Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

– Може, й так, – байдуже згодилася Галя, допиваючи каву. – Всякий бракороб – творець. На своєму рівні. Але до чого тут бог? Я в це поняття вкладаю своє, заповітне. Його не можна передати. Що мені до того, як про це казали ті чи інші мудреці? Я сприймаю Сонце таким, як воно є, а не таким, як його описують астрономи.

– Звідки це у вас, Галю?

– Що?

– Таке мислення?

– Погане чи хороше?

– Не знаю. Не можу так сказати. Тривожне, хвилююче. Мені здається, ніби ви жартуєте. Втім, ні. В очах ваших гнів. І ясність. Не доберу, не збагну. Такі думки, як у вас, з’являються тоді, коли людина переживе глибоку драму. Горе викрешує іскри нового розуміння. Але містика…

– Я не містик! – махнувши крилами вій, заперечила дівчина. – Медику майже неможливо бути містиком. Кожного дня фізіологія, нутрощі. Треба любити приховану суть, щоб не зненавидіти фізичну людину. Знаєте що, Григоре? Давайте облишимо цю тему… Може, колись. Добре?

– Добре, – непевно сказав Григір. – Але ви обіцяли прочитати.

– Про любов, – усміхнулася Галя. – Ходімо звідси. Підемо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…

Григір розрахувався з офіціанткою. Вони вийшли під крони весняних дерев. Хлопець ішов задумливий, збентежений. Галя інколи скоса поглядала на нього. Почало припікати, парило. Вони зняли плащі. Мимо мчали машини, з-під коліс бризкала ріденька грязь.

– Ну що ж, почну, – сказала дівчина. – Тільки не перебивайте. Добре?

– Добре, Галю.

– Любов, – повільно проказала Галя, ніби смакуючи це слово, ніби прислухаючись до його звучання. – Любов…

 
Хто ти, Любове? Що ти, Любове?
Спалах чуття? Чи дарунок таланту?
Тіла жага чи божественне слово?
Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?
 
 
Що ти, Любове? Падіння в безодню?
Чи ейфоричний хвилюючий трунок?
Хижої пристрасті паща голодна
Чи розцяцьковані квітами труни?
 
 
Котиться вир, і нема йому впину,
В ньому зливаються атоми, люди —
Драми, гротески, комедії, кпини:
Є, і було, і триває, і буде!
 
 
Грізна любов, найніжніше кохання,
Шепіт несміливий, слово шалене —
Все поспіша на олтар сподівання —
В пащу неситу, в пащу вогненну.
 
 
Де розуміння? Де ти, критерій?
Логіка мовчки навколішки стала.
Істини мати. Вершина містерій.
Ясна і темна. Мінлива і стала.
 
 
Гинуть світи. І спалахують зорі
В нових галактик вселенському громі,
Кроноси юні в інших просторах
Інші будують Любові хороми.
 
 
Хай у безмежжя пливуть одиноко
Скелі, мов свідки космічної драми.
Єви в едемах ідуть ясноокі
І обнімають коханих Адамів.
 
 
Будуть і яблука, будуть і змії,
Будуть єгови, будуть падіння,
Каїна заздрість, Авеля мрії
Чорні і світлі пустять пагіння.
 
 
Крізь революції, царства, поеми
Підуть потомки Адама до неба,
Щоб написати нові проеми
І в епілозі розгадувать ребус —
 
 
Ребус кохання… Що ж ти, Любове?
Іскра прадавнього змія Аканти?
Темна мара чи божественне слово?
Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?
 

– Дивно, – сказав Григір.

– Що?

– Ви несхожі па сучасних дівчат.

– Чому?

– Вони не задумуються над такими проблемами. Люблять – і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…

– У мене… – Ніби луна, повторила Галя.

– У вас душа – скрипка. Ледве торкнувся – вже звук.

– Ви помиляєтесь, – суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. – Це неправда.

– Що неправда?

– Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є. Але їх менше. А більшість – глибокі і ніжні. То вони здаються легковажними. Надівають захисну машкару, щоб ви, чоловіки, не поранили їх. Ви добираєтесь до серця, щоб одразу… осідлати його…

– Ви не дуже чемно говорите про чоловіків.

– Так є. А дівчата повинні зберегти свою ніжність у таємниці. Бо що залишиться потім, як чоловік зірве квітку, розтопче і піде геть? Лише пустка. Дівчата бережуть заповітну квітку для принца…

– Для принца? – розгубився Григір.

– Для єдиного. Для небесного коханця, який мариться вві сні. Кожна дівчина мріє про принца. І не зустрічає його…

– А Ромео і Джульєтта?

– Що ж з ними сталося? – запитала Галя. – Світ з’їв їх. І лише після смерті оспівав. Та й то для сцени. Для грошей. Для байдужих людей, які показують у фойє театру свої туалети.

– Це правда… Я не думав так…

– От бачте. А про дівчат думайте обережніше. Не судіть за зовнішніми ознаками. У кожній людині – безодня. Те, що зовні, може бути лише попелом. А під попелом – жар…

– Говоріть, говоріть, – тихо сказав Григір. – Це прекрасно…

– Пусте, – зніяковіла раптом Галя й одвернулася. – Не треба мене хвалити. То як же вірш? Чи до вподоби?

– Гарно, – просто сказав Бова. – Куди мені. У мене так – графоманські опуси. А у вас – думка. І ніжність…

– Перехвалите, – засміялась Галя. – Нема нічого особливого. Мені самій не подобається. Те, що в серці, не передаси словом. Я ж відчуваю. Потрібний якийсь новий спосіб єднання. Може, тоді… Тільки коли це буде?

– По-моєму, це завжди було і є.

– Що?

– Інтуїція. Симпатія, антипатія. Навіть ідіосинкразія… Вроджена огида до певних речей чи явищ. Здається, так у вас в медицині це називається?

– Майже, – засміялася Галя. – Але ви правду кажете. Я відчуваю таємничий зв’язок між усім-усім на світі. Навіть між людиною і каменем, зіркою, деревом. Інколи мені любіше розмовляти з березою або з бродячим котом, аніж з людиною. А особливо люблю зоряну ніч, коли нікого нема, тиша і над головою казковий Чумацький Шлях. Нечувана краса!

– Це й справді поетично. Ви могли б написати…

– Вже написала, – відповіла дівчина. – Я пишу. Коли є вільна хвилина…

– І день і ніч слухав би ваш голос. Прошу вас…

У дівчини палали щоки. Вона вдячно глянула на хлопця і почала декламувати:

 
– Зорі, зорі – далекії зорі,
Що ви знаєте, зорі, про землю мою?
Що ви знаєте, ясні,
Про Єву казкову,
Що Адама любила
У правічнім раю?
Чи на ваших планетах
Теж едеми розквітли?
Чи ростуть у них яблуні Зла і Добра?
Чи для вас, мої зорі,
Променисті і світлі,
Теж настала жорстокої кари пора?
І підступний Єгова
Проклинає Адама,
І на Авеля палицю
Каїн здійма…
Зупиніте їх, зорі,
Доки ніч не настала,
Доки в вашому світі
Смерті нема!
Може, люди – то більше,
Ніж сонця променисті,
Може, серце – то ширше,
Ніж галактик рої.
Бо як серце вмирає —
Умирає безмірність.
Як згасають зіниці —
То немає її…
Люди, чуєте, люди!
Зупиніться на хвилю,
Спалахніте серцями,
Ваших променів ждуть.
Не проходьте, мов тіні,
Метеорами в безвість,
Хай на темному небі
Нові зорі зійдуть!
Бо як сонце згасає,
То інше засяє,
Бо як гине планета – інша
в путь вируша!
Бо всі атоми схожі один на одного,
І лише у людини
Неповторна душа…
 

– Як це прекрасно! – вигукнув Григір.

– Що?

– Те, що ви написали. Неповторність людської душі. її унікальність. А деякі юристи намагаються все підвести під параграф закону, ніби люди – паколи в паркані. А чому ж так трапляється, що побачиш людину – і вже ніколи її не забудеш? Ось як ми з вами… Як тільки вас побачив – усе!

– Що все? – тривожно запитала дівчина, зупинившись під каштаном.

– Ну… не треба слів, – розгублено сказав хлопець. – Одразу відчув, що ви… прекрасна людина. Що ви… дуже близька, рідна…

Галя опустила погляд. Мовчала. Тільки обличчя її заливала рожева хвиля. У вітті каштанів шепотів ласкавий вітерець. За стіною зоологічного саду ричали звірі, сміялися діти. Проїхала легкова машина, зачепила бродячого пса. Він одлетів у канаву, жалібно заскавчав. Дівчина отямилася. У її очах заблищали блакитні крижинки.

– Григоре, не треба. Я не бажаю химер.

– Я не буду, Галю. Але знайте…

– Краще ходімо в звіринець. Я ще ніколи тут не була. А ви?

– Я теж не був.

– Поглянемо?

– Гаразд, – зітхнув хлопець.

Вони вийшли на Брест-Литовський проспект, завернули ліворуч. Біля кас зоопарку юрмився люд. Григір купив Галі морозиво, став у чергу. Дівчина одійшла вбік, стала під деревом, а хлопець напружено міркував про дивне знайомство. Завдання шефа, комічний візит, побачення, розмова про бога, вірші про любов. Що за химерний калейдоскоп? Розмаїті скельця мозаїки, а картини нема. Як її створити? А треба. Бо вже це відійдеш, не покинеш, не забудеш. Манитиме, хвилюватиме, не дасть спокою ніколи, нізащо. І різке слово її, і невдоволення, і скорбота чи іронія вже невіддільні від неї, від манливого, тривожного образу…

Купивши квитки, Григорій покликав дівчину. Вони ввійшли у ворота, попрямували ліворуч. Біля великої клітки зібралося багато людей. Діти репетували, сміялися. У клітці сиділи дві великі мавпи – самець і самиця. Він зосереджено длушпався в густій шерсті, вишукуючи паразитів, а вона гралася з автомобільною гумовою покришкою. То ховала в ній свою морду, то підскакувала і дивилася злобно і пильно на людську юрбу. Ось вона вхопилася передніми кінцівками за грати, просунула потворний писок між прутами клітки, витягнула губи в трубочку, ніби для поцілунку.

– Гарна молодиця, – прохрипів якийсь п’яний поруч з Галею. – Така обніме – потім весь вік снитиметься. Ик! Бач, стерво, цілуватися хоче!

Люди реготалися. Галя зустрілася поглядом з мавпою, завмерла, їй здалося, що з-під звірячого низького лоба на неї зиркнули розумні, ворожі очі. Уважні й пильні. Вони жили окремо від судорожного огидного тіла, вони дивилися в цей світ з таємничих надр невідомості. Загрожували, зневажали, ганьбили і…. благали.

– Ходімо, – прошепотіла дівчина.

– Що?

– Я кажу, ходімо. Мені погано.

– Ходімо Галю. Мені теж стало важко на душі.

Йшли мовчки. Мимо веселих людей, мимо щебетливих Дітей, мимо кліток з смугастими зебрами, гордими, сумовитими оленями, зневажливими верблюдами. Біля бегемотів Галя зупинилася. Довго дивилася на громаддя чорного, блискучого тіла, яке непорушно лежало на землі, поблискуючи малесенькими байдужими оченятами, знизала плечима.

– Еволюція, – сказала вона.

– Що? – Не збагнув хлопець.

– Кажу, еволюція. Не вельми вона економна.

– Проба…

– Хороша проба! Гора м’яса. Кому потрібна така проба?

– Біологічний тупик. Навіть люди заходять у нього. Десять років пише книгу, а вона – бездарна. Сотні років формується нова система, а вона – немічна і реакційна. А природа діє наосліп.

– Ви гадаєте?

– А що ж – бог? – скептично запитав Григір.

– Я не сказала цього, – сухо парирувала дівчина. – Бог і творіння несумісні. Тим більше ось таке, як ці бегемоти. Чи мавпи.

– Тоді хто ж?

– Не знаю. Якісь мислячі істоти. Але безсердечні.

– Де ж вони?

– Може, тут, на Землі. Може, на інших планетах. Може, це ми самі…

– Не розумію.

– Точніше не можу. Це в мене як марення. Психіка страшна сила. Мені інколи здається, що ми кожною думкою щось народжуємо. Прекрасне чи потворне. Квітку чи хижака. Метелика чи мавпу. Я дивилася на самицю орангутанга… У неї з очей дивиться людина. Мені стало страшно.

– Чому?

– Не знаю. Так, ніби я співучасник злочину.

– Може. Я починаю розуміти…

– Правда? – зраділа Галя. – Ходімо далі. Щось мені не подобається тут.

Вони зупинилися біля хижаків. Крізь грати поблискували сумні очі тигрів, левів, пантер та барсів. Пружні, сильні тіла судорожно металися в тісних і брудних закапелках, міряючи грізними лапами нескінченну дорогу, яка нікуди не веде.

– Страшно, – прошепотіла Галя, глянувши на Григора. В її очах блищали сльози і пливла мука.

– Страшно? – розгублено перепитав хлопець.

– Звіринець – це злочин, – вперто сказала дівчина, ніби хтось їй мав заперечувати. – По якому праву люди полонили тварин? Хто їм дав право?

– Право, – сказав Григір, сумно усміхнувшись. Як багато вони сперечалися про це найгуманніше поняття! Що сказати Галі? Де вона, точна формула? Ніхто не знає. – Тут лише право сильного…

– Право сильного – не право, – гнівно сказала Галя. – Право – це правдива дія. Хіба не чути цього в самому корені слова? А хіба це правдиво – полонити тварин, виривати їх з природи? Навіщо? Для чого?

– Ви ж захотіли зайти сюди… подивитися.

– Лише тому, що це існує… Я чула, але не бачила. Тепер школи не піду. Це гидко, аморально. Краще зробити клітку для людей, хай їздять у ній, дивляться на звірів на волі.

– Так роблять в Африці.

– Чому ж у нас так не роблять?

– Ви забули, де ми живемо. Тут нема джунглів, нема екзотичних тварин.

– У крайньому разі… зробити просторі вольєри, хай звірі гуляють у зарослях, на луках. Втім, що я кажу? Все’дно неволя. Ширший звіринець чи вужчий – байдуже. Ми теж у звіринці. Я це збагнула сьогодні.

– Як у звіринці? – збентежився Григір.

– У космічному звіринці. Або щось подібне до цього.

– Ви жартуєте?

– Анітрохи. Хіба так важко це помітити? Безконечне полювання людини за людиною. Кров і знущання. Обман і сподівання. Мрія і безодня реальності.

– Ви загострюєте темні аргументи, Галю. Ви не хочете бачити світлих.

– Світлі – мара. Фантом. Ось вона, дійсність. Кажіть цьому левові про вищі ідеали, про братерство. А він же – істота. Жива, тепла, розуміюча. Він не доріс до інтелекту – хай так! Але хіба інтелект дає право на перевагу в споживанні природних дарунків? Лев, тигр, мавпа – це ембріон мислячої істоти. Це – нерозвинута людина. Безсила, страждаюча. І тим більше – вона потребує захисту. А його нема. Людина – бог Для тварин. Вона виявилася жорстоким богом, як і біблійний Єгова. Може, ми теж сміття якоїсь іншопланетної еволюції, нас безжалісно викинули з космічного едему в планетарний звіринець?

– Галю! Ваші думки архіфантастичні, хоч ви недавно насміхалися над фантастами.

– Над оптимістами.

– Хай так. Але мислення ваше дуже парадоксальне. Ви полюбляєте аналогії. Переносите їх на космічний масштаб. Так не можна. У космосі можуть бути цілком інші закономірності.

– Які?

– Не знаю…

– Тоді не заперечуйте. Я не логік. Я інтуїтивіст. І відчуваю, що в древній казочці про вигнання з раю є слушність. Всякий непотріб з інших світів виганяли на Землю. Осколки еволюцій. Тому тут таке еклектичне зібрання. Ніби паноптикум, космічний зоопарк. Ми думаємо – прогрес, а насправді – сцена. А за зоряними лаштунками холодні, байдужі глядачі. Вони дивляться на наші війни, страждання, любов, поривання. І сміються. Регочуться. Аж трясеться безмір. Як же, їм треба розваги. У небі сумно – хай їх розважать мізерні планетні клоуни…

– Галю, – торкнувся Григір плеча дівчини. – Ходімо звідси. Ходімо, бо ви…

– Що я?

– Збуджена… дивна.

– Я вже чула це.

– Все-таки. Не можна робити таких висновків. Для пояснення людської історії досить земних причин.

– Ні, не досить! – уперто сказала дівчина.

– І потім… не тільки ж війни та бруд на Землі. Згадайте Жанну д’Арк. Згадайте Спартака. Кампанеллу. Ціолковського. Лесю Українку. Гарібальді. Бетховена. Шевченка. Лермонтова. Ганді… Боже мій, можна згадати безліч вогняних душ! Що ж – вони теж покидьки іншопланетних еволюцій? Я вже не кажу про невідомих. Про тих, які мовчки роблять своє непомітне, але єдино потрібне діло. Сіють хліб, малюють картини, народжують дітей.

– Винятки лише стверджують правило, – стріпнула густою гривою волосся Галя. – Може, крім злочинних душ, на Землю приходять ще й героїчні. Щоб допомогти людству. Дати хоч якийсь промінь серед пітьми.

– Галю! Революції, науковий прогрес, всенародна освіта… Невже це все вас не переконує?

– О ні! Людина залишається незмінною. Що їй освіта? Лише модне вбрання на тварині. Мавпу теж можна навчити їсти виделкою. О ні, Григоре! Я не вірю в наукові революції! Ви вражені? Злякані? Я несучасна? Життя розвіяло мої наївні мрії. Я не бачила того, про що мріяла.

– Розбіжність між ідеальним і практикою… Це закономірно.

– Як ви легко це промовляєте, – іронічно кинула Галя, вколовши хлопця крижаним поглядом. – «Закономірно». За тим словом – тисячі трагедій. Для когось це – абстракція. А для іншого – життя. У нестатках, без любові, без надії. Самота і смерть. О Григоре, невже ви не розумієте? Доки є хоч одна нещасна людина – нема щастя на Землі. Та що я кажу? Навіть інакше… Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів, – не знати нам справедливості. Ви ж юрист. Чи ваша юриспруденція – сухий закон? Перелік параграфів?

Григір мовчав. Що він міг сказати Галі – палкій і напруженій, ніби тугий клубочок плазми у магнітній пастці? Вона – ніби оголений нерв, відкритий на біль світу. Він знав, що то крик душі, він знав, що за тими болісними словами стоїть травма життя, дитячі образи, розчарування і безкомпромісний роздум над тайною буття. Але нічого не зміг протиставити їй! Нічого переконливого, нічого певного! Це не тема для легковажної бесіди. Це – сфінкс тисячоліть. Усі легенди, всі перекази, філософії та релігії клекотять тим невгасимим вогнем пошуку і тривоги, сумніву і болісного запиту, на який нема відповіді.

– Я налякала вас, – сказала Галя.

– Ні…

– Не кажіть. Я бачу. Думали – дівчина. А воно – «філософ» у спідниці.

– Даремно ви так, Галю…

– Більше не буду. Я ні з ким про це не розмовляю. Тільки сама з собою. А ви… це вперше.

– Галю…

– Ходімо звідси. Я втомилася. Проведіть мене додому…

– А як же?..

– Що?

– Нова зустріч?

– Ви хочете її?

– Дуже…

– Тоді завтра. Зранку. Я маю вільний день. Кудись поїдемо.

– На Дніпро, – зрадів Григір. – На луки.

– Куди завгодно, – сказала Галя. – Аби не в місті. Ждіть мене біля причалів… О десятій.

– Ждатиму.

Поверталися додому мовчки, не сказали одне одному жодного слова. І мовчання їхнє не було обтяжливим. Попрощалися, розійшлися. Григір йшов стежиною, їхав на трамваї, прислухався сам до себе. В душі не було протиріч, не було аналізу. Було мовчазне примірювання душі до душі, серця до серця. Ніби круговий політ двох птахів серед неосяжного неба. Політ восени перед далеким хвилюючим вирієм.

Хлопець довго гуляв по набережній, бездумно прислухався до гомону людського, намагався втишити незбагненний жар тіла. Та таємне хвилювання не проходило. Він повернувся на квартиру десь після одинадцяти. Старі слали. Грізно хропів уві сні дід Микита. Григір навшпиньках пробрався до себе, ліг, не роздягаючись, у ліжко. Довго вовтузився, не міг заснути.

І в безсонні він почав жити в дивному небувалому світі.

Григір жив на іншій планеті. Звали той світ Ара, що означало в старовинній етимології Єдність. І звали Григора Меркурієм. Та найдивніше те, що він звично сприймав ті нові враження. Навіть думки в нього не виникало про Землю, про свій земний фах, про знайомих людей. Психіка жила новою інформацією, новими враженнями.

Ара не була у звичайному розумінні слова планетою. Меркурій знав, що вже давно людство минуло періоди планетарної еволюції. Тепер схема центральної системи мала такий вигляд: довкола зірки оберталися гігантські сфери, спіралі, супутники, які повністю забирали її енергію для потреб населення та буйної рослинності. На Головній Спіралі був розташований Координаційний центр, який керував життям системи Ари. Там перебували вчені, космонавти і Космократори – деміурги нових світів. їх очолював Аріман – Головний Координатор. Меркурій був наближений до Арімана і мав звання космослідчого, функції якого полягали у виявленні порушень злагодженого, гармонійного життя системи. Як тільки десь в одній з ланок Ари виникала суперечність, протиріччя або незадоволення, Меркурій брав повноваження від Арімана, сідав на магнетон – корабель з позачасовою функцією дії, і прямував до потрібного пункту. Справи були розмаїті: то якийсь житель системи втрачав смак до життя і намагався щезнути з координат самосвідомості в стан небуття; то юні аряни виводили з ладу якісь енергетичні споруди. З дітьми було легше – мислячі біоінструктори отримували програму ліквідувати пошкодження, а винуватців певний час тримали в мікро-Тартарі, де ними займалися спеціальні вчителі. А в мікро-Тартарі були рослини, тварини, будівлі, літаючі апарати, школи, але вийти за обмежене гравітаційне коло юні правопорушники не могли. Минав недовгий час, злочинці затямлювали науку гармонійного життя і знову виходили з Тартара, щоб продовжувати своє безсмертне життя під променями світила.

