Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)

– Бачу! – Не вгавала черниця. – Бачу страшний суд! Бачу трон Божий!

– Кажи! Кажи! – наказала настоятелька владно. – Може, сподобилася вздріти страшний суд! Ми скажемо – од Бога видіння чи од сатани! Кличте ченців-чоловіків, хай і вони послухають!

Церкву заповнила чорна, страшна юрба. Вона оточила Марію-черницю, дивилася в її бліде обличчя, натхненні очі.

– Що бачиш? – поцікавилася Агафія.

– Бачу! Починається, – прошепотіла Марія.

– Слухайте всі, браття і сестри! Слухайте!

– Потемніло сонце, – урочисто промовила Марія. – Зморщилося небо. Згасли зорі…

– Згасли зорі, – поплив зловісний шепіт між ченцями.

– Морок. Між хмарами трон у сяйві!

– Чи бачиш Судію? – запитала матінка Агафія.

– Ще не бачу, – судорожно відповіла Марія. – Тремтять народи. Розкривається завіса сяюча. На троні – дитя.

– Дитя? – здивувались ченці.

– Дитя, – радісно сказала Марія. – Синьооке. Біляве. Усміхнулося народам. Почувся голос: «Ідіть до мене, всі струджені й убогі. Я дам вам спокій і радість. Нехай спочинуть ваші руки від меча і рала. Нехай земля спочине. Нехай спочине кров. Ходімо в батьківський сад, я навчу вас гратися…»

– Що вона верзе? – скрикнув чернець Василій, високий, грізний. – До чого тут страшний суд і якесь дитя?

– Тихо! – наказала Агафія. – Хай каже далі. Що бачиш?

– Діти кинулися до нього, – щасливо мовила Марія, заплющивши очі. – Матері кинулися до ніг дитяти. І кинулися ніжні юнаки й дівчата. Злочинці, деспоти, солдати заплакали страшними слізьми і кинулися до ніг йому. І засміялися леви й олені. І пташки проспівали: «Осанна». І генії схилилися до ніг свого володаря. Ось він іде. Пішов, покинув трон. За ним іде уся земля. Народжується з болем і радістю у новий світ. Ви чуєте? Я бачу завісу сяючу, ніби з променів. Дитя веде всіх крізь дощ полум’яний. І він змиває з усіх кору озлоблення і люті, пилюгу втоми і розчарування! А там… за завісою, по той бік, усі опромінюються сяйвом неземним, народжуються дітьми-янголятами… І сад чекає їх дивний, батьками й матерями посаджений од віку… Дитя сміється радісно й натхненно, веде все далі й далі… Я чую грім! Він трусить всю землю до основ. Я чую голос дитяти, воно каже мені, сміючись: «Оце мій суд страшний!»

Марія знеможено схилилася до стіни, її підтримувала черниця Василина. Агафія блиснула страшним поглядом.

– Чули? Вигадки сатани! Хіба це суд? І хто судив? Де караючий Господь? Де вогонь?

– Навіщо вам вогонь? – скрикнула Марія. – Невже не досить вогню і муки на землі?

– То ти проти святого письма повстаєш? – зловісно запитала Агафія. – Хіба не читала, хіба не знаєш, яким має бути страшний суд?

– Не вірю! Не приймаю! Милосердя не судить! То людські боги! Мій бог – дитя і мати! Дитя нікого не може осудити!

– Хапайте її! – гукнув чернець Василій. – Хапайте і несіть до келії. Горе нам, горе! Поселився у нашій обителі враг роду людського! Горе нам, горе! Воістину страшний суд незабаром!

Василій проходив мимо келій, стукав у двері. Почувши голос, відчиняв. Низько кланявся ченцям, примовляючи:

– Прости, брате, коли в чому завинив.

– Бог простить, брате!

Обійшовши всіх, Василій рішуче закрокував до воріт монастиря. Там на нього чекав ігумен чоловічої обителі отець Стефан. Обличчя старого наставника було схоже на печену картоплину. Він схлипував, обнімаючи Василія. Похитав сумовито головою, прошамкотів:

– А може, кинеш свою затію, брате? Га? Перемелеться… Помолимося Богу разом, всі страхи розвіються! Га?

– Ні! – різко рубонув Василій. – Не тримай мене, отче? Самі в сітях сатанинських заплуталися, мене відпустіть ради господа! Сам антихрист прийшов на землю, всі ознаки його. Вже й наша обитель зганьблена, нема місця на землі для праведника. Яких ще знаків треба? Сказано: «Коли побачите це, біжіть в гори, готуйтеся до часу останнього».

– Сказано: «Не знаєте ні дня, ні часу», – спробував заперечити ігумен.

Василій трусонув чорною гривою волосся, темні очі його грізно блиснули, між вусами забіліли зуби. Він підняв руку, ніби закликаючи в свідки Бога, потряс нею.

– Сказано також: «Коли пожовкнуть ниви, то скоро жнива. Бережіться, бо в страшній люті зійшов до нас Антихрист, знаючи, що недовго йому панувати». І зведе він, отче, навіть обраних! Я не бажаю дивитися на ганьбище! Преподобний отче, не тримайте мене! Я вирішив, ніхто не зупинить! Піду в печеру, умру і ждатиму страшного суду. Скоро, скоро загримить труба архангела! Скоро, скоро гряде Жених!

Василій схилився для благословення. Ігумен похапцем благословив його, розвів руками. З жалем поглянув на хмарки в синьому небі, на квітучі каштани в монастирському саду. Цмокнув сухими губами:

– Ієх! Краса яка божа! І не гріх тобі кидати її? Братія терпить, молиться, а ти кидаєш нас у час тяжкий.

– Отче, не вводь мене в спокусу. Прости, коли завинив. На страшному суді зустрінемось.

– Бог простить, – зітхнув отець Стефан. – Іди, коли так. Де ж ти хоч будеш?

– Про те знатиме Бог, – непривітно сказав Василій, рушаючи до брами. Він закинув невелику торбинку за плечі, вийшов з воріт і, не оглядаючись, пішов вулицею. Біля Дніпра ще поглянув на золоту дзвіницю Лаври, поклонився їй, перехрестився. Біля Корчуватого під лозами він одчепив маленького рибальського човна, якого давно вже приготував для своєї подорожі. Перетрусивши оберемок сінця, Василій поклав його посередині, сів у човен. Спідлоба глянув на блискучі бані київських храмів, на мерехтіння дніпровської хвилі. Гнівно крекнув, прошепотів:

– Господи, благослови!

Якийсь вусатий дядько з берега крикнув:

– Що, отче, рибки закортіло?

Василій не відповів, одштовхнувся веслом, гребонув. Раз, вдруге. Легка «душогубка» стрілою понеслась на бистрину. її підхопило, помчало за течією.

Пропливали мимо човника піщані кручі, ніжно-зелені кущі весняних лоз, кремезні дуби на луках, сумовиті верби. Де-не-де колихалися на хвилях човники рибалок.

Біля Плютів Василій пристав до берега, щоб спочити. Сівши на піщану кручу, чернець розв’язав торбину, витяг жменю сухарів, череп’яний кухлик. Зачерпнувши жовтуватої води з Дніпра, почав хрумати сухарі, запиваючи. Скінчивши трапезу, чернець витягнув з торбини Євангеліє, прочитав главу. За спиною почулися кроки. На пісок упала тінь. Василій закрив книгу, оглянувся. З кущів вийшов сивий дідок. Він тягнув до берега рибальський човник. Побачивши ченця, підняв засмальцьовану заячу шапку, висмикнув з рота напівзгорілу люльку, весело сказав:

– Драстуй, отче!

– Дай боже, – буркнув чернець, встаючи.

– Що то нема сили, – жалівся дід. – Старий уже, розтрусив силу за вісімдесят літ. Колись, було, парубків кидав за себе, як кошенят. Не вірите? Правду кажу. А тепер од вітру валюся. Охо-хо! Човна несила підтягти до води. А треба. Стара рибки захотіла. Треба. Таке діло. Слово старої – закон. Мо’, поможете?

Чернець мовчки підступив до діда, схопився за човна, підтягнув до берега. Штовхнув у воду. Коротко мовив:

– Сідайте!

– Дай боже вам щастя, отче, – лагідно всміхнувся дід. – Не перевелися ще добрі люди.

Крекчучи, він почав вмощуватися посеред човна на колінах, підкладаючи під себе підставне сидіння. Поглянувши на понурого ченця, запитав:

– Куди це ви? Мо’, по смертному случаю якому?

– Світ за очі, – зітхнув Василій, насупившись.

– Чого б то, сохрани боже?

– Хіба не бачите? Антихрист іде по землі. Всякі безбожники. Сатана вселився людям у душу. Віра пропадає.

– Еге… Це правда… Люди вже кумекають, що й до чого. Я теж недавно навчився читати. Сам прочитав Новий Завіт. А то раніше, було, слухаю батюшку в церкві, нічого не второпаю. А тепер сам. Грамота велике діло.

– Грамота, кажете? – строго обірвав Василій. – Вилізе боком та грамота. Порозплоджувалося стільки безбожників! Чогось хочуть усі, якогось братерства, рівності, раю на землі! Сатанинське сім’я! Бога кортить їм повалити!

– Хм, – примружив сиві брови дід. – Дивне мовите. Бога повалити? Та коли його можна повалити, то який же він Бог? А коли він всесильний, то ніхто його не повалить. Будьте спокійні! А що міняються люди та хочуть чогось нового – то що ж тут поганого? Росте дерево, росте високе, сильне, а потім трухне, дуплиться. Не хочеться йому падати, а треба. Пора настає. А плакати за ним не слід. Бо з сім’ячка або й од кореня нове, молоде зійде деревце. Ось так!

– Вільнодумство, – буркнув Василій, хоч слова діда, на диво, чомусь не ображали його. – Нема страху в людей. На поводі в сатани йдуть. Та наступає час останній. Гряде страшний суд. Тоді все виявиться. І здригнуться ті, хто одвернувся од Бога!..

– Е, отче, який там суд! – сумно похитав борідкою дід. – Ось у мене жандарі двох синів убили. В Сибіряці. На залізниці вони працювали. Там страйк якийсь, робочі вимагали правди. Проти них солдатів пустили. Сини мої заводіяками були, за народ підставили себе. їх у буцигарню. Суд присудив на каторгу. Там вони тікали, їх спіймали в лісі, застрелили…

Дід опустив голову, витер сльозу долонею, махнув рукою.

– А дочка вмерла од холери. Самі залишилися ми з старою, як пеньки трухляві. А ви кажете – суд. Якого нам ще суду ждати? Тут, на землі, пекло, і суд, і геєна. Ні просвітку не бачив я все життя, ні розради. Як у пеклі, воістину. То невже там, десь на тім світі, ще гірше буде? Еге-хе, не вельми ж тоді гостинний наш пан-вітець Бог! Ой, не гостинний!..

– Треба заслужити вічне життя і блаженство, – гнівно одповів Василій, сідаючи у свій човен. – Ми тут, на землі, щоб пройти долину юдолі й плачу, щоб показати Господу, на що здатні. Віра і терпіння принесуть плату – райське життя.

– А на цім, отче? – запитав сумно дід. – На цім світі навіщо краса? Гляньте на Дніпро повноводий. На луки… Я оце йшов, так пахтить, аж дух забиває! Бджілки гудуть, мед збирають. Нащо ж Господь створив таку красу тут? Невже для того, щоб вона марно пропадала? Та якби люди по-братерському жили на землі, то якого ще раю треба людині? Боже ж ти мій! Та як вийдеш уночі під зорі, як обнімеш оком той безмір широкий, небесний, дух аж підносить тебе! Або на світанку, як виїдеш на плесо дніпровське ловити рибу. Тиша, ні шубовсне ніде, ні гомону, ні поголосу. Котяться тумани над водами. І здається тобі, що в душі твоїй царство боже панує. От як. Хотілося б мені ще в майбутнє заглянути. Як там люди житимуть. Недарма ж молоді гинуть за новий світ, знацця, буде він, бо кров задарма не ллється.

– Буде новий світ, – з притиском сказав чернець. – Тільки не тут, не на землі, не сатанинський. І ввійдуть до нього обрані, які не осквернились, живучи з богоборцями, кощунниками! Прощавайте, діду, мені пора. Жаль вас, ваше серце теж отруєне вольнодумством!

– Гм, – здивувався дід. – Слово якесь дивне: «вольнодумство». А чим же погано – вольно думати? Ге, нічого б так не треба людині, як вольно думати, мислити.

– Омана, сіті диявола, – прошепотів Василій. І, вже не оглядаючись, поплив далі.

Слова діда розтривожили його не знати чому. І докір чувся в тихому голосі, і якась незбагненна правда.

– Господи, сохрани і одведи, – шепотів чернець, загрібаючи веслом. – Враг роду людського хоче зупинити мій подвиг. Та ніщо не зіб’є мене. Сила сатани велика – знаю. Проте десниця твоя, господи, захистить вірного раба.

Промовляючи молитви, Василій проплив Трипілля, Халеп’я. Бистра течія несла його мимо лівого берега, де Дніпро робив велику дугу. З кущів пролунав жалібний крик:

– Дядьку! Дядечку!

Чернець глянув туди. На березі стояло дівча років десяти з клуночком у руках, у рябенькому платтячку. Воно махало руками-цівочками, кликало.

– Чого тобі? – крикнув невдоволено Василій.

