355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олесь Бердник » Зоряний Корсар » Текст книги (страница 13)
Зоряний Корсар
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 00:02

Текст книги "Зоряний Корсар"


Автор книги: Олесь Бердник



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)

Щось зловісне ввижалося Гледіс у тій небезпечній грі. Щось незаконне і нечесне. Але дівчина відсторонювала докірливі думки, намагалася думати лише про майбутній подвиг. Хто вона, щоб оцінювати у всій сукупності, у всій планетарній величі задум правителя? Про який закон і етику можна говорити, коли йдеться про знищення космічного злочинця – безжалісного і жорстокого?

Чорні панелі-екрани на стінах спалахували світловими сигналами. Ледве чутно звучали мелодійні акорди автопілотів. Торріс і його помічники безшумно ходили біля пультів, перевіряли програму, уточнювали курс космокрейсера. Гледіс сприймала все те ніби вві сні. Знов у пам’яті поставало недавнє минуле, а свідомість намагалася поєднати воєдино логічний ланцюжок її життя. Де коріння всього, що сталося? Де зерно причини, що привело до такого страшного наслідку? Чому вона, ще недавно неосвічена, дика дівчинка з гірської ущелини, опинилася у фокусі космічного життя?

Може, закон рівноваги подій? Вона отримала нечуваний спалах щастя. За все треба платити. Древній закон двосічного меча, як називає це Кареос. Невмолима взаємодія полярностей. Хвиля на морі життя. Гребінь і впадина. Підйом і падіння. Щастя – нещастя. Радість – горе. Кохання – зрада? Що ж тоді в сумі, в синтезі? Порожнеча, нуль, небуття?

Знемагає розум, б’ється болісно серце, нема снаги розв’язати підступне запитання. А треба. Треба йти на подвиг рішуче й спокійно. Щоб дія була – як удар меча. Меч не думає, чи правильно він чинить. Він для удару викутий, загартований. Проте не так! Може, й зброя страждає, коли рука воїна вживає її на неправу дію. Хто скаже?

Щастя. Чи була вона щаслива? Була. Спалах чуття, насолода? Були. Може, це і є щастя? Мрія, чекання, безтурботність. І вечорами – зустріч з ним. Магічні очі, палкі обійми, гіпнотичні слова, які підносили її до нечуваних висот. Паморочилася свідомість, захоплювало дух від тих глибин, куди вона зазирнула. Так було довго. Чи ні? Хто виміряє? Вона не знала раніше нічого подібного. Не було з чим порівняти. Вона прийняла все як одкровення, як єдине світло, без якого нема життя. І ось тепер – втрата. Назавжди. Але недарма. Інші матимуть таке щастя вічно. Змінюватимуться покоління, будуть народжуватись інші дівчата, які не забудуть подвиг Гледіс, і в їхній сльозі сумовитої радості буде її кохання.

Пливуть спогади. Останній день прощання. Кареос майже не говорив. Тільки дивився в очі Гледіс, тримав її за руку. Обличчя його змарніло, попід очима залягли синці. Він гладив зеленкувате волосся коханої, торкався гарячими пальцями ніжної щоки. Вона сприймала його ніжність ніби вві сні. Але і щось невимірне було між ними, що їх роз’єднувало. Вона вже належала небуттю. Він залишався володарем планети. Кареос ніби читав це у її душі. Лише надвечір Кареос повів дівчину до сферичної зали. Запросив її сісти в крісло. Сам став поруч неї, увімкнув просторовий проектор.

– Дивись, – відповів правитель на запитливий погляд Гледіс.

Перед ними ожили кадри прадавньої хроніки. Дівчина жахнулась. Фільм відкривав страхітливу безодню соціальних катаклізмів, які терзали людство в минулому. В’язниці, в яких роками мучилися найкращі люди планети. Шибениці, на яких вони в корчах закінчували своє героїчне життя. Застінки, забризкані кров’ю розстріляних, гори трупів страчених повстанців. Барикади і сирі, наповнені багнюкою бліндажі, втомлені, байдужі солдати і веселі ватаги бунтарів, голодні юрби дітей – виснажених, нещасних, заплаканих – і матері з потьмареними від сліз очима, ниви з мізерними врожаями, випалені нещадними променями Блакитного Світила, примітивні хатки в селах, схожі більше на купи гною, ніж на житла людей. Приходили нові герої, щоб визволити людей з неволі, але і вони помирали на вогнищах, у застінках, на шибеницях.

