Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 44 страниц)

Десяте управління, сказав Павло Іванович. Архівна служба, добірні, перевірені кадри. Отже, він теж був добірний, перевірений кадр? І досі цим пишається? А ми-то з Адькою гадали, що призначення в архів для кагебіста – це було, як для дипломата висилка в Монголію!..

Я була сама щирість і відкритість. Кивала, як заводний зайчик, підхихикувала, як клакерша на «Комеді Клаб». І все намарно: немає такої справи, запевнив Павло Іванович, не знайшли. Шукали, він дає мені слово офіцера (видно, слово офіцера спецслужб у його уявленні все ще вартніше од слова журналістки чи підприємця!), – шукали, але не знайшли. Ні серед оперативно-розшукових, ні серед кримінальних справ Довган Олени Амброзіївни, 1920 р. народження, не виявлено. Він дуже шкодує. Ймовірно, він і справді шкодує, і не тільки через те, що втрачає нагоду покрасуватися в консультантах фільму, ну, й копійку ж приробити теж.

Але йому й щиро хотілося зробити мені приємність: я ж, либонь, одне з небагатьох його благих діянь за ціле життя, за всю його добірну-перевірену службу. Його «луковка», як у Достоєвського. Хоча навряд щоб він саме так думав, – швидше всього, йому просто приємно було, дивлячись на мене-гарнюню, живцем ізсаджену з телеекрана до нього в кабінет, згадувати молоду, і теж гарнюню, Олю Гощинську, яку він колись порятував од «чорних списків», коли йому це нічого не коштувало. Приємно чутися порядним чоловіком – тобто, в перекладі на мову совкових реалій, тим, хто, мусячи робити підлість, не виявляв при тому ініціативи.

Так що я йому вірю, Павлу Івановичу. Вірю його «слову офіцера»: дійсно, шукали, і дійсно – не знайшли. Але не треба втрачати надії, сказав Павло Іванович, не виключено, що коли-небудь та справа десь іще випливе. Я так і не зрозуміла, що він мав на увазі – якусь чергову перестройку в Росії, після якої знов-зреформоване ФСБ знов ненадовго відкриє архіви, – чи, що та справа може лежати в хаті в якогось їхнього сенільного ветерана і після його смерти випливе на чорному ринку? Або й на антикварному, а що – трапилися ж колись Адьці в старому секретері польські любовні листи з-перед Першої світової. Рукописи не горять, це ж усім відомо. Чудовий слоґан для профспілки паліїв.

І що це означає, спитала я. Кримінальні справи заводилися на арештованого, пояснив Павло Іванович. Ваша, е-е, родичка була арештована? Ні, вона загинула в підпіллі. В бою з загоном – я мало не ляпнула «ваших», – із загоном військ емґебе. От бачите, задоволено сказав Павло Іванович, що ж ви хочете. Побита його логікою (є логіка формальна, є жіноча, а є спецслужбівська – мутити й флудити, доки опоненту не поїде стріха), я не зразу спромоглася відреаґувати. А те, що Ви перед тим сказали, – оперативно-щось-там, це що таке? Оперативно-розшукова справа, пояснив мені Павло Іванович, як блондинці з анекдота, заводиться на об'єкт оперативного розшуку. І що, такої теж нема, спитала я, справді вже як блондинка. Нема, розвів руками Павло Іванович. Підстаркуватий красень Павло Іванович, із очима арабського огиря. Чи арабського терориста.

Бачите, продовжувала я теребити його, як мертвого члена, мені все-таки не міститься в голові, як це з архівів держбезпеки могла безслідно зникнути людина, через яку було заарештовано й вислано цілу родину? Адже ж її родичам після заслання навіть видали в МҐБ довідку про її смерть, із датою – 6 листопада 1947 року. Значить, коли вона загинула, МҐБ мусило принаймні провести впізнання тіла і відповідно це задокументувати, ні? Отже, якась справа все-таки мусила бути на неї заведена, ні? Так, нестиковка, погодився Павло Іванович. Це коли, ви кажете, було? Ах, у п'ятдесят четвертому – ну, тоді багато таких нестиковок було. Багато дров наламали… І тут і розповів мені, попросивши на нього не посилатись, як нищилися архіви, кількома плановими хвилями, востаннє – восени 1991-го. А вперше – ото якраз у 1954-му, після смерти Сталіна: тоді теж були схарапудились і кинулись палити «вєщдокі». І епідемія самогубств серед вищого керівництва теж тоді прокотилася – так, як і в 1991-му. У Павла Івановича все це звучало як звіт про природні катаклізми.

То ви хочете сказати, спитала я, що справа Олени Довган теж могла бути знищена в п'ятдесят четвертому – вже після того, як із неї списали й видали родичам довідку про смерть? Все може бути, погодився

Павло Іванович. Тоді поясніть мені оце, сказала я, вийняла з сумочки й поклала перед ним на стіл фото – як на прийомі в екстрасенса. Або у ворожки.

Це вона? Вона. Гм, сказав Павло Іванович, професійним оком роздивляючись чотирьох чоловіків і жінку в одностроях УПА, хороше фото. Це він не естетичні якості знімка оцінювавав, не ракурс чи композицію, а придатність його для оперативної роботи – впізнаваність п'ятьох вишикуваних уряд об'єктів розшуку, сфотографованих тоді, коли самого Павла Івановича ще не було на світі. (Чи, може, вже був? Йому ж десь так і є, під шістдесятку, і мама теж казала, що він після війни народився…)

Звідки у вас це фото? Це вже звучало як допит. З архіву, чесно сказала я, тільки не з вашого, – з фондів одного академічного інституту. От де воно могло там узятися, звідки, як ви кажете, випливти? Хороше фото, повторив Павло Іванович і поклав його на стіл. Ага, сказала я, вже трохи роздратована цією недоречною демонстрацією гебешного професіоналізму, що полягає, серед іншого, в здатності ухилятися від незручних питань, – і тицьнула пальцем у Того, котрий любив Гелю: ось цей, зліва, навіть на вас подібний, дивіться, їй-богу, подібний! Правда, тут тінь невдало на обличчя лягла, але, їй-богу, щось є…

Павло Іванович якось дивно, швидко глипнув на мене. Як кондор, не піднімаючи повік: очі, як два агатові персні. І, дивна річ, – я те бовкнула, особливо не замислюючись: ну, подібний і подібний, чи ж мало на світі подібних до себе людей, десь я навіть чула теорію, ніби в кожного з нас має бути на планеті принаймні один живий двійник, гримаси ґенної комбінаторики, – але під цим його нерухомим кондорячим, а чи то зміїним, оком (очі східної красуні, просто тобі Шахерезада, блін!) щось мені, ввімкнувшись, загуло в свідомості: десь я його бачив,казав Адьо, коли вперше прийшов до Павла Івановича в архів, а я тоді сміялася й цитувала з «Пропалої грамоти» голосом Івана Миколайчука: слухай, каже, де я тебе бачив?..Мабуть, така яскрава зовнішність сама собою провокує в людях усілякі химерні дежавю, от же ж і мама казала – Омар Шариф, чи як там той актор часів її молодости звався, а я б сказала – Кларк Ґейбл із «Звіяних вітром», якого за часів маминої молодости радянському народу не показували, тільки Кларк Ґейбл, перероблений на орієнтальний смак, ніби як відредаґований ісламським цензором для зйомок на тлі пальм і мінаретів… А може, це взагалі такий особливий тип – Чоловік, Якого Кожен Десь Бачив, і такі теж потрібні в спецслужбах, щоб краще морочити людям голову? В кожному разі, я не знущалася з Павла Івановича, як йому, відай, здалося, а сказала цілком очевидну річ, що мала б йому полестити: з лиця він і справді трохи подібний на того сумноокого красеня з фотографії – на чоловіка з мого сну, на того, в кому Адьо підозрює свого таємного тезку, що пройшов крізь долі їхньої родини, як каскадер у фільмі, так і не розшифрувавшись (якийсь «Ад. Ор.», каже Адька, хоч я відразу заперечила, що «Ор.» – то ж, певно, «Орест», і вже потім засумнівалася, чи це мені теж не фільмом навіяло – «Білим птахом з чорною ознакою», де молодий Ступка вперше в радянському кіно зіграв некарикатурного бандерівця, і якраз Ореста…). Але Павло Іванович, схоже, зовсім не був підлещений таким порівнянням, бо досить сухо сповістив мені, що його батько якраз у ті роки служив у тих краях – і якраз у відділі «по боротьбі з бандитизмом», отакої. Я тільки рота роззявила. І навіть був важко поранений у бою: чудом вижив. Он як, сказала я, не знаючи, що тут іще сказати. На все життя залишився інвалідом, поскаржився Павло Іванович. Я й собі скорчила скорбний фейс, із відчуттям, що тепер уже він із мене знущається, – адже це мого батька зробили інвалідом, і не без помочи того самого відомства, в якому так відзначилась династія Бухалових. І якщо вже про боротьбу з бандитизмом, то це мій батько вирушив на неї голіруч і не повернувся – із тим бандитизмом, без лапок, що півсвіту був захопив: владним, державним, панівним! – а Павло Іванович ніби складав долі наших батьків в одну папочку й пропонував мені дружити сім'ями: дві інвалідські сироти, здрастуй, Мауглі, ми однієї крови, ти і я… Я спитала, чи Бухалов-старший іще живе. Ні, помер у вісімдесят першому. І знов мені здалося, наче Павло Іванович чекав, що я відгукнуся: о, а мій у вісімдесят другому! Наче вмисно викликав мене на тему батька, якої сам не важився зачепити, на якусь гру з незрозумілими правилами, як Великоднє постукування крашанкою об крашанку, на пробу, чий батько кріпший… Але я промовчала. Моя підірвана віра в онтологічну незнищенність кожної правди стирчала з мене на всі боки обгорілими металоконструкціями, і місце руїни було обгороджене жовтою поліцейською лентою: Ground Zero [29]29
  Ground Zero – «нульовий рівень» (англ., військ.), точка наземного чи підземного вибуху, спроектована на поверхню землі.


[Закрыть], вхід заборонено. А потім мені його чомусь стало жалко – мого самозваного Мауглі, Павла Івановича Бухалова. Інвалідську сироту.

Вкидаю недокурка в калюжу, неабияк обуривши зграйку горобців (такі грудочки, а скільки вереску!). А от і брама Заборовського, до якої не водять туристів, третє століття замурована наглухо – з буйно-кучерявим бароковим фризом і колонадою, втопленою в мур… По той бік провулка онкологічна клініка, хворі мають із вікон добрий вид для роздумів про вічне: замурована брама, No Exit [30]30
  No Exit – нема виходу (англ.).


[Закрыть]. Покиньте всяку надію.

Шкода все-таки, що Адьо зараз на переговорах.

Може, мамі подзвонити? Ні, мамі довго доведеться розказувати, та й не вулична це балачка… Вітання їй Павло Іванович і цього разу передати не забув, навіть спитав, чи вона й далі працює там у Лаврі, в музеї кіно? Ні, вона вже на пенсії. Справді, здивувався Павло Іванович, – мабуть, мама запам'яталась йому молодшою. З виду запам'яталась, а не з року народження, непротокольно. Мабуть, вона дійсно йому подобалася. Повезло їй. І мені, відповідно, також.

Тільки татові не повезло. Ну от так вийшло – не повезло, і все. Власне, як подумати, то своїм «інвалідом» Павло Іванович по-своєму, неявно переді мною вибачався – мир-миром, пироги з сиром, таке життя… Комусь везе, комусь ні. Варенички в маслі, ми дружечки красні. Особисто до нього, Павла Івановича, в мене ж і справді жодних претензій немає – навпаки. І взагалі, в ньому є щось симпатичне. Щось навіть беззахисне, на свій лад.

Але штука в тому, що був іще один, кому тоді не повезло, – той, чию посмертну правду боронив мій батько, доки сам не згинув: хто спроектував чарівний палац із моїх дитячих казок, а потім повісився – якраз вчасно, щоб не побачити, як його твориво скалічать. От тому, на жаль, не повезло таки найбільше – хоча тут Павло Іванович і геть уже ні до чого, це вже, справді, стосовно нього – чистий природний катаклізм… Та він, либонь, і не думав про тамтого ніколи, і забув, із чого почалася ціла та історія, тож чи не краще стерти її з овиду, щоб не ускладнювала й без того складне життя? Delete, delete.

І от у цьому пункті щось у мені стає на задні лапи й ричить ведмедячим риком: не дам!.. Не дозволю. Як це мені досі ніколи не спадало на думку, що я, властиво, весь свій журналістський вік займалася тим самим, за що загинув мій батько, – боронила чиїсь правди, яким зроблено delete? Озвучувала пустоти вмисно створеного мовчання. В нас із ним різна спадковість, із Павлом Івановичем.

Потомственний кагебіст, сказитися. Наш сімейний потомственний кагебіст – як ото домашні лікарі були в англійських вікторіанських романах: із покоління в покоління, від мами до дочки…

Така професія: створювати зони мовчання. Підробляти голоси, накладати їх поверх заглушених – щоб ті ніколи не були розчуті. В нас із ним і професії різні, з Павлом Івановичем, – прямо протилежного призначення. Не диво, що ми не порозумілися. Хоч він і старався.

Так буває, коли вдарене місце відтерпає від першого шоку й розгоряється болем уже перегодом, коли думаєш, що обійшлося: з кожним новим кроком удовж облупленого-не-для-туристів, поплямленого мокрими підтьоками й незмивними графіті Софійського муру мене роз'їдає дедалі пекучіше відчуття досади. Відчуття, наче я десь схибила, лоханулася, щось важливе проґавила, випустила з поля зору… І втратила для «VMOD-фільму» дійсно неоціненного консультанта, може, єдиного з-поміж цілого кадрового складу СБУ, хто був мені потрібен, от уже дослівно – на роду написаний, так, як пишуться нам на роду найголовніші любові й дружби: це ж скільки він мусить знати від свого покійного «борця з бандитизмом» такого, про що ввік ніде не прочитаєш!.. І з архівів теж не викопаєш: найкислотніші «вєщдокі» сталінської доби, ті, проти яких різницькі атракціони червоних кхмерів і каннібалів товариша Мао, чого доброго, виглядали б учнівськими вправами, – ті, можна не сумніватися, полетіли в огонь ще на отій першій хвилі переляку, в 1954-му, зараз після смерти Вождя Народів… Як це, він сказав, позначалося в їхніх журналах? «Документ уничтожен как не представляющий исторической ценности»? От блін, звикла працювати під запис, а тепер уже й не певна, чи точно запам'ятала… Спогадів ті «борці» теж, зі зрозумілих причин, не лишили – а от наживо дітям своїм дещо переказати могли, і Павло Іванович напевно знає про ту добу куди більше, ніж схотів мені показати. Навіть якщо йому й нічого конкретного не відомо про загиблу 6 листопада 1947 р. Олену Довган. І про того чоловіка, через якого вона загинула, – я показала йому на фото: крайнього справа.

Не з того кінця я зайшла. Мій розрахунок був – отримавши на руки Геліну справу (я собі її теж чомусь уявляла пухлою папкою з поворозочками!), вгледіти, нарешті, чітко й ясно задокументований, з іменами й прізвищами всіх учасників (авжеж пак!), фактографічний кістяк її смерти, – той, що за нього зачепившись, можна вже без проблем змонтувати з моїх матеріалів (Вадим їх таки в каналу забрав!) і показати не екрані, як вивернути назверх, цілу «сторі», як я її знаю, – знаю й без есбеушних архівів, ізсередини, навпомацки, своїм власним життям – Артемовим підвалом із хитким столиком,

Адькою, Владою, коханням, снами, тим самим сліпим і безпомильним методом, яким знаю й правду про смерть свого батька, та тільки ж, яким би не було певним таке знаття-для-себе, для того, щоб стати знанням для всіх, воно має жорстко кріпитись до загальнозвісного – до дат і імен: коли вийшла заміж, хто він був, той чоловік, із яким вони поруч стоять на фото, – безперечна подружня пара! – і, найголовніше, – як відбулася та зрада, що на неї бідолашний Адька цілу ніч був полював уві сні: як вона виглядала з кабінетів МҐБ, де розроблялись операції, велися протоколи допитів – і підшивалися (мусили!) в чиюсь незнайдену папку з написом «Агентурное (здається, так?) дело». Без такої фактичної сторони – хай усього п'яти відсотків від загального матеріалу, але конче потрібних, як дріжджі в тісті, – Гелина «сторі» не зможе стати повноцінним документом, а так і лишиться – історією того, хто оповідає. Моєю власною історією – недолугим авторським кіном.

А «від себе» я монтувати не можу: я не виверну назверх свого життя, не зроблю з нього «кіна на винос». Не покажу, як Геля мене покликала, щоб я розповіла про її смерть: як перекинула її мені зі своєї фотографії, наче кульову блискавку, – білим спалахом, вибухом сотень прожекторів у мить випадкового оргазму в незручній позі, на хисткому столику, в підвалі одного академічного інституту, – під'єднала до мене своє життя, мов обірваний дріт, і, як вправна радистка, зачистила клеми. Я не вмонтую в фільм Адьчиних снів – ані навіть того останнього, котрий ми снили з ним разом (хоч я й сказала Павлу Івановичу зринуле в тому сні ім'я крайнього справа – Михайло, – не зраджуючи, зрозуміло, джерела, – але то вже був з мого боку жест чистої безнадії: ім'я без прізвища нічого не дасть для пошуку і в британських архівах, не то в наших!..). Я знаю, що добута мною історія любови й смерти Олени Довганівни правдива, бо запорукою тому моє власне життя, – але його до справи не підшиєш. Без кількох доконечних документальних доказів, що їх, нікуди не дінешся, здатна забезпечити мені тільки та держава, проти якої Олена Довган воювала, її «сторі» нічим, для стороннього ока, не різнитиметься од того «кіна», що його колись моя мама, після бесід із Павлом Івановичем, крутила собі в уяві перед сном, щоб не збожеволіти. Факти, факти, пані Гощинська. Будьте ласкаві, факти на монтажний стіл. Імена, паролі, явки, все, як належить…

Ледве встигаю відскочити в браму – ззаду від Золотоворітської, як смерч, проноситься чорний «бімер», метнувши віялом воду з калюжі увиш мого зросту: була б на хіднику – обляпав би з голови до п'ят. От же ж потвори, тьху ти!.. Господарі життя, блін…

Мій розрахунок на поміч Павла Івановича (Божечку, таж мені такої марниці бракує – на цигарковій пачці вистачило б списати!) ґрунтувався на тій самій міфологічній вірі, що все приховане насправді «десь є», тільки чекає на свого копача. По суті, я розраховувала на те саме «першоджерело», якого бракує й чотирьом папкам із поворозочками, аби з них могла зробитися всім видною похована правда інженера Гощинського: певна була, що, варто тільки підняти з архіву Геліну справу, як усе негайно стане на свої місця – останні пусті клітинки заповняться. Що справи тупо не буде – що держава, проти якої воювала Олена Довган, потрапить, уже після свого скону, обіграти і її, й мене, удавши, що ніякої Олени Довган і не було на світі, – до цього я, наївна телиця, була геть не готова. Мене ж учили, що рукописи не горять, – а я завжди була відмінницею. І що ж тепер? Куди ж далі? Де шукати? Замурована брама. No Exit.

Дарино Гощинська, ви ідіотка. Вас усе життя трахали особливо цинічним способом, а ви того навіть не помічали.

І, що найсмішніше, – нічого з собою не можу вдіяти! – Павло Іванович чимось усе-таки невідволодно мені симпатичний. Чи це якийсь різновид стокгольмського синдрому, чи звичайна вдячність? Бо він же справді мій добродійник, – то від нього, яких чверть віку тому, залежала моя доля: схотів би тоді урвати на мамі ще одну зірочку собі на погони – і я б цілком могла опинитися врешті-решт у якому-небудь убитому інтернаті для дітей-сиріт. Заробляла б зараз на життя на Окружній. Або в «трубі»: колись я їздила на новинний репортаж про нічний движняк, що там точиться, бачила таку пергідролеву блонду, яку міліціонери витягали з каптьорки біля бістро: на вид їй було всі шістдесят, а виявилось – тридцять чотири: менше, ніж мені. Синець під оком, і руки сколоті на решето. Типова кар'єра випускниць радянських сиротинців.

Зв'язані ми з Павлом Івановичем, зв'язані, – і нікуди від цього не дінешся… Але й поза тим є в ньому, хоч він і потомственний, і десяте управління, і добірний-перевірений, – щось по-людському симпатичне: щось хлоп'яче, беззахисне навіть… Воно, звісно, не дуже весело – в зрілому вже віці бачити, як розпадається те, чому ввесь вік служив: як розтягають на всі боки архів, при якому ти парканадцять літ просидів, як пес на цепу, і на фіга, питається, – а якийсь метикованіший за тебе майор Митрохін тимчасом старанно копіював собі в підошви черевиків усі «вєщдокі», що підлягали знищенню як «не представляющие исторической ценности», відтак, улучивши момент, спродав усе те британцям – і тепер, зараза, катається десь собі на яхті по Темзькій бухті, а ти сидиш, як жаба в болоті, в темниці на Золотоворітській, охороняючи сховища зяючих пустот, і чекаєш виходу на пенсію, з якої зможеш собі дозволити хіба що на вудочки, – і хто тобі доктор?.. Щось у цьому, їй-бо, є зворушливе – як у всякій людській поразці. (Адьо точно з мене сміятиметься, він і так уже казав, що я віднедавна якась така перечулена, як у перший день місячних…) А може, річ у тому, що я просто люблю лузерів? Принаймні совкових люблю точно – в тій-бо системі тільки лузери й були симпатичні.

І з уламків імперії мені й далі симпатичніші ті, кого можна вважати вже лузерами врожаю 1991-го, аніж їхні промітніші колеґи, що в свій час опинилися ближче до золота партії. І Бухалов симпатичніший од майора Митрохіна. Хоча Митрохін і зробив справу історичної ваги, а мій Бухалов не годен навіть забезпечити мене нікчемною парочкою довідок за погодинну плату.

Ну й не дурепа ви після цього, пані Дарино, Дарино Анатоліївно?

Вискубую з сумочки й на ходу закурюю нову цигарку.

Маленький шанс. Мане-есенький такий, куцесенький шансик, як заячий хвостик. Я вхопилася за нього, в безнадії свого No Exit втупившись у знімок, на якому вишикувалися рядком, спершись на ґвинтівки, п'ятеро молодих людей в одностроях забутої армії, четверо чоловіків і жінка в світляному стовпі, – знімок, що його, здавалося, знаю вже, як тіло коханого, до найдрібнішої родимки, а таку очевидну річ була прокліпала: смерть!.. Ось де може бути ключик. Я-бо завжди думала тільки про Геліну смерть, окремо від решти, але ж у них була спільна смерть, на всіх п'ятьох, і дата її, якщо взагалі можна вірити гебешним паперам і датам, – 6 листопада 1947 року. А це, між іншим, неабищо, – це переддень 30-ліття Великої Жовтневої соціалістичної революції, «день седьмого ноября – красний день календаря», таку дату точно не зі стелі зняли – дуже вже схоже на планову операцію під ювілейний рапорт начальству! Ще ж і я пам'ятаю ті ритуально-передсвяткові всенародні трясці: рапортують шахтарі й металурги, рапортують трудівники ланів і тваринницьких ферм – до 60-ліття Великого Жовтня стільки-то видобуто, надоєно, наплавлено, заготовлено, – а в трудівників тюрм і катівень відповідно мусило б бути – заарештовано і знешкоджено, так що це замишлялася заздалегідь безпрограшна операція: загін, із яким зіткнулася Геліна боївка, йшов на певний тріумф. По легку здобич ішов – по ордени, звання, відпустки, нагородні годинники й портсигари з рубіновим Кремлем. Знав, куди йшов: хтось їм показав дорогу. Хвостик упійманої зради тріпотів у мене в руках (у голові). А якщо за датою пошукати, спитала я в Павла Івановича. Що ви маєте на увазі, насторожився він.

Ну просто, подивитися в архів Львівського ГБ за листопад сорок сьомого. І знайти звіт про здійснену до 30-річчя Жовтневої революції ліквідацію на території области банди з п'яти душ, четверо чоловіків і одна жінка, – це ж не голка в сіні? Павло Іванович знов якось чудно глипнув на мене своїм прекрасним балухатим оком: мов повіки йому сіпнулись, – і тут-таки відвів погляд: то це не в нас, це у Львівському архіві мусить зберігатися. Ні, Павле Івановичу, сказала я, як могла, лагідно, це у вас. Це тут, у центральному архіві – всі розробки по ліквідації повоєнного підпілля тут, вся та «похована війна», майже сто томів, шифр – «Берлога». Якби ви мене до них допустили, я б і сама пошукала. Але ж ви не допустите, так?

Не маю права, пробурмотів Павло Іванович: моя поінформованість явно виявилась для нього несподіванкою, до такого звіра, як журналістське розслідування, він не звик, звик до іншої публіки – до нікому не потрібних і незагрозливих вчених, до тихих кабінетних істориків, прищавих студентів і аспірантів в окулярах, які подають свої складені за формою №_ запити і, одержавши відповідь «документ відсутній», чемно записують її собі в науковий результат, – до відсутности опору матеріалу. Так що я навіть відчула укол професійних гордощів: знай наших!.. Він пошукає, пообіцяв Павло Іванович. І отут у мене вже чітко виникло враження, що йому чогось страх як не хочеться того робити. І що через два тижні, коли сказав перетелефонувати, він знову, скрушно розвівши руками, доповість мені, під слово офіцера, що нічого не знайшов.

Ех, Дарино Анатоліївно, Дарино Анатоліївно…

Ні, здається, то пізніше так подумалося – коли він мене проводжав до виходу і, вже не мавши чого більше додати, все одно продовжував говорити, мовби його забули вимкнути, – говорив і говорив, як піском сипав, аж пригадав мені, вперше за всю аудієнцію, того капітана з юрливими чорними очками, що колись «співбесідував» мене в ректораті перед дипломною практикою, – говорила покійниця до самої смерти, та все чорти-батька-зна-що. Старий вишкіл, за тими самими підручниками, і який мудак їм їх писав?.. І чомусь знову завів за свого батька – ніби й далі намагався скласти наші пасочки в одну пісочницю, подружити свого інваліда тепер уже напряму з моїми героями, з колишнім супротивником, мир-миром, – одна фраза з того потоку свідомости мене вдряпнула, не схоже було, щоб Павло Іванович на ходу її вигадав: буцімто Бухалов-старший йому казав, у хвилини відвертости (п'яної?), що бандерівців він, Бухалов-старший, «глибоко поважає» (звучало таки як пряма калька з п'яної російської), бо так, як вони, бандерівці, «стояли за своє», «нам» (слід розуміти, колеґам обох Бухалових, батька й сина) було «вчитись і вчитись». Он як. Щось подібне казав свого часу Павло Іванович і моїй мамі – тільки вже не про бандерівців, а про неї саму: про її відданість чоловікові, і що він хотів би, щоб його дружина так за нього «стояла», – якісь тоді в Павла Івановича були службові неприємності, а бідна мама цим каґебістським компліментом така була горда, що запам'ятала на ввесь вік. Я, правда, підозрюю, що ця, майже дисидентська з боку Бухалова-старшого (от лихо, всі тоді, виявляється, дисидентами були!), «глибока повага» до бандерівців пояснювалась виключно тим, що вони зробили його інвалідом: усі ці «борці з бандитизмом», як і прості бандити, поважають тільки того, від кого можуть капітально одержати в дюндель, і що капітальніше одержують, то більше поважають. Але, щоб зовсім уже не іґнорувати прагнень Павла Івановича до офіційно проголошеного президентом курсу на національне замирення, я й собі згідно промимрила, що десь мені, під час роботи над фільмом, траплялося чути це ім'я – капітан Бухалов, може, то якраз його батько й був? Проте Павло Іванович чомусь не зрадів, як я сподівалась, а тільки сказав, що той вийшов у відставку майором – уже з госпіталю. Дорого, значить, заплатив за підвищення по службі капітан Бухалов.

Так і скажу Адьці: пішла по Гелю, а отримала, блін, – капітана Бухалова! (А й справді, де я цього «капітана» чула?) Ну, і плюс малесенький, мікроскопічний шансик, що Павло Іванович, керований старими сантиментами, можливо, таки сподвигнеться й злазить у ту зацілілу частину архіву, на яку я йому люб'язно вказала. І витягне-таки на світ Божий переможний рапорт одного підрозділу МҐБ «по боротьбі з бандитизмом» назустріч 30-й річниці Великого Жовтня. Але щось я слабо в це вірю. Якось не вчувалося в Павлові Йвановичу належного трудового запалу, не «завербувала» я його… Цікаво, а скількох він свого часу завербував, ще на оперативній роботі бувши? І тепер їхні справи лежать десь там у нього в сховищі, і він знає їх, тих людей, можливо, стежить за їхніми нинішніми кар'єрами і може будь-коли зняти трубку, подзвонити комусь такому, як Адьчин професор, що верещав на мене в «Купідоні», й зажадати чогось пожиточного в обмін на своє мовчання… З такого професора, звісно, незгурт чим поживишся, але ж є й грубіші риби – скільки їх, цілі зграї, як на нерест, після 1991-го попливло в політику, у владні структури, «розбудовувати державу», яка нарешті «визволилася», і вони теж думали, що визволилися – від колись даної КҐБ розписки, тим і раділи… А Павло Іванович собі тимчасом сидів, як павук, у своєму підземеллі й пряв ниточки нових залежностей. Може, йому не так уже й кепсько ведеться, як я журилася, і до пенсії він, гляди, й собі потроху наскладає на невеличку яхту по Дніпру, – воно ж і клімат, нівроку, до лондонського не прирівняти?.. А я, дурепа, гадала його звабити своїми консультантськими – двісті п'ятдесят гривень на годину, і це при тому, що в мене наразі й тих нема, взагалі ще ніяких фондів нема… Яка ж ви все-таки лошиця, пані Дарино, Дарино Анатоліївно…

– Пані Дарино! Дарино Анатоліївно!..

Тю, то це таки мені гукають у спину, а я й не чула!.. Як заскочена на чомусь неподобному, – так завжди буває, коли впізнають на вулиці: різкий перехід, як раптово наведене світло софітів, як катапультування з тьми глядацького залу просто на авансцену: але-оп, грім оплесків, розвертаєшся, стоїш соляним стовпом, пластиліново шкіришся, о чорт, чи не заляпалися ззаду штани?..

Якесь дівчисько – повненьке, чорнявеньке, доволі симпатичне, дорогий шкіряний куртець розхристався, шалик збився од бігу, захекалося, витріщені очиська як сливи, світить ними заворожено, нетямлячись од захвату: догнала!.. Наче марафон за мною бігла.

– Дарина Гощинська! – вона не питає, вона тріумфує, мов футбольна фанатка, що вгледіла живого Андрія Шевченка й ладна волати про це на цілий світ, викликуючи ім'я в називному відмінку, витикаючи пальцем – диви-диви! – поки її божество не щезло або не перетворилося на щось інше, як то водиться в божеств у всіх міфах. – Уфф!.. – відсапується, схопившись за груди – нічогенькі батончики, десь, мабуть, четвертого розміру, – трусить головою, сміючись уже сама з себе – зі своєї захеканости, з того, що бігла, що догнала, що от я стою перед нею, що весна, що пройшла злива, що світить сонце, – і я теж усміхаюсь, мимоволі заражена цим щенячим виприском юної енергії: смішне дівча! Упріло, розчервонілось, розчіхралося…

– Вибачте, будь ласка… Я вас ще здалеку впізнала, ой, добре, що встигла, – витріщених чорних очисьок вона з мене й далі не зводить, пухлогубий рот розтягнено до вух, видно, вперше бачить Дарину Гощинську наживо: – Я дуже хочу вас запросити, можна?.. Ось! – видихає на всі груди. – Будь ласка, візьміть…

Білий, чи, радше, сірий метелик – дешевий буклетик, на тонкому папері, так друкують запрошення на безплатні концерти.

– Двадцять четвертого… У Великому залі консерваторії…

– Дякую, – реаґую вже стандартною робочою усмішкою й ховаю, не глянувши, запрошення в сумочку: викину пізніше, такого спаму в мене за місяць назбируються кучугури, й пошта поки що не міліє, – звістка, що Дарина Гощинська більше не працює на телебаченні, ще не стала всенародним надбанням, мусить минути не менше року, заки мене скреслять з усіх списків розсилки, а дівчинці треба сказати щось підбадьорливе: – Ваш концерт? Вітаю.

– Курсовий… Нашого курсу, я в другому відділенні… Клас фортепіано, там у програмці написано… В мене два номери – Бріттен і Губайдуліна…

– Складні композитори, – мудро киваю, вже збираючись побажати їй успіху, окропити на прощання ритуальним благословенням: іди собі з Богом, дитино, – але дитина не збирається відступатись так скоро, їй треба виллятись, скоро вже вона мене запопала, і, не даючи мені прохопитись останнім словом, проривається сама, як потік із ринви: