Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

– На рідній планеті мікрофлора вільна від непорушності, – озвався УР. – А тут рослини зуміли зберегти автономію. Певно, у них потужна енергетика.

Квіти-провідники піднялися вище, левітатор попрямував за ними на широченну луку серед плоскогір’я, оточену кільцем невисоких гір. Можливо, це були залишки древнього метеоритного кратера.

Мандрівники зупинили левітатор, уздрівши, що квіти майнули до середини барвистої галявини. Ступили на грунт. Під ногами пружинився пухкий килим з густих мохів. Юнаків і УРа зустрічало кільце квітів-гігантів. Особливо виділялися серед них одна рослина – райдужними барвами пелюсток, товщим стеблом, темнішим забарвленням. Почулася мелодія. Власне, то була не одна мелодія, а сплетіння тисяч музикальних тонів. Звучало все: найменша квіточка, травина, кожен листочок. Окремі звуки були тихі, але в поєднанні створювали гучну симфонію. Юнакам та мелодія була приємна: вони відчували, що мелодійний фон є самою суттю тутешнього життя, його консонансом. Справді, пізніше вони дізналися, що найменший дисонанс у симфонії життя одразу ж свідчить про захворювання того чи іншого створіння, і йому негайно подають необхідну допомогу.

Старша квітка повернула до людей свою пелюсткову чашу, між тичинками розплющилося велике блакитне око-екран. На ньому виникли зображення космонавтів. Вони сиділи на камені в центрі кільця, яке створювали квіти-господарі.

– Пропонує сісти і бути гостями, – сказав Ікс.

– Дивно, але я відчуваю не лише образну систему їхнього спілкування, – озвався Ігрек. – Мені зрозумілі навіть їхні думки. Хіба це можливо?

– Спосіб їхнього життя абсолютно органічний, – заявив УР. – Він не має символів, таємничностей, недомовлень, про які я так багато читав у інформаторі! корабля. Земля вся зіткана з протиріч, саме тому так потрібна була символіка як засіб втаємничення інформації. А господарі-квіти відкриті у безмір, їм нічого ховати, тому їхнє біомагнітне поле звучить в унісон з нашим сприйняттям.

– Ого, – мовив Ігрек, ласкаво усміхаючись наставникові, – УР в одній фразі дав вичерпну характеристику іншопланетної еволюції. Жаль, що ти не людина. З тебе вийшов би прекрасний вчений.

УР не відповів. Тим часом юнаки сіли на каменях, вказаних старшою квіткою. До них приєднався і робот. Молодші квіточки в долонях-стеблинах подали їм барвисті чашечки з якоюсь рідиною.

– Чому дві? – здивувався Ікс. – Чому вони не подають УРові? Адже він зовсім нічим не відрізняється від нас?

– У мене нема біомагнітного поля, – сказав УР спокійно. – Вони одразу це відчули. Беріть і пийте. Таким нектаром я вилікував вас.

Юнаки взяли частування, випили. Хвиля радості і снаги прокотилася в їхніх тілах. їм здалося, що мозок, серце, все єство розкривається у таємничу суть природи, співзвучить у дружньому консонансі з кожною билинкою, з небом, червоним сонцем, з ніжно-зеленим покриттям цієї планети, з привітними господарями нового світу – квітами.

І їм почала відкриватися таємниця чужої еволюції…

* * *

Мільйони років тому на цій планеті існувала розмаїта багата еволюція. Окрім рослин, жили на ній тварини, птахи, риби, комахи. Центральна зірка тоді була жовтим гігантом і Щедро дарувала животворне проміння.

Вищі тварини дали початок мислячій расі. її розумні істоти будували механічні пристрої, гігантські будівлі, літальні апарати. Але скоро розумні почали воювати між собою, війни руйнували міста, спопеляли ліси, перетворювали квітучі поля і сади на голі пустелі.

Мислячі істоти піднялися в зоряний простір, щоб освоїти сусідні планети. Але їх зупинила космічна катастрофа. Жовтий гігант спалахнув, його оболонка почала блискавично розширятися, змітаючи плазмовим віялом все живе на планетах.

Кипіли океани, в пекельний вихор перетворилися атмосфери планет. Від мислячої еволюції не лишилося й сліду. Лише в грунті планети збереглися життєздатні спори мохів та зернята деяких квіткових рослин.

Зірка стала червоним карликом. її променів не вистачало для розвитку рослин, які раніше вели статичне життя. Лавина мутацій виробила в уцілілих рослин нову здатність – рухливість. Це сталося завдяки появі, окрім фотосинтезу, явища ядерного синтезу в стеблах рослин.

Пережитий катаклізм залишив у генетичній пам’яті рослинних поколінь незабутній слід – так ми знаємо космоісторію планети.

Серед вищих квітів з’явилися мислячі екземпляри. Вони дали початок розумній еволюції, яка об’єднала в єдине життєве кільце всю флору нашого світу. Всю, крім кількох паразитарних родів, які віддавали перевагу хижацькому здобуванню квіткового нектару, відбираючи його в інших родів. Саме тому старші квіти вели нещадний герць з напасниками. Ви, істоти далеких світів, уже мали нагоду зустрітися з ними. їх тепер небагато, вони заселяють кілька океанських островів. Всі інші острови й континенти опановані здруженими родами квітів.

Ми створили єдине біомагнітне поле, енергія якого належить всім. Саме тому кожна рослина, кожна квітка згодом стане мислячою, бо вона напоюється спільним джерелом розуму. Ми не будуємо міст, притулків, бо можемо регулювати температуру своїх тканин. Єднання відбувається з допомогою багатомірних каналів зв’язку: ви вже знаєте дві такі можливості – зоровий, образний канал і звуковий, музикальний.

Суть нашого життя – невичерпні поєднання любові. Наші предки передали нам просте й величне знання: пам’ять минулого свідчить, що мислячі істоти попередньої еволюції, які вели нескінченні війни і ненавиділи одна одну, завжди доходили до повного взаємознищення. Це говорить про те, що антиенергія ненависті є лише випадком, флуктуацією буття, яка неминуче згасає. А енергія любові, гармонії, спів’єдності не має закінчення – її можливості відкривають шлях у невичерпність буття.

Але ми не задовольнилися самовдосконаленням і блаженством узгодженого існування. Зоряний простір відкривав перед нами безмірність, а отже – міріади інших світів. Наші об’єднані біоприймачі енергії вловлювали променисті хвилі далеких систем, серед яких були поклики відчаю, страждання, горя. Ми знали, що Всесвіт – то нескінченна нива життя, де добрі зерна змагаються з антиеволюційними. І, сягнувши здруженого буття, чи могли ми лишатися байдужими до іншопланетних еволюцій?

І тоді Об’єднаний Консонанс планети вирішив: посилати своїх представників до інших зірок, заселяти чужі планети. Ви запитаєте: навіщо?

Щоб свідчити про красу життя. Щоб очищати повітря тих планет. Щоб збуджувати гармонію квітів чистотою функцій, мовчазністю жертви прагнення досконалості й любові.

Тепер наші улюблені брати живуть у мільйонах світів Галактики. Ми тримаємо з ними зв’язок з допомогою галактичного біомагнітного поля, бачимо події на тих планетах. Ми знаємо, що на вашій планеті є наші брати, що там мислячі істоти – люди – досягли здруженості і гармонії після довгих віків розбрату й ненависті. Ми щасливі, що не останнє місце у вашому замиренні зайняли квіти. Квітами ви зустрічали коханих, квіти дарували в найкращі часи життя, квітами прикрашали житла й улюблені куточки. А коли над вашою планетою піднялися страхітливі задимлені міста, квіти в скверах і парках кликали вас до спів’єдності з природою, благали вас повернутися до краси і любові.

Ми щасливі, що ви знову стали дітьми Єдиної Матері. Саме тому ми дружньо зустріли вас.

Щастя для нас – то щастя всієї безконечності. Ми знаємо: той час попереду, до нього довго йти, але це буде, це – станеться. Здружений Всесвіт – що може бути прекрасніше?

* * *

Вражені юнаки мовчали, почувши таку концепцію життя і діяння. Перед ними цілком в іншому вияві розкривалося значення розмаїтих утворів матері-природи.

– Але як ви мандруєте між зорями? Як досягаєте інших світів Галактики? – Вихопилося в Ігрека.

– Ми розкрили таємниці багатомірності, – відповіла старша квітка. – Наші мандрівники, приготувавши зерна та спори рослин, квітів, створюють енергетичні колапси-ембріони, які по каналах єдності досягають будь-якої частини Галактики. Для цього не потрібно часу. Все діється за невимірну мить.

– На Землі теж відкрили гіперпростір і Код вічності, – сказав УР. – Але використовують його лише у виняткових випадках. Для цього потрібна колосальна енергія.

– Ми робимо це майже без затрати енергії, – відповіла квітка. – Ви, певно, застосовуєте для мандрування у гіперпросторі силу, і це викликає опір світового поля. Ми використовуємо принцип резонансу, спів’єдності – тому Всесвіт дружній нам.

– Я б хотів бути квіткою, – раптом сказав УР.

– Ти? – здивувався Ігрек.

– Я його розумію, – сумно мовив Ікс. – І мені соромно.

– Чому?

– Ми не збагнули поклику дівчини від далекого сонця. Господарі цієї планети – квіти – дали нам гарний урок…

– Ти про що?

– Ти добре розумієш…

– Невже хочеш, щоб ми полетіли туди?

– Саме так.

Ігрек мовчав, задумливо дивився на райдужні пелюстки старшої квітки. Потім кивнув головою.

– Я згоден. Ми дуже раціонально мислили, брате. Ми були відірвані від живого Всесвіту. Летімо на поклик. Квіти прагнуть у безмір, аби дати комусь полегшення і любов. Хай і наше прагнення принесе хвилю оновлення…

УР обняв братів за плечі. І вони зрозуміли той ласкавий жест вірного наставника. Робот схвалював їхній порив.

А міріади квіточок піднялися над луками і сплітали над головами своїх гостей живі вінки, і величальна симфонія лунала над світом, стверджуючи силу любові.

ЧАСТИНА П’ЯТА
Ісварі

Космонавти попрощалися з Планетою Квітів. Квантомозок космокрейсера розшифрував галактичні координати зірки Блакитна Пелюстка і, пірнувши в надра гіперпростору, сфероїд за кілька місяців вийшов до планети Аоди.

Перейшовши на орбітальний політ, космонавти очікували. УР увімкнув аналізатори зовнішнього огляду. На екранах-перископах видно було пломенистий диск блакитного сонця, мереживо незнайомих сузір’їв, над планетою повільно оберталося п’ять супутників.

– Як будемо діяти? – запитав Ігрек. – Треба дати про себе вість.

– Кому? – сказав Ікс. – Ми не знаємо, що тепер на планеті, які прагнення мислячих істот, хто очолює суспільство. Чи розділені вони, чи об’єднані?

– Це правда. – втрутився УР. – Треба виждати, зібрати інформацію. Радіофон планети слабкий, я не розумію, в чому справа. Може, вони використовують інші поля?

Гравітаційний аналізатор мовчав.

– Невже у них нема радіомовлення, телевізії? – занепокоївся Ікс. – Адже експонати, знайдені нами, свідчать про високу еволюцію…

– Це було давно, – сказав УР. – Дівчина попереджала про деградацію. Можливо, на планеті взагалі нема мислячих істот.

– Невже самознищились? – сумно запитав Ігрек.

– Треба спочатку відвідати супутники. Вони мали космічну техніку. Отже, там повинні бути якісь станції.

Сфероїд наблизився до першого супутника. Пролетівши кілька витків над ним, космонавти помітили штучні будівлі. Біля них і посадили корабель.

Людей ніхто не зустрічав. Одягнувши скафандри, Ікс та Ігрек вийшли. Навколо моторошне безлюддя, мовчання, химерні тіні від скель та будівель.

Юнаки підійшли до споруд. Бані сферичних конструкцій були пробиті в багатьох місцях – певно, метеоритами. Двері широко розчинені. Підлога, викладена барвистими тригранниками, вкрита товстим шаром пилу; в деяких місцях видно віспини ударів, там падали небесні камені. На стінах темніли екрани, блищали сплетіння приладів, кабелів, прозорих панелей.

– Тут давно нікого нема, – сказав Ікс.

– Люди покинули супутник, – додав Ігрек.

Юнаки оглянули ще кілька будівель. Всюди те ж саме. Повернувшись до космокрейсера, космонавти відпочили, а потім зійшлися на раду.

– Боюсь, що тут сталося щось непоправне, – сказав Ігрек. – Треба летіти на планету.

– Схоже на катаклізм, – підтвердив УР. – Але може бути й дуже банальне рішення.

– Яке, Урчику? – Зацікавилися юнаки.

– В інформатори космокрейсера я вичитав цікаву концепцію древнього філософа. Він твердить, що мислячі істоти, прагнучи до космосу, до опанування силами стихій та простору, не завжди можуть зберегти активний імпульс.

– Чому?

– Причини різні. Одна з головних – знецінення смислу життя. Втрата перспективи. Виродження розуму. Замикання в колапс функціонального існування.

– Те, про що попереджала дівчина з Аоди, – сказав Ікс.

– Летімо на планету, – запропонував Ігрек.

З ним погодились. Сфероїд покинув поверхню супутника і попрямував до планети. Перейшовши на низьку орбіту – на висоті ста кілометрів, – космонавти ввімкнули телескопічні пристрої, оглядали поверхню чужої і невідомої планети.

Перед ними виникали гігантські поселення, широкі дороги, аеродроми, пляжі біля океанів і морів, і на них – мільйони людей.

– Люди, – озвався Ікс.

– Треба побувати там, – сказав УР.

– Опустити космокрейсер на планету?

– Ні. Лише потужний левітатор. Всім не варто покидати корабель. Полетить хтось один.

– Я, – сказав Ігрек.

– І я з тобою, – додав УР. – Про всяк випадок. Ти, Ікс, будеш на чатах. Тримай з нами зв’язок. Слідкуй за сигналами індикатора.

Кілька годин космонавти готували левітатор. Попрощавшись з братом, Ігрек у супроводі робота стартував з космокрейсера. Поверхня блискавично наближалася, обрій планети ніби розкидав свої імлисті крила, закриваючи бездонну глибінь космосу. Небо наливалося блакиттю, зникали яскраві зірки.

Пронизавши густі хмари, мандрівники повисли над поверхнею моря. Перед ними жовтів піщаний берег, укритий тисячами голих тіл. Люди купалися, каталися на човнах, літали над хвилями на портативних гелікоптерах. Ігрек обережно почав наближати левітатор до суші. Вже видно було обличчя людей, форму тіл, їхні рухи. Це були істоти цілком земного типу, але мали жовтогаряче забарвлення шкіри. Жінки були повні й лискучі, з довгим синьо-чорним волоссям. Чоловіки мляві, малорухливі, зарослі волоссям на грудях, животі й кінцівках. Вони були більше схожі на мавполюдей, ніж па мислячих істот. Ніхто не звернув увагу на появу левітатора. Лише діти показували на нього пальцями і сміялися.

– Що таке? – дивувався Ігрек. – Невже їм не вдивовижу поява іншопланетних гостей?

– Це не те, – сказав УР. – У них атрофоване мислення і центри цікавості.

– Але ж як вони живуть? За рахунок чого?

– Я теж не розумію. Будемо спостерігати.

Левітатор зробив гігантське кільце над пляжами. Всюди – мільйони непорушних, малорухомих істот, які то хлюпалися у воді, то грілися на сонці, то заповзали в прибережні споруди.

– Треба подивитися, що вони там роблять, – запропонував Ігрек.

– Мабуть, заряджаються енергією. Їдять, – висловив здогад УР.

Юнак наблизив левітатор до однієї споруди, вийшов з апарата.

– Обережно, – сказав УР.

Потік людей плив до приміщення. Ігрек зазирнув у вікно, на нього ніхто навіть не глянув. Люди проходили між блискучими загородками, повз них пливла зеленкувата стрічка конвейєра, заповнена різними кульками, пакетами. Істоти брали по два пакети, одразу ж розривали їх і спорожнювали, смачно чавкаючи. А потім поверталися назад, під ласкаве проміння сонця.

За будівлею Ігрек побачив широкий майданчик, на ньому було безліч гойдалок, потішних коліс, атракціонів. Там спроквола і дуже неохоче вовтузилося кілька десятків дітей.

Юнак повернувся до левітатора.

– З цими бегемотами контакту не буде, – сказав він наставникові. – Для них я тінь, хмаринка. Невже всі істоти тут деградували? Невже не залишилося нікого більш-менш мудрішого?

Піднявшись у повітря, вони знову полетіли над планетою.

Внизу майоріли нескінченні поселення, будівлі, парки, сквери для відпочинку, сферичні споруди для тисячних аудиторій. Але в жодній з них космонавти не бачили людей. Все покинуте, забуте. Люди ворушилися під деревами, спали в затінках, у закритих приміщеннях. Ігрек намагався розбудити декого. Але вони дивилися на незнайоме обличчя сонними очицями і нічого не розуміли. Універсальний лінгвіст, захоплений з корабля, передавав якесь нерозбірливе бурмотіння.

– Вони втратили мову! – жахався Ігрек.

– А навіщо їм вона? – констатував УР. – Я не розумію лише одного: хто їх годує? Поля запущені, сади не плодоносять, не видно фабрик, а в їдальнях безупинно пливе потік харчів.

Доки блакитне сонце почало спускатися за обрій, космонавти встигли кілька разів облетіти довкола планети, тримаючи разом з тим зв’язок з кораблем.

– Повертайтеся, – порадив Ікс. – Що ми вдіємо з цим сонним царством?

– Але ж десь мусить бути центр цієї дивної цивілізації? – відповів Ігрек.

Нарешті вони помітили серед гір гігантську площину, оточену з усіх боків кільцем прозорих будівель. Крізь покриття виднілися блискучі агрегати, відчувалася пульсація потужних пристроїв. Посередині майдану височіла півкілометрова вежа з антенами спрямованої дії, схожими на ті, що їх космонавти бачили в системі червоного карлика. Але велетенські металеві чаші були нерухомі.

Юнак спрямував левітатор до вежі. Вони з У Ром вийшли на древнє кам’янисте покриття. У щілинах між базальтовими плитами проростала трава, це нагадувало Ігрекові майдани біля прадавніх земних храмів, які він бачив у фільмах.

Ніщо не порушувало гнітючої тиші. Лише десь у надрах планети відлунювала тривожна вібрація та черевики космонавтів клацали по базальту. Луну ковтали високі стіни.

Раптом почулися дрібні кроки і приглушений крик. З тонким свистом розчинилися перед прибульцями двері, у темному овалі з’явилася висока худорлява постать. Ігрек остовпів. Вона була майже копією тієї дівчини, яка повідомила їх про біду рідної планети Аоди. Темні, як вселенський простір, очі. Не видно зіниць. Вії не кліпають. Блідо-жовта шкіра обличчя ніби просвічується наскрізь, мерехтить на сонці. Дівчина перебігає поглядом з одного прибульця на другого. Очікує. Видно, як груди її високо здіймаються від хвилювання. Ось нона поправила тонкими пальцями чорно-синю хвилю волосся, щось промовила.

Ігрек увімкнув універсального лінгвіста, стримано сказав:

– Ми – діти далекого жовтого сонця. Наші батьки почули передачу Останніх Воїнів…

– Останні Воїни, – схлипнула дівчина, і в очах її промайнула туга. – Вже їх нема. Лише я. Ісварі. Більш нікого не лишилося. Ви пізно прийшли, зоряні мандрівники. Як пізно ви прийшли…

Вона заридала, сховавши худеньке личко в долонях. Ігрек не знав, що діяти. УР мовчав, не зводячи погляду з дівчини.

Вона випросталася, і космонавти здивувалися. Темні очі осяялися вогнем щастя. Вона підійшла до УРа, палко обняла його. Від несподіванки він сахнувся, але дівчина не одпустила його.

– Довгі дні, роки, – бурмотіла вона, сяючи лагідним поглядом прямо в обличчя У Рові, – нескінченні потоки часу я чекала прекрасних воїнів з безміру. І ви прийшли. Ви прийшли, прекрасні сини зірок! Заберіть мене з собою, заберіть!

УР хотів щось сказати, але Ігрек подав йому знак мовчати.

– Ісварі, – сказав він, – ми нічого не знаємо. Поясни нам, що означає твоя реакція? Що діється на планеті? Ми бачили мільйони людей, але вони якісь дивні. Ніхто не працює, проте нескінченні конвеєри забезпечують їх усім необхідним.

Ісварі відступила назад, затуливши очі пальцями. Потім заспокоїлась і сумовито сказала:

– Якщо ви чули передачу Останніх Воїнів, то знаєте: кілька десятиліть тому була можливість вибору. Тепер його нема. Нові покоління повністю прийняли шлях насичення, втратили ініціативу, знеохотилися до творчості. Космодроми занедбані, наукові центри покинуті, супутники залишені…

– Ми бачили, – сказав Ігрек.

– Центральний синтезатор, де ви зараз знаходитесь, уже майже сторіччя забезпечує планету всім необхідним Нема потреби сіяти, будувати, думати, творити. Автоматичні лінії несуть мільйонам споживачів усе, що потрібне для функціонального життя. Творці синтезатора гадали, що звільнять людей для космічної творчості, але вони жорстоко помилилися. Розум людини гартувався в боротьбі проти стихій, у гармонізації свого єства з силами космосу, в стимулі до дії. Творці нашої цивілізації забрали від людей ті стимули. Почалася інволюція. Більшість людей уже не може розмовляти. Вони не бажають навчатися. Вони хочуть лише одного: насолоди, бездумного споглядання, стихійного розмноження, рослинного життя.

– Рослинного? – перепитав УР. – Ми були недавно на планеті, де мисляча еволюція виникла на основі рослинного життя. Ми бачили мудрі квіти, які допомагають світам…

– Тим більша моя печаль, – сказала Ісварі, торкаючись пальцями плеча УРа. – Я залишилась одна-однісінька серед мертвої еволюції. Мені нема з ким розмовляти, нема кою любити. Я так хочу любові. Чуєш, прекрасний пришельцю, – звернулася вона до робота, – полюби мене і забери з умираючої планети.

УР стояв як стовп, лише постать його раптово почала тремтіти, а очі заплющились. Ігрек узяв Ісварі за руку, одвів убік, м’яко сказав:

– Чарівна дівчино, я розумію тебе. У такому світі, як твій, можна збожеволіти. Але ти не все знаєш про нас… Тому… Як би тобі краще пояснити… Треба зачекати… Ми приймаємо тебе до свого серця, ми любимо тебе…

– Розумію, – посмутніла Ісварі. – У твого товариша в далекому світі є кохана. Що ж… Я не буду просити… Я віддала свою любов тому, хто прилетів на мій поклик, на поклик моєї нещасної планети.

– Ти хочеш покинути Аоду? А хто буде керувати синтезатором? Що станеться з людьми?

– Не знаю, – затято сказала Ісварі. – Може, краще, щоб вони відчули потребу до дії? Щоб зупинилися конвеєри? Щоб у них з’явився стимул до праці, творчості? Доки вони не стали нікчемними медузами…

– Це – складна проблема, – промовив Ігрек. – Ми повернемося на свій корабель і порадимося. Доведеться викликати Землю – нашу батьківщину. Мова йде про цілу еволюцію. Хто ми такі, щоб брати на себе визначення її подальшої долі?

– Ти правду сказав, – глухо озвався УР, опанувавши свої рефлекси. – Ми використаємо нарешті Код вічності. Пора. Хай Всепланетне Товариство Галактичних Зв’язків дасть свої рекомендації…

– А я? – жалібно запитала Ісварі, і на її личку відбився жах. – Ви мене залишите? Я хочу з вами. Я хочу в далекі світи, туди, де сяють приязні зорі…

– Ми повернемося за тобою, – суворо сказав УР. – Вір мені.

* * *

Потужний метачасовий промінь зв’язку пронизав простір, сягнувши контрольних станцій Землі. Автомати-диспетчери прийняли кодоване послання космокрейсера «Любов», передали його членам Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків по індивідуальних каналах.

У розшифрованому тексті говорилося:

«Експериментальний космокрейсер «Любов», що стартував 21 червня вісімдесят другого року XXI століття з планети Земля в системі Сонця, пройшов крізь пояс підвищеної радіації на першому році польоту. Всі дорослі члени екіпажу загинули. Двоє дітей Богдана Полум’яного виховані Універсальним Роботом. Вони живі, оволоділи інформацією корабля, зрозуміли завдання. Експонати космічної станції, побудованої мислячими істотами в системі червоного карлика, перенесені в сховище космокрейсера. Тепер корабель «Любов» перебуває на орбіті довкола планети, істоти якої сто років тому послали заклик у Всесвіт. Еволюція цього світу вироджена, контакт неможливий, остання мисляча істота бажає покинути планету».

Давши додаткові пояснення ситуації, Ікс та Ігрек запитували: «Які рекомендації Землі?»

«Чи збережені тіла екіпажу? – запитала рідна планета. – Чи залишився в недоторканості психогенокод?»

«Так», – відповів космокрейсер «Любов».

«Повертайтеся на Землю. Дозволяється летіти в релятивному режимі. Рідна планета чекає на вас. Чужої еволюції не зачіпайте. Вся повнота рішення на тому, хто хоче летіти з вами. Свобода волі – закон космосу».

* * *

Радості Ісварі не було меж, коли вона почула рішення Землі. Вона плакала, не соромлячись своїх сліз. Затуманеним поглядом дивилася дівчина в очі юнакам і жалібно усміхалася:

– Невже це правда? Я побачу живий світ? Я побачу веселих дітей, мудрих дідів, співучих жінок та дівчат? Я зможу пройти гірськими стежинами і ночувати біля вогнища?

– Це правда, дівчино, – кивали юнаки, і чомусь серця їхні сумовито щеміли.

– А де ваш товариш? Чому він не прилетів? Чи, може, я його образила?

Ікс та Ігрек перезирнулися, нічого не сказали дівчині. А вона запитувала знову й знову.

– Він на кораблі, – нарешті сказав Ігрек. – Ти його побачиш. Але скажи мені відверто: ти не жалієш мислячих істот Аоди? Адже багато з них помре, коли зупиняться агрегати синтезатора?

– Вони вже мертві, – суворо мовила Ісварі. – Таке життя гірше смерті. Потрібний струс. Хай прокинеться прагнення творчості в серці тих, у кого воно тільки спить. А де воно спопеліло в тваринному єстві, чого вже чекати від таких істот? Любов не повинна годувати потвор, що жадають насичення. Любов прагне творити світи казки і вічного подвигу!

– Тебе полюблять на Землі, – радісно сказав Ікс.

– Ми вже полюбили її, – додав Ігрек, ласкаво всміхаючись їй.

– А чи полюбить мене він? – задумливо запитала Ісварі, дивлячись у небо.

І знову страждання з’явилося в очах земних юнаків. Що вони могли сказати дівчині з чужого світу? Що?

…Ісварі відвели окрему каюту в космокрейсері, увімкнули особистий екран в мережу інформаторію, і дівчина могла дивитися стереофільми про життя на Землі. Вона зачаровано поглинала бурхливий потік інформації нового світу, про який це недавно могла тільки мріяти, і в якому віднині збиралася жити.

А тим часом юнаки під наглядом УРа готували програму повернення. Вони перевірили первісні алгоритми вузла гіперпросторового реактора, узгодили координати блакитного гіганта і Сонячної системи з квантомозком крейсера і нарешті ввімкнули програму старту.

Планетарні двигуни вивели космокрейсер за межі планетної системи, а потім автомати ввімкнули релятивний режим. Космос осяявся фіолетовим вогнем, безконечність замерехтіла, як самоцвітний кришталь. Корабель почав свій гіперпросторовий політ до рідного світу.

Юнаки знайшли УРа в одній з кімнаток інформаторію. Він самотньо сидів за столом. Голова його була опущена на руки, все тіло здригалося в конвульсіях.

– Що сталося, Урчику? – занепокоївся Ігрек, обнімаючи його за плечі. Ікс зупинився поруч, напружено про щось міркуючи.

– Я все розумію, – прошепотів він.

– Що ти розумієш? – глухо запитав УР, підводячи обличчя. Його щоки наливалися зловісною чорнотою, очі тьмяно блищали. – Що ви взагалі, люди, розумієте в мислячих роботах? Ви штампуєте нас для своїх потреб і не замислюєтесь, що, може, серце автомата теж болить! Що в нього вогнем горить мозок! Що його печуть нерозв’язані світові проблеми, які ви нав’язали йому! Знаю, знаю, ви смієтеся! Ви знаєте, що серця в робота нема, що його нерви з кабелів та інтегральних схем, що його мозок кристалічний! Але де вам знати, як страждає кожен атом так званої неживої матерії? Де вам знати, що любові жадає кожен кристал, навіть неодухотворена скеля! Лише вона мене зрозуміла… Вона одна… Вона довірилась мені…

– Хто? – тихо запитав Ігрек.

– Леся. Ваша мати. Як вона зверталася до мене! Вона вклала в мене всі свої найкращі почуття…

– І ти зробив більше, ніж вона хотіла, – палко сказав Ікс.

– А що маю тепер? – гірко озвався УР. – Мій мозок розвалюється, він розтоплюється незбагненним вогнем. Та дівчина…

– Ісварі?

– Вона… Тоді, на планеті, я відчув, що міг би любити. Я б хотів позбавитись усієї своєї інформації. Я б хотів стати дитям, безумним, закоханим. Навіщо мені раціональний розум, коли я не міг відповісти тій чарівній істоті: я теж тебе люблю!?

– Чого ж ти прагнеш?

– Нічого, – тихо відповів УР, понурившись. – Я хочу вмерти. Я хочу піти в небуття. Навіщо мені нести муку людських почуттів, коли я не можу знайти їм розв’язання?

– Я знаю, що треба робити, – раптово сказав Ікс, який весь час про щось напружено думав. – В інформаторі! корабля є згадки про цікаві експерименти…

– Які? – Не зрозумів Ігрек.

– Створення штучного біотіла людини. Беруться клітини батька, матері, плід дозріває в активізаторі протягом місяця, швидко стає дорослим індивідом, а потім біокібернетичний комплекс переносить інформацію нам’яті, почуттів, психогенетичні надбання з старого тіла у нове. Так були повернені до життя деякі видатні мислителі, вчені…

– Але ж то від людини до людини!

– Можливо й інакше, – обережно сказав Ікс.

УР намагався збагнути, про що вони розмовляють.

– Невже ви гадаєте, що я міг би стати… людиною?

– Ти вже людина, – ніжно відповів Ігрек. – Хіба ти не бачив мільйони людиноподібних потвор на Аоді? Що з того, що вони мають людську подобу? Людина, мисляча істота визначається не формою і навіть не функцією. Це – творчий дух і розум еволюції. Ти – людина, Урчику, і матимеш живе, гаряче тіло. Ти будеш любити Ісварі…

УР мовчав, ніби осмислював почуте. Але сині плями сходили з його щік, очі знову грали прозорим вогнем.

– Проте мушу попередити, – обережно сказав Ікс. – Одержавши людське тіло, ти втратиш безліч своїх потужних рецепторів – інфрачервоне бачення, аналізатори ультрафіолету, приймачі ультразвукових частот… і ще всілякі переваги, наприклад, силу…

– Ти вважаєш це перевагами? – притишено озвався робот. – А може, то прокляття? Я хочу звідати лише одне почуття – парадоксальне, нерозв’язане машинним мозком. Я хочу відчути любов… Я зрікаюся сили і всебачення… Тільки не обманіть мене, діти. Чуєте? Ваш вірний друг просить вас: не обманіть… І ще одне. Ісварі… Вона не впізнає мене в людській подобі…

– Пізнає, – сказав весело Ікс. – Хірурги-генетики дадуть тобі копію нинішнього обличчя. А до того наберися терпіння. Ну й сенсація буде па Землі! Ти уявляєш, брате?

* * *

Всесвітній Зв’язок передавав по всій планеті:

– Люди Землі! Повідомляємо про велику радість. Космокрейсер «Любов», який стартував двадцять років тому до зірки епсилон Ерідана, сьогодні повертається. Інформуємо вас, що психогеноцентр Землі готується повернути до життя членів екіпажу, вражених потужною космічною радіацією. Корабель привели до рідної системи два сини капітана Богдана Полум’яного. З ними летить жінка – мисляча істота далекого світу. Вона буде бажаним гостем Землі. Готуйтеся зустріти своїх дочок і синів, люди планети Земля!

Голова Ради Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків Владислав Ратай і десятки його соратників вилетіли швидкісними левітаторами до Кавказу. Коли вони прибули на космодром Сонячне Місто, зореліт «Любов», потемнілий, подзьобаний метеоритним пилом, обпалений космічними бурями, вже приземлився на гігантському майдані.

Схвильовані вчені ждали. В основі сфероїда відчинився люк. Звідти вийшло двоє людей. Потім ще дві постаті.

– Хто б це міг бути? – здивувався Владислав Ратай. – Адже, крім синів Полум’яного, повинна прилетіти лише жінка планети Аоди. Невже вони захопили ще когось з того світу?

Четверо наближались у повному мовчанні. З тривогою, з радістю йшли юнаки, вперше дихаючи повітрям рідної планети. Ніби в казку вступала ніжна Ісварі, одрізавши себе від страшного минулого. Опустивши погляд, поволі рухався позаду УР – вже не робот, але ще й не людина.