Гледіс знемагала. Сльози душили її, спазми перехоплювали подих. І тоді Кареос вимкнув проектор, і замість трагічних кадрів на екрані виникли картини сучасного життя Орани.

Ніжно-зелені води океану в марені світанкового туману. Діти біжать по тужавому піску до прозорої хвилі. Вони пірнають в аквамариновий плин, верещать у хвилях, а над ними кружляють рожеві біовартові, уважно спостерігаючи, щоб ніхто не перейшов забороненої зони.

Величні споруди мегаполісів на берегах рік, озер, морів. Широкі шляхи, обабіч – сади, ліси. Дитячі містечка розваг, універсальні школи, поля. Всюди гармонія, веселощі, юрби щасливих людей.

Юні закохані пари. Ніхто їх не з’єднує шлюбом, який колись затьмарював священне почуття любові. Об’єднане людство так високо піднялося в економічному добробуті, у духовному житті, що звільнило індивіда від особистих обов’язків виховання дітей.

Ще пливли картини оновленої планети, але Гледіс уже не дивилася на них. Вона заплющила очі. Все правильно! Все справедливо! Знищити прекрасне видіння, кинути рідну Орану в безодню минулого? Щоб знову мерли голодні діти на запилених шляхах, щоб знову гинули на барикадах? Цього хоче Корсар? О ні! Тисячу разів ні!

Гледіс більше не вагалась. Тільки чому тривога? Звідки вона? Неусвідомлена, незбагненна. Що їй не дає спокою? Які незримі сигнали збуджують свідомість? Хто намагається похитнути її щире рішення?

Десь у свідомості прорвалися різкі аварійні сигнали. Гледіс розплющила очі. Над нею стояв Торріс. На його сірому обличчі жах.

– Що сталося? – прошепотіла дівчина пошерхлими вустами, хоч уже здогадувалася, в чому причина тривоги.

– Дивись сама, – сказав командир, показуючи рукою.

Гледіс глянула довкола. Стіни корабля стали прозорими – Торріс звелів увімкнути оптичний інвертор. Крейсер «Ара» був оточений полум’яним розмаїттям зоряного космосу. Та це не дивувало космонавтів і навіть Гледіс. Вони вже не раз бували в просторі, і велич галактичної безодні стала звичною. Увага всього екіпажу була прикута до невеликого об’єкта, який швидко пересувався між діамантовими іскрами потоку астероїдів. Космокрейсер «Ара» наближався до цього небезпечного поясу.

На екрані гравіотелескопа виникло зображення об’єкта. Це був крейсер високого класу – космоліт для міжзоряних експедицій. Він прямував навперейми «Арі».

Космонавти мовчали. Торріс тихо запитав, ні до кого не звертаючись зокрема:

– У цьому поясі є наші дослідницькі лабораторії?

– Нема, – почулася відповідь.

– Чи стартував інший крейсер з Орани разом з нами?

– Ні.

– Тоді це Корсар.

Серце Гледіс на мить завмерло. Було таке відчуття, ніби летить вона у безодню, втративши вагу. Сталося! Сталося! Сталося!

Завмирають звуки, імла затуманює очі. Що це з нею? Щось каже Торріс, чомусь метушаться члени екіпажу, багряними вогнями палають екрани на стінах.

Зникає стіна туману. Загострюється розум. Спокій, зосередженість. Витримка і усвідомлення реальності.

Торріс уже заспокоївся. Тільки вуста ніби закам’яніли. Очі спалахнули грізними вогнями. Він промовляє лише два слова, і вони – так здається дівчині – відлунюють у цілому космосі:

– До бою!

