Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

– Ой! Ви, здається, не Перелесник, а «Той, що в скалі сидить»! – засміялася Ліда. – Це ж він дає забуття.

– Неправда, Білочко, неправда! «Той, що в скалі сидить» дає забуття камінне й холодне. А Перелесник дає забуття солодке, вогненне, п’янке...

– Боюсь! Ще, чого доброго, забуду все, чого навчилася, і який з мене буде інженер?

– Не бійтеся, Білочко, не бійтеся! Забудьте тепер про науку, про дипломи й про цілий світ... Раз, два, три, чотири, раз, два, три, чотири... Так... Так... Бачите, як добре виходить?

– Справді...

«Білочка» м’якла в моїх обіймах і в ритмічних звуках танцю зливалася зі мною в одне єство. Але й «Перелесник» п’янів, забуваючи поволі, хто він, чого прийшов сюди і пощо завів знаймство з цією дівчиною, яка мала незабаром зникнути з його обрію.

Та це солодке, п’янке забуття перервали цілком прозаїчні крики невдоволення: «Годі! Годі! Цього ніхто не вміє танцювати ! Це тільки для гнилого Заходу призначене!»

Справді, модерні танці тоді щойно стали знані в нас, та й то здебільшого підлягали гострій партійній критиці, як танці розкладові, еротичні й занепадницькі. І тому, як тільки в залі залунали окрики невдоволення, оркестра на хвилину прийшла в нелад, а потім відразу ж переключилася на скаженого темпу польку, яка порвала за собою майже всіх присутніх. Затупали енергійно сотні ніг, знялася курява, закрутилися, як у калейдоскопі, збуджені, спітнілі обличчя.

З одного погляду в Лідині очі я зрозумів її бажання і знову вихром виніс її з залі в коридор.

– Ну, ніколи не подумала б, що я так натанцююся сьогодні! – сказала Ліда, прикладаючи долоні до розпалених щік.

– Ми здебільшого ніколи не можемо передбачити подій навіть найближчого майбутнього...

– Ой, і знову та багатозначність! Не лякайте мене нею, будь ласка...

– Я вас і не лякаю нею, Лідо. І, коли вже це справді страшно, то найбільше для мене самого...

– Хіба й Перелесникам також властиве почуття страху? – спита та лукаво.

– Я вже більше не Перелесник, Лідо. Я тепер звичайний собі ботанік.

– Фе-е-е, як це прозаїчно!

– Все наше життя прозаїчне.

– Коли б воно не було прозою, то як би могли пізнати розкіш мрій і щастя здійснення небуденного?

Я не міг скрити здивування в очах після цього питання, коли подивився на Ліду, а вона спитала знову:

– Чому ви здивувалися? Адже думка не моя і стара, як світ.

– Правда. Мене тільки здивувало, що ви висловили її саме тепер, і то з таким глибоким зрозумінням...

Ліда знову зніяковіла й обернулася до вікна.

Коли я сказав, що не почуваю себе більше Перелесником, я сказав щось більше, як правду. Після того, як випустив Ліду з обіймів, після того, як пригадав собі свою обіцянку Олексі, світ мені видався сірим, нудним і нецікавим. А після того, як Ліда висловила свою «стару, як світ» думку, до того почуття долучився ще й сум. Я не мав бажання більше ні жартувати, ні говорити, ні навіть думати. Що почувала і що думала Ліда, я не знав, але вона не обзивалася довго, і між нами запанувала підступна, багатозначна мовчанка, яка ставала незручною. Видно, що дівчина це зрозуміла, бо почала несподівано з першої думки, яка їй прийшла в голову:

– То ви кажете, що Олексій Михайлович належить до людей вийняткових?

– Безперечно. Але він вас і так не цікавить.

– Дійсно, не цікавив ніколи. Але, коли він ваш приятель... себто, коли ви про нього стільки наговорили, так його розхвалили, то...

– Я про нього дуже мало сказав, Лідо, дуже мало! А всі мої розхвалювання і в десятій частині не вичерпують позитивних прикмет Олексиної вдачі. Я про нього такої високої думки, такої високої...

– Що не помічаєте мінусів?

– Помиляєтесь, Лідо! Я знаю його мінуси краще, ніж хто інший, і тому з такою певністю тверджу, що ті мінуси є нічим у порівнянні до всіх плюсів. В тому можу вас запевнити, чим хочете!

– Ви так дивно говорите, ніби маєте спеціяльне завдання піднести Олексія Михайловича в моїх очах на п’єдестал...

