Текст книги "Зоряний Корсар"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

Біосторожі залишили її на плоскій покрівлі старовинної вежі. Сто спіралей тому на ній був маяк, який посилав сигнали кораблям. Вежа була посеред моря. Від берега її відділяла смуга води. Про втечу звідси ніхто не міг і мріяти.

Над нею темно-зелене склепіння неба. Десь там, у глибині космосу, невидимий для ока світ – маленька іскра життя, астероїд Свободи. І чекає її там чистий і мужній шукач неможливого. Не прислухалася до його поклику. Захотіла об’єднати темряву й світло. Ілюзії жіночого серця!

«Я не вернуся, мій друже Горіоре! Не тому, що не хочу. Зла воля погасила мій вогник, і хтось інший, не я, супроводжуватиме тебе в польоті до нового світу. Якщо можеш почути, прийми мою щирість, мою любов і останнє вітання!»

Над морем почувся пронизливий свист. Промайнули багряні вогні. Десь біля підніжжя вежі згасли. Це прилетів правитель. Останні хвилини. Серце Гледіс чує – він не приніс з собою співчуття і пощади.

Глухо гуде вежа. Повільно піднімається Кареос гранітними сходами. А для дівчини минають віки, невимовно довгі спіралі часу. Тисячі разів вона воскресає і гине, народжується і вмирає.

Брязнуло металеве віко в підлозі. Темна постать Кареоса постала перед нею. Він спокійний і холодний, як смерть.

– Ще є можливість, – ніби знехотя каже він.

– Яка можливість? – шепоче дівчина, відчуваючи, як пересихає у неї язик, шерхнуть уста.

– Зберегти життя.

– Якою ціною?

– Відмовся від бажання повернутися до Корсара.

– Я люблю його!

– Тоді вмри. Ти обрала свій шлях.

– Ти любив мене? Де вона – любов?

– Ти прекрасна. Але не моя. Те, що належить іншому, має вмерти.

– Ти геній зла! Як я раніше не розпізнала тебе! Кареос не відповів. Різким рухом прочинив металеву браму в сітчастому склепінні. Владним жестом показав на море.

– Йди!

Дівчина притулилась спиною до холодного каменя, зіщулилася. Намагалася не дивитися на правителя. Та він насувався на неї невмолимою долею, і чувся його металевий голос:

– Іди. Іди. Іди.

Вона безвільно підвела голову, глянула в палаючі чорні провалля очей. Там не було пощади, не було рятунку. Застогнала. Рушила до отвору. Ноги не слухалися. Тіло інстинктивно опиралося гіпнотичному наказу. Ось уже кінець стінки, внизу море, синя імла, бездонна глибінь. Мамо, де ти? Прийди, порятуй! Навіщо відпустила тоді? Проклятий день, коли мені забажалося невідомого!

– Стрибай!

Гледіс упала в нічне провалля. Над морем пролунав болісний крик, ніби плач лісової терри. І завмер.

Правитель стояв над прірвою, склавши руки на грудях. Бездумно дивився на холодне кружало Доріана, на мерехтіння хвиль. Невимовна жура гризла його серце. В грудях порожньо.

Поволі почав спускатися гранітними сходами вниз. На майданчику, там, де він залишив свій електроліт, бовваніла ще якась машина. Кареос насторожився, вийняв з кишені мікрогенератор гамма-хвиль.

Від моря почувся плескіт. Там хтось плив. Сходами піднімалася на майданчик людина у блакитному спортивному вбранні. Вона несла на руках Гледіс – непорушну, закляклу, з розпущеним волоссям. Людина вийшла під проміння Доріана, і правитель скрикнув від несподіванки.

– Ти?

– Я, – печально відповів Горіор, пригорнувши Гледіс.

– Як тут опинився?

– Ти б не хотів цього?

– Навіщо ти витягнув її з води? – крикнув Кареос, злобно блискаючи очима. – Вона мертва!

– Для неї смерті нема, – суворо і гордо сказав Горіор. – Дай мені пройти!

– Ти зруйнував наше кохання, і ось вона загинула!

– Хто піднявся до світу свободи, той стає над прахом, Кареосе! Ти не прийняв руки брата. Залишайся в світі мороку і згуби. А її шлях – до свободи! Прощай!

– Ти не візьмеш ЇЇ, – грізно мовив правитель, підіймаючи зброю. – Вона моя!

– Ти відмовився від неї. Вона добровільно повернулася, щоб врятувати тебе своїм коханням. Але твоя нещадність убила її! Чого ж ти бажаєш?

– Твоєї смерті! – гримнув Кареос, і малинова блискавиця пронизала ніч.

Горіор миттю оповив себе гігантським рубіновим кільцем такої яскравості, що правитель закричав од болю в очах. Зброя випала з його рук. Корсар стояв на місці і дивно посміхався.

– Може, й тепер ти скажеш, що я розповідав казки? Переконайся хоч на прощання, що ти знехтував прекрасну дорогу в безсмертя! Мені жаль тебе, Кареосе, колишній побратиме!

– Проклятий, проклятий! – Люто кричав правитель, повзаючи під стіною. – Ти вб’єш мене? Так вбивай же! Настав твій час!

– Я не вб’ю тебе, – зітхнув Горіор, прямуючи до свого апарата. – Тебе неможливо вбити. Що я знищу? Облудну подобу людини. Суть залишиться. Замість тебе народяться інші правителі, тирани й насильники. Живи і захлинайся в злобі. Прощай!

І ось спалахують дюзи квантольота, і Кареос залишається самотній у вежі Мовчання, а малинова зірочка тане в нічному небі серед байдужих, насмішкуватих світил.

– Я не залишу тебе в спокої, – захлинався від злоби правитель, погрожуючи кулаком у небо. – Я знайду тебе в проклятому лігві.

Глухо шуміло море, тонко висвистував вітерець у пустельних переходах вежі, а небо не відповідало на погрози Кареоса.

Лише на світанку охорона Планетарної Ради, збентежена довгою відсутністю правителя, знайшла його у вежі Мовчання. Посланці не впізнали правителя Орани. Він вирушив у мандрівку енергійним і молодим, а тепер перед ними сиділа на сходах, дивлячись у морську далечінь, літня людина з тьмяним поглядом.

Ріка музики несла Гледіс. Куди, навіщо? – не треба було питати. Бо вона сама вирувала суттю течії, творила дивні звуки. Не було конкретної пам’яті про особу, про минуле, про факти чи події. Довго тривало це чи ні – хто міг сказати? Сам час злився з єством музики, з серцем Гледіс. Та зрештою згасла мелодія, відійшла в безмір. Настала глибока чаруюча тиша. І в ній – шелест крил. Чи шепіт? Подих вітру? Чи шум віття на весняному дереві?

Вона розплющила очі. І одразу зустріла погляд – ніжний, засмучений і радісний, ніби осіннє небо на Орані. Хто це? Хто це такий рідний і коханий? А хто вона? Де опинилася?

– Гледіс, – почулося зітхання.

Гледіс. Це її так звуть. Гледіс! Невже вона жива?!

У пам’яті спливла лавина минулого. Кареос. Вежа Мовчання. Темне провалля і падіння в небуття. Туга в невимовній самотині. Нещадний погляд правителя. Що сталося?

– Гледіс!

Вона простягла руки назустріч поклику, поклала їх у гарячі долоні.

– Мій Горіоре! Ти врятував мене від смерті.

– Мовчи. Смерті нема.

– Що ти мовиш? Я відчула її темний подих. Я була мертва.

– Сон. Марення розуму. Ти прокинулася.

– О мій прекрасний! Ти розбудив мене?

– Тихо. Промінь щастя теж буває пекучий. Тихо, моя Гледіс. Ми разом. Назавжди. Більше нічого не треба. Тихо, моя Гледіс.

…У величному ритмі прямувала в незвідані далі космосу Блакитна зірка з своїми планетами. Все було як раніше, як завжди. Та на уламку небесного тіла, майже невидимого серед гігантських світил, на астероїді Свободи, готувався нечуваний експеримент. Горіор і Гледіс висловили бажання першими народитися у новому світі, здійснити дерзновенний план Аераса.

Корсари зібралися на великому майдані в надрах астероїда під промінням штучного світила. Вони утворили величезне кільце, в центрі якого стояли Горіор і Гледіс – натхненні і зосереджені. У просторі линула симфонія древнього композитора. Музика сумувала і раділа, застерігала і кликала, відкривала страшні безодні й веліла не боятися їх.

Урочисто завмерли брати свободи. До Горіора й Гледіс підійшов Аерас. Глянув на тих, що зібралися.

– Братове! Хай замовкне мелодія. Хай запанує мудра тиша. І прозвучали схвильовані слова учителя:

– Сьогодні народжується птах Свободи. Сум чи радість? Біль чи щастя? Сумує серце людини, бо розриває пуповину, яка зв’язувала його з теплим і затишним лоном матері. Радіє птах свободи, бо виривається в обшир нового неба. Братове! Щоб зустрітися – треба розлучитися. Попереду – велике свято об’єднання в безмірності розуму, духу й чуття. Хай наші улюблені діти прокладуть вогняну дорогу до нового вирію. Людині суджено дати розум і серце безмежності. Слухай же мене, дитино вічності! Розірви ланцюг міри, повстань на себе! Настав твій час – народись!

І тоді рубіново-фіолетове полум’я охопило Горіора і Гледіс. Вони підняли руки в прощальному вітанні.

Обгоряло тіло, сипалося багряними іскрами донизу, а натомість тугі струмені блакитного вогню малювали нові обриси космічної істоти. Ніжним спалахом оновилися чола закоханих, зорями заясніли серця і об’єдналися в єдине блакитне багаття. Гігантська промениста куля почала танути, а з неї почувся такий знайомий усім, такий болісно-рідний голос Горіора:

– Гей, корсари! Чому засмутилися? Хіба нові, невимірні моря не чекають наших вітрил? Буря космосу хоче позмагатися з вашими кораблями! Хто хоче вічної веселої пригоди – за нами!

КНИГА ТРЕТЯ
ЧУДОДІЙНИЙ КЕЛИХ

Стугонять литаври неба в просторах правічних.

Загорівся бій!

Зорі-іскри скачуть з-під шабель космічних

В темряві нічній.

Люди сплять, не чують і не бачать,

Як під ту грозу

Невмируща Мати понад ними плаче

І роня сльозу.

Вершники зійшлися у жахнім двобої.

Хто здола кого?

Чорний білого розітне шаблею страшною?

Білий – чорного?

Коні гримають копитами об твердь празоряну.

Горобина ніч!

Сто віків чекає герцю світ розорений.

Невмолима січ!

ЧАСТИНА ПЕРША
Суд над богами

Меркурія глибоко схвилювала легенда про Зоряного Повстанця. Тепер він ясніше збагнув історію системи Ари, причини занепаду, суть бунту Космократорів Багатомірності. Інволюційні зерна, посіяні в далекому минулому, дали свій жахливий урожай.

Додаткові записи свідчили, що правитель Орани Кареос домігся свого – він зумів знищити астероїд Свободи. Правда, це сталося після того, як сотні повстанців перейшли в ноосферу. Орана тепер мала спокій. Про Корсара забули, нові покоління покірно виконували еволюційну, точніше – інволюційну, програму Кареоса.

Правитель помер, але його ідеї панували. Принцип сили розповсюдився за межі системи Ари. Орана підкорила далекі зоряні системи. Гігантська енергетика дозволила докорінно перебудувати планетарне життя, мислячі істоти стали жителями простору. Та нічого не змінилося, крім масштабів. Не було якісно нового стрибка, нових обріїв.

Мусила прийти криза. І вона прийшла. Переможець Кареос терпів жорстоку поразку. Переможений Горіор торжествував.

Тепер Меркурій розумів, чому Космократори пройнялися повстанським духом. Певно, вони познайомилися з ідеями Корсара. А може, це телепатичний контакт з просторовими вібраціями? Ніщо не зникає, і вогонь Горіора та Гледіс вічно палахкотить у незримості.

Як же діяти? Можливо, саме Корсар і допоміг повстанцям утекти? Меркурій усамітнився в Тартарі, де були ув’язнені Космократори. Він перевірив записи контрольних пристроїв зв’язку, але нічого нового не виявив. На екранах бачив…

Космократори зібралися в центрі Тартара, на березі прозорого озера, утворивши велике кільце. То поглядали один на одного, то звертались до когось невидимого. Хто він? І як спілкуються? З допомогою телепатичного поля? Але ж контрольні прилади мовчать. Жодного сигналу, ніби Космократори обрали якийсь ще невідомий спосіб мислення. Напевне, їхня психічна хвиля індивідуальна. Коду її немає в психотеці системи Ари. Шукати навмання – даремна справа. Треба перебирати оптильйони варіантів. Але ніяка швидкодіюча система не впорається з таким завданням.

І раптом Меркурій збагнув. Громовиця! Він знає її особистий код. Не раз, граючись, вони спілкувалися ще в дитинстві та юності. Через рефлекси її психіки, записані в полі Тартара, він відновить розмову Космократорів і побачить невидимого співрозмовника.

Космослідчий не запросив помічників. Інтуїція підказувала: не треба цього робити. Сам монтував найтонші прилади, експериментував, записував. Нарешті увімкнув відтворення. І затремтів від хвилювання. Він побачив серед Космократорів ще дві постаті – чоловічу й жіночу. Людьми їх можна було назвати лише умовно. Меркурій збагнув, що він бачить жителів ноосфери.

«Горіор і Гледіс, – майнуло в думці. – Зоряний Повстанець! Ось який він, легендарний герой космосу!»

Гігантські смарагдові очі мінилися ніжними барвами, з-за плечей вихоплювалися, ніби два мечі, яскраво-блакитні промені. Ще один увінчував чоло. Вся постать ледве помітно хиталась, ніби полум’я багаття в спокійну днину. Такою ж була Гледіс. Тільки кольори ЇЇ тіла були лілово-фіолетової гами. Світло й вогонь, чистота й вічний рух – більше нічого звичного не було в оновлених людських істотах.

Меркурій прислухався. У просторі зазвучала думка Горіора.

– Я знав це. Ще тисячі спіралей тому, коли розійшовся в поглядах з Кареосом. Світ Ари прийшов до самозаперечення. Експеримент Арімана прискорив процес. Головний Координатор замкнув проявлену мегасистему, породивши ембріон нової світобудови в тримірності. Це лише порочне повернення до свого минулого. Старечий маразм психіки, яка хоче відмолодитися, поглинаючи духовні сили своїх дітей.

Древні створили колись чудовий символ: змій, що кусає свій хвіст. Матерія, яка не має оновлення, повинна пожирати сама себе, повертаючись до все нових і нових циклів самовідтворення. Жахливе коло! З нього нема виходу. Треба коло Змія перетворити в спіраль Безконечності.

– Як? – дзвінко спитала Юліана.

– Оновити матерію. Сублімувати її до стану ноосфери. Ви вже знаєте історію нашого повстання. Є досвід, створено Братерство Безмежжя. Воно чекає, воно готове допомогти кожному, хто не побоїться вогняного польоту! Тільки так можна розімкнути світовий колапс, тільки так можна врятувати вселенську еволюцію!

– Але ж тепер справа стосується не тільки системи Ари, – гірко сказав Горикорінь.

– Так. Ви не скинете з себе відповідальності за долю новоствореної тримірності.

Меркурій відчув, як у нього запекло біля серця, озвалася Громовиця. У йолі сильно вирувала її динамічна, напружена думка:

– Друзі! Експеримент перестав бути індивідуальною справою Арімана і навіть системи. Він стосується долі всього космосу. Узаконити паразитарне творення – хто скаже, яка ланцюгова реакція почнеться в Безмежності?

– Так! – сказала Гледіс, яка досі мовчала. – Наш світ – світ синтезу – має безліч моделювань катастроф, які отримували об’єктивацію в Багатомірності. І найстрашніша катастрофа – замкнена світобудова. Вона вампіризує єдине поле, поглинаючи енергію для відтворення деградуючих форм життя. Щоб зупинити ланцюгову реакцію такого життя, треба неймовірне зусилля мислячих істот. Таке зусилля, яке переважить інерцію тримірного світу!

– Хто здатний на це? – прошепотів Сократ. – Це неймовірно! Єдине – покинути порочну еволюцію і піднятися в ноосферу, до вогняних братів. Чи не так, Горіоре?

Зоряний Повстанець мовчав. Мовчала і Гледіс.

– Правда, – зітхнувши, мовив Горикорінь. – Ми можемо вийти з проявленого буття в Об’єднаний Світ. Але чи буде це рішенням серця?

– Ні! – мовив Сократ. – Наш дух не знатиме спокою.

– Ми бійці! – додала Юліана. – Нас знову понесе хвиля в світи Багатомірності. Доки тут кипить хаос і триває пошук, ми не підемо в світ синтезу!

– Але в системі Ари ми безсилі, – задумливо сказав Горикорінь. – Багато вчених повірило Аріманові. Вони чекають результатів експерименту. Всі інші – бояться. Страх панує над ними.

– Пропоную альтернативу, – рішуче озвалася Громовиця.

– Кажи.

– Ми прорвемося в новостворений Тримірний Світ. Ми знаємо закони трансформації і…

– Що ти говориш? – жахнулася Юліана. – Адже по закону тієї сфери…

– Так, – згодилася Громовиця. – Ми станемо жителями того світу.

– І навіть забудемо про свою систему, – додав Горико-рінь. – Забудемо, хто ми й звідки.

– Не назавжди, – заперечила Громовиця. – Наша інформація, наша воля житиме в грубих пралюдських формах. А саме це я мала на увазі. Аріман створив рабський світ для визиску. Ми ввійдемо туди і принесемо ідею повстання. Чуєте? Хай ми станемо каталізатором неспокою, революції, пошуку, сумніву і прагнення. Аріманове творення повстане супроти творця. Система Ари не захотіла йти з нами в світ синтезу. Ми поведемо туди новий світ!

– Коли це буде? – сумно озвалася Інеса, яка до цього весь час мовчала.

– Не скоро, – згодилася Громовиця. – Не скоро. Минуть страхітливі цикли шукань, падінь, боїв та мук, доки ми знову збагнемо істину… Але скажи відверто – ти знаєш інший шлях?

– Не знаю…

– Вирішено, – сказав Горикорінь. – Я згоден.

– Згодна, – рішуче мовила Громовиця.

– Згода, – один за одним повільно, ніби розмірковуючи, 1 озивалися Космократори.

Меркурій слухав ту тривожну мову, і дивне почуття зароджувалося в грудях. Заздрість? Чи щире схвалення? Одні супроти цілої системи! Яку силу, волю треба мати, щоб так вирішити?!

– Але одне мене непокоїть, – вела далі Громовиця. – Ми не знаємо точних координат нового світу. А добратися до Інформативного центру…

– Це не підходить, – згодився Горикорінь. – Вся система контролю в руках Арімана. Я пропоную інший план. Ми трансформуємося на край системи Ари, в двісті сімнадцятий сектор.

– Музей Древніх культур? – здивувався Сократ. – Навіщо це тобі?

– Там є старовинні космічні апарати. Музей не обладнаний контролем. Ми будемо в безпеці. Підготуємо якийсь пристрій і проникнемо в Тримірний Світ. Доведеться попрацювати над програмою, але я сподіваюся знайти в музеї швидкодіючі машини.

– Прекрасне рішення! – сказав Сократ.

– Пізнаю древніх повстанців! – гордо сказав Горіор.

– Дух астероїда Свободи живе! – додала Гледіс, ніжно усміхаючись Космократорам. – Ви переможете!

– І пам’ятайте, – сказав Горіор, – що в тому далекому світі ви не будете самотніми. Братерство Безмежжя знає про своїх синів. Над прірвою відчаю, на грані смерті згадуйте про вітчизну. І ще одне: візьміть мій подарунок.

– Що це?

– Універсальний інформатор. Створений з субатомної речовини. У Тримірному Світі він практично невразливий – ні удари, ні найвища температура не знищать його.

– Але ж ми станемо примітивними істотами, – заперечив Горикорінь. – Як ми зможемо користуватися ним, доки наша свідомість не підніметься до космічного рівня?

– Я вже сказав, за вами буде сила Безміру. Інформатор має здатність магнетизму, він неминуче буде притягуватися до когось з Космократорів, якщо навіть потрапить спочатку в чужі руки. Він даватиме вам інформацію тією мірою, яка буде потрібна. Аж доки ви не збагнете, хто ви й звідки! До зустрічі, браття!

– Зустрінемось у битві! – Палко мовила Гледіс, підіймаючи полум’яні руки.

Постаті Корсара і його подруги зникли. Космократори Довго дивилися на те місце, де вони стояли. Перезирнулися мовчки. Наперед вийшов Горикорінь.

– Коло! – суворо наказав він.

Меркурій бачив, як Космократори взялися за руки, утворивши психокільце. І зникли…

Все. Тартар Арімана виявився безсилим. Тепер Меркурій збагнув, про які можливості казав на конгресі Горикорінь. Шлях співтворчості індивіда з неосяжністю. Практично новий безмір буття! Аріман не захотів. Заздрість, честолюбство, ревність. Навіть на такому високому щаблі існування вони даються взнаки.

Але що діяти йому? Залишатися тут, в остогидлому світі, де діти тікають у ліси, щоб відчути хоча б ілюзію свободи? Де дівчата кидаються в пащу смерті, щоб знайти благословенний спокій? Де страх витає над серцями безсмертних істот? Ха! Безсмертний страх, безконечне приниження! Ні, він піде за Космократорами! Без Громовиці йому не жити! Наздожене їх, приєднається.

Він викликав Головного Координатора і, коли грізне обличчя з’явилося перед ним, сказав:

– Вони в Тримірному Світі, Арімане. Прямують до експериментальної планети.

– Що? – Не повірив Аріман. – Ти не мариш?

– Ні, не марю, – спокійно відповів Меркурій. – Вони там. І ти знаєш, для чого!

– О прокляття! – Вирвалося з вуст координатора. – Як же я не передбачив? Тепер зрозуміло, чому Тартар не втримав їх. Горикорінь мені казав, але я посміявся з його слів. О дурень! Меркурію!

– Що?

– Наздогнати й знищити!

– Кого?! – жахнувся космослідчий.

– Всіх. Всю групу! Невже не розумієш? Вони зіпсують програму творення. Це – катастрофа для нас… для мене… Бери універсальний космоліт, проникай у тримірність, перейди на орбітальний політ довкола експериментальної планети. Підстережи їх в просторі або на планеті і спопели нещадно! Даю тобі надійних помічників. І ще одне: не вимикай захисного поля. Інакше ти деградуєш у тримірність і станеш таким, як і тамтешні жителі. Я не хочу втрачати найкращого космослідчого. Чуєш? Я жду!

Меркурій помітив корабель Космократорів на широкій галявині високого лісу. Він повів космоліт на зниження. Болісно защеміло серце: яка вона тепер, Громовиця?

Він увімкнув універсальний екран, скорегував на тримірну інверсію. Космоліт кружляв над галявиною. Меркурій дав наказ автоматам посадити космоліт на поверхню нового світу.

– Це небезпечно, – озвався один з супутників космослідчого.

Меркурій промовчав. У грудях наростав гнів. Доки він виконуватиме волю Арімана? Туди, до неї, до любих друзів, де буде бій і свобода!

– Що ти робиш? – почувся крик. – Поле! Ми залишимося тут назавжди! Зрада!

Меркурій розімкнув захисне поле, разгерметизував космоліт. У розчинені люки дихнуло важке, задушливе повітря чужої планети, яка віднині ставала рідною. Спалахнула блискавиця. Затьмарила свідомість.

Меркурій похитнувся. Де він? Що за диво? Як сюди потрапив?

Туманні спогади вирували глибоко-глибоко. Меркурій глянув на свої руки – вони були волохаті, м’язисті.

Він кинувся до виходу. Щось одвічне, незабутнє вело його повз незбагненні пристрої, заціпенілих супутників, далі, далі… Там, біля таємничого сріблястого стовпа, семеро. Семеро друзів. Він поспішає до них… Там розгадка, там захист…

Позаду лютий ненависний крик. Важкі кроки. І удар! Удар по голові!

Він упав. Ще бачив, як ті семеро бігли до нього. Чув, як зчинилася бійка. Насувалася пітьма небуття.

Хтось ніжно взяв його голову в долоні, на чоло впали холодні краплі. Він глянув з-під знесилених повік. На нього дивилися блакитні очі. Хто це? Хто це? Такий рідний, такий близький! Вона. Вона. Вона. Вічна кохана!.. Ми зустрілися… І знову розлучаємось. Смерть… Знову ми знаємо смерть… Безсмертні в країні смертних… Прощай, Громовице. Я наздогнав тебе. Арімане, ти програв. Ти програв бій…

Юна прекрасна дівчина Землі припала до вмираючого. Над ними стояли похмурі товариші, спираючись на товсті палиці. Вони прогнали ворогів у хащу лісу. Попереду тяжкі бої за душі тутешніх мислячих істот, але тепер…

Меркурій посміхнувся знекровленими вустами дівчині. Хотів рукою доторкнутися до її щоки. Але не міг навіть поворухнути пальцями.

Так ось яка ти, прірва небуття. Темрява, царство тіней. Ти надовго розлучила мене з країною щастя. Прощай, Громовице. Я знову прийду. Я прийду багато разів. Я знайшов тебе і знову знайду.

…Над Григором Бовою сіріла в світанковому присмерку стеля київської кімнати. Хлопець невидющими очима дивився вгору, а в свідомості ще відлунювали грізні крики напасників, шум предковічного лісу.

На серці було тоскно, важко. Навіщо йому це подвійне життя. Звідки воно? Історія Зоряного Повстанця, безконечні пригоди в системі Ари. Де причина такої міфічної інформації? Може, зв’язок з просторовими записами, з образами ноосфери? Він виявився чутливим до психіки світу, який десь існував чи існує, і тепер переймає на себе почуття мислячих істот, яких він ніколи не бачив і не побачить?

Дивна сфера нашої підсвідомості. Вона живе незалежно від осмисленого в повсякденному житті. Може, в ній народжується ембріон нової еволюції? А наше теперішнє існування лише передісторія майбутньої космолюдини?

Казка… Але чому вона така близька і хвилююча? І постаті Космократорів – як рідні брати. І Громовиця – викапана Галя. Може, в тих снах є якесь раціональне зерно? І він жив уже в іншій подобі в далекому світі. А потім… потім прорив у космос тримірності. Життя на чужій, небезпечній планеті. Вічні пошуки істини і вічний бій. Намагання вирватися в сферу свободи і болісна неможливість зробити це. Де ж вони, брати з далекої системи Ари? У яких серцях розсіяні їхні вогні? Де їм зустрітися, як об’єднатися?

Скажи кому-небудь із колег – сміху буде на десять років. Особливо, не дай бог, шефу на зубок потрапити. Лише Галі можна відкритися. Вона збагне. І, може, підкаже щось.

В двері постукали. Григір звівся на ліжку.

– Хто?

– Я, синку, – сказала баба Мокрина. – Потривожила?

– Хіба вже снідання? – здивувався хлопець. – Ще ж рано.

– Телеграма. Лежи, лежи. Я й думаю – мо’, срочна? Візьми.

Хто б це міг прислати телеграму? Може, батько? Ні, лише одне слово: «Подзвони». І підпис шефа. Що за омана? Він же дав два місяці. Невже якісь зміни?

Хутенько вмився, одягнувся, вийшов на вулицю. Трамваї ще не ходили. Через колію обачливо переходив худющий рудий кіт. Григір, позіхаючи, рушив за ним. Глянув на рожеве світанкове небо. Сьогодні буде чудова погода. Можна буде погуляти з Галею.

Зайшов до телефонної будки. Знайшов у кишені дві копійки. Озвався сам шеф. Голос був невдоволений.

– Чому так рано?

– А ви ж прислали телеграму.

– То й що? Не сказано ж там: подзвони на світанку?

– Я гадав, що важлива справа.

– Ой Григоре, Григоре, – докірливо сказав шеф. – Шерлок ти задрипаний! Ну, гаразд, добре, що озвався. Завтра вертайся на роботу, пошлю тебе в район. Є одна справа.

– Як то? – здивувався Григір. – Ви ж дали мені два місяці! Я ще нічого не знаю.

– Вже не треба, – заспокоїв шеф. – Спіймали його.

– Кого? – Аж здригнувся Григір.

– Та того ж самого, – невдоволено пробуркотів шеф. – Ти наче маленький. Того самого суб’єкта, ради якого ти пішов у відрядження. Точніше – не спіймали, а сам з’явився. Ну, нам краще. Баба з воза, кобилі легше. Так що радій!

– А як же…

– Що?

– Я ж познайомився.

– З ким? – здивувався шеф. – 3 ким познайомився? А-а, розумію. Хм… Дивак. То роззнайомся. У нас такий фах. Все. Робота. Ага, ще одне, добре, що згадав. Ти там запрошував мене, здається, на сьогодні?..

– Дискусія, – сумно відповів Григір. – Про Космічне Право.

– Так я не зможу. Ви вже там не ображайтеся на старого.

– Гаразд, – важко сказав Григорій. – Ми самі.

– От і славно. Я жду тебе. Сьогодні ще погуляй, а завтра – Щоб на одній нозі прискакав. Ось так. Бувай.

Григір вийшов з будки мов очманілий. Оце так новина! Знайшовся її батько! Чи вона знає? Навряд. Сказати чи ні? Чи спочатку дізнатися, де він був, що робив? Якщо не винен – чудово! А якщо… якщо злочинець? Що тоді? Мовчати? А для неї він все’дно батько. І як тоді? Яка тінь впаде між ними?

Вони зустрілись, як і домовилися, біля пам’ятника Володимирові. Галя прийшла в темно-фіолетовій сукні, яка щільно облягала її струнку постать. Коса була заплетена, складена у вінець, це ще більше підкреслювало красу її шиї й плечей.

Вона дивилася на хлопця ніжно й тривожно. Біля вуст причаїлася легка посмішка. Григору здалося, що та посмішка могла швидко змінитися на гримасу гніву чи іронії.

Дівчина запитливо глянула в очі Бови.

– Щось сталося?

– Звідки ти взяла? – несміливо заперечив хлопець.

– Бачу.

– Нічого не сталося.

– Не обманюй. Я ж бачу. Не хочеш казати – не треба.

– Правду кажеш, – зітхнув Григір. – Поки що не треба.

– Добре, – ласкаво сказала Галя.

– Я завтра поїду у відрядження. Тижнів на два.

– Так надовго?

– Я думатиму про тебе, – прошепотів хлопець, стискаючи її руку.

– Я ждатиму. Дуже, – просто сказала Галя. – А сьогодні? Ми підемо на дискусію?

– Підемо, Галю. Трохи пізніше. А тепер погуляємо.

Вони йшли алеєю, довкола снувала розмаїта юрба, буяли зеленню дерева, набиралися сили й снаги. Григір поглядав на Галю, непокоївся. Знає чи ні? Мабуть, ні. Бо якби знала – помітив би. Як це тяжко: йти поряд з коханою і не сказати їй про батька! Але ж він і сам ще не знає нічого. Сказати – вона одразу вибухне, побіжить кудись, щоб розпитати, дізнатися. А Григору хочеться, щоб у цей вечір ніщо не стояло між ними. Теж егоїзм. Егоїзм і черствість.

У квартирі по вулиці Героїв Революції їх зустріли молоді господарі – брат і сестра, друзі Григора. Батьки їхні поїхали до санаторію, й тому було вирішено дискусію провести у них.

– Віктор.

– Сіма.

– А це Галя, – відрекомендував Григір. – Медицина…

– Сьогодні суд, як ти знаєш, – сказала Сіма. – Ти, Галю, ким будеш? Свідком, слідчим, захисником?

– Ще не знаю, – розгубилася дівчина. – Я… подивлюся…

– Ти, Григоре, ще не ввів її в курс справи?

– Вона буде спостерігачем.

– Спостерігачем? Нейтральних не може бути! Нічого, вона визначить своє ставлення під час процесу. Прошу до вітальні. До речі, має бути дуже цікаво. Є священик, баптист, завітав навіть Сергій Горениця…

– Горениця? – здивувався Бова. – Той самий? Фізик?

– Еге ж! Відомий теоретик…

– Ти гадаєш, він щось скаже?

– Обіцяв, якщо буде цікава дискусія.

Григір і Галя увійшли до великої кімнати. Там уже сиділо з двадцять дівчат і хлопців, а також кілька літніх людей. Тривала невимушена бесіда, чувся сміх. Прибулих привітали, хлопці зацікавлено позирали на Галю. Вона сіла на краєчок дивана біля Григора.

Сіма та Віктор внесли стіл, поставили посеред вітальні. Накрили зеленою оксамитовою скатертиною, поставили три стільці. З сусідньої кімнати ввійшло троє – в напудрених перуках, у довгих плащах з блакитного шовку. Хлопець і дві дівчини. Вони були зосереджені, комічно грізні…

– Суд іде! – проголосив Віктор урочисто. – Прошу встати.

Хлопці та дівчата встали, переглядаючись, сміючись. Старші скептично усміхалися. Судді зайняли свої місця за столом.

– Прошу сісти, – сказав Віктор.

Головний суддя ударив дерев’яним молоточком по столу.

– Введіть підсудних.

Двоє хлопців, на грудях яких було написано великими чорними літерами «ЗАКОН», ввели чотирьох чоловік. Галя пирснула. Троє з них були розмальовані різними фарбами. Вони зображали богів різних народів. Четвертий підсудний був у звичайному одязі.

– Хто ж це? За що його судять?

– Крім богів, судимо сьогодні й людину, – сказав Бова. – Щоб зберегти справедливість.

– Зрозуміло, – сказала Галя, хоч поки що нічого не розуміла.

– Підсудні, – урочисто звернувся суддя. – Єгова!

– Я, – бадьоро відповів один з підсудних з чорною машкарою на обличчі.

– Зевс-Юпітер!

– Я, – велично озвався бородатий атлет і склав руки на грудях.

– Як стоїте? – сердито запитав суддя. – Це вам не Олімп. Опустіть руки.

– Слухаю, ваша честь, – розгублено сказав Зевс.

– Брама?

– Я, – сказав третій, поправляючи на голові багатоступеневу піраміду,

– Людина!

– Я, – ліниво озвався хлопець у сучасному костюмі. – Не знаю тільки, за що мене до цієї компанії?.. Я ж не міф, а реальність.

– Мовчи, – зауважив суддя. – Якщо винен, то відповідай. Перед законом всі винні. Ось так!

Присутні привітали таку заяву судді оплесками. Він жестом руки попросив тиші. Звелів підсудним сісти. Сам підвівся.

– Ім’ям Космічного Права суд розпочато. Виступати й відповідати лаконічно. Підсудні! Говорити тільки правду, одну правду! Ясно?