Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

– Чорний Папірусе, я починаю розуміти глибину твоєї думки…

– Це не моя думка. Це думка твоя, твоїх друзів, усіх людей. Ви лише часто забуваєте її. Несете в грудях небувалу зброю, а користуєтесь дитячими паличками. Недалеке майбутнє має відкрити для Землі еру любові, яка приведе до всерозуміння, до принципово нових шляхів пізнання.

– Зажди, зажди, Чорний Папірусе! Ти кажеш про всеохоплення, про любов. Але ж Земля обрала шлях аналітично-інтегрального пізнання, культ його – кібернетика. Апофеоз – мислячі машини. Нині серйозно розглядається проект створення кіборга – штучної біолюдини, яка має замінити сучасний тип розумної істоти. Такий «супермен» мислиться надзвичайно сильним, різнобічно розвинутим, наділеним новими розмаїтими почуттями, яких не має звичайна людина. Я визнаю, така істота можлива, її, безумовно, створять. Але ж вона не зможе любити, хоч деякі кібернетики вважають, що любов можна запрограмувати.

– Афект любові, але не любов, – озвалась сфера. – Любов – це не дія, а стан всерозуміння.

– Тим більше, – сказав я. – Чи зможуть механтропи, кіборги, які б вони не були досконалі, досягти такого стану?

– Ні, – впевнено мовив Чорний Папірус. – Не зможуть. Бо їхнє знання – лише нагромадження параметрів та констант. Прилучити до себе світовий океан у гармонійному синтезі вони нездатні.

– Який же вихід з такої суперечності? Ми самі готуємо для себе мур, який не зможемо подолати?

Сфера мовчала. Здавалося, у ній щось сміялось. Нарешті тихо озвалась:

– У надрах кожного витвору, явища, процесу зріє їхня полярність, протилежність, заперечення. Мислячі машини не виняток. Настане час – вони самі ступлять на ту стежину, якою нехтуєте ви…

– Як це? Не збагну…

– Я можу показати.

– Уявну модель?

– Ні, справжнє життя.

– Ти можеш проникати в майбуття?

– Я охоплюю його.

– Як пояснити цей процес?

– Не поспішай, дійдеш до всього сам. Знання – в тобі.

– Коли я побачу те, що ти обіцяєш?

– Тепер. Негайно.

– Що треба зробити?

– Абстрагуйся від сьогодення. Немає Сергія Горениці, нема Києва, нема Землі, нема двадцятого віку…

– Це важко…

– Згадай Вогневика. Ти бачив його прах…

– Розумію, розумію… Вогонь не щезає. Він лише перекидається всеохоплюючим полум’ям на нові й нові об’єкти…

– Ще раз зупинись. Міцно введи в свій розум цю думку. В ній теж розгадка тієї таємниці, яку ти шукаєш. А тепер готуйся до мандрів у майбуття Землі. Ти наочно побачиш, відчуєш конфлікт між двома потоками пізнання…

Я заплющив очі. Мозок мій палає. Як важко його загнуздати. Кажуть, йоги вміють володіти тією примхливою течією, зупиняти її чи знову пускати в ураганний політ. Не віриться! Мислення – ніби плазма, спіймана в магнітну пастку. Спробуй зупинити її вогняну динаміку! Але тихо… Увага… Переді мною виникає, мов на екрані, палаючий текст. Біжать літери, складаються у слова, фрази. Я гарячково читаю їх, дивуюся, бо ще зберігаю мислення і почуття Сергія Горениці.

« Хроніка космічних подій. Інформаційний бюлетень Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків.

XXI сторіччя. Вісімдесят другий рік.

…Всесоюзний референдум схвалив проект міжзоряних переселень. Демографічна криза подолана. Протягом наступного сторіччя Земля зможе переселити до далеких світів два-три мільярди чоловік, давши початок сотням синівських цивілізацій.

Відбруньковані еволюції триматимуть тісний зв’язок з материнською планетою, користуючись Кодом вічності. Багатомірна інформація з допомогою метачасових каналів гіперпростору зв’яже воєдино тисячі дружніх світів.

Час Космічного Народження завершується.

У червні цього року – старт першої експедиції переселенців до планетної системи епсилон Ерідана.

Мета: дослідження умов для розвитку людей, створення першої колонії, багатопланові експерименти по вивченню взаємовпливу земної і тамтешньої флори та фауни, встановлення постійного інформаційного каналу і транспортного мосту для наступних переселень.