Бій? Вони готуються до бою? «Ара» має зброю захисту. Тоді, може, крейсер здобуде перемогу? І не треба буде йти на останній жахливий крок? Можна повернутися на рідну Орану, в затишну атмосферу, під лагідні промені любого світила. Але чому ж правитель не говорив їй нічого про бій, про можливість перемоги? Чи Корсар всесильний? А якщо бій… тоді загине крейсер «Ара». І вона щезне раніше, ніж побачить Корсара.

Багряний панцир енергозахисту оточує крейсер. Люто палають панелі екранів, показуючи немислиму напругу квантостанції корабля. Та ось яскравим промінням спалахує командирський стереоекран над пультом. З являється постать людини. Сухорляве тіло обтягнуте чорним трико. Темно-бронзове аскетичне обличчя. Гледіс схвильовано підвелася. Невже це Корсар? Такий старий? Адже вони ровесники з правителем Орани. А ця людина на кілька поколінь старіша.

– Увага! – дзвінко, юнацьким голосом сказав невідомий. – Екіпажу космокрейсера «Ара» братерське вітання!

Космонавти перезирнулися. Торріс гнівно нахмурився.

– Хто втручається в наш політ?

– Люди астероїда Свободи.

– Ти хочеш сказати: люди Зоряного Корсара?

– Слова не мають значення, – заперечив невідомий. – Наш брат не боїться цього імені. Він охоче приймає його.

– Зате Орана не приймає. Корсар і його люди поза законом.

– Ти правду сказав, – дивно усміхнувся невідомий. – Ми справді поза дією вашого закону. Тому облишмо даремні суперечки. Прошу відповісти на кілька запитань.

– Чому ми повинні відповідати? – Не здавався Торріс.

– Ви можете не відповідати. Але ми будемо діяти відповідно до вашої реакції. Отже, ми хочемо знати: куди прямує «Ара»?

– Це міжзоряна експедиція. Маршрут – сузір’я Руа, червоний гігант, друга планета. Там передбачається розвинене життя. Орана бажає контакту.

– Вона не отримає його на цій стадії розвитку, – суворо сказав невідомий. – Астероїд Свободи наказує: повертайте назад.

– Чому?

– Космос не для дискусії. Правитель Кареос знає причину. Повторюю наказ: повертайте назад!

– Ви вважаєте себе людьми Свободи, – гірко сказав Торріс, – а дієте як пірати. Хто дозволив вам поневолювати прагнення інших людей? Ми теж бажаємо вільно діяти!

– Ви – маріонетки Кареоса, – сухо відповів невідомий. – Звільніться од влади деспота і тоді летіть для міжзоряного контакту. Астероїд Свободи не дозволить розносити бацили деспотії в далекі світи. Повертайте назад!

– Ми проб’ємося з боєм! – грізно сказав Торріс. – Я попередив!

– Гаразд, – миролюбно мовив невідомий. – Ми врахуємо попередження! Я сказав!

Світляний куб стереоекрана погас. Космонавти «Ари» почали бурхливу суперечку.

– Може, справді повернутися?

– Жоден крейсер не пройшов цієї смуги!

– Навіщо страхітливий ризик?

– Кареос наказав пробитися будь-якою ціною, – почувся голос Торріса. – Досить розмов. Готуйтеся до бою!

Усі замовкли. Магічне ім’я правителя зробило своє. Гледіс перевела подих. Крейсер «Ара» приречений. Кареос спрямував велику групу космонавтів на загибель, ніби бездушних механічних біовартових. Лише Гледіс несе в собі страшне знання причини. Несе і не може скинути з плечей.

Чужий крейсер наблизився, затулив собою з десяток великих сузір’їв. У променях Блакитного Світила обшивка його тьмяно переливалася темно-синіми іскрами. Торріс завмер біля пульта. Ледве ворушачи губами, сказав:

– Лівий квантогенератор – удар!

В ілюмінаторах промайнула блискавиця. Сліпучо-фіолетова, примарна, вражаюча. Компактний кулястий заряд метнувся до громади чужого крейсера. Гледіс завмерла в чеканні, не дихаючи, зціпивши кулачки біля грудей. Зараз! Що станеться?

Промениста куля зустрілася з кораблем. Вибуху не було. Заряд розплескався на міріади бризок, блакитною хвилею охопив поверхню крейсера і щез у безмір’ї простору.

– Правий квантогенератор – удар! – Вже люто крикнув Торріс.

Знову блискавиця. Знову невдача. Гледіс була вражена. Космонавти розгублено перезиралися. Нічого подібного вони не чекали. Мільярди ергів у спрямованому заряді відкидалися чужим крейсером легко, ніби шкаралупа яйця керали. Яким же полем оточили себе пірати? Де здобули таку страхітливу енергію?

– Гравітаційний промінь! – промовив Торріс серед загальної тиші. – Проти нього він не захиститься.

Наказ повис у безмовності. Ніхто не поворухнувся. Гледіс теж відчула, що якась незрима сила м’яко, проте владно охопила її тіло, змусила закам’яніти. Ні встати, ні ворухнути рукою, пі ступити кроку.

Темно-синя поверхня крейсера вже зовсім близько. Темніють гігантськими горбами якісь надбудови, оптичні отвори, мерехтять рожеві відблиски в енергорефлекторах. Екрани «Ари» згасли, замовкли сигнали двигунів, зникла вібрація.

У темній стіні піратського корабля загорівся яскраво-блакитний прямокутник шлюзу. В ньому з’явилися людські постаті, їх було троє. Вони кинулися просто в безодню космічного простору і полинули до «Ари». Ближче, ближче. Пірати летять серед вакууму без жодних скафандрів. Вони одягнуті в легкі сріблясто-блакитні трико. Не покриті нічим обличчя, довге волосся до плечей. Дівчина уявила температуру світового простору і жахнулася. Як вони витримують?

Що це за люди? Чи, може, їй сниться? Колективний гіпноз? Чи бачить те саме Торріс? Або інші супутники?

Мабуть, бачать. Бо теж збентежені, розгублені. Всі вони не зводять поглядів з дивовижної групи. Вона все ближче і ближче. Попереду молодий прекрасний юнак. У нього фосфорично-бліде обличчя, ясно-синє волосся, очі – ніби дві зорі. Руки простягнуті вперед у пориві. Як вони рухаються, якою енергією?

– Він схожий на Горіора, – прошепотів Торріс ледве чутно. – Це вражаюче!

– Хто? – Теж пошепки запитала Гледіс.

– Той… перший…

– Ти знав Горіора?

– Знав. Цей пірат – точна копія героя. Якийсь жарт!

Гледіс непорушна. Тільки думка працює. Немислимо складне завдання. Чи думала вона, що її мозок прийме таке навантаження? І не лише мозок, а серце, чуття. Ось перед нею Горіор – герой мільярдів людей. Безліч юнаків та дівчат мріють стати такими, як він. І вони ж проклинають його, називаючи іншим ім’ям, ганебним прізвиськом Корсара. Як може злочин перевтілитися в таку чудову форму? Навіщо це йому? Чого він досягне, зупинивши поступ планети до щастя й добра?

Три постаті наблизилися до крейсера «Ара», повільно полинули вздовж стін.

– Відкрити шлюзи? – Почулося запитання.

– Ні, – відповів Торріс.

Пірати зупинилися проти каюти управління, побачили крізь прозорі стіни космонавтів, привітно підняли руки вгору. Зробивши незначне зусилля, опинилися в крейсері.

Корсар усміхнувся, сказав:

– Бій скінчився. Сядьте, братове!

Гіпнотичне заціпеніння спало з космонавтів. Торріс втомлено сів у крісло пілота. Гледіс зачудовано дивилася на вожака піратів.

– Я не гніваюсь, – мовив Корсар. – Діяли не ви. Діяла воля Кареоса, закладена в вас. Маріонетковий імпульс закінчився. Тепер ви вільні. Поговоримо як брати… – Він не закінчив речення. Погляд його впав на тендітну постать дівчини. – Хто ти?

– Космолінгвіст Гледіс, – відповів замість неї Торріс.

– Гледіс, – повторив Корсар, ніби прислухаючись до мелодики ім’я. – Гледіс…

Вій довго мовчки дивився на неї. Дівчині здалося, що його очі проникають до її потаємної суті, читають усе. І не страшно Гледіс, і нема ненависті в неї до злочинного Корсара.

Тільки дитяча цікавість, ейфоричне сп’яніння небувалим враженням, жадоба нового знайомства. Геть попередні думки! Те буде потім, потім! А тепер – хай відкриється для неї новий світ – нечуваний і небачений.

Корсар чомусь засмутився, на його чолі з’явилася болісна зморшка. Він глянув на товаришів, потім перевів погляд на космонавтів.

– Познайомимося, – знову озвався він. – Я Корсар. Орана дала мені це ім’я, я з радістю приймаю його. Це – мої товариші Керра і Сано. Ми представники астероїда Свободи. Проте це вже сказав вам мій учитель.

– Чому ви зупинили крейсер «Ара»? – запитав Торріс.

– Ми не дозволимо вашій планеті контактувати з іншими світами.

– Яке право лягло в основу такої сваволі?

– Космічне Право, – просто відповів Корсар. – І не сваволя, а захист далеких світів від деспотії.

– Це егоїстичне визначення. Планета мислить інакше.

– Планета не мислить, – гірко посміхнувся Корсар. – За неї мислить правитель, а в кращому разі – групка людей. Не будемо сперечатися. Ви познайомитеся з астероїдом Свободи. Ніхто не затримає вас там. Захочете – ввійдете в Спілку Космічного Братерства. Захочете – повернетеся на свою планету. Згода?

– Ми – полонені, – похмуро сказав Торріс.

– Ви – брати, – заперечив Корсар. – На цьому закінчимо знайомство. Я вимкну управління крейсера «Ара». Ми спрямуємо його до астероїда. До зустрічі, братове! До зустрічі, Гледіс!

Він привітно махнув рукою, наблизився до стіни і щез у ній. За ним зникли його товариші. А потім неймовірний політ у порожнечі під променями Блакитного Світила.

Дівчина знеможено заплющує очі. Психіка гранично напружена. Ще трохи – і вона не витримає. Спочити, спочити б, не думати ні про що, забути про те, що було, що має статися.

Екрани «Ари» оживають. Крейсер слухняно пливе за піратським кораблем. Тільки ним тепер керує чужа воля. Космічний гігант прямує до поясу астероїдів. Поволі виростає серед зоряного безміру невелика планетка, над нею спалахують періодичні світлові імпульси навігаційних сигналів. Три яскраві фіолетові зірки.

Ще трохи – і міжзоряний крейсер легко лягає на поверхню астероїда Свободи…

Стіни крейсера втратили прозорість. Стало темно. Спалахнуло денне світло. Напружена тиша. Торріс махнув рукою, гірко усміхнувся.

– Ходімо. Познайомимося з піратським лігвом.

– Щось він не схожий на злочинця, – несміливо озвався хтось з космонавтів.

– Отруйні гади теж бувають приємні на вигляд, – одрізав командир. – Геть сентименти! Якщо ми справді маємо вільний вибір – одразу ж повернемося назад, на Орану. Такий мій наказ!

«Вільний вибір і наказ, – подумала Гледіс. – Дивне поєднання протилежних понять. Корсар незрівнянно послідовніший у своїх діях». Подумавши так, дівчина розгнівалася сама на себе. Як легко вона піддається звабному виливу. Там, на планеті, її полонили чари Кареоса. Тут вона відкрила серце для космічного злочинця! Так не можна. Треба відкинути почуття симпатії чи антипатії. Вирішувати тверезо, логічно.

Слідом за Торрісом дівчина вийшла з корабля. Крейсер «Ара» лежав у велетенському ангарі. Сферична поверхня будівлі мерехтіла фосфоричним сяйвом, довкола було добре видно, ніби в передсвітанні. До групи космонавтів підійшов один з супутників Корсара – зовсім юний і тендітний. Він, приклавши долоню до грудей, щиро сказав:

– Ви втомилися, перехвилювалися. Вам необхідно спочити. Прямуйте за мною. Про вас потурбуються. А пізніше – зустріч із Старшими Братами.

Екіпаж «Ари» не сперечався. Космонавти рушили за провідником. М’яка рухлива доріжка довезла гостей до імлистої мерехтливої завіси, пірнула під неї. Гледіс тихо скрикнула від несподіванки. Це, певно, було енергетичне поле, непрозоре для ока.

Стежка закінчилася, і космонавти опинилися серед густого лісу. Лілові, зелені, блакитні рослини в’юнилися по химерних нагромадженнях скель, що стояли півколом, утворюючи високе склепіння. Десь там, у штучному небі, мерехтіло зеленкувате світило, промені якого були ніжні й приємні. Праворуч і ліворуч – гігантська порожнина. На ній вгадувалися звиви шляхів, масиви садів, сферичні покрівлі високих будівель.

– І все це зроблено вами? – 3 недовір’ям запитала Гледіс у провідника.

– Так, – просто сказав юнак. – Ще недавно це був звичайний астероїд. Скеля діаметром на сто мі. Тепер це чарівний світ, космічна оранжерея. Те, що ви бачите, – лише зовнішній плин нашого життя. Головне в незримості.

– Що саме?

– Про це скажуть старші, – ухилився юнак від прямої відповіді. – Мені велено влаштувати вам спочинок. Чоловіки, прямуйте цією стежкою. На вас там чекають. Дівчино, йди за мною.

Гледіс попрощалася з Торрісом і товаришами, пішла за провідником. Відчинилися в скелі овальні двері, і дівчина опинилася в невеликій кубічній кімнаті, розділеній непрозорою рожевою запоною. Юнак мовчки показав на нішу, там стояло вузьке ліжко, заслане пухким ясно-блакитним килимом. Попід стінами росли багрянолисті деревця, на гілках жовтіли соковиті плоди.

– Захочеш їсти, – пояснив юнак, – зірвеш. Дуже смачно. Покупатися можеш тут.

Він відхилив завісу, за нею був басейн. Гледіс вдячно приклала руки до грудей.

– Мені нічого не треба. Тільки спати. Я дуже втомилася. 1 – Тоді лягай. Я піду. Легких снів!

Юнак зник. Гледіс залишилася на самоті. Тиша й небачені дерева. Сутінки. Паморочиться в голові, потік вражень заколисує, кидає в забуття. Вона ледве встигає лягти на м’який килим і провалюється у світ сновидінь.

Перед нею попливли гори. Рідні ліси серед ущелини, грайливий водоспад, де вона так любила сидіти, слухаючи чарівну мелодію потоку. Тепер, у сні, Гледіс не сиділа на камені, а, піднявшись у повітря, плавала над гірською річечкою. Намилувавшись веселкою водограю, дівчина полетіла до бідної хатинки батьків. Там було тихо, нікого не видно. Підсліпуваті віконця дивилися на світ тьмяно, невиразно. З димаря не йшов дим. Гледіс припала до шибки, зазирнула в хату. Мати й батько спали. Дівчина здивувалася: чому вони сплять, коли надворі ясний день? Чи не захворіли? Вона хотіла крикнути, але голосу не було. В горлі ніби пересохло. Дівчина вдарила кулачком по віконниці, а звуку не чути. Вона у відчаї почала битися об стіну, наче пташка, що потрапила в сільце. Та все було даремно. А тим часом довкола смеркало, згасали барви дня. Уже зникли обриси гір, по ущелині поплив густий туман. І лише вгорі, між хмарами, видно було сузір’я. «Може, там я знайду силу», – чомусь подумалося дівчині. І вона кинулася в небо. Майнули скелі, туман залишився внизу, замерехтіли зірки, манили своєю казковістю, таємничістю, спокоєм. Попереду з’явилося кулясте зоряне скупчення. Воно оберталося, срібно подзвонюючи, з кожним обертом показуючи все нові й нові чарівні поєднання своїх світил. «Туди, туди», – підказав хтось невидимий дівчині.

У радісному натхненні Гледіс прискорила політ до дивного світу. Але щось затримувало її, гальмувало. Вона озирнулася. За нею тягнулися майже невидимі нитки, що прив’язували її до планети. їх було багато, ніби павутиння серед похмурого осіннього лісу. А між хмарами – бліде обличчя Кареоса. Це він тримав пасма павутини, тягнув дівчину до себе, шепотів: «Ти моя. Куди ти прагнеш, кохана? Тут, на Орані, ти знайшла щастя! Що ти бажаєш знайти в холодній космічній пустелі?»

Слова Кареоса то холодили душу, то вогняними краплями падали на серце. Чарівне сузір’я віддалялося.

Дівчина прокинулася з тяжким настроєм. Щось турбувало її. Настирливо повторювалося в свідомості владне слово-заклик:

– Де ти? Де ти? Де ти?..

Вона отямилася, кинулася до свого плаща, розгорнула його. Ввімкнула пристрій у внутрішній кишені. Виник екран. У глибині з’явилося туманне зображення Кареоса, почувся його тихий голос:

– Чи бачиш ти мене, кохана?

– Бачу, – тремтячим голосом відповіла Гледіс.

– Де ти?

– На астероїді Свободи. Корсар так називає його.

– Ти бачила Корсара? – насторожено запитав Кареос.

– Бачила.

– Що він сказав?

– Він нікого не тримає. Сказав, що кожен може повернутися на Оралу, якщо захоче. Я спочивала. Ще не стрічалася ні з ким.

– Це добре, – мовив Кареос. – Корсар хитрий і підступний. Він може переконати тебе в чому завгодно. Він володіє великою гіпнотичною силою.

– Він мені здався щирим і добрим, – простодушно мовила Гледіс.

– От бачиш, – нахмурився Кареос. – Я знав це. Проте, – сумно додав він, – ти вільна. Вибирай свій шлях. Або подвиг, який дасть тобі безсмертя, або повернення на Орану. Я не скажу тобі й слова осуду. Примусом на подвиг не посилають. Ти сама захотіла!

– Що мені робити? – спалахнула дівчина. – Досить розмов! Я буду діяти!

– Ти прекрасна, – ніжно сказав Кареос. – Я не можу жити без тебе! Може, не треба, пташко? Може, повернешся, і я зроблю все якось інакше?

– Досить! – різко відповіла Гледіс. – Доки в мені не згасло рішення – я готова!

– Тоді слухай уважно. Ввімкнеш пристрій, про який я тобі казав на Орані, коли побачиш Корсара. Бажано, щоб поруч були всі інші. Якнайбільше. Я слідкуватиму за твоїм сигналом з головної станції. Ти приймеш на себе анігіляційний промінь. Усе буде безболісно.

– Зрозуміла, – зітхнувши, сказала дівчина. – Прощай, мій Кареосе!

– Моє серце з тобою, – глухо мовив правитель. – Прощай, Гледіс. Про батьків я потурбуюся.

Дівчина вимкнула пристрій, портативний екран-плащ згас. Гірка посмішка з’явилася на вустах Гледіс. Він потурбується про батьків. Що їм турботи без улюбленої доньки? Доки вона була з ними, вони мали щастя і радість. А тепер – безцільне існування. Справді, наче сон, тяжкий, непробудний.

Що ж тепер? Незабаром зустріч з Корсаром. Один непомітний рух – і сигнал з Орани ввімкне вибуховий пристрій. Гледіс перетвориться в сліпучу плазмову хмару. В ніщо. Разом з Корсаром вони спалахнуть зорею в космічній пустелі. У попіл перетвориться квітучий астероїд – творіння розуму й серця мужніх людей, які не побоялися ствердити волю і владу життя серед мороку й смерті.

Зненацька нові почуття опанували дівчину. Чому вона поспішає? Не знаючи намірів Корсара, не звідавши їхнього шляху? Чим вона керувалася? Лише своєю любов’ю до Кареоса? Його ненавистю до колишнього друга? А може, все не так, як правителю здавалося? Може, у Горіора свій шлях, який не принесе шкоди людям Орани? І можна було б поєднати геній Кареоса і фантастичні прагнення Горіора! Гледіс згадала феєричне видіння: серед космічної порожнечі летять, ніби птахи, три постаті. Легко, натхненно, невимушено. Так, ніби вони народилися в тій ворожій для звичайних людей стихії. Як же це сталося? Як вони досягли такого незвичайного звершення? Вона багато розмовляла з Кареосом, читала книги, переглядала наукові фільми, але ніде не згадується про таку можливість. Життя серед порожнечі – навіть одне таке досягнення відкриває нечувані обрії для дослідників. А проникнення крізь стіни! А багато іншого, про що люди Орани і не здогадуються!

