Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 44 страниц)

Я його пацаном убити хотів… одного разу. Після того, як він мені в школі вухо крутив… перед класом… змусив стати на коліна… і так прощення просити, що більше не буду, – я малим шкодний був… Досі пам'ятаю, яка тоді тишина стояла… І всі очі, всього класу, на мене звернені… Ух!.. Я після того з дому втік… підстерігав його, з заточкою… Це ще, коли я не знав нічого… Пацаном іще був…

Ви, мабуть, думаєте – до чого я це все, да? Запросив по ділу поговорити, а сам байки травлю? Хе-хе…

От і видно, що ви не рибак… Рибалка – вона терпіння вимагає… терпцю. Хороший тренінг, знаєте… Рахуйте, та ж «наружка»… А то всі спішать, спішать… А виграє, в кінцевому результаті, той, хто вміє ждати. Ну, і підсікти у відповідний момент – коли, значить, клює…

А клювати щось не хоче, да… Ну, нічого, підождем. Бачите, як поплавок ворушиться? Мальки грають…

Знаєте, я, коли ще курсантом був… Був у мене випадок, я сам напросився… Поїхав із солдатом, їх так посилали: дані з грифом «совершенно секретно» – три сторінки, друкованих на машинці, – клали в кейс, кейс наручником пристібали до зап'ястя, саджали в уазик, і – до нас, значить, у відділення… І кнопочка поруч червона – «самоліквідатор»… У випадку загрози солдат на ту кнопочку має натиснути – і, разом із кейсом, самоліквідуватися… І от я сидів і всю дорогу на ту кнопочку дивився. Очей відірвати не міг. За тим і поїхав… Дивився й думав: зараз – чи ще хвилину підождати? Зараз – чи ще?

Двісті кілометрів так проїхав… Помогло. Більше таких думок не було… довго… Головне – вміти ждати. Велике діло. Ще хвилина, ще день… А кнопку твою й без тебе колись натиснуть, то чого спішити… поперед батька в пекло?..

Ні, це розвідка була… Біла кість – так вони про себе думали. Всім же хочеться про себе краще, ніж є, думати, да? їх у Москві готували, в Дзержинці… А нас тут, в Україні, – ну, ніби, значить, на «брудну» роботу, на «нутрянку»…Вину ват, як? Ну, того вже я не знаю – чи бувало, щоб хтось так самоліквідовувався… Може, й бувало… За Сталіна, коли страх іще був… А на моїй пам'яті дурних уже не було. Та ті три сторінки нікому й не потрібні були – так, відписка… З таких відписок, Дарино Анатоліївно, півархіву в нас складається. Із звичайної, вибачте, липи. Так що ви не думайте, ніби досить вам знайти документ – і вже все… Документи – їх, знаєте, люди пишуть…

Ви тільки Ніці не розказуйте.

Ну, мало що… Десь побачитесь…

У мене ж, крім неї, нікого більше нема. Дружина – то таке…

Вона, коли народилась, два кілограми всього важила. Два сто. Я на молочну кухню ходив… Сам із пляшечки її годував, у дружини молока не вистачало… Був би хлопчик – мабуть би, не справився б. А з дівчинкою інакше… Доки я з ніг не звалюся, доти їй і потрібен буду.

Да, такі діла… Ну що, хряпнем іще? За наших дітей… Заводьте, заводьте пошвидше, не тягніть із цим ділом, демографічну ситуацію в країні виправляти треба! Жартую… Ну, поїхали! Хух… Пішла, рідненька… Казав мій тесть – як робота заважає п'янці, то треба кидать роботу… Він, тесть мій, теж із військових був, покійник. До підполковника дослужився, ще в Афганістані встиг побувати… А поховати себе заповів на своїй батьківщині, на Черкащині… В тому селі, звідки вони з жінкою обоє родом. Ми туди з ним удвох на рибалку їздили. Такий чоловік був, знаєте… ніколи без діла не сидів… У дев'яносто першому демобілізувався – в таксисти пішов! Підполковник Радянської армїї – а крутив баранку, як простий ваділа… А що, казав, – машина своя, на бензин зароблю, а сигаретами пасажири вгостять – от і економія… Такий чоловік був… Без комплексів. В армії з цим простіше, у нас трохи інакше було, в органах… Він мені багато в житті поміг. Повезло мені з ним. Кажу ж, я – везучий…

Теща, та більше переживала, коли взнала, що я Бухаловим приймак… У неї це так було, знаєте, по-простому, по-сільському – щоб не сказали, що її дочка за жида вийшла… Знайшли жида! Дочку теж накрутила… Ну, та злякалася, що мене з Києва кудись у провінцію засунуть, од гріха подалі, а вона ж уже звикла… до хорошого життя… Добре, що тесть тоді не піддався на провокацію, вправив їм мізки, обом… І дружині, й тещі. Після того, як батько мені розказав… Бухалов. Без того, може, й не розказав би. А так – прийшлося йому втручатися… вивертати всю, тасскать, подопльоку… Да…

Я думаю, це його й добило. В якомусь смислі, тасскать… Підірвало. Те, що це нікому не потрібно було, – на що він життя поклав. Що мене виростив… Його служба. А я ж уже капітаном був. Наймолодшим капітаном у республіканському КҐБ! Якщо по-державному підходити, йому б за те, дійсно, Героя треба було дати… Тільки що ніхто того вже не цінив. Використали старика – і виплюнули, за були… А мене тоді добряче стукнуло… коли він мені розказав…

Так через євреїв і той… заварилося.

Ех, дорога ви моя… Ви матінку вашу спитайте – вона мусить пам'ятати, то ж її співробітниця була… Да, так. В одному музеї працювали… Єврейка, в Ізраїль подала на виїзд. А я роботу з нею проводив… Бесідував. Два місяці бесідував, і все намарно… А ви як думали? Що їх просто так випускали?..

Хе-хе… Та там цілий філіал наш, в Ізраїлі… У Висоцького ще пісня така була, не пам'ятаєте? «А место Ґолди Меїр ми прохлопалі, а там на четверть – бивший наш народ»… Жарт? Ну, в кожному жарті, як кажуть, є доля жарту… частка. Він же теж із органами співпрацював, Володя Висоцький… Що, не знали?

А що ж ви хотіли? Ясно, що не довіряли їм… євреям… Були ж випадки, що й ветерани з їхніх подавали на виїзд, навіть Герої Радянського Союзу… Скільки скандалів було… Хто ж знав, що все кінчиться… так скоро…

А! Клюнуло! Ну давай, давай, пішла, рідненька… Оп-па!

Єсть!..

Тьху ти, знов – плотвичка… Таке, хоч у воду назад випускай…

Тут оцей момент, знаєте, азартний: коли клюнуло – а ти ще не знаєш, що!.. Найбільш відповідальний такий момент… А я тоді ще молодий був, пороху, тас-скать, не нюхав, – ну, й витягнув разом із тою тьоткою… цілий, вибачте, єврейський кагал… Десь вона порадилася – у них своя мережа взаємодопомоги діяла чітко! – ну, й знайшли, як їй відмазатись… зіскочити, значить, з гачка. Вони, бачте, подумали, що я теж з їхніх, тільки скритий – переписаний на російське прізвище… коли ото боротьба з космополітами була. А такі, скриті – їх у штат рідко брали, вони більше аґентами були, старалися… Будеш старатися, коли в тебе, приміром, мати єврейка, а батько – поліцай! Шуцман, да… Все життя з шкури лізти будеш. Винуват, як? Ну, не будемо вказувати пальцями, люди зараз шановані, великі посади займають… Неважно. Так от, вони тоді між собою вирішили, що й я маю бути з таких – приховав, значить, плями в біографії, з чистою анкетою в органи проліз… Слабе місце, думали, знайшли, і по ньому вдарили – щоб перевести, значить, стрілки… з тої баби їхньої – на мене, найкращий хід. Безпрограшний…

Винуват, як? А… Це, знаєте, тільки так прийнято думати – ніби КҐБ було всемогутнє, і не можна було його обійти… Насправді бардак в органах такий же був, як і всюди… бюрократія, підсидки… Мені ж теж треба було за тих два місяці, що вхолосту пройшли, начальству пояснювальну писати. А тут приходить на тебе такий пакет – скарга від об'єкта розробки плюс анонімка – і все, ти вже мічений! Підозра посіяна: єврей, мовляв, єврею ока не виклює… ще й підмажуть йому з якого-небудь Сохнута, з їхньої єврейської каси… за те, що своїх від КҐБ відмазує… Головне ж що? Кинути тінь, – а ти потім доказуй, що ти не верблюд! Що не вів подвійної гри… Грамотно придумали, ну – прорахувалися трохи… Ніхто ж не знав, як діло було… Я ж і сам тоді ще нічого не знав…

А я вже на юрфаці вчився, закінчував. Заочно… Капітана одержав. Тільки-тільки наладилося життя…

Тяжко було, знаєте… Завжди тяжко, коли тобі не довіряють. Радіють за твоєю спиною, що ти спіткнувся, бо на твоє місце вже черга намилилась… І дома – та сама пустота, нема на що опертись… Старий запив по-чорному… батько, Бухалов. По п'яні мені й розказав, мама тільки плакала… Він після того й прожив недовго. Тяжко дуже вмирав, з образою… на цілий світ… Цироз печінки – не жарти. Ніка його вже не застала, вона вже пізніше народилася… коли його вже не було…

Не дує вам, ні? В ноги не холодно?

Такий був період… Жити не хотілося, додому йти ввечері не хотілося… Який смисл, думаєш? Натиснути кнопку, і все… Це ж я ще тоді всього не знав… Але вдарило сильно… І головне, розумієте, як на сміх, – що да, виходить, таки єврей! Байстрюк. І що матір мою рідну, яка мене народила, так само підозрювали… в подвійній грі… Просто… як прокляття якесь… Оці думки… Тьфу-тьфу, не дай Боже…

Оцей-от страх… не за себе вже, нє подумайте… він звідтоді десь у мені – сидить, сидить… В кишках засів. Слава Богу, що Ніка того всього не знає… В неї своє життя… З чистої сторінки, тасскать… Хай…

Думаю, батько й сам усього не знав… Бухалов. Але це його підкосило. Добило, да… Що він мусив виправдовуватись… за мене. Аж до Москви дійти, бо тут, у Києві, на нього дивились, як на чокнутого… Ніхто не хотів брати на себе відповідальність, всі думали тільки про свою шкуру… ну, і про те, як би кусок чужої відхватити, коли випаде нагода… Він тут був чужий. Для тих самих органів, яким життя віддав… для яких і мене виростив… Старий придурок, що вже ніякого впливу не мав. Ну й що, що персональний пенсіонер? Коли вся його служба, все, рахуйте, чому він віддав життя – все розлетілось, як… як пух – від одного сфабрикованого доносу… Як він кричав, випивши… Матюкався… Криси! – кричав… Про бандерівців мені раз сказав, от того ввік не забуду– що він їм заздрить: як вони стояли за своє! Тридцять років не згадував, а тут вернулось… Я на нього тоді по-новому подивився… Це ж іще до путчу було, до всіх перемін…

Складно це все, знаєте… А ви хочете, щоб – раз-два, і готово! От зараз, мабуть, слухаєте й думаєте – до чого це все я, да? Я ж бачу… Всі спішать, усім нетерплячка… Архіви вам відкрий, документи всі подай на блюдечку, гриф секретности зніми до закінчення п'ятдесятилітнього строку… Знаєте, скільки я вже цих хвиль пережив? От і ви з своїм фільмом туди ж…

А що з того може вийти – подумали? Діти ж лишилися, внуки… Їм-то – за що це все?..

Ех, Дарино Анатоліївно… Я й сам би радий… всього не знати. Часом, як подумаєш – от, вижив… а для чого?..

Ото тільки Нікушка… Доча моя. Їй я завжди буду потрібен.

Що, змерзли? Ну, значить, треба випити ще… Казав мій тесть – рятуймося, бо тверезіємо!.. Давайте, давайте… Ваше здоров'я! Хух…

Це він мені сім'ю спас… врятував. Тесть мій. А потім уже Нікушка народилася. Якби не він, хтозна, як би воно обернулося… Пустота була така… як чорна діра. Такий період… На роботі мрак, і дома – мрак… Вихід? А який же міг бути вихід? Раз у систему попав, тут уже, дорогі ви мої, діло таке – або вверх, або вниз! Третього не дано… Такі правила. Доти в мене йшло вверх, а коли вниз – то вже все життя насмарку… це в тридцять-то років! І дома ніякого просвітку, нема куди йти… Моя дулася на мене… боялася, що в діру якусь зашлють, дублянку вона собі там не купить… таку, як у нашому розподільнику, – вона якраз записалась на них на чергу… Потім тесть із Афганістану тих дублянок цілий контейнер пригнав, то ті їй теж були не такі, бо в тих уже всі ходили – з лами, з такими білими хвостами, як соплі… Em, що там!.. Всі баби – дури. Вибачте. Це я тоді так думав. В смислі – що всі так живуть. Інших жінок я не знав. А декабристок тільки в кіно показували…

І ото тоді я з вашою мамою познайомився… Це вперше в мене таке було… в моїй практиці. Ну, і востаннє ж… Після Сталіна цього методу не практикували, а тоді якраз прийшла вказівка його відновити – «жінка за чоловіка»… Одній так строк дали… жінці, чоловік у неї був засуджений за антирадянську агітацію, вона до нього їздила… в табір… Ну, то п'ятого відділення робота була, я таким не займався! Але підготувати, тас-скать, ґрунт – ясно, до чого воно йшло, інструкцію одержав… Всі такі методи спершу в нас на Україні випробовувалися, а потім уже поширювались на інші республіки… на весь Союз… Ясно, що незаконно, а що зробиш? Вказівка спущена – виконуй! Така робота…

Був час, що мені це помогало. Мобілізуватися… Поки молодий був. Не розповзтися, не піти юзом… вроздрай… Не думати… Може, в армії навіть краще було б… Ну, та що там… Добре, що так усе вийшло… Я не нарікаю, моя совість чиста…

Коньячку не хочете? Хороший коньяк, закарпатський… Для тиску добре… щоб гіпертонії не було…

Хух!..

Благодать яка, а? Тишина яка…

Знаєте, я таких жінок, як ваша мама, не зустрічав доти. Та й потім… Так воно в житті буває, такі періоди – коли все разом сходиться, і все разом валиться тобі на голову… Якраз я вперше про свою рідну матір узнав… і що вона так і не сказала, хто мій батько був… не назвала… І от, коли я з вашою мамою бесідував… я це нарешті уявив. Повірив. Що так буває. І що за те, щоб тебе так любили, можна витримати все… Табір, тюрму, психушку… Все! На все наплювать. І на Сенатську площу вийти – запросто, і бути потім розжалуваним… до рядового… Вони тому й вийшли… змогли. А я був в іншій системі. Від народження, недарма ж я в тюрмі народився… Я знав, як на коліна можна поставити… перед класом… умів знаходити в людях слабкі місця… Я був здібний, не думайте, – у двадцять вісім тоді капітана не тільки по блату давали! Але це інше… А так, як їх, – мене ніхто ніколи не любив. І ждати не став би…

Велике це діло, знаєте, – коли тебе ждуть…

Повезло… вашому татові.

Ех, Дарино Анатоліївно… Ви не думайте, що я… Я й тоді так думав. Чим старіший стаю, тим більше про це думаю… Фільм був тоді, в сімдесятих, – про дружин декабристів, не пам'ятаєте? Забув назву… Там одна актриса грала… наша, київська, – Ірина Купченко… на вашу маму схожа… Я потім на повторний сеанс ходив, ще раз дивитися, пізніше вже… коли вже мене в архів перевели… Ну, то таке… Да…

Винуват, як? Да, перевели. Довірили… Батькова заслуга… Бухалова, це все він. Відновив мою… анкетну чистоту, тас-скать, – до Москви дійшов, до свого начальства післявоєнного… всіх підняв, хто ще був живий – хто, значить, у курсі був… мого всиновлення… У мене ж до того в послужному списку все було в порядку, до музею… І хто б подумав – музей! Таке наче місце… спокійне, контингент в основному жіночий… А воно он як обернулось. Ну, перевели. З оперативної роботи, з людьми – на роботу з документами… Воно й на краще, як потім показалося. В житті часто так буває: думаєш – все, кінець, а потім бачиш – а воно ще й на краще… Бо це ж у мене другий раз підряд… зрив вийшов. З вашою мамою – зразу після тої єврейки. Але тут уже я сам, з власної ініціативи… Не став відкривати справу, так і в рапорті написав – недоцільно, тасскать… Характеристику їй дав… Шеф прочитав – розсердився: ти, каже, рекомендацію в партію їй даєш, чи що?.. Але все ж таки загальмували, не дали ходу… Передумали. А вже був закинутий гачок…

Це ще Нікушки тоді не було. Вона пізніше народилася. А ви вже в школу ходили… Така була… худенька дівчинка, бліденька, – я раз бачив, як ваша мама вас зі школи забирала… Тепер би не впізнав!.. Нізащо. По телевізору перший раз як побачив – не може бути, думаю…

Да, такі діла…

Знаєте, в армії – там просто, там є чітка межа: оце дім, оце – робота. І аґресія в часі чітко локалізується: сім ранку – стройова підготовка, що не так – чоботом по морді… Гик!.. Вибачте… З тестем моїм у вихідні зранку краще було не заговорювати. В НКВД, за Сталіна, вночі працювали – теж за цією схемою… А в наш час не виходило вже. Батько мій, Бухалов – він іще старого гарту… Він же з бандерівцями воював… І з мертвими з ними воював, їм усе життя потім… доводив… Мене ростив, щоб зліший був… А кар'єри робились уже не злістю, не агресією… Обраність – от що тримало на службі! Почуття причетности… до святая святих держави… великої держави, перед якою весь світ тремтить. Сила! Таїнство влади, казав цей… директор інституту одного московського, виступав у нас недавно… Таїнство, да! В юності це гіпнотизує, може замінити… і дім, і сім'ю… А потім один такий поштовх – і ти опиняєшся… голий. Голий. І не треба тобі, виявляється, нічого – тільки щоб тебе любили… щоб ждали тебе – ось так… Навіть із психушки… Гик!.. Навіть знаючи, якими в нас із психушок виходили… Я ж їй розказав. Матінці вашій. Попередив…

Да, так…

Я от думаю – хто він був, мій батько? Рідний, я маю на увазі… За що вона його так любила? Мати моя? Могла ж вижити… Молода ж зовсім була, це б їй тепер іще й восьмидесяти б не було… Тещі моїй он вісімдесят два… Могла б дожити. Як так можна було, а?.. Часом думаєш – дурочка, дівчисько… молода була, не розуміла… життя… А тоді вашу маму згадую… Ольгу Федорівну… пам'ятаю, да… І що? Як у неї життя потім… склалося?

А… Це добре… Добре, що добре… А тільки, знаєте, коли в самого дочка росте… Будете мати своїх дітей, тоді мене зрозумієте. Це тільки у вас там, в кіно все красиво виходить… А я з свого досвіду вам так скажу: як тільки в документах все красиво, гладко… читаєш – ну прямо тобі Лев Толстой, комар носа не підточить! – так і знайте, що – липа… Липа, для звіту писалося. На дев'яносто процентів можете бути впевнені. Не думайте, ніби досить вам тільки документ на руки одержати – і вже все…

А ви не спішіть, не спішіть… Кльов-то тільки тепер і починається… Минулої неділі я такого судацюру тут витяг – на шість кіло потягнув!.. О! Не бійтесь, не розіллю… Давайте її сюди, ту пляшку, поближче… Гик! Вибачте…

Огірочок беріть, домашній… Дружина моя їх маринує – ммм!.. Ніде таких не знайдете. Вона в мене дура баба, звичайно, але хазяйка – во! Тестева школа… А Ніка в мене вдалася. Слава Богу. Яка дівка виросла, а? Тьфу-тьфу… Моя кров!..

А совість моя чиста, Дарино Анатоліївно. І не треба мене… в штрафбат записувати. Думаєте, я не розумію? Такий дурний, думаєте, да? Кінчився мій штрафбат, дорога ви моя. Ще тоді… гик!.. На тому музеї й кінчився. І батько мій це розумів… Бухалов. Що виплюнули його. Всіх нас виплюнули. Правих, винуватих… хто такими рахувався… Без різниці! Що вашого батька, що мого… Да, так! Тільки мій це перший зрозумів… Бухалов. Ще до того, як Союз розвалився…

Гик!.. Водичка там коло вас, подайте, будь ласка… Ні, нічого, я тільки порошок свій зап'ю… О, дякую.

Знаєте, я колись чув, письменниця виступала, ну ця, забув прізвище – що про секс писала… в польових умовах… Да, якось так. Точно я не запам'ятав, як вона говорила, ну смисл був такий – раз народжений у тюрмі, значить, виходиш – або наглядач, або в'язень. Без варіантів, тасскать… А я от не згоден! Категорично з таким не згоден. Я сам народжений у тюрмі – і що б зі мною було, якби не він… не мій батько, що мене виростив?

Ні, ви не зрозуміли… Гик!.. Не можна так… по живому… Що значить – або наглядач, або в'язень? Це що ж виходить – ціле покоління винувате тільки тим, що в такий час народилося? Хто вижив, той, значить, і винуватий?.. Вішатись треба було всім… щоб чистенькими вийти, да? Петлю на шию – і втік? І вже – герой, можна кіно знімати? От і ви ж туди ж, з вашим фільмом… Ну, добре, я розумію, хай буде – герої, боролись… за незалежність України. Раз настала незалежність, часи змінилися, – треба їх вшанувати. Пам'ятники там… Нехай. Але для чого вам копатися в цих… смертях? Смертниках?.. Який це приклад для молоді, нащо їм таке знати?

Їм жити треба, Дарино Анатоліївно. Жити! А не озиратися назад. Знаєте, як кажуть – менше знаєш, краще спиш… Я от радий, що Ніка діда Бухалова в живих не застала. Мама… бабушка Дуня наша, покійниця, – після його смерти прямо розцвіла! Помолоділа навіть. Двадцять років іще прожила. Ніку вигляділа, мала собі потіху на старість… Нікушка теж її любила. Завжди їм квіти носить на Лук'янівське… Всією сім'єю ходим… на проводи, на День Перемоги… І на День чекіста, аякже! Що я їй міг, те дав. Чого в мене не було. А моя дочка виросла в нормальній сім'ї! Як у людей… Моя б воля – я б їй взагалі нічого не розказував, хай би так і думала, що вона Бухалова – по діду-бабі… Що ж, коли теща влізла, гадюка… А що ви хотіли? Щоб я своїй дитині розказав, що її рідна бабушка повісилася в тюрмі після того, як її на допиті зґвалтували троє мужиків за раз?..

Да, так. Повісилася. В камері, на власній косі. Гик!.. Косою… задушилась. Я сам тільки пару років тому взнав. Докопався… Двадцять років копав, щоб таке викопати… Воно мені треба було? Треба, скажіть?

А – фронтовики, дорога ви моя, фронтовики… Розуміти треба. З німкенями в сорок п'ятому можна було, війна все списала… А бандерівці – то ж, рахувалося, ті ж фашисти: «українсько-німецькі націоналісти», так же їх називали… У німців були «українсько-жидівські», а в нас «українсько-німецькі»… Отака-от судьба випала… моїй єврейській мамі. Не єврейська, у війну, – так після війни, получіть-розпишіться – німецька!.. І не сказав їй ніхто, дурочці, що не можна так злити… молодих мужиків, які пів-Європи покорили, до Берліна дійшли! На Рейхстаґу розписалися… Знаєте, який на Рейхстаґу мій батько… Бухалов, найбільший напис бачив? Метровими буквами! Вибачте, кажу як було: ЕБАЛ Я ВАС ВСЕХ!..

Хух… Не бійтесь, алкоголь мене не бере. Часом навіть жалко, думаєш – краще б брав…

А ви думали, як? Документик вам знайди – і все? В документиках, дорогі ви мої, про таке не пишуть…

Слідчого? Покарали, да. І тих двох… других, теж… В званні понизили… на два місяці. Самогубство в тюрмі – чепе, гірше втечі. Як тільки й змогла… Втекла, ну, умнічка. І від мене втекла… Рідна моя мати. Як у пісні: «Рідна мати моя, ти ночей не-до-спа-ла…» Ех… Вибачте… Знати б, де лежить, я б їй ці слова… на пам'ятнику вибив…

А ви мені про могилку… вашої родички. Які могилки! Куди вивозили трупи з тюрем, де закопували – хто ж вам скаже? Хто закопував, той мовчить… якщо ще живий. От недавно відгукнувся… ветеран, з Росії, був у тій бригаді, яка Шухевича труп… утилізувала… Спецоперація була, учасникам потім відпустки дали… Бригада труп вивезла, спалила і попіл розвіяла – в лісі, над Збручем… Слідів не повинно було лишитися! Розумієте? Ніяких слідів, так і зараз… в Чечні робиться: після зачисток – аннігіляція… Не знайдете ви нічого! І я не знайду… де моя рідна мати була похована. І що робити? А? Не скажете… А я вам скажу! Скажу… Будете своїх дітей мати – зрозумієте… Бо дитині треба, щоб було… місце, пам'ятник, своє кладовище в місті, куди піти, коли всі її друзі з батьками на проводи йдуть, а потім у школі розказують… Не іногородня ж вона! Киянка… Корінна вже, рахуйте. Як є могили – так і корінна. Дєдушка, бабушка… Все, чого в мене не було, – я їй все дав. Моя дочка не сирота! Маленькій – портрет на пам'ятнику показував, учив: «дєда», «дєда»… Вона досі так говорить… І не дай Бог… не дай Бог… Гик!.. Вибачте… Ні, це я так… закашлявся…

Не лізьте ви туди! Нащо це вам? Не треба…

Думаєте, страх у мені говорить? Да, страх! Хай буде – страх… А як без страху жити? Розповзеться все, – бачите, як розповзається!.. Ціла держава розповзлася, як тільки боятися перестали… Мені п'ятдесят шість років, я все життя боявся… батька боявся, начальства, по службі оступитись боявся… А тепер нічого вже не боюсь – за себе не боюсь, не за себе… А ви б бачили, який це… жах… Коси в неї… на фото… У матері моєї, Леї Ґольдман… Дві коси, наперед перекинуті… Чорні… У Нікушки теж волосся гарне, густе… бабушка Дуня їй у школу косички заплітала… Бррр!.. Ніхто того фото не побачить. Хіба, як сама п'ятдесят років буде мати… Своїх дітей мати буде, внуків… Якщо їй це цікаво буде… Фото я лишив. З усієї справи – фото лишив… Нікому не показував. І не покажу… Тьфу-тьфу… Не дай Бог… В усі дерева готовий битися, лобом…

А кнопку натискати – ні-і-і-і, нема дурних!.. У мене дитина, я їй потрібен. Матері рідній не потрібен був… не подивилася, що дитя малесеньке кидає, двох місяців іще не було, чужі люди виростили, – хай!.. Зате дочці потрібен, своїй кровинці єдиній… Все, що маю, – все їй! Квартира від діда з бабою, дача – тесть, рахувати, своїми руками збудував… Консерваторію захотіла – маєш консерваторію! Нічого, прогодуєм, поки я живий – бідувати не буде! Хай учиться… Може, дай Бог, і виб'ється… в солістки які-небудь, вона в мене здібна… І з амбіціями дівчинка, слава Богу, це я їй теж дав – впевненість у собі, якої в мене не було ніколи, ріс, як вовчонок… Що міг – усе дав! І доки я живий, так буде… А совість у мене чиста, ні перед ким я не винуватий…

О, пішла! Пішла! Давай, давай, дорогуша, не дьоргайся, не на такого напала… От ми тебе зараз… гарненько…

А, сука, б…! Зірвала гачок… Хороший гачок, зараза, японський… Будеш тепер плавати, дура, з гачком в губі, поки не здохнеш…

От чорт, це ж треба… Досада яка… Здоровенне щось було, може, й сом – вони хитрі!.. Або щука… от же ж падло, ну, треба ж таке… Вибачте…

Там ще щось лишилося? В тій пляшці?..

Ну, хрін з ним, – поїхали! За наших батьків… І за мого… за Івана Трифоновича Бухалова, який нас тут сьогодні зібрав… Хай йому добре буде… на тому світі… Якщо він, звичайно, є – той світ…

Справа? Яка справа, Дарино Анто… тьфу, той… Анатоліївно? Нема ніякої такої справи… Леї Ґольдман. Не було.

Да, можна й так: не становила історичної цінности. Ич, яка ви… пам'ятлива… Швидко схоплюєте.

В Яд-Вашем Леа Ґольдман, Дарино Анатоліївно. В Яд-Вашем, в Ізраїлі. Загинула в Перемиському ґетто, в сорок другому році. Ціла сім'я, списком – Ґольдман Давид, Ґольдман Борух, Йосиф, Етка… Ґольдман-Берковіц Їда… І Ґольдман Леа там же. І так найкраще… для всіх.

Огірочок беріть… Беріть, беріть, не церемоньтесь…

А про Івана Трифоновича я вам не скінчив… Я ж вам обіцяв – про вашу справу… По загиблих… загиблій… шостого листопада сорок сьомого року, як ви й хотіли… Ні, Дарино Анатоліівно, от чого нема, того нема, – документика, як ви хотіли, я вам не знайшов. А скажу я вам інше… теж – про Івана Трифоновича, думаю, це вам буде цікаво… Зараз, тільки гачка нового прив'яжу… О-он ту баночку, не в службу, а в дружбу, – передайте мені, Амброзійовичу, щоб два рази не вставати… О, дякую.

Плюсь! Люблю цей звук… Ловись, рибко, велика й маленька… Правда ж, в хороше місце я вас запросив? Тишина яка, а? Кожний шелест чути… І не скажеш, що в центрі міста. Монастир виручає, а то б теж тут усе забудували… Там далі, ближче до

Південного мосту, вже виросли палацики, бачили? До води підступу вже нема, загородили… На такий доробитися – мені життя вже не вистачить, хе-хе…

Да…

Так що я вам так, без документика скажу… Як то ви казали – не голка в сіні, да? Це ви правильно підмітили, не голка… Так от, дорога ви моя… Того вашого шостого листопада тисяча дев'ятсот сорок сьомого року… мій батько, що мене виростив… Іван Трифонович Бухалов, якраз командував бойовою операцією… на території Львівської области. Там і був поранений, потім комісований. При взятті схрона, в якому знаходилося четверо… по-тодішньому, бандитів, по-теперішньому, партизанів. Чи повстанців – як скажете… Четверо – троє чоловіків і одна жінка. А вам же треба, щоб було п'ятеро, да? Ну, то тут діло таке – можете рахувати, що й п'ятеро… Бо жінка, як потім виявилось, була вагітна… Да. Пізніше виявилось, коли останки зібрали, – там серйозна м'ясорубка була, батькові ще повезло, що далеко стояв… А з передніх, він казав, тільки рученьки-ніженьки по деревах висіли… Як у пісеньці дитячій, Ніка маленькою співала… на мотив із «Вечірньої казки»: рученьки, ніженьки, лагідні очі, спокійної ночі, на цвинтар пора…

Отака історія, Дарино Антонівно. Сімейна, тасскать…

А вже хто то були, ті четверо, і як їх звали – то вже звиняйте… Батько, покійник, може, й пам'ятав… Але цього факту з його біографії, крім мене, ніхто вже не знає. Це я вам так, між нами… По дружбі… Щоб ви не шукали того, чому потім, може, й самі не раді будете, що знайшли…

Документів тих нема, давно вже. Я перевірив…

Ну… Можна й так сказати. Допоміг…

А що ж ви хочете? В мене дитина росла. Нащо їй було… дівчинці, вирісши, узнавати, що її «дєд» – хай нерідний, все одно – дєд, не гірше рідного… квартира по ньому, становище… все, що є, – все завдяки йому… і для чого їй колись узнавати, як він воював… із вагітними жінками?..

Я вам, знаєте, так скажу: ламати – не строїти… Стільки сил… все життя працюєш, стараєшся… пустити якесь коріння, облаштувати… життя, дім, – і щоб усе це від одного поштовху – раз! – і рухнуло? Від одного тичка?

Не треба, повірте. Так найкраще… для всіх. Я-то знаю…

– А тепер, – сказав Павло Іванович на диво тверезим голосом, од якого вони обоє здригнулися, – вийміть ваш диктофон. І зітріть цей запис.

FILE DELETED [32]32
  File deleted – файл стерто (англ.).


[Закрыть]

– Я мала б відразу здогадатися. З першого погляду. Яка ж я дурна.

– Ти про що?

– Про Гелю. Що вона була вагітна. Це ж із першого погляду можна було впізнати. Та її усмішка… Леонардівська, Мона Ліза… От у чому секрет. Вагітна. Тепер зрозуміло… Я от думаю – а бабця Ліна знала?

– Угу, мала б знати – Геля ж до них у жовтні приходила… А мабуть же, того й приходила – розказати своїм! Поділитися. Все-таки в лісі самій, серед мужиків, першою вагітністю ходити – не позаздриш… І потім, слухай, їй же треба було домовитися, щоб родичі потім забрали дитину до себе! Сестра ж уже заміжня була, татові твоєму третій рочок ішов, – цілком можна було так обставити, ніби Геліне немовля – то їхня дитина, друга… Точно, Адю, так воно й було! І кожна б на її місці отак побігла, на жодну небезпеку невважаючи, і ніяке МҐБ б не зупинило…

– Які ви… жінки…

– А що?

– Та так… Не перестаю дивуватися.

– З чого? Це ж дуже просто. Елементарно, Ватсоне.

– Але як же вона мовчала все життя… Бабця Ліна…

– Фантастична бабця в тебе була. Звір!

– Звір?

– Угу. Це про неї фільм би треба було робити, тільки що такого тихого героїзму, жіночого, ніхто не оцінить, невидовищний він…

– Ні, не те… Ти сказала – «звір», і щось мені завертілося… Щось, із цим словом зв'язане… Гм. Ну, нічого, може, потім згадаю…

– Я тільки одного не збагну: чому він сказав – четверо? Куди з їхніх реєстрів подівся п'ятий? Не міг же він урятуватися в такому побоїську…

– А тобі не здається, що наш дорогий Павло Іванович нам не все сказав?

– Я не думаю, що він брехав. Ні, киць, я йому вірю. Все-таки, слухай, групове зґвалтування, самогубство – про свою матір, хай би ніколи й не бачену, жодна нормальна людина такого не вигадає…

– Ключове слово – «нормальна». А це не з його бекґраундом, вибач. Ех, прослухати б той запис іще раз!.. Нестиковок у нього багато.

– Угу, з записом він мене круто підсік… Як ту рибку.

– Бідна моя рибонька! Так старалася, бідолашне, з тим диктофоном… Конспіратор мій доморощений.

– Та я ж знала, що коли попрошу по-людськи, він не дозволить! А я ж собі для пам'яти, не для оприлюднення ж… Просто не збагну – як він просік, що я записую? Що в мене диктофон у кишені?