– Перевезіть на той бік, – несміливо озвалася дівчинка. – Бо замерзну. Вже півдня кричу. Ніхто не чує.

Чернець завернув до берега. Невдоволено бурчав. То се, то те на заваді. Добре, що вже недалеко до місця.

Він посадив дівчинку перед себе, відштовхнувся, поплив до правобережжя. Поглянув спідлоба на синій носик негаданої супутниці, на великі сірі недитячі очі.

– Як це тебе батьки одпустили саму такої води?

– Нема батьків, – прошепотіла дівчинка, цокаючи зубами.

Помовчавши трохи, дівчинка з цікавістю зиркнула на чорну рясу ченця, на камилавку, на довгі коси.

– А що то в вас за мундєр такий чорний?

Василій мимоволі усміхнувся. «Мундєр». Хм. Знизав плечима. Що їй сказати?

– То вбрання таке у ченців, – неохоче озвався він.

– Ченці? – перепитало дівча. – А що воно таке?

– Ну… люди, які спасаються…

– Спасаються? З води? Еге? – тривожно мовила дівчинка. – Два літа тому ве-е-лика повінь була. Все наше село плавало. Тут-о, на лівім боці, бачите? Так мій тато багатьох спасав. Душ десять спас. А тоді перевернувся з човном. І потонув. Сам себе не спас, – журливо закінчила вона.

Помовчала якусь мить, сплакнула.

– А мама застудилася. І вмерла. І тепер я сама. Десь у Витачеві дядько. Піду до нього. Може, в школу оддасть. А ні – то в Київ доберуся. В богадільню або в патронат. Вивчуся па дохтура, спасатиму людей. Щоб не вмирали…

Василій слухав той дитячий белькіт, понуро дивлячись понад головою дівчинки на кручу, що швидко наближалася. «Спасав людей, сам себе не спас». У тих немудрих словах Василію знову вважився докір, хитра пастка сатани, спроба повернути його до горя людського, до їхньої кожноденної муки. Ні, ні! Не буде цього! Хай самі вирішують свої заплутані долі, хай сміються і горюють. Йому нема діла до приреченого світу!

Човен ткнувся в глинисту кручу. Дівча скочило на берег, подякувало. І почарапкалося вгору козячою стежиною.

Василій ще проплив верству. Зупинився. Оглянув місце. Саме тут. Сонце на заході, він якраз встигне. Нікого не видко, ніхто не стане на заваді.

Чернець витягнув з-під сіна мішок з начинням, відро. Взяв сокиру, рубонув днище човна. Забулькала вода, цвіркнула водограєм. Човен поволі почав занурюватись, бистрина потягла його у вир.

Закинув клунок на плечі, взяв відро. Пішов берегом. Позирав навколо, вишукуючи лише йому відомі прикмети. Зупинився в глибокій ярузі, під кущем акації. Неподалік жебонів струмок. Серед почорнілих кущів тогорічного бур’яну Василій розшукав купку цегли. Поряд чорнів невеликий отвір. Чернець поліз у той отвір, вдихнув сухе холодне повітря печери, полегшено зітхнув. Слава богу, все гаразд. Все на місці. В глибині печери накладена купа свіжого сіна. Оце його остання постіль.

Виліз. Постояв трохи. На лівобережжі синя смуга лісу темніла, наливалася таємничим маревом. Дніпро котив могутні весняні води. Чернець зітхнув, прошепотів:

– Суєта суєт! Господи, благослови!

Він узяв відро, зачерпнув із струмочка води, налив у маленьку ямку біля печери. Накидав туди глини. Розмішав. Коли розчин був готовий, забрав його у відро. Проліз в отвір, підсунув до себе цеглу. І почав мурувати стінку. Накладав розчин на цеглу, міцно притискував, підбивав, щоб було рівненько. Василій нічого не робив абияк.

Незабаром стінка затулила майже весь отвір. Залишалося покласти дві-три цеглини. Крізь той останній прохід до грішного світу раптом почулося цвірінькання. Василій визирнув. На акації сидів горобець. Він чорним оком дивився на ченця, дивувався. І в його цвірінчанні вчувся бадьорий заклик:

– Вилазь! Вилазь! Вилазь!

– Не обдуриш, брате! – прошепотів чернець. – Нема дурних! Згинь, диявольське сім’я!

Поклав останні цеглини.

Стало темно. Намацав клуночок, вийняв з нього свічку. Чиркнув сірника. Жовтий вогник непевним світлом осяяв невелику, викопану в сухій глині келійку.

Поставив свічку на глиняній приступці. Сів на сіно, розгорнув Новий Завіт. Почав читати Апокаліпсис. Тиша зморювала його, хотілося спати. Він уже не вникав у смисл видінь і пророцтв, про які читав у книзі. Позіхнув, перехрестився.

Потім злякався. А що як знайдуть цегляну кладку? Розкриють, витягнуть його на божий світ!

Не може бути. Заспокоївся. Над отвором нависає глина. Підуть дощі, завалять. Ніхто не знайде. Бог збереже його до страшного суду.

Погасив свічку, поклав Євангеліє на груди. Узяв до рук чотки. Повторював древнє заклинання, одкладаючи кожного разу одну кульку на чотках:

– Господи, помилуй мя грішного! Господи, помилуй мя грішного!

Згодом йому надокучило це робити. Він уже лише шепотів слова, склепивши повіки. Свідомість пливла на хвилях, жовті й зелені кола кружляли перед ним.

Йому зненацька захотілося хапнути свіжого повітря, вдихнути на повні груди вітру, грози, почути спів жайворонка. Забажалося знову глянути в сірі очі худенької дівчинки, почути її голосок. Але бажання були ніби вві сні. Руки лежали нерухомо на грудях. Ноги наливалися свинцем. Насувалася пітьма…

Бам, бам! Ударив дзвін! Невже страшний суд? Так швидко?

Дзвін тихшає. Відлунює в безмірі. Серце зупиняється. Не чути його ударів.

Наступає ніч. Вічна ніч…

Коля витер з лиця піт, занепокоєно оглянувся. Де-не-де в небі почали з’являтися прозорі хмаринки. Парило. Напевне, буде гроза. Треба поспішати. Бо як не одкопати дивного мурування до грози, вода понесе горішню глину вниз, і тоді – прощай, таємниче підземелля! На ньому знову буде сотні тонн грунту.

Лише вчора хлопець надибав це місце. Недавній дощ вирив бурчак на схилі Дніпра, де їхня школа посадила верболози… Вчитель послав Колю, щоб подивився, скільки нових саджанців треба. І ось така несподіванка. Вода змила глину разом з лозами. А під ними виявилася цегляна кладка.

Коля дуже цікавився археологією. Здавна мріяв про підземелля, де можна знайти пожовклі манускрипти, зброю або знаряддя праці кам’яного віку. А тут такий випадок. Хлопець чекав учителя природознавства. Але він кудись поїхав. І надовго. Вирішив починати розкопки самостійно. Попросив Васька Гриба, щоб той допоміг. Але товариш відмовився. Сказав, що читає новий детектив, де страшенно ловкі шпигуни, і що це незрівнянно цікавіше, ніж ритися у якихось прадавніх льохах. Може, там стояли діжки з квашеною капустою. Коля гнівався. Егоїст, а не товариш. Нічого не тямить. Може, й справді діжки з капустою, а може, якась іржава підкова! Може, зотлілий рукопис! Яке це має значення? Ті знахідки розкриють перед ученими нову сторінку минулого.

– І охота тобі длушпатися в глині? – іронізував Васько. – Дочекаємося початку навчального року, приїде наш механізатор, попросимо екскаватор, розкриємо твою печеру за півгодини.

«Невіглас», – зітхнув Коля.

На світанку він вирушив до Дніпра. Захопив з собою лопату й кайло. Небо було кришталево чисте. Легко, радісно.

Півдня хлопець розкопував кручу. Нарешті очистив мур. Тепер можна розбирати стінку.

Постукав держаком лопати. Глухо загуло. Хлопець вдоволено посміхнувся. Будуть знахідки! Стародавні мечі, гетьманська булава або скіфський вінець! А може, древні грамоти? Пергаменти, ще не відомі науці.

Всю цеглу склав осторонь. Опустився на коліна, трохи проповз у печеру. Звідти повіяло чимось неприємним. Ну що ж, все’дно треба лізти.

Коля освітив ліхтариком криївку. Де-не-де звисали пагіння грибків, по стінах біля входу – цвіль. У кутку щось темніло. Коля обережно наблизився туди.

Що? Невже людина?

Так. Вона лежить на купі зотлілого сіна. Одягнена в якесь лахміття. Мертва. Та раптом в промені ліхтарика у мерця ледь помітно затріпотіли вії. Почулося зітхання.

Колю пройняв острах. Він хутко поповз назад. Вискочив з льоху. Як приємно на просторі! Над рікою з сизої тучі спалахнула сліпуча блискавиця. Загуркотів грім.

Хлопець замислився. Що ж діяти? Когось би покликати на поміч. Людина жива! Може, летаргія? Надзвичайно цікаво для науки. Живий свідок минулого…

Коля заглянув в отвір. Не хотілося знову лізти.

Та в цю мить у глибині печери зашаруділо. Ожив… Іде!

Перед хлопцем з’явилася висока чорна постать. Темне лахміття сповзало з неї, клаптями спадало на землю. Видно кістляві жовті руки, коричневе сухе обличчя, запалі очі під густими бровами. Чорна борода звисала аж до пояса. Примружені, мов щілинки, очі дивилися на Дніпро. Почувся скрипучий голос:

– Небесні врата!

Коля теж глянув туди, куди дивився гість із підземелля. Знову на небі блиснуло. Прокотився багатолункий грім.

– Чую твій голос, господи! – радісно сказав незнайомець. – Удостоївся я наблизитися до врат твоїх!

Хлопець здивовано дивився на нього. Про що той говорить? Та ось гість з минулого побачив Колю. В очах його заблищали іскорки. На вузьких губах усмішка. Приклав руки до висохлих грудей, похитнувся.

– Ангел господній… – Прошепотів незнайомець і впав. Коля кинувся до нього. Невже помер?

Припав до серця. Живий! Серце б’ється. Певно, від різкої зміни умов людина знепритомніла. Треба його негайно забрати до амбулаторії. Чи є там хтось?

Хлопець чимдуж кинувся до інтернату.

Стугоніли громи. Луна котилася, потрясаючи основи Всесвіту. В загравах планетних пожеж летіли над Землею ангели, сурмили і метали вниз блискавиці, вражаючи грішників. Клекотіла розпечена лава, котилася степами, лісами, долинами, знищувала села, міста.

Василій, ще не розплющивши очей, уже бачив картини страшного суду. І боявся підвестись, стати свідком великої божої кари. Відчув, як його ніби кудись несуть, обмивають. Вода лилася на змучене тіло, чулися незнайомі приємні запахи. Як чудово, як легко! Певно, ангели обмивають його гріхи, курять фіміам, щоб приготувати Василія для суду. Почулися голоси. Говорили щось незрозуміле.

– Ну, Коля, тепер все гаразд. Житиме! Функції всіх органів відновлені. їсти – лише компоти, соки. Поки що. Винятковий випадок. Глянь – лахміття цілком зотліло. Не здивуюся, якщо він пролежав сотню років. По-моєму, тут явище спонтанного анабіозу, штучна летаргія.

– А що з ним робити, коли прокинеться?

– Не знаю. Поговори з ним. Заспокой. Нехай лишається поки що тут, у планетарії. Простір заспокоює. Ввімкни магнітофон. Найкраще Баха. На психіку діє цілюще. А я побіжу, знайду лікаря. Тут потрібен психіатр, психолог.

Голоси завмерли, настала тиша. Потім попливла мелодія. Вона сповнювала свідомість Василія радістю, хвилювала серце величною таємничістю.

«Ангельські хори, – подумав Василій. – Славлять Господа. О Боже, слава тобі, слава тобі!»

Він розплющив очі, зітхнув. Прямо перед ним зоряне небо. На ньому летіли на білосніжних крилах постаті ангелів, простягаючи руки вгору. Крила були непорушні, ангели теж. Намальовані вони, чи що? Це, напевно, Божий храм десь у раю.

Василій опустив очі. На кулі стояла висока жінка, підіймаючи в небо смолоскип, який горів блакитним вогнем. Навколо жінки багато людей, які так само тримають розмаїті вогні – сині, жовті, червоні, рожеві, зелені.

Ті люди йшли спіраллю, піднімаючись все вище й вище до неба. Обличчя їхні натхненні, радісні. З’явилася постать юнака в білому легкому вбранні. Це той самий отрок, що зустрів його при воскресінні.

– Ангел, – слабим голосом озвався Василій.

– Моє ім’я Коля, – сказав хлопець.

– Коля, – повторив воскреслий. – Миколай. Є таке ангельське ім’я. Де це я?

– Наш планетарій. Ще ми звемо його Храм Краси.

– Храм? – радісно скрикнув Василій, зводячись на лікті. – Божий храм?

– Храм Краси, – м’яко поправив Коля, всміхаючись. – Тут ми дивимося зоряне небо, збираємось для співу, експонуємо картини, слухаємо музикантів, учених. Потім ви про все довідаєтесь.

– Не второпаю, отроче, про що мовиш, – неспокійно сказав Василій, оглядаючись. – Храм Краси? А де ж Агнець? Де Жених?

– Агнець? – задумливо перепитав Коля. – Не збагну. У вас дивні поняття. Це храм творчості, розуму. Гляньте – скульптурна група. Посередині жінка, що підносить смолоскип. То символ єдиної матері-природи. А довкола неї йдуть по еволюційній спіралі вгору, у безмір, розумні істоти, люди. Вони передають вогонь свого розуму по естафеті…

– Дивне глаголиш, ангеле божий, – сказав Василій. – Поможи мені встати.

Коля кинувся до нього, допоміг звестися з м’якого крісла. Воскреслий з острахом глянув ще раз на баню планетарію, на гігантське панно з постатями космонавтів, на білі колони, розмаїті вікна, крізь які лилося ніжне проміння сонця. Прислухався до затихаючої мелодії.

– А де ж… хор ангельський? Ті, що співають? – пошепки запитав Василій.

– То запис. їх нема.

– Нема. Незримий хор. А де ж Бог? Веди мене до Господа, отроче!

– Бог? – здивувався Коля. – Ви вірите в Бога?

– А то ж як? – Жахнувся Василій. – Хіба ти не знаєш Бога?

– Не бачив, – щиро признався хлопець.

– Свят, свят, свят! – прошепотів воскреслий, швидко мотаючи рукою від чола до живота, а потім під плеча до плеча. – Сатанинське навождєніє! Невже це я потрапив до пекла? Та ні ж. Краса така навколо. Ти смієшся наді мною, отроче? Ти, може, біс? Ні, рогів не видно. І копит нема. Білявий, очі сині, ясні. У білому весь.

– Я не сміюсь, – спантеличено сказав Коля. – Тільки мені важко вас зрозуміти. Річ тім, що ви… ну, з іншої епохи. Термінологія у нас різна.

– Не втямлю, що мовиш, – втомлено сказав Василій.

– От бачите, я теж не тямлю, що ви мовите. Розкажіть, хто ви й звідки?

– Так би одразу, – невдоволено озвався Василій. – Ім’я моє Василій. Гадаю, що в книзі життя я є. Бо одмовився від сатанинського життя, замурував сам себе в чеканні страшного суду.

– Ви… замурували себе? – здивувався юнак. – Навіщо?

– Для спасіння, – теж дивуючись, одвітив воскреслий. Він оглянув себе, побачив білу сорочку з короткими рукавами, просторі штани. – Глянь, одежа стала білою. Гріхи, отже, змиті.

– Я переодягнув вас. Ваше вбрання потрухло. То кого ж ви спасали?

– Свою душу! Душу, отроче, – зовсім спантеличено відповів Василій. – Кого ж іще можна спасати?

– А від кого? – Не вгавав Коля.

– Від сатани…

– А хто це такий – сатана? Ваш ворог? Тиран? Феодал?

– Сатана – ворог роду людського.

– Не знаю такого. Це просто міф.

– Не дивно, отроче, – зрадів Василій, простягаючи руки до нього. – Не дивно, що не чув про сатану. Бо в раю живеш!

– Еге, – засміявся Коля. – Наш учитель природознавства називає всю оцю долину раєм. Теж архаїчне слово.

– Плутане щось кажеш, – зітхнув Василій. – Виведи мене на повітря. Душно мені.

Вони вийшли під грозове небо. Низько над землею прогримів, прямуючи до Бориспільського аеродрому, чотиримоторний пасажирський літак. Василій злякано присів, потім захоплено заплескав у долоні.

– Колісниця господня! Боже, яка сила твоя!

– То літак, – пояснив Коля. – Ви ніколи не бачили його? Ах, я й забув. Ви ж з минулого.

– Літак? – перепитав Василій. – А на ньому ангели літають?

– Люди. Такі, як ми.

– І я можу полетіти?

– І ви. Взяти квиток, сісти і…

Василій упав на коліна, простягнув руки вгору і тривожно скрикнув:

– Доки спокушатимеш мене? Я вірний Богові до вічності. Я замурував себе. Хіба мало цього? А тепер, коли потрапив на небо, навіщо знову мучиш мене?

– Встаньте! – Злякано забігав навколо Василія Коля, намагаючись підвести його. – Навіщо? Не треба! Тут не небо, а земля… Ви помилилися, ви не так усе розумієте.

– Свят, свят, свят, – знову зашепотів Василій, хрестячись. – Господи Боже, помилуй мя, грішного. Значить, не сподобився я твоєї милості, коли караєш мене новою спокусою.

Він ще раз болісно глянув на веселку, на хмари, на далекий обрій лівобережжя.

– То все оце, що я бачу, не боже небо? Не рай?

– Земля. Планета Земля. Україна. Там село Стайки.

– А оце все, що тут? Храм, колісниці небесні, хто його дав?

– Люди створили, – здивовано пояснив Коля.

– Без Бога? – гостро запитав Василій, дивлячись на хлопця з-під кошлатих брів.

– Самі, – наївно відповів хлопець. – Ви ще й не таке побачите. Вже на інші планети літають, до далеких зірок готуються.

– До зірок? І Бога там не бачили?

– Гадають, що зустрінуть там мислячих істот, іншопланетних людей. Може, деякі є сильніші від нас, мудріші. Тоді буде космічна спілка. Зоряне братерство!

– Свят, свят, свят! – Очі воскреслого блищали хворобливо. – Сатанинський край, диявольські химери! Тікав я від сатани, а знову потрапив йому в лапи. Нема Бога, самі літають у небо. Самі будують райські палаци! Господи, одведи й заступи! – Він тяжко зітхнув, з надією глянув на Колю. – Скажи, отроче, а страшний суд на землі був? Чи ще не було?

– Суд? – перепитав хлопець. – Чому страшний? Хто завинить – того судять. Тільки не страшним судом, а нормальним. Більше товариським судом тепер судять. А наш вихователь Максим Іванович, так той каже, що найвищий суд – суд совісті. Кожен несе в собі, в своєму серці і нагороду, і кару.

– Як ти сказав? – Жахнувся Василій. – Кожен несе в собі? Боже, навіщо так караєш? Це страшно!.. Отроче, а котрий нині рік? Від Різдва Христового?

Коля відповів.

– Боже! Цілий вік! – болісно зітхнув Василій.

Заплющивши очі, він про щось напружено думав. Коля не знав, що діяти. Нарешті воскреслий розплющив очі, глянув на хлопця. Погляд його був холодний, відсутній.

– Скажи, отроче, а ви комусь молитесь?

– Як? – Не збагнув Коля.

– Ну… просите допомоги? В праці, в ділі?

– Інколи. Якщо не можу сам, прошу товариша.

Василій сів на кручу, охопив долонями голову, завмер. Коля стояв над ним. З півдня подув сильний вітер. Зашуміли верболози. Насувалася нова гроза.

– Ходімо, – крикнув хлопець. – Незабаром з Києва повернеться наш вихователь, щось придумаємо. Розповісте про минуле, нам буде дуже цікаво!

Василій не ворушився, мовчав.

Коля знизав плечима, оглянувся. Біля інтернату з’явилася машина з учнями і вчителями, які зранку виїхали на екскурсію до Києва. От добре! Вони допоможуть впоратися з цим воскреслим анахронізмом.

– Ходімо зі мною, вже приїхали наші.

– Я хочу побути на самоті, – глухо сказав Василій. – Болить моє серце. Дай трохи спочину…

– Ну, гаразд, – ніяково сказав Коля. – Посидьте. А я покличу вчителя.

Хлопець побіг до школи. З чорної хмари линув дощ. Коля вскочив до коридора головного корпусу. Туди вже заходили веселі учні. За ними з’явився на порозі високий широкоплечий Максим Іванович. Він побачив Колю, тріпнув кучерявим чубом. У сірих очах майнули лукаві вогники.

– Ну що? – загримів він. – Виграв чи програв? Що відкопав у підземеллі?

– Максиме Івановичу, я одкопав людину, – схвильовано мовив Коля. – Старий чоловік. Ми з фельдшером його помили, переодягли. Фельдшер побіг по лікаря, а я… пояснював йому дещо, розпитував. А тепер він там, під грозою. На кручі. Ви розумієте, цілий вік в анабіозі? Якийсь дивний.

– Ти не хворий? – непевно запитав учитель. – Га? Щось щоки в тебе червоні.

– Та не жартуйте! Побігли! – скрикнув хлопець. – А то хтозна, що він зробить!

– Тоді за мною! – скомандував учитель. – Не всі. Ти, Колю, Володя, Ніна!

Вони вискочили надвір. Прикриваючись плащами, побігли до кручі.

– Десь зник! Ага, сліди ведуть униз. Пішов до Дніпра.

– Вперед! – крикнув Максим Іванович.

Вони почали спускатись. По плащах торохкотіли великі краплі дощу. Під ногами дзюрчали струмки, поруч грізно ревів бурчак.

Сліди Василія вели аж на берег ріки. Ось уже видно його мокру, скулену постать. Воскреслий простягав руки до неба, стогнав: