Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

Галя перехилилася через борт, задивилася на піну перед носом теплохода, тихо, майже пошепки продекламувала:

 
Знову томління. Сумніви знову.
Іскри на хвилі ріки.
Погляду чари.
Магія слова.
Доторк руки.
 
 
Пестощі сонця? Чи подих безодні?
Мить
чи політ назавжди?
Тиша – учора, буря – сьогодні!
Звідки? Куди?
Марево давнє.
Мов сновидіння.
Щось існувало, було.
Попелом часу серця квиління
Вже занесло.
 
 
Може, воскресне? Може, розтане
Крига байдужості знов?
Вечора промінь?
Сяйво світання?
Зло чи любов?
 

– Звідки це? – тихо запитав Григір.

– Вночі написала…

– Чому такий сум?

– Не знаю. Дивно, правда? Ніби щастя майнуло…

– Ви сказали – щастя, Галю? – спалахнув Григір.

– Так, Григоре, – ясно глянула йому в очі дівчина. – Але звідки ж сум? І тривога… І біль. Якесь передчуття.

– Може, минуле?

– Що?

– Кажу, може, в минулому у вас було щось трагічне?

– Було, – важко зітхнула дівчина.

– Ось воно і нагадує. Ви боїтеся, щоб не зникло щастя, щоб не повторилось минуле.

– Не знаю. Моє серце ніби крижинка тепер…

– Галю! Не можна ж так…

– Як?

– Вічний трагізм. Поділіться зі мною вашим горем. Ми ж тепер друзі. А з друзями все пополам.

– Слова, – сказала Галя. – Наївні слова. Навіть найближчий друг не візьме на себе чуже горе…

– Чуже… А якщо воно стане не чужим?

– Не знаю. Не певна.

– Розкажіть.

– Про що? Справа не в подіях. Події банальні, Григоре. Була сім’я. Батько, мати. Веселощі дитинства, мрії, захоплення. Вірилося в найсвятіше, малювалося в уяві найромантичніше. Потім батько зник…

– Зник? – неспокійно перепитав Григір. – Як зник? Куди?

– Невідомо куди. Поїхав на полювання. І не повернувся. А пізніше його звинуватили в розтраті. Нас виселили з квартири. Ті самі люди, які усміхалися, клялися в дружбі – о гидота! – ті самі пізніше не подавали руки, не віталися. Мама не витримала такої зміни, вона занадто вірила у непорушність авторитету батька, у свою забезпеченість. Химера. Я пізніше збагнула, що все було ілюзією. Мама вмерла. А я… Навіть в інтернаті – донька злодія, злочинця! А пізніше мене допитували. Де батько? Куди він зник? Я клялася, що нічого не знаю, я плакала, просилася… Я хотіла, щоб вони розшукали його, адже я сирота… А вони не вірили. Ніхто не вірив. Зачинялися двері довіри, дружби, надії. Морок у душі… А тут ви…

– Я, – машинально повторив Григір, стискуючи руку дівчини.

– Ви. І нова надія. Я страшенно боялася, щоб знову не повернулося минуле. Я знаю: в мені поселилася зневіра. Я незлюбила світ. За що мені його любити? Знаю: є хороші люди. Але вони в абстракції. А так хочеться тепла, ласки, надії. Григоре, пам’ятаєте, ми жартували про Шерлока? Станьте криміналістом, розгадайте мою загадку.

Григір почервонів від несподіванки, закашлявся. Боже, яке безглузде становище. Ось і наступив час. Треба брехати або казати правду. Брехня – мука. А правда – знову удар для неї. І, може, удар назавжди!

Він пересів наперед, затулив дівчину од вітру, турботливо сказав:

– Вам холодно. Давайте загорну вас плащем.

– Дякую, – просто сказала дівчина. – Мені добре.

Юна сусідка заздрісно глянула на Галю, з жалем зітхнула, пішла вниз. Тільки старий рибалка байдуже курив самокрутку, спльовуючи за борт.

– Я неодмінно зроблю те, про що ви кажете, – прошепотів Григір. – І не колись… а тепер.

– Тепер? – здивувалася Галя.

– Тепер. Я познайомлюся з справою вашого батька, попрошу, щоб мені дали дозвіл на розшуки.

– Хіба так можна? Студентові?

– Можна. Як диплом, – збрехав Григір. – Мене теж зацікавила ця справа. Таємниця. Людина зникла, мов крізь землю провалилася. Ніяких знаків. Або його вкрали, або…

– Вкрали? – знизала плечима Галя. – Навіщо?

– Може, розвідка.

– Та що ви? Кому він потрібен?

– Всяке буває. Ми ж нічого не знаємо. У всякому разі – візьмуся за цю справу. Рано чи пізно.

Дівчина потиснула йому руку, вдячно глянула в очі. Григір полегшено зітхнув. Пронесло. І навіть наведено місточки,

Тепер уже треба менше брехні. Якщо вона й знатиме про мою участь у справі, то це ж за її проханням. І все-таки містифікація! Нема повної ясності.

Теплохід причалив до піщаного острівця. Серед високих плакучих верб стояла хатинка куговщика, червоніли свіжопофарбовані бакени. На борт зійшла старенька бабуся – певно, дружина куговщика, який стояв на березі і кричав:

– Дивися ж, не забудь пляшку! Та дінатуру на ноги! Чуєш?

Капітан засміявся, виглянув у віконечко.

– Що, старий, ревматизм замучив?

– Еге, – привітно відповів куговщик, підморгуючи сивим вусом. – Заїдає. А хильнеш стакан – одійде трохи!

– То ви не для розтирання? – здивувався капітан.

– А який же дурень розтирає? – В свою чергу здивувався куговщик. – Нутро продезинфікувать – це діло! А виливать на себе? Нє, це не-рен-та-бельно! О!

Пасажири реготали. Григір запитливо глянув на дівчину.

– Може, зійдемо тут? Погуляємо. А теплохід повернеться – поїдемо до Києва.

– Згода, – кивнула Галя.

– Капітане, хвилиночку заждіть, ми зійдемо… На зворотному шляху причалите?

– Причалимо, – змовницьки моргнув капітан. – Дивися ж, хлопче!

Галя почервоніла, метнулася до трапа, перебралася на піщану косу. Григір тим часом купив у буфеті паляницю та ковбаси. Загорнув усе це в цупкий папір. Підійшов до Галі. Теплохід поплив далі.

Куговщик зацікавлено розглядав непроханих гостей. Хитрі очиці під сивими волохатими бровами були гострі й насмішкуваті.

– Ну, драстуйте! Чого це вас принесло сюди?

– Погуляти, – миролюбно сказав Григір. – Дуже гарний острівець.

– Еге ж, – згодився дід, чухаючи п’ятірнею кудлату голову. – Острів чистий. Не запаскуджений. Не те що в городі. Гуляйте, я не перечу. А хто такі будете?

– Студенти, – сказав Григір. – Ось вона – лікарка.

– Та ще не лікарка, – усміхнулася Галя. – Майбутня лікарка.

– Ага. Це добре, – схвально мовив дід. – Вольних багато, є кого лікувати. Добру професію, дочко, вибрала. Ось мене, приміром, чиряки заїли. Що виведу одного – другий насідає. Інколи таке висядеться на шиї, що й голови не повернеш. Чим, як ти думаєш, можна вивести?

– Важко так сказати, – відповіла Галя несміливо. – їжа у вас, мабуть, одноманітна. Простуда вічна. Вітамінів не вистачає. Та ще, може, випиваєте.

– Буває, – усміхнувся дід. – Без цього не можна. У нас така робота. Не вип’єш – пропав. Мо’, хочете по п’ятдесят? У мене чекушечка зосталася.

– Та що ви, діду? – зніяковів Григір. – Не треба.

– Чого? Я від щирості. Мені баба ще привезе. Чарочку смикнеш – наче в рай попадеш!

Григір і Галя переглянулися, засміялися.

– Рибки в’яленої спробуйте, як пити не хочете. Сам ловив, баба в’ялила. Сита рибка, смачна. А звати мене Харитоном. Харитон Сергійович Бубон. Що, смішне прізвисько? То діда мого так дражнили. Любив багато базікати, царство йому небесне. От на вулиці і дражнили Бубоном. Дід базікав, а я мовчу, і все’дно прізвисько залишилось. Ну, нічого, хай хоч і горшком прозивають, аби в печі не сидіть. То як же, голубонько-королівно, до кумпанії пристанеш? Ви панські, мо’, й не звикли, погребуєте простим дідом?

– Та що ви? – розгубилася Галя. – Яз радістю…

– А коли з радістю, то прошу, – гостинно показав рукою дід у бік хатинки. – Там затишок. А сонечко вигріє земельку, тоді погуляєте, діло молоде… Хе-хе…

Рушили від берега. Неторканий пісок співав під ногами. Дід поспішив до своєї оселі, відчинив двері, зігнувшись, зайшов у хатину.

– Мені ще ніколи не було так гарно, – прошепотіла Галя.

– І мені, – озвався Григір. – Просто і любо.

Вони зайшли до куговщика. Залізна койка, заслана сірою ковдрою, стіл, кілька стільців. У грубі палахкотів вогонь. На стіні з плаката усміхалися космонавти. На другому плакаті – повновида доярка у білому халаті обнімала теля. Внизу текст: «Я надоїла по чотири тисячі літрів молока від корови. А ти?»

Григір усміхнувся. Дід перехопив його погляд, задоволено кахикнув.

– Весела картинка. Гарна молодиця. Як нема баби – мені сумно. То я дивлюся на плакат, згадую молодість. Моя баба – як була дівкою – точна копія! Як іде, бувало, – земля двигтить. А тепер дівки пішли дрібні, сухоребрі, нікудишні. І взятися нема за що.

Галя засміялася, Григір зніяковів. Дід порався біля судничка.

– А що, неправду кажу? Ні коси, ні виду, ні одежі путньої. Поначіпляють клаптиків на себе, наче купити нема за що шматка матерії. Колись було! Корсетка оксамитна, груди – як гора, вишита сорочка, спідниця – як парашут. Та ще вінок! І погана дівка, а в такому вбранні хороша. Мов весняночка. Аж поцілувати хочеться! А теперішні – господи боже ти мій! – скіпками гидко взяти, наче після тифу, обстрижені, замучені, курять… Ти, дівко, часом не куриш?

– Ні, ні, що ви! – замахала руками Галя.

– Слава богу! Жінка, яка курить, вже не жінка, а димар, жлукто для виварки. Ну от, прошу до столу. Ху, прокотилося, аж до ніг достало! їжте, їжте рибу! Так про що я? Ага, про дівок. Канешно, я не про всіх. Ось, приміром, ти, дівко, гарна. Чого там соромитися – гарна! Не гірша від колишніх. І па твар красива, і є на що подивитися. Худорлява, ну то нічого, м’ясо наросте, як чоловік жалітиме. Ти ж хлопче, чоловік їй?

– Ще ні, – закашлявся від несподіванки Григір, уникаючи дивитися на Галю.

– То будеш, – заспокоїв дід. – Пара добряча. Так ти жалій її, бо нема нічого кращого від приязної та щирої жінки. Доки в неї серце не затруєне, вона тобі і опора, і щастя, і… коротше кажучи, жінка – все… Ось моя баба. Якби не вона, я б пропав. Пропав би, як руда миша. А вона мене тримає на світі.

Галя з Григором слухали куговщика, який розводив свою філософію перед вдячними слухачами, закушували в’яленою рибою, дивилися одне одному в очі… Не мало значення, про що іде бесіда, з ким. Вони разом, довкола весна, ласкавий усміх неба. Серце кличе, жадає чогось незвичайного.

Минула година… чи дві.

Дід схаменувся, глянув на великий стінний годинник.

– Ой, заговорився я з вами, а мені ще треба фарбувати куги та пізніше світити. Гуляйте ж на здоров’ячко, вибачайте, коли що не так.

– Ой, спасибі, дідусю! Що ви? – щасливо озвалася Галя. – Нам у вас чудово!

– А коли так, то спасибі й вам, що потішили старого, бо я ж теж радий хорошим людям! То бувайте ж! Хочете – спочиньте на ліжку, а хочете – гуляйте!

– Ми погуляємо.

– То й добренько.

Вони вийшли, помандрували в зарослі. Хиталася земля, феєрично блищала гладь ріки. Галя притулилася до стовбура верби, шкарубкого, волохатого. Обняла його. Заплющила очі, ніби прислухалася до нечутного голосу.

– Дивно.

– Що, Галю? – ніжно запитав Григорій.

– Щастя. Ради нього люди воюють, страждають. Його шукають у мандрах, у подвигах. Заради нього запускають ракети, будують машини, клопочуться за квартиру. А може, то все химера? Ось я тепер щаслива. Дуже щаслива.

– Галю…

– Заждіть. Я все скажу… Щастя – єдине мірило і критерій. Ради нього ми прагнемо кудись у неоглядну далину, в майбуття. А може, це фікція, химера? Воно не десь, а тут. Поруч з нами. Оця дивовижна, неповторна мить… Зараз, тепер… Як її зберегти? І, може, дружинник Київської Русі чи Спартак були щасливіші за нас. І, може, дівчина-полтавчанка, яка чекала козака з походу, була на сто голів вища від нас у своєму чеканні, стражданні і щасті. Вона жила повнішим, глибшим життям, ніж ми. Ми занадто багато хочемо. І не досягаємо бажаного, і відчуваємо себе нещасними. А щастя сидить у куточку, просте, непомітне, і хоче, щоб на нього звернули увагу. Прийдіть, нагніться, візьміть…

– Галю, як хороше ви сказали…

– Правда? – заясніла вона, торкнувшись пальцем його руки. – Правда. Я теж відчуваю щось схоже. І снилося мені таке саме.

– Снилося? Ви обіцяли розповісти, – згадала вона. – Я чекаю.

Він узяв її руки, притиснув до грудей і почав розповідати. Вона зачаровано слухала. А коли скінчив, нетерпляче скрикнула:

– Далі! Далі…

– Що далі?

– Що з ними сталося? З вами?

– Не знаю. Я прокинувся.

– Треба знати, – схвильовано сказала вона. – Це дуже важливо.

– Чому? – здивувався Григір.

– Не знаю… Але відчуваю. Якийсь дивний зв’язок з нашою долею. Звідки це у вас? Чому?

– Фантасмагорія, – невпевнено сказав Григір.

– Така чітка?

– Не знаю. А може, образи якогось іншого світу. Близькі мені психічно. Академік Наан, естонець, вважає, що поруч з нами існує безліч світів. Вони для нас невідчутні, незримі, але ж вони є. Там вирує своє життя, свої конфлікти й трагедії. Може, цей сон – відгомін тих подій? І взагалі – багато людських снів, які не схожі на земну реальність.

– Чарівна гіпотеза, – прошепотіла Галя. – Я б хотіла, щоб вона була реальністю. Але ваш сон… Ви там відчували себе криміналістом. Цікаво, все-таки є якась спорідненість. А я… Мене ви там пам’ятали?

– Ви – це Громовиця, – тихо сказав Григір. – Я відчув.

– Чому ж ми не разом у тому світі? – сумно запитала дівчина.

– Не знаю. Зате тут ми разом.

– О, якби так було завжди, – з мукою мовила Галя. – Я так чекала любові.

Він обняв її, припав до вуст, – тремтливих, гарячих. І стогін, і сміх, і курликання журавлів – все злилося в єдину симфонію щастя. Не минуле, не майбутнє! Вічна мить. Невідчутна і єдино суща. Зберегти її, затримати, увічнити.

Спливав безжалісний час. Григір випивав сльози на очах коханої, цілував холодіючі пальці. Сонце сідало за обрій, тьмяніло, наливалося багрянцем.

Вони попрощалися з дідом, обіцяли навідуватися. Зворотним рейсом теплохода дісталися Києва. Григір провів Галю до вулиці Покрученої. Вони ще довго стояли під каштаном, милувалися місячним маревом ночі.

– Пора, – нарешті зітхнула Галя. – Я вже піду…

– Ще трохи…

– Смішний, – погладивши плече Григора, прошепотіла дівчина. – Хочу залишитися на самоті, хочу все пережити знову. Це – незабутнє.

– Коли знову побачимось?

– Коли бажаєш. Хоч завтра.

– Тоді завтра. Підемо до товаришів моїх. Буде цікава зустріч. Дискусія. Ми її назвали «Суд над богами». Буде бій. Прийдуть віруючі, атеїсти, філософи, кібернетики.

– Це що – для мене? – Відсторонилася Галя, пильно дивлячись в очі хлопцеві. – Щоб перевиховати?

– О ні! Це заплановано давно. Цікавий експеримент. Питання Космічного Права. Не пожалієш, якщо підеш.

– Гаразд, – усміхнулася Галя. – Піду. Аби з тобою. Зажди, несамовитий. Ти зацілуєш мене… Прощай.

– До зустрічі. Завтра о п’ятій вечора. Біля Володимира.

Вона розтанула серед кущів. Рипнула хвіртка. Загавкав сусідський пес. От і все. Нема. Лише пам’ять зберігається в серці, як свято, доторк її вуст ще горить на вустах.

Григір повернувся додому десь після півночі. Дід Микита сидів на ліжку, невдоволено крутив головою, смалив люльку.

– Парубкуєш, Григоре? Дивися, щоб тебе не обкрутила якась жучка!

– Не обкрутить, – пообіцяв Григір, поспішаючи до своєї кімнати. – Моя дівчина з казки.

– Всі вони з казки. Доки гуляють. А потім драконами стають. Кахи-кахи.

Григір роздягнувся, шаснув під ковдру, солодко заплющив очі, щоб згадати все, що сьогодні з ним сталося. Щоб знову й знову пережити чари перших обіймів. Та ось підкрався потік інакобутніх образів, непомітно захопив у невблаганні щупальця, кинув Григора у простір, у видиво нетутешнього життя. І знову Бова жив у далекому світі, знову став Меркурієм, космослідчим системи Ари.

Минуло багато циклів. Дуже багато.

Аріман виконав свій космотворчий план. Деміурги та Космократори в тримірній безмежності, на обраній для експерименту планеті, запрограмували еволюцію. Наближався кульмінаційний час. У новому світі з’явилася людина.

Система напружено очікувала: що станеться? Хто переможе – Аріман чи Горикорінь? Хоч група Багатомірності й була ізольована в Тартарі, світ Ара знав про трагічний випадок на конгресі. Ширилися тривожні чутки, люди ждали незвичайних подій.

Синоптики повідомили: психічна потенція Ари різко підвищилась. У єство арян вливалися вкрадені сили новонародженого світу. Аріман радів, його прихильники святкували перемогу, але всі вчені системи Ари знали: бумеранг неминучий! Страх заважав їм сказати правду Головному Координаторові.

Меркурій тяжко занедужав. Психічна двоїстість розривала його. Давня вірність Аріманові й любов до Громовиці руйнували душу космослідчого. Він послався на втому й усамітнився на далекому секторі. Спочивав, думав, шукав рішення в складній ситуації. Він ще не міг сам збагнути, хто діяв правильно: Аріман чи Горикорінь. Де істина? Благо рідної системи будь-якою ціною чи самозречення в ім’я вищих ідеалів?

Та ось раптом Меркурія викликав Аріман. Наказ був суворий, недвозначний: прибути терміново, невідкладно. Космослідчий вилетів до Головного центру. Аріман зустрів його в шлюзі, чого ніколи ще не було, повів до особистого мікро-Тартара. Замкнувши поле, залишившись з Меркурієм, він тривожно сказав:

– Сталося несподіване…

– Що?

– Група Багатомірності зникла.

– Звідки і куди? – спантеличено запитав Меркурій.

– Звідки – ти знаєш, – роздратовано сказав Аріман, наливаючись гнівом. – З Тартара, куди я велів їх замкнути. А куди – про це повинен сказати Меркурій, космослідчий Координаційного центру. Тобто ти! Справа надто серйозна.

– Вони розімкнули Тартар? – здивувався Меркурій. – Хто їх допустив до енергосистеми? Що говорять біосторожі?

– В тому й суть, що вони нічого не говорять. Поле Тартара не порушувалося ніде. У Космократорів не було жодного робота-помічника, жодного пристрою. За ними спостерігали психосиноптики. Їхній психопотенціал перебував у межах Тартара до того часу, доки біоревізори не зчинили тривогу. Коли сторукі ввійшли до Тартара, Космократорів там уже не було.

– Може, самознищення? – прошепотів Меркурій, холонучи від передчуття чогось трагічного, невідворотного. Ось вона – нова ступінь конфлікту. Що тепер зупинить саморозклад системи? Найкращі сили світу вступили в протиборство. Громовице, дівчинко моя, де тепер шукати тебе? На яких стежках нескінченності?

– Самознищення? – перепитав Аріман. – Ні, не думаю. Навіть фізичне самознищення не може зруйнувати психопотенціалу. Він залишився б у межах Тартара. Ти ж знаєш, що жоден ерг енергії не може вийти за межі циклічного гравіополя. Контроль показує: вони проникли за межі Тартара. Вони перебувають невідомо де. їх немає на жодному секторі системи Ари, локація простору не відзначила ніякого зайвого польоту…

– А телепатичне поле? – З надією запитав Меркурій.

– Теж нічого. Ніби вони не мислили. Це мене найбільше вражає.

– Арімане, – схвильовано озвався Меркурій. – Може, ти помилився тоді?

– Коли тоді? – напружено перепитав Аріман.

– На конгресі.

– Що ти хочеш сказати?

– Може, Горикорінь мав рацію? І треба було врахувати його думку?

– І поставити під сумнів авторитет центру? – зловісно запитав Головний Координатор. – І відмовитися від грандіозного експерименту заради невідомо яких перспектив?

– Але ж ти бачиш, вони знали щось таке, чого не знаємо ми… Чого не знаєш ти…

– Тим гірше для них, – сухо сказав Аріман. – Вони протиставили себе всім жителям системи. Я мушу знати, де вони і що діють. Доки така сильна група Космократорів безконтрольна, нам загрожує небезпека, яку ми не можемо врахувати. Забудь про все інше – розв’язуй це завдання. У твоєму розпорядженні всі можливості системи: зв’язок, енергетика, контроль. Я жду!..

– Але ж…

– Що?

– Хоч би натяк. Що думаєш ти? Невже в тебе нема жодної ідеї?

– Є один здогад, – важко сказав Аріман. – Але він надто фантастичний.

– Ти вже відкинув ідею Горикореня, вважаючи її фантастичною й абсурдною, – різко відповів Меркурій. – Маєш тепер страхітливий вузол, який треба розплутати мені. Прошу тебе, який здогад?

– Тобі щось каже назва: Зоряний Корсар?

– Ніколи не чув, – замислився Меркурій. – Що це таке?

– Прадавня легенда. Про історію перших космічних циклів.

– Навіщо мені легенда?

– Мені здається, що вона має зв’язок з даною ситуацією.

– Де можна познайомитися з легендою?

– У Космічному фонді системи. Секретний відділ.

– Он як? Секретний? Чому вона там?

– Ім’я Зоряного Корсара – табу. З давніх-давен. Це – отруйне зерно, яке тепер у діяльності Космократорів дало свої парості. Познайомся з легендою, подумай. І не зволікай! Космос не чекає!

– Я зроблю все, що можу.

– І навіть більше, – суворо сказав Аріман. – Навіть більше, ніж можеш.

Його вогнисті очі гіпнотизували Меркурія, пронизували наскрізь, вимагали. Вони насичувалися демонічною силою, одбирали волю. Як завжди, космослідчий насилу витримав погляд Головного Координатора, підняв руку в прощальному вітанні.

…Перелетівши на сектор Космічного фонду, Меркурій попрямував до Історичного відділу в секретному Тартарі. Особистий психокод розімкнув гравіополе, і космослідчий опинився в найпотаємнішому місці системи. Сюди не міг дістатися жоден з Космократорів Ари, жоден з координаторів, не кажучи вже про звичайних жителів планетарних секторів. Лише Аріман міг знайомитися з матеріалами секретного Тартара і його довірені уповноважені.

Меркурій не витрачав даремно часу. Він хутко віднайшов у магнетеці потрібний код, і психосторож Тартара повідомив йому, де знаходиться кристалозапис легенди про Корсара.

І ось що відкрилося космослідчому в просторовому об’ємному екрані…