Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

– А ви хіба працюєте? – здивувався хлопець.

– Атож, – похвалилася господиня. – Ще ходжу, прибираю тут в одній конторі. Слава богу, ще свій хліб їм. Дай боже, Щоб і не перейти на чужий.

Дивно було слухати Григору ту мову: звичайна буденна зустріч відкривала йому цілі світи у житті, здавалося б, зовсім непомітних людей. Він хутенько попрощався з господинею, пообіцяв, що тепер з електрикою буде все гаразд, і вийшов на вулицю. На душі було недобре. Ніби він вчинив якесь зло. Що ж, тепер треба прийти післязавтра, коли старої не буде. Грати ва-банк. Будь-що-будь!

На другий день Григір прокинувся раненько, поголився електробритвою, недбало зробив зарядку, піднявши кілька разів двопудову гирю. Миючись під душем, напружено розмірковував, як діяти. У свідомості зненацька пролунав насмішкуватий голос шефа: «Хоч сажотрусом переодягайся, а інформацію добудь». Сажотрусом? А чому б і ні? Смішно? Зате можна замаскуватися так, що й рідна мати не пізнає. Як її? Маруся Григорук. Так і так, мовляв, є сигнали, що у вас давно не чистили димохід. Дозвольте поглянути і потрусити. Я з протипожежної інспекції, старший сажотрус. Хо-хо! Можна ще й головним назватися для солідності. Або шефом-сажотрусом! Цілу ієрархію сажотрусів можна вигадати! Дотепно! Тільки треба трохи розпитати у пожежників, як воно робиться і що потрібно для сажотруса, щоб хоч вигляд мати професійний…

…Григір знову одягнув старе вбрання. Заскочив до кухні. Стара Мокрина – тлуста, кароока, жвава бабуся – поралася біля керогазу. Дід Микита читав учорашні газети, щось хмикаючи собі під ніс. Угледівши Григора, склав газету вдвоє, підняв окуляри на лоба.

– Знову опудалом убрався? Ти тільки глянь на нього, Мокрино, сищики-пищики йому надокучили, так він уже в блатні поперся.

– Блатні тепер у модерних костюмах ходять! – засміявся Григір. – Бабусю, кави мені чорненької нашвидку, бо вже йду!

– Посміховисько якесь, – бурчав дід, знову беручись до газети. – Кручене-верчене якесь покоління пішло!

– А мо’, йому так треба, – докірливо озвалася баба. – Що ти прискіпався до дитини? Зараз, Григорчику, закипить, отам дістань із судничка кофейничок.

– Хочу сажотрусом стати, – пожартував Григір. – Піду сьогодні на курси.

– О, цього тобі ще не вистачало! З нивирситету в димар полізеш. А звідти вже в Кирилівку. У божевільню! Я завжди казав, що добром не кінчиш. Такі ви всі, учені-кручені!

– Не каркай, Микито! – добродушно сказала баба, ставлячи на стіл паруючу каву. – Пий, сипку. Не слухай його, він і до кота буде бубоніти, бо характер такий. Має когось пиляти.

– Напиляв я тебе. Тільки тирса скрізь валяється, зовсім звелася на ніщо.

Григір підсміювався, пив запашний напій. Йому приємно було слухати старече буркотіння своїх господарів, бо він знав: за тими скрипучими словесами прихована велика сором’язлива ніжність, дитяча і щира, яка не хоче чомусь відкриватися, а маскується.

Цілий день Бова провів у протипожежній інспекції. Пред’явивши документи, він попрохав проінструктувати його. Молодший лейтенант, худорлявий, невисокий хлопець, трохи іронічно розповів Григору про немудрі причандалля сажотруса, способи чистки димарів і техніку безпеки. Про всяк випадок Бова попросив довідку про те, що він дійсно працює сажотрусом у протипожежній інспекції. Довідку дали, але з умовою, що він її поверне, коли виконає завдання.

Наступного дня Григір довго спав. Різкий стук у двері розбудив його. Він схопився з ліжка, протираючи очі. На порозі стояла занепокоєна баба Мокрина.

– Ти часом не захворів, Григорчику?

– Ні, а що?

– Та все спиш та спиш, наче після маківки. Ніколи ж такого не було. Я й думаю, мо’, захворіла дитина!

– Не захворіла, а здуріла, – гукнув дід Микита з кухні. – Ти ж бачила – кумедію якусь строїв. Залиш його. Здоровий він. Його й палицею не доб’єш!

– Таке скажеш! – докірливо озвалася Мокрина. – Палицею! Тебе б добрячим києм за такі слова! Серця в тебе нема, Микито!

– А нема, – насмішкувато сказав дід Микита. – Нащо тепер серце? Мені в лікарні транзистори, чи як їх там, поставили…

– Завів уже своє радіо, – зітхнула баба.

Баба Мокрина причинила двері. Бова похитав головою. Так можна проспати і побачення. Вже близько дванадцятої. Треба поспішати.

Нап’явши на себе дрантя, Григір підійшов до дзеркала, глянув на себе. З огидою покрутив головою. І в такому вигляді хоче знайомитися з дівчиною? Ідіот! Вона його вижене з хати, не захоче навіть розмовляти, а якщо й не вижене, то що йому робити? Справді трусити сажу? Вона, крім того, може ще й запримітити, що тут не все гаразд, насторожиться, і тоді…

Ні, ні! К бісу димарі! Треба повернутися до попереднього плану, хоч він і ризикований. Підняти тиск і лягти в біотрон. Шефу не скажу. Попрошу тільки, щоб подзвонив Сенченку. Справді, це геніально. Не він ходитиме за нею, а вона сама прийде. Сяде поруч, заведе розмову, мірятиме температуру. Він ще, дурень, сумнівався.

За якусь годину Бова вже був на квартирі знайомого студента-медика. Той збирався їхати на Дніпро і саме заводив у коридорі підвісного двигуна. Від тріску й ревища дрижали стіни будинку, десь унизу лаялися сусіди. Григір, затуляючи вуха долонями, увійшов до коридора. Товариш вимкнув двигун, весело закричав:

– Чуєш, як реве? Звір!

– Не знаю, як двигун, а сусіди твої кості перемелюють, – сказав Бова.

– Хай! Апетит буде кращий! – засміявся студент. – До речі ти прийшов. Поїдемо кататися. Я, двоє дівчаток. Ти будеш до нари!

– Служба, – похитав головою Григір.

– Не по службі ж ти до мене завітав?

– Саме так. Виручай. Делікатна справа. Злочинець симулював гіпертонію. Треба знати, як штучно піднімають тиск.

– Дрібниці, – знизав плечима господар. – Симулювати можна що завгодно. Тиск, температуру, запалення апендикса. Навіть дуже досвідчений лікар не завжди розбереться.

– Апендикса мені не треба, – сказав Бова. – Давай про тиск.

За півгодини Григір уже був в аптеці, купував необхідні препарати, шприц. З телефонної будки подзвонив шефу, коротко інформував про свій план лягти до біотрона, попросив зв’язатися з лікарнею, замовити слівце.

– Ого, – схвально озвався шеф. – Одразу в атаку! Молодця. Тільки гляди – не нашкодь собі. А то ти такий.

– Який?

– Неврівноважений. А до Сенченка подзвоню. їдь. Тебе приймуть.

Бова заскочив додому, зробив укол у стегно. Попередив бабу, що від’їжджає на кілька днів. Вийшовши на вулицю, спіймав таксі.

У реєстратурі вже чекали. Молодесенька білява дівчина одвела його в кабінет лікаря, посадила на тапчан, укритий клейонкою.

– Заждіть тут. Зараз прийде чергова сестра, вона вас прийме.

– А хто зараз чергує? – байдужим тоном запитав Бова.

– Курінна Галя. Хіба вам не все’дно?

– Все’дно, – згодився Григір, хоч у самого серце застукало.

Білява дівчина вийшла. Хлопець відчув, як гаряча хвиля хлюпнула йому в голову, розпечений обруч незримого болю опустився на потилицю. Ось воно, починається. Це справді не жарти! Цікаво, чи варто було починати цю гру? Може, справді, давно вже нема Курінного, а йому доводиться такими чудними й небезпечними способами ганятися за химерою.

Двері відчинилися, до кабінету зайшла сестра. Пересилюючи біль, хлопець підвів голову і остовпів від несподіванки. Схопився з місця. Сестра, не звертаючи на нього уваги, попрямувала до столу. Поклала товстий журнал, розгорнула.

– Сядьте, чому ви встали? – тихо мовила вона.

Григір дивився на неї і мовчав. Як він зможе питати в неї про батька? У такої королівни? Яка вона дивна! Ніби незримий знак над її чолом – знак скорботи й краси. Обличчя худорляве, бронзове; чорне, аж синє волосся, а під бровами, схожими на крила орла, готового до польоту, – прозоро-лазурні очі, ніби два небесних самоцвіти. Під білим халатом вгадується гнучке тіло, мов у лісової сарни. Він не знав, що говорити, забув про все… Сестра щось запитала. Григір не відповів, кров била молотом у вуха.

– Ви що – оніміли? – запитала вона й одвернулася. Тепер Бова бачив її профіль – загострений, якийсь зосереджено-злий. Здавалося, що в очах її коливалися, мерехтіли іскорки гніву. Невже вона завжди така? Чому?

– Прізвище?

– Бова, – сказав хлопець. – Бова Григір.

Вона глянула на відкрите круточоле обличчя, вперше усміхнулася. Григору здалося, що крижинки в її очах розтанули, різка зморшка біля вуст зникла.

– Бова, – повторила вона, записуючи. – Химерне прізвище. Ніби в казці…

– А може, ми й живемо в казці? – прошепотів Григір, тамуючи біль і милуючись нею.

– Надто сувора казка, – знову спохмурніла дівчина. – Безжалісна…

– Казки бувають жорстокі, – заперечив Бова. – Героїв убивають, зраджують.

– Але в казці неодмінно є жива вода, – насмішкувато відповіла вона. – Героїв воскрешають. У житті так не буває.

Григір промовчав. Не хотів торкатися якоїсь таємничої струни, яка, він відчував це, нап’ята в її душі до останньої межі. Натиснути надміру – і трісне!

– Фах?

– Юрист, – неохоче відповів Григір.

– Такий молодий прокурор – і вже гіпертонія? – здивувалася Галя. – Тоді вам не можна працювати, надто тонка організація для таких справ.

– Чому неодмінно прокурор? – знизав плечима Бова. – Юриспруденція – неосяжне поле. Це – космічна наука.

– Он як? – мовила вона. – Щось я не помічала цього за нею. Длушпається в бруді людському.

– Діти теж длушпаються в бруді. А потім будують палаци і саджають квіти.

– І тюрми мурують, і гармати майструють, – підхопила Галя. – І починають війни, палять сади, палаци.

– Правда ваша, – зітхнув Григір, – але не можна й перегинати ломаку. На світі більше прекрасного.

– Як кому, – гірко мовила дівчина, записуючи щось до журналу. – Це залежить від того місця, на якому людина стоїть. А чому це ми, власне, з вами почали філософствувати? Роздягайтеся, треба зміряти тиск. А потім – до палати!

– А мені б хотілося з вами порозмовляти по-дружньому, – сказав Григір, знімаючи сорочку. – Ось як вийду з лікарні та зустрінемось, тоді…

– Ви гадаєте, що ми зустрінемось? – здивувалася Галя.

– А ви думаєте, що… ні? – тривожно запитав хлопець.

Галя помовчала, готуючи пристрій для виміру тиску.

– Чому ви… не відповідаєте?

– А навіщо зустрічатися? – Зрештою озвалася вона.

– Важко одразу сказати, – тихо відповів Григір. – Не хочу банальних слів. Дуже кортить ще раз побачити вас.

Обличчя дівчини спалахнуло, загорілися самоцвіти очей. Вона метнула погляд на хлопця, пропекла його наскрізь, знову одвела очі вбік.

– Коли ви так хочете…

– Дуже.

– Тоді я подумаю.

– Де? І як?

– Який швидкий! – засміялася вона. – Ви тепер хворий.

– Не хворий! – заперечив він енергійно. – Не знаю, чи біотрон професора мені допоможе, а ви…

– Не треба, – попросила вона. – Не треба так.

– Як?

– Банально. Як у всіх. Хай буде в тиші. Ще є час. Подумайте. Якщо не передумаєте – зустрінемось…

* * *

Григір старанно поголився, одягнув сірий спортивний костюм. Виглянув у вікно – на небі клубочилися білі хмари, повітря було парке, вологе. Подумавши, Григір вирішив узяти плаща.

Баба Мокрина запросила хлопця до снідання. Він увійшов до кухні сяючий, веселий. Дід Микита схвально глянув з-під брів.

– Тепер інший табак! На людину схожий. А то як халамидник. Не інакше як на побачення зібрався. Чи правду кажу?

– Ет, таке скажете, – махнув рукою Григір.

– Не твоє діло, – мовила баба Мокрина. – Хлопець самостійний, що хоче, те й робить!

– Самостійний! – скептично сказав дід. – Доки сам. А накине сітку яка-небудь дівка підтикана, нафарбована, то де й самостійність подінеться! Буде танцювати під її дудку.

– Ти багато танцював? – пожартувала баба.

– Було, було, – зітхнув дід, затуляючись газетою. – У вас, женщин, відьомська сила.

– Доки молоді, – засміявся Григір, сьорбаючи чай.

– Певно, що так, – згодився дід. – Ось я вже одною ногою в труні, а як побачу ясні оченята та все інше… де та й сила береться? Наче живчик якийсь прокидається в тобі!

– Мовчав би вже! – сердито сказала баба. – Ще тобі, сивому дурневі, про живчики варнякати? Посоромився б…

– А чого ж соромитися? – здивувався дід. – Діло житейське. Я її хвалю, а вона сердиться. Ну, вже й пожартувати не можна!

– Міри не знаєш, старий грішнику!

– А де вона, та міра? Дивися, Григоре, як полюбиться фіфа намальована, то краще й не приводь ЇЇ до нас, не пущу на поріг.

– Не слухай, Григорчику, – осміхнулася заспокійливо баба, – аби до серця припала, а розмальована чи ні, то діло десяте. Умитися завжди можна, а нутро нечисте не одмиєш!

Так із сміхом та жартами вибрався хлопець з дому. Кинувся одразу до найближчого квіткового магазину. На прилавках були лише пузатенькі кактуси та якась травичка. Григір розчаровано пішов до Житнього базару. Там теж квітів не було. Хлопець сумно зітхнув. Доведеться йти на побачення без квітів. Жаль!

Біля воріт базару стояв хлопчина з трьома пучечками блакитних незабудок. Григір зрадів – оце те, що треба. Хлопчина попросив по десять копійок за пучечок. Бова дав йому карбованця. Трамвай довіз до вулиці Артема. Звідти попрямував до обласної лікарні. Зустрічні дівчата оглядалися, заздрісно позираючи на мініатюрний букетик голубих квітів. Григір поглянув на годинник. До умовленого часу лишалося ще хвилин сорок. Сповільнив крок. Ішов урочисто, ніби прислухався до неясного хвилювання в серці.

Що ж сталося? Якесь диво. Банальна справа, надокучливий офіціоз – і раптом неймовірне. А може, то лише його буйна уява? І нічого нема, не буде. Він прийде, а її не побачить. А якщо й побачить, то лише для того, щоб глянути в байдужо-холодні очі. «А що вам, власне, потрібно?» – «Як же так? Ми ж умовились…» – «Гаразд, умовились. Але що вам від мене потрібно?» І все. Після таких слів можна розвернутися на сто вісімдесят градусів і топати додому.

Григір аж зупинився, уявивши таке. А чого ж, має право так сказати. Має. Бо він грає недостойну, темну гру. Він брехун. Прийшов з підступними намірами, а потім… закохався… Але ж їй не сказав правди? А якби сказав? Тоді вона прогнала б його, та ще й плюнула б услід. Зачароване коло! Хотілося сказати, але не можна! Тоді зав’яне диво, що народжується в серці! Зав’яне так, як оці незабудки, коли їх не поставити у воду.

Підійшов до воріт лікарні, зупинився під каштаном, поглядаючи то на ворота, то на годинник. У небі застугоніло. Чорні хмари наливалися зловісною синявою. Сонце то виглядало, бризкаючи весняною радістю па розімлілу землю, то знову ховалося за грізні тучі.

Мимо пройшли дві жінки – молода і стара. Молода дивилася під ноги, обличчя в неї було сухе і зле; стара беззвучно плакала, ламаючи руки біля грудей.

– Краще б ти дома помер, синочку, – почулося судорожне зітхання. – Боже ж мій, боже, я ж і не почула перед смертю його голосу.

– Не приказуйте, – сказала різко молода жінка. – Люди ж навколо.

За ними викотився з воріт присадкуватий повний чолов’яга. Його супроводив високий худий тип у фетровому капелюсі. Він згинався пополам перед своїм товстим супутником.

– Чудово! Прекрасно! Хоч до дівчат, Йосипе Семеновичу!

– Я теж так відчуваю! Як рукою зняло. Ні, що не кажи, а біотрон – чудо!..

Григір уже не слухав, що вони базікали далі, – з воріт вийшла Галя. Вона оглянулась, побачила хлопця. Усміхнулась. І всі страхи розтанули. На серці стало ясно, просто. Вони йшли, зближалися, ніби два звуки в мелодії, щоб утворити єдиний акорд. Вона була якась невловимо мелодійна. Дивно! Все як у багатьох дівчат – коротенька темна спідничка, вовняна кофтина, плащ «болонья», туфлі на високому каблучку, але чому все те звичне так гармонійно в ній поєднується? І чорне, розпущене по плечах волосся схоже на крило казкового птаха, і очі – наче усмішка післягрозового неба…

Вона привіталася. Григір подав їй квіти. Галя взяла букетик, задумливо глянула на нього.

– Мені ще ніхто не дарував квіти, – тихо промовила.

– Не може бути?! – здивувався Григір.

– Чому… не може бути?

– Не знаю, – розгубився хлопець. – Усім дарують… А тим більше таким, як ви.

Галя зашарілася, зітхнула.

– Може, й дарували б, тільки я б не прийняла.

– Чому?

– Бо це… дуже важливо. Прийняти квіти.

– А від мене ж ви прийняли…

– Прийняла.

– Незабудки, – тихо сказав Григір.

– Незабудки, – повторила вона.

Над ними вдарив грім. Сипонули рідкі великі краплі дощу, залопотіли на ніжно-зелених листках каштанів. Галя глянула вгору, піймала розкритими вустами дощину, засміялася,

– Ви не боїтесь грози?

– Ні, – сказав Григір. – Ось я захопив плаща.

– Тоді ходімо гуляти. Я вільна.

– Ходімо, – зрадів хлопець.

По асфальту побігли струмочки. Галя ступала впевнено й вільно, ніби під ногами не було калюж. Вона дивилася вперед зосереджено, напружено, мов несла на плечі незриму ношу. Несла і боялася впустити її. Григір дивився на неї, мовчав, глибоко вдихав озонове повітря, тамував тривожну дріж уст.

Люди очікували попід балконами, у під’їздах. Вони боялися вийти під грозу. Галя осудливо хитнула головою.

– Якби можна було – люди б створили для себе герметичну сферу. Там були б ескалатори, кабінети, спальні, гідропоніка, кафе, танцмайданчики, службові приміщення. І штучне кварцове сонце.

– Ну, це вже ви…

– Що?

– Занадто.

– Підіть у метро, у підземні переходи. На Хрещатик увечері. Люди плавом пливуть. Милуються неоновими вогнями, товчуться в підземеллях, сидять у ресторанах. А на схилах дніпровських, а на луках – майже нікого. Під зорями нецікаво людям. І пісень не чути. Пісня тепер лунає лише на сцені.

– Галю, хіба ж так можна? Це ж несправедливо, – збентежено сказав Григір. – Та пісня ж не лише на сцені лунає, а й по радіо, телевізії…

– Запхана в металеве горло, – жовчно посміхнулася дівчина, і профіль її став якимсь гострим, пташиним. – Це страшно.

– Що страшно?

– Співець хвилюється, вкладає в пісню серце, душу. Його записують на плівку чи платівку. І ось те хвилювання розмножене мільйонними тиражами. Чи чуєте? Вже не треба щирості акторської й хвилювання. Співець може пити горілку чи розповідати друзям анекдот. Його щирість записана і розмножена. Хай живе цивілізація!

– У вас дивне мислення, – обережно сказав Бова.

– Дивне?

– Незвичне. Ви ніби йдете… по лезу ножа. Напруга і тривога. Все вас дратує, страхає.

– Ні, ні, не дратує, – заперечила дівчина. – Просто я знаю життя і дивлюся тверезо на його плин.

– Можна бачити життя однобоко, – натякнув Григір. – Може, якась травма. І тоді…

– Просто треба мати чисте око, – різко відповіла Галя, глянувши на хлопця, і в погляді її колихнувся гнів. – Люди звикли носити окуляри з кольоровими скельцями. Один надів червоні: ах, ах, яке рожеве життя, як все прекрасно! Інший полюбляє зелений колір: браво, чудово, життя вічнозелене, нема ні зими, ні осені! Радість і благо! Ще хтось осідлав свого носа блакитними скельцями: всюди голубизна, лазурність, нема ні жебраків, ні нещасних, ні самовдоволених, у всіх небесні шати, всі голубі герої! Хіба не так?

– А ви? – Напружено запитав Григір, відчуваючи, як між ними напинається туга струна незбагненного почуття: невідомо, чим воно стане – злом чи дружбою?

– Що я? – 3 викликом озвалася Галя.

– Ви… яке скельце маєте?

– Не чорне. Адже ви так подумали? Правда?

– Ні.

– Не кажіть неправди. Я ж бачу. У вас на обличчі все написано. Але тут ви помиляєтесь. Я ненавиджу будь-які скельця. І чорні теж. Я хочу дивитись на світ просто. Бачити його таким, як він є.

Дощ раптово перестав. З дахів злетіла зграя білих та сизих голубів, радісно хлюпалася в прозорій, ще нескаламученій калюжі. Над каштанами спалахнула веселка. Люди сипонули на вулицю. Галя зупинилася, підняла обличчя вгору. Григір зиркнув на неї. Вона милувалася райдугою.

– Отже, не все в світі погано? – тихо озвався вій.

– Ця краса ще більше підкреслює гидь людську, – заперечила дівчина.

– Навіщо ж тоді ви працюєте в лікарні?

– А чому б там і не працювати? – здивувалася вона.

– Лікувати гидь людську? – В тон їй запитав Григір.

– Ми лікуємо тіло, – сухо сказала дівчина. – Все інше – справа самої людини. А прегарні слова – полова. Невже й ви….

– Що?

– …полюбляєте їх?

– О ні. Але мені здалося, що ви занадто траурно дивитеся на світ.

– Не траурно, а справедливо. Коли бачу блощицю, то не називаю її метеликом. Не люблю фантастів за це. Вигадують прекрасне майбутнє, рожеві планети, осяйних людей. Де вони візьмуться, з кого? Нема ніякого розуміння причинності. З поросяти не виросте лев, з курки орел.

– Ви не любите фантастики?

– Оптимістичну – ненавиджу. А серйозну люблю.

– А які ваші улюблені книги?

– Ви будете сміятися.

– А все-таки?

– Конан-Дойль. Пригоди Шерлока Холмса.

– Правда? – зрадів Григір. – Тоді ми з вами однодумці. Я змалку люблю ці книги. А що вам у них подобається?

– Сам Шерлок, – замріяно сказала Галя, дивлячись на щебетливих дітей у сквері. – Справжній лицар.

– Чому лицар?

– Аякже. Одразу поспішає на поміч скривдженим. Про себе не думає. Зневажає небезпеку. І разом з тим знає ціну світові.

– Як? – Не зрозумів Григір.

– Хіба ви забули? Він скептик. Він знає, що люди підлі, нікчемні, заздрісні, брудні. А все-таки допомагає їм. Бо жаліє. Прекрасний герой.

– Криміналіст? – Ніби запитуючи, озвався Бова.

– То й що? – 3 викликом заперечила дівчина. – Нема брудної роботи. Аби на благо. Лікареві доводиться щодня мати справу з брудом. І педагогові. А тим більше – криміналістам.

– Це правда.

– Ага, згодні. Та що я кажу, ви ж юрист. І добре знаєте про все це. Слухайте, Григоре, – зненацька підскочила Галя, – а чому б вам не стати Шерлоком? Га? Це тобі не прокурор чи адвокат. Цікаво, інтригуюче. Погоня, переслідування, розкриття таємниці…

Хлопець відчув, як щоки починають палахкотіти. Чи вона щось знає, чи так, випадково? Що робити? Як вийти з ідіотського становища? Змовчати? Пізніше може статися катастрофа. Сказати – не знати, як вона зреагує!

– Я про це вже думав.

– Серйозно?

– Так.

– Це чудово! Тоді ви зможете написати розповіді про новітнього Шерлока. Бо сучасні детективи нецікаві. Поверхово, без психології.

– Треба ж мати талант.

– А ви пробували?

– Вірші. А прозу – ні.

– Я теж вірші пишу, – призналася Галя. – Тільки нікому не читаю.

– Чому?

– Нема подруг. Хіба своїй бабусі, так їй нецікаво. Недавно написала великого вірша.

– Про що?

– Про любов, – зітхнула Галя.

– Прочитайте мені? – попросив Григір,

– Спочатку ви мені.

– Гаразд. Тільки який з мене поет? Так, графоманство.

– Все’дно. Важлива не форма, а зміст. Коли читають друзям, все звучить інакше, ніж зі сцени.

– Це правда. Тільки де ж читати? Прямо на вулиці?

– Можна й на вулиці, – сказала вона. – Звернемо вбік, праворуч. Ця вулиця веде до зоопарку. Там тихо.

– Згода. Тільки спочатку зайдемо в кафе. Посидимо, пообідаємо. Я свої примітиви прочитаю вам за столиком, а ви – про любов – на вулиці. Домовилися?

– Домовилися, – ласкаво всміхнулася дівчина.

Вони зайшли до кафе. Сіли за крайнім столиком на відкритій веранді. Підкотилася повненька офіціантка, витягла з кишені блокнот, запитливо глянула на гостей.

– Обідати не буду, – попередила Галя. – Так що-небудь.

– Каву, – сказав Григір, – тістечка, яблука.

Дівчина схвально кивнула головою. Офіціантка відійшла. Григір подивився в очі своїй супутниці, радісно усміхнувся.

– Чому ви смієтесь? – здивувалася вона.

– Мені дивно…

– Що?

– Минуло менше години, а здасться – пропливли роки.

– І мені так здається, – прошепотіла вона. – Гарно. Ніколи так не було. Хіба що в дитинстві. Як мати мене пестила.

Григір завмер. Прикрив очі повіками. Знову між ними щось небезпечне, ламке, як кришталь. Дівчина дивиться па нього просто, безпосередньо, ніби на хмаринку в небі. Чому ж він такий тривожний? Чому тягнеться за ним проклятий хвіст?

Офіціантка принесла каву і тістечка.

– Читайте ж ваші вірші, – сказала вона. Він глянув у блакитні очі.

– Що ж вам читати?

– Що хочете.

– Гаразд. Тільки не смійтесь. Форма недосконала. Так собі – ритмічна проза. Мініатюри.

– Ми ж домовилися, Григоре…

– Про космічну вітчизну, – сказав хлопець.

– Що це означає? – здивувалася Галя.

– Невже не розумієте? Ми ж не лише Землею сформовані. Від Землі у нас дуже небагато – прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків…

– Збагнула, – лагідно усміхнулася дівчина. – Це дуже правильно. Та я гадала, що ви в це вкладаєте ще більш втаємничене значення.

– Може, й вкладаю, – загадково мовив хлопець. – Проте заждіть, послухайте…

 
Ми не діти Землі,
ми посланці небес.
Вже еони минули, як прийшли ми з безмежжя,
сповнені творчої сили.
Свій вогонь віддали
первозданній і дикій планеті.
Скільки мук і страждань,
скільки дивних містерій?!
Меркне спогад про рідну країну,
частокіл лабіринту все вище,
втома павутину плете
з ілюзорних туманних видінь.
Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками
на тривимірній сфері планети.
Інколи сняться йому чаруючі сни,
закликають летіти у невимірну глибінь!
І тоді Гуллівер посилає вві сні
міжпланетні ракети,
ніби пташок паперових.
О смішні і наївні видіння!
Прометею! Трусони скелю матерії,
до якої тебе прикував нещадний закон,
громом обізвися до братів – закутих титанів!
Ми ж прийшли – згадайте – з ясного безмежжя.
Ми – його діти!
Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни?
Про її неосяжну красу?
Зупиніться, хто юний духом,
хто старий духом, —
зупиніться і згадайте славне минуле
згадайте казкову блакить
свого прекрасного царства,
де народилися ми,
де ми зростали під лагідним поглядом
Великої Матері!
І вставайте!
На світанку вставайте, —
молоді й сильні,
відважні й непохитні!
Умийтеся сонячними променями
і починайте нове життя!
І починайте нове життя у невимірності волі,
бо земне існування твоє, Гуллівер, —
то лише мить сновидіння…
 

– Дуже цікаво, – сказала дівчина.

– Справді? – зрадів Бова.

– Справді. Але звідки у вас такі ідеї? Роздвоєність людської сутності, прагнення у невимірність…

– О, мені часто сняться химерні сни. – сказав хлопець. – Ніколи не збагнеш, звідки вони, чому?

– Я люблю слухати сни, – замріяно мовила Галя. – Є такі сни, у яких би хотілося жити.

– О ні, – заперечив хлопець. – Я не бажаю жити навіть у найкращих сновидіннях. Я хочу вибирати шлях свідомо, а не бути маріонеткою сну.

– А може, ваша свідомість – теж сон. І ваше вольове рішення – теж марення підсвідомості, – похмуро сказала Галя.

– Ну, це вже щось зловісне, – засміявся хлопець.

– Не стану сперечатись, а то ви втечете од мене. Краще прочитайте ще що-небудь. Мені дуже до вподоби, як ви читаєте.

Григір полегшено зітхнув.

– Тоді ще послухайте жартівливу мініатюру. Про ребро.

– Про яке ребро?

– Адамове ребро. Ось послухайте…

 
Господи, колись з ребра Адама Єву ти створив.
Яка нікчемна втрата для Адама. Зате який
здобуток! Яблуко пізнання Добра і Зла, любов
одвічна, глибини мук і втіх!
Господи, молюсь до тебе щиро – візьми у
мене дванадцять ребер, створи дванадцять Єв.
Нехай вони мені дадуть дванадцять яблук
із саду полум’яного Пізнання.
Прийди, прийди, о господи, бери у мене
ребра! Без них я обійдуся, але без Єв – нізащо!
 

Галя сміялася.

– Не стане у вас ребер – ніяка Єва не допоможе. Будете повзати, як медуза.

– Та це ж символічно, – захищався Григір.

– Тим більше. Символи повинні бути точні. Якщо вже в кого й береться ребро, тобто плоть, то це в жінки.

– Ого! Ви суворий критик.

– Та ні. Просто я не полюбляю сумнівних жартів.

– А мені здається, що без жартів взагалі жити неможливо. Можна збожеволіти.

– Не знаю як кому, а мені рідко який жарт подобається.

– Чому?

– Жартом найчастіше люди прикривають своє безсилля і трагедію. Життя трагічне. Трагічне в своїй основі, а вони сміються.

– Я не зовсім розумію вас, Галю, – тихо сказав Григір, торкаючись пальцями її руки. – Ви така прекрасна…

– Не треба, Григоре, – різко сказала вона. – Пробачте… але не треба так. Краще прочитайте мені ще що-небудь. Але не жартівливе.

– Добре, – сумно мовив Григір. – Прочитаю. Про рибалку.

 
Усі рибалки ловлять рибу вдень.
А мій товариш – ні.
Дивак: як тільки зорі спалахнуть у небі,
він вудлище бере і поспішає до озера.
Зірки вгорі. Зірки внизу.
Йому здається, що він пливе у вогняному безмірі.
Вітрила верб шумлять тривожно, несуть,
несуть незримий човник удалечінь.
Він закидає вудку. На ній немає гачка і черв’яка,
лиш слово чарівне рибалка промовляє, нанизує на
волосінь прозору.
Минає ніч. Рибалка терпляче сидить над океаном зоряним.
Чого чекає він? Кого?
Пливе світанок, зорі бліднуть, ховаються в блакиті
ясній. Рибалка згортає волосінь на вудку,
задумливо вертається додому.
Надвечір знову – безнадійний лов.
А може, все-таки почепиться хто-небудь на чарівне слово?
А може…
Сидить рибалка, пливе над зоряними прірвами.
Вітрила верб шумлять тривожно…
 

– Гарно, – сказала Галя. – І правда.

– Що правда? – Не зрозумів Григір.

– Безнадійний лов. Нічого не почепиться на волосінь рибалки. Даремно люди ждуть. Хіба що риба сама захоче.

– Яка риба? – здивувався хлопець.

– Бог, – просто мовила дівчина.

– Ви серйозно? – отетеріло запитав Григір.

– А чому б і ні?

– Ніколи не думав… що моя мініатюра збудить такі думки.

– Такі думки може збудити будь-який образ, – сказала Галя. – Навіть черв’як. Пам’ятаєте: «я червь, я бог»?

– Державін! Тільки ж ви…

– Що я?

– Невже вірите?

– Не те слово – «віра». У банальному розумінні у мене віри нема, в глибинному – є. Може, це не віра, а інтуїтивне знання.

– Я вражений.

– Тоді що ж? – насмішкувато запитала Галя. – Наші дороги розходяться? Чи, може, ви почнете мене перевиховувати? Приносити популярні атеїстичні книжечки? Водити в кіно?

– Галю!..

– Не будете? Тоді добре. Не бійтеся – я не сектантка. Не люблю лицемірних, забобонних зборищ, де в ім’я бога промовляється стільки хвали і куриться фіміам. Він уже давно б помер від нудьги й жаху. Мій бог схожий на вашу чарівну рибу, його не спіймаєш на гачок молитви або черв’як лестощів.

– Який же він? – обережно запитав Григір, ще не знаючи, який тон обрати в розмові з Галею.

– Не знаю. Він прекрасний – це я твердо знаю, вірю. Він герой і лицар. Він мовчазний і громовий. Він жалісливий і грізний. Він всесильний і незримий. Він скрізь і ніде…

– Це просто опоетизована людина, – сказав хлопець. – Ви створили в своєму серці ідеал. І поклоняєтесь йому…

– Може, й так. А може, й ні.

– Дивно… Як же тоді ваш скепсис?

– Який?

– А до людей. У людях безліч поганого – це правда. Але ж причина світу, отже, і всього, що в ньому, – бог? З скульптора питають за нікчемну статую, з шевця – за зіпсовані чоботи.

– А з бога – за потворний світ? – насмішкувато запитала Галя.

– Атож.

– Бог не має ніякого відношення до світу.

– Як так?

– А так. Ви ж освічена людина. Невже всесильний став би займатися творенням обмежених світів? Якихось кульок, планет та сонць, а тим більше мікроскопічних мурашок, які називаються людьми?

– Я вивчав десятки різних релігійних та філософських течій Сходу й Заходу. Більшість апологетів стверджують, що світ породжено волею творця, Логоса…