь!

– Ба ні, – кажу, – не вилізу і до вінця не поїду!

– Не вилізеш?

– Ні!

– Ну, то женихайсш з собакою! Цербер, ату його, ату!

Цербер шерстину наїжив, чортом на мене дивиться і починає гарчати. От-от – і в горло вгризеться, а боронитися ніяк.

Хто знає, як би воно скінчилося, але тітчин чоловік вмішався:

– Не руште його, він надумається! – а тоді до мене: – Ти, Мішка, брось дурака валяти і кінчай діло з честю. Сам же при свідках руки молодої в батьків просив, а тепер – назад? Так не годиться!

– Кий, – кажу, – чорт «просив»?! П’яний був, як устілка, і нічого не пам’ятаю.

– А ми пам’ятаємо! І нічого тобі не поможе. Мусиш тепер до вінця їхати, або життя зректися: у нас, брат, закони тверді!

– І я, – відповідаю, – також твердий: краще загину, а до вінця не поїду!

– Побачимо! – сказав тільки мій дядечко і пішов з гостями в хату.

Але воно, знаєте, тільки легко так сказати: «загину!», а насправді то воно не так легко смерти в собачій буді чекати,. Тож я пролежав до вечора, а тоді й піддався:

– Давайте, – кричу, – мені горілки, а тоді робіть зі мною, що хочете!

Тут усі зраділи, собаку забрали, а мене напоїли. Та так напоїли, що я не пам’ятаю ні шлюбу, ні весілля. Вірите, що отямився вже в поїзді, як зі своєю законною супругою додому їхав. Тільки в поїзді побачив, як вона виглядає, і довідався, що її звуть Лисаветою, бо й імени її я не знав. Така була моя женячка, знаєте...

– Ц-ц-ц!.. – захіхікав Олекса. – Татко, замість чет вероногого Цербера, вибрав двоногого!

– А ти мовчи, синашу! – суворо, наказав Ухо. – Як-не-як, а вона тобі мати!

– Не мати, а мамаша, – поправив Олекса.

– Ну, все одно...

– Ні, не все одно! Мати ніколи дітей не зрікається, а мамаша...

– Годі! – встав Ухо. – Ви, Павле Степановичу, вже не підете додому. У нас переночуєте. Дивіться, як той дощ ллє і ллє.

Я ще раз кинув оком по тісній кімнаті, пригадав собі «Цербера» в особі мамаші і став відмовлятися. Але і Олекса і його батько мене не пустили.

– Ви не дивіться, що тут два ліжка, – говорив старий Ухо. – У мене є ще «літня резиденція», і я там залюбки сплю. Тож я й сьогодні туди піду, а ви з Олексою тут будете.

Й стало на тому, що я таки лишився ночувати. Вірніше, доночовувати, бо була вже десь друга година.

Ухо побажав нам доброї ночі й залишив нас з Олексою самих. Але за хвилинку, зовсім так, як робив Олекса, вернувся і сказав до мене:

– Ви, Павле Степановичу, не дивуйтеся і не посуджуйте мене, старого, за довгий язик.

– Але ж бо, Михайла Івановичу!

– Ні, ні! Послухайте мене! Я сам ворог того, щоб домашнє сміття на люди виносити, бо в родині всяке буває... Тільки ж, от, у нас нема родини, розумієте? Нема! Тільки я й Олексій родина. Решта все – вороги! Ціле життя для них працював, все їм віддав, а вони мене ненавидять за це. Мене й Олексу. Ми чужі в цьому домі, хоч тільки ми втримуємо його, а решта живе з нашої праці. І за це ще й ненавидять нас, вважають нас чимсь гіршим, як рабами. Це не фігуральний вислів, не думайте, і не перебільшення. Це правда, якої ви не можете навіть уявити собі! Серед зовсім чужих людей для нас нема чужіших, як у власній родині. «Родині»! Ет! Добраніч!

І старий пішов, а ми мовчки переглянулися з Олексою, потім пороздягалися й полягали.

Та, хоч я був смертельно, втомленим, але на незвичному місці, а може й під впливом недавньої розмови, спати не міг. Задрімавши, зараз же прокидався, обертався з боку на бік і нетерпеливо чекав ранку. Дощ ущух, і я вже пішов би додому, коли б для цього не треба було будити Олексу, який спав солодко й спокійно.

Уже розвиднялося, і крізь зачинену віконницю упав до середини перший несміливий промінь сонця, як у сонному будинку почулося шамотіння, скрип і чиїсь глухі, але важкі кроки, що зближалися до нашої кімнати. Я причаївся з неприємним передчуттям і надслухував.

Клацнув замок, двері відчинилися, і в них, мов копиця сіна, просунулася постать старої Ухової. Розхристана й розпатлана, виглядала в присмерку кімнати, як ілюстрація з казки про Бабу-Ягу, і мені поза шкірою аж мороз пішов. Переступивши поріг, Ухова безпардонно штовхнула ногою стілець, на якому висіло акуратно розвішене Олексине убрання; взяла штани й почала шукати по кишенях. Витягла гаманець, відчинила віконницю, висипала з гаманця на свою відьомську долоню гроші і стала їх рахувати тремтячими костистими пальцями.

Я визирав з-під коца й зі страхом думав над тією сценою, яка відіграється, коли Ухова виявить присутність несподіваного інтруза* у своєму родинному кублі. Помітив я також, що Олекса вже не спить і дивиться на матір широко відкритими очима.

Ухова хитала головою, шамкала щось собі під своїм довгим носом, а потім злісно гримнула, на ціле горло:

– Альошка! Ей, Альошка! У тебе ще позавчора було тридцять шість рублів і сорок копійок. Тепер є тільки чотирнадцять рублів і десять копійок. Решта де?

Олекса сів на ліжку й камінним поглядом видивився на Ухову. По його обличчю, освітленому сонцем крізь відкрите вікно, видно було, що переживає якийсь надзвичайний момент, що в його душі назріває щось зовсім нове, і він намагається це нове почуття пізнати й зрозуміти.

– Ну, чого ти ґапишся*?! – ревнула Ухова голосом, якому міг позаздрити кожний генерал. – Кажи, куди гроші подів?!

Олекса перекинувся на подушку й раптом засміявся:

– Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. – хіхікав він якось особливо радісно. – А от не скажу! Нізащо не скажу! Ц-ц-ц!..

Ухова розгубилася:

– Ти що?! – спитала здивовано. – Рехнувся?[3]3
  «Рехиувся» – вульгарно: збожеволів.


[Закрыть]

– Рехнувся, рехнувся! – погодився Олекса крізь сміх і сів знову. – Рехнувся від несподіванки!

– Від якої такої несподіванки?! – зловіщо насувала Ухова на сина.

– Бо сьогодні, – захлинаючись від утіхи, скоромовкою пояснював Олекса, – я відчув свою силу, знаєте? Сьогодні одному Олексієві увірвався терпець, знаєте? Сьогодні – одному, а завтра може увірватися і всім, розумієте? Всім тридцятьом мільйонам Олексіїв! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Чого ви так дивитеся? Дивно нам? Москва у соляний стовп обернулася! Ц-ц-ц!..

Я не бачив обличчя Ухової, але напевне воно було окаменіле від здивовання, як і вся її постать, обернена до мене плечима.

– Та ти що?! – нарешті спромоглася вона на слово. – Ти справді з глузду з'їхав, чи знущаєшся наді мною?!!

– Ну, от! Ну, от! – радів Олекса. – Чиста Москва! Як тільки підлеглий посміє голову підняти – зараз кричить, що це божевілля, що це знущання над нею! Ц-ц-ц!..

Ухова зі страхом заточилася два кроки назад і стала ні в сих, ні в тих. А Олекса, подивившись на неї, закрив руками обличчя і затрясся, хіхікаючи.

– Ой. мамашо! – вистогнав благально. – Та йдіть умийтеся і приведіть себе в порядок, бо я не можу на вас без сміху дивитися! До кого ви подібні?

– А-ах! – оскаженіла Ухова і впустила гаманець на підлогу. – Та ти як смієш наді мною сміятися?! Та ти як смієш зі мною так говорити?!! Та ти забув, що в цьому домі моя власть?!! Та ти знаєш, хто ти такий?!! Ах, ти ж мерзавець, дрянь, ідіот нещасний!!! Гроші де, я питаю?! Гроші куди подів?! Гроші, гроші, гро-о-о-ші!!! – і вона кинулась на Олексу, націлившись своїми кігтистими пальцями йому просто в очі.

Але Олекса миттю перехопив її руки і затиснув у одній своїй сильній долоні.

– Власть! Власть! – корчився він у приступі спазматичного сміху. – Опудало в коноплях також напевне думає, що воно власть, поки горобці його бояться! Подивіться на себе в дзеркало і тоді скажіть, яка з вас власть?!

Ухова також корчилася від безсилої злости,:

– Очі тобі твої безстидні видряпаю!!! Рот від вуха до вуха роздеру!!! Мазепинець проклятий!!! Хахол безмозкий!!! Ай!

Останній вигук Ухова зробила вже в повітрі, піднесена високо дужими Олексиними руками. Я оціпенів, сподіваючись, що за секунду вона гримне на підлогу й обернеться в кривавий біфштек. Але Олекса зараз же обережно поставив матір на підлогу і зловіщо-тихим голосом сказав:

– Мамашо, ці слова я чую від вас останній раз! Зрозуміло? Дарую вам їх тільки тому, що ви мене на світ привели. І запам’ятайте собі: шанувати тих, хто вас хлібом годує, я вже не навчу, але примусити поводитись пристойно зумію! Тепер ідіть собі з Богом і не доводьте мене до гріха...

Здавалося, що Ухова вже скорилася. Але, як тільки ноги її відчули тверде опертя, вона знову гадиною наскочила на сина і на цей раз вхопила його за, волосся:

– Гроші де подів, я питаю?! – засичала йому в обличчя. – Де твої гроші?!

Скісні Олє'ксині очі, як і завжди в хвилини гніву, стали круглі, як у сови, і я бачив, що він уже не панує над собою. Але в той же самий час він не старався боронитися, чи видертися в матері з рук, і усміхався нічого доброго не віщуючою усмішкою.

– Гроші? – повторив тихо. – Я вам зараз покажу, де мої гроші!

З тими словами він подався трохи вбік і простягнув позад себе руку, де на стіні в піхвах висів великий мисливський ніж. Піймавши однією рукою матір за блюзку, Олекса другою рукою вихопив ножа з піхов і засміявся вголос. Був такий несамовито страшний з цим сміхом на устах і з ножем у руці, що Ухова відскочила від нього, завила звіриною і повалилася ничком на ліжко.

Немов випущений з пращі, я перелетів через стіл і навалився ззаду па Олексу. «Олексо!!!» – «Не підходьте!!!» – цих два крики зіллялися в один, і в той же самий момент, діставши справді слонячий удар ногою в живіт, я заточився і вгруз між столом і стільцем на підлогу. Впав і заплющив очі, щоб не бачити страшної сцени матерівбивства.

Тріск розірваної блюзки, стогін, потім ще один дивний звук – і оклик перемоги:

– Ось де мої гроші! Ось!

– Не смій! Віддай! Там моя обручка й сережки ще від матері!

Я відкрив очі, здивований, що чуто голос «зарізаної» і побачив зовсім недушегубну картину: Олекса тримав високо в руці відрізаний зі шнурка капшук, брудний і туго набитий, а Ухова жадібно простягала до нього руки.