Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 44 страниц)

Хто виніс його на собі, хто доволік до шпитальки (чомусь певен був, що – «Роман»), як узагалі до того дійшло, адже розвідка зголосила, що облави вже перейшли, як же вони отак впали просто на засідку, як сливка в компот?.. І в кого тепер розпитатися – чей-же не в того, кого ця грудаста чорнявка назвала отцем капеляном?..

Дві пари очей, чорні й сірі, світили до нього з півмороку вичікувальним блиском. Ну от, маєте собі, він опритомнів – живий, не журіться, живий. І злий, як усі чорти разом, – нічого в ньому, крім злого роздратування: так, ніби саме поновне впихання в реальність, із якої був випав, спричиняло щось схоже на подразнення, на сердитий душевний свербіж. Пся кість, коби ж хоч не цей біль у грудях, як на глум! – він, котрий завжди зневажав тілесну слабість, сприймав її за щось подібне на помилку в зле розв'язаній задачі, тепер мусить лежати на причі, мов спутаний, і думати, як би його встати до вітру!..

Священик легенько кахикнув – наче вивіряв свій голос на гучність, щоб не зразити недужого, – і всміхнувся несподівано щиро, розвидняючись цілим видом, усіма набіглими зморшками:

– Слава Україні, друже командир.

Він відповів на привітання – ледве зловивши при тому віддих і закашлявшись од несподіванки, аж у піт укинуло. Не був командиром, був організаційним референтом, але, зрештою, не мусили цього знати. Де він, до холери, є?!

– Мусите трохи в нас перебути, заки піддужчаєте. Я – «Ярослав», а це наша медсестра, «Рахеля»…

Он як, «Рахеля». Тепер уже нечемно було б і далі уникати прямого на неї погляду – за набутою ще за німців звичкою, його око вмить, як у калейдоскопі, зібрало з її лиця й склало докупи неомильні прикмети гнаної раси, ті, на які звичайно не зважаєш, доки тобі не вкажуть: змисловий підсмик пухлої горішньої губи, характерний, як в арабського огиря, закрій ніздрів, цяпки веснянок на оливковій шкірі, і очі великі, балухаті, як чорні персні, напівприкриті важкими повіками… І тут він пригадав собі, де вже бачив це густо відретушоване тінню обличчя: то вона нахилялась над ним зовсім недавно – клала йому мокрий компрес на чоло, обмивала й давала пити, втираючи рота й підборіддя. Невідь-чого засоромившись, він спитав:

– То це ви коло мене ходили?

Вона, сміючись, заговорила збуджено й шпарко, з гебрейською співною інтонацією, – мовби й собі ніяковіла і хотіла чимскорше закидати потоком слів своє збентеження:

– Я – і наш лікар, то він вас оперував, виймав вам кулю й зашивав плевру; гаразд, що легеню не зачепило, таки, нівроку, маєте щастя!..

– Дякую вам, – промимрив він спантеличено: його ніби зблизька накрило забутим довоєнним гомоном Галицького базару, жидівських рундуків, де рухливі чорноокі купці навперебій вихваляли свій крам, поцокуючи язиками, й захотілося знову заплющити очі: в цій жінці було забагато життя, воно било з неї густе і масне, як нафтовий виприск, а він був заслабий. Священик із медсестрою, вочевидь зрозумівши його стан, обмінялися короткими, бистрими поглядами, як дорослі змовники над малою дитиною, але він на них уже не розсердився – на те також був заслабий, а сили мусив щадити, якщо хотів від них чогось довідатися. Мусив конче їх затримати, говорити до них, щоб не відійшли і не лишили його на самоті з нестерпно випеченою в пам'яті картинкою: плями сонця на стовбурах дерев – і квадратова спина «Романа» зі штурмовою Гвинтівкою й «лимонкою» в кобурі, підперезана поверх блузи доморобним сукняним паском. Їм і самим не хотілось отак відразу від нього відходити, і він це чув: це-бо вони, ці двоє, – ба ні, троє: вкупі з невідомим лікарем, – одбили його у смерти, він був їхньою власною приватною перемогою, якою вони тепер мали повне право тішитися, і він поспішав із того скористати. Закидав їх питаннями стисло, сухо, по самій суті справи, як в СБ – не даючи допитуваним оговтатися, тихим голосом, бо груди спирала ядуха й боявся нового нападу кашлю, але сила все ж вирівнялась і стала по його стороні – анонімна, безлика сила Організації, сліпа, як фізичний закон: на коротку мить він зумів її собі повернути – він знову був не хворим, а старшиною, і двоє здорових, повнокровних людей, мужчина й жінка, стояли над ним на струнко, самі того не помічаючи. Хто приніс його до шпиталю? Люди «Гайового». Відомостей зеро цілих, зеро десятих – звісно, хто ж би ще, якраз із людьми «Гайового» ж він і йшов. Скільки їх пробилося? Цього вони не знали. Чи були ще ранені? Були, але легко, в руку, в литку, неглибоко. Богу дякувати. Убиті? Цього вони також не знали – але якби були, то чутка б напевно дійшла, по довколишніх селах би знали. То вони не в селі? Ні, в селі тепер небезпечно, не інакше як хтось доносить, цілий місяць перед Великоднем енкаведисти стояли постоєм і шукали по всіх хатах, доки таки не знайшли криївку з двома раненими, – знали, за чим шукали. І що? Взяли живих? Ні, пострілялися хлопці. Царство їм Небесне, хай спочивають з миром. А ця криївка в лісі, надійна, тут неподалік, у лісничівці, його й оперували, той зверхник, що його виніс на собі, носатий такий, застеріг їх, що ранений – то важна особа, командир із надрайону, і щоб вони зробили все можливе. Он воно що. Він дуже їм дякує. І ще раз дякує, «Рахелі», яка, спохопившись першою, піднесла йому до вуст горнятко з водою – дуже добра вода, певно, джерельна; взагалі, шпиталька, здається, уряджена дуже добре. А тепер хай друг командир трохи собі одпочине. І як довго йому ще одпочивати? Про це ліпше розпитатися в лікаря, коли той повернеться. Схоже, більше вони таки не мають чого йому сказати. Він знову їм дякує; просто тобі рекордна кількість подяк за одиницю часу. Але він і справді змучився – як витрушений ворок.

Носатий – то «Стодоля», річ очевидна: то він має такого прикметного, витягнутого наперед писка з запалими щоками, як у вовка, – ніс видається. Той знається на конспірації, нічого не скажеш, але цим разом трохи переборщив – міг би лишити бодай інформацію про зв'язок, замість кинути його тут на бездіяльне вичікування. Вони ж несли повні наплечники літератури – чи вдалося врятувати хоч дещицю? «Стодоля», гм. Виніс на собі, ич як. Чому йому здавалося, наче його мав вирятувати «Роман»?..

Це дуже добре, що «Стодоля» цілий і неушкоджений. Поки він тут вилежувався, «Стодоля», значить, працював за них двох. Треба було зібрати дані про місцеву большевицьку аґентуру, видать, загніздилось їх тут і справді як черви… Мав би-с тішитися, «друже командир».

Не тішився. Принаймні не так, як мав би. І то з украй примітивної причини, аж собі самому стидно було признатися: «Стодоля» йому не подобався. Якийсь між ними стояв бар'єр, і жоден із двох не мав охоти його долати. Нечасто таке буває в підпіллі, де всі поєднані духом братерства й спільного приділу, – де тішишся вже просто від того, що бачиш товаришів живими. І треба ж, щоб це був саме «Стодоля». Щоб саме «Стодолі» він завдячував порятунком.

З двох найпоширеніших способів вив'язатися перед собою з немотивованої неприязні до того, хто зробив нам добро, – забути добро або ж умотивувати неприязнь, – він інстинктивно обрав другий: в пам'яті спливло чуване раніше про «Стодолю» – розстріляв хлопця, що вночі заснув на стійці. Хлопець тільки напередодні прийшов із поблизького села; мав вісімнадцять літ. «Стодоля» вчинив, як велить наказ, ніхто не міг би йому дорікнути. Проте Адріянові не хотілося думати про того хлопця і про його останні хвилини перед розстрілом – так, ніби то він сам був винен у його недобрій смерті.

Тут, правда, додавалося і ще дещо. Перед цими простими сільськими хлопцями, твердими, негнучими й чесними, як сама земля, він завжди чув якусь невиразну вину. Не було це суто вояцьке почуття старшини до підлеглих, котрих маєш владу посилати на смерть, – було тонше, інтимніше, родинніше якось: ближче до глухої безпорадности люблячого мужчини, який не в змозі вборонити тих, кого любить. Чувся при них винуватим за своє «панське» походження, за освіту, до якої вони сповідували традиційно вкраїнську, мало не побожну селянську шанобливість, за пережиті колись у Відні хвилини ясного блаженства перед собором святого Стефана й Рафаелевою «Мадонною в блакитному»: за те, що знав світ, якого вони не знали – і гинули, так і не спізнавши; навіть спільна смерть не здолала б цього урівняти. Чи не під гнітом цієї вини він із роками робився дедалі перечуленіший, романтично й геть по-юнацькому, на ту непоясниму, метафізичну силу, що горіла в них, як підпалений торф, і сповнювала вже його самого мало не релігійним трепетом, – та сила йшла не від голови, не від прочитаних книжок та ідейного освідомлення, а немов навпростець від самої землі, яка їх породила і з якої їх знай спихали, з хряском топчучись по ребрах, польські, мадярські, московські, й ще невідь-чиї чоботи: від віками нагромаджуваного в ній безмовного, темного гніву… В сорок четвертому, опинившись на Кременеччині, він разом із трійкою вояків уступив на хутір попрохати води, – поки господиня готувала їм вечерю, пряжила яєшню й бігала до комори, яку в тих краях називали, на польський лад, спіжарнею, господар, нестарий, кріпко збитий дядько з дубленим, як на чобіт, обличчям, всадивши їх усіх рядком, гейби дітлахів у школі, на лаві під образами, став допитуватися, «за що ж ви, хлопці, воюєте», – вони виклали йому з наплечників стосик брошур, кілька чисел «Ідеї і чину», Адріян, утомлений переходом, сп'янілий хатнім теплом та духом гарячої страви, промовляв, як сомнамбула, звичними, второваними реченнями, чуючи власний голос ніби з оддалеки й бачачи перед собою тільки заворожені мордочки трьох хазяйських хлопчиків, загнаних матір'ю на піч: слухали його звідтам, наче янгольського співу, – і коли вже прощалися, дякуючи за вечерю, і господиня щедро батувала і впихала їм обіруч на дорогу – ось візьміть іще, не погребуйте, чим Бог послав! – хліб, сало й гостро-пахучу вудженину, дядько зненацька постав перед ними вже в кожусі, з видобутою казна з якого сховку старою російською трьохлінійкою й шкуратяною торбою, і кивнув до жінки – лаштуй і мене, мовляв, – а на її зойк «Та чи ти, старий дурню, зцапів!» відказав коротко й просто: «Марто, це ж наше військо прийшло!..». Адріянові при цих словах здавив горло клубок, який довго потім не відпускав. Насилу їм вдалося тоді дядька відговорити. Потім він стрічав їх по лісах неміряно, таких дядьків, не раз опліч із їхніми синами, і бачив, як вони воюють, – і пам'ятав той стиск клубка в горлі. Воювали не тільки озброєні люди – воювала земля, запекло й несхитно: кожен кущ і пагорбок, кожна жива істота… Молодиця стояла перед хатою, схрестивши руки на грудях, і сміялася краснопогонникам у живі очі – а він наслухав із-за хати зі зведеним напоготові затвором: – «Ішь ти, бойкая какая, а муж твой ґдє?» – «А десь є, пане офіціре, коли ваші не вбили!» – навіть він притерп, чекаючи вибуху, але молодиця краще за нього розлічила внутрішні сили сторін: тамті невідь-чому обм'якли і, поґилдикавши ще трохи для годиться, – подались, відступили; «Дєд, дай водічкі попіть!» – дід, білоголовий і білобородий, височів над тином як Саваоф, споглядаючи, як суне повз нього змучене чужинське військо: два з половиною мільйони війська, цілий фронт, що вертався з Німеччини, кинули були совєти проти них у сорок п'ятому, гей слона до вовків, – і прорахувались, бо ані пострілу тоді не впало: «Іди, – кивнув рукою, мов благословляв, – хай тебе большевики напоять…», – кожен тин, кожен виярок, кожна скирта виставляли спротив. Ніколи ще не знала ця земля такої війни. Навіть та віковічна мужицька – воляча! – терпливість і витривалість, що так була дратувала Адріяна під Польщею, несподівано перетворилась, як вода у вино, набувши вищого, грізного сенсу: то виявилася зовсім не тупа покора долі, як гадав він був гімназистом, коли безсонними ночами перевертав в умі Стефаниківські моторошні образки, кислотно-їдкі строфи Франкового «Мойсея» – «Бо ти чув себе братом рабів, і се стидом палило…», – тепер його палило стидом хіба за те, що міг уважати себе за щось ліпшого, вищого од них. В дійсності сила їхнього самозречення виявилась більшою, ніж у нього, – либонь, ще й тому, що кожен із них зосібна ніколи не мав себе за щось особливого, і якраз це природне смирення й робило їхню внутрішню гідність непоказною – насправді ж вона була тверда й непіддатна, як скам'янілий у посуху ґрунт під ногами; залишалось іно піднести сірника. При світлі воєнного пожару вони вперше вгледіли себе на тлі історії – і, поплювавши в долоні, взялися до неї, як до оранки. «Марто, це ж наше військо прийшло!..» А в тому війську на тебе, між іншим, чекає не лише геройський чин і бойове побратимство, «здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї», а й «Стодоля» чекає – як у всякому війську, завжди готовий збудити й розстріляти за те, що заснув на стійці. Зле, звісно, що заснув; із такими вояками багато не навоюєш. Але й військо наше – не «всяке», і боротьба наша – особлива. Ким треба бути, щоби цього не тямити?..

…Тепер у нього в запасі, вперше за багато років, було казна-скільки безкінечних годин, щоб усе це передумати. «Весь час на світі», як то смішно вимовлялося по-англійськи. В криївці був радіоприймач, і деколи можна було вловити американське радіо, але йому вдавалося розібрати лиш поодинокі знайомі слова, а англійського підручника, з якого почав учитися цеї зими, при собі не мав, аналогії ж із німецькою, на які був легкомисно сподівався, нічого не помагали. Якось він прокинувся, облитий потом, як із відра, зі щасливим здогадом, що чуте з приймача «слотер» – то те саме, що німецьке «schlachten»: мабуть, викрикнув спросоння вголос це слово, бо в тьмі зарипіло пружинами польове ліжко і на нього гаряче дихнуло зблизька чимсь рідним, ніби домом, хлібом, парним молоком, і він відчув під руками два теплі пагорбки, пару голубів-турманів, яких малим розводив на плебанії, і стис їх міцніше, щоб не втекли, – «Ну що знов такого, ну ша, ша», – докірливо забурмотіли турмани, випручуючись йому з рук, і він зрозумів, як про «slaughter» і «schlachten» [12]12
  «slaughter» («слотер», англ.), «schlachten» («шляхтен», нім.) – різати, убивати.


[Закрыть]: «Рахеля»! – і хотів перепросити, щоб не думала про нього зле, пояснити їй, як переходять голосівки з мови в мову, перебравшись у біле, повзуть по снігу, а однак він зумів їх здемаскувати, – але вона рішуче заперечила: «Спати, спати», – і заходилася щось робити з його подушкою чи коцом, чого він уже не похопив, бо, скорившись її наказові, тут-таки й заснув – мов пішов під воду… Але таких філологічних знахідок більше йому не випадало – заважала неможливо клейка англійська вимова, а сам собою, без помочи підручника, не здужав крізь неї продертися.

Мабуть, думав собі в хвилини прояснення (коли біль занишкав і скручувався десь у грудях темним вузликом, лиш так даючи до знаку, що й далі готовий напасти), мабуть, він попросту відзвичаївся від абстрактної розумової праці – тої, що не є націлена відразу на прямий практичний результат. Чомусь від цієї думки робилося сумно, і це також його бентежило – те, що тілесна слабість і вимушена бездіяльність ума, вибивши його з заведеного робочого ладу, неждано вивільнили в ньому цілу підводну систему почувань, із якими не знав що робити; бовтався в них ривками, наче невмілий плавець. Бодай назвати їх, і то не вмів, – зрештою, з цифрами йому завжди легше було мати до діла, ніж зі словами. (Цілий свій перший рік у лісі він сумлінно тягав у наплечнику задачник Кренца, потім все-таки змушений був покинути його в криївці, а шкода, саме тепер і придався б, отут вилежуючись, – щоб мізки не лінюхували й не лізло в голову казна-що…) Крім нього, в шпитальному бункері було ще трійко ранених, яких із різних причин не давалося розмістити по селах, одного хлопця принесли вже при ньому – на нозі йому вкинулася ґанґрена, і коли ногу розмотали, криївку надовго заповнив млосний солодкавий сморід – не помагала ні справна, і досить добра, оскільки міг оцінити Адріян, вентиляція, ні нічне провітрювання. Якось Адріян уловив був подібний, пріло-солодкаво-болотяний душок і од «Рахелі» – і був немило вражений: медсестра їм усім подобалася, аж любо було споглядати, як зручно коло них порається, снуючи між причами, заповняючи тісне приміщення своєю через край пишною жизністю, готує їжу, приносить знадвору якісь духмяні трави, щось там кип'ятить на примусі, розливає в слоїчки, крає матерію на бандажі – все без хвилинки спочину, славна дівочка, і неприємно було пов'язувати її з цим гнилим духом, – а потім постеріг, як вона, вхопивши клубок білого бандажу, зникла за завіскою, де стояло її ліжко, і раптом зрозумів, від чого той дух, і відчув, як обличчя йому заливає гаряча краска сорому, наче хлопчиськові, заскоченому на підгляданні коло дівчачого виходку… Він старався про цей епізод забути, як і про ту ніч, коли спросоння вхопив її за груди, – просто прибрати з пам'яти, як звик чинити з усім, що заважало зосередитися на справі. Цілий клопіт, одначе, й полягав на тому, що справа лишилася десь там нагорі, поза межами шпитального бункера, і він тут без неї торохтів і пчихав, як мотор без оливи.

Не вмів бути недужим!.. Так з місця, при першому знайомстві, й ознайомив лікарю, «Оркові», – молодому хлопцеві, з виду ще студентові, і завжди зле поголеному – щоразу, коли підсаджувавсь до Адріяна на причу, лампа висвітлювала йому на щоці кілька наїжених незнятих волосків. В «Оркові» вгадувалась якась особлива внутрішня серйозність – та, що буває в доброго учня з бідної родини; Адріянові відразу заімпонувало, як лікар зважено й докладно, гейби лекцію читав, описав йому, що діялося в його, Адріянових, грудях, куди саме ввійшла куля і чого там надзюравила, – в цьому місці «Орко» порухав пальцями і, не знайшовши в повітрі ні анатомічного атласу, ні указки, накреслив Адріянові перед носом параболічну криву й проткнув указівним пальцем десь над нею; ще признався, як під час операції вони з медсестрою боялися, що пацієнт не видержить болю, – операція-бо робилася без знечулення, ні хлороформу, ні етеру в них зараз нема, з медикаментами, відколи арештовано наших людей У районній лікарні, стало геть сутужно, спирт, і той їм робили на селі, подвійною перегонкою, але в пацієнта, на щастя, здорове серце – і взагалі, нівроку, здоровий організм: тепер тільки молити Бога, аби не вкинулося загноєння. В «Орковій» мові була та інженерна, реміснича діловитість, із якою обговорюють, як направити зламаний механізм; це було зрозуміле і вселяло довіру. Адріян радо балакав би з ним більше, але «Оркові» не дуже-то випадало дозвілля на балачки: він був лікарем-нелеґалом, оперував мало не щодня – то на лісничівці, то просто на терені, під відкритим небом, а поза тим тільки й устигав, що бігати по селах, рятуючи всіх попечених, побитих та скалічілих, – десь у третьому селі була, правда, прислана совєтами з-за Збруча фельдшериця, але селяни «совітці» не довіряли, воліючи «свого доктора», і небезпідставно, розважливо казав «Орко», бо дівчина мало що й тямила, окрім банок, гірчичників та ще, на перших порах, свого комсомолу, після бесід із «Гайовим» трохи їй у голові розвиднилося, тепер працює на нас, але помочи з неї однак небагато, молоденьке воно ще, невміле… Адріянові трохи смішно було чути, як «Орко» когось зве «молоденьким», одначе старших лікарів у підпіллі дійсно було обмаль, із новим приходом большевиків майже всі вони виїхали на Захід, і врешті, навіть якщо «Орко» й не встиг закінчити студій, він, Адріян, був прецінь останнім, хто міг би щось йому закинути з фахового боку.

А ще й так, як тепер, давно вже він не їв: за «Орковим» приписом до криївки щодня перли жінки з села повними кошиками свіже молоко, сметану, яйця, – «як на базар», сміялися хлопці, – і фізичних сил швидко прибувало: він почав сідати на причі, і до виходку, відділеного від великої кімнати вузьким п'ятиметровим коридором, добирався самотужки, хай і держачись за стіни, і «на прохід» на повітря теж став помалу вичовгуватися, – за першим разом, вернувши з такої виправи, довго лежав віддихуючись, а в очу крутилися зелені кола; в перехопленому темному погляді «Рахелі» постеріг був тоді дивно напружену, майже болісну увагу, – вона аж губу закусила, ніби тлумила стогін, і він уперше всміхнувся їй так, як звик: як до слабшого, підбадьорливо, – це вправило його в уже зовсім добрий настрій. Потім пригадав собі її закушену (ні, радше тільки притриману півоголеними зубами…) спідню губу, коли грав у шахи з «Карим» – раненим у бедро східняком, що за час побиту в криївці по вуха заріс чорною розбишацькою бородою, з якої особливо дико виблискували, коли говорив, дужі білі зуби: мов от-от ними клацне, – говорив же «Карий») у як на гріх, багато, скоромовчасто, гейби з кулемета косив, Адріян його розумів п'яте через десяте, бо той ще й сипав незвичними примовками, раз у раз втуляючи недолуге слівце «чуєш», мов умисне когось селепкуватого передражнював, – «ти, чуйш, підожди з своїм рядном до річки, дай, чуйш, доказати», – певно, через мову його й не ризикнули примістити на селі, дуже вже явно він був нетутешній. Адріян трохи здивувався, коли цей дуроляп виявився цілком порядним шахістом і досить дотепно розіграв староіндійський захист, так що іно в міттельшпілі Адріян, який грав чорними, зумів виправити позицію й перейти в наступ. На диво, при тім ціла «шпиталька» вболівала за «Карого», навіть хлопець із простреленою ногою, «Явір», хоч і виснажений гарячкою, подавав зі своєї причі кволий голос: «Карий, падай йому на карк!», «Карий, ану покажи, що Слобідська Україна може!», – східняк був популярний, дарма що всякчас підкреслював свою нетутешність, ба й певну зверхність над ними, галичанами, яких звав, усіх на гурт, «галичменами»: «Чуйш, не бачили ви, галичмени, смаленого вовка!..» Сам він, зі своїм чорним заростом, акурат на того таємничого смаленого вовка й подобав, і всі його блазенські монологи теж виголошувались ніби від лиця когось іншого – якоїсь третьої сторони, з якої він чи то кпив, чи так демонстрував, що нічого в світі не бере поважно, – й «галичмени» на нього не ображалися. «Карий» не приховував, що колись воював у совєцькій армії; від нього Адріян, між іншим, почув новину, якої не чув раніше: нібито большевицькі комісари перед боєм прирікали солдатам «від імени партії й уряду», що після війни буде скасовано колгоспи, – Адріян на це аж засміявся: а не дурень же зі Сталіна, що? «Ну да, – несподівано злобно сказав «Карий», і всі на мить притихли, так що стала чутною темрява по кутках, – а за що б я йому, блядюзі, воював, за тридцять третій рік?..», – хлопці зацитькали на нього, але якось мляво, недружно, так, мов не «Карого» соромили, а, збиті його лайливим слівцем із теми, якої не вміли підтримати, засоромилися самі: чшшш, припни язика, ти, таже жінка слухає!.. «Рахеля», одвернута до них плечима, щось там гріла на примусі й ані порухом не зрадила, слухає чи ні, і в цю мить Адріян зненацька ясно усвідомив собі, що не тільки він сам, а всі вони тут, у криївці, цілий час тримаються незвичайно – і не через те, що недужі, а через неї. Через її присутність.

До лиха, ніколи не належав до тих, хто при кожній оказії клене «спідничане військо» й твердить, що бабам місце не в підпіллю, а в хаті коло печі, але, по совісті, таки не раз волів би обходитися без жіночої асистенції, хоч воно часами бувало й неможливе просто, – до найгнітючіших епізодів Адріянового підпільного життя належало прощання з Нусею, довголітньою його зв'язковою, її запухле червоне лице, її рот, що раз у раз загрозливо викривлявся, вивільняючи потоком нестримні, як блювота, ридання – і те, що вона йому тоді говорила, а він тупо мовчав, бо геть не мав чого сказати… Певна річ, він припускав, що подобався Нусі, – але ж, Боже мій, він узагалі подобався дівчатам: іще в гімназії йому до живих печінок допекло вислухати від них, який він подібний до Кларка Ґейбла, бо за те мав від хлопців у Юнацтві саму насмішкувату погорду й тим запекліше мусив виборювати в них пошану до себе як до рівного, а згодом і до ліпшого, – кидаючись зі зціпленими зубами на найнесамовитіші ризики і з усіх виходячи переможцем; Нусину примильно-кокетливу, «котусячу» манеру поводження довгий час приписував був її консервативному польському вихованню («кобєцосць пшеде вшисткім!») [13]13
  …«кобєцосць пшеде вшисткім!» – «жіночність насамперед!» (польськ.).


[Закрыть]та «фліртярській» вдачі, і щойно при тій останній сцені – довго вона йому на душі тяжіла! – вперше подумав, що жінка, либонь, узагалі нездатна жертвувати собою за ідею – за чисту, selbstständige [14]14
  selbstständig – незалежний, самостійний (нім.).


[Закрыть]ідею, за ідею як таку, – а тільки за ту, котра втілюється для неї в коханій людині – чоловікові, синові, батькові – хоч живому, хоч мертвому… Адже ж і Гельця – попри те, що Гельця, звісно, була щось цілком особливого, це розумілося само собою, – але ж і Гельця пригналася в сорок першому зі Швейцарії додому, будувати Україну, достоту так само, як її тато, старий Довган – у листопаді вісімнадцятого, коли покинув родину у Відні й від самого Кракова добирався до Львова мало не пішки, щоб утрапити вже на останні бої – за Поштамт. І цілий вік потім мучився своїм спізненням – хтось би подумав, наші тоді не вдержали Львова не через те, що полякам прийшла підмога, а через те, що на бойовій лінії не було д-ра Довгана, якого навіть австріяки свого часу не змобілізували, бо мав плоску стопу… Двадцять три роки опісля Гельця також не встигла на найкращу частину – на Акт Незалежносте 30 червня, – зате встигла на все інше – на все, що настало потому, і не знати, коли тепер скінчиться. Так Що за свого старого Гельця, вважати, зреванжувалася, – Гельця завжди обожнювала батька…

Жінки!.. А проте мусив визнати, що в ділі всі вони, ті, з якими доводилося працювати, залишалися до кінця вірні й тверді. Менші ризикантки порівняно з хлопами – то правда: не пхалися на рожен без потреби, з самого голого азарту. Але суто інтуїтивно він довіряв їм більше, ніж чоловікам, – так, ніби їхня самопосвята для справи тільки скріплювалася самопосвятою для чоловіка, якого любили і яким пишалися, – і скріплювалася вже намертво, мов найвищої якости цементом. Адріян загалом не надто схвалював, коли колеґи заручалися або женилися; вважав, що тепер на те не час. Однак годі було заперечити, що жонаті боролися ніби з подвоєною силою. Ніби їхні жінки підживляли їх додатковою енергією. Як акумулятори.

Ця «Рахеля» – чи має вона десь нареченого або чоловіка?.. Чому вона взагалі не леґалізувалася, як майже всі жиди з УПА одразу по війні, коли ми переходили в підпілля?.. Та перша хвиля злеґалізованих, правда, мало не вся рушила на Сибір, подякували їм большевики за те, що помогли розбити німців! – пізніші вже були обережніші, воліли фальшиві документи й перехід на польську сторону, звідки можна було дістатись до Палестини; тільки про одного лікаря з жидів, «Мойсея», Адріян чув, що той відмовився виїздити і недавно згинув десь коло Львова при облаві – підірвав себе гранатою, коли оточили… Адріян дивився на непроникну спину «Рахелі» й почував, як його обволікає якийсь химерний жаль – трохи ніби як до загубленої дитини. Про українок у підпіллі так не думав ніколи, було-бо самозрозуміло, що наші дівчата нарівні з мужчинами борються й терплять за ту саму святу справу, а ця жидівочка тут за що?.. «Ходи, Галю, з нами, з нами, козаками, краще тобі буде, як в рідної мами…» Колись давно вони співали цієї пісні на студентській вечірці, і Юзьо-філолог запевняв, просто-таки божився «на цалеґо», наче в первісній версії мала бути не «Галя», а «Хая», «шинкарочка молодая», – і то вже аж згодом усна традиція переробила незвичне ім'я на фонетично подібне «своє», знайоме… «Прив'язали Хаю до сосни косами…» Підманули, забрали з собою – а потім прив'язали в лісі до сосни і підпалили сосну від самого низу. І вона кричала, і ніхто не чув. Як та вчителька, українка, яку совєцькі партизани-«мєдвєдєвці» прив'язали за ноги до двох нахилених беріз, а тоді пустили, – казали, правда, ніби котрийсь таки того не витримав і вистрілив їй у голову, вже напівроздертій… «Хто в гаю ночує, хай мій голос чує…» Яка в дійсності страшна пісня – тріщать дерева, і ти волаєш на поміч, а я нічим не можу тобі помогти, дівчино: тільки подбати, щоб завжди мала гранату на поясі, тільки навчити тебе висмикувати чеку зубами, коли тамті скрутять руки за спиною, – перш ніж вони здогадаються зашморгнути тобі голову назад… «Ой ти, Хаю, Хаю молодая…» Ні, а таки зле воно звучить – «Хаю», «гаю», – не спів, а задишка якась виходить: ха… га… гаю-гаю, зелен розмаю… В грудях мені посвистує, чи що… То певно, що «Галя» ліпше…

З того всього Адріян зрештою, непомітно для себе, заснув – і йому приснився «Роман». Такий самий, як був, у доморобному і з «емпешкою» на плечі. Начебто він, Адріян, знову йшов за ним лісом, слід у слід, тільки ліс був якийсь невпізнанний, свіжовмитий і просяклий сонцем, як отой гай-зелен-розмай у пісні, і «Роман» начебто щось дорогою говорив, але Адріян, хоч як напружувався, не потрапив розібрати жодного слова. Потім «Роман» зупинився й цілком виразно мовив: «Оце тут я живу»; Адріян роззирнувся – і побачив тісну й темну колибу, чи радше хату, в якій, крім образів на стінах і великого стола посередині («Роман» якимось чином опинився по другий його бік – не приступится), нічого більше не було. «А де твоя родина?» – спитав Адріян, міркуючи собі, що на будь-яку родину така хата з певністю буде замала. «Скоро прийдуть, – ухильно відповів стриманий, своїм звичаєм, «Роман», – скоро всі прийдуть». І попросив: «Засвіти мені свічку». Адріян здивувався: чому не засвітить сам, таже «Роман» не жид, а нині не шабас?.. Проте ніякої свічки на столі не було. З того сну він прокинувся з мульким осадом якогось невиконаного обов'язку – але одночасно і вперше нарешті нормально виспаним, одпочилим, аж зрадів: тіло знов поверталось до нього, і ця суто тваринна втіха затлумила собою непорозуміле враження від «Романової» просьби. Добре йому з тим вийшло; як завжди, мав щастя. Того-бо дня дещиця зайвої сили була якраз до речі.

Того дня помер «Явір».

Адріян уперше бачив, як людина помирає не в бою; чомусь це виявилось далеко тяжче. «Явора» мали забрати до лісничівки прооперувати, відтяти гниючу ногу, але він не дочекався операції. Коли обудився, чувся на диво добре, навіть сів на причі й усміхнувся, зовсім притомно. Прийшов «Орко» й мовив до нього щось підбадьорливе. «Рахеля» готувала тут-таки, в криївці, інструменти для операції – повертаючися з виходку, Адріян зупинився коло примуса і з голодною цікавістю реконвалесцента втупився в низеньку, подовгасту металеву скриньку, під якою гоготіло полум'я: вода в скриньці коливалася, і з дна на поверхню піднімалися, дедалі рясніше, сяйні іскорки бульбашок, обкипаючи вздовж по контуру загадкові металеві щипчики – трохи подібні формою до тих, що колись за столом у професорства Довганів подавалися до шпараґусів… Адріяна вразило це незвичне поєднання води й металу: він знав, як скипає вода довкола куль і уламків стрільна, як вони сичать, падаючи в річку, – а тут, навпаки, вода нагрівала собою метал, що був холодним, нагрівала поступово, неаґресивно, спроквола, і в тім проступала якась дивна гармонія, наче в музичному опусі, – стояв і не міг одвести очей. Ця картинка потім надовго вбилася йому в пам'ять – так само, як ніколи перед тим не чуте співуче слово, «піємія». «Піємія», псевдо смерти; одне з тих багатьох, які вона має – і міняє їх так часто, як сама схоче. Смерть: велика конспіраторка, от вона хто. Стільки зусиль докладається, щоб її розкрити, – а тоді виявляється, що вже запізно.