Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

– Не думаю... Це було б дуже підло з їхнього боку...

– Олексо, Олексо! – перейшов я на поважний тон. – Не розумію вас цілком, слово чести, не розумію... Дивний ви чоловік: один раз говорите так розумно, висловлюєте такі глибокі погляди на речі, проявляєте стільки чуйности й догадливосте, що я перед вами почуваю себе дуже мізерним. Але от у серцевих справах проявляєте таку наївність, як маленька дитина, створюєте собі якісь ілюзії і виставляєте себе на сміх. Та ще хоч би послухали других, а то ні! Впретесь, як три осли, зв’язаних разом, – і тоді хоч вам кілок на голові затеши, а ви таки своєї. І як можна бути таким сліпим і таким глухим?!

– Ат, відчепіться ви від мене! – розсердився раптом Олекса.. – Сліпіших, як були ви з поетом, не може бути! Я ваших наречених з першого погляду розкусив, а ви?

– Та в тому то й уся річ, Олексо, що ви чужих наречених умієте розкусити з першого погляду, а про своїх взагалі ніякого поняття не маєте!

– «Своїх»! А скільки ж у мене їх було?

– Та це вже либонь третя?

– Тієї з Свердловська не приймайте під увагу. Вона була тільки так собі, між іншим. Ліда – друга й остання.

– Ов!

– Слово чести! Більше нікого нізащо в світі не покохаю!

– Коли так – суджено вам бути старим кавалером.

– Це ще ми побачимо!

– Побачите: випурхне вам «горобчик», чи там «горобчичка» з рук!

– Не випурхне. Я її, знаєте, так обплутаю, обплутаю... Ц-ц-ц!..

Я тільки зідхнув і перестав сперечатися: коли Олекса впирався – шкода було його переконувати.

Цілком випадково вдалося мені дещо більше розвідати про Ліду, а навіть побачити її. З оповідань виходило, що Ліда й справді дуже здібна студентка, серйозна і доброї вдачі. А з вигляду була вона дівчиною непересічної краси: тоненька, струнка, з дуже правильними, строгими рисами обличчя і ясно-русим, кучерявим волоссям. Найбільше мені кинулося ввічі, що носила малесенькі, дитячого крою черевички з тупими носиками і якось так зворушливо-незграбно ступала ноженятами, ніби переходила через калюжу. При всій серйовности її вигляду, при строгости рис обличчя, було щось безконечно миле в цілій її постаті, починаючи від коротенько стриженого волосся, кінчаючи на маленьких черевичках. Порівнявши її з Тамарою, я прийшов до переконання, що Олекса, таки розуміється на жіночій красі неабияк, і що обидві його симпатії варті були кохання за сам тільки зовнішній вигляд. Ліда мені подобалася навіть більше, хоч вродою Тамара безперечно її переважала, і я сам був би радий, коли б моєму приятелеві на цей раз пощастило знайти взаємність. Але з того, що він оповідав, я кожного разу приходив до переконання, що всі його зазіхання скінчаться нічим.

– Та ви ж хоч познайомтеся з нею ближче! – намовляв я його.

– Не можна! – крутив головою Олекса. – Мені її товариші точно казали, що вона, попросту боїться тепер знайомитися зі мною ближче.

– І ви в це вірите?

– Певно. У неї ж іще останній і найтяжчий рік науки. А тут, як познайомимося, почнеться кохання – і наука пропаде.

– І це вам також її товариші казали?

– Казали. Вони мені взагалі всю правду кажуть.

– За спирт?

– Ну, чому ж тільки за спирт? Вони мене і без спирту люблять, бо я їм нераз яблук приношу, меду, грошей до стипендії позичаю – от вони мені з вдячности й оповідають про Ліду все. Під секретом, звичайно...

– Олексо, ви – безнадійний дурень! – зідхнув я. – Вже за це одне Ліда не повинна вас полюбити.

– Та чого ж ви лаєтесь? – ніби перепрошував Олекса. – Коли вже вам так хочеться, то я постараюся перекрити ту цілу справу.

– О, це буде мудро! Тільки я не вірю, що ви в мудрому задумі будете триматися і мудрих методів.

– Ц-ц-ц!.. Не бійтеся, я придумаю мудрий спосіб.

– Запропонуєте їй лік проти потіння ніг?

– Приліпка з вас! У неї ж ноги не потіють, і... і взагалі це було б нетактовно. Ні, я буду дуже делікатно і дипломатично, знаєте?

За якийсь час після цієї розмови задиханий і радісний Олекса прибіг до мене просто на роботу в ботанічний сад і ще з порога вигукнув:

– Вже!

– Що вже? – здивувався я.

– Довідався! Про все довідався! І вийшло так, як я казав!

Я відложив папери, примкнув двері кабінету, і, сам іацікавлений такою небуденною подією, наказав:

– Розказуйте, але тихенько!

Олекса знизив голос до шепоту і заговорив:

– Іду я, знаєте, тепер з інституту – глип! – за мною йде Ліда. Розумієте? Іде! Я – вперед, а вона – за мною, я – вперед, а вона – за мною. Я відразу зрозумів, що це неспроста так сталося і постановив: тепер, або ніколи! Отже, ідемо, ідемо... Я, знаєте, так дипломатично не зменшую ходи, щоб вона не подумала, ніби я її хочу зачепити. А вона також дипломатично не спішить, щоб я не подумав, що вона за мною біжить... Ідемо... А на розі Пушкінської і Леніна – кіоск з газетами, знаєте? Ну, тут я і вирішив: підійшов до кіоска і переглядаю газети. Беру одну, другу і з-під газети хитро так, знаєте, визираю. Іде Ліда, іде! Мені, по правді, страшно стало і ніяково якось, але я впертий, знаєте: коли вже постановив собі що, то так і мусить бути. І стою, не вступаюся! І тоді... І тоді, коли Ліда підійшла вже зовсім близько, я – трах! – і купую «Вісті». Розумієте? Купую «Вісті»! А... А вона, знаєте, що? Вона також зупинилася коло кіоску і – трах! – купує «Правду». Розумієте ? «Правду»! Я – «Вісті», а вона «Правду». Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..

– Ну, і далі? – спитав я нетерпеливо.

– Що «далі»? – здивувався Олекса. – Далі я звернув на Пушкінську, а вона пішла по Ленінській.

– І це все?

– А що ж ви ще хотіли? – розгубився мій гість.

Я стояв цілком збаранілий і дивився на мого приятеля.

– Нічого не розумію! – сказав нарешті сердито. – І що з того всього?

Олекса з нетєрпеливости аж зайорзав на стільці.

– Ну, ну, ну... як вам пояснити?! – заговорив спішно. – Кажу ж вам ясно: я купив «Вісті», а вона у відповідь купила «Правду». Справа ясна, як Божий день!

– Хоч забийте – нічого не розумію! – повторив я. – Яка справа, в чому ясність?

– Приліпка з вас! – добродушно вилаявся Олекса. – Такої простої речі не можете зрозуміти! Кажу ж вам виразно: я купив «Вісті», розумієте? Отже, тим самим подав їй вістку, що я її люблю. А вона купила «Правду», себто, відповіла мені тим самим: «Правда, і я вас люблю».

Щоб не попасти в істерику, я мусів випити дві склянки холодної води підряд, а Олекса тим часом вдоволено потирав руки й хіхікав.

– А що? – питав переможно. – І дипломатично, і дотепно, і делікатно, правда?

– Ой, Олексо, – почав благати я, – майте милосердя наді мною і дайте мені святий спокій і з дівчатами і з вашою «дипломатією»! «Вісті», «Правда»... Ні, не можу! – і я почав наново реготати.

– Скажете, може, що я поступив нетактовно? – насторожився Олекса.

– Ні, ні, – запевнив я щиро, – ви поступили по– джентльменськи! І так дипломатично, так дипломатично, що дівчина напевне не помітила ваших «освідчин». І скажіть, ради Бога, як то можна до чогось такого додуматися?!

– Погано, хіба, придумано?

– Ідіть, ідіть! З вас такий дипломат, як і пріма-балерина з оперного театру...

– А ви на моєму місці що зробили б?

– Що я зробив би – можу вам сказати хіба увечері. Тепер не заваджайте мені, бо я маю багато роботи.

Олекса хотів ще щось доводити, але я не дав:

– Приходьте ввечері, кажу вам, тоді поговоримо. Дипломат! Чемберлен закоханий!

Посумнілий Олекса встав і мовчки вийшов з кабінету.

Але й увечері мені ні в чому не вдалося його переконати.

– Коли б вона відкинула мої освідчини... – з запалом доводив він.

– Та які освідчини?! Бійтеся Бога! Купує чоловік газету і хоче, щоб дівчина вважала це за освідчини...

– Але яку газету, яку? Як називалася газета?

– Та все одно.

– Ні, не все одно! «Вісті», «Вісті» газета, називалася!!! Розумієте?

– Ні, не розумію! І Ліда певне також не зрозуміла.

– Приліпка з вас! Вона не могла того не зрозуміти, бо моє серце тоді кричало: «Вістку подаю, подаю тобі, вістку!» І, – продовжував він перервану думку, – коли б вона відкинула мої освідчини, то купила б якогось «Комсомолбця», мовляв: «Ти для мене вартий стільки, скільки перший-ліпший комсомолець». А то – купила «Правду». «Правду» вона купила, приліпко ви клаповуха, отже й є правда!

Я вже нічого не говорив, а тільки сміявся, пригадуючи собі слова Уляни Федорівни: «Добрий він, страх добрий! Тільки ж і впертий – сохрани Господи!»

Уліті, коли Ліда поїхала додому на вакації, мій закоханий «дипломат» ходив, мов сам не свій, і не міг собі знайти місця. Туга за коханою дівчиною перетворила його в якийсь бурхливий потік радости й неокреслених надій, що своєю силою поривав навіть і мене. Олексу постійно тягнуло за мури міста в поле, над ріку, в ліс, і там він на кожному кроці знаходив прообрази Ліди.

– Подивіться на цю ромашку, – казав. – Кого вона вам нагадує?

– Ліду, звичайно, – відповів я жартом.

– Правда, правда? – радів Олекса. – Чисто, як Ліда! Такі променисті квітки, як її очі. Або, он, гляньте, дзвіночки. Кожна квітка опущена вниз, як Лідина голівка, ні? Взимку вона ходить у такій синенькій шапочці з чубочиком. Я вже тоді подумав собі, що в ній Ліда. подібна до польового дзвіночка. Ц-ц-ц!..

Одного гарного дня ми пішли на гриби. Зайшли в далекий ліс, полягали під деревами й відпочивали.

– Знаєте, – заговорив Олекса, – я все думаю, що чоловік і жінка мусять неодмінно мати споріднені фахи.

– Чому ж неодмінно?

– Та бо так... На мій погляд, чоловік і жінка мусять одне одного розуміти до найменшої дрібниці з півслова. От, наприклад, я щось там розповідатиму і скажу «термодинаміка». Ну, уявіть собі, що моя жінка того терміну не знає, а навіть поняття не має, що він означає. І як тоді? Пояснювати їй усе від самого початку?

Я всміхнувся, але не відповів нічого.

– Або, другий приклад: я скажу «біо-хемія»... Дивіться! – перебив сам себе Олекса й показав мені рукою вгору.

Я глянув у вказаному напрямі й побачив на гілці дуба білку. Потішне сотворіння щось пильно обертало в лапках, не звертаючи на нас найменшої уваги. Потім кинула те, що мала, легко й весело пострибала до стовбура, спритно поп’ялася по ньому догори, вмостилася на іншій гиляці й звідти почала з великою цікавістю розглядати нас. Олекса не витримав і засміявся. Сполошена білочка зробила великий стрибок просто в густу корону і, махнувши нам на прощання своїм пухнатим хвостиком, щезла з очей.

Олекса залився щасливим сміхом:

– Ліда, Ліда! Ну, чисто копія Ліди, ні? – сказав, підвівшись на лікті.

– Та вам скрізь Ліда ввижається: ромашка – Ліда, дзвіночок – Ліда, білка – Ліда, бджілка – Ліда, рибка – Ліда, – скрізь Ліда! – почав кпити я.

– Ні, не скрізь! Коли побачу старого мухомора – зараз і подумаю собі: а це – Павло! – відтяв Олекса.

– Я? Я мухомор?! – схопився я на ноги й жартома кинувся на Олексу.

Але він уже опинився за деревом і дражнився далі:

– Так, так, мухомор! Кожну радість чоловікові старається отруїти! Але прийде якась дурна торба, якийсь такий мішок, знаєте, і – хап! Буде мухомор у торбі! Ц-ц-ц!..

Я стрибнув з усього розгону, але Олексу було неможливо піймати: він, як білка, звияно скрутив за дерево і погнав у ліс. Присідав за стовбурами дерев, оббігав кущі, сміявся, показував мені язика і біг далі. Мов хлопчаки, ганяли ми з реготом і вигуками добрих пів години лісом, поки Олекса врешті не сказав:

– Та, ну вас! Все одно мене не піймаєте – руки й ноги маєте закороткі. Вправи вам бракує. А я б за дві хвилини вас на лопатки положив. Дивіться, – підійшов до мене, – моє серце зовсім спокійне, а ви вже задихались. Ех, приліпка з вас! Сказано – науковець!

Дійсно, я втомився, і серце моє било тяжким молотом. Натомість на Олексі вся та біганина не лишила й найменшого сліду втоми, і я, приложивши руку до його грудей, змушений був признати:

– Маєте, друже, груди, як ковальський міх, залізне серце і слонячі мускули. Коли б ще, замість «дипломатії», мали трохи відваги й більше здорового глузду в голові – Ліда була б ваша.

– Ц-ц-ц!.. Знаєте, що? Я напишу їй листа!

– І про що будете писати?

– Про щось гарне.

– Наприклад?

– А от побачите! Принесу до вас переписати, бо в мене такий почерк, що вона нічого не розбере.

І він двічі приносив мені свої листи, але я їх забракував і відрадив висилати. Писати Олекса зовсім не вмів, і його листи виглядали приблизно так:

«Я Вам довго не писав, – починалося без всякого звертання, – з того часу, як Ви поїхали додому. Але ми тепер ходимо з моїм другом у поле й у ліс. Взимку все поле вкрите снігом, але тепер там багато квітів... А в лісі ми бачили гарну білку... І в інституті тепер нікого нема, бо всі поїхали на вакації. Я не їду, бо я тут мешкаю від народження. Вліті ходжу в поле й у ліс, а взимку полюю на зайців. З заячих шкірок можна було б навіть зробити хутро, але мисливці мусять всі шкірки з убитої звірини здавати в Трест. Інакше, не дадуть пороху і шроту та полювати не дозволять. З пасіки кажуть також здавати віск, а за те дають готову вощину. У мене вже вилетіло два рої, і треба було їх зібрати. Також добре вродила антонівка й ранет Семиренка...» І так далі в тому ж роді.

– І що ви тут понаписували, Олексо! – хапався я за голову.

– А що, є там щось нетактовне?

– Нетактовного нема нічого, але за цей лист дівчина вас висміє. І чому ви попідкреслювали «квітів», «білку», «нікого», «всі»?

– Бо це – натяки. Не можу ж я їй написати, що квітки й білка мені когось нагадують.

– Гм... Щось дуже мудро... А слова «нікого» і «всі»?

– Ет, приліпка з вас! Як нема Ліди – то нема нікого, як поїхала Ліда – то для мене це означає, що поїхали всі Це ж ясно!

– Коли ясно, то навіщо про це писати?

– А це для того, щоб вона знала.

– Що знала?

– Ну, що я про неї думаю. Тільки я не пишу просто, а дипломатично.

– Нічого ваша «дипломатія» не варта, Олексо! Коли хочете, то я вам сам напишу.

Але той лист, що я його написав, хоч у ньому абсолютно нічого особливого не було, примусив знову Олексу вхопитися за голову:

– «Дорога Лідо!» Як же так можна писати?! По якому праву «дорога»?! Це вже безличність!

– То змінимо на «шановна», коли ви вже так боїтеся.

– Все одно, хоч і «шановна», то чому ви пишете, що я про неї думаю?

– Бо, коли б ви про неї не думали, то й листа не написали б.

– Звичайно! Отже, коли пишу, то вже само собою зрозуміле, що думаю. Навіщо ж ще витикати це? Вона подумає, що я накидаюсь їй зі своїм коханням, зловживаю її м’якістю. Ні, ні, такого листа не можна висилати!

Остаточно стало на тому, що ми взагалі ніякого листа до Ліди не вислали.

***

Так минуло літо, наступила осінь, а за нею й зима.

Відносини між Олексою й Лідою були ті самі, себто, не було ніяких відносин. Тільки Олекса мене впевняв, що аж після закінчення інституту Ліда зможе дати волю виявам своїх почувань. Так ніби переказували її товариші.

Одного дня, вертаючись додому, зустрів я Уляну Федорівну, що несла в руці в’язанку дров. Старенька жінка ледве шкандибала, і я запропонував свої послуги.

– Спасибі тобі, голубе! – зворушилася Уляна Федорівна. – Тепер, бач, стара людина нічого не варта... Як втратить силу – то тільки взяти за ноги та й викинути на смітник... Ох-хо-хо! Тут тих дровець і десять фунтів не буде, а видається Бот-зна яким тягарем... Ну, як же ти там? Не оженився й досі?

– Ні, Уляно Федорівно, не оженився. Мабуть, уже й не оженюся.

– Та вже ж: як з Олексою спарувався, то, видно, обоє й парубкуватимете до сивого волосу...

– Ба, ні, – сказав я всміхаючись, – Олекса має твердий намір оженитися.

– Оце але! От горенько! Ну, і що ти йому скажеш? – почала бідкатися Улиті Федорівна. – Зробив хлопець з себе посміховище на цілий світ і не дасть собі слова сказати. Цей раз ще гірше, як з Тамарою, виходить.

– А ви знаєте ту Ліду?

– Та вже ж знаю. Гарна дівчина, статечна, ласкава, була б доброю парою для Олекси, коли б лише його схотіла.

– А вона його не хоче?

– «Не хоче»! Вона ні сном, ні духом нічого не відає, ще більше, як Тамара.

– Справді? Навіть не догадується?

– Ні-ні ані трошки! Вона взагалі хлопців немов би й не бачить, не в голові їй. А ті її товариші – то капосники! Обплутали Олексу цілком. Отак безстидно приходять до нього й жажуть: «Олексію Михайловичу, Ліда просила у вас пів літра спирту. Їй дуже потрібно». І він дає. Не спитає, бач, для чого дівчині спирт? Другим разом приходять та й: «Олексію Михайловичу, Ліда дуже любить медок...» Він такий радий – і зараз принесе меду. А то знову: «Олексію Михайловичу, Ліда хотіла б смаженого зайчика з’їсти, бо вона, знаєте, тепер дуже багато працює, і їй треба підсилене харчування». Він і зайця притащить.

– А ви всмажите... – докинув я.

– Та всмажу, бо що маю робити? А ті шибеники розведуть спирт медом, вип’ють, зайцем закусять і сміються: «Продовж, – кажуть, – Боже, кохання нашому лаборантові, аж поки ми інститут закінчимо!»

– І ви нічого Олексі не кажете?

– Казала, та вийшло ще гірше: почав по два зайці носити. «Один, – каже, – для Ліди, а другий – для хлопців, бо й вони ж їсти хотять». То тепер хлопці, замість одного, по два зайці на вечерю мають.

– А чому ж Ліді ніхто нічого не скаже? – обурився я. – Адже це нечесно, що хлопці надуживають її іменем.

– Ох, голубе, а хто ж їй скаже? Я? Я вже стара, щоб у пльотки мішатися.

– Та чому ж ви? Невже поза вами нема нікого?

– Нема, голубе, нема. Хто знає про це все – у змові разом. А .хто не є у змові – той не знає. То тільки я одна в тайну посвячена, бо мене ж не бояться, що я піду Ліді розказувати.

Я доніс дрова Уляні Федорівні до дому, розпрощався з нею і вернувся назад з твердим наміром розказати Олексі при першій же зустрічі всю правду. Вирішив говорити з ним гостро й одверто, а навіть, коли б виникла потреба, піти просто до тих студентів і в присутності Олекси їх здемаскувати. Та, чим більше я думав, тим більше переконувався, що з того знову нічого не вийде. Олекса завжди проявляв подвійну впертість, коли його переконувалося з запалом. Натомість, мимоходом кинене зауваження, чи проста байдужість непокоїли його, зроджували сумніви і примушували ревізувати свої погляди і вчинки. Отож, коли він прийшов до мене наступного разу і завів розмову про всякі речі, я слухав його спокійно, а потім ненароком сказав:

– Олексо, Ліді потрібні гроші. Просила вас, щоб ви їй дали двісті рублів.

Олекса від цих слів раптово пересмикнувся і застиг у глибокому здивуванні. Потім подумав і усміхнувся:

– Ет, провокатор! Думаєте, що я вам так відразу й повірю?

– Не вірите?

– Ні.

– Дивно. Іншим у таких випадках вірите...

Олекса знову задумався і почав енергійно терти чоло. Обличчя його все більше хмурилось, а нарешті він схопився, злий і обурений:

– Це – свинство з вашого боку, Павле! – крикнув на цілий голос.

– Чому свинство? – вдав я здивованого.

– Не вдавайте дурного! Ви знаєте, чому це свинство, і я вам не буду пояснювати! Але запам’ятайте собі, що з Лідиного імени я не дозволю робити жартів навіть вам! Розумієте? Навіть вам! І... і взагалі не хочу вас бачити!

– Ну, так, – сказав я якомога спокійніше, – жартувати не дозволено навіть мені, зате іншим...

Але Олекса тільки рукою махнув і вискочив уже за двері. Я залишився з недоговореною фразою на устах, сердитий і на себе, і на Олексу за такий жалюгідний вислід «дипломатично» підготовленої розмови. З досади викурив цигарку й пішов замикати двері. Та ледве я взявся за ручку, як вони відчинилися, і в них пролізла Олексина голова.

– Слухайте, ви, приліпко, – зашипів, злісно світячи заокругленими очима. – Я завтра ж про все спитаю особисто Ліду, розумієте? Даю вам слово чести, що підійду до неї і спитаю. І – запам’ятайте! – коли виявиться, що хлопці зробили з мене блазня, – то я їх завтра битиму по пиках на очах у цілого інституту! Тут даю вам також слово чести!

І, не давши мені промовити ні слова, Олекса спішно віддалився.

Я остовпів від страху, бо бачив, що мій приятель не жартує і свою погрозу здійснить. Миттю оцінивши наслідки такої розправи, я опам’ятався, вхопив з вішака свій плащ і побіг за Олексою. Ледве догнав його на четвертому кварталі й відразу повис йому па лікті.

– Олексо, – зашептав благально йому у вухо, – не робіть того, прошу вас!

Олекса ніби не помічав мене і, хоч я всім тягарем свого тіла старався загальмувати його ходу, ішов тим самим спішним кроком.

– Олексо, друже, слухайте мене! – продовжував я. – Подумайте над тим, що ви збираєтеся робити! Адже виникне скандал, вмішається міліція, заарештує вас за хуліганство, почнуться допити – і студенти викажуть усю правду. Їм нічого не буде, але ви не тільки втратите посаду, не тільки станете перед судом за хуліганство, а й будете відповідати за спирт. За державний спирт! Ви знаєте, чим це скінчиться?!

– Знаю! – зупинився Олекса. – Знаю, але від свого не відступлю! Якщо вони виставили мене на кпини, якщо вони посміли зловживати Лідиним іменем, – то вони – падлюки, і я їх виб’ю! Чуєте? Виб’ю на очах усього інституту!!! Потім може бути все, що хоче!

Ніби припечатуючи свою постанову, Олекса тупнув ногою, а я смикнув його за рукав, щоб не кричав занадто голосно, – і в той самий момент ми обидва послизнулися на обледенілому хіднику й з усього розмаху гримнули додолу: Олекса під спід, а я на нього.

У перший момент мені забило дух, а з очей посипалися іскри, але зараз же цей несподівано ефектовний кінець нашої ірозмови видався мені таким смішним, що я зареготав на цілу вулицю.

– Оце вам осторога, розбишако! – сказав я, з трудом зводячись на ноги. – Вважайте наше падіння проречистим знаком надприродної сили і зміініть свою дурну постанову. Вставайте!

Олекса вхопився за простягнену руку, трохи підвівся, але зараз же якось дивно гикнув і знову впав обличчям до землі. Я злякався:

– Олексо, що з вами? Ви вдарилися?

– Нога...

– Що з ногою? Де?

– В коліні...

– Не можете встати?

– Спробую... Ох! Ні, не встану...

Коло нас уже зібралася купка перехожих, і двоє чоловіків кинулися мені помагати. Але як тільки підняли Олексу з землі, він застогнав і наказав покласти його назад.

За кілька хвилин викликали санітарне авто, поклали Олексу на ноші й повезли до лікарні. Коли я дійшов туди пішки, мені сказали, що в мюго приятеля розбите колінне яблуко й що він уже знаходиться в операційній залі.

– Місяць ліжка забезпечений, – сказала мені багатозначно медсестра, але цією вісткою не тільки не засмутила мене, а, навпаки, втішила.

«Місяць Олекса не зможе бути в інституті. Тим часом студенти поїдуть на останню практику й вернуться щойно через чотири місяці. За той час мені вдасться Олексу переконати, щоб не робив дурниць і не ліз на видиму загибель», – подумав я і пішов додому.

І досьогодні я вважаю цей нещасливий випадок ласкою Провидіння, бо, коли я пізніше приходив відвідати Олексу в лікарні, він страшно сердився і все нарікав, що не може поговорити з Лідою. Осмілився вже настільки, що просив, привести дівчину до нього, чого я, звичайно, на його велику досаду, не зробив.

По яких двох тижнях лежання в ліжку Олекса схуд, зблід і втратив свій войовничий настрій. Став смирний і лагідний, випитував при кожних відвідинах, чи не бачив, я Ліди, і, коли мені в міжчасі справді траплялося її побачити, довго випитував про подробиці зустрічі. Я мусів, по кілька разів оповідати, на якій вулиці і коло якого дому бачив Ліду, в якому напрямку вона йшла, в що була одягнена, який мала вираз обличчя і т. д.

– Скажіть, Павле, – спитав одного разу, пильно дивляись мені в очі, – чому ви не вірите в Лідину любов до мене? Чи справді в тому було б щось неприродне? Не заслуговую я на кохання?

Його обличчя, застигле в напруженому виразі безмірної ніжности, болючого щастя й глибокого смутку, було тепер таке шляхетне й гарне на тлі білої подушки, що я сам у цю хвилину відчув себе закоханим у свого приятеля, як жінка. І тому з усією щирістю, на яку лише міг спромогтися, я відповів:

– Ставите різні питання, Олексо. Ви варті кохання більше, ніж хто інший. І, коли б я був дівчиною, то, мені здається, покохав би вас до безтями. Але при всьому тому я не вірю, що Ліда вас любить: вона вас не знає, або, говорім одверто, знає вас з найневигіднішої сторони...

– Хочете сказати, що я – чудасій?

– Все, що не вкладається у форми звичного трафарету, видається нам чудним, друже... Вас також вважають диваком тому, що ви не подібні до пересічного людського штампу. На це можна різно дивитися, залежно від смаків, зате ваші внутрішні прикмети всі мусять признати зразком людського ідеалу. І коли я вам кажу, що Ліда вас не любить, то не для того, щоб ви зневірилися в собі, а, навпаки, для того, щоб ви постаралися наблизитися до вибраної вами дівчини й показали їй свою справжню вартість...

– Чому ж вона сама не поцікавиться мною ближче? – зідхнув Олекса.

– Тому, що вона не шукає женихів, Олексо. І це я вважаю також доброю прикметою. Вона не є з тих «квіток», на які «ваша бджола не хоче сідати», – пригадав я собі Зіну й усміхнувся.

Олекса сердито глипнув на мене зизом і відвів очі.

– А знаєте, – сказав після павзи, – я й справді чомусь боюсь дівчат ініціативних. Ви не думайте, що була тільки одна така, «квітка»; їх було далеко більше. Та й тепер є, таки між студентками... І такі є для мене найбільше страшними, себто, найменше симпатичними, хотів я сказати. Ініціятиву мусить проявляти мужчина, правда?

– Та всяко буває...

– Я знаю, що буває всяко, але я питаю, як повинно бути ?

– Ну, от! А щойно ж сказали, що Ліда повинна сама поцікавитися вами ближче.

– Е-е, вона тепер може, бо ж я вже перший нею зацікавився, перший! Ініціятива була моя. Моя! Розумієте? – і Олекса гордо вдарив себе в груди.

З уваги на хворобу Олекси я не хотів його дратувати й піддавати критиці таку «ініціативність», та й, зрештою, не мав я права намовляти його справді до рішучіших кроків, не знаючи наперед, чим це все могло скінчитися. Тож, радий, що Олекса відложив свій намір розправи з студентами, я постановив собі на майбутнє більше в тій дивній історії голосу не забирати й лишити подіям плисти так, як їм було призначено.

І дійсно, все йшло добре: студенти виїхали на дипломну практику, а Олекса видужав, виписався з лікарні, приступив до праці і, хоч увесь час говорив про Ліду, нічого вже не згадував про, хитрощі її товаришів. Збирався він знову писати до неї, але, мабуть, через те, що я його не відговорював, так таки й не вислав ні одного листа. Зате, чим більше наближався термін повороту студентів з практики, тим більше він нетерпеливився, а в останні дні я вже побоювався, щоб цей вогонь нетерплячки не спалив мого закоханого приятеля на попіл. Він запевняв мене, що, тепер буде вже рішучішим і за всяку ціну постарається зблизитися з Лідою, принаймні настільки, щоб дівчина звернула на нього увагу й відчула поважність його наміірів.

– Побачите, побачите! – говорив хоробро. – От, підійду до неї, спитаю, як їй поводилось па практиці, а навіть запропоную їй переглянути дипломну роботу. Для мене ж це – єрунда, знаєте...

Однак, коли Ліда повернулася, вся Олексина відвага раптом щезла, і він, приходячи до мене, уникав усяких розмов про своє кохання.

– Як же ви, Олексо, – спитав я одного разу, – бачили вже Ліду?

– Бачив... – якось неохоче відповів Олекса.

– Не говорили з нею?

– Ні. Все нема нагоди, знаєте... Вона така зайнята тепер підготовкою захисту диплому, що не випадає їй надокучати...

Я більше не випитував, бо розумів, що вся «ініціативність», на яку здобувся Олекса, вже вичерпалася, і більшого від нього годі чекати.

Та якось увечері він прибіг, розпромінений радістю, щасливий, і поклав перед мною на столі щось дбайливо загорнене в білий папір.

– Що це таке? – спитав я, розгортаючи, пакуночок. – Рожа?! Гм... Чи це не від Ліди часом?

– Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. – почав терти енергійно руки Олекса – Вгадали! І що ви на це скажете?

Я справді здивувався і зрадів одночасно.

– Ґратулюю! – вдарив Олексу по плечі. – Тепер скажу, що маєте досягнення: подарована квітка – це вже знак неабиякої ваги!

– Правда? Правда? А ви все не вірили. Мухомор з вас!

– Добре, добре, хай я вже буду, чим хочете... Але розкажіть, як же це сталося?

– Та дуже просто, – почав охоче Олекса: – були сьогодні вправи в лябораторії, і Ліда прийшла з оцією рожею. Я відразу зрозумів, що це неспроста, але вдав, ніби не помічаю нічого. Дві години студенти працювали, а я ходив і помагав. їм. І потім усі зібралися й пішли. Я – глип! – а на столі, біля якого сиділа. Ліда, лишилася рожа, зовсім зів’яла... Ц-ц-ц!..

Мабуть, моє обличчя виявило велике розчарування, бо Олекса відразу його помітив:

– Ви чого кривитеся, мухоморе? Вже хочете мене знову в чомусь перекопувати?

– Ні, Олексо, я вже вас переконувати не буду. Думайте собі, що хочете...

– Але ж рожа, рожа, приліпко ви клаповуха! Зів’яла рожа, розумієте?! Ліда в’яне від кохання, як рожа без води, і дає мені про це знати.

– Добре, добре, хай буде по-вашому... – сказав я кисло.

Олекса розсердився:

– Коли ви такі, то я вам більше ніколи нічого про Ліду не казатиму!

Однак, це була тільки порожня погроза. Випадок з зів’ялою квіткою, забутою, чи покинутою на лябораторному столі, зробив Олексу цілком божевільним від щастя. Він тепер говорив і сміявся безугаву та цілий світ бачив через рожеву призму свого щастя. Знову ті студенти, яких він збирався бити, стали його повірниками і щодня приносили йому якісь новини «від Ліди». Я вислуховував їх уже мовчки. Нетерпеливо чекав того моменту, коли всі вони роз’їдуться, і тільки зі страхом думав над тим, що може статися, як Олексі одного дня впаде до голови думка поговорити з Лідою.

Скоро, однак, я переконався, що мої побоювання є безпідставні і що Олекса ніколи до Ліди не відважиться заговорити, а його необгрунтовані й цілком неокреслені, зате тверді надії на якесь невиразне щастя дратували мене й змушували часто відступати від своєї постанови – не втручатися в його диванний «роман».

– Скажіть, – спитав мене якось Олекса, – скільки ще лишилося?

– Чого лишилося?

– Приліпка з вас! Скільки ще лишилося, питаю, чекати мені на Ліду?

– Та почекаєте, поки вона заміж не вийде... – сказав я їдко.

– За Олексу...

– За вас вона не вийде, Олексо, вибийте це собі з голови!

– От, я ж казав, що ви – мухомор.

– А ви – сліпий Отелло! Невже ви такі короткозорі, що не передбачаєте, який кінець буде вашого кохання?

– Ні, я навмисне стараюся не заглядати в майбутнє.

– От, у це я вірю!

– Добре, що хоч у це вірите... До речі, ви маєте облігації?

– Звичайно, маю. І що з того?

– Нічого. Я так лише собі спитав, між іншим... А знаєте, шкода, що тепер заборонили ловити рибу, а то – пішли б, правда?

– Та пішли б, – погодився я, радий, що Олекса змінив тему. – Якийсь карась здався б на вечерю...

– А ви знаєте той анекдот про облігації? – спитав Олекса, і по його очах було видно, що він зайнятий якоюсь упертою думкою.