Транспорт: вакуумно-квантовий галактичний крейсер експериментального типу. Назва – «Любов». Форма – сфероїд. Діаметр – п’ятсот метрів. Вага – сто тисяч тонн.

Режим польоту: просторовий, механічний – до 270 тисяч кілометрів па секунду і гіперпросторовий, релятивний – до 5 мільярдів кілометрів на секунду по шкалі Вічності.

Енергетика: вакуумна, анігіляційна; інверсійний космодвигун Індрапанди для збудження віртуальних діраковських часток. Запасна рушійна система – термоядерна. Резерв палива – на рік форсованого польоту в межах планетних систем із швидкістю тисяча кілометрів на секунду.

Керування – автоматичне.

Екіпаж – чотирнадцять чоловік. Сім подружніх пар, що мають створити колонію піонерів у системі епсилон Ерідана. Капітан корабля Богдан Полум’яний, 32 роки, астрофізик, художник, астропілот, інженер-кібернетик. Його подруга Леся, 25 років, композитор, співачка, лікар, агроном, кравчиня, фізіолог. Помічник капітана, космоштурман крейсера Іван Гора, 28 років, фізик-теоретик, філософ, кіберконструктор, хірург. Його подруга Софія, 20 років, біолог, кухарка, садівниця, балерина. Головний кібернетик крейсера Джон Стіл, 30 років, механік, слюсар, музикаит-скрипаль. Його подруга Любослава Добрана, 18 років, пасічниця, гінеколог-акушерка, художник-модельєр. Головний психолог Деваианда Крішна, 31 рік, ботанік, педагог, поет, фольклорист, танцюрист. Його подруга Рея Анті, 17 років, вихователька дітей дошкільного віку, кіноінженер, співачка, спортсменка вищого класу. Головний енергетик Алессандро Реальо, 28 років, радіоінженер, вакуумотехнік, пейзажист, кінооператор. Його подруга Марія, 19 років, масажистка, гігієніст-педагог, теплотехнік. Завідуючий сектором транспорту для планетних експедицій Вано Дзоашвілі, 25 років, садівник, історик, космолінгвіст, астроном. Його подруга Тамар, 20 років, водій всюдиходів, інженер, живописець, біофізик. Завідуючий сектором міжзоряного зв’язку Карл Свенборг, 31 рік, спортсмен, конструктор, музикант-піаніст. Його подруга Тереза, 22 роки, інженер-будівельник, архітектор, лікар, співачка.

Члени екіпажу пройшли багатократні психологічні перевірки. Повноважна комісія Всеилапетного Товариства Галактичних Зв’язків (ВТГЗ) ствердила безсумнівну спів’єдність перших міжзоряних піонерів. Антагоністичних тенденцій не виявлено.

Вперше для міжзоряного польоту використовується гено-тека екіпажу, в якій зберігатиметься психогенокод учасників переселення. Отже, катастрофічні випадки, пов’язані зі смертю членів екіпажу, не виключають успіху експедиції: геноцентр крейсера зможе відновити психобіотип загиблого.

Земля створила для своїх синів та дочок майже стовідсоткову гарантію безпеки. Земля палко вірить в успіх першої галактичної експедиції. Міжзоряний міст життя буде прокладено!

Старт космокрейсера «Любов» призначено на 21 червня 82 року XXI століття. Буде ввімкнута Всесонячна Мережа Зв’язку…»

* * *

– Послухай, Чорний Папірусе! А мені це не сниться?

– Що?

– Переселення до далеких світів, гіперпросторові канали зв’язку, ера невмирущості… Чи це лише мрія моєї підсвідомості, що палко прагне такого світу?

– Думай як хочеш. Зерно мрії, що зародилося в серці й розумі шукача, неминуче виросте буйним квітом і дасть плоди. Від вас, людей, залежить, щоб той цвіт був цілющий і радісний. А тепер – стань людиною того світу, стань його духом, розумом, серцем. Ти багато чого збагнеш…

Колишеться туга хвиля часу, кидає мене на високий гребінь, піднімає над віком. Здрастуйте, нащадки! Дайте ввійти у ваші думки, прагнення, почуття! Дайте краплю вашої невмирущості…

ЧАСТИНА ДРУГА
Говерла

Вони підіймалися на Говерлу.

Світанкове повітря солодким холодом проймало легені. З півдня на крилах після нічного леготу котився смерековий дух. Дихалося легко, в голові наморочилося, ніби від веселого святкового танцю.

З каменя на камінь. Поміж травами, квітами. В’юнкою стежкою-зміючкою. А довкола гори – хвилі кам’яного моря, а над ними – сиво-прозорі серпанки туманів.

Зажевріла трояндова пожежа на сході. Ще не видно світила, а вже вдарила вогниста стріла у снігову шайку Говерли. Заіскрилася вершина, звеселила серце райдугою кольорів. Здавалося, ніби якийсь грайливий велетень запалив над Карпатами казкову ватру.

Розпочав ораторію в небі невидимий орган. Підхопили величальний спів легіони птахів. Завібрувала, відлунюючи стоголосо, баня ясно-блакитного неба.

– Швидше, швидше, Богданку, – підганяла свого друга Леся. – Хочу зустріти сонечко на вершині!..

– Тоді треба було захопити левітатор, – усміхнувся Богдан. – Вихопилася б за одну мить на будь-яку гору!

– Нецікаво. Втрачаєш відчуття подолання, – сказала дружина. – Перемагаючи тяжіння зусиллям м’язів, подиху, ти ніби приєднуєшся до чуттєвого й емоційного світу предків. Пам’ятаєш, як у прадавній пісні: «З верху на верх, а з бору в бір, а з легкою в серці думкою…»

– Як точно й сильно сказано! – підхопив Богдан. – Як поетично! У нас тепер віршують майже всі, але чи відчувають вони так предковічно просто?

Леся не відповіла. Вони вже вибралися на вершину. Невеликий майданчик звільнився від снігу, посеред нього в рожево-сонячному мареві височіла знаменита на цілий світ скульптурна група, створена молодим українським митцем Гнатом Байдою.

Тримаючи дружину за руку, Богдан обійшов постамент довкола. Зупинившись, вони довго вдивлялися в обличчя матері з дитям, яка сиділа в центрі групи. Тривожні й натхненні очі, тонкі чутливі пальці поетеси, художниці, жниці, коханої. То був віковічний образ матері-України – дівчини-войовниці, яка крізь пил віків, крізь бурі історичних, соціальних та суспільних катаклізмів передала в космічне майбуття своє живе серце, пісню, казку, волю до буття, заповіт своїх найкращих синів-творців. Біля ніг її, ліворуч, – Тарас. Він схилив голову на її коліно, заплющив очі. Але така майстерність, така творча жага водила рукою Байди, що все обличчя Кобзаря стало всевидющим оком духу. На його вустах завмерла блаженна усмішка дитяти, в ній чулося беззвучне слово: «Коли мати дивиться, синові можна заснути. Але я готовий знову прийти, мамо. Ти тільки поклич мене – я прокинуся».

Праворуч від матері – Леся. Дівчина-квітка. Гірський гордий і чутливий пролісок, що не може жити й дихати в паркі літні буйнолисті дні, що любить сувору морозну пору перед весною. Біля неї – Каменяр. Вузлуваті руки складені на колінах, тіло непорушне, а за високим чолом – напруга вогняного вулкана думки й чуття.

Ще й ще постаті – концентричними кільцями оточують матір-дівчину, що породила їх в муках творчого змагання, що вивела до вселенських обріїв.

Леся й Богдан схилилися перед матір’ю в низькому поклоні. Дружина прошепотіла:

– Благослови нас, кохана, в далеку путь. Хочемо зберегти твою іскру в безодні вічності. Хочемо не забути твоїх мук і любові.

– Не забудемо, – сказав Богдан. – Пуповина рветься, але дитина в крові несе її суть і наказ.

Вони одійшли від скульптурної групи натхненні, вспокоєні, щасливі. Сіли на камені – лицем до сонця.

– А тобі не тяжко, Богданку, кидати рідну Землю? Скажи, ти не сумніваєшся в своєму рішенні?

– Ще й як тяжко… – Ясно-карі очі Богдана потемніли. – Нас вічно розриває між двома полюсами тяжіння: один – поклик правічності, голос предків, затишок дитинства; другий – сурма таємниці, веління казки, вимога нових обріїв. І те й інше – воля матерів, закладена в нас. Не завжди мати тіла й мати духу узгоджені між собою, але істина там, де голос таємниці.

– Це правда, – кивнула Леся, довірливо глянувши на друга очима-пролісками. – У дитинстві прекрасно, але зорі недарма спалахують у вечірньому небі. Вони кличуть у вічність…

Богдан обняв дружину за худенькі плечі, вдихнув хмільний запах пшеничних кіс, що хвилястим потоком спадали на спину. Вона вивільнилася обережно з його обіймів, стала на камені, простягнула руки до сонця.

– Бачу, в тобі сум за Землею гніздиться ще глибше, ніж у мені, – сказав Богдан. – Та й не лише за Землею… За Сонцем… Ти ж сонцепоклонник…

– Чого ж людині треба? – сумно озвалася Леся, окидаючи поглядом гірський краєвид. – Чому в ній – такій невеликій – закладене болісне зерно вічної творчої муки?

Богдан не відповів. Взявши дружину за руку, повів до стежки.

– Пора. Часу мало, кохана.

Спускалися швидше. Над полонинами котилися тумани, вкриваючи трави й квіти росяними самоцвітами. Праворуч дзвенів райдужний водоспад, тихо дзюрчали з-під талого снігу струмочки, даруючи життя проліскам – блакитним очам землі.

Там, унизу, вже буяло літо, а тут, над альпійськими луками, починалася рання весна.

Леся сміялася, втішаючись тим, як Богдан вже всоте кидається з стежини убік, припадаючи до якоїсь білої чи рожевої квіточки.

– Якби зараз побачили тебе твої поклонники, дуже засумнівалися б, чи це той знаменитий космонавт, що вони його бачать по телевізії.

– Я не космонавт, – зачаровано відповів Богдан. – Я тепер дитина, Лесю! Ах, люба моя! Якби назавжди зберегти цю неповторність, цю красу! І ось таке відчуття, як у мені сьогодні!..

– Ти збережеш, – серйозно сказала дружина. – Я це знаю. А чи збережуть вони?

– Хто? – здивувався Богдан.

– Ті… хто під моїм серцем… Вони вже живуть – двоє синів. Чи ввійде в їхню душу тривога й радість цього дня?

* * *

Ночували в Криворівні, над Черемошем. Над меморіалом Франка пломеніли веселкові зірниці, десь між горами протяжно відлунювали пісні, де-не-де привітно зоріли вогні в житлах. Богдан солодко спав у наметі, зморившись цілоденним походом до Говерли, а Леся невтомно ходила понад рікою, зітхала, дивлячись на зоряне диво, чутливо прислухалася до тривожної мови Черемоша. Плин душі органічно сплітався з плином води і колихався, струмував поетичними рядками, в яких були і передчуття вічної розлуки, і сум за втраченим, і надія на небувале.

 
Задрімали Карпати,
Снить і серце моє.
Лиш Черемошу спати
Плин води не дає.
 
 
Серед темної ночі
Не змовка і на мить,
Бурунами клекоче
І камінням гримить.
 
 
Грозить гнівно і сварить,
Та не знати – кого!
Все примарами марить
Із дитинства свого.
 
 
Бокорашів чекає
Іздаля, з висоти, —
Та в потоці мілкому
Вже не пройдуть плоти…
 
 
А Говерла шепоче:
– То, Черемоше, сни.
Не ридай серед ночі,
А діждися весни!
 
 
Дам тобі я водиці,
Не журись, далебі!
Гостроносі ялиці
Попливуть по тобі…
 
 
Із лісів Верховини,
Із далеких плаїв
Бокораші поплинуть
До казкових країв!..
 

«Правда, правда, – стрепенулося Лесине серце. – Треба подолати одвічний сум за минулим. Нема його, не вернеться. І хіба не мужність давніх бокорашів та опришків, хіба не їхня мудрість і пісенність з нами летить до іншого сонця? Хіба не їхня невмирущість житиме в моїх дітях, ходитиме по стежках далекого світу, підійматиметься на вершини небачених гір?»

– Лесю! Лесю!

– Хто це? Хто?

– Лесю, – тривожно гукає з темряви голос Богдана. – А йди-но сюди хутчіше!

Вона наближається до намету, ще несучи в грудях нерозхлюпане почуття повноти і непокоєння. Але чому так схвильовано дихає Богдан? Він прокинувся, і на грудях у нього тліє багряна жарина індикатора ОЗ – особового зв’язку. Невже виклик? Невже сталося щось несподіване?

Богдан подав Лесі МД – мікродинамік. Вона піднесла його до вуха. Тихий, але радісно-урочистий голос повідомляв:

«…нарешті сталося. Не фантазія, не гіпотези, не натхненні імпровізації. Перший сигнал мислячих істот іншосонячної еволюції. Потужний імпульсний радіовідрядник генерує один і той же комплекс ще нерозшифрованої інформації у широкому спектрі частот. Джерело сигналів ототожнено з нововідкритою системою червоного карлика, у якій передбачається, відповідно до теорії Червінського-Мільтона, три планети типу Земля – Меркурій. Зірка локалізована між Сонцем і епсилон Ерідана, на відстані восьми світових років від Землі. Ось чому Всепланетне Товариство Галактичних Зв’язків розглядає пропозицію про зміну й доповнення програми першої галактичної експедиції…»

Богдан вимкнув мікродинамік. Тривожно глянув на дружину.

– Ти зрозуміла? Вона кивнула.

– Можуть бути зміни…

– Невже ти гадаєш, що змінять склад екіпажу?

– Все може бути. Це вирішить Рада Товариства. Але я боюся не за когось…

– За мене?

– Так. Така експедиція – не просто переселення, а й небезпечне дослідження. А ти – вагітна.

– Ти повинен відстояти весь екіпаж, як він є.

– Знаю, кохана. Вже не заснемо. Збираємо намет і вилітаємо до Сонячного Міста…

* * *

Сонячне Місто охоплювало кільцем житлових будинків та науково-дослідницьких комплексів Ельбарус. Тут же в кільцевій долині було побудовано один з головних космодромів Землі. Рада Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків зібрала надзвичайне засідання в приміщенні Космічного Конгресу, звідки обговорення проблем зореплавання транслювалося мережею всепланетного зв’язку для всієї Землі.

Крім видатних учених – теоретиків, конструкторів, філософів, економістів, психологів, – на засідання Ради з’явилися всі члени екіпажу космокрейсера «Любов». Тепер вони сиділи в перших рядах амфітеатру, тривожно перемовлялися.

У фокусі залу, на кафедрі, з’явилася постать голови Ради Владислава Ратая, знаменитого співтворця нової математики, так званої математики творчості, яка дозволяла моделювати будь-яку річ, явище, процес не лише в числовому вираженні, а у всій динамічній глибинності причинних зв’язків. Теорія Гука-Боголо-Ратая ставила на обґрунтовану, цілком наукову основу ідею багатомірності і обіцяла великі відкриття в недалекому майбутті.

Владислав Ратай пригладив долонею сиве, коротко стрижене волосся, усміхнувся лагідно космонавтам, привітав усіх присутніх, піднявши руку над головою.

– Усі знають радісну новину. Всі знають, що Рада екстрено вирішила: встановити контакт з мислячими істотами, сигнали яких ми спіймали. Це завдання важливіше в часі, ніж проблема переселення. Але для галактичного польоту у нас готовий поки що лише експериментальний космокрейсер «Любов». Полети і ь він. Нам необхідно вирішити: будуть зміни в складі екіпажу чи ні? Поєднати ці два завдання чи розділити? Хто скаже?

У четвертому кільці амфітеатру спалахнув індикатор особового зв’язку. На стереоекрані біля Владислава Ратая з’явилася постать філософа Зигмунда Трайна. Сірі пронизливі очі з-під сивих брів дивилися гостро і серйозно.

– Розділити, – коротко сказав він.

– Обґрунтування? – запитав Ратай.

– Надто несумісні завдання. І те й інше – неповторне, оригінальне. Ми не маємо права ризикувати. Це не прогулянка. Для контакту з іншосонячною еволюцією потрібна спеціальна підготовка. Отже, екіпаж необхідно оновити…

– Екіпаж має універсальну підготовку, – заперечив Ратай.

– Але він готувався для утвердження нової еволюції, а не для ризикованих контактів з невідомою цивілізацією. Крім того, Леся Полум’яна вагітна. Пропоную укомплектувати екіпаж виключно з одинаків, психологізувати їх для виконання суворо визначеного завдання.

Слова попросила відомий психолог Ліана Метьє. її великі сині очі метали з екрана в зал блискавиці обурення.

– Ми не можемо повертатися до міркувань, давно відкинутих наукою. Новостворений екіпаж, що не матиме довготривалої психоадаптації, неминуче деградує в польоті. Лише врівноважена група людей різної статі, об’єднаних любов’ю, виконає тяжке завдання. Невже ви не розумієте, друже Трайн, що одинаки в кількарічному польоті стануть злобними аскетами? Історія показала, що такі люди стають цілком байдужими до суто людських проблем, замикаються у внутрішній психокапсулі, а потім стають фанатиками, релігійними, науковими чи соціальними – це вже байдуже.

– Але діти, – сказав Трайц. – Діти Полум’яного! Ви їх хочете послати в небезпечну мандрівку, яка, можливо, затягнеться па десятиліття…

– Тим краще, – незворушно відповіла Ліана. – Можливо, саме дітям доведеться завершити завдання Землі.

– Ми не маємо права вводити ще ненароджених в умови, яких вони самі не вибирали, – вперто сказав Трайн.

– Пробачте, друже! – озвався з місця Богдан Полум’яний. – Пробачте! Скажіть лише одне: чи ваші батьки узгоджували з вами умови вашого наступного життя до народження?

Амфітеатр сколихнуло від сміху. Навіть Зигмунд Трайн скупо усміхнувся, розвів руками.

– Ми радилися, – сказав далі Богдан. – Хочу висловити членам Ради думку всього екіпажу космокрейсера «Любов». Перше і друге завдання треба поєднати. Встановивши контакт, ми передамо Землі необхідну інформацію, а потім стартуємо до системи епсилон Ерідана! Прошу підтримати нашу волю!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Катастрофа

Космокрейсер «Любов» стартував у визначений день – 21 червня вісімдесят другого року XXI століття – з кавказького космодрому. Рада ВТГЗ ніяких змін у склад екіпажу не внесла, хоч обидва завдання були об’єднані. Вся планета проводжала своїх сипів і дочок у далеку дорогу без вороття. Віднині лише метачасові канали Коду вічності приноситимуть зрідка скупі вістки від дітей Землі з галактичних безодень.

Над Кавказьким хребтом шаленіли грози. Метеобар’єр захищав головний космодром від грізних стихійних потоків, у зеніті сліпучо сяяло сонце.

Півкілометровий аквамариновий сфероїд важко одірвався від майдану космодрому, низьке потужне гудіння магнітно-гравітаційних двигунів сколихнуло гори. Космокрейсер підіймався вертикально, сонячний ореол мерехтів у захисному полі корабля. За кілька хвилин сріблясто-зеленкувата сочевиця пробила сувої грозових хмар і вийшла в стратосферу.

Запрацювали термоядерні планетарні мотори. Ніжно-блакитна куля Землі віддалялася, засяяла тремтливою водянистою іграшкою серед мерехтливої вогнистої безодні.

За шість днів космокрейсер подолав кілька мільярдів кілометрів, піднявшись над площиною сонячної екліптики. Тут Богдан Полум’яний дав автоматиці корабля нову програму, ввівши сфероїд у режим міжзоряного польоту.

Почали діяти вакуумно-квантові пристрої. Два місяці вони розганяли космокрейсер до швидкості 270 тисяч кілометрів на секунду. Екіпаж перебував у стані гіпносну. Лише досягнувши субпроменевої швидкості, автоматика крейсера вимкнулася. Вступила в дію система штучного тяжіння, екіпаж прокинувся, на кораблі почалося нормальне життя.

На третьому місяці польоту (хоча відлік часу вівся в режимі відносності) Леся народила двох синів. Щасливий Богдан приймав поздоровлення від товаришів. Всі вони зібралися в кают-компанії за святковим столом. Пили іскристе вино, їли соковиті ягоди винограду з корабельної оранжереї. Експансивний Вано Дзоашвілі запропонував усім гуртом іти до Лесі, щоб поглянути на новонароджених.

Богдан запротестував, Девананда Крішна підтримав його: діти з матір’ю знаходилися в спеціальному біомедичному ізоляторі; перед тим як жити в загальних приміщеннях, вони повинні були пройти профілактичну підготовку.

Жартуючи, співаючи, космонавти не почули першого сигналу тривоги, який прокотився по всьому космокрейсеру. А коли багровими жаринами замиготіли індикатори радіації в кают-компанії, було вже пізно. Всі разом відчули одне: невблаганна, могутня ворожа сила паралізує мозок, ламає тіло, руйнує клітини, зупиняє серце. Перший знепритомнів найсильніший – Вано. Розірвавши сорочку на грудях, він упав на підлогу кают-компанії, синіючи, ніби від задухи. Біолог Софія глянула на контрольні автомати, схопила капітана за руку. Богдан зблід, як мрець, очі його були заплющені, руки безсило випростані вздовж тіла. Софія з останніх сил трусонула його, закричала:

– Капітане! Радіація!.. Мільярди рентген… Мільйоннократна норма…

– Кінець, – прошепотів Полум’яний.

Згасаючим поглядом він глянув довкола. Його друзі, соратники лежали в кріслах, на підлозі кают-компанії. Вони помирали, і не було у світі такої сили, яка могла б їх урятувати. Софія знеможено заплющила очі.

– Прощай, Богдане… Не забудь дітей… Лесю… Єдина надія…

Полум’яний безтямно розплющив очі. Що вона каже? Діти? Леся? Його сини… Вони теж загинуть? Ні, ні, ізолятор оточений потужним магнітним полем, радіація туди не проникла… Яке щастя! Леся з ними. Вона теж буде жити. Кохана приведе космокрейсер до мети, а там, там вона виховає синів… І, може, вони повернуть до життя всіх космонавтів, використавши генотеку корабля. О доле! Не дай щезнути останній надії!..

Богдан нап’яв тятиву волі, долаючи хвилі непритомності, що тягли його в морок смерті. Вій звівся на ноги і, ступаючи через тіла друзів, добрався до пульта зв’язку. Слабіючою рукою увімкнув сигнал тривоги. І в ту ж мить почув відчайдушний крик за спиною:

– Богданку! Що з вами?

Капітан різко повернувся, тримаючись руками за пульт.

У дверях кают-компанії стояла Леся. її обличчя було бліде й нажахане. Вона дивилася на тіла друзів і не могла нічого збагнути. Очі сповнилися болем і жахом.

– Богданку! Що сталося! Чому ти мовчиш? Богданку?!Полум’яний сповзав на підлогу. Тіло його важніло, по лицю повзла чорнота. Леся кинулася до нього, хотіла підтримати.

– Тікай! – прохрипів капітан. – Тікай в ізолятор!

Не розуміючи попередження, вона схопила його за плечі і відчула, як хвиля млості й безсилля передається їй від чоловіка. А Богдан шепотів, ледве ворушачи пересохлими губами:

– Радіація… Страшний потік… Тікай в ізолятор… Космокрейсер в режим гіперпростору… Сини… Сини… Говерла…

– Що? Що ти кажеш? – ридала Леся. – Не покидай мене! Не покидай! Я помру без тебе… Коханий! Не йди!..

Богдан замовк. Останнє болісне зітхання вирвалося з його грудей. І все. Більше – ні слова. Леся закам’яніла над тілом друга, не в силі думати, розуміти, діяти.

Та ось до її свідомості дійшли слова Богдана. Сини… Вони живі, їх треба рятувати. Вони – єдина надія. Леся повільно встала. Голова наморочилася, навколишні предмети розпливалися, ніби в тумані. Зірки в ілюмінаторах кают-компанії зливалися в пломенисті нитки, які, звиваючись спіралями, утворювали химерний блискучий клубок.

Леся доповзла до дверей. Вибралася в коридор. Слабіючий мозок уперто нагадував: діти, діти, діти… Треба рятувати дітей… Тільки б устигнути…

Вона зупинилася біля аптечки, прийняла активізатор. Свідомість трохи прояснилася, хоч слабість не зникла. Леся зайшла в центральну каюту управління, байдуже поглянула на пульт. Космокрейсер з субпроменевою швидкістю мчить до далекої червоної зірочки. Хто тепер поведе його? Хто викопає завдання Землі?

Якби хоч трохи сили… Щоб повернути корабель назад… Жаль, якщо пропаде така цінність… А вона вже не встигне провести розрахунки для повернення…

Леся ступила кілька кроків до дверей ізолятора. її зупинив дзвінкий спокійний голос:

– Вам не можна входити до ізолятора.

Жінка обернулася. Хто це? Довго не могла збагнути, звідки чується голос. Потім побачила: говорив УР – Універсальний Робот. Ось він стоїть біля пульта управління, поруч з кріслом капітана, – блакитний ящик з двома руками-маніпуляторами. УР, або, як його ніжно звали космонавти, Урчик, був чудовим розумним автоматом. Маючи майже невичерпний резерв для запам’ятовування і самопрограмування, УР зберігав у своєму кристалічному мозкові всю інформацію, зв’язану з польотом та режимом роботи космокрейсера, а також виконував необхідні розрахунки в будь-якій галузі математики чи гуманітарних та природничих наук. І ось тепер він попереджував Лесю про небезпеку. Його очі, приймачі зовнішньої радіації, блимали червоними вогниками, з динаміка – маленького чорного отвору на грудях – знову почулися слова:

– Ви заражені радіацією, Лесю. Ваше тіло швидко зруйнується…

– І я вмру? – прошепотіла жінка. – Я не зможу врятуватися, Урчику?

– Ні, – сказав автомат. – Ви помрете за кілька хвилин, Лесю. Але що сталося? Хто вас опромінив?

– Загинули всі члени екіпажу, Урчику. Корабель потрапив у нечувано потужний потік радіації…

– Треба повідомити на Землю, Товариству Галактичних Зв’язків, – діловито сказав УР. – Хай зважать на цю інформацію при наступних експедиціях.

Леся безсило сіла в крісло, безнадійно мовила, глянувши па голубий ящик автомата:

– Хто повідомить? Хто поверне корабель на Землю?

– Я, – лаконічно відповів УР.

Леся вражено глянула на нього. Зненацька радісна іскра надії пронизала її свідомість. Так, це справді можливо! Урчик може довести корабель до Землі. Більше того, можна спробувати… Хоч це й божевілля… Спробувати, щоб він прийняв несподівану для нього програму… Щоб він доглянув сипів, коли вона помре… Він розумний, Урчик… Він зуміє… Треба лише годувати їх УП – Універсальним Продуктом… І доглядати… їм буде тяжко на самоті, без людей, але вони виживуть… І повернуться на рідну Землю. А там їх усіх повернуть до життя… О радість! Знову побачити рідну Чорногору, марево ранкових туманів, квіти на високих скелях!..

– Урчику, – прошепотіла жінка, з надією заглядаючи в червоні очі автомата. – Це чудово, що ти зможеш повернути космокрейсер до Землі… Але в мене є ще одне прохання…

– Наказуйте, Лесю…

– Я не наказую, Урчику. Я прошу тебе… Я народила двох синів… Ти розумієш? Двох маленьких синів…

– Що таке сини?

– Як би тобі пояснити… Малесенькі люди. Такі, як і всі інші, тільки ще несвідомі…

– Зрозумів, – сказав УР. – Вони ще не здобули необхідної інформації для нормальної діяльності…

– Так, Урчику, так. Крім того, вони ще й несформовані…

– Ясно. Вони в процесі самопрограмування і вибору оптимального варіанта?

– Який ти розумний, Урчику. Ти все правильно кажеш. Але тепер… коли я вмру… вони залишаться без догляду… Ти ж сам бачиш…

– Ви хочете, Лесю, щоб я доглядав їх?

– Саме це, мій друже. Саме це я хочу… Прошу, не відмовся…

– Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не навчали доглядати маленьких людей…

Леся затулила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя. Намагалася зібрати розбурхані думки докупи. Його не вчили? Це правда. Звичайно, не вчили. Що ж тоді робити? Як пояснити? У бібліотеці є книги по догляду за дітьми… УР вміє читати…

– Урчику!

– Я слухаю, Лесю!

– Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…

– Наукова інформація. Але мені вона не потрібна. Вся науково-технічна інформація є в моєму мозку.

– Я не про те. У бібліотеці є інформація по вихованню дітей – маленьких людей. їх треба годувати, доглядати…

– Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Лесю. Але є одна перепона…

– Яка, Урчику? Говори хутчіше… бо я не можу… Я вмираю, Урчику…

– Гляньте на мене. Адже я стою на місці. У мене немає рушійної системи…

Справді, так! Чому вона не подумала про це? Для обчислень Урчику рушійних кінцівок не треба. Але тепер? Що робити тепер? Що робити тепер з ним?

– Послухай, друже, – прошепотіла Леся. – Цьому можна зарадити. Візьми прибиральну машину… Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… Все інше використай для себе… з’єднай з своїм монтажем… У тобі є інформація…

– Я збагнув, Лесю. Дякую.

– Зараз. Я допоможу тобі…

Леся впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточував її суцільним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.