Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

– Дівчинко з сірими очима… Де ти? Чому я не послухався тебе? Бідна моя. Радісна моя. «Вивчусь… спасатиму людей…» А я… душу спасав. І загубив її. Господи, нащо так тяжко караєш? Чому так пізно я збагнув?

Коля торкнувся його плеча.

– Не сумуйте! Все буде гаразд. З вами люди!

Він підвів обличчя. По щоках текли сльози.

– Ось він – страшний суд, – гірко сказав Василій. – Я ніс його з собою… в душі своїй…

Григір зустрівся з Василієм у садовій сторожці. Пришелець з минулого гостро, з-під сивих брів, поглянув на гостя. Певно, йому сподобалося відкрите, щире обличчя Бови, бо в очах його промайнула добра посмішка, біля вуст з’явилася страдницька зморшка.

– Цікаво? – Запитав трохи іронічно. – Наче на ведмедя приходите дивитися.

– Та ні, – зніяковів Бова. – У мене вельми серйозна справа. Може, вона й вам до душі припаде.

– До душі? – зітхнув Василій, киваючи головою. – Тепер мені до душі нічого вже не лягає. Наче затруєна вона.

– Чому ж? – поцікавився Григір. – Добра, чиста робота, вас тут люблять.

– Що мені до того? – сумно одвітив садівник. – На готове прийшов! Рук не прикладав. Тиша, спокій. А там… звідки я втік… Там було тяжко, темно, непривітно. Там треба було жити і добиватися ось цього, що тепер.

– Я вас розумію, – щиро сказав Бова. – Це ніби сум за родиною. Ідуть люди в далекі краї, гарно там, приємно, а тягне до рідного краю, аж серце крається.

– Ой так, так, – прошепотів Василій, і в його очах заблищала сльоза. – Тужить серце, інколи аж померти хочеться, Щоб не мучитися. Потім вийду до дерев, гляну на небо, трохи вспокоюся. А вночі сниться дівчинка.

– Яка дівчинка?

– А така… маленька, худюсінька. З сірими очима.

– Мені розповідав Коля. Ви зустріли її тоді… коли пливли сюди.

– Сниться вона. І так довірливо каже мені: «Вивчуся на дохтура, людей спасатиму…»

– У вас дуже добра душа, – м’яко сказав Бова. – Все те, що сталося, мара, піна життя. Не винні ви, що потрапили тоді в монастир, що вас так навчили.

– Винен! – гостро крикнув Василій. – Не втішайте мене! Людина не деревина, яку можна поставити і так й інак! Маю живу душу, серце. Треба мислити, нащо ж голову дано? Захотів спасатися, а загинув. Чому? Бо себе хотів спасти! А давно ж сказано: «Хто любить душу свою – той погубить її». Ось так! Одділив себе від своїх, від часу свого, наче руку чи ногу від живого тіла. Що рука без тіла? Так, прах. Червам на з’їжу. Та що це я вам болі свої виливаю? Ось пригощайтесь. Яблучка вродили цього року славні. Циганка. Покуштуйте. Тверде яблуко, дике наче, а має велику силу. Тримається рік і два, хто вміє зберігати.

Бова їв запашні плоди, хвалив, а садівник сидів проти гостя і сумно дивився за вікно, де в осінній блідо-блакитній імлі бовваніли кручі над Дніпром.

– А я ось вам дещо привіз, – сказав Григір. – Гляньте, чи впізнаєте?

Він поклав на стіл старий пожовклий зшиток. Василій схилився над ним, жахнувся. З острахом позирнув на гостя.

– Свят, свят! Де ви взяли?

– У монастирі, – вдоволено сказав Бова. – Дуже цікаві записи. Якби не вони, ми й не зустрілися б.

– Цікаві? Нема нічого цікавого. Божевілля моє. Воно й привело мене до загибелі.

– Як так «божевілля»? – збентежився Григір. – Хіба того не було, про що ви тут описуєте?

– Що?

– Вогняний вихор. Дивні істоти якісь. Поява цієї дівчини… Галі Курінної?

– Було. Тільки ж то не диявол, – пробурмотів Василій. – Я тут з моїми школярами метикував, так вони мені пояснювали.

– Що ж вони вам пояснили?

– Один каже: куляста блискавиця. Інші – космонавти з планет чужих. Ще хтось каже, що привиди ума, хвороба моя… Гай-гай! Давнє те діло. Мені здається, що то сон. А нащо воно вам, коли не таємниця?

– Для науки ваш рукопис – велика цінність, – серйозно сказав Бова.

– Для науки? Смієтеся?

– Ні. Ви чули про польоти в космос?

– Та чув. Дивні діла творяться. Людина – як Бог.

