Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Однак, глянувши на Костя, я відразу перестав сміятися. Він сидів сконфужений і почервонілий з досади і, хоч старався вдати веселого., видимо, був дуже ображений.

– Олексо, – сказав я, – стараючись жартівливим тоном зм’якшити цю витівку, – вам треба намняти вуха! Я саме тільки приготувався слухати, а ви перебили. Продовжуй, Костю, ти так гарно, почав...

– «Гарно»! – перекривив мене Олекса. – Чому ж «гарно»?

– Вам не сподобалося?

– Ні. Отак, знаєте, якась розмазана фальш.

– Яка фальш? Чому розмазана?

– Бо так: сидить чоловік у бур’яні і м-р-і-є!.. Під ним сміття, а він уявляє собі, що. то «крила мрій» і що він летить на них назустріч славі. К чорту такі мрії!

– Олексо, Олексо! – жартівливо, пригрозив я пальцем. – Замовчіть, бо я також можу оповісти про одного чоловіка, що лазить, як сновида, місячними ночами, слухає соловейків і м-р-і-є...

– Ц-ц-ц!.. – потер руки Олекса. – То зовсім інше! Є речі, про які можна мріяти, а є такі речі...

– ... про які влада думати забороняє! – іронічно закінчив Кость.

– Що влада?! – з жаром заговорив Олекса. – Влада – єрунда! Є речі, про які не мріється, а робиться з них мету – і кінець!

– І ви вже зробили? – знову іронічно спитав Кость.

– Так!

– І які з того практичні висліди?

– Малі, але більші, як ваші. Я вмію стріляти, а ви не вмієте; я вмію тримати сокиру в руках і орудувати нею, а ви – ні; я вмію їздити на коні, на авті, на тракторі, і з танком також дам собі раду, а ви – ні. Ви тільки те й умієте, що їздити «на крилах мрій»!

– Олексо, – сказав я, – всяке уміння нічого не варте, коли воно не зігріте величчю мети. Пригадайте, що «па початку було слово». Шевченко...

– Так, – схопився Олекса. – Шевченко, вже сказав слово, яке було потрібне на початку! І тепер уже запізно «вибирати національність», чи там «їздити на крилах мрій»! Слово вже сказано, чудасії! Багато всяких слів сказано! Тепер треба лишень діяти!

– Що ж саме діяти?

– Ну, хоч би, от, ходити зі мною зайців стріляти. А, як хочете, я вас обох навчу орудувати сокирою, як зброєю, дам вам теоретичні лекції про будову танка й авта. Це придасться колись, коли треба буде з «крил мрій» злізти на коня, або на власну «одинадцяту»... А, як не хочете, то складайте, поете, вірша про бджіл. Чуєте, як гудуть?

– Вам би все тільки про бджоли, пасічна ви душа! – сказав трохи зм’якшений Кость. – По-вашому, завдання поезії – тільки бджоли, квіти, біленькі хатки і взагалі – сама краса.

– Ц-ц-ц!.. – засміявся Олекса. – Це – далеко корисніше, як якісь там «крила мрій». Коли ви говорите про бджоли і про квіти – то в мене в серці діється чорт зна що! Я б отак, знаєте, за кожну бджолу, за кожну квітку... Та що там за квітку – я б за кропиву з-під власного паркана життя віддав! Я тоді відчуваю, що та бджілка і та квітка – мої! Я, коли б був поетом, то так би співав, що кожний умів би відрізнити свою бджолу по звуку від чужої. Вам смішно? А мені – ні! Я б з кожної грудки болота під ногами зумів зробити національні святощі, такі святощі, що кожний радо вмер би за них! Розумієте? От! Ну, досить уже! Ах, як ця липа пахне! Співайте, поете, про бджіл і липу....

Олекса, сів і прикипів поглядом до Костя. Кость знову ліг і, подумавши, трохи, почав:

«Співають бджоли гимн пахучим липам

І рясно вкрили квіття їх дрібне.

Літає долом джміль з басистим рипом

І добре зробить, як Олексу втне»...

Я думав, що Олекса розсміється, але він, навпаки, сердито зморщив чоло і з докором сказав:

– Ну, і навіщо ви так?

– Що?

– Зіпсували такого гарного вірша? Ех, також партач з вас! Поет, поет, а сам не розуміє, що в поезії гарне... «Співають бджоли гимн пахучим липам»... Це – гарно. Це – дуже гарно! А долом джміль «бж-ж-ж!» Рипить басом, правильно! Бджоли – альтами, а джміль – басом, басом! Ц-ц-ц!.. Ви були на концерті бандуристів?..

***

Узимку Олекса частенько вибирався на полювання і раз, або двічі на місяць улаштовував у моєму мешканні «бенкети»: приносив, смаженого зайця, меду, яблук, і ми тоді сиділи далеко за північ, попиваючи чай та слухаючи поезій Костя.

Зайців смажила Олексі якась таємнича особа, що її наш чудасій, у відміну від «мамаші», називав «справжньою мамою», але нізащо не хотів сказати, хто вона. Ми вже були думали, що та «справжня мама» і є наречена Олекси, та потім Олекса проговорився, що він і нареченій носить також смажених зайців.

– Знаєте, я так, щоб моя прекрасна мамаша не знала, – то відразу з полювання йду до справжньої мами. Один раз – заєць для нареченої, другий раз – для нас, а третій раз – справжній мамі за роботу. Ц-ц-ц!..

– А для дому?

– А, для дому – своїм порядком. Дала б мені моя прекрасна мамаша, коли б я з полювання вернувся з порожніми руками! Зараз би.: «Альошка, порох дєнєґ стоїт? Дроб стоїт? Сапоґі стоят? І что ж ето ти, разбойнік, нас совсем разоріть хочеш?!»

Олекса зовсім не був актором, і по всьому було видно, що наслідує матір вкрай погано. Але від того вся сцена видавалася ще комічнішою і примушувала нас реготати до сліз.

І от якось восени, коли Олекса був уже на останньому році студій, обидві таємниці розв’язалися. Вийшло так, що мені до зарізу треба було дістати помологічний атлас, а його не було ні в бібліотеках, ні в приватних руках знайомих мені фахівців. Мій директор написав до Києва і навіть до Москви, але звідти щось не дуже спішилися відповідати, а в мене тим часом зупинилася одна термінова робота.

З цим клопотом я звірився Олексі, а він на другий день прийшов і заявив:

– Слухайте, ви, вчений ботаніку, я вам знайшов атлас.

– Та що ви?! – аж сплеснув я руками. – Де ж він?

– А от збирайтеся – і підемо. Поведу вас до своєї нареченої.

– До .нареченої?!! – ще більше здивувався я. – І вона має атлас?!

– Вона все має. Зрештою, яке вам до того діло? Вона, чи не вона – ходім!

Я миттю зібрався і пішов з Олексою.

Він повів мене аж на самий край міста, де в чепурних садочках стояли маленькі будиночки, і, зупинившись біля однієї з таких садиб, привичним натиском руки відчинив хвірточку. Ми зійшли на ґанок, Олекса постукав у двері – і за якусь хвилину нам відчинив... старий Усевич.

«Чи ж це дійсно можливо?! – пролетіло в моїй голові. – Чи б справді тією таємничою нареченою була Тамара?! Ні, неймовірно!»

Але по тому, як сердечно, привітався Усевич з Олексою, і як той увійшов до хати, видно було, що він тут – свій чоловік.

– Добридень, добридень! – говорив Усевич, стискаючи мою руку. – Забули ви про нас зовсім, аж біда привела, га? Ну, нічого, заходьте, будьте гостем. Тамара десь пішла до товаришки. Шкода, бо була б дуже рада... Гай-гай, скільки то літ минуло! Ви ще не були в нас у цій хаті?

Усевич був дуже приємною людиною, і я вже пожалував, що якось так занехаяв це знайомство.

– А де ж Левко? – спитав я.

– Левко далі в Ленінграді. Тепер десь у січні обіцяє приїхати. Здається, буду мати невістку...

– Так? І хто ж вона?

– Та співачка ж, як і Левко. Матиму власний театр у хаті. Хе-хе-хе! Тамара ж, знаєте, також хотіла, в кіноартистки йти. Добре, що хоч змінила пляни... Я щось, грішний, не дуже за тим... Ще син-артист – півбіди, але щоб донька... Маю, знаєте, трохи застарілі погляди...

Ми посиділи з півгодини, Усевич дав мені атлас, який я обіцяв принести йому через тиждень, і на тому ми попрощалися.

– Бодай же вас, Олексо, курка вбрикнула! – сказав я, коли ми вийшли. – Майже два роки морочите мене тією нареченою, що має очі, як мед, і подібна до бджілки, а я її знаю з отакої...

– Ага, ага! – радів. Олекса. – І не догадувалися! Ц-ц-ц!..

– Та певно, що не догадувався.

– І гарна, правда, гарна?

– Чи гарна?! Красуня! Ґратулюю!

Олекса сяяв, Олекса топився, Олекса тішився невимовно.

– Глядіть же, Олексо, – пригрозив я, – як не візьмете мене за дружбу – то і знати вас не хочу!.

– Приліпка з вас! Де ж тепер бувають дружби? Хіба в ЗАГС за свідка підете.

– Та хоч за свідка.

– Гм... Знаєте, між іншим, що тут один священик є. Укривається, звичайно, двірником працює. Але я з ним поговорю...

– А Тамара погодиться на церковний шлюб?

– Мусить погодитися. Я інакше не хочу.

Протягом цілого тижня я від ранку до ночі сидів у ботанічному садку з атласом, щоб закінчити припізнену роботу, і не бачився ні разу з Олексою. А через тиждень, так і не дочекавшись його, зібрався і пішов сам, щоб віднести позичені книжки.

На цей раз двері мені відчинила сама Тамара, і я, тільки глянувши на неї, відчув млосний заворот голови.

– А-а, це ти?! – посміхнулася дівчина і блиснула на мене з-під шовкових вій своїм золотистим поглядом.

«Дідько би взяв того, Олексу! – позаздрив я знову. – Отаку красуню підчепив! І чим він її полонив?»

Я зайшов у хату, привітався з Усевичем, і між нами почалася жвава розмова, як це буває, коли зустрічаються давні знайомі. В їдальні тим часом бряжчав посуд, і я догадувався, що Тамара готує чай. Справді, незабаром відчинилися двері, і в них стала красуня, причепурена в свіжу білу блюзочку з жовтими жучками та біленький фартушок. Виглядала так чудово, що я на хвилину, як то кажуть, забув свої очі, які напевне з нескромним захопленням прилипли до її чарівного, личка.

– Прошу на чай! – сказала Тамара з кокетливим уклоном.

Ми перейшли до їдальні й посідали, за стіл.

– Будь ласка, – підсувала мені Тамара то одну річ, то другу, – бери, що тобі подобається і не чекай на припросини. Я не люблю церемоніяльних гостей.

– Дякую, – відповів я і взявся намащувати густе сливове повидло на хліб. – Олекси сьогодні не було?

– Ні, – якось трохи різко відповіла Тамара і злегка почервоніла.

– Між іншим, – сказав я з найліпшими намірами, – ти, Тамаро, зробила розумний вибір.

– Який вибір? – ще різкіше спитала дівчина.

Я відчув щось непевне, але вів до кінця:

– Маю на увазі Олексу. Він – прекрасна людина, і жінка за ним почуватиме себе, як у Бога за пазухою.

Треба було подивитися в ту хвилину на Тамару! Як тигриця, вона підскочила на стільці і злісно засвітила очима, що в ту хвилину стали зовсім жовтими. Ложечка з її рук з брязкотом перелетіла, через стіл і впала, по другому боці.

– Як ти смієш мені це говорити?! – крикнула вона на цілий голос.

Я змішався.

– Вибач, Тамаро, що я, може, не зовсім тактовно зачепив цю тему. Але Олекса мені казав...

– Яке мені діло до того, що тобі якийсь ідіот казав?! – верещала Тамара. – Перекажи йому, що, коли він ще раз осмілиться показати сюди носа, то я його сторч головою з ґанку спущу!!! Кретин! Нахаба!

– Тамаро! – вистогнав Усевич, стараючись піймати доньку за руки.

Але Тамара стала подібна до фурії. Обличчя її вкрилося червоними плямами і стало не лишень поганим, а попросту страшним. Вона затупала ногами, вдарила з усієї сили рукою по столі, але з опалу попала в підставку. Склянка з гарячим чаєм підстрибнула й перекинулась їй просто на ноги.

– О-о-й! – засичала з болю дівчина..

– Тамаро! – закричав переляканий батько і кинувся до неї.

– Геть від мене!!! – вищала Тамара, грубо штовхаючи батька. – Це все через тебе! Це ти його приваблював!

– Тамаро!

– Геть!

І Тамара вискочила до кухні, з усієї сили гримнувши дверима.

Я готовий був провалитися крізь землю і не знав, що з собою зробити. Усевич плазував по підлозі, збираючи скло, і щось бурмотів, змішаний не менше від мене. На невиразні, хоч і палкі слова мого перепрошення він тільки рукою махнув, І по всьому було видно, що хоче мене позбутися. Я зрозумів це, попрощався і якнайскорше вийшов за хвіртку.

– Фу, що ж то за ідіотична сцена! Що ж то за неприємне враження! І який лихий дідько потягнув мене за язик? – думав я собі, скоро ступаючи по нерівному хіднику.

Лице моє горіло, і коли б мені в ту хвилину попався під руки Олекса, то я, здається, попросту його роздер би.

– Павло Омельченко, ні? – почувся раптом коло мене жіночий голос.

Я глянув убік і побачив за штахетами постать старенької жінки, що збирала на квітнику насіння з посохлих айстр.

– Уляно Федорівно! – здивувався я, пізнавши свою колишню вчительку. – Ви тут живете?

– Тут, тут, хлопче... А що ж це ти? Також топчеш стежку на нашу вулицю? – спитала Уляла Федорівна, посміхнувшись добряче-багатозначною посмішкою, і відчинила хвіртку.

– Ой, ні! – сказав я і потиснув простягнуту мені руку. – Я, мабуть, вашу вулицю тепер десятою дорогою обминатиму...

– А то чому? Що там сталося? Я чула якийсь крик... Та ти зайди на хвилинку. Маю тобі щось дуже важливе сказати... То Олекса був тут з тобою минулого тижня?

– А ви його знаєте?

– Ну, як же, давно знаю! Заходь...

Уляна Федорівна жила самотньо: чоловік помер, діти пороз’їжджалися, а вона винаймала маленьке мешкання, що складалося з кімнати й кухні, бідно, але чистенько уряджених.

– Сідай, хлопче, сідай, – говорила вона, відсуваючи стілець від стола. – У мене гості рідко бувають. Зараз почастую тебе чаєм.

– Ні, дякую, Уляно Федорівно! – сказав я рішучо. – На сьогодні з мене чаю вистачить... Зайду хіба колись на чай другим разом. Ви мали мені щось сказати?

Уляна Федорівна подивилася на мене пильно своїми темними очима й повела пальцем по взірці обруса*.

– Та я не знаю: говорити, чи ні? – відповіла нерішуче. – Не моя, бач, справа...

– А чия? Олексина?

– Еге ж. Ти знаєш?

–Власне, що нічого толком не знаю, і через це попав сьогодні в халепу.

– Голубе мій! – зложила руки Уляна Федорівна. – Олекса мені завжди каже, що ти – його найближчий друг. Поговори з ним. Може, він хоч тебе послухає...

– Щоб зрікся нареченої?

– Та якої там нареченої?! Він з нею ще ні разу не заговорив.

– Як то?! То вони не наречені?

Уляна Федорівна розсміялася:

– От, горе ти моє! Він і мені те саме: «Наречена, наречена». Йому, бач, дівчина сподобалась – то вже й наречена, бо, каже, «а як же її називати?». Оце вже півтора року сюди ходить, мед носить, яблука носить, взимі зайців носить, а я йому смажу...

– А-а, то це він вас називає «справжньою мамою»?

– Та мене ж. Отакий чудасій! Добрий він, страх, який добрий, тільки ж і впертий – сохрани Господи! Вже скільки разів я йому казала, що з того нічого не вийде – так де ж там! «Наречена» та й «наречена». А вона, може, і справді тепер наречена, та тільки не його... Слово чести, і сміх і жаль дивитися; бо тільки Олекса на одні двері входить – Тамара зараз на другі тікає. А він сидить до півночі з старим Усевичем, оповідає йому про пасіку, про полювання, чай п’ють, зайця їдять. І так щоразу.

– Дивно! Чому ж людині відразу всього ясно не сказати?

– А що ж йому говорити? Він же нічого про Тамару не питає, тільки до Усевича на розмови ходить.

– Гарне мені «нареченство»!

– Отаке, голубе, як чуєш. Коли б це так хтось інший – то мені б було байдужісенько. Але він же, знаєш, як дитина... Поговори з ним.

– Та вже ж! Після того, що я сьогодні почув, – мушу говорити!

– Спасибі ж тобі, хлопче! – зраділа Уляна Федорівна. – Дякую, як за рідного сина. Він, бач, для мене багато добра зробив. Оце тепер вистарався мені роботу в їхньому інституті. Я вже не маю сили в школі працювати, а сидіти, згорнувши руки, не вмію. То він мене там до бібліотеки примістив. Якраз робота для мене: з двадцять книжок за день видам, а з двадцять прийму – от стільки й труду...

Поговоривши ще довгенько з Уляною Федорівною та врешті піддавшися її намовлянням випити чаю, я вийшов з твердим наміром – вияснити Олексі його положення. Шкода мені було, що мого доброго й сердечного приятеля дівчина має за кретина й нахабу. Мусів говорити з ним і переконати його, щоб не робив з себе посміховища.

Однак, того наміру мені не вдалося здійснити. Олекса не прийшов день, не прийшов другий і третій, а я несподівано одержав спішне відрядження на двомісячну роботу в Криму. Напередодні від’їзду, так і не дочекавшись Олекси, вирішив уперше піти до нього додому.

Признаюся, що мене охопило велике хвилювання, коли я звернув на Зелену вулицю. Уявляв собі стару Ухову й відчував, що ця зустріч не буде надто приязною. Але те, що сталося, перейшло всяку уяву...

Насамперед, я довго стукав, поки за дверима почулося шкробання тажких черевиків і злісне бурмотіння. Двері нарешті відчинилися і в них показалася височезна, стара жінка, простоволоса, розпатлана, з косинками брудного волосся, що падали на чоло. Очі скісні, але величезні, сиві, були налиті якоюсь похмурою злобою, що, здавалося, спливала з них аж до самого кінчика довгого носа.

– Вам чево? – гримнула Ухова, тримаючи однією рукою двері, а другою притримуючи на грудях брудну чоловічу сорочку без ґудзиків, що правила їй за блюзку.

– Я хотів би бачити Олексу, – сказав я найчемніше.

– Каково таково Алєксу?! – визвірилася Ухова, обливаючи мене з ніг до голови гадючим поглядом. – Нєт тут нікаково Алєкси!

– Альошу, – поправився я спішно, – Альошу!

В той самий момент відчинилося вікно, а в ньому з’явилося ще два зацікавлені жіночі обличчя, розмальовані пристаркуваті й бридкі.

«Сестри!» – догадався я, але не мав часу на них придивитися.

– А вам яке діло до Альоші? – кричала Ухова так, ніби я мав намір його вкрасти.

– Хотів поговорити з ним, – відповів я. – Маю поважну справу.

– Як вас звуть? – питала Ухова, не спускаючи з тону.

Я сказав.

– Хто ви такий?

Я й це сказав, думаючи, що вже все буде добре. Але Ухова в той момент, в який можна було найменше сподіватися, гримнула дверима і через них закричала:

– Шантрапа! Жуліки! Лазять тут, голову морочать! Альошу йому давай! Напевне грошей хоче позичити, або меду вициганити!

Голови у вікні захіхікали і щезли. А я постояв ще хвилинку, обернувся і пішов назад, лихий і сконфужений.

Ледве відійшов кільканадцять кроків, як двері відчинилися.

– Ей, ви там! – крикнула Ухова й кивнула мені пальцем. – Ідіть сюди!

Я вернувся, перекований, що стара передумала і таки впустить мене до хати, але помилився. Ледве я тільки дійшов до порога, як Ухова вискочила, розмахуючи кочергою, і заревіла:

– Нєт Альоші, понімаєш?! Нєт, нє било і не будєт!!! А єслі єщо раз сюда сунешся – башку разіб’ю!

І махнувши, перед самим моїм носом кочергою, Ухова вскочила назад до хати, а двері зачинила з такою силою, що довкола них аж тинк посипався.

Я плюнув з пересердя і пішов геть.

Уже з Криму вислав я до Олекси коротенького листа на інститут і просив написати до мене пару слів. Відповіді довго не було, і лише коли я вже збирався від’їжджати додому, прийшла відкрита картка:

«Дорогий Павле! Вашого листа я одержав. Завтра виїжджаю на дипломну практику в Свердловськ і буду там сидіти пів року. Ходив до Вас, але було замкнено. Моя... (нерозбірливе слово) вийшла заміж за секретаря райкому партії. Як усякий партіець, видно, сволоч і ґепеушник. Мрії без крил, а я – без мрій. Учора вбив чотирьох зайців. Вона буде ще жалувати, але дістане від мене дулю. Поет хворий, і взагалі єрунда. Олекса».

Розбираючи, нечитке письмо, я облився холодним потом. Господи, що за дурень той Олекса! Як же можна так писати у відкритій поштівці?! Ану ж хтось ненароком прочитав би?! Адже пошту лишають у канцелярії просто на столі секретарки!

З байдужим виглядом я поклав картку в кишеню і пішов у парк. Сів на лавці і ще раз прочитав.

– Дурень! – повторив. – Але що це за слово? «Ква...ха»? Ясно, що мова йде про Тамару. Уляна Федорівна, значить, небезпідставно тоді говорила, що Тамара е нареченою, тільки не Олексиною... «Ква...ха»... Що це значить?

Та як не старався – не міг прочитати. Подер поштівку на кусники і вкинув у рвучкий потік.

Приїхавши через кілька днів додому і відвідавши Костя, який щойно виписався з лікарні після запалення легенів, довідався я, що Тамара Усевич дійсно вийшла заміж за секретаря Н-ського райкому партії і зробила «блискучу кар’єру». Кость казав, що з вигляду Тамарин чоловік – дуже гарний мужчина і має всі шанси незабаром осягнути ще вище становище. Казав також, що ледве умовив Олексу не висилати Тамарі лайливого листа, в якому було повно дотепних і гострих виразів на адресу молодої подружньої пари.

Так сумно скінчилося перше Олексине кохання.

***

Зима того року була вкрай погана: сльотиста, гнила і затяжна. Олекса не писав нічого, і я гостро відчував його відсутність. Ще в січні-лютім скрашував мені вільні вечори Кость, але потім і він почав приходити рідше, а, коли я приходив до нього, то заставав замкнені двері.

– Слухай, Костю, – сказав я якось йому, – твоя поведінка щось дуже нагадує мені Олексину в часи його женихання з Тамарою.

– А що ж, – серйозно відповів Кость, – не до віку ж парубкувати...

– Ага, то, значить, я вгадав!

– Вгадав, друже: сподобалася мені дівчина.

– А ти їй?

– Здається, також.

– Щасливий!

– А хто ж і тобі боронить бути щасливим? Ходи сьогодні разом зі мною.

– Ов, який ти добрий! Хочеш поділитися зі мною своєю нареченою?

– Ні, аж такий добрий я не є. Але моя дівчина має сестру, і я певний, що вона тобі сподобається.

– Звідки ж така певність?

– Бо це – дівчина поважна тиха, має косу, як праник*, і називається традиційно Галею. Хочеш – познайомлю.

– Та хто ж вони, ті дівчата?

– Сестри Кітлінські. Обидві студентки. І родина їхня симпатична. Зрештою, ходи, і побачиш сам.

Того ж вечора ми вибралися до Кітлінських. Все було, як казав Кость: симпатичні батьки, затишне мешкання і двоє гарних дівчат. На перший погляд не видавалися навіть сестрами, так мало подобали одна на другу, але, при ближчому знайомстві, навпаки, вражали абсолютною схожістю внутрішніх прикмет.

Старша Галя була дійсно типом мого смаку: чорнява, міцна, з тихим альтовим голосом і грубою косою. В ній усе було рівне: рівний голос, рівна від початку до самого кінчика коса, рівна постать, зрівноважені, спокійні рухи. Взагалі від неї віяло певністю і спокоєм, так що, перебуваючи в її товаристві, я відпочивав розумово і навіть фізично. Ніна, молодша на півтора року, нагадувала своїм буйним, майже білим волоссям бальончик кульбаби. Гарно збудована, з пишно, розвиненими формами, відрізнялася від сестри ще й тим, що говорила скоро-скоро, немов би сипала горохом, вертіла в усі боки своєю голівкою і широко розплющувала темно-зелені очі. Псували її трохи тільки зуби, гострі й рідкі, але на загал, Ніна таки, була гарна.

На початку знайомства мене до деякої міри вражала якась підкреслена, ніби штучна, любов між сестрами. Вони називали одна другу «Галочка», або «Галюся» і «Ніночка», або «Нінуся», одна без другої ніколи не ступили кроку, нічого не зробили, наперед між собою не порадившись. Старалися вони також бути завжди однієї думки і, здавалося, тільки й думали про те, як би то можна було одна другій у чомусь поступитися.

– Підемо до кіна? – питав Кость.

– Не знаю, як Галя... Галочко, ти хочеш іти до кіна?

– Як ти хочеш, то я піду.

– Ні, як ти хочеш.

– Я думаю, що ми можемо піти.

Або:'

– Як вам сподобалася «Принцеса Турандот»*, Галю?

– Ах, Ніна відразу сказала, що це – чудова річ. Правда, Нінусь?

– Що за питання! Нам обом дуже сподобалась.

«Чи вони справді такі однозгідні в поглядах, чи попросту жадна з них ніяких поглядів не має?» – не раз питав я себе.

Але згодом прийшов я до переконання, що в тому факті нема нічого дивного; майже однолітки, що зросли разом під дбайливою опікою ніжної матері, могли і навіть повинні були виробити спільні смаки, звички й світогляди.

Спочатку я ходив до Кітлінських більше для того, щоб дотримати товариства Костеві і не нудьгувати самому у своїй кавалерській хаті. Пізніше ці відвідини перейшли у звичку, і, коли щось ставало мені на перешкоді, або, коли я добровільно пробував лишитися якийсь вечір удома, – почував себе дуже погано. А ще через якийсь час, уже силою факту, виринули переді мною самі собою зрозумілі обов’язки. І так, я і Кость поставали майже женихами, яких стрічали в домі Кітлінських, як своїх. Правда, і дівчата і їхні батьки дали нам відразу зрозуміти, що про шлюб можна буде говорити аж на другий рік, коли Галя і Ніна закінчать інститут. Але ми й самі були такої думки, а тому не приспішували подій. Дівчата трималися виключно нас, тільки з нами ходили па прогульки, на студентські вечірки, до кіна й театру, через нас замкнули двері свого дому перед іншими претендентами. Отже, справа була ясна...

У травні я знову мусів їхати на три місяці до Криму, де ще попереднього року була розпочата велика дослідна робота над різними ґатунками тютюну, і ця вістка дуже Галю засмутила. Коли прощалися ввечері напередодні мого від’їзду під хвірткою, дівчина вперше теплою хвилею впала мені на груди і розплакалася.

– Не плач, Галю, – сказав, я зворушено, перейшовши несподівано на «ти», – три місяці пробіжать скоро...

– Для мене – ні! Для мене це буде вічність!

– Не буде, Галю! Я писатиму тобі щодня.

– Не забудеш?

– Галю! І ти можеш таке говорити?!

Коротко сказавши, це була зворушлива сцена з палкими обіцянками, сльозами й довгими поцілунками, так що я вернувся додому по півночі безмежно щасливий і глибоко закоханий...

Як і було, умовлено, напередодні від’їзду, ми дуже інтенсивно листувалися. Галині листи були грамотні й зв’язні, хоч і не відрізнялися надзвичайною глибиною думки, чи високими духовими інтересами. Зате вона докладно писала про те, що робила, куди ходила, кого бачила, що читала і т. д. Добра третина листа присвячувалася й сестрі: «Нінусь порадила», «Нінуся думає», «Ніночка сказала»... Згадувала Галя також про те, що познайомилася з Альошею-чудасієм, який вернувся з практики, була на випускному вечорі в Індустріальному Інституті, але не танцювала ні з ким ні одного танцю.

Про Олексу Галя писала ще таке: «Стверджують всі, що його дипломна робота – річ величезної ваги, і що він, як інженер, —людина виключного таланту. Шкода тільки, що дивак. Коли б йому підшукати якусь добру дівчину, то ми з Ніночкою певні, що це мало б дуже позитивні наслідки. Признаюся тобі по секрету, що ми вже навіть маємо, плян: до нас незабаром приїде наша двоюрідна сестра Зіна. Це дуже мила дівчина, хоч і не красуня. Але Олекса і сам не відзначається зовнішністю, то ж годі йому на красуню числити. Зіна – донька священика. Скінчила семилітку, але далі на науку не має ніяких виглядів. Шкода її. Писала мені й Ніночці, що єдиний порятунок для неї – вийти, заміж за порядного чоловіка. Вона дуже господарна, уміє шити й варити, кохається в садку й городі, а навіть розуміється на пасічництві, бо у них була своя пасіка. Нінусь каже, що Зіна – вимріяна партія для Олекси».

Знаючи вдачу Олекси, я написав Галі, щоб з тим сватанням не зраджувалася і взагалі нічого не робила, поки я не приїду.

***

Скінчилися три місяці розлуки – і ось я знову в рідному місті. Не писав навмисне нікому про точний день свого приїзду, і, як виявилося, дуже добре зробив. Бо ще напередодні від’їзду з Криму в мене на кінчику носа вискочив величезний прищ і так мене спотворив, що я нізащо не наважився б показатися Галі на очі.

Злізши з поїзду, я поїхав додому тільки для того, щоб відвезти валізки, і зараз же побіг до лікаря. Той відразу пробив прищ, приложив якусь масть, обліпив цілий ніс плястером, але запевнив, що за два дні все буде гаразд.

По двох безсонних ночах я відчув велику полегшу і, прийшовши додому, впав у ліжко й заснув. Прокинувся вже перед вечором, розпакував валізки, упорядкував трохи запущене мешкання і взявся за книжку. Але якось не читалося. Свідомість того, що кохана дівчина журиться, не маючи ніяких вісток про мене, а я мушу з обліпленим носом сидіти прикованим у хаті, навівала невимовну тривогу й нудьгу. До того почався рясний, монотонний дощ і до решти попсував мені настрій.

– Хоч би ж прийшов хто! – подумав я в розпуці. – А то можна повіситися від туги...

Ледве це подумав, як почув знайомі кроки по хіднику, а за ними – стукіт у вікно.

– Олекса! – зрадів я і метнувся відчиняти двері.

У першу хвилину готовий був йому кинутися на шию, але через те, що Олекса спитав мене зовсім байдужим тоном: «А-а, ви вже вернулися?» – стримався. Тільки, коли він зайшов до кімнати, взяв його за плечі і потрусив:

– Ґратулюю, друже! Бажаю вам багато успіхів з вашим інженерським дипломом і взагалі бажаю вам всього того, чого й собі бажаю!

– Розбитого носа також? – засміявся Олекса.

– Ні, того вам не бажаю, бо того й собі не хотів.

– А навіщо пхали свого носа до чужого проса? – жартував далі Олекса, цілковито зігнорувавши мої щирі ґратуляції.

– Ані до чужого не пхався, ані до свого власного тепер не можу доступити. Як же можна показатися нареченій у такому вигляді?

– Ц-ц-ц! Вигляд у вас дуже оригінальний, цілком, як в античної статуї.

– Справді?

– Слово чести! Я бачив такі статуї з повідбиваними носами. Ви одержали мою листівку?

– Одержав. І щастя ваше, що ви мені тоді під руку не попалися: побив би! Де ж можна такі речі у відкритих листівках писати?!

– Ц-ц-ц!

– Смійтеся, смійтеся... На цей раз вам дарую задля нашої зустрічі. Скільки це ми з вами не бачилися?

– Десять місяців і двадцять три дні... А, знаєте, що моя квазімодиха заміж вийшла?

Я відразу пригадав собі нерозбірливо написане слово в картці і спитав:

– Хто, хто?

– Квазімодиха.

– Чому «квазімодиха»?

– Та бо так, знаєте: зів’ялі квіти в гарнім дзбанку... Чого ви смієтеся? То у Віктора Юґо такий роман є... Я напевне щось трохи наплутав?

– «Наплутав»! Взагалі поняття не маєте про те, що говорите. Коли вже хочете висловлюватися фігурально, то Квазімодо – це, власне, свіжі рожі в простім череп’янім горнятку. Але лишім літературу в спокою. Скажіть, що ви думаєте робити далі?

– Лишаюся на посаді завідувача хемічної лябораторіії інституту.

– Тільки всього?

– А мені більше й не треба.

– Ні, Олексо, для вас треба якраз більше! Ваш фах – не сама хемія, а машинобудівництво хемічної промисловосте. Так, здається? І ви, при ваших здібностях і знаннях, повинні були піти на науково-дослідну роботу, або, принайменше, взятися до проспектів і конструкцій, а не сидіти в якійсь мізерній лябораторії. Що вам це дасть?

– А що дасть науково-дослідна робота і машинобудівництво?

– Ну, що за смішне питання! Та дасть більше, як нужденна лябораторія.

– Кому дасть?

– Та... – і я прикусив язика.

– Бачите, бачите! – радів Олекса і затирав руки. – А я на них працювати не буду! Не діждуть вони, щоб я їхню силу скріплював! Навпаки: вони мені стипендію й науку, а я їм – дулю! Ц-ц-ц!..

– Гм... У цьому є певна логіка, не заперечую... Але скажіть, чи вас самих особисто не цікавлять ніякі винаходи, ніяка творча робота?

– У теперішніх обставинах – ні! І взагалі всі винаходи тепер – це єрунда! Скажіть, коли народився Сосо Джуґашвіллі*?

– У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому році.

– Точніше!

– Коли не помиляюся, в листопаді.

– Неправда! Двадцять першого грудня.

– То навіщо питаєте, коли знаєте самі?

– Та так собі, між .іншим... А що означає по-грузинському «Джуґашвіллі»?

– Не знаю.

– Ц-ц-ц!.. «Джуґа» – то собака, а «швіллі» – то син. Ц-ц-ц!..

– Звідки у вас такі відомості? – спитав я, сміючись.