Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

– Та то я так собі придумав... Зрештою, для Сталіна і собачим сином бути – завелика честь. Чай будете пити? – спитав на кінець таким тоном, ніби не я, а він був господарем.

– Зараз іду запалю примус, – сказав я, підвівшись на ноги.

– Та ні, сидіть уже! Статуя з приліпкою! – показав Олекса на мого носа й пішов до передпокою.

Чути було, як тарахкотів чайником і примусом, а потім спитав:

– Слухайте ви, вчений ботаніку, чи то правда, що китайці числять вік людини, не від народження, а на дев’ять місяців більше?

– Не чув, не знаю. Хто вам це сказав?

– Один, чоловік у Свердловську... А як ви дивитеся на цей випадок з квазімодихою?

– Цей випадок був з вами, Олексо, а не з «квазімодихою»! Тамара тут ні при чому. Ви ж батька сватали, а не її.

– Що там батько! Батько тільки був собі між іншим... А вона, думаєте, не догадувалася?

– Навіть коли й догадувалася, то це ще не було підставою вважати її своєю нареченою. На чому ви будували свої пляни?

– Та от так, знаєте: весна, бджоли прокидаються, сади цвітуть, солов’ї співають, серце співає... Все тоді хоче кохання. Отже, і я думав собі... Гм...

– Думали собі, що, сівши на крила мрій, уже й оженитеся?

– Га? А-а, так, звичайно... І з мрій вийшов пшик!

– Жалуєте?

Олекса, скінчивши з примусом, увійшов до кімнати і сів у фотель.

– Ні, не жалую. Себто, за мріями жалую, а за нею – ні. Коли дізнався, за кого вона виходить заміж, відразу сказав собі, що вона – звичайна квазімодиха і перестав її любити. Вірите?

– Вірю. І, правду сказавши, добре, що так скінчилося. Вона б вам не дала щастя.

– Тепер я це сам бачу... – сказав Олекса з великим сумом у голосі.

– Нічого, друже, – підбадьорив я його. – За науку завжди треба платити. На другий раз будете мудріші. Знайдете собі ще дівчину, яка вас зрозуміє і оцінить.

– І полюбить.

– Так, звичайно, і полюбить.

– Трудно мені буде таку знайти...

– Трудно, – погодився я. – Але, коли знайдете, то, можете бути певні, що будете щасливі.

– Чому?

– Тому, що дівчина, яка зуміє оцінити всі ваші позитивні прикмети, буде розумна й серйозна. А це і є запорукою повного, довготривалого щастя.

Незабаром закипів чай, і ми сіли вечеряти.

– До речі, – спитав Олекса, – що то у вас з носом?

Я почав оповідати, але Олекса, як видно було по очах, думав про щось інше і перебив мене на півслові:

– Виходить, що, коли б вік Сталіна обчисляти по китайських законах, то він народився б двадцять першого березня?

– Та чого вас це так цікавить?

– Так собі.. Хіба не можна спитати?

– Та можна, чому ні. Але вас якраз не це цікавить, а щось інше.

– Що саме?

– Того вже я ніяк не знаю, тільки бачу, що ви щось придумали.

– Ет, єрунда! «Крила мрій»! Що ви робили в Криму?

– Робили дурного роботу: випробовували, які ґатунки тютюну там найліпше вирощувати. Витратили масу коштів і праці, щоб дізнатися те, що вже знали неграмотні татари сотні років тому.

– Ц-ц-ц!.. Ну, і цікава була ваша науково-дослідна робота?

– Та що ж... В кожній роботі можна знайти щось цікаве.

– А я, от, коли б уже і взявся за науково-дослідну роботу, то тільки при переконанні, що винайду щось надзвичайне.:

– Наприклад?

– Ну, наприклад, машину часу.

– Що, що?

– Машину часу, кажу. Та чого ви так здивувалися? Це ж я так собі кажу, між іншим... От Герберт Велз писав колись про машину часу. Читали? Єрунда, звичайно, «крила мрій», неможливість, але – цікаво!

– Ач, який ви хитрий, Олексо! – засміявся я. – Винайшли б таку машину, сіли б на неї і чкурнули б геть від нашої дійсности, а своїх друзів лишили б загибати. Так?

– Зовсім ні! – з запалом запротестував Олекса. – Я б таку машину використав на те, щоб понаправляти всякі історичні несправедливості.

– Як саме? – спитав я, вже зацікавлений.

– Ну, от, наприклад, я вернувся б до тих днів, коли Сталінові, чи там Сосові, було за китайським рахунком усього три місяці...

Олекса замовк, а на обличчі в нього застигла мрійна посмішка.

– І що далі? – спитав я, запиваючи своє питання чаєм.

– Та нічого... Піймав би стару Джуґашвілліху і примусив би її зробити аборт.

Я відразу захлиснувся чаєм, що його мав в устах, і впав головою на стіл. Мене душив і сміх, і чай, а з очей потекли, сльози.

– Фе, Олексо! – сказав нарешті, відкашлявшись. – І ви справді не могли б придумати для машини часу нічого кращого?

– А що могло б бути кращого?! – запалився Олекса. – Ви ж уявіть собі таку картину: Москва, Кремль... Ні, чекайте, не так!

Олекса зірвався на ноги, вхопив склянку недопитого чаю і вибіг з нею до передпокою.

– Уявіть собі, – заговорив з-за дверей, —: Колонну, чи яку там іншу залю. Всі члени політбюра сидять за великим столом, гризуть нігті, тремтять, трясуть штанами і взагалі хвилюються в усіх видах, чекаючи на свого деспота... А я в той час, – Олекса обережно просунув голову крізь двері: – «Ви чекаєте товариша Сталіна, товариші?». «Так, ми чекаємо нашого мудрого, геніального вождя». «Ах, так? Ну, то прошу: ось він тут, у слоїку з формаліною!» – тут Олекса вихилясом перебіг кімнату й урочисто стукнув склянкою об стіл, аж чай вихлюпнувся й розлився по обрусі.

– Ви уявляєте, які б у них були пики? – спитав він, сяючи очима.

Хоч, як я вже згадував, мій приятель не був актором, але цю сцену представив так природно, що я знову впав головою на стіл і зайшовся у приступі спазматичного сміху. Мені вторувало «ц-ц-ц!» Олекси, страшенно вдоволеного власним дотепом.

Наші зустрічі взагалі майже ніколи не минали без сміху, але так, як цей раз, я реготав уперше і востаннє у своєму житті. Цілих півгодини я сміявся і переставав лише тоді, коли не мав більше сили. Але, відпочивши трохи, починав реготати знову.

– Та ну вас! – остаточно розсердився Олекса. – Говорити не даєте! Ги-ги-ги! – перекривив мене. – Ось слухайте лише: ви знаєте, що я в Свердловську мало-мало був не закохався на смерть?

– Та що ви?! – відразу насторожився я.

– Слово чести! Була там одна така практикантка, Льоля називалася. Нічого собі, гарненька дівчина...

– Ну, і що?

– Єрунда вийшла... Перебивав мені всі мої пляни другий дипломант з Ленінграду, такий Пєтька Пєтухов. Ненажера був страшний і найбільше за тістечками «Наполеон» і шоколядою «Мішка» пропадав. Більше, як за Льолею.

– І ви дали себе відставити?

– Я потім сам «відставився».

– Цікаво! Я не знав, що ви такий влюбчивий... Ну, розказуйте, як воно там було.

– Та було просто... Я спочатку мало не здурів з нудьги. Ні знайомства, ні полювання – нічого. Цілий день сидів у лябораторіях, або в креслярській, а вечорами – в гуртожитку. Потім приїхала ота сама Льоля – хемічка. В лябораторіі практикувала. Досліди всякі робила, а з них нічого не виходило. Ну, мені стало жаль, і я взявся помагати. Та вже потім так, з нудьги, і собі взявся всякі експерименти робити. Винайшов якесь – чорт знає що: таке, знаєте, приємне на запах і без смаку, а одна краплина його діє, як пів відра рицини*... І гарно було: Льоля сидить за ретортами й фільтрами, я собі щось там партачу в пробірках – і все між собою переговорюємося. Аж тут встряв отой самий Пєтька Пєтухов: прийде і теж сидить. Вдає, що щось робить. Вечір – нічого, другий вечір – нічого, а далі бачу, що Пєтька мене на задній план відсуває. Вже Льоля більше до нього, як до мене звертається: «Пєтя, подай», «Пєтя, поможи», «Пєтя, скажи»... «Ну, – думаю собі, – я тобі того так не спущу!» Пішов, купив десяток тістечок, а «Наполеона» тільки одного. Розумієте? Тільки одного. І в того «Наполеона» крапнув свого винаходу. Ц-ц-ц!.. Увечері сидимо всі троє в лябораторії, а я тоді вийняв тістечка й подаю. Зраділи. «Ти, Пєтя, – каже Льоля, – любиш "Наполеони" – бери!» – а сама бере якусь трубочку з кремом. Пєтька зараз «Наполеона» – хап! – і ковтнув. Потім бере друге, третє, вже так, без розбору, і ковтає. А я – нічого. Тільки за пару хвилин щось Пєтька зблід, аж позеленів, і каже: «Вибачте, я мушу йти». Льоля просить ще трохи почекати, я також, знаєте, прошу, а він – ні. Схопився і побіг. Два дні після того не то що до лябораторії, а взагалі й на роботу не приходив. Ц-ц-ц!..

Вичекавши, поки я пересміявся, Олекса продовжував:

– На третій вечір приходить знову Пєтька і знову перешкоджає мені. Але я вже запасся новим комплектом тістечок, так само з одним «Наполеоном». Поклав перед ними, а сам пішов у другий кут, немов би щось роблю, і не дивлюся ні на Пєтьку, ні на Льолю. Аж раптом чую, що Льоля обзивається болісним голосом: «Вибачте, – каже, – хлопці, але я мушу йти додому»...

– А-а, – догадався я, – то на цей раз Льоля з'їла «Наполеона»?!

– Вона! От, дурна!

– Ну, і що було? – спитав я після чергового вибуху сміху.

– Та нічого: Льоля вискочила, як попарена, а я лишився з Пєтькою. Потім ще два вечори з ним сидів у лябораторії. Ц-ц-ц!..

– І так скінчилося?

– Ні, ще не скінчилося... Коли Льоля видужала, я «Наполони» замінив «Мішкою». Купив цілу коробку, і вже не в одну, а в кілька впорснув свого «чарівного ліку». Ц-ц-ц!..

– Уявляю собі! – зареготав я.

– Нічого ви собі не уявляєте! Я впорснув у кожну цукерку п’ятикратну дозу свого винаходу й запам’ятав їхнє розміщення. Льолі порадив після хвороби шоколяди не їсти, взяв собі одну цукерку, а решту поставив з коробкою перед Пєтуховим.

– І він усі з’їв?!!

– Не вгадали: він не з’їв ні одної. Зате та, що я її з’їв, була з моїм винаходом...

– Ха-ха-ха! Як же це сталося?!

– Лихо його знає, як воно сталося! Здається ж, добре пам’ятав, яку можна їсти, а яку – ні. Та от, дідько пожартував... Ц-ц-ц!..

Я вже не сміявся, а тільки стогнав. Ребра в мене боліли, а на довершення напала гикавка.

– Годі, Олексо! Годі, бо я вже більше не можу! – почав благати.

– Та я вже кінчаю: тиждень пролежав у лікарні, а вийшов здоровий і від свого винаходу і від свого кохання... Як вам треба буде колись вилікувати пробите Амуром серце – звертайтеся до мене. Ц-ц-ц!..

***

Ніс мій загоївся, і через два дні я вже був у Кітлінських.

Далі життя потекло своїм звичайним руслом: день на роботі, а вечори – у товаристві любої дівчини. Про нашу майбутню женячку говорено вже зовсім відверто, і Галя та Ніна навіть уплянували, що після шлюбу ми підшукаємо спільне мешкання, або два мешкання в одному домі, щоб ні я з Костем, ні Галя з Ніною не розлучалися.

Олекса посумнів, почав сторонитися від нас і відмовлятися від нашого товариства.

– Не хочу бути п’ятим колесом у возі! – говорив уперто.

– Та чого ж «п'ятим колесом»?!

– Та бо так: ви і Галя – одна пара коліс, Кость і Ніна – друга, а я ніби запасне. Не хочу!.

Скоро сталася й подія, про яку свого часу писала Галя: приїхала Зіна. Була це дівчина простувата на вигляд, повільна в рухах і якась прибита. Але, коли почалася спільна розмова, виявилося, іцо Зіна далеко не дурна, багато читала й багато передумала за своє молоде життя.

Тому що ми всі були свої, Галя під кінець розмови сказала просто:

– Ми з Ніночкою, Павле, хочемо висватати Зіну за Альошу. Як ти на це дивишся?

– А Зіна як на це дивиться? – спитав я своєю чергою.

– Я вже сказала, – спокійно обізвалася Зіна. – Мені все одно: може бути поганий, може бути старий, може бути дивак, – аби тільки добрий.

Мене прикро вразив цей холодний і байдужий тон з уст молодої дівчини, а Кость аж зіщулився і спитав:

– І ви пішли б заміж без любови?

– Ет, куди вже мені про якусь любов думати! – з досадою махнула рукою Зіна. – Мені жити треба!

– «Жити», – відповів Кость, – це дуже складне поняття його не можна утотожнювати з поняттям «існувати», чи «животіти».

– Але не можна також утотожнювати з поняттями «розкошувати», чи «потопати в щасті», – відтяла Зіна.

– «Жити», Зіно, – вставив я, – означає боротися за право на життя.

– Порожні слова! – спалахнула Зіна. – Досі я боролася: ходила на чорну роботу до радгоспу, шила по чужих домах, була навіть служницею. Але у висліді цієї «боротьби за право на життя» я мала тільки животіння в найпідлішому цього слова значенні! Досить з мене того! Не знаю, який ви вкладаєте зміст у слово «жити», але для мене власний кут, певне становище в родині й забезпечення від постійних образ за соціальне походження – це вже життя! І той, хто мені це все дасть – може бути з вигляду яким хоче. Я не належу до тих, хто заглядає дарованому коневі в зуби!

– Вірно, Зіно! Цілком правильно! – вигукнули в один голос Галя і Ніна.

А мені в ту хвилину стало так стидно за всіх трьох дівчат і за нас, чоловіків, що я не зважився піднести на Костя очей. Щось холодне й огидне проповзло біля мого серця й лишило по собі слизький, неприємний слід.

При прощанні я не міг стриматися, щоб не висловити Галі в досить терпких словах свого невдоволення і здивування.

– Але ж ти смішний, Павлуню! – обняла мене за шию Галя. – Ніхто ж не буде Олексу женити силоміць. Ми їх тільки познайомимо. А чи вони схотять побратися, чи ні – їхня справа. І по чому ти знаєш, що вони не полюбляться?

– Мені, Галю, дуже не подобається Зінин цинічний погляд на справу подружжя.

– Ах, ти її не посуджуй! Вона з розпуки так говорить. Коли б ти лише знав, скільки вона натерпілася, скільки напоневірялася! Але, назагал, Зіна дуже порядна й чесна дівчина. Кажу тобі це напевно!

Остаточно стало на тому, що я пообіцяв у найближчий вихідний день підмовити Олексу прийти до Кітлінських на третю годину, щоб піти всім спільно на прогульку за місто. Олекса довго упирався, щось дуже підозріло зиркав на мене, але врешті-решт погодився.

Я вже й сам цікавий був знати, що з того всього вийде, і прийшов до Кітлінських раніше. Застав на веранді Костя в товаристві всіх трьох дівчат, причепурених і оживлених. Зіна, видно, вже добре розпиталася про норови й вдачу «жениха», бо, у відміну від сестер, вбралася в дуже скромненьку, хоч і зграбно пошиту сукеночку, гладенько зачесалася й сиділа, пильно й вправно накладаючи чорною заполоччю хрестики складного взірця на екранному до блюзочки рукаві.

Олекса прийшов точно о третій. Розмашисто перейшов двір, підстрибом збіг на сходи веранди й відразу став, як укопаний.

– А, Олексо! – закричали в один голос Галя і Ніна. – Просимо, просимо!

Але Олекса їх не чув. Він видивився на Зіну і зморщив свого довгото носа так, ніби впіймав якийсь неприємний запах. Потім обвів поглядом ціле товариство, злобно блиснув на мене очима і, не промовивши ні слова, рвучко обернувся і пішов, майже побіг, назад до хвіртки.

У першу хвилину ми так розгубилися, що тільки дивилися мовчки один на одного і не знали, що робити. Але енергійний стукіт хвіртки вернув мені притомність, і я схопився з місця, щоб дігнати втікача.

– Олексо! – кричав йому навздогін. – Олексо!

Та Олекса тільки приспішив ходу й не оглядався. Я його дігнав аж на другому кварталі й ухопив за руку;

– Олексо! – крикнув суворо. – Що це за комедії?! Верніться зараз же і не будьте дикуном, кажу вам!

– А явам кажу, – визвірився Олекса, вириваючи руку, – що з того нічого не вийде, бо на таку квітку моя бджола не сяде! І... і взагалі йдіть ви до дідька! Попередоїжджа сваха! Приліпка!

Він мене знищив тими словами! Знищив заслужено. Бо навіщо я дав себе вплутати в це вираховане сватання? Адже знав, що та вся справа не дуже-то чиста! Чи ж міг я думати, що Олекса справді такий дурний, щоб дав себе піймати на гачок? А він з одного погляду інстинктивно розкусив і наші наміри і вдачу «молодої».

Лихий і засоромлений, вертаюся на веранду.

– Що з ним? Що сталося? Він розсердився? – засипали мене питаннями Галя й Ніна.

Кость уважно дивився на свої черевики, а Зіна, немов би найменше зацікавлена особа, пильно вишивала далі.

– Ні, не розсердився, – почав пояснювати я, ще лихіший і більше засоромлений власною брехнею, – а побачив незнайому людину і злякався. Чудасій же з нього – самі знаєте...

– А, між іншим, – обізвалася Зіна, не підводячи голови від шиття, – він страшно симпатичний!

– Сподобався тобі? – зраділи сестри.

– Дуже! Я уявляла собі його значно гіршим. А він тільки оригінал, і то цікавий оригінал...

– Ну, бачиш! Ну, бачиш! – раділи дівчата. – Костю, Павле, голубчики! Зробіть так, щоб їх познайомити! Виясніть йому... Ах, який же він чудасій!

Що саме треба було Олексі вияснити і що саме так у ньому Зіні сподобалося – ми не випитували. Тим більше ні я, ні Кость не тільки нічого не вияснювали пізніше Олексі, але навіть не важилися ні словом пригадати про те, що сталося. Навпаки, ми раділи з того, що наш приятель при наступній зустрічі поводився так, ніби нічого не було, і нічого нам не говорив.

Зіна побула в родичів щось зо два тижні, а потім раптом змінила плани й виїхала на Урал, де жила її старша заміжня сестра, і на тому сватання скінчилося.

Скоро по тому прийшов до мене Кость і сказав, що посварився з Ніною. Я з делікатносте не випитував про причини, але по Костеві було видно, що справа поважна.

– Ет, дурниці! – сказав я. – Ходім, я вас помирю.

– Я, звичайно, не від того, Павле, але думаю, що ми вже не помиримось.

– Ой, як трагічно! «Не помиримось»! Я переконаний, що то якась дрібничка, з якої потім будете обидвоє сміятися.

– Почасти маєш рацію – це дійсно дрібниця, але дрібниця принципова, – уперто нахмурив чоло Кость. – І можу тобі сказати тільки одне: як би я дівчини не любив, але з себе іграшки робити не дозволю!

– Це ти мусиш Ніні вияснити, і я певен, що вона, як дівчина розумна, повинна тебе зрозуміти.

– Я хотів це зробити на самому початку, але вийшло ще гірше: «Або ти мене перепросиш, або я зриваю з тобою!» – така була її відповідь.

– То перепроси.

– Ні, Павле, не буду перепрошувати, бо вона мене образила, а не я її. Я ж не вимагаю перепросин, я хочу тільки, щоб вона зрозуміла свою неправоту.

– Це делікатні справи, Костю... Хто там тепер розбере, чи вона тебе образила, чи ти її. Ходи ліпше зі мною і там собі обговорите свій конфлікт в чотири ока.

– Я згоден...

Ми зібралися й пішли.

Стояв соняшний день кінця жовтня. Було порцеляново-синє небо, було пурпурово-золоте листя, було шовкове бабине літо і взагалі було все те, що вже тисячі разів переспівали на всі лади письменники й поети.

На вулиці зустріли ми Олексу.

– Ви куди? – спитав я його.

– Вам на злість, іду туди, куди мені хочеться, – відповів Олекса.

– Чому «на злість»?

– Бо я – вільна людина і можу ходити в різних напрямках!. А ви ходите все в одному, все в одному. Ц-ц-ц!..

– От і неправда! – почав я дражнити Олексу. – Ви не можете ходити в усіх напрямках!

– Можу!

– Ні!

– Можу!

– Ану ж тоді спробуйте піти з нами!

– Ц-ц-ц!.. Провокація! Але все одно – іду!

– Ідете з нами?

– Іду!

Я з розмислом підмовив Олексу йти з нами, сподіваючись, що його присутність внесе собою лагідне розв’язання напружених взаємин між Костем і Ніною. Тому був дуже радий, що він погодився приєднатися до товариства.

Сестер ми застали на веранді з книжками в руках, але Ніна, тільки побачила нас, демонстративно встала й пішла в хату, гордо піднявши голову. Кость почервонів від образи, а я, ніби нічого не помітивши, скоро й весело заговорив:

– Галю, збирайся і підемо трохи походимо. Дивись, який чудовий день! Треба використати це останнє тепло.

– Я без Ніни не йду, – сухо сказала Галя.

– Та й Ніна піде також.

– Чи Ніна піде – це залежить не від мене... – багатозначно сказала Галя й подивилася на Костя.

– А без Ніни ти не підеш? – спитав я, почуваючи, що мене огортає злість.

– Ні. Ти ж знаєш, що ми одна без другої нікуди не ходимо.

«Он як! – подумав я собі. – То Ніна починає застосовувати репресії і, щоб зламати Костя, ставить проти нього ще й нас двох!»

Але, щоб ще більше не загострювати конфлікту, я стримав себе і сказав якомога спокійніше:

– Галю, хочу тобі по секрету сказати пару слів...

– Прошу.

Ми зійшли з веранди й пішли в сад.

– От що, Галю, – сказав я на цей раз сухо: – я б тебе дуже просив, щоб ти таки пішла зі мною сама, а Ніну з Костем залишила вдома.

– Ні!

– Ні? І вільно спитати – чому?

– Я вже сказала: без Ніни не йду.

– Галю! – почав я, відчуваючи, що голос мій зривається від обурення. – Я б не хотів, щоб ти наші взаємини ставила в залежність від когось третього. Розумієш?

– Я й не збираюсь ставити наші взаємини в залежність від когось...

– Галю! Або ти будеш щира, або я припиняю цю розмову!

Галя схаменулася й почервоніла.

– Ніна є моєю сестрою... – сказала непевним голосом.

– А я, наскільки мені вільно думати, є твоїм нареченим і також маю свої права!

– Я того зовсім не заперечую, але Ніна від того не перестає бути моєю сестрою.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Я хочу тільки те сказати, що завжди заступатимусь за свою сестру і буду солідарна з нею.

– Навіть моїм коштом?

– Чому ж твоїм коштом? Чи для тебе сьогоднішня прогулька справді так багато важить?

– Так! – відрубав я рішучо й твердо.

Галя змішалася.

– Ну, що ж, – сказала, зідхнувши покірно, – коли ти хочеш – я піду...

– Дякую.

Коли ми повернулись – ні Костя, ні Олекси на веранді не було. Вони стояли за хвірткою і щось між собою говорили.

– Чекайте, друзі! – гукнув я. – Ми з Галею зараз ідемо!

– Та ні, – обізвався Кость. – Ви собі збирайтеся, а ми з Олексою помаленьку підемо наперед. Коли схочете доженете нас біля цвинтаря.

І вони пішли, а я лишився на веранді, розпалений суперечкою і невдоволений. Узяв залишену на стільці книжку й почав механічно перегортати сторінки, нетерпляче чекаючи Галі.

Крізь залишені отвором двері до мене донісся шепіт палкої суперечки, що незабаром перейшла на повний голос.

– Зрадниця! Зрадниця! – здушеним голосом докоряла Ніна. – Обіцяєш одне, а робиш друге... Але я тобі того не подарую! Я тобі колись іще пригадаю це!

– Не розумію, чого ти врешті-решт хочеш від мене? —байдужим тоном обізвалася Галя також на повний голос.

Видно, що ця байдужість особливо лютила Ніну й доводила її до спазм.

– Ти не знаєш, чого я хочу?! Я хочу, щоб ти дотримала слова і не йшла, розумієш? Не смій іти, не смій!!! – крикнула накінець істерично.

– Ба, ні, – уперто відповіла Галя, – я таки піду!

– Не підеш, я сказала!!

– А я сказала – піду і піду!

– Не підеш!!!

Мене огорнуло таке обридження, що я кинув книжку й попростував до хвіртки, щоб не бути свідком цієї брутальної суперечки. Та ледве ступив кілька кроків, як з хати донісся такий пронизливий крик, що я притьмом кинувся назад і вскочив у відчинені двері.

Галя стояла вже посеред кімнати, вбрана до виходу в брунатний костюм, а Ніна, задихаючись від злости, натягала на голову берет.

– Добре!!! – верещала при тому пронизливим голосом. – Добре!!! Коли ти йдеш – я також іду, але ти тоді собі запам’ятай!

Її повна постать, затягнена сьогодні, очевидно, не без розмислу в ясно-зелену сукенку, що підкреслювала пишні форми тіла, аж тряслася від безсилої люти.

– Павле! – закричала ще голосніше, побачивши мене. – Де Кость? Піди зараз же поклич йото сюди! Скажи йому... Скажи йому, що я... винна... Так! Скажи, що я винна і... і... що я... що я його перепрошую! – вигукнула з якимсь відчаєм останні слова. – Чуєш?! Перепро...

Ніна не скінчила: зблідла, похитнулася і, як сніп, повалилася додолу.

Я кинувся до неї, Галя закричала, і щойно тоді з кухні вбігла Кітлінська.

– Боже! Ніночко! Що з нею?!

– Води! – скомандував я, обертаючи Ніну горілиць.

Лице її стало зовсім жовте, уста – сині, а з розбитого підборіддя текла кров.

– Лікаря! Лікаря! – несамовито заводила Кітлінська, припадаючи до доньки.

Галя тим часом принесла води й безпардонно жбурнула повне горнятко просто в обличчя сестри. Ніна хлипнула й розплющила очі.

– Боже святий! – бідкалася мати. – Що ви з нею зробили?! Вона ж, бідненька, така вражлива, така ніжна, така нервова!

– Тиран вона, гадюка єхидна, а не нервова! – вибухнула нарешті й Галя.

– Галино, замовчи! – визвірилася мати.

– Досить уже мовчати! – кричала Галя. – Панькаєтеся постійно з тим, тираном! Вона всім у домі життя труїть, усіх тероризує!

– Ти замовкнеш?!

Я більше не чекав нічого: вхопив свого капелюха й вибіг на вулицю. На душі було так тяжко і так бридко, як ще ніколи в житті.

«Нічого сказати – "симпатична родина"! – думав собі, притискаючи серце рукою. – Та від них поли вріж і тікай. І де були наші очі?!»

Щоб заспокоїтися трохи, я йшов скорим кроком, несвідомо прямуючи в той бік, куди пішли попереду Кость і Олекса. Минув одну вулицю, минув другу й третю і почав приходити до рівноваги та іншими очима дивитися на цілий випадок:

«Властво, нічого в тому надзвичайного нема, – старався переконати себе. – Ну, посварилася Ніна з Костем – річ людська. Всі закохані сваряться за будь-яку дрібницю. Ну, намовила Ніна, щоб Галя нікуди не йшла без неї. Зрештою, вони й так одна без другої не ходять. Правда, в даному випадку воно не було гарно, але люди ж усі не святі. І в конечному висліді Ніна погодилася Костя перепросити, а Галя то таки ні в чому не винна, хіба в тому, що занадто потурає сестрі. Ні, справді, не знаю, чому я все це так близько до серця прийняв і чому так розхвилювався. Треба дігнати Костя і намовити його при повороті зайти. Само собою зрозуміло, що з дівчатами мусимо поговорити гостро й остерегти перед такими комедіями в майбутньому. Їх ще можна при розумному керівництві направити. Вони мають свої хиби, як має їх кожна людина. Ні, ні, не треба тільки тратити рівноваги – і все буде добре».

Я вийшов за місто, минув цвинтар і побачив приятелів далеко на шосе. Вони також зауважили мене й зупинилися.

– А де ж Галя? – спитав Кость.

– Галя не могла йти: там щось з Ніною зробилося недобре...

– Серйозно? – затривожився Кость.

– Серйозно, але вже минуло. Коли будемо вертатися – зайдемо. Ніна просила, щоб ти зайшов, – підкреслив я останні слова натиском голосу.

Кость уважно подивився на мене й не відповів нічого, а Олекса, відчуваючи, що його присутність нам перешкоджає говорити, пішов на кільканадцять кроків наперед.

Довкола, по обидвох боках дороги кипіла робота. З маленьких латочок землі, що їх міська рада кожної весни розділювала поміж службовцями, люди, користаючи з вільного дня, збирали врожай: викопували картоплю й буряки, зрізали капусту, стягали з посохлого гудиння гарбузи. Тут і там горіли вогнища, біля яких сиділа дітвора й пекла картоплю. Назустріч нам попалося два вози, запряжені худими й сумними шкапами, що ледве перебирали ногами, згинаючись від тягару накладених мішків; дехто віз свій врожай на ручних візках, на тачках, а були й такі, що несли мішки попросту на плечах.

Проходячи мимо однієї латочки, побачили ми двох хлопчиків, так років по 10-12, що аж пріли, стараючись покласти тяжкого мішка на маленького возика.

– От їжаки, – показав на них Олекса рукою, і обличчя його розплилося в теплій усмішці.

Потім, нічого не кажучи, він звернув з дороги, перестрибнув рів і побіг до хлопців.

– Стійте, стійте! – закричав. – Струнко! Говорить старший помічник молодшого командира! Вам хто дозволив такі тяжкі мішки підносити?

Хлопчики покинули мішок і стали, ні в тих, ні в сих, здивовано дивлячись на Олексу.

– Я вас питаю, хто вам дозволив такі тяжкі мішки підносити?! – ще раз удавано-грізно гримнув Олекса і став проти дітей, взявши руки в боки.

– От іще вопрос на запитання! – сердито бовкнув з старший хлопчик. – Ми самі собі дозволили.

– Так?! А як ви попереломлюєтесь, то мені за вас доведеться у в’язницю йти? – питав цілком поважно Олесь.

Діти ще якусь хвилину подивилися на незнайомого, що втручався в їхні справи, і зрозуміли, що той собі з них кпить.

– Ет, дядю , не беріть нас на понта, бо ми не дурні, – ображено сказав більшенький: – за таке до в’язниці не садять.

Ми з Костем підійшли зовсім близько й з цікавістю дивилися на цю сцену.

– Як не садять?! – продовжував жартувати Олекса. – Садять. Що ж це, у вас старших нема?

Старший хлопчик обтер зіпріле чоло й відповів басом:

– Є старші. Тільки ж користи з них, як з козла молока.

– Ов! А то чому так?

– Та бо сестра оце ногу звихнула, як мішки з возика зносили, і мама лишилася з нею вдома. А ми мусимо тепер удвох... Не лишати ж тих мішків у полі, бо ще якась холера покраде вночі. Самі знаєте, який тепер світ настав...

Я й Кость усміхнулися, але Олекса й далі лишився цілком поважним.

– Ага, так... – кивнув він головою. – Ну, то слухайте моєї команди: беріть зараз же свого трактора і – бігом марш! – на дорогу! А ми вам мішки поносимо. З навантаженим возом у рові може статися катастрофа, розумієте?

– Та я розумію, – відповів більшенький, – і сам би так зробив. Тільки хіба ж з тим шмаркачем поносиш мішки аж до дороги?

Молодший образився й уже хотів запротестувати, але Олекса не дав:

– Ну, ну, їдьте вже!

Хлопці вхопили візок і потягли його до дороги, а ми взялися до мішків. Їх було три: два з картоплею, а один з капустою. Я з Костем підняли мішок з картоплею, а Олекса сам – мішок з капустою і понесли.

Візочок був маленький, так що мішки довелося поставити сторч. Олекса, який перейняв на себе всю команду, поправив щось коло дишля, обмацав колеса, обійшов візок довкола, оглянув його господарським оком і став, широко розвівши руки.

– Красота! – сказав, моргаючи на мішки, і засміявся. – Галя і Ніна!

– Ну й порівняння у вас, Олексо! – скривився Кость.

– А що? Може, погане порівняння? – загарячився Олекса. – Ось подивіться: оце – Галя – мішок з картоплею: рівна від гички до дна; а оце – Ніна – мішок з капустою: тут стирчить і там віддувається. Ц-ц-ц!..

Хлопчики. заїхихотіли, Кость жартівливо кинувся на Олексу, стараючись вхопити його за чуба, але я стояв, вражений цим порівнянням, як громом. Раптом пригадалася мені Галя в брунатному костюмі й Ніна в облиплій ясно-зеленій сукні – дослівно, як два мішки!

Поки я так стояв і переживав наново всю сцену, Олекса з Костем вернулися по третій мішок.

– Дядю, та ми ж не довеземо всіх мішків за раз! – запротестував молодший хлопчик.

– А я вам поможу, – сказав Олекса.

– І не влізуть всі мішки на цю коробку, – додав старший.

– А ми їх примусимо влізти! – знову сказав Олекса.

Хлопці, вже інтуїтивно вгадавши в незнайомому «дяді» свого приятеля, дивилися на нього закоханими очима й дивувалися, як то може такий гарно одягнений чоловік, не жаліючи ні рук, ні одежі, вовтузитися коло мішків і обіцяти їх тягнути на візку. А Олекса, захопившись роботою, здавалося, не помічав нікого біля себе. Попробував так, попробував сяк – і остаточно два перші мішки, лягли в потрібній позиції, залишивши зверху вигідне місце ще й для третього.

– Ану, Павле, – наказав Олекса, – беріть ще її цей! Так... А тепер – р-а-з-о-м – гоп!

Ми зробили «гоп!», але старий, перетлілий мішок не витримав і тріснув, раптом спорожнивши своє нутро.

– Е-е, одна «Галя» роздерлася! – вигукнув Олекса з досадою і почав чухати потилицю.

Хлопчаки весело зареготали з цього жарту, а мені стало зовсім погано. Рип капустяного листя чомусь точно нагадував істеричний шепіт Ніни, а тріск мішка – останній Галів вибух проти сестри. Дійсно – «роздерлася»!