Так, безсмертне. Наука Ари вже давно-давно розгадала таємниці старіння, подолала межу смерті і вивела мислячі істоти у світ нескінченного буття. Численні біоревізори пильно стежили за плином життя людей, контролювали їхні думки та наміри і перешкоджали будь-якій спробі вийти з усталеного режиму харчування, поведінки та праці. Але казуси траплялися. Правопорушники навчилися уникати опіки дбайливих біоревізорів, і тоді по каналах зв’язку системи Ари лунала тривога: небезпека!

Найтяжчими були випадки самогубства. Втрата смаку до життя вважалася злочином, замахом на саму ідею буття. Щоб ця патологія розуму не розповсюджувалась, Координаційний центр ухвалив найсуворіше карати самогубців: повертати їх до життя, але замикати на дуже довгий час у індивідуальну гравітаційну шкаралупу, звідки вони все могли бачити й чути, але де не можна було ні рухатись, ні діяти. Така непорушність, така «смерть за життя» мала пробуджувати – за задумом космолікарів – інтерес до свідомого існування.

Допустити право людини на смерть Координаційний центр не міг – це породило б ланцюгову реакцію самогубств. Статистики-психологи вже давно надсилали до центру тривожні сигнали про збайдужіння психіки жителів Ари до праці і навіть До розваг, про деградацію мислення. Психосиноптики відзначали пониження рівня психоенергії людства, а це свідчило про інволюцію системи. Координатори дивувалися, збиралися на симпозіуми, конгреси, наради. Спочатку це явище вважалося закономірною флуктуацією в межах певного статистичного закону, але порівняльні цифри кількох десятків циклів показали: Ара вступила в смугу занепаду.

Про це знали лише вчені, Космократори та Координатори. Шукали нові шляхи еволюції. Меркурій знав про все, був у вирі подій. Сам думав про космічну загрозу, дивувався, не міг збагнути причин деградації розуму при таких неосяжних можливостях.

Справді, енергетичні ресурси Ари були майже необмежені. Космократори творили нові сонця, системи, мандрували до інших галактик. Учені Ари вміли творити нові еволюції, синтезувати життя, моделювати процеси мислення і творчості, передбачати події і зупиняти їх. Але дати людині смак до життя аряни не могли. Знайти смисл існування, якого вимагав пробуджений розум, неспроможні були ні координатори, ні філософи, ні Космократори.

Так наступила для Ари криза буття. Тоді вирішено було скликати Вселенський Конгрес Мислителів. Він збирався на Головному Секторі, в особистому Тартарі Арімана. Система нічого не знала про конгрес, Головний Координатор розпорядився вимкнути навколо Тартара всі канали зв’язку, оточив місце конгресу сторукими аргусами – біослугами, настроєними на психіку Арімана.

Майбутні учасники з’їзду були повідомлені по індивідуальних психоканалах. Так дістав повідомлення і Меркурій. Він саме розглядав факт правопорушення.

Переглядав на стереоекрані запис, так би мовити «свідчення об’єктивного спостерігача». З хвилюванням стежив, як у школі першого циклу розвивалася драма між учнями і біоревізором. Зчинилась суперечка.

Перед тим як дати рекомендації Головному Координатору, Меркурій пробував розмовляти з дітьми. Вони були мовчазні, ворожі, насуплені. Поблискували оченятами з-під брів, відповідали скупо, неохоче.

Космослідчий терпляче викликав одного за другим, намагався збагнути приховане зерно дитячого бажання порушити усталений порядок співжиття. Ось перед ним зупинилася блакитноока золотокоса дівчинка. Кирпата, веснянкувата. На ній срібні шорти, бордова курточка з короткими рукавами. Худі рученята складені на грудях, дивиться гостро й незалежно. І навіть трохи зневажливо. Звідки це в неї?

– Як тебе звати?

– Хай скаже біоревізор, – насмішкувато відповіла дівчинка. – Він усе знає…

– Я питаю тебе, – гостро заперечив Меркурій.

– Тигриця, – відповіла дівчинка.

– Неправда, – озвався біоревізор класу, засяявши багровими очицями. – Твоя відповідь алогічна. її ім’я Рона.

– Ні, Тигриця, – гордо сказала дівчинка, відкинувши за спину жмут сонячних кіс.

– Ні, Рона, – твердо заявив біоревізор, піднімаючи вгору тонкий вказівний палець. – У моїй пам’яті зберігається неосяжна інформація.

Дівчинка наїжачилась.

– Мене звати Тигрицею! Правда, друзі?

– Правда! – Дружно гукнули інші правопорушники. – її звати Тигрицею. Вона лідер загону червоношкірих. У неї хоробре серце і мужня душа!

– Чуєте? – гнівно запитав біоревізор. – Навіть моя штучна психоструктура вібрує на межі допустимого. Можна уявити собі, як реагуєте ви, космослідчий, на таке порушення усталеного закону?

– Заждіть, – махнув рукою Меркурій. – Я ще не скінчив. Я мушу знати причини їхньої поведінки…

– Патологічна розбещеність, – пробурмотів біоревізор. – У Тартар їх. Там отямляться.

– А твоє ім’я? – поцікавився Меркурій, викликаючи сусіда Рони-Тигриці.

– Орлине Крило, – спокійно відповів хлопець, заклавши руки в кишені шортів. – А ще – Зміїне Око!

– Бреше, – Пояснив біоревізор. – Його ім’я Бен!

– Сам ти Бен, – чмихнув хлопець. – Я Орлине Крило!

– А я Горлиця! – почулося з гурту дітей.

– Я Дубовий Листок!

– Я Усмішка!

– Я Стріла!

– Я Левиний Рев!

– А я Багряний Схід!

«Ого, – подумав Меркурій. – Це вже не спонтанне генетичне відхилення, а свідоме повстання проти усталеного правопорядку. Просто ізоляцією в Тартарі не обійдешся. Що ж діяти? Як доповісти Координаційному центрові? І як знайти взаєморозуміння з дітьми?»

– Я не хочу, щоб мені давали ім’я, – гордовито заявила Рона-Тигриця. – Я сама собі хочу вибрати ім’я.

– Чому? Чим погане ім’я Рона? – поцікавився Меркурій.

– Хто сказав – погане? – Знизала плечима дівчинка. – Але я не хочу його. Мені приємніше ім’я Тигриця.

– Браво! – крикнув Орлине Крило. – Хай не думають посланці Головного Сектора, що вони всемогутні.

– Ми можемо вас ізолювати в Тартарі, – миролюбно сказав Меркурій.

– То й що? – запитала Тигриця.

– Ви перевиховаєтесь. Вам надокучить сидіти в Тартарі.

– Ми не змінимо своїх імен. Ми начхаємо на ваш Тартар, – сказала Рона-Тигриця. – Ми будемо грати у війну і не підемо до школи.

– Тоді ми опромінимо вас гіпнорадіацією, – суворо сказав космослідчий. – Ви порушуєте закон!

– Ага, – злорадно озвалася дівчинка. – Ви чуєте, мої воїни, чим він нас лякає? Гіпнорадіацією! Головний Сектор безсилий проти нас. Він хоче одняти нашу волю. Але тоді вже будемо не ми. Ви вб’єте нас. І створите з наших тіл слухняних ляльок. То вже буде Рона, а Тигриця втече. Втече на свободу. І ніякі ревізори не наздоженуть мене і моїх воїнів!

Рона-Тигриця вся пломеніла. Меркурію здавалося, що перед ним не дівчинка молодшого циклу навчання, а одна з прадавніх фанатичних жінок, які піднімали людей на повстання, скликали своїх прихильників до олтарів містичних богів, змушували закоханих чинити найбезглуздіші речі. О ні, це вже не генетична патологія, а цілий вихор минулого! Як він вдерся у згармонізований світ Ари, звідки?

– Тигрице, – м’яко сказав Меркурій, торкаючись пальцем руки дівчинки. Вона рішуче відсторонилася. – Не бійся мене. Я хочу добра тобі, твоїм… воїнам… Ми живемо в світі Ара, що означає Єдність. А ви руйнуєте цю Єдність. Ось чому всі ми, старші, збентежені. Ми хочемо вам щастя.

– Щастя? – насмішкувато перепитала дівчинка. – А що це таке?

– Умиротворення серця, гармонізація всіх бажань і здійснення бажань, – сказав Меркурій. – Ви, певно, вчили це…

– Вчили, – сказала Тигриця, кліпнувши темними віями. Тяжко зітхнула. – Але то порожні слова. Ми вмирали від суму в школі. Дивилися у широкі вікна і ненавиділи біоревізорів, які вдовбували нам нудні знання, ненависні заповіді моралі та етики. Ми були нещасливі, слухаючи про щастя. А коли виривалися на волю, хоча б на якусь годинку, тоді справді ставали щасливими… Чи так, сини Орла?

– Так, Тигрице! – дружно відповіли учні. – Ми були щасливі!

– Чуєте? – радісно мовила дівчинка. – Щастя – свобода! А ваша гармонізація – неволя! Геть таке щастя!

– Геть! – Підхопили всі.

Меркурій намагався втихомирити правопорушників.

– Хіба свобода – анархія? Ви вивчали історію минулих епох і знаєте, до чого приводили стихійні вибухи неконтрольованої енергії!

– До оновлення світу, – радісно вигукнула Рона-Тигриця. – В такі періоди з’являлися героїчні натури!

– І гинули мільйони, – заперечив Меркурій. – Наставав хаос…

– Краще хаос, ніж ваш порядок! – озвався Орлине Крило.

– Але ж хаос – не свобода! – іронічно зауважив Меркурій. – А ви ж прагнете до свободи?

– А що ж тоді свобода? – В тон йому запитала Тигриця.

– Підпорядкування волі індивідуума волі єдності, – твердо сказав космослідчий.

– Чули! – 3 викликом заявила Тигриця. – Читали і вчили цю премудрість, записану в Хартії космосу. Так вирішили творці епохи Єдності, коли розпочався період Ари. І привели До рабства. Рабство під лозунгом свободи! Бо єдність – то абстракція. А конкретний індивідуум зникає. Ми проти вашої Хартії Єдності.

– Отже, ви правопорушники, – суворо проказав Меркурій. – Бо Хартія Єдності узгоджена з усіма мешканцями системи Ари.

– Ви запитували їх?

– Спільну думку подає Синоптичний центр у кожному циклі Часу. Ніхто не вимагає змін, – сказав Меркурій.

– Бо мережа біоревізорів не пропустить нової думки, не узгодженої з програмою, – засміялася Тигриця. – Отже, ми повстали. І ви заперечуєте нашу думку замість того, щоб розглянути її.

– Ваш вибрик – патологічне явище, а не нова думка, – втомлено сказав Меркурій. – Треба організовано звернутися до Координаційного центру, логічно викласти свої міркування.

– Ви знаєте, що це безнадійно, – сумно зітхнула Тигриця. – Робіть з нами, що хочете. Ми не визнаємо існуючого порядку. Вимагаємо свободи.

Так Меркурій ні до чого й не домовився з дітьми. Він з жалем розпрощався з ними, дав наказ ізолювати їх у Тартарі місцевої спіралі до рішення Головного Координатора. Симпатизуючи Тигриці, космослідчий велів біоревізорам поселити порушників у десятикілометровому Тартарі. Там були гори, озера й ріки, буйні джунглі та оптичний ефект неба. Хай граються. Може, передумають, повернуться до нормального способу мислення.

Звідти Меркурій вирушив до третього відділу. Там його інформували про спробу самогубства. Вже зріла дівчина пробралася на територію енергетичного комплексу, кинулась у гігантський сонячний акумулятор. Вона одразу перетворилась на хмаринку розпечених газів. Підняли на ноги весь сектор. Єдиний Генетичний центр повернув дівчину до життя, відновивши її тіло. Вона тепер перебувала в гравіошкаралупі, чекаючи на вирішення своєї долі.

Коли Меркурій розімкнув гравіополе і ввійшов, вона не поворухнулася, не поцікавилася, хто прийшов. Дивилася вгору, не виявляючи ніякого почуття. Русяві коси були недбало зібрані у великий жмут, тонкі блідо-прозорі руки безсило випростані вздовж тіла. Меркурій глянув у глибокі, страдницькі очі. З чорних зіниць визирала змучена, розтерзана душа.

– Як вас звати? – запитав космослідчий.

Дівчина мовчала.

– Я прибув з Головного Сектора, – сказав Меркурій. – Мені доручено…

Дівчина поворухнулася, її повіки затремтіли.