– Так, мені хотілося б, щоб ви Олексу належно цінили.

– Чи це має якесь важливе значення? – насторожилася дівчина.

– Має.

– Що?!

– Нічого, Лідо, – поспішив я її заспокоїти, бачачи, що зайшов трохи далеко. – Я дуже люблю Олексу, і мені неприємно, що хтось його вважає тільки диваком і ставиться до нього, як до «талановитої дитини з великими фізичними дефектами»...

– Вас це образило? – подивилася Ліда мені в очі винуватим поглядом і злегка, торкнулася мого ліктя.

– Мене це заболіло, Лідо, але ще більше мене заболіло те, що він поступив так грубо. Не розумію просто, як він міг так зробити?

– Ви ж самі щойно сказали, що його до кінця ніхто не може зрозуміти...

– Правда. Він постійно дивує своєю поведінкою, інколи смішить, інколи сердить і обурює, але в тому, може, і найцікавіша його прикмета, його чар.

Ліда подумала, подумала й усміхнулася.

– А все ж, мати такого приятеля, – сказала вона, – річ клопітлива.

– До деякої міри і це правда...

– Такі люди, по-моєму, при всій своїй доброті й інших високих прикметах, можуть втомити, надокучити, стати навіть осоружними.

– Що ви, Лідо?!

– Неправду кажу?

– Безперечно, помиляєтесь! На тлі тих пересічних людей, що виглядають, як манекени на модних журналах, Олекса є зовсім новою, оригінальною постаттю, і, зустрічаючись з ним, я кожного разу тільки відпочиваю.

– Відпочиваєте власне тому, що тільки зустрічаєтесь, – заперечила Ліда.– Найсмачніші й найбільш делікатні страви нам приїдаються, коли ми їх їмо у великих дозах. А, от, хліб – проста річ – не приїдається ніколи. Ви... не смійтеся з такого примітивного порівняння, тільки ж справді мені здається, що оригінальність перестає бути оригінальністю, коли стає повсякденним явищем, і втомлює та надокучає ще більше, як пересічність... Ну, уявіть собі, що ви маєте таку надзвичайну «оригінальну» жінку. Чи своїми постійними витівками вона дала б вам щоденний відпочинок?

Я застиг з приготованою фразою оборони на устах і почув, що останнім питанням Ліда вибила мені ґрунт з-під ніг. Пригадалася мені порівняно недавня розмова в лікарні, коли я впевняв Олексу, що, бувши дівчиною, я б закохався в нього до безтями, і тепер спитав себе: «Справді, чи міг би я одружитися з дівчиною такої вдачі, як він?» «Ні, ніколи!» – прийшла відповідь. І вслід за тим гаряча хвиля сорому, що зродилася десь у глибині душі, вдарила мені в голову. Яку ролю відігравав я знову? Що б сказала ця щира і горда заразом дівчина, коли б дізналася про справжню мету моїх розмов?! Я мало не закрив обличчя руками, бо видавався собі негідним стояти поруч цього милого сотворіння, що мало звання інженера й одночасно було подібне до білочки. Найвідповіднішим було б схилитися до цих маленьких ноженят, взутих у дитячі білі черевички, сказати всю правду й просити пробачення. Але, з другого боку, виринав переді мною Олекса, той милий, щирий, диванний Олекса, що стільки надій покладав на цей вечір і на мене. Чи він не був гідним цієї дівчини? Якої взагалі дівчини в світі він не був гідний? І я б усе зробив, щоб побачити Олексу в парі з Лідою, тільки не міг зробити одного: не міг більше ні словом загикнутися про Олексу.

Ми стояли поруч, перехилені через вікно, а між нами вмостився третій гість – мовчанка. Вже вдруге вона підкрадалася до нас, насмішлива й зухвала, підказуючи думки, яких ми не важилися ні висловити вголос, ні довести до кінця у своїх мозках. Молоді дерева, якими був обсаджений будинок, десь там унизу багатозначно хитали кучерявими головами й недискретно* зідхали, тягнучись до вікон поверху, звідки виривалися гучні мельодії оркестри й гомін веселої забави. Ніби відповідаючи цим зеленим свідкам, я також зідхнув з самої глибини душі, і від того значення мовчанки ще збільшилось.

– А я завтра вже їду, – обізвалася, на моє зідхання Ліда.

– Додому?

– Так, спочатку додому.

– А потім?

– Потім їду далеко-далеко, аж за Ленінград, у Мсту. Чули про таке місто?

– Чув. Там десь концентраційний табір і фабрика порцеляни, чи що...

