Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

– Навіщо мене розбудили? – прошепотіла вона. – Так гарно було спати. Вселенська пітьма, небуття… Спокій… Навіщо мене розбудили?

– Ви порушили закон, – сказав Меркурій. – В Хартії космосу сказано: «Жодна мисляча істота не має права припиняти життя. Бо життя індивідуума належить суспільному організму». Ви не забули цієї заповіді?

– Ні, – жалібно мовила дівчина. – Я пам’ятаю… Але що мені ваша заповідь? Одна мить – і…

– Ви стали хмаринкою.

– Я стала всім, – зітхнула дівчина, ніби й не чула його слів. – О, яке це блаженство – небуття!..

– Я ваш друг, – тихо мовив Меркурій, присідаючи на краєчок ліжка. – Я б хотів збагнути ваше почуття, щоб судити правильно…

– Судити? – простогнала дівчина. – За що мене судити?

– Не вас, а ваш вчинок. Ми – діти потоку життя. Нас живлять традиції, закони, програма попередників. Невже ви не розумієте, що відхилення від потоку викликають опір більшості? Це реакція на неузгодженість з основним законом.

– Що мені до логіки? – сумно мовила дівчина. – Що мені до єдності? Закон, традиція, програма. Що за ними стоїть? Ще якісь закони, традиції, програми. Але чому вони обов’язкові для всіх?

– Бо ми – частина цілого. Ціле вимагає доцільних дій.

– А я не хочу цієї доцільності. То не моя ціль. Я хочу свободи…

«Знову свобода, – подумав Меркурій. – Яке дивне розуміння священного поняття. Тільки-но про це говорили діти, тепер – доросла дівчина. Нове віяння в психожитті системи. Чи не є це симптом якоїсь розумової хвороби?»

– Про яку свободу ви говорите? – здивувався космослідчий. – Адже ви припинили буття. Щезли з потоку існування. У вас уже не було вибору. Ні підкорення, ні свободи.

– О, я не так розумію свободу, – прошепотіла дівчина. – Хіба смерть особи припиняє буття? Воно залишається. Зникає Я – ефемерне і нікчемне. Доки існує особа – не може бути свободи. Свобода – це відсутність особи.

– Химери ума, – знизав плечима Меркурій. – Фантазія і марення…

– Ні. Особа завжди у поєднанні з чимось. Отже, підпорядкована чомусь, комусь. Небуття – єдина свобода.

– Тепер мені ще більше ясна правомірність Хартії космосу, – сухо сказав Меркурій. – Ваш приклад – смерть для Єдності, для системи Ари.

– Це було б чудово, – замріяно сказала дівчина. – Вічна тиша в неосяжності.

– Ви божевільні.

– Хай… А що мені дає ваше життя? А що воно дає вам?

– Радість самосвідомості.

– І прокляття самосвідомості. Невже вам ніколи не хотілося втекти від самого себе? Невже ви ніколи не жахалися свого Я, яке вічно контролює діяння духу? «Вперед, вперед», – гукає особа, хоч нікуди йти, хоч у особи, у Я немає ніякої мети, а лише ілюзорні вигадки, нагромадження смішних химер, які названо доцільністю і прогресом.

– А у вашій тиші небуття, – іронічно сказав Меркурій, – взагалі нема нічого. Цвинтар. Ні турбот, ні боріння, ні насолоди, ні розуміння сущого.

– Все у всьому, – сказала дівчина замислено. – Ваші «боріння», ваші «насолоди»… Нескінченна радість настане тоді, коли туман особи розвіється. Ви грубо вирвали мене зі сну… І я не можу знайти відповіді…

– На що?

– На прокляту загадку. Чому небуття дозволяє ефемерному світові вторгатися в царство тиші? За віщо мене так тяжко ображено, принижено? Я обіймала Безмір, а мене знову втиснули в нікчемну плоть. О нещадні люди!

«Стійка форма психічного захворювання, – подумав космослідчий. – Треба порадитися з головним психіатром системи і потім вирішувати, як і що. Може, доведеться вплинути на емоційний сектор мозку, активізувати логічні концептори». Попрощався з правопорушницею. Вона не відповіла.

Меркурій дав наказ біосторожам: не турбувати дівчину, але й не випускати її. Включати мінорну музику, створювати заспокійливий зелено-блакитний фон, годувати необтяжливими фруктовими стравами. Ждати розпорядження з центру.

Саме в цей час особистий телепатичний канал приніс космослідчому наказ: прибути на конгрес до Тартара Арімана…

Меркурій сів у магнетон і вилетів з десятого сектора до Головного центру.

За прозорою сферою літального апарата мерехтіла в космічній далині феєрична куля Блакитного Світила, іскрилися то там, то там у безодні Всесвіту житлові сектори системи Ари, оповиті зеленкуватою товщею атмосфери. Іншим разом Меркурій милувався б тією неповторною панорамою, але тепер в душі була тривога. Правопорушення, які почастішали, термінове скликання конгресу… Космослідчий був прихильником радикальних дій. Надто вже поміркованим і спокійним було життя системи, надто безпечним і… нецікавим. Він сперечався з правопорушниками, але сам переймався скептичним настроєм, роздумуючи над сенсом життя, над перспективами поступу. Може, конгрес щось вирішить? Адже зберуться наймужніші, найталановитіші люди системи.

Фіолетова сфера Головного центру блискавично наближалася. Перед магнетоном Меркурія розкрився шлюз приймальної станції. Він влетів до гігантського перехідного тамбура, звелів кіберсторожу відчинити горішню сферу пристрою. Свіже повітря, наповнене пахощами квітів, дихнуло в обличчя космослідчого…

Григір Бова отямився. Сів на ліжку. Що за чортівня? Що це йому приверзлося? Інша система, інші люди? Інші імена…

Він засміявся. От так дивина! Розказати комусь, так і не повірять. Скажуть – вигадав! А як же таке можна вигадати? Ціла система мислення, поглядів, життя… А втім, щось є спільне… І там він криміналіст. Тільки називається інакше. Космослідчий! Ха! Розповісти товаришам – заклюють, проходу не дадуть! Скажуть – космічними масштабами мислиш, замахуєшся на небесну кар’єру. Та ну їх! Але записати треба. Дуже цікаво. Жаль, що не розкрилося, як там далі… Як там на конгресі… Ха-ха! Це була б ціла повість. А взагалі в цьому видінні є щось логічне. Високі досягнення, спокій. А тут – на тобі! Повстання, невдоволення… самогубства… А він – Гри-гір – космослідчий. Виконує доручення Головного Координатора, так би мовити, наводить порядок. І досить реакційний цей його двійник. Звідки це в нього? Може, десь у глибині підсвідомості прихована така суть? Га?

Бова присунувся до столика, витягнув з шухляди блокнот, намацав олівець, увімкнув настільну лампу. Записав для пам’яті кілька фраз. Вимкнув світло, позіхнув.

У вікно заглядав місяць. Кілька зірок мерехтіло над дахами сусідніх будинків. Десь співав самотній соловейко, нявчав невдоволений кіт.

Галя… При згадці про неї Григір усміхнувся. Сьогодні вранці – зустріч. Блакитні очі. Приглушений мелодійний голос. І вічний опір, відстоювання свого. Бог, якийсь ідеальний, героїчний і цілком людський образ. Ніби щит від бруду життя. Безумовно, в цьому дівчачому переконанні нема нічого містичного, але її розчарування, її суворість і нотки відчайдушності, що інколи прориваються в голосі, можуть привести до трагічних наслідків. Треба допомогти… Як? О, як же він забув… Незабаром відбудеться жартівливий суд. Процес над богами. Над богами всіх релігій, які тільки створені людською уявою. Вже давно Григір домовлявся з друзями організувати дискусію про Космічне Право. І запросити на неї шефа. Щоб збити з нього скепсис. А щоб було наочніше – обрати форму суду. Будуть прокурори і захисники. Судді і засідателі. Свідки і речові докази. А що? Це може сподобатися Галі. І розвіє її відчуження. Треба розтопити блакитні крижинки в її очах. Батько зник, мати вмерла, друзі одвернулися. Ну й що з того? Хай вона збагне, що мерзотники, дворушники й зрадники не є основою світу.

Вирішено. Він запросить її на дискусію.

Прислухався. За дверима дід Микита висвистував носом. Щось бурмотіла вві сні баба Мокрина. Він знову ліг. Дивився якусь мить на світлу смужку під вуличного ліхтаря. Перевертався з боку на бік. Сон не приходив.

У голову лізла всяка всячина. То сухе обличчя шефа, то насмішкуваті лиця товаришів, то дівчата, яких він цілував на університетських вечірках. Тьху, де воно й береться! Наче з бездонної торби сиплеться. Щось путнє так і не втримається, забуваєш, а погань або дурниці – будь ласка!

Лише на світанку Григір задрімав.

І диво – його видіння продовжувалося. Те саме – небувале, чудернацьке. Треба ж статися такому диву?

Меркурій сидів у першому ряду амфітеатру в Тартарі Арімана – Головного Координатора…

У центрі велелюдного зібрання в зеленкуватому сяєві штучних світил стояв Аріман. Склавши руки на грудях, він дивився на штучне небо Тартара, де пливли фіолетові блідо-блакитні хмаринки. Меркурій замилувався Головним Координатором: який дивовижний тип людини! Хоч майже всі жителі системи Ари мали гармонійні тіла завдяки високим досягненням генетики і психотехніки, але Аріман виділявся якоюсь вражаючою неповторністю. Правда, його краса здавалася холоднуватою, іноді викликаючи навіть острах. Меркурій не міг збагнути, звідки те предковічне почуття, адже давно всіма традиціями й етичними нормами воно засуджене як ганебний анахронізм.

Про що думає Аріман? Чому він у такому напруженні? Незворушне бліде обличчя, суворо зімкнуті вуста, темно-вогнисті очі, важка грива чорно-багряного волосся. Магнетична постать! Амфітеатр мовчить, очікує. Перед вирішенням долі системи Ари негоже перемовлятися незначними словами.

Зараз він почне промовляти. Єдине психічне поле системи завібрувало, напружилося. В ньому відчулася поява сильного потенціалу мислі. Та щось сталося. Аріман промовчав. По психоканалу почулися слова диспетчера зв’язку:

– До Тартара конгресу прибули Космократори Багатомірності. Вони повернулися з експедиції. Космічне Право вимагає їхньої участі в конгресі.

Обличчя Арімана потепліло, м’яка усмішка торкнулася вуст. Він підняв руку, поле Тартара розімкнулося. До амфітеатру ввійшла група Космократорів. Присутні встали і радісно вітали мандрівників безмежжя.

Меркурій відчув, як у грудях болісно защеміло. О світе, вона повернулася. Вона повернулася, а з нею і минуле! Він гадав, що все зникло у безодні часу. А воно лише затуманилося рутиною повсякденності. Кохана, кохана, прекрасна і єдина!

Семеро Космократорів, а серед них його перше кохання – Громовиця! Буряна дівчина, яка не раз бентежила Координаційний центр химерними планами перебудови суспільства, системи, людського єства. її завжди відсилали на периферійні сектори, давали найважчі завдання – майже на межі допустимого. Та Громовиця неодмінно виконувала програму Координаційного центру, поверталася в систему і знову хвилювала життя бурею парадоксальних ідей.

Вона вчилася разом з Меркурієм на третьому секторі. Довгі роки перших спіралей навчання зблизили їх. Громовиця схвалювала юнацький вибір Меркурія – стати космослідчим: проникнути в суть Космічного Права, аналізувати плин суспільних та природних подій, розшукувати порушення Еволюційних Законів і допомагати рідній системі відновлювати їх – що могло бути прекрасніше? Громовиця обіцяла завжди бути з ним, ніколи не забувати дитячої клятви вірності. Як це в них було? «У всіх світах, у мислимих і немислимих станах, у Багатомірності і поза нею, у роздрібненні і в єдності – серце моє з тобою, з тобою, з тобою. І ні зрада, ні помста, ні інша любов, ні віддалення часу та простору, ні буття чи небуття не розірвуть священної ниті». Прекрасна клятва! Вони промовляли її на самоті, під зоряним склепінням Всесвіту. Як було хороше, несказанно прекрасно. Що ж сталося потім? Потім…

Меркурій досяг бажаного, став космослідчим. Він виявив неабиякі здібності, і його взяли до Координаційного центру. Спочатку незначні справи, потім важливіші. Потім особисті завдання Арімана. Шана і честь. Він, Меркурій, не замислювався над деякими суперечностями між правом і веліннями Головного Координатора. Вірив авторитету Арімана. Думав, що не можна нескінченну мінливість буття втиснути в право виявлене в слові, думці. Саме тому реальність виявляла розбіжності між задумом, мрією і здійсненням. А головна передумова законності – добре бажання, обгрунтоване благом Єдності. Він довіряє Аріманові – отже, все гаразд.

Так було спочатку. Пізніше він став сумніватися. А ще пізніше – зустрівся з Громовицею. Вона ввійшла до групи Космократорів Багатомірності, очоленої Горикоренем – молодим, полум’яним ученим, прихильником найнебезпечніших експериментів у безмірі. Група Горикореня іноді зникала з системи Ари на десятки циклів, а коли поверталася, Аріман давав їй нове завдання. І так багато разів.

Так от… Зустріч з Громовицею. Вона була невблаганна. Згадала дитячі клятви, мрії юності.

– Ти став маріонеткою, Меркурію, – з жалем прошепотіла тоді дівчина. – Ти втрачаєш особистість.

– Ти не любиш мене, – гірко сказав Меркурій.

– Любов піднімає. Невже ти не розумієш? Я бачу твоє лихо, я хочу допомогти тобі. Ти заснув.

– Я захоплений роботою, не маю спочинку. Про який сон ти кажеш?

– Про сон духу. Ти не сумніваєшся в собі, в Арімані. Там, де нема сумніву, там занепад.

– А певність? – вражено запитав Меркурій. – Невже певний себе і своїх сил шукач прямує до занепаду?

– Певність не виключає сумніву, – заперечила Громовиця. – Певність – це не універсальне рішення тієї чи іншої проблеми. Певність – то віра в смисл буття, у доцільність існування й пошуку. Але сумнів – то вибір правильного шляху. А ти не шукаєш, ти поклався на авторитет старшого.

Вони розійшлися з гіркотою в серцях. А потім вона зникла. Меркурій дізнався, що група Багатомірності покинула систему Ари для дуже важливого експерименту, запропонованого самим Аріманом. І ось тепер вони повернулися…

Попереду Горикорінь і Громовиця. За ними – Владисвіт, Сократ, Чайка, Юліана, Інеса. Чотири юнки і троє юнаків. Блакитна тканина щільно облягає прекрасні тіла, на грудях золотіють спіралі – символи Безміру, волосся юнаків хвилями спадають на плечі, у дівчат зав’язане тугими вузлами. Меркурій мимоволі порівняв Арімана з прибульцями. І краса Головного Координатора померкла перед гармонією і простотою Космократорів. Чому? Де причина? Адже форми у більшості з них менш довершені, ніж у Арімана! Та є щось невловиме, щось у синтезі непомітних деталей внутрішнього та зовнішнього світу, що дає таку разючу відмінність.

Громовиця метнула погляд понад рядами мислителів. її блакитні очі торкнулися Меркурія, потемніли. Радіє чи ні? Він намагався ввійти з нею в контакт особистим психокодом, але Громовиця мовчала. Німо в просторі, тільки чути грозове тремтіння її душі. З чим вони прийшли сюди, на конгрес, які новини принесли для системи?

Суворо замкнуті вуста Громовиці, довгі вії опущені. Космократори сіли, лише Горикорінь очікує. Він стріпнув білосніжним волоссям, глянув на Арімана. Зал завмер.

– Експеримент проведено? – гучно запитав Головний Координатор.

– Так, – відповів Горикорінь.

– Успіхи?

– Є.

– Доповіси пізніше. Я радий, – усміхнено сказав Аріман. Він окинув поглядом аудиторію.

– Браття! Наш конгрес обмежено мізерною кількістю учасників. Ви знаєте чому. Проблеми гострі, небезпечні. Широке обговорення викличе небажані наслідки. Повернення групи Багатомірності – до речі. Сьогодні я запропоную вам радикальний експеримент. Кілька слів по суті. Пізніше – слово спеціалістам.

Перше: всім відома криза система Ари. Ми можемо багато, ми можемо майже все. І ми безсилі. Ні творення сонць чи галактик, ні мандри у нескінченність, ні перебудова системи, ні насолоди – ніщо не врятує нас від спаду психопотенції. Коло замкнулося, ми розкрили всі можливості, закладені в нашому єстві. Необхідні нові шляхи пошуку – цілком відмінні від усіх попередніх. Ясно, що рішення повинне бути парадоксальним. Звичні проекти не допоможуть. Хто хоче сказати?

– Я, – сказав Діон, координатор третього сектора. – Спад психопотенції пояснюється просто. Ми вирівняли можливості всіх індивідів. Все досяжне. Все є. Могутня лавина технічних посередників виконує будь-яке тривіальне бажання. Дух заснув, для нього нема сфери боріння.

– Що пропонуєш? – запитав Аріман.

– Повернення предковічних циклів. Амфітеатр зітхнув.

– Що це принесе для рішення проблеми? – запитав Аріман.

– Відродження психопотенції. Хай навіть на примітивній основі. Радість первісного світовідчуття. А потім можна буде повернути жителів, збагачених первісним досвідом, до попереднього рівня.

– І знову – замкнуте коло, – іронічно сказав Аріман, блиснувши вогняними очима. – Знаю: багато дітей прагне повернутися до предковічності і навіть дикунства. Запитайте космослідчого Меркурія – у нього досить прикладів. Але ж це не рішення. Негоже нам бавитися вичерпаними циклами. Хто ще?

– Я, – мовила Селена, вчителька Вищого Циклу Головного Сектора. – Треба шукати вихід у глибших вимірах. Сформувати ще складніший організм, динамічніший і мінливіший, що приніс би нові перспективи діяння. Відомо, що кожна еволюційна ступінь, яку ми долали, розширювала сприйняття до неймовірності. Чому Координаційний центр не враховує цієї можливості?

– Враховує, – заперечив Аріман. – Ми думали і експериментували. Матерія має бар’єр мінливості. Ми вичерпали семеричну октаву. Ми замкнули вселенський цикл. Квантовий характер часу й простору не дозволяє нам збудувати восьму ступінь буття. Її практично нема. Світ форм не може перейти кордон семеричного акорду Великої Матері. Грати без музичного інструмента – ось що ти пропонуєш, люба Селено! Хіба це можливо?

– Можливо, – твердо сказав Горикорінь, порушивши напружену тишу.

– Ти, друже? – здивувався Аріман.

– Я.

– Ти відстоюєш такий абсурд?

– Істину, а не абсурд.

– Гаразд. Ти висловиш свою думку! Селено, ти закінчила?

– Так, – сумно озвалася Селена, сідаючи. – Певно, ти сказав правду, Арімане. Горикорінь лише щирий товариш. Він дав мені духовну підтримку, але не реальне рішення…

– Я скажу пізніше, – суворо сказав Горикорінь. – Продовжуй, Арімане.

– Гаразд. Хто ще скаже?

– Я, – озвався Боритор, найстаріший вчений системи, аскетичний, високий, незворушний. Він постояв трохи мовчки, пожувавши губами, ніби пробував на смак ті слова, які хотів промовити. – Я хочу з усією відповідальністю заявити, що ви, дорогі браття, ведете безплідну дискусію. Нічого конгрес не вирішить. Нічого не принесе. Будь-які проекти, рішення безсилі зупинити старіння системи. Те, що почалося, повинно вмерти. Ми зупинили фізичну смерть людини, але природа помстилась нам. Не можна порушувати рівноваги. Занепад психіки – закономірне явище, плід нашого зарозумілого, безглуздого втручання у злагоджений хід природи. Вона – Велика Мати – породила нас у вселенському ритмі як органічні акорди мелодії космосу. Так було доти, поки ми не оволоділи власною еволюцією. Пізніше ми вийшли з її законів і почали проголошувати свої, не звіряючи їх з велінням природи. Незалежного світу ми не змогли створити, а порушена мелодика Матері привела до занепаду.

– Що ж ти пропонуєш, Бориторе? – насмішкувато спитав Аріман. – Теж повернення до предковічності?

– Ще далі, – одрізав Боритор. – До первісної тиші. До небуття.

Меркурій насторожився. Що він каже? Ті ж самі слова, що їх недавно промовила дівчина-самовбивця. Мікроби психічного розладу летять у просторі, вони заражають уже мудрих і древніх учених.

– Поясни своє слово, Бориторе, – сказав Аріман.

– Поясню. Я пропоную знищити систему. Перевести ЇЇ в стан вакууму. Ми це можемо, ви знаєте, що я не висуваю нездійсненного проекту.

Хвиля гніву й сміху хлюпнула в незримі стіни Тартара.

– А далі? – поцікавився Аріман, зберігаючи спокій і повагу до вченого.

– Далі нехай природа діє за власними законами. Вона знову створить нові системи, галактики, зорі. А може, щось інше. Та яке це має значення? Ми позбудемося пекучих проблем, а нові світи, де виникне молоде життя, вже не стануть замислюватися над смислом буття. Вони будуть жити. Просто жити, як жили наші предки…

– Але ж колись знову настане криза? – запитав Аріман.

– Може, але то вже буде не наша криза…

– Абсурд, – грізно сказав Головний Координатор. – Пробачте, але ж не можна серйозно обговорювати проекти самознищення. Досить! Тепер скажу я. Головний Координаційний центр підготував парадоксальне рішення, яке випливає із ситуації. Ми виходили з таких передумов: зберегти сучасні досягнення і знайти новий потенціал для згасаючої психіки. Пропоную: створити новий світ у першому ступені буття, в тримірному безмежжі. Основа програми: наш власний космічний код. Різниця: наш світ розвивався спонтанно, створений нами світ буде під нашим наглядом. Чую запитання: яка мета? Відповідаю: цілеспрямована еволюція, що приведе до появи мислячих істот. Нам необхідна буйна психічна стихія. З протиріччями, з пошуками, революціями, піднесеннями і занепадами, із сексом, про який ми знаємо лише з відгомону історичних хронік, та зрадою, з пориванням у незмірність. Це буде наша модель. Ми зможемо непомітно втручатися у плин подій, ставити низку експериментів. Більше того – ми використаємо їхню психічну енергію для збудження власної. Щоб змінити сонне життя системи, щоб вдихнути нові сили, треба могутній рівень потенціалу.

З місця схопилася Громовиця. Меркурій відчув, як холодок повзе в нього поза спиною. Зараз має щось статися. Вона схожа тепер на розлюченого древнього птаха. Очі палахкотять, рука простягнута до Арімана.

– Злочин! – вигукнула вона. – Злочин і ганьба! Те, що ми почули, – не достойно мислячої істоти. І це говорить Головний Координатор системи, яка осягнула семеричний цикл буття? Слухайте, Космократори, слухайте, Деміурги! Невже у вас підніметься рука творити світ для паразитарної мети? Невже наша психіка настільки деградувала, щоб спокійно прийняти канібальський проект, достойний передісторичних істот?

Амфітеатр мовчав. Аріман усміхався – саркастично, тонко.

– Афект! – спокійно сказав він. – Я розумію тебе, Громовице! Це твоя давня вада – кричати не подумавши. А коли добре помислиш, збагнеш принади нашого проекту! Де ти бачиш злочин? У чому? Ніякого насилля, ніякого порушення космічної етики. Ми дамо життя міріадам нових істот, ми дамо їм дарунок самосвідомості, радість світовідчуття…

Громовиця болісно сказала:

– Ти хочеш, Арімане, розв’язати проблему занепаду рабською силою іншої еволюції…

– Створеної нами, – зауважив Аріман.

– Яка різниця? – запитала вона. – Ми відповідаємо за кожний свій крок. Створивши мислячу істоту, ми не зможемо впливати на її свободу.

– Ми й не будемо впливати на неї зримо. Вона нічого не знатиме!

– Ще гірше! Таємний злочин?

– Досить, – сказав Аріман, і зловісні вогники спалахнули в його очах. – Ти внесла дисгармонію в роботу конгресу. Досить з нас власних проблем. Моделювання нового світу вирішить безліч загадок. Проект схвалено Координаційним центром. Його практично підготовлено до здійснення, йдеться про деякі уточнення…

– І вас не цікавлять інші можливості? – вражено запитала Громовиця.

– Я їх не бачу, – недбало сказав Аріман. – Пусті розмови. Дитячі прожекти.

– Ти деспотичний, Арімане. Ти забуваєш про Хартію космосу. Єдність – не підкорення всіх волі одного.

– Я це вчив у школі першого циклу, – насмішкувато заявив Аріман. – Це було тисяча шістсот циклів тому…

– Тим гірше. Ти забув про Хартію. Або зневажив її.

– Ти хотіла нагадати мені про неї? – роздратовано запитав Головний Координатор. – Для цього ти тут, Громовице? Горикорінь! У твоїй групі сваволя. Але досить про це! Я чекаю доповіді про експеримент. Звітуй перед конгресом. Ми хочемо знати про результати експерименту.

Горикорінь зробив знак Громовиці. Вона неохоче сіла. Тоді керівник групи Багатомірності важко пішов до центру амфітеатру. Став поруч з Аріманом. Пильно глянув у вічі Головного Координатора. Тоді звернувся до конгресу.

– Центр познайомив нашу групу з проектом дві спіралі тому. Було велено провести експеримент по створенню світу в обмежених масштабах. Ми вилетіли з батьківщини. Але експерименту не провели.

– Як? – здригнувся Аріман. – Перед цим ти сказав неправду?

– Я сказав правду.

– Експеримент проведено. Експерименту не проведено. Що за дикий алогізм? Ти вирішив зайнятися на конгресі софістикою?

– Ні! – твердо мовив Горикорінь, не звертаючи уваги на гнів Арімана. – Експерименту в об’єктивності ми не провели, але ми змоделювали його в психічному полі…

– Навіщо? – скрикнув Головний Координатор.

– Щоб знати наслідки.

– І що?

– Проект злочинний, – холодно відповів Горикорінь. – Громовиця висловила нашу спільну думку.

– Так, – дружно підхопили шестеро Космократорів. Аріман спохмурнів.

– Я бачу, ви прийшли сюди з провокаційною метою.

– Ми прийшли для вияснення істини, – достойно заперечив Горикорінь. – Психомодель показала, що штучно створений світ буде суперечливий і хаотичний. До стихійних протиріч будуть додані протиріччя нашого власного розуму. Адже творіння і творці нероздільні. Ми створимо космічну в’язницю. А оскільки істоти того світу будуть відчужені від нас, то безвихідь нашої психіки, наше безсилля, наші сумніви, наші проблеми стануть їхнім горем, їхньою мукою. Вони нестимуть кару за чужу провину. Я вже не говорю про те, що ми маємо намір обкрадати їх психічно. Це взагалі виходить за межі тисячолітньої традиції. Я відзначаю деградацію членів Координаційного центру системи. Це непокоїть нас. Ми пізніше запропонуємо конгресові переглянути склад Управління системою.

Присутні важко мовчали. Намагалися не дивитися один одному в очі. Наближалася гроза. Аріман стримався від вибуху. Сухо запитав:

– Альтернатива?

– Буде й альтернатива, – сумно посміхнувся Горикорінь. – Ми довго думали над кризою нашого людства. Це – закономірна ступінь. Після неї або нове піднесення, або загибель.

– І ваша група бачить вихід поза проектом? – насторожено запитав Аріман.

– Так.

– У чому він?

– Скажу. Це єдина можливість, але вона всеосяжна. Вона не деспотична, а еволюційна. Вона важка, але перспективна. В чому корінь нашої кризи? В обмеженості індивіда. Він – іскра безмежжя, але не безмежжя. Він хвиля в океані, але не океан. Отже, практично він ніщо перед безоднею несказанного. Чому ж ми дивуємось знеціненню смислу буття? Індивідуум затиснутий і позбавлений можливості далі пізнавати світ. Форма більше не приймає пової суті. Отже, треба зруйнувати тиранію форми.

– Як? – гостро запитав Аріман.

– Вихід за межі тіла. Об’єднання індивідуальної свідомості з полем безмежжя…

– І таким чином – втрата особистості?!

– Ні, завоювання нескінченності!

– Розчинення себе в океані безликості, – люто промовив Аріман.

– Ось чого ти боїшся? – насмішкувато сказав Горикорінь.

– Хто має особистість – той не втратить її! – вигукнула Громовиця, піднімаючи руку.

– Особистість здобуде небувалі можливості, – сказав Горикорінь. – Замість одного мозку – весь безмір, замість одного серця – єдине серце космосу, замість одного-двох друзів – вся багатолика мінливість психічного життя безміру. Небезпеки? Вони є! Але мета – прекрасна! Браття! Порівняйте: творення іншого світу і підпорядкування його своїй волі чи об’єднання власної психіки з космічним океаном? Вибирайте!

– Вибору нема! – жовчно сказав Аріман. – Закон суворий. Ми змушені йому підкоритися. Група Космократорів Багатомірності не виконала наказу центру, свавільно змінила умови плану. Вони підлягають суду.

– Цього не буде! – закричали Космократори. Амфітеатр невдоволено зашумів. Аріман стояв, насупивши брови.

– Повноваження останнього рішення в мене, – сказав він владно. – Беру відповідальність на себе. Експеримент по створенню нового світу почнемо негайно. Космократори і Деміурги обрані. Група Багатомірності від участі в творенні усувається. Вона буде замкнена в Тартарі до особливого рішення!

Меркурій жахнувся. Що він сказав? Як він сміє? Зачинити в Тартар найкращих Космократорів системи? Ганьба і лихо! Це може викликати страхітливі наслідки.

– Ти застосуєш силу проти нас? – гнівно запитав Гори-корінь. – Чи гадаєш, що ми підемо в Тартар добровільно?

– Краще було б добровільно!

– О ні, не дочекаєшся! – дзвінко сказала Громовиця. – Ми не маріонетки і, сподіваюся, такими не станемо! Іди, бери, веди нас до Тартара!

Вражені члени конгресу не встигли вимовити й слова, як розсунулися стіни Тартара і до амфітеатру вдерлися колони сторуких. Вони оточили приміщення. Семеро з них помчали над головами мислителів до центру.

– Зрада! – гукнула Громовиця. – Члени конгресу! Ви бачите?

– Зрада! – заревли Космократори. – Повідомте систему!

– Телепатичне поле ізольоване. Взяти їх! – наказав Аріман.

Сторукі обплутали Космократорів щупальцями, понесли у повітрі. Меркурій побачив востаннє очі Громовиці, очі коханої. Вони палали обуренням.

Меркурій застогнав і… прокинувся. Власне, прокинувся не Меркурій. Прокинувся Григір Бова в квартирі по вулиці Андріївський узвіз…

У двері постукали. Баба допитувалась: «Мо’, тобі пора їстоньки? Вже дев’ята година».

Григір скочив з ліжка, не в силі розібратися, що й до чого. Де він? Що з ним? Ара, Земля… Все змішалося. Що за омана? Галя… Галя Курінна! Ось кого нагадує Громовиця! Але ж Галя тут, на Землі. І вона чекатиме його на набережній, біля пристані. О десятій! Сон? Який же сон, коли він продовжувався після того, як прокинувся. Та ще й так логічно. Ех, якби ще трохи. Щоб дізнатися про долю Космократорів. Невже вони не переможуть Арімана? Невже загинуть?

Григір хутенько облився холодною водою, витерся рушником. Геть примари! Сьогодні зустріч з нею…

Галя стояла, схилившись на бетонний парапет, і дивилася на жовтаві води ріки. На ній був короткий синій плащ, чорні панчохи, простенькі босоніжки. Вишита стрічка перехоплювала товстенький жмут волосся на спині.

Григір зупинився кроків за десять від неї. Зараз… він підійде, зазирне у її очі. І вона поведе його. Куди? Куди захоче. На край світу, чи у світ химер, чи в царство снів. Все одно, аби з нею.

Вона відчула його погляд, обернулася. Ласкаво осміхнулася. Простягнула руку. Він торкнувся гарячої долоні. Тихо запитав:

– Як спочивали?

– Я не спала…

– Чому?

– Не могла. А ви?

– Я заснув, – винувато сказав Григір. – Ще й добряче. І приснився мені дивний сон…

– Ой, правда? – запитала Галя. – Ви розкажете мені? Я дуже люблю слухати сни. Тільки щоб незвичайні.

– Та більш незвичайне важко й придумати, – зітхнув Бова. – Ціла епопея…

– Чудесно, – зраділа вона. – Починайте.

– Та ні, не тут, – попросив він. – Десь на природі.

– А куди ми підемо?

– Куди захочете. Може, поїдемо десь на луки? Теплоходом?

– Згода.

– Тоді на південь. Аж десь до Вишеньок…

Григір узяв квитки на теплохід. Вони зайняли місце на носі судна. З Дніпра дихав прохолодний вітер, люди тулилися ближче до буфету, під накриття, або йшли в каюти. Біля них примостився лише старий сивовусий рибалка, з вудками, в брезентовій робі, та юна дівчинка в благенькому плащику. Вона трусилася від холоду, але хоробро стояла проти вітру, замріяно дивилася вперед.

Хлюпала весняна хвиля, пропливали мости, мерехтіло на київських горах зелене марево. Григір зачаровано дивився на Галю. І це ніби сон? Ніби сон. Може, все на світі сон? Гребені хвиль на океані життя… Гребені снів. Прокидаєшся, тужиш за минулим сном, пірнаєш у інший… І так без кінця, і так без кінця. Постривай же, не щезай.