Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

– Ясно, – хором відповіли підсудні.

– Чудово. Присягатися не треба. Ви завжди порушували клятви. Так або ні. Прокуроре!

Підвівся високий худий хлопець в окулярах.

– Ніяких особистих емоцій. Факти, тільки факти.

– Буде зроблено.

– Захисник!

– Я, – озвалася гарненька білява дівчина, що сиділа поруч Галі.

– Сентименти відкинути. Захист повинен бути гуманний, але без слинявості.

– Ваша честь, – зауважила захисниця. – Що за термінологія?

– Я тут господар! – гримнув суддя. – Слухати і підкорятися. Інакше – виведу.

Захисниця розвела руками і сіла.

– Кілька слів по суті звинувачення, – сказав суддя. – Слухайте уважно. Підсудний Єгова звинувачується в тому, що: а) створив антагоністичний світ; б) кілька разів нищив його; в) безліч разів використовував свою могутність всупереч інтересам підлеглих йому істот. Підсудний Зевс– Юпітер звинувачується в тому, що: а) покалічив батька й узурпував владу над світом; б) скористався прихильністю Прометея, а потім шляхом обману прикував його до скелі; в) користувався небесними блискавицями не на благо світу, а для своєї потіхи. Підсудний Брама звинувачується в тому, що: а) створив ізольований від єдиного безміру світ, чим позбавив його можливості пізнати істину; б) будучи всемогутнім, залишав у біді великих героїв, а то й приходив на поміч узурпаторам і демонам; в) обманював двох інших членів божественного Тримурті – Шиву та Вішну, не кажучи вже про менших істот. І, нарешті, Людина звинувачується в тому, що: а) маючи свободу волі, протягом тисячоліть прислуговувала деспотам і насильникам; б) сіяла розбрат у людському суспільстві, чим затримала на тисячоліття еволюцію; в) використала могутні сили розуму, подаровані природою, не на благо, а для самознищення. Почнемо з Єгови. Підсудний Єгова!

– Слухаю.

– Хто ви такий?

– Бог. Єдиний і неповторний. Творець неба і землі.

– Хто ваш батько, мати?

– Нема таких. Я сам собі батько й мати. Я од віку сущий. Ще нічого не було, як я вже був.

– Де? – запитав суддя.

– Поза часом і простором. У сучасних категоріях мислення цього пояснити не можна, – пихато відповів Єгова.

– А потім? Що сталося потім?

– Я створив світ. Небесний і земний. На небі я створив ангелів, на землі – людей.

– Далі?

– Ангели повстали. Я їх скинув з неба. Люди согрішили. Я їх втопив.

– Ви діяли злочинно, Єгова! Ви порушили закон.

– Я сам собі закон, – зверхньо заявив Єгова. – Не може ж моє творіння вказувати мені, що правильно, а що неправильно?

– Дивна логіка, – хмикнув суддя, апелюючи до присутніх. – Отже, мати чи батько мають право вбити, втопити чи мучити, закатувати своїх дітей?

– Певне, що так, – погодився Єгова.

– Мораль юрського періоду, – озвався хтось із слухачів. – Етика рептилій!

– Ти-и-хо! – сказав суддя. – Виведу! Єгово! Ви визнаєте себе винним у порушенні Космічного Права?

– Ні, – відповів Єгова. – Такого права нема. Отже, нема чого на нього посилатися. Я володар сущого і не дозволю…

– Ну, це ми побачимо, – перебив його суддя. – Сідайте! Підсудний Зевс-Юпітер!

Підвівся бородатий велетень.

– Зевс-Юпітер, син Кроноса!

– Ага. Тепер син Кроноса! А що ти вчинив зі своїм батьком?

– Та… скинув його!..

– Ай-я-яй, – докірливо похитав головою суддя, іронічно поглядаючи на усміхнені обличчя присутніх. – Як же так можна, всесильний Зевсе? Піднімати руку на батька?

– А він сам винен, – похмуро сказав Зевс. – їв дітей своїх. І мене б з’їв, якби…

– Зажди! Виправдовуватися будеш потім. Що ти зробив з Прометеєм?

– Прикував його до скелі. У дуже гарному місці. На Кавказі. Все-таки субтропіки. Я ж не прикував його, скажімо, на хребті Черського, де вічна мерзлота, а в смузі курортів Гагра – Сочі. Що йому ще треба?

– Та ти, я бачу, ще й дотепник? – здивувався суддя. – Гм, доведеться й це врахувати! За що ж ти його прикував? Адже він твій брат і помічник. Допоміг тобі втихомирити стихії, перемогти титанів.

– А навіщо він дав вогонь тим кузькам, нечисті земній?

– Себто кому? – вражено запитав суддя.

– А смертним. Людям. Вкрав на небі, поніс на землю. І тим порушив закон Олімпу. Я – єдиний цар, а він мене не запитав.

– Бо знав, що ти не дозволиш.

– Тим більше. Отже, не я злочинець, а він. Я діяв правильно і тому не підлягаю суду.

– Прометей діяв за велінням серця. Він любив людей. А любов – найвищий закон.

– Дурниці. Абстракція. За що їх любити – людей? Нікчемні, сварливі, войовничі, непослідовні. Дати такій мізерії вогонь? О Кроносе, такого безумства я не чекав від Прометея, мудрого титана!

– Навіщо ж ти сотворив людей?

– Я? – Знизав плечима Зевс. – Що я – ідіот? Ваша честь, я їх не творив. Вони самі виникли.

– З чого?

– З глини. З бруду. З амеби. З матерії шляхом еволюції…

– Ти мені баки не забивай, – грізно перебив суддя. – Нічого тут читати ази діамату. Ти не викручуйся, олімпійський владико! Кажи відверто, признаєшся, що винен?

– Ні за які гроші, – похитав головою Зевс. – Людей не творив, Прометея не приковував до скелі. Він сам себе прикував!

Слухачі засміялися. Суддя постукав молотком.

– До речі, ваша честь, – жалібно озвався Зевс, – чи можна запалити? А то антитіла вимагають свого!

– Пали, Горгона з тобою, – буркнув суддя. – Я теж запалю, бо доки з вами, богами, впораєшся… Сідай, лобуряко олімпійський, жди свого часу.

Над головами поплив сигаретний димок.

– Брама, – проголосив суддя, пихкаючи цигаркою. – Підсудний Брама!

– Я, – підвівся Брама, притримуючи піраміду на голові. – Можна, я зніму головний убір? А то незручно.

– Валяй, – махнув рукою суддя. – Нам не форма твоя, а суть потрібна. Так. Хто ти і що ти?

– Брама, член Тримурті, божественної тріади. Ще є в мене брати – Вішну і Шива. А батько – Махадева, Великий Дух.

– Ти сотворив світ для себе? Відповідай!

– Так точно, сотворив. Тільки не я, а мої слуги.

– Але ж ти велів їм?

– Велів.

– Тоді не має значення. Ідея твоя. Значить, і злочин твій. Ти повідомив братів твоїх, Шиву й Вішну, про свій намір?

– Ні. А навіщо?

– Як то навіщо? Колегіальність! А то самостійно створив світосферу, замкнув її, щоб ніхто не бачив, що і як. Мало чого ти там натвориш! Що й сам Махадева не розбереться, не впорається! Далі. Коли Шива запитав тебе про новоствореиий світ, що ти йому сказав? Ти признався?

– Ні. Я сказав, що ніякого світу не творив. Але він сам підгледів. І вимагав, щоб я ліквідував. Його й треба судити. Бо я – творець, а він руйнатор!

– Інколи руйнатор прекрасніший за творця. Визнаєш себе винним, Брамо?

– Шукайте, ваша честь, дурніших! – обурився Брама. – Я протестую і вимагаю справедливості!

– Гаразд, сідай! Ніхто не визнає себе винним. Людино! Встань! Хто ти?

– Мисляча істота.

– Чим доведеш?

– Я мислю – отже, існую. Я існую – отже, мислю.

– Залізна в тебе логіка, – посміхнувся суддя. – Гаразд, приймаємо на віру. Поки що. Хто батько, мати?

– Мати – Природа, батько – Випадок.

– Випадок? – здивувався суддя. – Який же може бути випадок у світі, що підкоряється Закону Міри, Часу, Ваги?

– Не знаю, – розгубився підсудний. – Так казала мені мати.

– А ти з нею говорив?

– Намагався.

– Коротше кажучи, ти ще не знаєш, хто твій батько? Якийсь зальотний джиґун! Гаразд. Вік?

– Точно невідомо.

– Ясно. Бродяга ти, як подивлюся я на тебе. Чим займався?

– Скільки пам’ятаю – шукаю істину.

– Істину? – здивувався суддя. – А що це таке?

– Це відповідь на всі запитання.

– І ти її знайшов?

– Ні.

– А коли знайдеш?

– Буду розпитувати її про все. І так довічно.

– Химерні поняття в тебе. Ледацюга ти, а не шукач. Історія показує, що ти невпинно вів війни сам з собою, мурував тюрми, в’язниці для своїх братів, винаходив страхітливу зброю, щоб нищити, знущався над меншими братами – тваринами та рослинами, а також безжалісно вбивав їх, засмітив планету покидьками.

– Не тільки це, ваша честь, – заперечив підсудний. – Я і сіяв квіти, вирощував сади, ліси, будував прекрасні палаци, творив пісні. Я повставав за свободу, руйнував кайдани рабства. Я прагнув до космосу і шукав можливостей вирватися з тенет тяжіння. Я проповідував любов і хотів об’єднати рід людський у єдину сім’ю…

– Хотів, але ж не об’єднав, – заперечив суддя. – Визнаєш себе винним у порушенні Космічного Права?

– Ні.

– Сідай. Слово надається прокуророві.

Худий юнак підвівся за своїм столиком, солідно кашлянув. Бородатий священик хитрувато усміхався, уважно роздивлявся учасників інсценізації. Тільки блідий, з лихоманковим поглядом чорних очей баптист, насупивши густі брови, дивився під ноги. І Сергій Горениця був зосереджений і серйозний.

– Шановні судді, – сказав прокурор. – Шановні засідателі, присутні! Для когось боги – фікція, мара людської свідомості. І суд над цією марою їм здається профанацією, дитячою забаганкою. Для когось боги – трансцендентна реальність, і тоді наш суд – виклик верховній могутності, карикатура на повстання ангелів!

– Саме так, – хрипко й схвильовано озвався баптист. – Саме так, шановний юначе! Блюзнірство і невігластво! Ви користуєтеся незмірним милосердям бога, щоб плювати на нього. Але пам’ятайте, що плювки в небо повернуться до вас!

– Прошу гостей заспокоїтися, – ввічливо сказав суддя. – Їм буде надана можливість висловити свою точку зору. Прокуроре, продовжуйте.

– Шановний гість, – поклонився у бік баптиста прокурор, – помиляється, коли говорить про блюзнірство. Ми користуємося правом мислячих істот думати, порівнювати, аналізувати і приймати рішення. Якщо нам свободу дав творець, то не для того, щоб ми були маріонетками, бо для автомата досить примітивної програми. Якщо свобода волі є дарунок космічного безміру і еволюції, тоді тим більше вона потрібна для вибору путі.

Не будемо наводити доказів чи антидоказів існування тих або інших богів. Досить того, що вони існували й існують у людській свідомості. Досить того, що вони вели і ведуть мільйонні юрби людей до химеричної мети, спрямовуючи психічну енергію, океан волі, ураган найкращих почуттів, досконалі творчі сили, наукову думку на прислуговування гігантській касті жерців. Ці люди, стверджуючи реальність надприродних сил, ще ніколи науково не продемонстрували наявність володарів, яким вони буцімто служать! Тим більше ми повинні розглянути з точки зору космічного права, тобто права, якому підпорядковане все у безмірі, – права єдності, ту мету, що її ставлять перед людьми боги всіх релігій.

– Неприпустимо! – різко мовив баптист.

– Що? – Не збагнув прокурор.

– Отак змішувати політеїстичні релігії, або навіть пантеїзм, з вірою в єдиного бога – творця сущого!

– А яка різниця? – поцікавився прокурор.

– Неймовірна, – зверхньо сказав баптист. – Треба добре вивчити історію релігій. Поганські релігії Сходу і Заходу, ідолопоклонство, шаманство та інше – грубший чи тонший фетишизм, обоготворення стихійних сил. То фальшиві боги! І лише Ветхий Завіт відкриває людям вперше в історії дух живого бога – творця і вождя людей.

– Читали, знаємо! – м’яко мовив прокурор. – Дозвольте вести процес далі. Хай буде по-вашому, почнемо з Єгови – ветхозавітного бога. Біблія починає розповідь з творення Землі – нашої планети, а потім людини. Але церковна традиція передає нам легенду про створення перед тим небесного царства і ангелів. Що ж сталося потім?

– Падіння Сатани, – сказав баптист.

– Правильно, – підхопив прокурор. – Ось вам перше непорозуміння. Хто ж отой супротивник ветхого бога? Найпрекрасніший архангел, Люцифер-Світоносець. Чому він повстає проти Єгови? Церква каже: гординя! Звідки? Для чого могутньому космічному духові об’єднувати міріади ангелів для битви з творцем? Як пощастило їх об’єднати? З якою метою? Адже та мета повинна бути прекрасною, інакше непорочні ангели ніколи не посміли б виступити проти господаря неба!

Але залишмо ці питання. До нас дійшли тільки легенди, а легенди – то символи певних ідей, за якими може бути історична реальність. Далі. Деміург Єгова творить Землю і все, що на ній. Він ліпить людину і дає їй можливість жити щасливо й безтурботно. Разом з тим перед безвольною людиною постає спокуса – славнозвісне древо Зла й Добра. Ви всі знаєте, чим це закінчилося: прокляттям і появою смерті. Коротше кажучи, почалася кривава, бунтівлива, хаотична еволюція людства, яка триває й досі.

– Дозвольте мені, – зненацька озвався священик, ласкаво усміхаючись. – Я слухав, слухав… Цікаво, вельми цікаво… Що ж, можна й так розмовляти про вищі символи. Бог – милостивий батько, він прощає все. Проте – мушу по-дружньому застерегти – святе письмо не є белетристика, тим більше не науковий трактат. Це символічний виклад духовної історії світу. Кожен образ чи фраза – сокровенні, втаємничені…

– Криптограма? – запитав серйозно прокурор.

– Схоже, – згодився священик. – Щоб збагнути приховану суть тих символів, треба повірити в творця сущого, треба звучати на його нечутний голос. Інакше замість божого лика побачите грубого ідола або порожнечу…

– Дякую, – кивнув прокурор. – Я збагнув. Доводилося читати такі ідеї. Що ж, згодимося, що там символи. Але символи теж свідчать про суть творця. Милосердний творець, сповнений любові, ніколи не скористається грубими символами. Ви ж знаєте про силу слова, логоса. Духовна, інтелігентна істота завжди користується вишуканою, культурною мовою, тонкою образною системою, чарівними метафорами, чудовими притчами. А ветхозавітний деміург – клубок ревнощів і злоби. Ні, не згоден. Навіть за тими символами відчувається злочинна психіка і божевілля, доведене до глобальних або навіть космічних масштабів. Ветхозавітний творець не має права вести людей. Він повинен стати перед судом історії, перед судом Космічного Права. Я сказав!

Прокурор сів. Суддя постукав молоточком по столу.

– Хто хоче сказати?

Усмішка щезла на вустах священика, прозорі очі закрижаніли. Він розгладив бороду, гірко сказав:

– Мені шкода вас, друзі. Ви дуже розумні, ви інтелектуали, як тепер модно говорити. Ви переповнені інформацією. Знаєте все – від історії релігій до квантової механіки, від генетики до окультизму, від кібернетики до найновітніших гіпотез про походження Всесвіту. З вами тяжко сперечатися. Інколи – можливо. Тому я не хочу сперечатися. Та й істина не пізнається в суперечці. То – вигадка софістів. Істина – поза словами. Проте хочу дещо запитати. Ось ви тут руйнуєте релігійний світогляд. Проганяєте з своєї психіки творця, бога. Хочете ґрунтувати мораль, етику на людських законах, на громадській домовленості. Стверджуєте мету і смисл буття як вічне прагнення до розкриття таємниць природи. Заперечуєте безсмертя духу, виводячи його з рефлекторної здатності матерії до самопізнання. Гаразд! Але що далі? Людина – комашина серед неосяжності. Перед невимірними океанами часу й простору всі наші зусилля – ефемерні, облудні. Не лише єгипетські піраміди, а й сучасні синхрофазотрони чи термоядерні пристрої порівняно з вічністю – ніщо. Невже вам не страшно дивитися в небо – в зоряну прірву, яка поглине ваш прах, навіть не помітивши цього? Невже ви не розумієте, що ви залишаєтесь перед безоднею на самоті, без жодної надії подолати її?

– Та що це ви страхаєте нас? – скрикнула якась захоплена дівчина, стріпнувши білявою гривою. – Людство почало такий дивовижний штурм космосу, а ви… Ось уже люди на Місяці побували, а там – інші світи, далекі зоряні системи! Зустрінемо інших істот – побратаємося! Потім – Велике Кільце цивілізацій, про яке писав Єфремов…

– Сон, – сумно похитав головою священик. – Марні сподівання. Навіть учені пишуть, що розширення інформації про навколишній світ розширює разом з тим і коло непізнаного. Страшний парадокс! Вихід у космос ще більше підкреслює самотність людини. Кожен крок у безодню показує нові невимірні обрії. І ви не оволодіваєте ними, а бачите, як океан шириться і заливає вас. О ні! Людина неспроможна досягти берега істини без допомоги вищих сил!

– Дурниці! – Почулися голоси.

– Ні, не дурниці! – Несподівано втрутився в бесіду Сергій Горениця.

– Як так? – здивувалася білява дівчина. – І ви?..

– Заждіть, – махнув рукою вчений. – У тому, що гість сказав, є гірке зерно правди. Умноження інформації, посилення енергетичних пристроїв не наближають нас до оволодіння всім космосом.

– Але ж з кожним досягненням ми все ближче до істини?

– Ні, о ні! Що означає «все ближче» у безмірі? Це – пустий звук.

– То ви теж за віру в творця?

– Та ні, – усміхнувся Горениця. – До чого тут віра, коли людина має розум і волю? Є інший, немеханічний шлях оволодіння космосом. Не завоювання нескінченних просторів літальними апаратами (хоч це теж потрібно), а розширення наших почуттів і розуму у багатомірність світобудови, оволодіння простором і часом, виростання людини з обмеженої тримірної істоти – смертної і слабкої – у всемогутнього титана, який опанує безмірність, синтезує в собі всю глибинність макрокосму. Тоді здійсниться мрія древніх мудреців та філософів, атом дорівняється космосу, людина ототожниться з безмірністю. Друзі! Боги людей – лише небесний негатив нашого хаотичного земного існування. Космічна людина стане сином безконечності, дасть життя і мисль усьому сущому, виведе всіх істот з лабіринту необхідності у царство свободи.

– Незбагненно, – зітхнув священик, задумливо дивлячись на Гореницю.

– Філософська фантазія, – знизав плечима баптист.

– Поясніть, – попросив хтось із хлопців. – А то в абстракції воно гарно, а як конкретно…

– Поясню, – погодився вчений. – Коротко. Інше – додумуйте самі. Останні досягнення науки підвели нас до розуміння космосу як єдиного цілого. Але єдине ціле може існувати як імпульс, а не як інтеграція систем, часток. Тут протиріччя з теорією відносності, яка обмежує швидкість причинності швидкістю променя. Деякий час гадали, що квантовий бар’єр – 300 000 кілометрів на секунду – не буде перейдений. Таким чином космос залишається непізнанним, бо обмежена швидкість у безмежності створює перед читачем нездоланний мур. Пізніше виникла ідея миттєвої взаємодії поза часом і простором. Експерименти в космосі з фазовими кванторезонаторами показали, що Всесвіт має, окрім відомих нам взаємозв’язків часово-просторових, більш глибинну взаємність.

– Як це можливо? – Не стримався прокурор. – Все ж таки є міріади часток, зірок, планет, істот. Яким чином може між ними бути миттєва, надчасова взаємодія? Адже сигнал все’дно повинен передаватися в якомусь середовищі, хоча б у вакуумі, долаючи мільярди світлових років?!

– То механістичні уявлення середньовічних учених, які передали нам у спадщину примітивний логічний апарат мислення. Не буду заглиблюватись у хащі софістики. Наведу такий приклад: зображення на екрані телевізора тчеться одним променем за якусь частку секунди. Вчені припускають, що й Всесвіт зіткано одним-однісіньким атомом (ясна річ, я мовлю не про наш атом, а про невідому нам елементарну енергетичну частку). Життя того єдиного атома і тче мозаїку вселенської еволюції. Таким чином, все суще тотожне, бо несе в собі імпульс спільного атома. А час і простір – лише ритміка, проявлення, хвилі еволюції. Мисляча істота може і повинна оволодіти секретом цього праатома. Йдучи за ниткою, з якої ми зіткані, ми можемо свідомо охопити весь космос, розширити свої почуття і пізнання до нескінченності.

– Якась наукова релігія, – скептично зітхнув баптист. – Але без любові, без віри, без надії. У нас є батько, є творець. Отже – сподівання, що десь можна спочити від хаосу буття.

– Це правда, – кивнув Горениця. – Нам ніде спочити. Ми – вічні птахи! Нам ніде прихилити голови, бо буття – то нескінченний політ. Проте ви помиляєтесь. Завдання, про яке я сказав, не можна здійснити без любові. Треба дуже любити людей, світ, кожну квіточку, щоб піти на такий божевільний крок. Божевільний з точки зору «нормального» глузду. Але треба йти! І ми підемо! Нова людина повинна народитися від нас, як ми народилися із тваринного світу! Ви знаєте, що буває, коли в лоні матері затримується плід?

– Мертвороджене дитя, – сказав Григір.

– Так, – гостро глянув на нього Горениця. – Передчасне народження – теж катастрофа. Отже, потрібне трепетне очікування, щоб людство вчасно народилося в нове буття…

…Григір та Галя вийшли на вулицю й рушили до дніпровських схилів. Над лівобережжям котилися тумани, фіолетовою млою наливалося небо.

– Тобі сподобалось? – Заговорив Григір.

– Горениця гарно сказав. Він мені чимось близький, ніби знайомий…

– Мені теж.

– А судді не сподобалися. Розумні хлопці, але ж це наївно! Самі ж люди понавигадували богів, а потім починають їх судити.

– Це тільки жартівливий прийом.

– А мені сумно. В усіх цих кавеенах, різних дискусіях є якась штучність. Нема органічності, природності. Як, наприклад, у квітів, птахів, у сонця чи в зірок. Там, де є природність, не може бути дискусій. Про що можуть дискутувати квіти? Або орли? Летімо, брате, – ось єдине слово. А то – змагаються, хто мудріше скаже, хто більше знає, пам’ятає. Хіба мудрість у пам’яті? Чи в дотепності?

– А в чому ж, Галю?

– У простоті, в щирості. Я це відчуваю, але… довести не можу. Та й чи треба? Те, що можна довести, – неправда.

– Парадоксально, але цікаво. І, мабуть, вірно… Давай, Галю, зайдемо до ресторану. Завтра ж я їду.

– Їдеш? – Захвилювалася Галя. – Аж на два тижні? Так надовго?

– Відрядження, – зітхнув Григір.

Знову повинен обдурювати. А вона говорить про щирість. Як припинити цю недостойну комедію?

Григір замовив сухого вина, цукерок, яблук. Наповнив келихи. Галя взяла келих у долоні. Подивилась на світло, всміхнулася.

– Традиція. Але приємна. За твоє повернення. За успіх.

– За любов, – сказав Григір. Вона заперечливо похитала головою.

– За любов – не можна.

– Чому?

– Тому що вона поза всім утилітарним. Можна бажати багатства, успіху, здоров’я, але любові… ні! Вона приходить сама. І йде геть теж сама. І ніщо не поверне її.

– Тоді, – мовив Григір, – тоді вип’ємо за те, щоб вона не пішла. Вона тут. Зі мною… Правда, Галю?

– Правда, – просто сказала. – Вона тут, невидима. Як мені хочеться зберегти її.

За два тижні Григір повернувся до Києва. Шеф зустрів його радо, але стримано. Одразу сказав:

– Доведеться тобі знову братися за ту справу, голубе.

– За яку? – Не зрозумів Григір.

– Попередню.

– Але ж він з’явився…

– І загубився. Справа надзвичайно ускладнилася. Його вбито.

– Як? – Аж скрикнув Григір.

– Не кричи, – сердито перебив шеф. – Не баришня дореволюційна, а криміналіст.

– Але ж він був у в’язниці?

– Його випустили. Виявилось, і дуже швидко, що він не винен у розтраті. Головбух там попрацював після його зникнення. Тоді його запитали, де він був? Курінний заявив, що був на тому світі.

– Як?

– Що чув – те передаю. Ну, його сюди, туди, навіщо, мовляв, брешеш? А він одне: був на тому світі. Ще й захопив з собою сувенірчик. Келих. Прозорий, дуже тонкої роботи. Майже невидимий. Келих узяли, почали аналізувати. Знову до нього: де взяв? Хто тобі його дав? Чи не за кордоном був? Він своє: на тому світі. Коротше, якась буча знялася з приводу келиха. Точно не знаю. Його в психіатричну. В Павловську. Там обсервували. Кажуть, здоровий. І ось раптом звістка. З Інституту фізики дзвонять: пропав келих. Я туди. Кажуть: велика цінність. Треба знайти, повернути. Станьте чаклунами, магами, а знайдіть. Дуже мудрі вони! Де його тепер шукати? Повертаюся – ще один сюрприз. З лікарні повідомили, що герой цієї історії зник.

– Куди? Ви ж сказали, що він убитий.

– Зажди. За дві години органи міліції сповістили, що на Брест-Литовському шосе, за Святошиним, знайдено два трупи.

У Григора защеміло серце. Затамував подих.

– Чому два? Хто другий?

– Оце і є найдивніше, – суворо сказав шеф. – І, може, найстрашніше. Вбито батька й… дочку.

– Галю?! – несамовито закричав Григір.

– Її, – скупо підтвердив шеф. – Без істерики. Вперше чуєш про смерть?

– Галю вбито… – Тупо повторив Григір. – Як же так? Як же так?

Він заплакав.

– Е, хлопче! Ти, я бачу, не тільки виконував завдання, а й…

– Так, покохав її! – 3 відчаєм сказав Григір. – По-справжньому! Невже це злочин? Невже не маю права?

– Голубе, – замахав руками шеф. – Маєш право! Маєш! Гм. Тільки дивно все це… Ну, гаразд. Візьми себе в руки, їдьмо!

– Куди?

– До моргу. Подивишся. Треба, щоб і ти підписав акт. А то бабусю викликали, як її? Григорук? Так вона заливається сльозами і не може слова вимовити. Глянула і заголосила: «Ой, ти моя сиріточко, та що ж вони з тобою зробили?» А потім знепритомніла. Подивишся ще ти. Для точності.

Шеф узяв очманілого Бову під руку, повів до машини. Хлопець сидів біля начальника, байдуже дивився на велелюдні вулиці. Що йому тепер праця, дискусії про богів? Згасло світло. Довкола лише пітьма. Вона була – цілий Всесвіт.

У морзі їх зустрів черговий у білому халаті. Григір з жахом поглядав на непорушні тіла, покриті простирадлами. Сині ноги, розкраяні черепи. Це те, що було життям. Яке безглуздя! Невже й вона?.. Невже й вона?..

– Дивись, – сердито прошепотів шеф.

На мармуровій плиті лежало дівоче тіло. Навіть смерть не вбила краси. Судорожно витягнуті вздовж тіла руки, на обличчі сліди мук. Григорій схилився над нею, не вірячи власним очам. Не вона! Не Галя! Дуже схожа, але не вона!

Манікюр. Ліловий. А Галя не робила. І нігті довгі. Медикам таких не можна. Підфарбовані очі, а Галя не фарбувала. Ні, ні. Це не вона!

– Не вона! – хрипко сказав Бова, схвильовано дивлячись на шефа.

– Як то «не вона»? – розгубився шеф. – Ти точно знаєш?

– Точно.

– Тоді це ускладнює справу. Документи при ній були на ім’я Курінної. Документи справжні, не підроблені. Хто ж вона? І де Курінна? її вкрадено. З якою метою? Тут діяв не простий злочинець. Батька вбито, дочку вкрадено. Замість неї вбито схожу на неї. І все це заради келиха? Що ж він означає?

– Тисяча вузлів, – прошепотів Григір.

– Доведеться тобі їх розв’язувати.

– Буду, – відповів Григір, відчуваючи, як у серці народжується іскра надії. – Я її знайду й під землею.

– Мабуть, це складніше, мій друже, ніж під землею, – задумливо промовив шеф.

Вони попрощалися з черговим і вийшли з моргу. Зупинилися біля машини.

– Ось що, – сказав шеф. – Сідай і катай до Павловської лікарні. Йди до головного психіатра. Розпитай про Курінного. Про той світ, про чорта, демона, про що завгодно. Ти розумієш? Нас цікавить усе, що зв’язане з ним. Учені знехтували його розповіддю, а ми не маємо права. Ти розумієш?

– Розумію.

– Бувай. Я жду. Ось та справа, про яку ти мріяв. Рушай. Я доберуся трамваєм.