– Так...

Лукаво моргали зорі, внизу кипіло шумовиння чорної зелені, а темрява здригалася від розкотистих солов'їних руляд та одноманітно-впертого сюрчання коників.

Ми слухали й дивилися, кожне зайняте своїми думками, а лукава мовчанка робила своє і пряла на невидимій прядці між нашими серцями тоненьку й чуйну ниточку зв’язку, по якій пробігав то несміливий вогник, то колючий холодок солодкого болю. Я відчував його просто фізично, але не боронився, не тікав, навпаки, серцем ішов назустріч до чогось незнаного й давно очікуваного, страшного й бажаного, знайомого й нестріваного досі.

Хто знає, скільки б тривала і чим би скінчилася та мовчанка, коли б за нашими плечима раптом не впало:

– Ось, де вона!

– Піймали, можна сказати, на гарячому!

Це було таке несподіване, що ми обоє здригнулися і разом, обернулися назад: перед нами стояв гурток випускників з багатозначними усмішками на обличчях.

– Вибачте, що перебиваємо вам вашу любу розмову, – сказав один, – але ми хочемо зробити на прощання ще одну спільну фотографію. Ходи, Лідо, фотограф уже чекає...

Ліда глянула на мене й винувато всміхнулася:

– Вибачте, Павле Степановичу...

– Але ж звичайно! – вклонився я. – Ідіть, Я також мушу піти пошукати Олексія Михайловича...

І ми розсталися...

Я зійшові сходами вниз, вийшов на подвір’я, сів на лавочці під молодими тополями й закурив.

«На прощання», «на прощання»! – повторював механічно в думках, і щось болюче стисло мене за серце. Навіщо я йшов на цей вечір? Навіщо знайомився з Лідою? Чи ж я не знав, що воно так скінчиться? Себто, знав, що для Олекси це скінчиться нічим... Але чи думав я, що і для мене тут буде приготована чарка зайвого болю і несподіваної втрати? Познайомитися тільки для того, щоб зараз же розстатися, знайти, щоб загубити!

«На прощання», «на прощання»!

Доля покпила собі з мене... Доля? Ні, не доля, а справедливість, і не кпини, а заслужена кара!

– Та що це я?! – спитав я сам себе, схоплюючись з лавки. – Чи й справді не вмовляю в себе, що за два танці закохався?! Які дурниці лізуть у голову! Вона ж завтра їде назавжди! Треба ж думати тверезо... От, зараз піду, попрощаюся і поставлю на всьому крапку! Зрештою, для чого йти? Що вона мені? Ні, це все єрунда, як каже Олекса. Найкраще зроблю, як піду просто додому й ляжу спати.

Нервовим рухом я відкинув недокурену цигарку, перейшов порожнім коридором і вийшов на вулицю. На хвилинку зупинився, подумавши, чи не варто й справді знайти Олексу, але потім махнув рукою і рішучим кроком попростував додому.

Але, дивна річ, чим далі відносили мене ноги від інститутського будинку, тим ближче моє серце ставало до Ліди, до цієї милої дівчини, що мала дитячі ноженята й диплом інженера, що вміла говорити так розумно й розважливо, а була подібна до білочки. Спрядена хитрою мовчанкою еластична ниточка натягалася й натягалася, і що крок далі – то більший біль викликала. Врешті, це стало таким нестерпним, що я обернувся і пішов назад. Та по кількох кроках сказав собі ще раз: «Ні!!!» і на цей раз таки попростував додому.

Біль змінився злістю, і я переніс її на Олексу.

– Дурень! Зрадник! – кричав я в душі. – Боягуз нещасний! Запевнити мене, що буде рішучим, що переведе якісь свої ідіотичні плани в життя, а потім у найрішучіший момент ганебно втекти, грубіянськи образити дівчину й лишити мене самого з нею! Виставити мене на сміх і... на небезпеку! – висміяв я заразом і себе.

Коли доходив додому, раптом пригадав собі, що не маю ключа: замикаючи двері, Олекса поклав його до своєї кишені. Це ще більше розлютило мене, і я вирішив навіть виламати вікно, але до інституту не вертатися. Був такий лихий, такий лихий, що в мене аж руки тряслися, а сірники ламалися в пальцях і не хотіли загорятися, коли я спробував запалити цигарку.

Та моя злість обернулася у велике здивування, коли побачив, що крізь нещільні віконниці моєї кімнати падає на хідник вузенька смуга світла. Це означало, що Олекса мене випередив і повернувся скоріше.

Я влетів до мешкання, як буря, як бог помсти, але, тільки глянувши, на Олексу, став, як укопаний: він сидів нерухомо у фотелі, а. по його обличчі збігали сльози.

Першим моїм рухом було – кинутися до нього, обняти за плечі, обтерти сльози й пожаліти. Але я стримався. від цього, а натомість, скидаючи піджака, похмуро й їдко заговорив:

– Плачте, плачте, дурний боягузе! Тепер можете плакати: дівчина, яку ви втратили, варта сліз...

Олекса мовчав.

– Скажіть мені, чого ви втекли? – продовжував я.

– А ви? – байдужо перепитав мене Олекса.

– Я? А що ж я мав робити після того, як ви втекли?

– А що я мав робити після того, як вона сказала, що їй на мене жаль дивитися, як «на дитину з великими фізичними дефектами»?

– Олексо! Ви... ви підслухували?!

– Підслухував, – спокійно хитнув головою Олекса. – Стояв тоді за дверима й слухав.

– Це свинство, Олексо! Це нечуване свинство!!!

– Ет, єрунда! Мені ж треба було знати, що ви говоритимете.

– Гаразд! – сказав я, розсуваючи зашморг краватки й розстібаючи комірець сорочки. – Гаразд! Добре хоч це, що я тепер позбавлений неприємности переповідати вам нашу розмову...

– Воно й так було б непотрібне, Павле, – сумно заговорив Олекса. – Зовсім непотрібне! Коли ми тільки ввійшли в залю і я її побачив, – відразу зрозумів, що все це непотрібне, розумієте? Я переконався в одній секунді, що ніколи не наважуся з Лідою заговорити, чи там, обняти її, як ви показували. Я тоді на все перекреслив усі свої надії й пляни, а вам сказав виразно: «Тепер уже запізно!» Хотів навіть вас не пустити, коли ж ви, як цап, поскакали до неї людям через голови. Отак: брик-брик! – і поскакали. Ц-ц-ц!..

Він ніби сміявся, але з очей його потекли ще рясніші сльози.

– Не здумайте лишень жаліти мене, – попередив він мій рух, – і не кажіть мені нічого! Так мусіло статися – і так сталося, бо я не належу до тих, кому судилося мати жінку й дітей... я... Ви правду казали... Я не знав би, що з жінкою робити... Дурив себе, знаєте, що можу на таке ззажитися... А тепер більше не дуритиму! Тепер – кінець, Павле, кінець!

– Так, тепер кінець! – автоматично повторив я за Олексою і закрив лице руками.

У хаті повисла сумна й безнадійна тиша. Вона так заколисала мене, що я забув про цілий світ, і тому здригнувся, коли до мого слуху донеслося Олексине хіхікання:

– Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Знаєте, що, Павле?

Я підвів голову і, на своє величезне здивування, побачив, що Олекса не тільки перестав плакати, але проявляє всі ознаки невимовної втіхи.

– Я маю пропозицію, Павле, – оживлено продовжував Олекса: – давайте зап’ємо з вами брудершафт!

– Ет, якраз знайшли відповідний момент! – відмахнувся я з досадою.

– Ц-ц-ц!.. Момент чудовий! За всі роки нашого знайомства не було кращого й відповіднішого, знаєте? Тільки я горілки не п’ю, про це я вже від самого початку вам сказав. Але горілка єрунда! В горілці нема ніякої символіки! Знаєте, що? Я завтра принесу отой свій свердловський винахід – і ми вип’ємо! Вип’ємо обидва, бо ж і вам він потрібний, ще більше, як мені! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..

Олекса відкинувся па спинку фотеля і зайшовся щасливим сміхом. Але я, мов опечений, підскочив на стільці й кинувся на свого гостя:

– Геть!!! – крикнув, задихаючись від обурення. – Забирайтеся мені зараз звідси, бо я не можу на вас дивитися!!!

– Ну, от! – посумнів Олекса й підвівся. – Я вам хотів добре порадити, а ви сердитесь...

– Олексо, тікайте!

– Я не тікаю, а просто йду... Два дні по брудершафті були б дуже неприємні, але висліди – радикальні! Кажу вам це на підставі власного досвіду, знаєте? Ц-ц-ц!..

Хіхікання він скінчив уже за порогом, а я зі злістю затріснув двері й замкнув їх на ключ.

Напився води, обмив лице й голову, закурив цигарку й почав нервово ходити по кімнаті, відкидаючи стільці ногами. Тремтів при думці, що Олекса ось-ось зараз вернеться і постукає. Здавалося, що тоді вже дам собі волю, накинуся на нього і... і не знати, що з ним зроблю.

Та, коли Олекса справді вернувся й поторгав за ручку дверей, я не зробив нічого, навіть не відізвався і не відчинив. Ходив далі по кімнаті, і стискав кулаки.

– Слухайте, ви, приліпко! – забубоніло під дверима. – Ви собі можете замикатися, але я знаю, що звук і крізь залізний замок проходить. Ц-ц-ц!.. Так, отже, знайте, що завтра і ви і Ліда будете про мене цілком інакшої думки! Зрозуміли? Мені ні брудершафт, ні ваша думка непотрібні, але я пообіцяв і зроблю! Запам’ятайте: завтра я буду з Лідою говорити! Ви добре мене чули?

– Ідіть до дідька!

– Ц-ц-ц!..

***

Ранком я встав розбитий, як дрантивий* горщик, і, коли подивився до дзеркала, мав таке враження, що бачу перед собою найшляхетнішого роду лісову кислицю. Аж самому ще кисліше стало на душі.

Дивно. Дуже дивно, як це раптом усе змінилося за кілька годин! Чи ж давно я почував себе таким бадьорим, радісним, молодим? І от зустрів на годину дівчину, що її безнадійно любив мій приятель. Та дівчина пожартувала зї мною, обмінялася кількома думками й пішла. А серце моє після того лишилося порожнім, як бочівка від вина, в дні якої виверчено діру. І мені тужно, мені жалко, мені невимовно тяжко подумати, що ця дівчина за кілька годин поїде назавжди звідси. Поїде геть, спокійна й усміхнена, така, як я бачив її вчора, поїде, навіть не допускаючи думки, що хтось тужитиме за нею.

Ет!

Я безцільно тинявся по хаті, не знаючи, за що взятися. Годилося б використати вихідний день на мою кавалерську господарку, як я завжди робив: повитирати порохи, поскладати порозкидані речі, витріпати і провітрити постіль, зібрати брудну білизну для прання, вичистити брудне начиння, погострити бритву і взагалі зробити багато інших речей, на які в мене постійно бракувало часу. Але сьогодні я не міг нічого того робити. Все мені видавалося дрібничковим і непотрібним. Тому я лишив усе, як було, а сам зібрався й пішов до ботанічного саду. Гадав, що там вдасться мені чимсь зайнятися й забути про свою нудьгу.

Та, коли прийшов на місце, на мене з безлюдних дослідних ділянок і квітників, з порожніх теплиць і лябораторій повіяло таким сумом, що я мерщій позабирав свої папери й записки та вернувся додому. Був переконаний, що дома працювати краще.

Але й дома робота не клеїлася. Речення не в’язалися докупи, потрібні слова повтікали з голови, а врешті-решт і всі мої досліди над тютюнами й уся моя робота в цій галузі видалися мені такими безвартісними й непотрібними, що я покинув усе і перед самим обідом ліг спати.

Спав глибоко нездоровим сном, з якого вирвав мене прихід Олекси.

– Фе, – сказав він, переступаючи поріг, – і як ви можете в такій атмосфері спати?! Накурено, душно, а ви ще й віконниці позачиняли!

І, не питаючи мого дозволу, він навстіж порозчиняв вікна, крізь які зараз же до кімнати увірвався гарячий, свіжий вітер.

– Але ж ви й виглядаєте! – заломив руки Олекса, подивившись на мене при яскравому денному світлі. – Цілком, як п’яниця після безсонної ночі. Фе, аж дивитися бридко!

Вирікши своє зауваження, він пірнув у фотель, потягнув зі стола якусь книжку й почав її переглядати. Я також мовчки вийшов до передпокою, вмився, зачесався, потім сів на ліжко й закурив. Був розслаблений сном і злий.

– Ви чому мовчите, мухоморе? – спитав Олекса, відкладаючи книжку.

– А вам хочеться говорити? – бовкнув я неохочо.

– Хочеться, – кивнув головою Олекса і раптом, по його обличчі розіллялася усмішка, як масло по гарячому млинці.

– То говоріть...

– Ви мене питайте, а тоді я буду говорити.

– Коли ж я не маю охоти питати.

– Справді? Ц-.ц-ц!.. Та спитайте, хоч що небудь!

– Відчепіться ви від мене! – вибухнув я. – Мені світ немилий, а вам все жарти в голові!

– Бо ви мухомор: труїли мене, труїли, поки самі власної отрути не ковтнули, так як я колись свого винаходу у Свердловську. Ц-ц-ц!..

– Бачу, що ви сьогодні дуже веселі. Може, ви й тепер свого винаходу випили? – спитав я зі злою іронією в голосі.

– Не пив! – весело й енергійно заперечив Олекса. – Не пив і вилікувався. Здоровий, як риба!

– Слава Богу!

– Певно, що слава Богу! Тепер і вас буду лікувати! Ц-ц-ц!..

– Дякую. Я ніколи не був хворий па голову...

– Зате, ви хворі на серце, так? Ц-ц-ц!..

– Олексо! – сказав я з осторогою.

– Ц-ц-ц!.. Герой! Все мене повчали, неморальні наочні приклади давали, а як прийшлося до діла – пас! Ц-ц-ц!..

– Олексо!!! – повторив я ще більше загрозливо.

– Тільки не лякайте мене, будь ласка, не лякайте, бо я сьогодні нікого не боюсь!

– Справді, ви сьогодні ще більше безличні, як завжди...

– При чому тут безличність? Ви пам’ятаєте, що я вам учора на прощання сказав?

– Пам’ятаю: казали, що будете говорити з Лідою, – сказав я їдко, знаючи, що Олекса цієї обіцянки не дотримав.

– Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. – захіхікав Олекса, хрупнув пальцями й затиснув долоні колінами з видом скрайнього вдоволення.

– І прийшли знову кликати мене за посередника? – продовжував я.

– Ц-ц-ц!..

– Шкода було вашого труду: я на цей раз не піду!

– Ц-ц-ц!.. Не зарікайтеся, бо підете! Ц-ц-ц!..

Я тільки зміряв Олексу лютим і високомірним поглядом, але не вважав за потрібне відповідати.

– Ц-ц-ц!.. А яке ви морожене найбільше любите?

– Гаряче.

– Ні, я питаю, з чого?

– З рицини.

– Ц-ц-ц!.. Рицинового мороженого не буває.

– Справді? Тоді часникове.

– Часникового також не буває. Це ви навмисне зі злости таке придумали. Є морожене вершкове, шоколядове, полуничне, цитринове...

– І дьогтяне...

– Ц-ц-ц!.. А знаєте, що за кордоном залізничні квитки дійсні цілий місяць? Не так, як у нас: на який день вибитий компостер – на такий треба їхати. А за кордоном – купив квиток сьогодні, а їхати можеш через місяць.

– За кордоном квитки навіть у борг дають: візьмеш сьогодні, а заплатиш через рік...

– Ц-ц-ц!.. – сміявся Олекса, ні трохи не ображений моїми кпинами. —І це ви також видумали. А... ви знаєте ту стару березу, що росте в кінці парку? Її в молодості буря зігнула, і вона росте лежачи. Цікаво, правда?

– Зовсім не цікаво!

– Ух, який з вас мухомор! Ви маєте чисту сорочку?

– І скажіть мені, – з розпукою в голосі закричав я, – чого ви до мене причепилися?! Когось називаєте приліпкою, а самі прилипли, як шевська смола!

– Ц-ц-ц!.. Перше скажіть ви мені, що таке «приліпка», а що «,шевська смола»? Ну, от, шевська смола і якийсь предмет зліпилися разом. То що є приліпка: сама смола, чи той предмет, що до неї причепився?

– Подумайте самі над цим: адже маєте тепер голову вільну від амурних думок...

– З того виходить, що цими думками тепер ваша голова зайнята?

Хоч який я був злий, але на цей раз не витримав і усміхнувся, а Олекса захіхікав так енергійно, що аж фотель почав їздити.

– Маєте щастя, Олексо, – промовив я, ледве стримуючи сміх, – що ми приятелі і що у вас на моєму рахунку є також досить насмішок. У противному випадку...

– Що було б?

– Набрали б поза вуха...

– Я?! Від вас?! Ц-ц-ц!.. Та я вас однією рукою поборов би! Не вірите? Ану, давайте поміряємося! – і Олекса встав.

– Ат, відчепіться! – махнув я рукою. – Тут і так від спеки людина ледве дихає, а вам боротися захотілося.

– А коли б не було спеки, ви б відважилися зі мною боротися?

–Відважився б.

– Ну, і опинилися б за дві хвилини на землі.

– І що з того? Кидатися на когось з боротьбою – це ще далеко не означає певности у перемозі.

– Га? А, так, звичайно... Бачу у вас великий поступ... І, до речі, я сьогодні говорив з Лідою, – випалив цілком несподівано на кінець.

Я так шарпнувся при цих словах, що мало з ліжка не впав.

– Що, що, що?!! – наставив ухо. – Що ви сказали?!

– От, прикидається глухим, як зломана голка!

– Що?!

– Ну, як зломана голка: як комусь відламають одиноке вухо, то ясно, що буде глухим. Зрештою, голка і з вухом глуха, правда?

– Ви не морочіть мені голови голками! Ви повторіть те, що сказали!

– Го-во-рив сьо-го-дні з Лі-до-ю, – виспівав роздільно Олекса. – Чули?

– Чув, але не вірю! А це при якій нагоді?

– При звичайній: пішов до неї до гуртожитку, викликав і сказав, що маю дуже поважну справу.

Я тільки очі вирячив і розкрив рота від здивування, а Олекса, використовуючи моє остовпіння, спокійнісінько продовжував:

– Дівчата саме там валізки спаковували, до виїзду приготовлялися. Ліда також. Сумна, така, прибита. Але, як лишень побачила мене, покинула все й вийшла в коридор. Тільки ж у коридорі незручно говорити, розумієте самі... То ми пішли в парк, у «Літній Ресторан», знаєте? Замовили морожене й почали розмовляти... Ліда любить найбільше вершкове морожене, а я – полуничне...

– Чекайте, чекайте! – перепинив я його, розтираючи чоло. – Це все вам при снилося, чи ви попросту фантазуєте?

– От іще приліпка з вас! – обурився Олекса. – Адже я вчора сказав вам, що говоритиму з Лідою, чи ні?!

– Та вчора ви багато дечого говорили...

– Ну, так, звичайно... Трохи того... «Крила мрій», одним словом. Але сьогодні все було так, як я вам оце кажу.

– Неймовірно! – вишептав я і чомусь глибоко схвилювався. – І про що ж ви з нею говорили?

– Про найголовніше: я відразу їй усю правду сказав.

Пригадавши собі випадок з «Вістями», «Правдою» і зів’ялою рожею, я полегшено зідхінув і розсміявся:

– Ну, ну, і яка ж то була та «правда»?

– Як це «яка правда»?! Звичайна: сказав Ліді, що давно був закоханий в неї, що не смів перший заговорити, що слухав студентів і що вчора просив вас за посередника між мною і нею.

– Ви це сказали?! – жахнувся я.

– Та певно, що сказав! Навіть признався, як я вас обидвох підслуховував крізь двері, а також оповів і про ваші почування...

– Олексо!!!

– Що?

– Ви брешете!!! – кричав я, трясучись від гніву й переляку. – Ви не сміли їй того сказати!!!

– Чому не смів? – здивувався Олекса. – Або ж я когось боюся, чи що?

Я подивився на нього, подивився і зрозумів, що він говорить правду, що він справді зробив так, як казав: пішов, викликав Ліду, повів її на морожене й усе оповів, йому – що? Йому, коли щось прийде в голову – все «єрунда». «Його ніколи не можна пізнати до кінця» – пригадалися мені мої власні вчорашні слова, і я тяжко сів на місце. Від обурення не міг дібрати ні виразів, ні відповідного тону, щоб належно висловити свої почування. Зрештою, чи найтерпкішими й найрізкішими словами можна було тепер щось направити? Чи можна було щось завернути? Пропало!

– Ну, і що Ліда на це? – спитав я зі страхом.

– Ліда? О, вона спочатку дуже розгнівалася, знаєте, а потім почала сміятися. Ох, як вона сміялася!

«Ще гірше! – подумав я. – Коли б тільки гнівалася – пів біди. Але, коли почала сміятися – то, значить, не вважає нас гідними навіть свого гніву»...

– Так, Олексо, – сказав уголос, – вона мала рацію: оба заслуговуємо тільки того, щоб нас висміяно... Ну, а далі? Чим це скінчилося?

– Скінчилося просто: я признався до вини, а потім зложив Ліді пропозицію руки й серця, і вона її прийняла.

– Як?!! – схопився я на ноги, мов ужалений. – Не може бути!!! Я в це ніколи не повірю!!!

– Ц-ц-ц!.. – сміявся вдоволено Олекса. – Мухомор! Ви ніколи мені не довіряли. А я вам кажу ще раз: Ліда погодилася.

Я сверлував Олексу поглядом, думаючи, що він зараз розсміється й відкличе свій жорстокий жарт. Але ні. Олекса, правда, щасливо всміхався, але не брехав і не жартував. По всьому було видно, що казав правду.

І я зненавидів Олексу в цю хвилину пекучою ненавистю подоланого суперника, відразу забувши про всі його позитивні риси, про нашу дружбу і про все добре,, що він зробив для мене й для інших людей. Я бачив лише перед собою гостроносого дивака з усіма його негативними сторонами. І Ліда годилася йти за нього?! Чому? Для чого? По якому праву?!

Я відчув, як щось раптом рунуло в моїй душі, зламалося, завалилося і наповнило мої груди холодною отрутою. Тепер лиш усвідомив собі повністю, що кохав Ліду, а ще більше покохав той ясний і милий слід, який вона лишила по собі після нашого короткого знайомства. І коли б вона виїхала, коли б доля судила нам вічну розлуку, я напевне на все життя зберіг би в серці, як великі святощі, ніжний образ цієї чудесної білявої дівчини з дитячими ноженятами і званням інженера. Образ Білочки! А тепер? У сильветці, витканій з проміння мерехтливих зірок, перенизаній пахощами літньої ночі, овіяній солов’їним співом і солодким сюрчанням коників, проступили грубі й цинічні риси другої Зіни. Навіть Зіни в гіршому виданні. Бо Зіні можна було все ж таки багато вибачити. Але цій?! Цій, дівчині, що скінчила інститут, одержала диплом інженера і мала забезпечене становище в житті! Чого їй ще було потрібно? Не виходила ж заміж за Олексу з любови, не виходила й з необхідности – виходила з розрахунку. Якого? Що змусило її дати згоду людині, яка в неї вчора ще, крім понижаючого жалю й байдужосте не викликала нічого? І як це просто у неї вийшло: збиралася їхати додому, а звідти – на роботу; тут прийшов, можна сказати, зовсім незнаний чоловік, викликав, запросив на морожене, освідчився – і вона відразу ж погодилася. Коли б навинувся хтось інший – пішла б і за іншого... Ух, як це гидко!

Я пройшовся по кімнаті туди й назад, сів, устав, знову сів, знову встав і сів, потермосив себе за волосся, а накінець їдко розсміявся:

– Ну, і що ж? – спитав. – Була Ліда щаслива?

– Ц-ц-ц!.. Куди відразу й сум її подівся! Зраділа, засяяла і в приступі радости обняла мене за шию і поцілувала отут, – Олекса показав на щоку. – «Ви, – сказала, – найкращий у світі хлопець! Павло правду сказав»...

Я стиснув зуби й кулаки, немов би мені хтось наступив на мозоль у серці, а Олекса продовжував:

– Не побоялася, знаєте, в ресторані мене поцілувала! Розумієте? Ц-ц-ц!.. До речі, там тоді нікого не було, тільки ми вдвох...

– І як же це? Ви не вмерли від поцілунку?

– Ні, – відповів спокійно Олекса, не помічаючи в моєму питанні ні терпкої насмішки, ні лютої ненависти. – Коли б умер, то не прийшов би до вас.

– І коли ж весілля? – продовжував я далі роздовбувати власну рану.

– Ц-ц-ц!.. Який ви нетерпеливий! Вам відразу й весілля. Не знаю... Ліда казала, що мусить ще з вами побачитись, а тоді вирішимо, коли весілля.

– Зі мною?! А я ж тут при чому?!

– Це вже вам Ліда скаже.

Для мене відразу все стало ясним:

«Пастка! – пролетіла думка в голові. – Подвійна гра! Вона вчора помітила, що не байдужа мені, і тепер пробує щастя: Олексу тримає в резерві, а одночасно наставляє сіті, на мене. Коли не вийде зі мною – піде за Олексу. Що не крок – то гірше! Ух, яка погань! Який цинізм! Цікаво тільки, чому вона перше місце дає мені? Адже під матеріяльним оглядом я жебрак у порівнянні до Олекси. Видно, що "кохання" все ж таки деяку ролю відіграє... Ха-ха-ха! Зрештою, дідько її бери! Але Олекса! І це він має впасти жертвою такої потвори?! Бідний чудасій: осліп і одурів – нічого не бачить...»

Я зімняв недокурену цигарку й встав, заложивши руки в кишені.

– От що, Олексо, – сказав холодно, – я, звичайно, не вірю в те, що мені вдасться вас переконати. Але, як ваш приятель, вважаю своїм обов’язком примусити вас подумати над цим шлюбом. Мене дивує, що Ліда так скоро погодилася: адже фактично вона вас зовсім не знає.