Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

ЧАСТИНА ДРУГА
Зустріч з предками

Головлікар психіатричної, опецькуватий, веселий чолов’яга, зацікавлено оглядав з ніг до голови Бову. Похитав підозріло головою.

– Ну, дався він вам! Носитеся з ним, як дурень з писаною торбою. Елементарна шизофренія, депресивний психоз, яскраві галюцинації. Не забувайте, що він працював директором горілчаного заводу. А біля чого ходиш, того неодмінно понюхаєш. А це така штучка, що… Наслідки не потребують пояснень. Ха-ха!

Бова не підтримав жартів лікаря, похмуро дивився на його багровий ніс, думав: «Не знаю, як покійний, а ти куштуєш її, голубчику, та ще й частенько». А вголос сказав:

– Може, з точки зору медицини все так, як ви кажете. Але справа не проста. Кримінал. Його вбито.

– Не дивно. Людина втекла з лікарні в такому стані. Якби ви побачили, що він тут виробляв. Натягнув на себе шмаття різного, зробив шапку з газети, змайстрував булаву з кавуна, а потім оголосив себе отаманом запорізьким. Почав воювати. З бур’яном у саду. Толочив будяки, бився головою об мур. І кричав, що треба підняти всіх козаків проти татарви, турків і всяких інших напасників…

– Чому ж така несучасна шизофренія? – поцікавився Бова.

– Якийсь генетичний струмінь, – знизавши плечима, пояснив лікар. – Прізвище – Курінний. Певно, його предки були козаками. Безумовно, ознаки і якості в генах залишилися, відтіснилися в глибину підсвідомості. В результаті якогось психічного зрушення гіпертрофовані накопичення минулого вирвалися в сферу свідомості і зруйнували психіку.

– Можливо, й так, як ви кажете, – погодився Бова, щоб скоріше припинити цю розмову. – Та дивно, що людину в такому стані вбито…

– Може, він на когось напав. Уявляєте: вискакує людина з кущів, вимахує булавою чи якоюсь там палицею, кричить: «Бий татарву!» Накидається на когось. Той, безумовно, захищається. Нема часу розібратися – хворий чи бандит. Випадково вбиває!..

– Не випадково, – різко сказав Григір. – У мою компетенцію не входить розголошення всіх подробиць. Я б хотів познайомитися з тим, що він розповідав. Ви записували його розповіді?

– Та ви що? Чи я збожеволів? – здивовано мовив лікар і зареготав. – Якби ми записували всі марення хворих, то не вистачило б паперу! Ха-ха! А втім, деякі галюцинації параноїків можуть бути цікавими. Ручаюся.

– Жаль, – сказав Бова. – Я гадав, що ви що-небудь записали…

– А він сам записав, – сказав лікар.

– Що? – Не зрозумів Бова.

– Та свої ж галюцинації. «Пригоди». Я почав їх читати, а потім плюнув і кинув. Накрутив такого, що чорт ногу зламає.

– Ви дасте мені? – схвильовано запитав Бова.

– Будь ласка, – відповів лікар. – У нас такої творчості мішками. Може, ще щось прихопите? Ха-ха! Щоб вашим слідчим було що читати! Га?

– Не треба, – стримуючи роздратування, сказав Бова. – Дайте мені те, що писав Курінний.

– Гаразд, гаразд. Візьміть. Нічого не збагну, хоч убийте. Навіщо вам ця історія? – Він приніс Бові товстий зошит у коленкоровій палітурці, а сам, поглянувши на годинник, почав знімати халат.

– Ну, мені пора, голубе. Мій час скінчився. Хворі хворими, а треба й додомоньку заглянути.

Григір попрощався з лікарем, доїхав до Червоного майдану. Потім пішки пішов до Дніпра. Сів у затишку. Хлоп’ята вудками ловили рибу, весело перегукувалися пароплави. Але Григір уже не чув нічого. Він розгорнув зошит. На першій сторінці розгонистим, хапливим почерком було написано:

«До президії Академії наук».

А трохи нижче:

«Від громадянина Курінного Андрія Пилиповича».

А потім великими літерами:

«ЗАЯВА».

Далі текст заяви:

«Хоч мене і вважають божевільним, та таким себе не вважаю. Все, що зі мною сталося, було насправді, а не в уяві. Доказом того є моя багаторічна відсутність на Землі і келих, який я приніс з того світу, куди раптово потрапив. Келих відповідними органами передано в наукові інститути, а там є люди всякі, вони можуть оббрехати мене. Щоб уникнути зайвих розмов, я пишу вам ці записки. Щиро бажаю, щоб наука скористалася ними. Клянуся, що все від початку до кінця правда, те, що нижче мною написано, про що й розписуюся.

