Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 44 страниц)

Сало вже всмажилося, цок-плюсь, цок-плюсь, цок-плюсь: розбиваю на сковорідку троє яєць, і кухня вмить озвучується наснажливим шипінням. У холодильнику виявляються огірки, злегка похнюплений пучок редиски й кілька стрілок молодої цибульки; життя, в принципі, є цілком непогана річ. Плюс на боковій поличці майонез «Чумак» (купуймо українське!) – і маємо салат «вітамінний», світлу пам'ятку доби геронтологічного соціалізму… Ба ні, брешу, майонезу при соціалізмі не було в магазинах – ласували базарною сметанкою. Студентами ми спеціально ходили в тодішнє кафе «Театральне» на розі Володимирської, де тепер п'ятизірковий довгобуд, на таку дивовижу, як «яйцо под майонезом» – твердо зварене яйце, полите чайною ложкою майонезу, надзвичайно душевна була закусь. Якби я коли-небудь схотів відкрити ресторан, то тільки суворе «ностальджі» а-ля вісімдесяті, і назвав би належно – «Столова», або «Общепит», або, в крайньому разі, «У Щербицького», – і то, прошу панства, без понтів, без вульгарних фальсифікацій на кшталт «Сільпо», де від сільпо ж ні фіґа, крім назви, а – по-чесному, з достеменним збереженням усіх археографічних подробиць: щоб хиткі столики на трубчастих дюралюмінієвих ніжках, під одну з яких обов'язково підсунуто тісно складеного папірця, аби не розхлюпувався борщ, і ложки-виделки щоб із вічно-масного гнутого алюмінію, а ножів катма, і салфетки в центрі столу – нарізаними вручну паперовими квадратиками, застромленими в пластикову ємкість із неліквідного канцтовару: папір цупкий і гладенький, так що від леда-дотику на ньому прозоро проступають масні відбитки пальців, хоч зараз у міліцію неси… В меню, крім мого улюбленого салату «вітамінний», були б паніровочні котлети з черствого хліба з посинілим картопляним пюре, смажений хек із сірими макаронами кульового калібру, пельмені з оцтом, борщ і компот із сухофруктів – із розвареними темно-бурими покладами на дні склянки, ймовірно рослинного походження. Ага, ще вінегрет. А склянки обов'язково гранчасті, водка з пивом, і на десерт таємниче «пирожене в асортименті»: чималенька бардиґа посипаного цукром січеного тіста під сексуальною назвою «язичок» – як я приїхав до Києва, то в перший свій університетський рік, а рік, не при сніданні згадуючи, був акурат чорнобильський, тільки цими «язичками» й живився: поки не навчився сам куховарити. І ще з сентиментальности подавав би «яйцо под майонезом» – але то вже виключно як specialite du jour [11]11
  specialite du jour – страва дня (франц.).


[Закрыть]. Якщо все це як слід зорганізувати, щоб і дизайн відповідний, стіни помалювати увиш людського зросту зеленою олійною фарбою, плакати там усілякі страшилочні порозвішувати, лампочки щоб горіли в кращому разі через одну, і від часу появи клієнта до часу завваження його офіціантом щоб не менше тридцяти хвилин минало, словом, повне занурення в атмосферу, – переконаний, двері б не зачинялися. І не тільки від західних туристів. Золота ідея, кому б її продати? Може, отому з сріблястим «мерсом» у дворі? Бо справді ж дивно, що ніхто досі не додумався – не інакше, стидаються пацани своєї буремної комсомольської юности, все їм тепер подавай непонятне, Лямур-бонжур, та Шато де Флер, та шевальє з-під Конотопа: як ті селюки, що гонорово обставлялися полірованими гедеерівськими секретерами, за безцінь збуваючи з хат старі мальовані скрині й петриківські ослінчики. Потім онуки схаменуться, а ні фіґа, пізно буде: ні тобі вже скринь, ні ослінчиків. Уже й сьогодні класичний київський фаянс із Європи ввозимо – та хіба тільки фаянс… Зате французького ампіру на кожному аукціоні неміряно, і хапають один з-перед другого, аж гай гуде, і ціни попід стелю накручують, розчепіривши пальці, а спитати б – чувак, ну глянь-но ти на себе, ну де твої предки могли бачити той ампір?.. І на чорта ти купуєш чуже минуле? А от антураж «від Щербицького» я б їм до такого ресторану у змиг ока забезпечив – чого доброго, ще й у моду б увів. Все одно ж через двадцять років так воно й станеться, то пощо відкладати? Ет, що там балакати…

Махнувши рукою на історичну достеменність, в останню хвилину, повагавшись, вбурюю в свій квазівітамінний салат мало не півбляшанки оливок: виходить щось наче вітамінно-грецький. Такий собі посткомуністичний гібрид – шкода, нема твердого сиру, це б сюди вкришити трохи фети, або, ще краще, гуцульської бринзи свіженької… Гаразд, обійдеться; натомість хлібчик всунемо в тостер. Нема то, як запах підсмаженого хліба… Все, моє погодження із зовнішнім світом сягає свого піку одночасно зі слиновиділенням – тепер можна й телевізора увімкнути: він стоїть на Лялюсьчиному каналі, але Лялюську я, хам і бидло, проспав як колода, на цілих півгодини, і трапляю в акурат на останні вісті, ну-ну. Щоб почути, що Багдад і досі ще бомблять. От суки, бліцкріґівці довбані.

Тільки-но, вмостившись навпроти екрана, зі смаком натоптую повен писок яєшнею, салатом і теплим (хрумтить!) пшенишняком, як зовнішній світ утручається з цілком іншого боку – і в цілком непроханий спосіб: дзвонить телефон. Аж розлягається. Було б здогадатись поставити на автовідповідач.

– Доброє утро, Адріан Амброзьїч.

Це Юлічка, бджілка моя невсипуща – вже на роботі. Душа не нарадується. Коби воно ще, сердешне, якось наломилося говорити по-українськи, бо мені цей «Адріан Амброзьїч» щоразу бере секунд із десять, заки я його зідентифікую зі своєю (наразі жуючою) особою… Декотрі клієнти, знаючи мою принципову нехіть до «батькування» («Едіпів комплекс», – звичайно віджартовуюсь я, і багатьом морда на це шанобливо видовжується, мовляв, а-а, ну да, понятно…), зациндолюють щось уже й геть несамовите – «ґаспадін Адріан»: їм здається, це те саме, що по-українському сказати: пане Адріяне. Абсолютно анекдотична форма, а дедалі шириться – теж свого роду посткомуністичний гібрид, як і мій салатик, тільки що далеко менш апетитний. І чого б ото перебивати людині сніданок?..

– Адріан Амброзьїч, – Юлічка явно збуджена, бо навіть не перепрошує, зачувши моє мимрення з повним ротом, – здєсь прішол дядька, прігородний, із-под Борісполя откуда-то, пріньос швєйцарскій ножик, воєнних врємьон, с пілочкой, в хорошем состоянії… Он говоріт, у нєво в хатє часи с кукушкой і єщо шкаф орєховий, говоріт, от отца осталось…

Опа-на! Правдивих дзиґарів із зозулями на ринку вже з рік як вимело, Б. всі послідки підгріб, куди мені, шушері, за ним пнутися… Невже нарешті фарт? Чуйка в Юлічки безумовно є, я її за це найдужче й ціную… «Орєховий шкаф» – ну, це різне може бути, треба дивитися, але дядька з рук не випускати, жодним побитом!

– Задержи єво, Юленька, – щойно вимовивши цю фразу, здаю собі справу, що від хвилювання й сам перейшов на російську, от уже чого б від себе не сподівався! Що то роблять із людиною навіть не гроші ще, а сам тільки їхній провіденційний подув у повітрі – впору згадати колишню однокурсницю, що влізла з чоловіком у газовий бізнес під руку якогось московського Петі, а той Петя виявився гомиком – і внадився раз у раз їздити до них трахати Лесьчиного благовірного, а Леська на цей час перебиралася в кімнату для гостей. Ото нікого не суди, да не судим будеш…

Проте Юлічка зараз навряд чи й тямить, якою ми мовою говоримо, – дихаємо з нею в унісон із різних кінців слухавки, наче двійко закоханих (наче вдосвіта з Лялюською – не до речі мелькає згадка…):

– Я єму сваріла кофє…

– Розумничка, – опановую себе; з неї й справді розумничка. – Побав його ще трохи, я зараз буду, – мало не додаю: от тільки душ візьму – Бог уже з нею, з яєшнею, з її парою теплих золотих очей, що лишається вистигати на тарілці, але поголитися таки мушу – гарне б я враження зробив на пригородного дядька, якби привалив неголений! А кави нап'юся і в офісі – кавоварку я собі справив гонорову, незгіршу, ніж у Б…

Йолки-палки, невже справді фарт? А вже б і пора – котрий рік перебиваюся дріб'язком, усякою рудерією, яка лиш підвернеться під руку, – таки достоту, добре каже Лялюська, як та Коза-дереза: бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, – не бізнес, а сміх курам. Якби оце засвітитися на тому ж «Доротеумі» з парочкою дійсно серйозних речей… Все, стоп, годі, дурню, думкою багатіти – наразі вперед, а там побачимо!..

Вимкнути телевізора – все одно що прибрати зі столу, змахнути кадри з-перед очей: салат – у холодильник, порцію білково-золотих яєшних драглів – все-таки в рота, хоч і на ходу, тарілку – в мийницю, – і щойно в ванні перед дзеркалом, під плюскіт води й бадьоре джмелине гудіння «жілетки», до мене несподівано доходить, дотирається до свідомости та картинка, що манячила була на екрані телевізора, поки я говорив із Юлічкою, – той самий каламутно-вохряний багдадський кадр, що його вже кілька днів крутять по всіх телеканалах: далеко внизу, в розмиві чи то піщаної юги, чи неосілого цегляного диму – міст, на який вервечкою, зліва направо, виповзають із пальмової «зеленки» американські «абрамси», з такої відстані схожі на химерних доісторичних черепах, – останній кадр, знятий з балкона готелю «Palestine» нашим оператором, Тарасом Процюком, Лялюська його знала, – за мить до того, як передня черепаха, що починає розвертати башту в бік камери, дасть залп – і вже наступним кадром на всіх екранах світу буде тіло самого Тараса, як він лежить долілиць на бетоні з підібганими ногами й відкинутою вбік рукою – без камери. Звук, от не можу пригадати, чи було чутно звук?.. Утробно-глухе, погрозливе диркотання танків, що в'їжджають на міст, – чи воно справді долинало, чи це моя уява його ввімкнула – за аналогією із сухим татаканням автоматної черги з отого мого сну?..

Ні з того ні з сього мені робиться холодно. Стою серед ванної на килимкові, голий, босий, в самих трусах, – і дрижу. Якесь коротке замикання, інакше не скажеш. Якась мені думка була бликнула, і я її доганяю, поки гуртом не нахляли інші, злиплі з нею, вони ввалюються, як юрба п'яних гостей у кімнату, я їх розкидаю навсібіч, вишукуючи ту, що була промайнула недодуманою, уривки наших розмов із Лялюською, Ассошіейтед-прес пообіцяла допомогу родині загиблого, Україна знову в дупі, бо як же ж може вимагати від когось іншого якогось-то розслідування держава, що в себе вдома сама мочить власних журналістів, ще й голови їм відтинає, як на трофейний скальп, Лялюська одного разу пила з цим Тарасом, Царство йому Небесне, в якійсь їхній журналістській компанії, танкіст міг завважити відблиск об'єктива і взяти його за кориґувальника вогню, війна є війна, блін, або за снайпера, як торочить дехто, хоча чого б же то танкові лякатися снайпера, взагалі цим разом в Іраку амери як показилися, стільки напуляти по своїх, бабця Ліна сказала б – як обмарило, ото не фіґ було лізти колошкати демонів пустині, в Афгані теж, хлопці казали, траплялось подібне, де, до холери, мій афтершейв, я завжди його ставив на цій поличці, куди вона його запхнула, сподіваюся, депутатський «мерс» не загородив мені виїзду, може, краще зразу викликати таксі, перед очима витанцьовують номери «Таксі-люкс» і «Таксі-блюзу», я спізнююся, бляха, дядько з зозулею сидить у мене в офісі і з кожною хвилиною моєї загайки набирає в ціні, крупним планом на ввесь екран обличчя ридаючої іспановидної журналістки в білій майці, в Багдаді спека, труну з Тарасом Процюком відпроваджують на батьківщину, і хтось із тих пацанів, що з ним там напередодні пили в готельному барі, продовжує все це знімати, і якщо навіть також при цьому плаче, то його сліз не буде видно в кадрі, бо головне його око – камера – винесене назовні, безособове і чисте… Стоп. Стоп, стоп. Оце воно, те, за чим я шукав. Тепер помаленьку, крок за кроком, не загубити б…

Картинка з танками на мосту, знята Тарасом Процюком на плівку й гнана тепер по всіх телеканалах, – то останнє, що він побачив у своєму житті, так? Останній спогад, сфотографований його мозком. Тільки що він був оператор із камерою в руках, і йому пощастило (що за слово!) після своєї смерти продемонструвати цілому світові останню картинку, яку він бачив у своєму житті.

Питання: що сталось би з цим останнім кадром його свідомости, якби він не встиг перенести його з сітківки свого рідного ока – на сітківку зовнішнього, механічного?..

Камеру можна вимкнути – а потім подивитися відзняте. Камера дуже просто влаштована. А куди дівається відзняте людським оком, коли тебе зненацька вимикають назавжди?

Чому ми звикли вважати, ніби воно все просто так пропадає, гасне разом зі свідомістю небіжчика, – тому, що нам того не показують? То нам того не показують і за його життя – цебто, поки свідомість працює. Навіть найближчі люди не мають як туди зазирнути, як я в множину Лялюсьчиних спогадів. Це ж не значить, що її нема.

Спина переднього в однострої з тканим поясом, сухе татакання з-за дерев – і чорнота. Далі чорнота. Але ця картинка, на якій усе обірвалося, зі спиною переднього, з травою й кущами, глід, верес, ялівець, бліки сонця на стовбурах, дух вогкої землі й прілої зелені, – куди їй подітися, цій картинці? В який посмертний архів вона переходить?..

Чорний «опель-кадет» з офіцерами неясної армії, закипаючий шпатель у дрібних бульбашках, фосфорично забілені місяцем сходи, жіночий голос, що методично підсумовує наші оргазми… Я не шиз, повторюю собі, гамуючи дрижаки, я не шиз. Спокійно. Я не шиз. Мені всього тільки вряди-годи показують кадри з чиєїсь відстріляної плівки.

З плівки вбитого, який не мав при собі камери.

І плювати йому на те, що таким антикваріатом я не торгую.

Я знаю, що це правда, – по тому, що мене трусить. Пазл зійшовся, і ніяких кінців більше не звисає. Все виявилось насправді страшенно просто, ба навіть елеґантно, як і має бути при всякому правильному розв'язанні. Бракувало тільки ось цього одного простого і, блін, якого ж самоочевидного припущення – що відзнята в мозкові плівка нікуди не зникає. Бо й чого б вона мусила зникнути? Чи ж би тільки тому, що чоловік не мав при собі камери?.. Дурниці – камера всього лише випадок, який засвідчує наявність плівки.

Так само, як і оті сни.

І дивно: від цієї абсолютної, непохитної певности, що розв'язання правильне, я на мить переживаю забутий солодкий післясмак – оте щасливе, переможне розпруження мозкових звивин, яким мене колись були так щедро постачали мої наукові студії і якого ніколи сповна не заступить втіха від вдало вибудуваної комбінації при діловій оборудці, хоч воно ніби трохи й подібне… Нобелівської премії за моє відкриття мені, звичайно, не світить, проте радість від нього в цій хвилині цілком самодостатня: світ піддається поясненню. Зокрема такому: десь у віртуалі поховано велетенський, незміренний – нескінченний, о власне! – архів відзнятих плівок, які хочуть бути переглянутими – а в який саме спосіб, то вже деталі, наразі неістотні. Взагалі, треба визнати, в цій думці є щось заспокійливе. Щось, що обіцяє чоловікові, патетично висловлюючись, шанс на несамотність (Лялюсьчин лексикон!). Типу: свою пам'ять, у повному обсязі, після своєї смерти заповідаю Дарині Гощинській/Адріянові Ватаманюку, потрібне підкреслити… Ну, може, не в повному обсязі, в повному – то все-таки занадто, але навзагал, то чим не ідея для фантастів? Сиплю, бач, ідеями, як ікрою; ранок підвищеної ідеєродности. Підвищеної несучости. Адріян-несучка. Ґаспадін Адріан Ідеєноскій. Ні, краще – Адріян Ідеєродний: майже як імператор. Капєц. Ех, Лялюська!.. Ну держись ти, бориспільський дядьку, будуть тобі зараз дзиґарі з зозулями…

Сам до себе почмихуючи, бо з ким же ще почмихаєш у порожній квартирі, з насолодою втираю в шкіру прохолодну давку шовково-лоскотного «Еґоїст» (афтершейву так і не знайшов!) – тільки-но приїду в офіс, прямо з порога зажадаю в Юлічки, щоб заварила мені подвійне «еспресо»… І вже аж натягши новісіньку, так тому й бути, свіжорозпаковану (бо чистої нема!), хрумку, від Hugo Boss, йоли-пали, сорочку – футболка дядькові може здатись несолідна, що ж, як каже Лялюсьчина мама, один тому час, що й батько в плахті! – і пообскубувавши шви із застряглих після етикеток, вічно-ненависних колючих пластикових обтинків, і самовдоволеним рухом осмикуючи на собі манжети, такий кругом кльовий, хоч відразу на «Сотбі» або до швейцарського банку (ба ні, спочатку на «Сотбі», а вже звідти, з повною калиткою, – до швейцарського банку!), – доганяю, наче післяобідньою відрижкою, уже зовсім простий послідок попередньої думки, простий, як двері в морду – простіше не буває: а чому ж саме я, мамцю моя ріднесенька, чому я?.. Чому той, відстріляний, – хто б він не був – обрав для перегляду своїх перепрілих архівних плівок саме мене – я ж не замовляв цього кіна?..

І, між іншим.

Якщо вже на те пішло.

Хто ж він усе-таки був?..

ЧОРНИЙ ЛІС. ТРАВЕНЬ 1947 Р.

…Отче, вимовив він і хотів повторити: отче, але за другим разом голос його вже не послухався, зійшов на глухий стогін. Хтось світив на нього акумуляторною лямпою, світляний круг гойдався по стіні, по дерев'яному, як у сільській церкві, зрубі, а по той його бік темніла в присмерку священича реверенда, і він зраділо подумав: тато прийшли! – і, як маленький хлопчик, мало не заплакав од розчулення: почувався таким слабим і ніжним, таким розм'яклим од любови і вдячности до тата, що нездужав навіть підвестись, аби поцілувати тата в руку й попросити розгрішення, як давно того хотів: отче, я вбивав людей, ще за німців покинув лічити, скільки впало від моєї руки, я не забув, тату, як Ви мені сказали на прощання, поблагословивши: не осором нас, сину, я був незлим вояком і перед Україною я чистий, відпустіть мені, отче, кровопроливчий гріх, – але тут надійшла гостра й притомна, гейби ножем пороснув, згадка, що тата з мамою вже три роки як вивезено до Сибіру, і він застогнав і заплющив очі – водночас мов навпомацки розрізняючи зусібіч скупчену, тяжко дишучу людську присутність: із важким духом, де до звіриного сопуху тіл домішувався їдкий пах ліків і дезинфекції, із хрипами, мимренням і булькотінням, із здавленим, якимось собачим бухиканням у невидимому дальньому куті, – знагла молодий голос одчайдушно-дзвінко викрикнув із темряви: «Кидай гранату!» – чшшш, зашемрало кудись у той бік заспокійливе, плюснув хвилькою нерозбірливий шепіт, шелеснуло одежею, знявши безпорадно слабенький протяг, і світляний круг щез йому з-під повік, також перемістившись у напрямі вигуку, – а проте мав відчуття, наче панотець у реверенді й далі стоїть у нього в ногах, не рушившися з місця. Ага, от чим пахло ще – хвоєю, або, як казали в цих краях, чатинням: лісом. Сосною. Зруб стіни, як устиг він завважити, коли розплющував очі, теж виглядав свіжим, у плямах живиці. Він був у шпиталику, не в тюрмі.

Був у безпеці – і хтось за нього дбав: ціле тіло було внерухомлене, сповите сливе немовлячою знемогою, мов налите блаженством відпруження – вперше за багато літ. Хтось порався коло нього, поки він був непритомний, і порався на те, щоб зробити йому добре, – та увага до себе, яку відчув з-поза того боку лямпи, також була ласкава і втишлива, опікунча, і чоло пам'ятало делікатний доторк чиєїсь прохолодної долоні. Лежав і зворушено дослухався до солодкого, благодатного спокою в обезвладненому тілі, всміхаючись кожною клітинкою, ніби розвиднений ізсередини, і заледве притримуючи сплющеними повіками гарячу вологу, що наринула до очей: ласка, він був повен ласки, вона текла крізь нього, сочилася з усіх пор, розмиваючи цілу його кволу істоту, пам'ять, минуле, навіть ім'я, – безіменним і безвільним, як новородок у мами в купелі, колихався він серед безберегого світлосяйного океану, звідусіль затоплений любов'ю, умліваючи од святобливого зчудування: звідкіля ж у світі стільки любови, а може, він уже помер, лиш не спостеріг коли, і це він уже в раю?.. Але ж він не встиг висповідатися, хотів – і не здобувся на силі говорити, а його, бачиш ти, таки почули – і розгрішили, і ось воно, значиться, як – бути розгрішеному: останнім зусиллям волі він підпихає засльозені повіки вгору, майже як то сірниками роблять енкаведисти вбитим повстанцям, коли виставляють їхні понівечені тіла напоказ на майданах, – і щасливо вишелещує з очужілих, лоскотливо-важенних губ те єдине і найголовніше, що зараз має сказати: – Дякую, Отче…

Потім океан зненацька скинувся й став перед ним сторч, суцільною золотою стіною до самого неба, по якій він мусив дертися, щоб перевалити потойбіч. Це виявилося неймовірно тяжко, і він не витримав – все обвалилось, і настала темрява.

…Ще згодом по нього прийшли липкі, тягучі сни, і він груз у них, як поверх халяв у болоті під час весняного рейду на Північ. Приходила мама – і лила йому до рота молоко з бутля; молока було забагато, воно заливало ніздрі, і він захлинався й відвертав голову, аж поки не додивився, що то вже не молоко, а вишнівка – гаряча, густа й рубіново-червона, як проти світла… Потім він був у Львові на Сапєги, і з дверей Академічної гімназії йому назустріч маршевим строєм сунули хлопці, а він стояв, приклавши руку до дашка і чекав, коли вони всі перейдуть, щоб собі помарширувати за ними останнім, але не дочекався, бо з лави на нього погукав розсміяний Лодзьо Дарецький: «Ти, дурню один, чого в однострої ходиш, таж совєти кругом!» – «А ви, – спитав він, – вам що, вільно?» – «А нам уже не страшно», – сказав Лодзьо і знову засміявся – задьористо, по-батярськи, як зроду не сміявся за життя, і щойно тут Адріян розгледів поруч із Лодзем «Мирона», який недавно підірвався в бункері під час облави, і «Леґенду», закатованого ще німцями, у ґестапо на Лонцького, і того лікаря-східняка, якого колись пару разів зустрічав в Управі Червоного Хреста, здається, «Ратая», він ще так м'яко, по-полтавському «льокав», мов шовком шив, а цеї зими, переказували, згинув на Закерзонні, коли поляки закидали гранатами шпиталик у Карпатах, – то марширували по Сапєги самі мертві, які за життя й не стрічалися між собою, одних він упізнавав, інших ні, і тільки й потрапив, що безпорадно спитатися в них усіх на гурт: «Куди ж ви йдете?..» – «До святого Юра, – відповів хтось, чи не той-таки Лодзьо, – молитися за Україну, а ти давай доганяй, не барися тут!..» Це прозвучало як докір, і він образився, хотів бігти за ними, але щось його не пускало, тримаючи ззаду, – виявилося, що то оберштурмбанфюрер Віллі Вірзінґ власною особою, кабаняча туша з різницькою щелепою, тільки вже не в ґестапівському однострої, а в енкаведистському, зі здоровенними нараменниками, з яких кліпали, замість зірок, живі людські очі, і невидимий голос пояснив Адріянові, що то очі, вирвані Вірзінґом в українських політв'язнів, а Вірзінґ дражнився, кривлявся і шкірився до нього: «А що, не вбив мене, не вбив?..», – він обурився й став пояснювати, що пробував же, двічі, а що обидва рази не вдалося, то не з його вини: за першим разом Вірзінґ поїхав чомусь іншою дорогою, якою перед тим ніколи не їздив, за другим теж щось перешкодило, – «Ну то спробуй ще раз», – порадив той, хто був Вірзінґом, – і він розплющив очі, як од поштовху: над ним коливалося в тьмяно-жовтому світлі каганця, то зближаючись, то віддаляючись, жіноче обличчя.

Гельця! – втішився він: нарешті, стільки-бо часу не мав од неї листа, думав, чи не відійшла вже з черговим рейдом на Захід, – тут-таки й спохопився, що має казати не «Гельця», а «Рома», але то все одно була не вона, і поцілунок, яким зволожило йому пересохлі вуста, був не від неї, – і раптом він зрозумів, що то не був і поцілунок: то він висів на хресті, підіймаючись і опускаючись на прип'ятих руках, щоб зловити віддих, за кожним разом груди протинав несвітський, до потьмарення в очу, біль – а знизу центуріон тицяв йому в уста змоченою оцтом губкою, насадженою на списа. Скільки ж я так іще зможу протриматися, злякано подумав він і побачив унизу, з другого боку хреста, Сталіна, Рузвельта і Черчілля: вони сиділи там, де на Бройґелевій картині «Kreuztragung Christi» сидять жони-мироносиці – під горбочком, і грали в карти, як в Ялті, акуратно покраяними кусниками мапи, – попри лютий біль, він напружив зір, силкуючись розгледіти, до кого відходить мапа України, але її там не було, і він збагнув, що вона давно насподі, похована під купою інших, і вже в цій грі не вийде нагору, і хотів у гніві крикнути гладкому Черчіллеві, трохи схожому на Вірзінґа: а як же твоя Фултонівська промова, адже ж ти замірявся оголосити совєтам війну? – але натомість спитав: Господи, пощо мене покинув?.. Тут знову вигулькнув центуріон, вищирив до нього зуби й показав рукою кудись убік: там уклякла навколішках Гельця, ба ні, «Рома», – простоволоса, в добре вшитій до стану шинелі, одна пола якої теж зовсім по-бройґелівськи загорнулась і відкривала живий і свіжий, мов з-під здертої шкіри, пурпуровий підбій, – з останніх сил він потягнувся до неї, як не покликати, то бодай перехопити її погляд, подати їй звідси, з хреста, знак, що він тут, але вона його не бачила – хтось заслоняв його од неї плечима, і він ніяк не міг збагнути, як же то виходить, що він її бачить, а вона його ні, а може, подумав із правдивим жахом, Гельця також уже не живе?.. «Живе, живе», – розв'язно і якось ніби знехотя запевнив центуріон: лінькуватим голосом дядька, який каже худобі стояти спокійно, – Адріян придивився пильніше і отерп: під шинелею Гельця була щільно обвинута, просто на голе тіло, білим простирадлом у кривавих поцяпинах, – «Але ми ще зустрінемось?» – заблагав не знати в кого, хоч би й у центуріона, бо нічого вже не боявся, навіть почути заперечну відповідь, – «Зу-устрі-і-інетесь, – зловісно прогув той, мов у діжку, цим разом удаючи бойківську вимову, – мой, ще й як зустрінетесь…», – і, прицілившись, ударив Адріянові списом між ребра – з такою силою, що всі зірки з неба посипались додолу, і знову настала тьма.

А ще згодом грудний жіночий голос виразно промовив над самою його головою:

– Гарячка спадає, отче капеляне.

І другий, чоловічий, – м'який, як хода в повстяних капцях, але така, що й поночі не зіб'ється з шляху, – відказав стишено:

– Слава Господеві милосердному. Це вже не був сон.

Він одкрив очі, спробував поворушитися, і груди прошило тим самим болем, аж він засичав, та так і застиг – із виряченими очима, дослухаючись до пози, в якій не болить. Чоловік стояв у нього в ногах – не в реверенді, в цивільному, в костюмі, камізельці і при краватці, а жінка, здається, молода й дуже чорнява, нависала просто над ним, у тьмяному півсвітлі під блузою добре вирізнялися пишні подовгасті пагорбки її грудей, – як пара голубів, з несподівано ожилою цікавістю подумав він і розсердився – від цього, так недоречно вигулькнулого в голові порівняння, і від ще недоречнішого бажання ті голуби погладити, і від нездатности вільно рухатися, і від того, що майже одночасно подумалось – як же він, певно, заріс і засмердівся, як правдива лісова звірина, – бо чоловік навпроти, хоч і немолодий, із чималими залисинами на й без того великому опуклому чолі, стояв чисто виголений, при білому комірці, ще й кольонською водою від нього ніби повівало, і тим принизливіше було перед ним отак лежати, і все це були паскудні, гнилі думки, як болотяний кушир, що липне до голого тіла, і в усьому тому була винувата жінка, її близьке тепло й запах, і він розсердився вже цілком притомно: нащо вона тут?.. Ще й тому було прикро, що з тим чоловіком йому неясно в'язалося щось надзвичайно гарне – щось таке дорогоцінне й радісне, як у дитинстві сліпий дощ на галяві (рясний золотий капіж серед розсміяно-вмитої зелені, наскрізь протятий стовпами сонячного світла…), але що то таке гарне було, і зовсім же недавно, – того він, збитий з тропи жіночою присутністю, згадати вже не встиг – зате згадав зовсім іншу галявину і тепер таки прокинувся остаточно, забув і про біль, що підступно скував був грудну клітину: шляк то трафить, це ж скільки він тут прогнив у цій ямі, як куль соломи, а як же хлопці, що з ними стало?.. Вони йшли лісом – останнє, що він запам'ятав, були плями сонця на стовбурах сосон і квадратова спина зв'язківця, що йшов попереду, «Романа», – в доморобному однострої, підперезаному, замість шкіряного паска, вшитим у кілька сталок сукняним, – товариші кпили з нього, як завжди кпилять у підпіллю з добродушних мовчунів-безвідплатників: десь-то Роман добре на дівки пішов, що й паска позбувся! – «Роман» на те по-дядьківському, скупо всміхався, але, видно, діло своє знав справно, бо пасок паском, а ґвинтівку мав супергонорову, МР-44, ляля – не ґвинтівка, – на Адріянові розпити стримано відказав, що «позичив у сорок четвертому в одного есесмана», і це теж Адріянові сподобалось – те, як сказав, а що повстанець із хлопа справді досвідчений – старий вовк, – знати було і з того, як ішов по лісі: легко, сягнисто – і заразом безшумно, мов кіт, ані сучок під ногою не хрусне, ні ямка не чвякне, Адріян відразу оцінив цю перевагу природного селюка, котрий лісового життя не в Пласті на вакаціях учився, і старався й собі йти за ним так само спритно, підбадьорений його присутністю, – його-бо ще зночі канудило якимось недобрим передчуттям, все дратувало й валилося з рук, коли вирушали, обірвався опасок на планшетці, і тому він у душі радий був тій надійній квадратовій спині перед очима, мов навмисне закроєній підставлятися під багатопудові тягарі – переносити на собі мішки зі збіжжям, і овець узимку з кошари в тепло, ну, і ранених, авжеж, і ранених друзів так само, а що, може, неправда?.. Звісно, так прямо ніколи не думаєш, не кажеш собі приміряючись – мовляв, оцей-от, на випадок чого, мене раненого винесе або доб'є, – але без такої внутрішньої певности не остоїться жодна бойова одиниця: це той найпервісніший, грубий віск-сирець, яким гурт порізнених чоловічих «я» схвачується нерозривно докупи, як у щільник, тільки так і роблячись боївкою, роєм, чотою, сотнею, – а вже ідея, тобто та олива, що власне й творить армію, що пхає наперед і помножує сили в геометричній прогресії, так що, як на Волині в сорок п'ятому, большевики будуть гнати й класти своїх ганчір'яних солдатиків сотню за сотнею, аж поле невдовзі з жовтого зробиться сірим, та так і відступлять, не знаючи, що протистояв їм одним-однісінький рій УПА: менше сорока душ! – ідея, що б там не казали наші політвиховники, вона, наче дріжджі – піднімає лиш добре борошно, і ті хлопці, що прибували з Закерзоння й зі сміхом оповідали, як зі своїх шанців дражнили там дуетами, на два голоси, поляків перед боєм: «Антку, Антку, за цо сі бієш? – За ойца Сталі-і-іна!», – доки з тамтого боку котрийсь допечений до живого «антек» не витримував і не огризався: «Такі он мі ойцєц, як і тобє!» – і який там уже після цього міг бути бій, – ті хлопці, хоч які горді й свідомі того, за що б'ються, і тим непереможні, були все-таки й самі по собі отим добрим борошном, що з ним змішавшися, карком чуєш: і передній, і задній, і той, що зліва, і той, що справа, – то ніби продовження твого тіла, а всі ви разом – єдина плоть: армія свого народу, – ось це відчуття, затрачене вже від кількох років – відколи армія, розбившись на малі групи, перейшла в підпілля, – він знову звідав за квадратовою спиною «Романа», коли посувалися мокрим уранішнім лісом по незнайомому терену, йшли гусаком, їх було п'ятеро, трохи забагато, то той темновидий есбіст із проваленими щоками, «Стодоля», наполіг узяти з собою аж двох охоронців, стало б і одного! – і ніщо в ньому не обірвалось, не тенькнуло – не встигло! – коли «Роман» зненацька спинивсь як уритий, а наступної миті з-за кущів ударив кулемет, о Господи… Що там діялось потому?