Текст книги "Чудасій"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

– Павло Степанович Омельченко.

– А-а-а! Ну, це все одно. Я напевно і так вас ніколи по-батькові не кликатиму. А я називаюся Олекса Ухо, знаєте? Власне, навіть не Ухо, а Вухо, бо мої предки були козаками. Але для «вєліко-русково нарєчія» ні Вухо, ні Олекса не є милозвучними словами, бачите. І мого діда ще у війську перехристили на Ухо, а мене ось – на Альошу. Альоша-Матрьоша-Макінтоша – красота! Ц-ц-ц! Є таке ім’я Макінтоша?

– Не знаю, не чув....

– Напевне нема! Але це я так собі спитав, між іншим... А ваша тітка померла, правда?

– Котра тітка?

– Ну, та, що я в неї дрова рубав, і ви тоді прийшли. Забули?

– Ні. А ви також не забули?

– Ні. Я взагалі ніколи нічого не забуваю. Ви ходите на полювання?

– Ні, я не мисливець.

– Шкода. Ходили б разом. Я дуже люблю полювати, особливо на зайців. Той чемпіон, до речі, – страшний нездара. Він не виграв би в мене ні одної партії... А ви знаєте, що моя мати – то справжня відьма. Батько – дуже добрий, але нещасний через неї... Вам дивно, що я так говорю одверто?

Він сипав, як горохом, і від тих несподіваних скоків у розмові та від дитячо-одвертих запитань я почував себе так, немов би мене в гарячій лазні прали з усіх боків віниками.

– Ну, признайтеся, що вам моя одвертість видається недоречною і гідною осуду! Так про рідну маму не говориться з малознайомими людьми, правда?

Що за дивний чоловік! Господи, от уже воістину «чудасій»! І що було йому відповісти? Але, поки я надумувався, відповідь сама собою вийшла через мої уста:

– Дійсно, так не слід говорити, – сказав я вголос, і від того мені стало відразу легко. Тепер я вже зрозумів, що з Олексою треба бути цілком щирим, таким щирим, яким він є сам.

– О-о, – запальчиво говорив Олекса, – ви не думайте, що я всім про це говорю! Навпаки, нікому нічого не кажу. Тільки вам. Між іншим, ви мені давно подобаєтеся, і я радий, що з вами познайомився.

Тут Олекса, зупинився і простягнув мені руку.

– Ви вже вертаєтесь? – спитав я, стискаючи його мускулисту, теплу долоню.

– Ні, я піду далі. Це я просто для знайомства подав руку... Ви не ґепеушник?

– Що?

– Ну, чи ви не є сексотом ҐПУ*?

– Ні, – засміявся я.

– Я знаю. Тільки, так спитав, між іншим, щоб мати певність. Скільки вам років?

– Двадцять шість.

– А-а, то, значить, ви помрете раніше від мене на п’ять років.

– А то чому?

– Бо мені всього двадцять один. Отже, коли брати за теорією ймовірносте і припустити, що пересічний вік людини... Зрештою, єрунда! Теорія ймовірности тут ні при чому. Бувають же люди, що живуть і до сто років, а бувають такі, що вмирають у сімнадцять з половиною, правда? До речі, я терпіти не можу ґепеушників.

– Але про це ліпше вголос не говорити...

– Наплювать, я не боюся!.. Ви маєте наречену?

– Ні, – знову засміявся я. – А ви?

– Я ще також не маю, але вже незабаром почну шукати. Це ви тут живете?

– Так, я тут живу. Заходьте.

Запросив я з чемносте, переконаний, що, з огляду на пізній час, гість відмовиться. Але помилився. Олекса почекав мовчки, поки я відчинив двері, і увійшов до кімнати.

– Будете пити чай? – спитав я.

– Ні, не буду. А... ви на. чому варите?

– На примусі.

– О, то я зараз розпалю! Де ваш примус?

– Та ні, сидіть. Я зараз розпалю сам.

Олекса покірно сів, але зараз же, як тільки я вийшов до передпокою, що правив мені одночасно і за кухню і за умивальку, з’явився коло .мене.

– Я, знаєте, – заговорив він, – дуже люблю чай. Цілий день – чай і чай. Обідати – не дуже, а от чай!.. Рано, знаєте, всі дома спля-я-я-ять, – вимовив чомусь розтяжно це слово, – а я тихенько встану – і зараз вар’ю чай. Потім поставлю склянки на столі, покладу хліб, мед... Ми їмо багато меду, знаєте?.. Фу, як ця бензина димить! Заб’є вам пальник, побачите!.. Краще розпалювати денатуратом. Ви вірите в призначення?

– Що?!

– Ну, в призначення. «Що має бути – того не минути» – не знаєте?

– Більше не вірю, як вірю.

– Чому не вірите?

– Та тому, що людина, яка вірить у своє призначення, може лежати на печі, не ворухнувши й пальцем, вичікуючи свого «не минути».

– А ви б могли так лежати?

– Власне, що не міг би.

– Ну, то, значить, це і не є вашим призначенням. Коли б призначення вам веліло лежати на печі – ви і лежали б. А так – ні. Бачите, навіть печі не маєте, а на примусі хіба не будете лежати. Ц-ц-ц!..

Олекса зморщив при тому носа й видався мені таким забавним, що я розреготався до сліз.

– О, бензина вже вигоріла, треба помпувати! – скрикнув мій потішний гість і кинувся до примуса.

– Та лишіть, Олексо, я сам!.. – спробував я його спинити.

Але він мене не слухав.

– А-а, бачите, я ж так і знав, що пальник заб’ється! – крикнув, він. – Де голка?!

Я вже не протестував і подав голку.

Олекса розпалив примус, налив у чайник води, поставив його на вогонь і взявся мити руки. Робив усе охайно, справно, навіть педантично і поводився так, ніби був у власній хаті.

– Я все люблю робити сам, знаєте? – говорив при тому. – Сам собі скарпетки церую*, сам ґудзики пришиваю, сам сорочки перу і прасую. Бачите, які в мене сорочки? – спитав гордо й вип’ялив груди.

– Бачу. Я вже давно заздрив вам, дивлячись на ваші сорочки.

– Ц-ц-ц!.. Ніяка прачка так не випере... А я ще й комірці вмію перешивати! Отак, знаєте, як комірець протреться – я зараз виріжу на спині сорочки смужку і зроблю новий, а на спині чимсь другим підшию. На спині ж під піджаком не видно, правда?

– Правда, – відповів я всміхаючись і простягнув йому цигарки: – Куріть.

Олекса відмахнувся:

– Не курю. Я ж пасічник, знаєте? А бджоли не люблять курців... Але, коли б навіть я й не був пасічником, – все одно не курив би. Курення – ще взагалі велика єрунда. Тільки на здоров’я шкодить, знаєте? Горілка також... Я не курю і нічого не п’ю. Хіба от тільки чай. Чай я дуже люблю...

За чаєм, якого Олекса справді з видимою насолодою випив аж кілька. склянок, ми говорили про найрізноманітніші речі. Властиво, говорив мій гість, а я лише відповідав на питання, або слухав.

– Ви чули, – спитав Олекса, – що на. мене всі кажуть «чудак»?

– Чудасій, – поправив я.

– Як? Чудасій? А-а-а, ну, це все одно... А чудак, кажуть, – це вже півдурака. Правда?

– Не завжди.

– Гм... А, як ви думаєте, чудасій – це щось більше, чи менше від півдурака?

– Думаю, що це зовсім щось інше.

– Так?.. А хто є дурнішим: наприклад, чверть дурака, чи три чверті дурака?

– Філософське питання! – засміявся я. – Думаю, що обоє вартують однаково. А чому вас це цікавить?

– Бо я, знаєте, думаю, що всі ті, хто мене вважає півдураком, чи там чудасієм, – дурніші від мене. Вірите?

– Вірю.

– Чому вірите? – здивувався Олекса.

– Бо вважаю вас людиною розумною і цікавою.

– Справді?! – зрадів, гість чисто по-дитячому.

– Справді. Кажу вам це по щирості.

– Але ж ви мене зовсім не знаєте!

– Зате я вас бачу і слухаю.

– Ц-ц-ц!.. – засміявся Олекса. – Думаєте, що як бачите і слухаєте, то вже й знаєте?

– Я ж не казав, що вже знаю вас, – пояснив я Олексі. – Я тільки хотів сказати, що всі ваші слова мені видаються розумними й цікавими.

– Але й чудними одночасно, правда?

– Я б назвав їх тільки своєрідними.

– Як? Своєрідними? А-а, ну, це все одно... І, слухайте, що я хотів сказати?.. Як ви думаєте, нашу «мудру, пролетарську владу» можна обдурити, чи ні?

– Не розумію вас...

– Чому ж не розумієте? Ну, от, просто: влада видає якісь закони, скеровані проти людей. Чи можна, так зробити, щоб при допомозі тих самих законів владу обдурити?

– Не знаю.

– Ц-ц-ц! А я знаю точно й кажу вам, що можна!

– Як це?

– Та, просто! Ви думаєте, наприклад, що я кілька років дрова з необхідносте рубав? Єрунда! Мені потрібно було виробили власний «пролетарський стаж», щоб інженером. зробитися. Бо так, знаєте, як я був сином службовця, формально – татів утриманець, то це вважалося чимсь гіршим, як наложниця. Одним словом, третя категорія. А в Індустріальний Інститут, як самі знаєте, по третій категорії не було чого навіть пхатися. Ну, от я і придумав, ходити на поденні роботи. Так і мамашу свою трохи підкупив, і грошей наскладав, і документи на першу категорію виробив. Прийшов до інституту, як пролетарій, від родини не залежний, самостійний батрак. Ц-ц-ц!..

– Ну, грошей ви, мабуть, багато не наскладали...

– Думаєте?! – оживився Олекса. – Гадаєте, що я своїй прекрасній мамаші всі віддавав? Фігу з маком! Я кожного дня собі по двадцять копійок у черевик ховав... От, прийду додому, а мамаша до мене: «Ти, пролетарій! Ану, показуй, що заробив?» – і зараз по кишенях. Я все боявся, щоб не сказала роззутися. Але вона не догадувалася, вважала мене також дураком, чи там, півдураком... І так, знаєте, за місяць – яких п’ять рублів, за рік – шістдесят, за п’ять років – триста. Ц-ц-ц!.. От вам і півдурака!

– І справді наскладали аж триста рублів по двадцять копійок?! – здивувався я. – Нічого не витрачали з них?

– Ні копійки! Та я не триста наскладав, а більше. Убрання купив, білизну купив, плащ, бо ж тепер – диктатура пролетаріату. Ц-ц-ц!.. А в інституті мені стипендію дали, як належиться першій категорії. Ц-ц-ц!..

– Спритний з вас чоловік!

– Хм!.. Це ще нічого... А взагалі, знаєте, чудаком добре бути в теперішніх часах. Бо ж кожний розумний уже й підозрілий. А так – чудасій і чудасій. Я ось інколи таке слово скажу, що нормального чоловіка за нього б давно заслали, де Макар телят пасе, а мені нічого. Дурному ж не дивуються. Інколи справді шкода, що я не цілковитий кретин...

У тих останніх словах несподівано прорвався такий жаль і така гіркота, що мене здавило за серце. Та й мій гість, втративши відразу всю веселість, втопив погляд у протилежну стіну, і мені видалося, що в його очах блищать сльози.

– Що ви, Олексо!.. – постарався я заговорити якомога бадьоріше. – Для чого такі трагічні слова?

– Ах, тільки не жалійте мене, будь ласка! – несподівано вибухнув Олекса й схопився з місця. – Не потребую вашого співчуття, знаєте?! Говорите одне, а думаєте друге!.. І нехай я буду навіть останнім ідіотом, але я не поміняюся з вами місцями. Бо я, «чудасій», усе ж таки маю трохи свободи, а ви, мудрі, – ні!..

І, не давши мені промовити ні слова, Олекса вхопив свого капелюха й вибіг з кімнати.

Я постояв, цілком розгублений і здивований, а тоді пішов замикати двері. Вже вертався назад, як хтось постукав.

– Хто там? – спитав я, підійшовши до дверей.

– Я, – відповів Олексин голос. – Слухайте, ви любите мед?

Я розсміявся від такої несподіванки й відчинив.

– Дуже люблю! – сказав.

– То я вам завтра принесу.

– Дякую.

– Ет, також! – фиркнув Олекса, не прощаючись відступив від порога й пірнув у каламутну мряку.

***

Так почалася моє тісніше знайомство з Альошею-чудасієм. Він відразу сподобався мені й зацікавив собою страшенно, але все ж ще довго-довго я не міг би назвати його своїм другом у повному розумінні того слова. Олекса був якоюсь такою особливою натурою, яку пізнається до певної межі з першого дня знайомства, але поза цією межею в нього починалися несподіванки і таємниці, яких ніколи не можна було ні передбачити, ні розгадати. Він був ходячим збірником сумнівів і найрізноманітніших проблем, мав постійно забиту голову, перетравлюючи в ній одночасно по кілька не маючих між собою нічого спільного думок, а тому в розмові перестрибував з однієї теми на другу, збиваючи співрозмовника з толку цілком несподіваними зворотами. Сам він фактично ніколи не цікавився глибше тим, що думають інші, і навіть ті запитання, на. які наполегливо вимагав відповіді, по суті були скеровані до себе самого. Говорити з Олексою – означало відповідати на його питання, бо він постійно тримав ініціятиву у своїх руках і ніколи не думав над тим, чи співрозмовникові вибрана ним тема подобається, чи ні. І тому з ним не могло бути глибшого обміну поглядами, що становить собою фундамент серйозної дружби між інтелігентними людьми. Зрештою, Олекса не мав ні приятелів, ні близьких знайомих, і по тій причині ввесь тягар надокучливих для нього, тяжких і навіть нерозрішимих питань переніс на мою особу.

Однак, знайшовши в мені повірника своїх сумнівів, поглядів і навіть таємниць, сам Олекса на повірника не надавався зовсім, і, коли б йото спитати, що він знає про мене, то він напевне при найбільшому бажанні не міг би сказати нічого істотного, окрім хіба того, що я йому подобаюсь і що належу до порядних людей.

Та це все не заважало Олексі бути, як справедливо колись сказала моя покійна тітка, людиною золотого серця, що вабила до себе й дивувала, смішила й зворушувала, а в конечному висліді приковувала міцними, нерозривними путами. Та це я зрозумів лише пізніше. Поки ж що, на самих початках нашого знайомства, Олекса і мені і моїм товаришам, яких він дотепно прозвав «симбіозами»[2]2
  Симібіоза – у відміну від паразитному – тісне співжиття двох рослин, або тварин, від якого обоє мають користь.


[Закрыть], зробив масу неоцінимих прислуг. Два місяці він сидів до пізньої ночі, проробляючи з нами цілий курс органічної хемії, в якій, до речі, Олекса був надзвичайно сильний; він у скрутну хвилину завжди міг позичити грошей; він знав підпільних торгівців, у яких можна було купити матеріал на убрання, черевики чи кальоші; він міг просидіти кілька ночей біля ліжка хворого, міг допомогти підшукати мешкання і на власних плечах переносити всі речі; він, нарешті, міг побілити кімнату, направити вікна, двері, або електричну інсталяцію – і все це робив з жартами й охотою, ніби тільки того й чекав, щоб показати свій сприт і вміння.

Мав Олекса ще одну добру рису вдачі: він ніколи не ображався надовго, хоч сердився часто. Також був обдарований подиву гідним інстинктом, з яким майже безпомилково з першого погляду оцінював людей і вгадував чужі думки. Тому з ним, завжди треба було бути щирим, бо, відчувши найменшу фальш чи лицемірство, Олекса відразу вибухав гнівом і тоді не рахувався зі словами.

Ніяких приписів доброго тону для Олекси не існувало. Він не раз міг підняти мене з ліжка опівночі, або, коли це бувало влітку, о п’ятій годині ранку, виключно для того, щоб почути відповідь па якесь надокучливе для себе питання. Інколи він того питання так і не задавав, лише обмежувався до слів:

–А-а, ви спите? Ну, то я прийду іншим разом.

Коли ж приходив пізніше, то нічого не згадував про свою попередню візиту і тільки на. питання, чого він приходив, відповідав щось у роді:

– А-а, то я хотів вас спитати, в якому році народився Чемберлен?

Або:

– Та. я собі чомусь пригадав, що люди часто вертаються з півдороги. Отак, знаєте, іде, іде, а потім візьме й повернеться. Чому?

– Ага, то це, видно, ви й збудили мене виключно тому, що не хотіли вертатись з півдороги?

– Та ні, не з півдороги. Це я ще дома подумав. Потім встав і пішов.

Часами Олекса десь пропадав цілими тижнями, а потім. з’являвся знову й відвідував мене щодня, або й двічі, чи тричі на день.

Якось то навесні, саме в часи останніх іспитів, я по кількох недоспаних ночах ліг раніше й заснув твердо, як камінь. Приснилося мені щось дуже невиразне, надокучливе й уперте. Десь глибоко у підсвідомості я розумів, що мушу неодмінно щось зробити, але що саме – не знав. Мною шарпало й підкидало, поки я нарешті не розплющив у темінь очей і не сів на ліжку: віконниця аж дудоніла й тряслася від упертого стукоту, і я зрозумів, що мені треба встати й відчинити. Вже догадувався, що стукає Олекса; і справді не помилився: коли я, очманілий ще від сну, відкрив навстіж вікно – побачив у ясному місячному сяйві свого чудасія.

– Ви вже спите? – спитав він, як звичайно, не вітаючись. – Ну, то я прийду завтра.

– Бодай вас, Олексо, дідько взяв! – вилаявся я з досадою. – Я щойно заснув – а ви прийшли й розбудили!

– А-а!.. Ну, нічого... Спіть далі. Я вже йду.

– Та ні, – кажу. – Вже коли збудили, то заходьте! Однаково я тепер скоро не засну.

Олекса ввійшов у кімнату, сів на стілець, затиснув енергійно долоні між колінами й засміявся.. У виразі його обличчя було зовсім щось нове, і це мені відразу кинулося в вічі.

– Ви чого іржете? – спитав я, закурюючи цигарку. – І пика світиться, як нова копійка... Закохані, чи що?

– Ц-ц-ц!.. – засміявся щасливимі сміхом Олекса, енергійно потираючи долоні. – Ех, ви, ботаніки прозаїчні! Тут ніч така! Місяць... Сади цвітуть... Солов'ї співають... Мрії... А ви спите, як ведмідь у берлозі.

– Та з вами що?! – спитав я знову, вже справді заінтригований. – Відколи це ви почали мріяти й помічати місяць та солов’їв?! Олексо, кажу вам, що ви закохані!

– Ц-ц-ц!.. А вас заздрість розбирає, правда?

– Певно! Скажіть, бодай, що то за Дульчінея полонила ваше серце?

– Ц-ц-ц!.. Не скажу, не скажу, нізащо в світі не скажу!

– А то чому?

– Бо це – секрет! Ц-ц-ц!..

Але тут Олекса ввірвав сміх, споважнію, навіть посумнів і спитав:

– Чому ви ніколи не назвали мене яничаром?

– От тобі й маєш! – щиро здивувався я. – Звідки у вас ця думка?

– Та, ну, бо так: батько – українець, мамаша – москалька. Як я є москаль – то, значить, яничар супроти батька; як я є українець – то, значить, яничар супроти матері. От задачку мені батько поставив, правда?!

– Ну, Олексо, я досі вважав вас мудрішим! Адже ви родились і виховались в Україні, їсте український хліб, дихаєте українським повітрям...

– Годі, годі! – перебив мене Олекса. – То, виходить, що, коли б мій батько залишився з моєю прекрасного мамашею десь там у Саратові, то я, поївши московського хліба й подихавши московським повітрям, став би москалем, так?

– Не були б ви цілком москалем, бо у вас батько – українець.

– Але не був би й цілком українцем, бо мати – москалька?

Тут, признаюся, я зробив велику помилку і сказав:

– Коли в людині є крови пів-на-пів, то вона може сама собі вибрати свою національність.

– А-а, так?! То, виходить, що я взагалі не маю національности, тільки можу її собі вибирати?!

Не треба, було бути навіть великим психологом, щоб зрозуміти, як мучило це питання Олексу і яке істотне значення мало для нього. Він зблід, болісно нахмурив чоло і безжалісно виломлював свої пальці.

– Що ви за нісенітниці плетете, Олексо! – старався я заспокоїти свого гостя. – Чому «вибирати»? Адже ви вже вибрали!

– Це все одно: раніше вибрав, чи пізніше виберу. Але, виходить, що моя національність таки вибрана, а не вроджена...

– Ух, Господи, що з вас за чудасій! Ваше українство є природним і законним, бо ж, повторюю, ви маєте половину української кровні й уродились та виховались в Україні.

– К чорту! – сердито вдарив по столі кулаком Олекса. – Не те! Ви думаєте, отже, що, коли б я виховався в Московщині, або, коли б моя мати вийшла заміж за якогось аристократа в московських лаптях...

– То ви б не були тим, ким є, – скінчив я, перебивши Олексу.

Немов уколений, Олекса, від цих слів схопився з місця, і я мав таке враження, що він зараз кинеться на мене з кулаками. Очі його заокруглились від злости, а лице нервово засмикалось, так що зуб не попадав на зуб.

– Брехня! Брехня! – закричав він таким несамовитим голосом, що я притьмом мусів зачинити вікно. – Я завжди і при всяких, обставинах був би тільки тим, ким є, і ніким іншим! Розумієте?! І не можна національности вибирати, так само, як не можна при народженні вибирати кольору очей або волосся! Он мої прекрасні сестриці – «істінно рускіє баришні», хоч мають, як і я, пів-на-пів мішаної крови й уродились та виховались також в Україні! Чому так?! Бо національність є частиною людської душі, розумієте ви, вчений ботаніку?! А тепер спитаю вас: може народитися жива людина без душі? Може?!

– Звичайно, ні...

– Отже, і без національности не може!

Я вважав за відповідне погодитися й не висловлювати ніяких думок на тему національного виховання, щоб ненароком якимсь необережним словом не вибити з-під ніг свого приятеля так потрібного йому фундаменту.

– Ви думаєте, – кричав далі Олекса, – що, коли б я народився в Московщині, чи в Китаї, чи в Абісинії, коли б у мене не було навіть ні краплі української крови, – я був би кимсь іншим, ніж тепер?! Фіґу з маком! Я міг би мати тільки іншу зовнішню оболонку, але душу мав биту саму! Розумієте? Хоч був би косооким, чи чорним, як халява, але все був би українцем! Не міг би бути в душі ніким іншим! Тут, – ударив себе Олекса в груди, – тут головне! Головне – душа! Вона одинока, безсмертна і злита з національністю, розумієте? Кров, мускули, повітря й усе таке інше – єрунда! Головне – душа!

Я мовчав і з захопленням дивився на розпаленого гарячим поривом Олексу, який, безперечно, глибоко вірив у те, що говорив.

– Але що ж! – зрезиґновано* махнув він рукою. – Ви не вірите в призначення, то не вірите і в душу. В дим від примуса ви вірите, вірите в пару від самовара, а в душу – ні! «Вибирати національність!» – перекривив він мене. – Ех, ви! Атеїст! Приліпка! Лягайте вже спати!

І, перше, ніж я отямився, Олекса вискочив з кімнати, сердито тріснувши дверима.

Я впав на ліжко й зареготав. Реготав, як божевільний, до болю в боках, не маючи сили запанувати над собою, а одночасно відчував щось подібне до ніяковосте: глибше висловити того, що висловив Олекса в чудернацькій формі, я не міг би при найдбайливішому доборі розумних і переконливих слів.

Мій сміх увірвало попонне стукання.

– Слухайте, ви, приліпка, – сказав іще сердитим голосом Олекса, просунувши голову в двері. – Я так десь за дві години піду в Потапівку до сходу сонця рибу ловити. Підете зі мною?

– Ні, не піду, – відповів я, ще сміючись, – бо маю іспити. Але чому «приліпка»?

–Бо так: є всякі приліпки, причіпки, придатки й інші рудиментарні органи з самоварною парою замість душі... То не йдете?

– Ні.

– І не треба! Думаєте, може, що ви мені справді потрібні? Я так собі спитав, між іншим, – і Олекса пішов.

Та ледве я погасив світло, збираючись лягати, як він вернувся і застукав ще раз.

– Та ви дасте мені сьогодні спати, чи ні?! – жартом закричав я.

– Уже йду. Будете спати. Слухайте, примусна душа з вибраною національністю, ви будете ввечері вдома?

– Буду. А що?

– Нічого. Принесу вам якогось карася, як піймаю, – і Олекса знову пішов, на цей раз остаточно.

***

Минали місяці за місяцями. Я скінчив інститут і залишився працювати в ботанічному садку нашого міста. Про Тамару Усевич закинув усякі мрії й незабаром переконався, що моє тимчасове захоплення не було надто глибоке і що в дуже короткому часі моє серце стало вільним, як і раніше.

Натомість з Олексою діялось щось надзвичайне: він загорнувся в повивало таємничости і сяяв, сяяв, аж топився. По всьому було видно, що почуває себе дуже щасливим і не може тієї радості укрити. Коли, приходив до мене пізніми вечорами, сідав, як звичайно, в мій одинокий глибокий фотель, затискав долоні колінами і вдоволено хіхікав.

– Звідки ви прийшли? – питав я не раз його.

– Ц-ц-ц!.. Кортить довідатися, правда?

– Ще й як! Скажіть, куди ви внадились?

– Не скажу!

– Не скажете? – погрожував я жартома. – То чекайте ж! Колись виберусь за вами навзирці й дізнаюся.

– І ви справді це зробите? – питав не на жарт переляканий Олекса.

Мені ставало його шкода, і я спішив з заспокоєнням:

– Ні, ні, Олексо, не бійтеся. Коли хочете тримати в таємниці ім’я своєї полонительки – тримайте. Ще прийде час – і скажете самі.

Олекса негайно приходив до рівноваги й починав говорити про інші речі.

Але якось то, коли я був у лихому гуморі й не зустрів Олексу привичними жартами, він розгубився. Спочатку хіхікав, потім споважнів, пізніше посумнів і нарешті спитав:

– Чому ж ви нічого не кажете?

– А що маю казати?

– Ну, от, спитали б мене, звідки я прийшов...

– Та що ж! – сказав я. – Думаєте, може, що я й справді не маю більше над чим думати, тільки над вашими таємницями?

– А все ж таки вам цікаво, признайтеся! – аж попросив мене Олекса.

– Зовсім не цікаво, – байдуже потиснув я плечима. – Я навіть переконаний, що ви те все вдаєте й водите мене за ніс.

– Що?! – підскочив Олекса. – Вдаю?! Отже, зовсім не вдаю і вам на злість маю наречену!

– Та йдіть! – махнув я рукою. – Яку там наречену!..

– Не вірите? Не вірите? – запальчиво заговорив Олекса. – Маю, слово чести, маю!

– То чому ж так криєтеся з нею?

– Бо, знаєте, дорогу перлину завжди треба ховати якнайдалі від заздрих очей...

– Ов! То ваша наречена справді якась така красуня?!

– Ц-ц-ц!.. От, колись побачите, то самі скажете.

– Ну, яка ж вона?

– Вона така... така... як бджілка! Така, знаєте, золотиста, з пушком, з пушком і... з крильцями.

Я зареготав:

– І з крильцями?! Ох, Олексо, покажіть мені, благаю вас, нехай і я хоч раз побачу дівчину з крильцями!

– Сам ви чудасій! – розсердився Олекса. – Бджілка з крильцями, а не дівчина, розумієте? Моя наречена тільки подібна до бджілки.

– Ну, добре, добре! Розкажіть мені більше про неї: хто вона, що робить, якого росту, які має очі?..

Олекса пірнув глибше у фотель, втопив погляд у стелю і розтопив обличчя в щасливій усмішці.

– Вона така... Вона... Очі, в неї, як мед...

– Ну, і далі? – почав нетерпеливитися я.

Але Олекса, видно було, десь блукав думками, коло своєї нареченої і не чув мене зовсім.

– Скажіть, Олексо, як вона називається. Може, я її знаю, і ви не потребуватимете зовсім мені її описувати.

Та Олекса, помітивши моє живе зацікавлення, відразу втратив охоту говорити щось більше і затявся знову:

– Не скажу, не скажу, нізащо не скажу!

І дійсно протягом майже двох років мені не вдалося витягнути; від нього ні одного слова,. Тільки й того, що Олекса, признався в плануванні женячки після закінчення інституту.

Я дуже любив ходити з Олексою на ріку, в поле, або слухати його оповідання про бджіл. Він був наділений великим, обсерваційним даром, а, при всьому своєму дивацтві, умів чудесно оповідати про пасіку й садок. Як сам казав, мав «легку руку» й успішно щеплював дерева,, незалежно від пори року. Знав не тільки історію кожного овочевого дерева у власному садку, а й точно, пам’ятав, коли, кому і яке деревце він нащепив та живо цікавився його долею, немов би річ ішла про близьку людину. Особливо ж захоплювався Олекса життям бджіл, читав пильно літературу з цієї галузі, робив свої власні спостереження і міг про них говорити годинами.

Інколи вибиралися ми на такі прогулянки невеличкою громадкою, складеною з моїх найближчих друзів, але здебільшого ходили тільки втрьох: Олекса, Кость Косарчук і я. Кость, за фахом учитель української мови й літератури, мав великий поетичний талант, хоч засадничо не оприлюднив ніде ні одного рядка. Високий, худий, навіть анемічний, з мрійно-блакитними очима і ясним кучерявим волоссям, – він і виглядом своїм вдався на поета. Мало що записував із своїх поезій, а як і записував, то тільки, для того, щоб прочитати їх у найближчому колі. Потім дер вірші на дрібні шматочки й палив. Робив це з очевидним болем, і тоді на нього жаль було дивитися...

Найчастіше Кость просто імпровізував. Отак, вийдемо десь у поле, чи в гай, виберемо гарне місце й відпочиваємо. Кость лягає горілиць, підкладає руки під голову, задивляється в небо й починає говорити. Слово по слову пливе з його уст і складається у віршовані образи, а ми сидимо мовчки й пильно, слідкуємо в думках за барвистими візерунками, що їх малює Кость.

Як не дивно, але Олекса глибоко, розумів поезію, хоч інколи своїми влучними зауваженнями псував Костеві поетичний настрій і примушував нас обох сердечно сміятися.

Згадую, як одного, разу, коли ми сиділи над річкою, Кость почав імпровізувати:

«Ріка нап'яла плеса срібний шовк...»

– От, там напевне добре рибу ловити! – перебив живо Олекса.

– Чому рибу? – здивовано спитав Кость, підвівши голову.

– А бо так; «Ріка нап’яла плеса срібний шовк...» Чому «нап’яла»? Бо десь нижче є гребля, тому й нап’яла. Я так от і бачу, – продовжував Олекса, примруживши очі, – глибока, тиха вода з плесом, як срібний шовк... А в такій воді завжди є багато риби... Ну, а. далі?

– А далі – беріть вудку й ідіть піймайте окуня! – сердито сказав Кость і відвернувся.

– Він розсердився за рибу, чи за. греблю? – спитав мене вголос Олекса таким простодушним тоном, що і я, і Кость засміялися.

– І, до речі, – продовжував Олекса, ні трохи не збентежений нашим сміхом, – наш поет колись казав, що йому треба дістати підшивку до плаща.

– Бодай би вас, Олексо, щука проковтнула! – ще більше розсміявся я. – Гарне мені «до речі»! Поезія, образи і – підшивка до плаща! Ха-ха-ха!

– Сам ви чудасій! – розсердився Олекса. – Якраз до речі: заговорили про шовк плеса, а я пригадав, що можна в одному місці купити п’ять метрів сірого шовку на підшивку.

Наш сміх при цих останніх словах перейшов у гомеричний регіт, так що нарешті Олекса не витримав і почав також реготати.

Пересміявшись, ми вже серйозно заговорили про підшивку, яка дійсно конечно була потрібна Костеві, але про поезію в цей день не могло вже бути й мови.

Іншим разом ми зайшли за дванадцять кілометрів від міста до руїн великого замку, що його був свого часу сміливим наскоком здобув і зруйнував полковник Богун.

Місце було гарне й романтичне. Грубі мури розсипалися вже і вгрузли в землю, і тільки одинокий ріг старовинної твердині ще тримався, почорнілий і сточений часом. Через прорізи колишніх бійниць та через діри, що полишалися від спалених сволоків, поперелазили гнучкі парості дикого хмелю, а довкола по руїнах густо поросли бур’яни й польові квіти: лобода, пирій, полин, Петрів батіг, волошки й сокирки. За зовнішньою стіною уцілілого рогу росла стара, розлога липа, що стояла тепер у повнім цвіту, оповита п’янким ароматом і мельодійним однотонним гудінням бджіл.

– Сядемо під липою, – сказав Олекса.

– Ні, – заперечив Кость, – залізьмо в хміль, так щоб нас не було видно. Уявимо собі, що ми – оборонці замку. Це нагадуватиме наші дитячі літа.

Ми послухали Костевої ради, позалазили в густі зарослі хмелю й мовчки любувалися мальовничістю історичної місцевости

З півночі до руїн підступав старий дубовий ліс, на сході, причаївшись за опуклими хребтами зелених горбів, виблискувала до сонця ріка, а на заході простягнулися ген аж до села колосисто-шумливі смуги ланів.

– Гарне місце, правда? – спитав Кость. – Коли б тільки можна – я б розіп’яв отут собі якесь шатро і мешкав би в ньому ціле літо.

Я і Олекса погодились, що місце справді варте того і що в цих руїнах напевне живуть музи.

Кость сказав ще кілька слів про Богуна, про перекази, зв’язані з його наскоком на цей замок, а тоді, як звичайно, вмостився зручніше й почав компонувати вірша. Говорив замріяно, поволі підбираючи слова, ніби відчитував затертий і невиразний текст:

«Не раз п’янять мене старих віків меди криваві.

Пробуджуючи сонну душу. І тоді —

Несусь на крилах мрій назустріч давній славі»...

– «І шепчу вірш, сховавшись в лободі», – випалив несподівано Олекса, використавши Костеву зупинку.

У першій секунді я оторопів, але потім мене пірвав такий нестримний сміх, що і ліс, і горби, і липа, і колосисті лави заскакали й закрутилися в моїх очах.

– Маєте! – зміг лишень промовити я. – Ще одна «муза»!