Андрій Курінний».

«…Як сьогодні пам’ятаю, була осінь, бабине літо. В ясному небі летіли пасма павутиння. Ні хмариночки. У такі дні хороше зібратися з товаришами, випити, закусити, погомоніти.

Ми й зібралися. Ми – це я і мої друзі. Голова промкомбінату Гутя, директор ресторану Вирвикорінь, нарсуддя Капшук і Кравчина – начальник міліції, мій найближчий друг, чудовий мисливець і веселий балакун.

Випили по одній, по другій… Розігрілися. А потім Кравчині заманулося полювати на дикого вепра. Подзвонили в міліцію, звідти пригнали машину, ми повсідалися, гайнули до Псла. Там густі ліси і кабаняччя багато. їх забороняють бити, але тут справа йшла не про закон, а про престиж Кравчини. По дорозі, ще під алкогольною парою, ми консультувалися в судді Капшука – чи не великий злочин вчиняємо, що готуємося знищити вепра?

Він, не довго думаючи, відповів, що по букві закону – це порушення, але якщо підійти до цього по-людському, то…

– То що? – Хором проспівали ми.

– То виявиться, що це вельми корисна справа.

– Та це певна річ! – загорлав Кравчина. – Це ми матимемо нагоду переконатися сьогодні ввечері! Ха-ха!

– Не кажи гоп, доки не перескочиш! – їдко мовив Вирвикорінь.

– А ще корисно це для торжества істини! – завершив свої роздуми Капшук, піднявши вказівний палець.

– Філософ! Ціцерон! – кричав Кравчина, обнімаючи Капшука. – Тобі – найсмачнішу частку вепра!

– А яка вона – найсмачніша? – поцікавився Вирвикорінь.

– Директор ресторану – і не знаєш? – обурився Кравчина. – Рило, братці ви мої! Рило!

– Рило? Та що ж там їсти? На один ковть!

– Подавишся за один ковть! – засміявся Кравчина. – У дорослого вепра рило – як баняк! Тушене рило – амброзія, божественна їжа! У кожної тварі є своє найсмачніше місце. У слона – хобот, у ведмедя – лапа.

– Лапа? – здивувався Капшук.

– Лапа. Ти що – не їв ведмежатини?

– Не доводилося…

– Тоді ти даремно жив на світі! – авторитетно заявив Кравчина. – Гей, сержант, жени хутчій! Щоб як супутник по орбіті твоя машина мчала!

– Так перевернемося!

– Не маємо права перевертатися! – горлав Кравчина. – Ми не завершили дискусію! На чому ми зупинилися? На найсмачніших місцях! У верблюда найсмачніший горб!

– Ти й верблюда їв? – здивувався Вирвикорінь.

– Ти запитай, чого я не їв! – гордо сказав Кравчина. – Моржа, тюленя, акулу, каракатицю, гадюку.

– Гадюку?! – Жахнувся Капшук.

– Атож. Смачнюща штука, братці ви мої! Одру баєш голову, розпанахаєш її навпіл, солиш, загортаєш у лавровий лист, потім у капустяні листки, потім – у ямку, де тільки що горіло багаття. Прикидаєш жаром, а пізніше… Стій! Приїхали!

Ми зупинилися на невеликій галявині над Пслом. Довкола шумів ліс. Поміж зеленою кроною сосни святковими нарядами виділялися берези, осики, дуби; на землю падало золоте, червоне, оранжеве листя, утворюючи на землі барвистий килим. Пахло мохом і грибами.

Хлопці розібрали зброю, з галасом вивалилися з машини.

Кравчина командував.

– Ви, галасуючи, йдіть ось так! – давав він настанови. – Ланцюжком, ланцюжком! Та перегукуйтесь. Щоб розриву не було. А я об’їду довкола, перехоплю вас. Буду чекати біля Чортової Верби. Знаєте Чортову Вербу? Там завжди кабани ходять!

– Знаємо, – весело кричали мисливці, вимахуючи рушницями. – Давай шуруй!

Кравчина рвонув на машині далі, а ми рушили поміж деревами, як він і наказав, лементуючи, хто як умів. Праворуч від мене йшов Капшук, інколи я бачив його постать між темними стовбурами дубів; ліворуч – Гутя. Потім я спустився в глибоку долинку, а коли вибрався, вже нікого не бачив. Мабуть, хлопці обігнали мене.

Я погукав, погукав, та ніхто не обізвався. Десь далеко чувся шум машини. Я замовк. Стало сумно. І навіщо було їхати проти ночі в ліс? Мало тому Кравчині півкабана, закортіло ще в Петрівку мерзлого. От що робить з людьми алкоголь! І смачна штука, а все-таки вреднюща! Якби вчені попрацювали над нею, вдосконалили. Щоб і весело було, як вип’єш, і на здоров’ї не відбивалося. Ото досягнення! Я б на таке діло цілу академію одкрив би, тисячі вчених посадив би!

Так розмірковуючи, я ще трохи пройшов, потім вирішив спочити. Хай йому біс, тому кабанові. Чи знайдемо його, чи ні, а ноги наб’єш! Кому треба, хай ганяє. А я посиджу.

Я осідлав широкий дубовий пень. Спершись на рушницю, замислився. Потягло на сон. Каюся, завжди любив у вільну годинку піти до лісу, полежати горілиць проти неба, подрімати. Заколисує природа.

Хоч я був і п’яненький, та все ж таки на землю не ліг. Бо каюк, якщо ляжеш на сиру землю восени. Покорчить руки й ноги. Тому я вирішив хвилинку заснути сидячи, а потім почимчикувати до Чортової Верби.

Мою дрімоту розігнали якісь тихі звуки. Зашелестіло листя, хтось зупинився біля мене, поклав руку на плече.

– Га? Що? – Кинувся я зі сну. – Це ти, Кравчина?

– Це я, синку, – почулася тиха відповідь.

Я протер очі, глянув перед собою. Звівся на ноги. Коло мене стояв батько, якого я бачив лише на фотографії. У громадянську він був партизаном і загинув у бою з німцями. Я одразу пізнав його. Та ж сама папаха, що й на карточці, жупан, шаблюка. Довгі козацькі вуса, чорні оксамитові брови, гострий орлиний погляд. У роті у мене пересохло. Почав протирати очі.

– Дарма протираєш очі, – усміхнувся він. – Я не привид,

– Як же ти?.. – Пробелькотів я.

– Що?

– Звідки? Чому тут?

– За тобою…

– Як… за мною?

– Всі вже зібралися. Чекаємо на тебе.

– Хто зібрався? – жахнувся я.

– Рідня. Хто ж іще? Ходімо.

Він рушив у глиб лісу. Я несміливо ступав поруч. Шалено щипав себе за руки, за вухо. Та постать батька не щезала. Я чув його подих, бачив широку спину, високу смушеву шапку.

– Тату!

– Що? – Не обертаючись, озвався він.

– А як же…

– Що?

– Ти ж умер?

– Ну?

– А тепер живий.

– То ти не радий?

– Чого ж? Я радий. Тільки ж це неправда…

– Що неправда?

– Що я тебе бачу?

– А хіба не бачиш? – здивувався батько.

– Бачу… Тільки ж це мара?!

– Ти вже й своїм очам не віриш, – докірливо похитав головою батько. – До чого дожився, синку!..

– Та вірю. Тільки ж наука…

– Що?

– Твердить, що того світу нема.

– Того нема, – згодився батько. – А цей є.

– Який цей?

– Де ми з тобою.

– А чого ж тебе я раніше не бачив? Ти ж загинув.

– Загинув. Для тебе, для матері. Для тих, хто поруч вас. А для тих, які йшли зі мною на бій, – ні. Ми живі. І ніколи не вмремо.

– Чому ж вас не видно?

– Ми не хочемо заважати вам. У нас своє життя. У вас – своє. Як син жениться, батько відділяє його, робить нову хату, сам живе в старій. Збагнув, синку?

– Н-не… зовсім… Тебе ж закопали…

– Собаку можна закопати, – гнівно озвався батько. – Падло… А людину не закопаєш. Вона невмируща.

– Мара якась, – пробурмотів я.

– А казка? – дивно промовив батько.

– Що казка?

– Казка вічно живе. І діти їй вірять. І дорослі теж, які мудріші. Ти гадаєш, дарма казка живе віками? У ній, синку, велика правда. Те, що я прийшов до тебе, – теж казка. Не мара, а правда. Мовчи. Ми вже недалеко.

Доки я розмовляв з ним, навколо все змінилося. Зникли осінні дерева, на віттях з’явилося ніжно-зелене, яскраво-блакитне листя, поміж ним червоніли й жовтіли великі квіти. До ніг лягала висока шовковиста трава, у променях світанку грала самоцвітна роса.

Я дивувався. Начебто ж повинне бути надвечір’я, а тут бач – світання! Невже я проспав цілу ніч? Так ні. І ліс якийсь небачений, і покійний батько.

Проте перше хвилювання минуло. Я заспокоївся. Мало чого там наука заперечує? Он в журналах науково-популярних сперечаються, а не знають, що в землі робиться, під ногами. Гм… Як він сказав? «Собаку можна закопати, а людину – ні…» Дуже гарно сказав. Проте це ж фраза. А тут – факт. Вже йдемо з півгодини, а видіння не зникає.

Ліс порідшав. Почалися квітучі поля. Біля лісу височів велетенський палац. Він сягав сферичною покрівлею хмар і здавався зітканим з барвистих прозорих ниток чи з променів. Чарівне видовище.

Батько не дав мені намилуватися цією казковою спорудою. Показав рукою на великі, розцяцьковані візерунками двері.

– Заходь. Всі вже за столом.

За столом? Що він сказав? Невже й тут, у міфічному світі, п’ють та їдять? Оце так штука!

Ми опинилися в залі. Від дверей до безкраю стояли столи, вкриті вишитими скатертями. А обабіч на ослонах сиділи жінки й чоловіки. Всі в барвистому гарному вбранні. Мерехтіли дівочі вінки, вбирали очі густі, ніжні вишивки, біліло чисте, ніби сніг, полотно сорочок, синіли, червоніли козацькі штани та кунтуші. А ще далі – розмаєво таких дивовижних убрань, що я не бачив і в сні. Люди в халатах, у тюрбанах, у білих покривалах, з барвистими запонами на лицях. Господи боже ти мій, куди це я потрапив?

Всі дивилися на мене. Моторошна тиша. Я глянув на себе й знітився. На мені була зелена фуфайка, гумові чоботи для полювання, якийсь чорний светр. Ніби брудна пляма на тлі того святкового розмаїття, яке тут було.

– Це твій син, Пилипе? – суворо запитав гарний широкоплечий чолов’яга.

– Так, – відповів батько.

– Як ім’я?

– Андрій, – прошепотів я помертвілими вустами. Мені важко було дивитися в очі тому чоловікові.

– Гарне ім’я, – кивнув козарлюга. – А ти знаєш, хто я такий?

– Не знаю.

– Не дивно. Я – твій дід Гордій.

– Мій тато, – пояснив батько, поглядаючи на мене.

– А це, – поклавши на плече своїй сусідці руку, мовив далі дід, – твоя баба Соломія.

Я глянув на бабу. Вона всміхнулася щиро, привітно кивнула. Оце так бабуся! Ніби вісімнадцятилітня краля. Вуста – як маків цвіт, зоряні очі, лебедина шия. На кого вона схожа? Ба, та на мою ж Галю. Немов викапана. А я все гадав: у кого вдалася Галя? І я наче не такий, і дружина білява. А тепер ясно, звідки чорно-синя коса, оксамитові брови!

– А я твій прадід, – озвався парубок у сивому жупані, з барвистою стрічкою на грудях. – Семен Грім.

– А я прапрадід, – гукнув інший. – Козак Іван Вогонь. І пішло, і пішло. Загуло, покотилося від краю до краю.

Яка ж у мене численна рідня! Вона розросталася, сягала коренями у інші племена і народи, вихлюпнулася до старовинних кочівників, перекинулася до Індії, а там загубилася десь у нескінченності легендарних атлантичних рас. Я був оглушений, збентежений. Не знаю, скільки тривало це знайомство, скільки клекотів палац від гомону рідні. Потім озвався дід Гордій.

– Пишайся, синку. Добрий корінь маєш. А з доброго кореня і добре дерево росте. Нема в твоєму роду поганців-зрадників, нема насильників, нема ледарів і нікчем. Бойова і чесна рідня. Ось я, приміром. Закатували мене царські жандарми. А за що? За те, що не схилив голови, згадав Кармелюка, пішов у ліси.

– А я, – озвався прадід Семен Грім, – під Уманню впав од шаблі лядської. Гарно ми тоді погуляли з Гонтою та Максимом. Можеш гордо називати ім’я прадіда Семена.

– А я кобзар, – гукнув прапрадід Іван. – Спочатку козакував, потім потрапив у полон до ляхів. Випекли вони мені очі, здерли пасів з десять шкіри на спині, пустили на посміх, на жах, на глум. Та я не загинув. Добрався на Вкраїну, навчився грати на кобзі. Ходив шляхами, лісами, тішив людей нещасних піснею вольною, давньою. Любили мене кріпаки, що в рабстві я їм давав надію на майбуття. Так я зостарівся та й загинув десь у яру од голоду й холоду. Проте дарма! Можеш добрим словом згадати прапрадіда Івана. Глянь – я тепер знову видющий, молодий! Як наша невмируща пісня!

Родичі розповідали про свої подвиги, про героїчні бої, великі справи, а я стояв перед ними знічений, приголомшений. Що я скажу їм?

І ось замовкло велелюдне зборище. Дід Гордій запитав:

– А ти? Що скажеш про себе? Рідня хоче знати.

– Про себе? А що я скажу?

– Тобі видніше. Які подвиги вчинив? Ким став?

– Подвиги? Не знаю. Ніколи не думав.

– А про що ж думав? – нахмурився дід. – Ну хто ти? Козак? Чи гречкосій? Чи, може, кобзар? А чи коваль добрячий?

– Я директор горілчаного заводу, – похвалився я. Рідня перезирнулася. Батько зневажливо покивав головою.

– Директор? – Спіткнувся дід на тому слові. – А що це таке?

– Ну, старший.

– А горілчаний завод? Це де оковиту роблять? Винокурня?

– Еге ж!

– Дивно, – докірливо мовив дід. – Мій онук став винокуром?..

– Цілий завод, – зітхнула баба Соломія. – Це ж можна споїти весь край.

– Не козацький дух! – гукнув Іван Вогонь. – Корчмарська жила у тебе!

– Невже ж для того ми гинули в бою, – гримнув дід Гордій, – щоб ти отак низько впав? Га?

– Я… Мене призначили.

– Хто?

– Старші. Доручили.

– Як то призначили? Якби ти не хотів, то не став би. Інше діло, якби тебе призначили гетьманом чи, скажімо, отаманом… А то – винокуром козацького сина! Негоже, негоже!

– А чом ти вбраний у таке лахміття? – поцікавився Вогонь. – Чи ж в тебе нема святкового вбрання? Вишитої сорочки?

– Та їх більше тепер у самодіяльності надівають, – озвався я.

– А що це таке?

– Виступають перед людьми. Співають, танцюють.

– Співати треба скрізь. Щодня. І танцювати. Отже, щодня треба носити святкове вбрання, – суворо одповів прапрадід. – Затямив? А то вбрався, наче покидьок якийсь несусвітний. Сором на тебе глянути!..

– Доста йому, – примирливо озвався батько. – Він уже збагнув. Не для того ми покликали його. Почнемо свято, любі батьки й матері. Свято єдності. Наповнюйте келих вином невмирущості!

Десь далеко-далеко замерехтів кришталевий келих. У ньому грала криваво-багряна рідина. Його піднімали сотні рук, торкалися вустами, одпивали кілька крапель. З краю в край полилася ніжна пісня. Ніколи я не чув такої мелодії, таких слів. Не описати їх. Нездібний я на те. Тільки відчуття урочистості запам’яталося мені, нездоланної певності.

Келих ішов з рук до рук, ніби летів у повітрі. Ось з нього п’є батько, витирає долонею вуса, передає мені. Я взяв келих, глянув усередину. Там було порожньо. Ні крапельки. Як це так? Глум? Посміх? Самі пили, а мені облизня?

Я позирнув на батька. Він докірливо хитав головою.

– От бач. Не дісталося тобі вина невмирущості. Не дивуйся. Келих наповниться вином, як тільки його візьме до рук той, хто достойний безсмертя…

– А я?

– Суди сам.

– Чому ж? – гірко прошепотів я. – Хіба я не хотів би?.. От якби я жив тоді, як жили оці мої діди й прадіди…

– То що? – насмішкувато запитав батько.

– Я б показав…

Але мене вже ніхто не слухав. Рідня дружно співала, аж луна котилася під склепінням палацу. На мене не звертали уваги. Я крутив у руках прозорий келих, мимоволі милувався його тонкими гранями, чудовою роботою. У свідомості майнула думка: «Якби показав комусь з друзів – не повірили б».

А чому б і не показати? Взяти його, заховати в кишеню. До речі, це буде й доказом того, що не снилося. Якщо сон, то келиха не буде. А якщо не сон, то…

Я хутенько запхнув келих у кишеню фуфайки. Глипнувши на батька, помітив, що він усе знає.

– Бери, – шепнув батько. – Передай келих спадкоємцям. У ньому велика таємниця.

– Яка? – збентежено запитав я.

– Не час про те говорити. Роби, що сказав. Здалека йде той келих, передається нашим родом все далі й далі, в прийдешнє. А навіщо? Навіть наймудріші діди не все знають. А хто знає, тому велено мовчати. Мовчатиму і я. Ходімо, синку.

Він рішуче провів мене до виходу. Над палацом горіло оранжеве небо. Ліс зустрічав нас вишнево-фіолетовою млою. Я задихався від такої ходи.

– Не можу. Зажди хоч хвилинку.

Батько не відповідав. Ще трохи – і він зник між деревами. Я знеможено сів на пеньок. Заплющив очі.

У голові паморочилося. Хилило до землі. Що це зі мною? Руки й ноги немов налиті свинцем!

Я знову підвівся. Закричав:

– Тату! Зажди!

– Ату! – Відгукнулися хащі. – Жди!

Де це я? Знову довкола ліс, але не осінній, а весняний, святковий, сповнений галасом птахів і ніжним шумом. В руках рушниця. Та сама, з якою я вирушив на полювання. Що це таке? Приснився мені батько, чи що? Так чому ж довкола весна? Не інакше як галюцинації. Перепився я, от і маєш тепер гарячку…

На грудях у мене щось теліпалося, заважало. Я мацнув рукою – волосся. Борода. Закудлана, довга борода, аж до пупа. Що за диво? Коли це я встиг обрости? Наче Робінзон. Я глянув на рукава фуфайки – вона потрухла, а з дірок вибивалася вата, крізь драні штани світилися коліна.

Я злякався. Леле! Що це зі мною? Ще один сон? У кого розпитати? Де люди?

Я оглянувся, впізнав знайомі місця. Отут Лисячі Нори, відоме всім мисливцям урочище. Недалеко звідси дорога, по ній можна почимчикувати до містечка.

Я поспішив до шляху. Що зі мною було? Це вже якась патологія. Треба звернутися до лікаря. Бо що ж це виходить? їхали на полювання восени. Потім я мандрував десь у нетутешньому світі, бачив покійних дідів та прадідів. А тепер весна. Туї сам чорт ногу зламає. На інакше як я бачу кілька різних снів підряд. Не здивуюся, коли й цей весняний ліс виявиться марою. А де ж тоді реальний світ? Може, й те, що був директором горілчаного заводу – теж мара, сновидіння? Задихаючись, вибрався на шлях. Вряди-годи з лісу та в ліс ішли машини. Шофери підозріло позирали на мене. Не спинялися. Нарешті якийсь бензовоз різко загальмував, і мордатий здоровило басом крикнув:

– Ей, бродяго, сідай підвезу! Чого це ти в такому затрапезному вигляді? – поцікавився шофер.

– У якому?

– А наче тебе вовки шматували. І з рушницею! Адже не сезон. Ти, брате, чи не браконьєрствуєш?

– Та де там, – неохоче озвався я. – Був у гостях. У лісника одного, в дружка свого. Та захворів. Провалявся довгенько. А рушницю так забрав. Ще з осені там була.

– А, – підозріло буркнув шофер. – Ясно…

Не знаю, що йому було ясно, та тільки він більше не сказав ні слова. Коли в’їхали до райцентру, запитав, де я буду сходити. Я попросив зупинити біля перукарні. В кишені знайшов срібняки. Шофер рішуче замахав руками і рушив далі.

Зайшов до перукарні. Не йти ж додому в такому вигляді. Жінка перелякається.

Крісло було вільне. Сів. Дівчина скептично оглянула мене.

– Що вам? Підстригти бороду?

Її колега – піжонистий хлопчина – пирснув зо сміху. І звідки вони такі отут взялися? Щось я раніше їх не зустрічав. Ще недавно тут працювали поважні люди, літні, досвідчені, культурні. Я розгладив бороду, глянув у дзеркало. Жахнувся. На мене дивився старезний дідуган, сивий, зморшкуватий, брудний. Сам себе злякався. Мій погляд зупинився па календарі. Там чорніла цифра 21. Трохи «вище напис: травень. Боже мій! Де ж я провалявся цілу зиму? Дивлюсь на рік. Який жах! Не нівроку, виявляється, а три роки минуло!

Дівчина сердито запитала:

– То що будемо робити?

– Поголити. І підстригти.

– Як? По-людському?

– Еге ж, – не став я сперечатися. – Хай буде по-людському…

І ось з люстра на мене дивилась нормальна людина.

– Ну от, – ласкавіше озвалася перукарка. – Гарний же дядько, можна ще й за дівчатами…

Я кинув їй карбованця й скоріше гайнув на вулицю. Коли підходив до свого будинку, ледве тримався на ногах. Що скаже дружина? Як зустріне?

Двері відчинила незнайома жінка. Вона підозріло глянула па мене, невдоволено запитала:

– Кого вам?

– Як? – здивувався я. – Я прийшов до себе додому.

– Додому? – прошепотіла жінка, бліднучи. Тут вона побачила рушницю, заверещала і хряпнула дверима перед моїм носом. – Чого вам треба? – крикнула вона з-за дверей. – Я подзвоню до міліції!

– Схаменіться, – якомога спокійніше озвався я. – Не розбійник я. Покличте Килину Макарівну.

– Яку Килину Макарівну? – притихла жінка. Насторожилась.

– Та яку ж? Курінну, господиню квартири.

– Таке скажете! – мовила жінка. – Та її вже два роки, як нема.

– Як то нема? – скрикнув я, і серце моє завмерло від страшного передчуття.

– А так. Померла вона.

– Померла?..

– Чоловік її десь повіявся. Злодіяка був і п’яниця. У неї забрали квартиру, конфіскували майно. Вона з горя й померла.

– А донька? – Тремтячим голосом запитав я.

– Галя?

– Галя.

– Забрали десь в інтернат. А пізніше ще кудись. Чи в Києві вона, чи деінде, не відаю! А хто ви? Нащо вам про теє знати?

Я не відповів. Убитий горем, пішов на вулицю. Килима померла. Галя десь по світах вештається без батька-матері. Що це зі мною? Куди тепер?

До Кравчини. До начальника міліції. Він же організував те прокляте полювання. Певно, він і розплутає страшний клубок…

– Вам кого? – запитав черговий міліціонер, встаючи з-за столу.

– Начальника. Товариша Кравчину.

– Можна. Тільки навіщо з рушницею?

– А вона мені непотрібна, – розгубився я. – Це так… випадково. Купив.

– Залиште, – строго сказав черговий. – Ідіть. У начальника нікого нема.

Я несміливо переступив поріг. Кравчина підвів голову, одсахнувся.

– Ти?

– Я, друже, – вбитим голосом одказав я. – Рятуй мене!

– Рятуй? – перепитав Кравчина зловісно. – Три роки десь пропадав, а тепер – рятуй?

– Я божеволію! Я нічого не можу збагнути.

– Зате прокурор давно збагнув. На тебе оголошено всесоюзний розшук. Розтрата на сотні тисяч.

– Яка розтрата?

– Грошова. Я й не знав, що ти такий хват. Хай там якусь пляшку, дві… для дегустації, а то – мільйонер знайшовся! Так держава в трубу вилетить з такими робітничками! Сідай, розповідай, де був, куди подів гроші?

Я сів приголомшений.

– Повір, я не брав ні копійки.

– Ревізія була. Все визначено.

– Головбух постарався! – спалахнув я. – І тоді я знав, що він на руку нечистий. А пізніше, коли я зник, він скористався.

– Ну-ну! На людину не вали. Потім розберемося. Мене цікавить одне: де ти шлявся? Чому в такому вигляді? Дрантя. Пропився? Все до копійки?

– Глянь на мене. Я ж у тій самій фуфайці, що тоді одягав!

– Коли тоді?

– А як ми їхали на полювання. Коли ти затіяв з кабаном, хай би він був проклятий!

– Кабан ні до чого! До речі, я таки вбив порося, – похвалився Кравчина. – Тебе не знайшли. Думали, десь ліг спати. Не знайшли. Другого дня мисливці обнишпорили весь ліс. Як у воду булькнув. Думали, вепр з’їв. А тут головбух зголосився. Каже, операцію провів Курінний. Розтрата. Ревізія. Еге, сказали ми, тепер ясно, куди він подався. Десь гайнув на Далекий Схід або в Сибір, підгулює з дівчатами!

– Нема в тому, що ти сказав, ні слова правди.

– От я й хочу почути правду від тебе. Давай починай.

Я розповів йому все. Як на духу.

Кравчина не перебивав. Тільки мугикав і кивав головою. Інколи позирав на мене, малюючи олівцем на аркушику якісь візерунки, коники, галочки. В очах його блискали іронічні іскорки. Коли я скінчив, він запитав:

– А до чого тут я?

– Як до чого?

– А так. Цю історію можеш розповісти психіатрові. Якщо він повірить. А мені потрібна правда.

– Але все це правда! – гарячкував я.

– Це така правда, як котове сало, – сердито озвався Кравчина. – Я бачу, що ти за три роки нічого путнього не придумав. Три роки на те, щоб вигадати дешевий містичний детектив. Ні, братці ви мої, зі мною не пройде! Не пролізе така липа! Доведеться тебе одправляти на казьонні харчі…

– Як же так!

– А так. Стерво ти, Андрій Пилипович. Килину Макарів-ну жаль. Гарна, добра жінка була. А через такого поганця пропала.

– А чи не ви все забрали? – гнівно крикнув я.

– Закон. Суд. Все законно. Якби од мене залежало, а то ж Капшук.

– Всі хороші! Як їсти, пити, то добрий був Курінний. А як нещастя – в кущі!

– Дружба дружбою, а закон, братці ви мої, закон – нерушимий! Та що я з тобою патякаю? Не знаю, чого ти прийшов до мене? Розжалобити?

– Вияснити правду.

– Я вже тобі сказав. А тепер хочу бачити твоє розкаяння. Подумай. Не гарячкуй. Згадай, де був? З ким? Де гроші?

– Я вже тобі все розповів.

– Угу, – захлинувся від сміху Кравчина. – Значить, на тому світі був?

– Був. На тому чи на якомусь іншому – не відаю. Л що бачив батька і всю рідню – це правда.

– Угу. І келих захопив з собою?

– Захопив. Стій, стій. Де ж він?

Я лапнув у кишені. Там, справді, щось було. Тремтячою рукою витягнув келих. Поклав на долоню, розглядав його, ніби чудо. Отже, правда? Правда!!!

– Що це? – запитав Кравчина.

– Як то що? Та келих же!

– Той самий?

– Той самий.

– Дай сюди!

Начальник міліції узяв до рук чарівний утвір, замилувався його легкістю, прозорістю переливами майже невидимих граней. Зважив на долоні.

– Як пушинка, – здивувався вій. – От уміють робити Молодця вчені. Синтетика йде вгору. Де вкрав?

– Як?

– Де свиснув? У ресторані? Торочиш про той світ. Артистом став. Я ж сказав: психіатру це чудова байка, а мені… Я стріляний горобець.

Він кинув келих у куток. Келих беззвучно вдарився об стіну, одскочив, ніби опука, і м’яко впав на килим. Кравчина здивувався, підняв його. Ще раз сильно вдарив об підлогу. Келих не розбився.

– Добра робота, – похвалив Кравчина. – Певно, імпортний. Все-таки де дістав?

– Я вже сказав.

– Упертий ішак! – зітхнув Кравчина. – Я хотів як краще, а ти гнеш своє. Сам лізеш у петлю.

– Брехати не буду.

– Так і запишемо. Пошлю доповідну вище. Хай вони вирішують. Келишок при справі. Як речовий доказ. Ха-ха! А тебе – в капезе. Посидиш, подумаєш, погризеш казьонну шкуринку. Нічого, не залишу давнього друга, передам щось. Тільки ще раз щиро прошу: чесне визнання полегшить вирок.

Минали дні. У камері зі мною сиділи сімдесятилітній дід і хлопець. За хуліганство. Хлопець побився з товаришем. Після получки пішли в буфет, слово за слово, пішло, поїхало. Один в пику, другий пляшкою по голові. Хлопцеві обіцяли рік. Дід од-лупцював свою дружину на храмовому святі. Діди-ровесники згадали, як вона скакала в гречку замолоду. І закипіла в старого кров, він збив з баби очіпок, вирвав косу, почав молотити.

Всім нам було сумно. Хлопець і дід приставали до мене, щоб я розповів їм щось цікаве. Я одмовчувався. Та одного разу розповів свою історію. Хлопець захоплювався.

– Здорово! Фантастика. Це якби письменникові – він би написав книгу. Я знаєте як люблю фантастику? І день і ніч читав би! Там ви були кілька годин, а тут минуло три роки з гаком. Парадокс часу! Не чули? Теорія Ейнштейна. Різна ритміка часу. Про це вже всі фантасти пишуть. Паралельний світ. Якесь завихрення часу й простору.

У мене було завихрення в голові від його слів. Проте це було перше теоретичне обгрунтування моїх пригод, і я відчув приязнь до хлопця, що він щиро повірив мені.

Дід замислено кивав борідкою, мугикав здивовано.

– Гм. А кажуть, що нема бога?!

– Якого бога? – збентежився я.

– А того, що на небі…

– Так я ж його не бачив!

– Все’дно, – зітхав дід. – Той світ бачив.

– То й що? Такий, як і цей. Тільки дерева інші. Палац гарніший. Люди веселі.

– Покійники, – не здавався дід. – Отже, той світ. Ти мені баки не забивай. Бог є! Так і знай!

– А коли є, чому ти бабі своїй коси вириваєш? – єхидно запитав я.

– Це к ділу не тулиться, – сердито огризнувся дід. – Бог одне, а баба інше…

Так ми дискутували кілька днів. Потім мене викликав Кравчина. Він був збентежений.

– Знаєш, келих теє, як його… химерний.

– А що я тобі казав?

– Ти не гарячкуй, не гарячкуй. Гм. І діло твоє з розтратою прояснюється. Не винен ти, здається. Я радий. Радий. Поїдеш до Києва, брате мій! Ось так. Там учені зацікавилися твоїм келихом. Доки ще діло не завершено, поїдеш під конвоєм. Не ображайся, закон – діло святе. Бувай. Коли що – не будь на мене в обиді! Я що? Тільки виконавець закону.