– А тепер ще глибше хочуть заглянути. Мандрувати в минуле, в майбутнє, в невидимі світи…

– Боже ти мій! У минуле? – отетерів Василій. – Та хіба це можливо? Живе чоловік, вмирає, трухне… куди ж його вернути до життя? Та ні, не глузуйте, залиште мене в спокої.

– Отже, правду кажу, – наполягав Григір. – Проте це не проста справа. Важка і небезпечна. Потрібне копітке вивчення того часу, куди є потреба мандрувати. Всього вам не скажеш, не зрозумієте.

– А ні, не збагну, – згодився Василій. – І так моя голова вже замакітрилася. Тільки ж нізащо не повірю. Хіба народ віками не тужив за минулим? Дарма. Тільки пісню співав. «Не вернемось, не вернемось, немає до кого…» Літа, так би мовити, одвічають людині, бо вона просить, що вернітеся, мої літа, хоч на хвилину…

– Василю Йвановичу, – лагідно сказав Бова, – і не треба вам сушити голову, що й до чого. Прийміть факт, що подорожі в минуле будуть. Вони вже готуються. І ви можете дуже допомогти нам. Чи хотіли б ви вернутися туди?

– Куди? – пошепки запитав Василій, бліднучи.

– Звідки прийшли. У свій час…

– Батечку! – скрикнув садівник, падаючи на коліна і хапаючи Григора за руки. – Батечку, синочку! Що ви зі мною! робите? Невже ж це правда?

– Підведіться! Встаньте, друже! Що це з вами?

– Боже мій! Я вмру від радощів! Знову глянути на Дніпро повноводий, на людей знайомих! Дівчинку зустріти мою любу. Сірооку! Я візьму її до себе, я знайду її, вивчу на лікаря! Синочку! Ну скажи мені, ти не глузуєш над старим дурнем Василієм?

– Правда, свята правда! – розчулено мовив Григір, підводячи садівника з землі і саджаючи на ослін. – Я не знав, що це вас так схвилює. Я й не гадав, що все так обернеться. Не будемо затримуватись, одразу й поїдемо…

– Іду! Небо послало тебе, ясноокий хлопче!

ЧАСТИНА П’ЯТА
Пастка часу

Лунко відгукувалися кроки під склепінням, десь угорі закричало гайвороння, почувся шелест крил. Горениця зупинився, поглянув на замисленого Григора, потім перевів погляд на Василія, який засмучено і тривожно озирався довкола.

– Не віриться? – запитав учений.

– Правду кажу, почуття протестують, – відповів Григір, проводячи пальцями по сірій облупленій стіні. – Ми так сформовані, так виховані, запрограмовані, що важко одразу збагнути. Ось цегла… Хтось ударив по стіні, розбив її, лив дощ, розмив, обвалив, і раптом… у якусь мить, щоб усе зникло, молекули, атоми цеглини, штукатурки повернулися назад. Не вкладається! А якщо взяти людину? Розум знемагає. Певно, він не пристосований для нового ступеня, доведеться формувати нову людину!..

– Це правда, – згодився Горениця. – Нова людина гряде. Вона вже народжується. Але ж і з вашими тезами я не згоден. Збагнути можна і треба. Інакше ми будемо гратися з явищами, про які нічого не знаємо…

– Суті гравітації ми теж не знаємо, – мовив Григір, – а щодня користуємося її проявами. Людина давно вже будує гідроспоруди. А електрика? А ядерна енергія? Лише теорії.

– Правда. І все ж таки намацуємо смисл, суть, добираємось до втаємниченого. Відмінність та, що тут – узвичаєне, а час – зовсім невідоме. Це все’дно, що стрибати наосліп з кручі: чи впадеш на м’яку землю, чи розіб’єшся об скелі десь у безодні!

– Чи взагалі нікуди не впадеш. Лише щезнеш, випаруєшся.

– Ні, – твердо заперечив Горениця. – Експерименти довели реальність припущень. Ми проводили досліди. У невеликих масштабах.

– Слухаю вас і тремчу, – глухо сказав Василій, несміливо наблизившись до співбесідників. – За що мені послано таке щастя? Вернуся додому. І побував у новому світі. Розповідатиму там, де буду, – ніхто не повірить.

– Хай слухають, як казку, – засміявся Горениця. – Хтось повірить з дітей. А не повірить, то в серці залишиться, як мрія. А мрія – то зерно…

– А всяке зерно раніше чи пізніше може дати парость, – підхопив Григір.

– Може, то мій батько буде чи дід, – пожартував учений. – Вони передадуть вашу казку мені, а я почну над тим думати і зроблю відкриття.

– Боже мій! – Сплеснув руками Василій, і його сиві кущуваті брови полізли на лоба. – Яке чарівне колесо. Згадую книгу Еклезіаста. Як дивно там написано: і повертається все на круги свої…

– Мудрий був автор, – згодився Горениця. – Дещо тямив у діалектиці.

– Все-таки є сумніви, – похилив голову Бова, замислюючись. – Парадоксів безліч. Я можу зустріти свого батька, діда, вбити їх.

– Навіщо ж такі страхи? – пожартував Горениця. – Ідіотські припущення. Невже ви такий кровожер?

– Та ні. З точки зору теорії.

– Певно, є градації ймовірності. Дві чайки можуть стрітися посеред океану, вилетівши з протилежних берегів, але яка ймовірність цього? Крім того, закон причинності. Гола теорія – фікція. Ми якось механістично мислимо, думаючи про час і його суть. Ми розділили час на градації: минуле, сучасне, майбутнє. Треба брати його в єдності, як динаміку вселенського існування. Фази часу існують не для часток, а для єдності, для спільності. Вічність неподільна. І те, що відбувається в ній, так чи інакше, відбудеться. Поправки лише для часток, для клітин єдності, тобто для людей, тварин, народів, явищ. Ріку можна повернути праворуч, ліворуч, загатити її, поливати нею поля, і все-таки вона докотить свої води до моря, до океану.

– Знову ж таки не розумію. Можна втрутитися в плин подій минулого. І це накладе відбиток на історичний процес. Зміниться сучасне.

– Дурниці, – весело відповів Горениця. – Не ображайтесь, але це так. Що з того, що ви втрутитесь у події минулого? Який масштаб такого втручання? Невелика флуктуація, яка невдовзі згасне. Хіба ви порівняєте енергію такого втручання з енергією вселенського потоку часу?

– Гм. Справді. Але якщо, скажімо, перенести туди атомну бомбу…

– Ну, це вже речі, зв’язані з цілими суспільними організаціями: контроль за ними космічний, глобальний. Не меліть дурниць…

– Правда, правда. Я не подумав. Я ж кажу: мислення фізичного єства заперечує можливість мандрівки в часі. Десь треба інвертувати, перемістити свідомість, вивести її на новий обрій.

– Наші експерименти зроблять це, – сказав Горениця. – Проб’ють щілину в догмах минулого. Ви кажете: втручання в хід часу. Може бути й таке. Може, ви зміните де в чому сучасне, потрапивши в дев’ятнадцяте сторіччя. Проте ми не знаємо, де, на чому відіб’ється те втручання. Може, з’явиться геніальний вчений, може, народиться чудовий поет, може, ще щось станеться. Крім того, я прихильник багатопаралельного роз-вою сущого.

– Не розумію.

– Вічність, експериментуючи з матерією, має неосяжні можливості. Навіть учені в лабораторіях, готуючи якийсь дослід, мають для контролю кілька варіантів. Не вдасться один – в іншому пощастить. Розумієте? А еволюція Всесвіту може йти тисячами, мільйонами паралельних потоків, поправляючи, доповнюючи один одного. Щось не вийшло в одному секторі, вийшло в іншому. Колективний пошук.

– А десь у кінці космічного циклу, – захоплено підхопив Григір, – зливаються, змикаються потоки мегаеволюції, і все найкраще синтезується в гармонійному бутті.

– Можливо, – усміхнувся Горениця. – Безмір достатній для будь-якого варіанту. Візьміть хоч би ваші видіння. Це може бути один з варіантів, про які ми згадали.

– Ви вірите?

– Справа не в цьому, – зітхнув Горениця. – Сліпого не переконаєш в існуванні веселки. Ми вже з вами пішли назустріч чудесному, отже, для нас це не віра, а реальність. Я думав про ваші фантасмагорії.

– І що? – пошепки запитав Григір.

– Я згадав, – дивно поглянувши на Бову, сказав Горениця.

– Що ви згадали?

– Багато. Проте досить, – махнув рукою вчений. – А то ми стомили гостя. Успішно повернетесь з експерименту, тоді все відкриється. А тепер – ближче до діла. Василю Івановичу!

– Слухаю вас, – поштиво наблизився Василій, зачаровано дивлячись на вченого.

– Згадайте все, що знаєте, – сказав Горениця. – Де жили жінки-черниці? Де келії тих двох, про яких ви писали? Де вони гуляли? Це дуже важливо. З найбільшою точністю старайтеся згадати.

Вони втрьох йшли поміж квітами ботанічного саду, спускалися в підземелля колишнього монастиря, заходили в непривітні пустельні келії, роздивлялися купи зотлілих книг, а Григір думав про своє, недоступне, наболіле. Зустріти її, побачити, торкнутися живої руки – і не треба нічого. Теорії, польоти, космічні звершення – все це ніщо, коли зникає, не б’ється поруч серце, без якого ціла безмежність стає нескінченною пустелею…

У чорному небі блакитний серп Землі. Урочиста тиша залягла над холодними скелями Місяця. Уважно дивляться звідусюди гострі зіниці зірок. Тут нічим дихати, не можна жити.

Хто сказав?

Ось у невеликому кратері під прозорим склепінням пульсує життя. Розквітають пишні троянди, дозрівають у променях кварцового сонця кавуни, виноград. Метушаться люди.

У великому сферичному приміщенні десятиметровий глобус – модель Землі. На ньому всі – навіть найменші – поселення, річки, найголовніші споруди. Куля спалахує розмаїтими вогниками, по ній пробігають потоки фосфоричних іскор, зливаються в ланцюжки.

Біля глобуса Горениця, Сінг і кілька молодих помічників. Вони зосереджені, серйозні.

– Попередні експерименти триватимуть кілька секунд, – сказав Горениця.

– Чому? – запитав Сінг, дивуючись. – Така відповідальність…

– Енергія, – лаконічно пояснив Горениця. – Мільярди ергів… На жаль, ми ще не вміємо економно пробивати стіну часу. Щось схоже на перші ракети. Тисячі тонн пального, щоб піднятися на кілька тисяч кілометрів. Може, те буде й з трансформатором часу. Спочатку – лавина енергії, а пізніше – легка прогулянка.

– Скажіть, чому ви побудували хронотрансформатор на Місяці?

– Для безпеки, – відповів Горениця. – Ми не знаємо індукційного впливу такого пристрою. Треба берегти людей. Земля під нами як на долоні. Ми фокусуємо потрібне місце, концентруємо на ньому трансформуючий пучок хроноенергії. Жаль, що не можна використати кіберіндикатора для регулювання. Людина незамінна. Чи впораєтесь?

– Не сумніваюсь, – гордовито сказав Сінг, трохи зверхньо глянувши на Гореницю. – Хіба ви ще не переконалися?

– Цілком. І все ж таки… тривога. Там люди. Безодня між епохами. Проте геть сумніви. Ще двічі повторимо мікро-експерименти, потім підготуємося до вирішального. Можете відпочити, колего. За дві години я на вас чекаю.

– Гаразд, – поклонився Сінг. – Чи можу я прогулятися поза сферою містечка? Зосередитися, помилуватися неповторним краєвидом?

– Будь ласка! Тільки обережно. В разі чого – викликайте допомогу.

– Що може статися серед цієї пустелі? – Знизав плечима Сінг.

Незабаром він уже виходив зі шлюзу, одягнутий у сріблястий місячний скафандр. Поволі, аж надто поволі попрямував він до гірської гряди, заховався за скелями. Ніхто не звертав на нього уваги. Члени хроногрупи доктора Горениці часто виходили після наукової роботи гуляти під склепінням зоряного неба.

Сінг ішов тепер швидко, керуючись тільки йому відомими знаками. Незабаром він заглибився в широку ущелину, відшукав отвір печери. Ступивши кілька кроків, увімкнув ліхтар. У променях заблищала поверхня літального диска, знизу з’явився вхід. Сінг хутко пірнув туди. Минувши шлюз, опинився в центральній каюті вже без скафандра. Зникла земна подоба, загорілися полум’яні чорні очі, замерехтіло темно-багряне волосся. Ягу, повернувшись від пульта, радо простягнув йому руки.

– Арімане! Вітаю тебе!

– Я щасливий бачити тебе, – кивнув Аріман – Сінг. – Зустріч наша ненадовго. Я незабаром йду, проте, для останнього експерименту.

– Як? Ти гадаєш…

– Так, – підхопив Аріман і ласкаво поклав руку на плече Ягу. – Щиро скажу: мені набридла ця планета, їхні боріння. Тепер все наближається до кінця. Як казали їхні латиняни, фініта ля комедіа! Завіса опускається. Замкнемо головних Космократорів у пастку часу. Вони звідти не виберуться. Горикорінь поки що залишається в цій фазі. Його доведеться знищити. Минуть віки, доки знову вступить у дію магніт їхньої єдності. Ми старанно переплутаємо ниті причинності. Ха-ха! Система Ари зможе заспокоїтися, і ми подумаємо, як вивести її на новий шлях…

– Чого ж ти хочеш від мене? – запитав Ягу, з острахом поглядаючи на нещадне обличчя Координатора.

– Приготуєш магнетон. Як тільки побачиш вибух, лети до мене. Одразу туди, в дев’ятнадцяте сторіччя. Нам треба розгадати таємницю келиха. Ця таємниця першорядна для нас. Чи ясно тобі це, мій любий Ягу?

– Ясно, Арімане, я приготуюся.

Настав час експерименту. В залі залишилися Горениця і Сінг. Згасло світло, лише глобус Землі мерехтів м’яким зеленкуватим сяйвом. На екрані виникло обличчя веселого вихрастого хлопця – інженера Соколенка з Інституту проблем Буття. Він побачив Гореницю, привітно кивнув.

– У нас все готове. Чи готові ви?

– Вони на місці? – тривожно запитав Горениця.

– Так. У локалізованому місці. Публіка поза межами ботанічного саду.

– Санітарна служба?

– Все в ажурі. Не турбуйтеся.

– Як Василь Іванович?

– Тремтить. Майже непритомний, – засміявся Соколенко.

– Ви пропонували йому відмовитися?

– Аякже. Куди там. Краще вмру, каже, ніж відмовлюся. Хочу хоч би краєм ока зазирнути ще в рідний час.

– Так і сказав? – здивувався Горениця.

– Еге. Рідний час. А чого? Мені подобається. Лірично.

– Кайдани…

– Що ви сказали? – Не зрозумів інженер.

– Кажу, кайдани часу. Приємно і страшно. Ну, досить. Даю синхронізацію. Дайте сигнал готовності.

– Даю.

Гігантський глобус колихнувся, поплив. Разом з ним попливло крісло, у якому сидів Сінг, зосередившись на географічній точці Києва і фіксуючи її поглядом. У складній системі хронотрансформатора він був медіатором-індуктором, який замикав через свою психіку дві фази часу – сучасного й минулого.

– Готові? – різко крикнув Горениця.

– Готові, – відповіла Земля.

– Вмикаю.

Рефлектори генераторів за куполом містечка оповилися ледь помітним блакитним сяйвом. До земного серпа простяглася доріжка, схожа на прозорий сріблястий меч.

– Вони зникли, – гучним шепотом обізвався Соколенко на екрані. – Успіх, Сергію! Успіх!

– Зажди, – відповів Горениця. – Не кажи гоп, доки…

Він не встиг закінчити фразу. В сутінках зали промайнула фіолетова стрічка блискавиці. Глобус оповився полум’ям, вибухнув і розлетівся на частки. Горениця страшно закричав, схопився руками за обличчя і впав, ніби вражений кулею.

– Сергію! Сергію! – Кричав на екрані Соколенко. – Сергію! Що сталося? Що з тобою?

Місячна хроностанція мовчала.

Хвиля забуття зійшла, одкотилася. Галя відчула біль у руках і ногах. Поворушилася. Жива.

Розплющила очі. Присмерк. Жовтаве світло. Неясні тіні.

Де вона? До свідомості ввірвалися образи, які ще недавно були її реальним життям. Примарна зустріч з батьком, подорож на машині, жахливий кінець.

Вона підвелася на ноги. Схопилася за якийсь виступ. То було вузеньке ліжко, вкрите сірою ковдрою. Хутчіше! Треба діяти! Був злочин, і напасники вбили батька. Боже мій, швидше вибратися б звідси! Може, він ще живий!..

Через вузеньке віконце лилося надвечірнє світло. Похитувалася зелена вітка каштана. З протилежного боку темніли вузькі двері. Галя кинулася до них, хотіла одчинити. Вони не піддавалися. Вона почала гамселити кулачками по дубових дошках, окованих металом. Звук був невиразний, глухий.

Знесилено припала до дверей. Що ж це таке? Невже в нашій країні таке можливе? Якась бандитська криївка, в’язниця? Хоч би людей побачити.

Почулися неясні звуки. Галя закричала. Знову тиша.

– Хто тут є?! – відчайдушно гукала дівчина. – Люди!

Двері зі скрипом відчинилися. На порозі – висока жіноча постать у чорному. Жінка в руках тримала глек з водою, окраєць хліба, ще щось, загорнуте в білий рушник. Вона була спокійна, зосереджена, з-під чорної хустини на Галю дивилися великі блакитні очі, обрамлені пухнастими чорними віями.

– Ти кричала, сестро?

– Я кликала людей, – стримуючи ридання, мовила дівчина. – Мене підло вкрали, привезли сюди…

– Як? – здивувалася жінка. – То ти не сама пішла сюди?

– Ні! Батька вбили, а я опинилася в полоні! Хто б ви не були, у вас добре обличчя! Покличте міліцію! Випустіть мене!

– Сестро! – вражено відповіла жінка. – Тебе ніхто не триматиме. Мені звелено погодувати тебе, допомогти. А міліція? Що це таке?

– Як? – жахнулася Галя. – Ви не чули такого слова? Де ж я? Невже за кордоном? Тоді у вас є поліція. Мусить бути закон… Мені треба до радянського посла чи консула.

– Не збагну, – похитала головою жінка. – У тебе, певно, гарячка. Ось візьми їжу, водичку. Попий, заспокойся.

Судорожно стискуючи кулачки, дівчина заплакала. Вона глянула на себе, тільки тепер помітила, що теж одягнута в чорну рясу.

– Ось гляньте! Вони мене навіть переодягли в щось попівське. Може, це секта?

– Ні, це православний монастир, – здивовано мовила жінка. – Я черниця.

– Монастир? У якому місті?

– В Києві.

– У Києві? – зраділа Галя. – Де? Як він зветься?

– Видубецький монастир. Я гадала, що ти знаєш.

– Видубецький? – 3 острахом перепитала дівчина. – Я там бувала. Ченців там давно нема. Площу зайняв ботанічний сад. Один лише старий священик інколи сидить під деревом. Слухайте, люба жінко, ви мене обманюєте!

– Горенько моє, – похитала скрушно головою жінка, мацаючи долонями Галине чоло. – Що це з тобою вчинили? Та ні, наче жару нема. Опоїли зіллям якимсь? Чи що?

– Не опоїли. Я ввечері повернулася додому. Біля двору мене чекав батько. Я його не бачила кілька років, він зник десь. А тут з’явився… дивний, хворий. Поряд машина.

– Яка машина? – не зрозуміла жінка.

– Легкова.

– Дивні слова. Не чула…

– Що ж ви – ніколи не виходили з монастиря? – збентежилася Галя. – Тут народилися?

– Та ні. Я виховувалася в дворянській сім’ї. Катерина Са-мійленко. Теперішнє ім’я Марія. Маю освіту. А твої слова дивні.

– Чому дивні? Хіба я кажу щось неясне? Батько розповідав щось про келих.

– Зажди! – тривожно перебила її жінка. – Келих? Ти сказала – келих?..

– Так.

– Він розповідав мені.

– Хто він?

– Ягу.

– Не розумію.

– Вузол страхітливий, – шепотіла черниця. – Як він тебе віз сюди? На чому?

– Я знепритомніла. Потім відчула, як мене перенесли з машини. Ніби літак…

– Вогняний вихор, – сказала черниця.

– Сяйво якесь, політ, забуття, – втомлено мовила Галя.

– А потім – тут…

– Це він, – кивнула жінка. – Пастка закривається.

– Що ви сказали?

– Зажди. Твої незнайомі слова. Назви. Де ти жила?

– В Києві. Адже це Київ?

– Так то так. Але ж не той Київ.

– А який же? – насторожилася Галя.

– Інший. Чужий тобі. Ти в якому році жила в Києві?

– Химерне запитання. В тисяча дев’ятсот…

– Що ти сказала? – сахнулася від неї черниця. – Інший вік?.. Проклятий… Що ж він з тобою заподіяв?..

– А хіба… що? Хіба тепер не той вік?

– Нині тисяча вісімсот вісімдесятий рік.

– Що ж це? – відчайдушно сплеснула руками Галя. – Як це можливо? Хто тоді мій ґвалтівник?

– Хто він, я вже знаю, – суворо мовила черниця. – А хто ти?

– Я Галя Курінна. Працювала сестрою. Кінчала медичний інститут.

– Це земне. Я питаю про інше.

– Про інше? – здивувалася Галя. – Про що?

– Може, ти згадаєш? Може, тобі вві сні щось ввижалося? Система Ара. Блакитне Світило. Аріман…

– Зажди! Зажди! Григір мені розповідав, – прошепотіла дівчина. – Тільки… як же ти знаєш такі наймення?

– Григір? Хто він?

– Мій… ну, найближчий…

– І він розповідав тобі про інші світи?

– Розповідав. Я теж бачила себе інколи на далеких планетах. Польоти, інші обличчя, незбагненні пристрої.

– Зажди, – тремтячим голосом озвалася черниця. – Дай глянути на тебе. В очі. Громовиця? – прошепотіла вона тривожно. – Це ти?

– Громовиця? – Ледве володіючи собою, перепитала Галя. – Чому ти так мене назвала? Григір кликав мене цим ім’ям. Нібито там, у його видіннях, я була Громовицею…

– А він? Він як бачив себе?

– Меркурієм. Космослідчим.

– Меркурій! – радісно скрикнула черниця. – Все так. Не може бути випадковості. Він же любив тебе там. Згадай!

– Ніби в тумані все, – втомлено озвалася дівчина, припавши до грудей черниці. – Лише відчуваю: рідна ти.

– Я Юліана, – крізь сльози озвалася Марія. – Вже давно згадала. Ще в дитинстві марила Блакитним Світилом. Жила подвійним життям. Батьки боялися, кликали лікарів. Я відчувала себе у вічній в’язниці. Я кликала друзів, благала, щоб вони прийшли, відгукнулися. Я мріяла про зоряні польоти, читала різні фантазії. Та все було даремно. Тупе оточення, насмішкуваті погляди. Я пішла в світ, працювала вчителькою в багатих сім’ях. Мене спекалися, бо я дітям розповідала про далекі прекрасні світи. Потім батьки знайшли мене, привезли додому. А пізніше – монастир. Так звеліли лікарі. Мене вважали божевільною, біснуватою. Про тебе теж так сказано…

– Ким?

– Матінкою Агафією. Вона всіх попередила. Що ти казатимеш, не звертати уваги. О подруго! Нас замкнули в страшну пастку.

– Невже не можна вирватися? – простогнала Галя.

– З в’язниці вирвешся, з монастиря можна втекти, а з пастки часу? Куди? Ми безсилі. Друзі наші розкидані в інших роках. А Ягу й Аріман мають страшну силу.

– Навіщо ми їм?

– Невже не згадала? Чому ми пішли сюди? Хіба твій коханий не казав?

– Казав. Я сумнівалася. Ніби казка…

– Не будемо журитися, сестро. Тримайся мене. Не треба втрачати віри.

– Інший час, – похилила голову Галя. – Сон, марення… Я вмру від туги. Коханий там, я в безодні віку. Чим, якою силою подолати жахливу безодню?

Григір і Василій, одягнені в чернечі ряси, вийшли з машини, швиденько шаснули до входу в ботанічний сад. Люди, яких цього вечора не пускали до саду, гомоніли, сміялися.

– Невже ще й досі ченці є?

– Дайте спокій людям. То артисти!

– А, мабуть, кіно знімають. Глянь – довкола встановили якісь химерні апарати!

– І міліція охороняє. Оточили весь сад.

– Важнецький, певно, фільм!

– Історичний!

Григір краєм вуха чув ті слова, проте вони вже не торкалися свідомості. Керівник експерименту провів їх у гущавину саду, зупинився на п’ятачку голої землі серед квітів.

– Ось тут стійте. Сюди й повернетесь. Звіримо хронометри. Так. Усе гаразд. За п’ять хвилин початок. Ну, хай щастить! До побачення!

Над землею плив вечір. У небі яснів серп місяця. Григір глянув на нього, зітхнув. Невже правда? Невже станеться? Василій торкнувся його руки, озвався тремтячим шепотом:

– А що як не вийде?..

– Вийде, – помертвілими губами ворухнув Григір. – Тихо, Василію Івановичу…

Між деревами видно було дзвіницю Лаври в ореолі електричного сяйва, на її верхівці горіли червоні вогні. В небі з’явився літак, ніс на собі розмаїті світлячки сигналів. Десь унизу, на Дніпрі, кричали теплоходи.

Раптом щось сталося. Невловиме. Майже невідчутне. Блакитна іскриста хвиля прокотилася над ними. Василій скрикнув:

– Григоре, Лавра!..

– Що?

– Зникла!

Григір глянув на фосфоричний циферблат годинника.

– Не зникла, Василю Йвановичу! – зашепотів він. – Електрики не стало. Ми вже там…

– Там, – повторив Василій ніби вві сні. – Вдома. Боже святий! Не дай прокинутися. Правда ваша. Квіточки зникли. Дерева не ті. На Дніпрі вогнів нема. Гляньте, гляньте…

Справді, пітьма згустилася. Електричні вогні на монастирі Щезли. Місяць, як і раніше, плив сріблястим окрайцем між хмар. Десь чувся урочистий спів, протяжний, сумовитий.

– Вечірня, – дихнув на вухо Григорові Василій. – У нас, у мужській обителі.

– Пора, – рішуче сказав Григір. – Ведіть мене до жіночих келій.

Вони побігли крутою стежиною вниз. Асфальтові алеї зникли, навколо були густі кущі, бурчаки, бур’яни під ногами. Зупинилися біля низенького сірого будиночка. Василій мовчки показав рукою на вузькі віконця, в деяких з них мерехтіло слабеньке світло.

– Зайдеш у ці двері. Потім ліворуч. Третя праворуч келія – Галі. А про ту, другу, вже в неї запитаєш.

– А коли там нема? Тоді де шукати?

– У каплиці. Може, моляться. Правда, вони не дуже молилися, бо біснуваті. Але ж матінка змушувала.

– Ну, Василю Йвановичу! Прощай! Ніколи не забуду тебе.

– Прощай, Григоре! Ясноокий синку! – просльозився Василій.

Хлопець відчув, як довга борода Василія залоскотала йому обличчя. Він обняв його. Чути було, як у старого гупало серце.

– Може, залишишся? Зустрінешся з своїми. Переночуєш.

– Хай їм вовки будуть своїми, – гірко сказав Василій. – Краще в кущах над Дніпром переночую. Під зорями. Засну і присниться мені Храм Краси. Любі веселі діти… і ти.

– Як же ти вийдеш?

– Знаю стежечку. Хвіртка в стіні. Прощай, любий синку. Вертайся щасливо туди. До своїх. А я пошлю до вас казку. Чуєш? Казку.

Зашелестіли кущі. Нікого нема. Лише Григір стоїть самотньо перед суворою чужою будівлею, слухає молитовне глухе завивання, що долинає ніби з-під землі. Ноги наче з вати. Шум у вухах. Треба подолати дивний транс. Вперед, вперед!

Він ступив до темного коридора. Штовхнув двері – треті праворуч. У келійці було темно.

– Галю, – покликав Григір. Ніхто не відповів.

Хлопець увімкнув ліхтарик, понишпорив по кутках. Ліжко, стіл. Недогарок свічки. Попід стіною метнулася миша.

Він кинувся назад. До каплиці. Хутчіше, хутчіше. Час летить.

Під ногами слизить глина. Певно, недавно пройшов дощ-В обличчя хлопцеві війнув аромат ладану, воску. Він ступив на поріг невеликої церковки. У світлі свічок помітив зігнуті постаті черниць, золоті шати Богоматері, суворий лик Спасителя. Де ж Галя? Як знайти?

– Галю! – голосно покликав Григір.

З-під стіни метнулася тінь, розкинула руки, ніби крила. Полетіла. Охопила тонкими худими руками. Божевільні очі сяяли фосфоричним сяйвом.

– Коханий! Ти? Як? Звідки?

– Хто це? – заверещала висока черниця. – Лукавий! Свят, свят, свят! Да воскресне Бог і розточаться вразі його! Тікайте, сестриці!

Каплиця сповнилася вереском. Черниці сипонули врозтіч. Невдовзі Григір залишився з Галею на самоті. Тільки одна постать стояла біля вівтаря. Потім поволі почала наближатися до закоханих.

– Як же це, Григоре? – плакала дівчина. – Тебе теж викрали, кинули сюди?

– Ні, Галю! – щасливо сказав хлопець. – Я сам. Потім поясню. Експеримент. Ми розшукали тебе в минулому. Установка часу. Треба поспішати!

– Я не сама! – тремтячи, мовила Галя. – Зі мною Юліана!

– Знаю. Вона теж піде з нами! Подруги! Хутчіше!

Юліана поклала руки на плечі Григора. Жага далеких світів дивилася з її широко розплющених очей у душу хлопця.

– Так ось де ми стрілися, Меркурію! – прошепотіла вона. – У якій страшній пастці! Невже тобі пощастило розімкнути її?

– Нас чекають, – обнявши подруг, сказав Григір. – Треба встигнути. Швидше на кручу. Там перейдемо у свій час…

– Не так швидко, – почувся спокійний голос від дверей. – Моя пастка не просто розмикається…

Залягла зловісна тиша. Григір оглянувся. До них підходила висока могутня постать у чорному. Еластичне трико обтягувало гармонійне тіло, в промінні свічок довге волосся грало рубіновими іскрами.

– Аріман, – з острахом сказав Григір. – А я думав, що ти лише мара моєї підсвідомості.

– Ага! Ти пізнав мене, – вдоволено засміявся Аріман. – Це чудово. Отже, розмова буде реальна!

– Чого тобі тут треба, вороже? – Високим різким голосом скрикнула Юліана. – Чому ти вічно переслідуєш нас?

– Не я. Не я, романтичне дівчисько! Це ви ринулись у хаос тримірності, щоб зруйнувати еволюційну програму. Проте забули, з ким маєте справу! Де вам тягатися зі мною, який тримає в руках усі ниті причинності? Гляньте, як легко я розірвав ваші зв’язки! Горикорінь там, у майбутньому, ви – в лабетах минулого. Голе знання духу – і ні атома можливостей! Розпач! Розумію і співчуваю! Я не церковний диявол! Я – дитя високої людської еволюції, тієї, що рідна й вам! Меркурію! Не метушися, не шукай виходу! Його нема! Хроно-станція на Місяці зруйнована. Горикорінь мертвий!