«Корсар хитрий і підступний», – виринули в свідомості слова Кареоса. Гледіс завмерла, прислухаючись до голосу сумління. Як тяжко вирішувати! Вона – нікчемне дівчисько серед цих титанів. Кареос і Горіор – два велетні розуму й духу, між ними триває невмолимий двобій. А хто вона, щоб стати на бік того чи іншого?

А може, й справді дивовижне вміння Корсара – лише стежка для завоювання планети? Незвичайні досягнення ще не означають, що їхній творець людяний. Минула історія, з якою Гледіс познайомилася, переглядаючи старовинні фільми, стверджувала, що високий розум часто поєднувався з неймовірною жорстокістю.

Годі! Треба заспокоїтися і спостерігати. Час є, можна вирішити пізніше, коли в неї будуть факти. І тоді, коли серце проголосить свій вирок, не підказаний ззовні, вона безжально ввімкне пристрій. Хай буде так!

Дівчина рішуче скинула плащ, роздяглася, стрибнула в басейн. Прохолодна вода прийняла її тіло в пестливі обійми. Гледіс поплавала трохи горілиць, відчуваючи, як зникає втома, яснішає свідомість, у м’язи вливається бадьорість і сила.

Вийшовши з басейну, дівчина знову одяглася. Зупинилась біля дзеркала. Зазирнула в свої очі. У глибині зіниць причаївся острах, непевність, між брів пролягла болісна зморшка. Хто допоможе їй знову віднайти спокій і певність? Хто вкаже праведну стежину серед мороку?

– Я, – почувся позаду тихий голос.

Вона скрикнула, обернулася. Біля входу до її кімнати стояв Корсар. Його постать мерехтіла блакитно-зеленими іскрами, і здавалося, що він зітканий з холодного вогню. Прозорі очі Корсара дивилися на дівчину сумно й очікувально. Вона задихнулася від хвилювання й тривоги.

– Ти почув мою думку?

– Так.

– Ти знаєш все? – 3 острахом запитала Гледіс.

– Знаю.

– Ти вб’єш мене?

– Ні.

– Чому?

– Я чекаю твого рішення.

– Рішення?! – скрикнула дівчина, стримуючи ридання, яке рвалося з грудей. – Якого рішення?

– Смерті чи життя.

– Ти глузуєш! – гірко мовила Гледіс, не витримуючи погляду його ясних очей. – Ти володієш гіпнотичною силою і можеш…

– Можу, – продовжив її фразу Корсар. – Можу зупинити злочинну акцію. Проте не хочу.

– Чому? – 3 надією запитала вона.

– Я хочу зважити свою долю на терезах твого серця.

– Це красива фраза!

– Ні! Необхідність! Я самотній. Мій світ, мої прагнення – абстракція, якщо вони не освячені любов’ю.

– Поруч тебе прекрасні соратники – чоловіки й жінки. Хіба вони не схвалюють твоїх прагнень серцем?

– В моїй душі є сокровенні, втаємничені мрії. Всього не скажеш навіть близьким друзям. Є лише одне серце, яке повинне освятити зерно нового світу.

Несила дивитися в його очі. Що це з нею? Кареос і Горіор. Хто поставив її на перехресті двох доріг, які розходяться навіки?

– Ти щирий зі мною? – тихо мовила вона.

– Так.

– Поясни мені все. Я хочу знати істину. Кареос відкрив мені твій злочинний задум – завоювання влади на Орані. Лише тому я згодилася…

– Мовчи, – перебив її мову Корсар. – Не промовляй даремних слів. Я знаю більше, ніж ти можеш сказати. Іди сюди. Сідай. У нас є час, я тобі відкрию справжній плин подій…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю