Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 44 страниц)

– Це ж якось оприлюднити треба, – озивається він нарешті. – Щоб люди знали…

– Як оприлюднити, де? – мені трохи прикро, що його думка звернула в інше русло. – В інтернеті хіба? То вже й там є способи за ті самі гроші поховати інформацію, і цензури не треба: наймається бригада сердюків – і за годину на одне твоє повідомлення навалять стільки спаму, що воно просто щезне, як голка в сіні!

– Якщо хочеш сховати листа, поклади його до інших листів? – реаґує тато. – Чекай, таж то теж із Конан Дойля! Чи з Едгара По?..

– Так отож. Нічого нового не придумали…

– То, значить, летючки треба друкувати! – вирішує він так діловито, наче всенький вік тільки тим і займався. – І роздавати, де більше людей, – на майданах, на станціях…

А й справді. Як це мені не спало на думку? Принаймні на летючки мене ще стати. А якщо ще підпрягти хлопців… З Ігорем можна поговорити, з Модзалевським, із Фрідманом… Василенку по старій пам'яті дзенькнути… Податкова вже всіх задрала, та всіх усе задрало, ото тільки на вибори надія була, що щось зміниться, а коли й тут кисень збираються перекрити й закатати країну в асфальт…

– Щось будем робити, тату.

На мить мене заполоняє піднесення – так, наче вернулись часи Студентського братства: осінь 1990-го, порожній універ, записка на дверях аудиторії: «Все ушли на революцию!», наші палатки на Майдані Незалежности – неймовірно, але тоді він ще звався «Площа Жовтневої Революції», – самопальні летючки, які я роздавав при вході в метро, сутички з ментами, вся та пекучо-прекрасна осінь – як хвиля гарячого повітря в обличчя, чому ми так рідко її згадуємо?.. Невже тільки тому, що наші тодішні ватажки швиденько продались тодішнім комунякам і тепер разом із ними засідають у Верховній Зраді? Але ж тоді ми таки підняли Київ – ми їх налякали, бодай настільки, що в серпні 1991-го наші комуняки підписали вихід із СРСР, а хрін би він тоді розвалився, якби Україна з нього не вийшла, – ми розгойдали човна, і сума докладених нами сил через десять місяців спрацювала, переломила хід історії, – а як тоді нам Кравчук був кричав, аж слина з рота летіла, в той день, коли застрайкували заводи і сотні тисяч робітників вийшли на демонстрацію під нашими гаслами: «Я не боюся ні Бога, ні чорта, і вас не злякаюся!», – хоч ми і в гадці не мали його лякати, тільки тішилися, що з нашого камінця посунула така лавина, – а тепер якийсь жирнюк буде мені розказувати, що то все зробила його нафта?.. І як тільки Лялюська йому змовчала, вона ж теж у жовтні 1990-го була там, ми могли стояти в юрбі за кілька метрів од себе…

– А Даринка вже спить? – питає тато, мов підслухав мої думки.

– Спить.

Досі він ніколи не називав її «Даринкою».

– А ти досвітки справляєш?

– Та так… Роботи багато нині мав.

– То добре, – неуважно погоджується він. І додає з запізнілим вибухом подиву: – Але, холера, як то люди скурвлюються так легко!..

– Го, ще й як, – підтакую з повним знанням справи: на згадку мені знову зринає Юлічка (біс би її взяв!). – І аби ж тільки політики! Дарина каже, з їхнього ешелону вже нікого не лишилося, – всі її колеґи, за кого вона могла ручитися, вже не при ділі.

– Бережи її, – зненацька каже тато. – Бережи Дарину.

От тобі й на.

Першої миті, розгубившись, мовчу, як баран. Не думаю, що він мав на увазі, ніби Лялюсьці може загрожувати небезпека: тато в мене не панікер і не страхополох (то він учив мене, коли я вступив у вік вуличних бійок: ніколи нікому не погрожуй, погрожують тільки слабаки, – але маєш бути справді готовий ударити, коли зачіпають, і якщо навчишся вмикати в собі таку готовність, то ніхто тебе не зачепить, – наука, яку сам він виніс із свого блатного караґандинського дитинства і за яку я йому довіку буду вдячний). І щойно по хвилі мені приходить здогад, такий простий, аж морозом по шкурі: це він про маму думав! Про ту, кого сам любив – і кого, як вважає, не вберіг…

Може, це взагалі так – у смерті одного з подружжя завжди винуватий другий?.. Той, хто вижив, того другого, ніби як не втримав – відпустив?..

Таки ні чорта не зрозумієш свого батька, поки сам не стрінеш тої, з ким хотів би мати дітей. Досі мені й на думку не спадало, що він може переді мною чутися винуватим за мамину смерть. Але він це сказав так, мов просив у мене прощення: бережи. Бережи, коли знайшов, не відпускай, бо нема гірше, як тоді, коли відпустиш…

Це урочиста хвилина, і плювать, що пізня, – таких небагато між нами набереться, і може, їх небагато в житті й треба, – щоб краще цінувалась їхня золотоносність. І саме тепер, коли ми з батьком на рівних, – коли він нарешті таки поставив мою любов поруч із своєю в якійсь своїй, тільки йому видній, ієрархії, мені чомусь робиться страшенно шкода мами. Не за нею шкода, а її самої – тої загадкової дівчинки, що лишилась на фотографіях і що її моя посічена на фраґменти пам'ять докупи вже не складає: зі смішним, по тодішній моді, пиріжком-«шиньйоном» на голові, в кокетливо настовбурченій поверх нього хусточці, в спортивних штанях, із здоровенним – як тільки й тягала! – рюкзаком за плечима (і мене ж так само колись тягала, десятикілограмовим, наперед себе, рюкзаком, якого не скинеш, скільки ж вони, бідачки, від нас терплять!), – і всюди з тою самою, в кожній позиції, щемною грацією руху, обірваного в розгоні, тою загрозливо недокінченою пластичною елеґантністю, яка буває в тонко заструганого олівця чи у стріли в польоті: коли точність ліній жорстко задає точку прикладання, а якщо точки не видно, то враження мимоволі створюється неспокійне, тривожне: куди та дівчинка цілий час бігла, така наструнена? (Навіщо приходила, чому так рано пішла – так і не доживши до своєї точки прикладання?..)

А кудись же бігла – цілий свій недовгий вік до чогось поривалася, навіть мамою ставши, не втихомирилась, як то відбувається з більшістю романтичних дівчаток, – що ж, принаймні я змалку твердо затямив, що жодній жінці ніколи не зможу заступити цілого світу… Пласт тоді заборонений був, мама ходила в гори й водила групи по спортивній лінії, як альпіністка, – казала бабці Ліні, що в горах «ближче до Бога» і що їй перед кожним походом точно сниться розташування зірок над майбутнім місцем ночівлі… І співала в хорі, який потім розігнали за «релігійну пропаґанду» – за колядки, – і ледь не всю Лесю Українку знала напам'ять, «О, не журися за тіло», – як із тим усім було жити в безпросвітності совкових сімдесятих? Щемне, незрозуміле життя, впале, от уже правда – як зі скелі в прірву, в наскрізь безживну добу, – як у залетілої не в те вікно пташки…

Мені шкода за несповненістю маминого життя – такою пронизливою, що на її тлі наші несповненості – і моя, й татова, – блякнуть і, якщо дивитися здалеку, видаються нормальним життям, таким, як у всіх. І воно й є таке, як у всіх, от у чім штука: що в усіх – те саме. Жодного сповненого життя довкола себе я не бачу: до якого не приглянься зблизька, всі якісь криві. Тільки ми з татом на цій шкалі несповнености десь посередині, а мама ближче до точки відліку. З великим відривом.

А за кожну чиюсь несповненість хтось має заплатити. Закон рівноваги, ні?..

Я завжди знав, що не зможу скривдити жінки. Ніколи, жодної. Я завжди їх жалів: усі дівчатка бачились мені ефемерично-зникомими істотами з таємним знаком смерти на чолі. Те, що хлопці також смертні, і то з куди більшою статистичною ймовірністю, я оцінив уже в дорослому віці, емпіричним шляхом, – на спосіб мого почування це не вплинуло. Я й Юлічку жалів, бідолашну маленьку курву. І – нічого не можу з собою вдіяти – десь у глибині душі, на якийсь нескінченно малий відсоток – жалію й досі…

От у чім штука, тату.

Тільки цього я йому, звісно, не кажу.

– В порядку, тату, – оце тільки й кажу: наче той мафіозі у Тарантіно. Ще міг би додати, як мій охоронець казав: буду стріляти, коли прийдуть, – і, бігме, не збрехав би, але то вже був би перебор, у дусі тих підліткових нахвалок, до яких, як він колись перестерігав, тільки слабаки вдаються…

– А ти змінився, – несподівано каже тато, аж я скидаюся:

– Я? Це чому?

– Змужнів… Посерйознішав наче. Богу дякувати, а то я довго боявся, що з тебе шалапута виросте. Такий ти був, трохи балахманний… Бабця, Царство їй Небесне, все журилася, що ти в Стефу вдався. Все їй здавалося, що ти заніжний, як на хлопця…

– Я гадав, бабця любила маму?..

– Де не любила – певно, що любила! – ображається він на мою нетямущість. – Але то одне до другого нічого не має. Хлопці собі своє, дівчата своє… Бабця доньки не мала, то Стефою тішилась, як своєю дитиною. А хлопець – то що іншого…

– А, он ти про що…

В голові мені вже трохи туманіє (спи, очко, спи, друге…), і я не зразу вкурюю, що тато говорить до мене зі свого часу, із квартири, де від мого дитинства майже нічого не змінилося, – хіба порохів побільшало та стерлась обшивка на меблях, – і де нема ні Юлічки, ні податкової, ні гнилих підстав і прокидів на бабло. І та реальність теж частина мене – і, бігме, не найгірша, і, щоб тримати її підклеєною до свого ментального «файлу», мені досить зараз віддати татові хід розмови й просто сунутися за течією, підхоплюючи обірвані кінці його думок: він обриває їх, бо для нього вони очевидні, і він думає, що й для мене також, – для нього я досі перебуваю в одній із ним реальності, де до хлопця існує пакет цілком певних, теж усім очевидних вимог. І найдивніше – я розумію, про що йому йдеться:

– Ну, бабця, звісно, свої стандарти мала…

«Наші хлопці» – от який був її стандарт. Щоразу, коли бабця Ліна так казала, було ясно, що мова не про нас із татом, а про зовсім інших «хлопців», до яких мені, а чого доброго, й татові, – як на пузі рачки. І таке саме враження лишали в мені ті срібнозубі діди, всі як один із однаково невгинною, штивною вояцькою виправою, які за дзядзьового життя часом збиралися в нас удома – сперечатися про Кіма Філбі, «кембриджську четвірку» та інші малозрозумілі для мене речі. Всі вони пройшли через тюрми й табори, але особливо їх при мені не згадували, взагалі якось не особливо згадували про минуле, – більше цікавились біжучою політикою й тим, коли розпадеться Совєцький Союз, я ж тоді більше цікавився дівчатками, музичними гуртами з польського ТБ, радіосхемами з журналу «Юный техник» та іншими земними радощами – і по-справжньому оцінити точність їхніх прогнозів зміг щойно тоді, коли Совєцький Союз таки розпався. Дивна річ, але діди не заговорили й після того. Вже аж із Лялюсиних розкопок я зміг дещо скласти докупи – й власним хлопським розумом допер, що бабця з дзядзьом аж до самого арешту, до 1948-го року теж мусили працювати на підпілля, тільки КҐБ про це ніколи не взнало: їх вивезли як членів родини, «за пособництво», «за Гелю», і зуби в них обох були кістяні – не повибивані на допитах. Срібнозубий ареопаг, що приходив до них, як, певно, колись ночами приходив і на Круп'ярську, мусив знати більше, але діди сходили в могилу, так і не зрадивши своїх таємниць. І коли вони казали «наші хлопці», то мали на увазі мертвих – тих, хто тоді загинув і кого вони постійно держали в умі, мов стояли перед ними на струнко, – і так і пронесли через ціле життя оту свою невгинну вояцьку виправу.

А я зростав в оточенні мертвих жінок – із надовго розлитою в мені підшкірною осторогою: що сказала б мама, якби зараз мене побачила?.. І тета Геля, в чомусь невловно подібна до мами (вони дві з роками якось злиплись мені водно), у великому й круглому, як дитячий слинявчик, білому комірці, дивилася на мене з бабціного бюрка. Із ажурної рамочки сорок першого року: фото було зроблене того самого дня, коли білий слинявчик прибув зі Швейцарії, де, як і я, вчився на фізика, до окупованого німцями Львова – «здобувати Україну». В жовтні 1990-го, в розпалі нашого страйку, бабця Ліна (вона тоді вже була в лікарні) передала мені зі Львова те фото – разом із дзядзьовим. Вийняла з рамочки, заклеїла в целофан і передала. А до кінця року не стало й її.

Якщо бабці й не вдалося виструнчити мене на вояка з незгинною поставою, їй зате вдалося інше: непомітно витіснити маму, таку, якою вона була, з моєї пам'яти, підмінивши її образом іншої жінки, – і навіть на мамину смерть навісити якийсь туманний ореол героїчности, позичений, як я втямив уже згодом, з іншого життя – і з іншої доби. Коли в домі вимовлялося «Стефа», всі на мить поштиво замовкали: малому мені здавалось – як перед подвигом. Я навіть сам собі придумав, сам повірив і в добрій вірі розповідав товаришам, ніби моя мама загинула на Говерлі, страхуючи новачків, котрі завдяки їй урятувалися (в тому поході всі, крім неї, врятувалися!): виходило героїчно, майже з тої самої шухляди, що «наші хлопці». Що смерть альпініста в горах нічого спеціально героїчного в собі не має і може свідчити хіба про те, що людину реально харило пісне і мляве життя в долині, ніхто ніколи вголос не казав. Бабця розпорядилася життям невістки на власний розсуд – так, як уважала за потрібне. Вийшло так, ніби бабціні мертві всмоктали в себе маму, як пилососом, розчинили її в собі. Зробили її для мене, вже назавжди, – нерозглядною. А мені тільки й лишили, що отой терпкий жаль до всіх дівчаток на світі – як до випадково залетілих у світ пташок, щомиті готових випурхнути геть у леда-прочинену кватирку.

(І ще мені лишилися сни. Атож, сни. Це теж моє, цього ніхто мені не зміг одібрати: здатність бачити уві сні те, чого не видно вдень, – це в мене від мами, це її спадок – дівчинки «не від цього світу», про яку я не маю більше чого розказати…)

Натомість тато, о третій ночі свіжий і бадьорий, як вранішній щиглик: збадьорений нагодою заповнити безсонну годину всіма спогадами, які його там на самоті розпирають, – про свою маму може говорити хоч до білого дня: навіть тепер, через тринадцять років по смерті, бабця Ліна зостається невичерпною. Невидимо присутньою четвертою фігурою в нашому родинному колі серед ночі, – де в світляному крузі від лампи біліє спорожніле чайне горнятко, а за стіною спить моя кохана: її теж привела до мене бабця Ліна. На тету Гелю, на того самого живця… З того світу привела. На дванадцятий рік по смерті.

І, між іншим, так воно й є.

Це вона тут головна. Це вона все зробила. Нас усіх зробила. Вона, бабця Ліна. Пані Ліна, як звали її сусідки. Поліна, Поленька – казали московські товарки по засланню. Моя рідна бабця, Аполлінарія Амброзїївна Довган-Ватаманюк, упокій, Господи, її душу. Всіх розставила по місцях. Оце жінка, здуріти.

Я вже на тій фазі, коли втоми не чуєш, бо взагалі не чуєш тіла (тільки зняти його зі стільця здається непомисленним трудом, легше тут і заснути!), – а голова починає працювати на мерехтючо-ввімкненій частоті, і всі думки і враження, змішавшись, мчать крізь неї суцільним вогняним потоком, якого не встигаєш квантувати, але це дивовижне відчуття, хмільне й летюче, як у марафонця на тридцятому кілометрі, – коли відкривається друге дихання і з бозна-яких закапелків мозку зі страшною силою пруть ендорфіни, – відчуття, задля якого, либонь, і альпіністи деруться на гору, – коли все, що досі було таким очевидним, аж зливалось тобі з пейзажем, враз спалахує, як при сході сонця, іно встигай дивуватись: і як це я досі не бачив, наскільки ми всі, вся наша родина, такі, якими ми є, виліплені бабцею Ліною – нею одною? Як ті Великодні паски, великі й маленькі, до яких вона нікому не дозволяла підступитись, – завжди сама вимішувала в кухні тісто, сама ліпила й саджала в духовку, а від нас вимагалося тільки ходити по хаті тихенько, не скакати й не гупати – щоб паски «не сіли»…

І звідкись я пам'ятаю цей подив (гордість, захват…) – від того, що рідна людина (жінка! слабка істота, як ти звик думати…) зненацька виростає тобі в очу до ґрандіозного масштабу, а ти стоїш як пень (ліс, сніг, ялинове віття…), і прешся з зачудування: як вона змогла? Така маленька… (Бабця мені головою до грудей діставала!)

– …той коричневий зошит, – дотирається мені до свідомості татів голос, – де вона собі нотатки до спогадів робила…

Цей легкий коґнітивний дисонанс мене нарешті прокидає:

– Коричневий зошит? – дивуюся майже притомно. – Бабцін? Отой, із криптограмами? Хіба він не темно-зелений, той зошит?

Я б був заприсягся, що темно-зелений. Як зараз його бачу: обкладинка смарагдово-трав'яного кольору, і всередині зо два десятки сторінок, змережаних загадковими скороченнями – наче шифром якоїсь упалої розвідки.

– Та що ти геть усе позабував! – сердиться тато. – Я ж вам показував, коли ви фільмувати приїжджали, – коричневий зошит, грубий, у коленкоровій обкладинці, он він у мене на бюрку лежить!..

Може, при переході з одного часу в інший відбувається щось на кшталт заломлення променів при переході в інше фізичне середовище – і старі предмети в нашій пам'яті змінюють форму й колір? (А звук? Що тоді відбувається зі звуком, із давно відлуналими голосами?..)

– До речі, – каже тато в слухавці, в своєму малометражному п'ятачку, осяяному бабцею Ліною, як світлом мертвої зірки: – Ти часом не пригадуєш собі нікого з її товаришів, хто мав ініціали «А. О.»?

– Я?

О Господи, що він собі думає – що ми з ним ровесники? Які ініціали, я їх і на ім'я, тих дідів, нікого не згадаю… Хоча, стоп, може, якщо сильно напружитися…

– «А – О», – виразно, по буквах повторює тато, як глухому. – Або ще – «Ад. Ор.»

– Ад. Ор.? – відлунюю тупо.

– Я певен, що це якесь ім'я, – хвалиться тато. – Два імені з її зошита я вже розшифрував: Кричевського – то дзядзів товариш був, у Норильську згинув, під час повстання, – і старого Банаха, лікаря, не пригадуєш його? Він до нас заходив, як ти ще малий був, із-під Самбора приїздив, – у Львові після заслання не дозволили йому прописатися…

(«А я хлопець з-під Самбора, батько вмерли, мати хвора, співаю, гуляю, як холєра…» – вистрілює мені в голові непристойним рядком, що його тут-таки перекриває автоматна черга, – га га, а що, псю мать, не вцілив?..)

– Не пам'ятаю я, тату…

– От і я не пам'ятаю! – розуміє він по-своєму. – А в мами не раз трапляється – то «А. О.», то «Ад. Ор.». Причім «Адор» без крапки, одним словом писано, виходить ніби як по-французькому – «же вуз адор», я вас обожнюю… Від «адорація». На псевдо не схоже, думаю, що таки ініціали, а нікого з такими ініціалами з їхнього товариства щось не пригадую. І хто б то міг бути так зашифрований?

– Може, ти не про те думаєш? То міг бути якийсь бабцін адоратор з дівочих літ, а тобі все лента за лентою набої подавай…

– Який тобі адоратор, там цілі ланцюжки подій із цими ініціалами виписані! Як формули. От послухай, я тобі прочитаю… Зараз, почекай, візьму зошита…

Човг, човг, човг – почовгав від апарата, хляпаючи задниками капців, заки я похопився щось муркнути. Якщо я так і не склеплю очей, доведеться вранці Лялюсьці за кермо сідати. Нічого собі ми зі старим бавимо нічку – за всі невиговорені години зразу. Чи, точніше, то бабця Ліна нас бавить. Наскільки ж її ще вистачить?..

– Дивись, – шумно повертається тато в слухавку, щось там вовтузиться, шурхотять перегорнуті сторінки: – А во, знайшов!.. Сорок четвертий рік – мама на кожен рік відводила по сторінці й заповняла, видно, в міру того, як пригадувала, що тоді було… І от, прошу дуже: «Зустріч з Ів.» – це з Іваном, з дзядзьом твоїм, він так всюди позначений… Далі, з великої літери – «Портфель». Це вони так із дзядзьом познайомилися: під час німецької облави…

– Я знаю. Дзядзьо їй портфель із летючками пхнув у руки, вона потім його так по вулицях, перед носом у німців і додому донесла.

– От-от!.. А зараз після того «портфеля», в дужках, ніби як коментар: «Г. з А. О. на» – далі хрестик, тобто «смерть», – далі латинкою – PZK, і дата – листопад сорок третього… Пе-це-ка – то якась абревіатура, правдоподібно німецька… PZ – так поліцію позначалося. Але ж хрестик стоїть, то, значить, мова про людину, про християнина… Видно, якесь PZK тоді в листопаді сорок третього згинуло, може, німець якийсь… Теж після того могла бути облава… В кожному разі, Г. з А. О. там були, і, видно, там теж фіґурував портфель із летючками.

– Або з пістолетом.

Це мені само вихопилося, ніби хтось інший за мене подумав, – поки тато говорив, я нічого не думав, лиш бачив перед собою бабцін запис біжучим рядком, як на моніторі:

Зустріч з Ів. Портфель Г. з А. О. PZK. 11. 1943

Це вона думала написати, звідки навчилася тої штуки з портфелем: від Г. з А. О. І ніякий це не шифр, просто конспект робочого плану, шкода, що так і не зреалізованого…

Але я справді десь чув якусь таку історію – про портфель, у якому лежав пістолет, і якого через те треба було позбутися, також при німцях, на вулиці, серед білого дня… Чи це в якомусь фільмі було? У «Списку Шіндлера», чи що?

– Або й з пістолетом, – погоджується тато, шурхотячи сторінками: він націлений на своє. – Або ще, от!

Сорок сьомий рік, жовтень. «Останній прихід Г.» Ну, тут далі ще ціла гирилиця ініціалів, і серед того окремо – «Адор живе», – о, бач, тут уже «Адор»!..

– А Г. – це хто?

– Як то, хто?! – торопіє тато, заскочений таким моїм недоумством. – Таж Геля!..

О Боже коханий. Це ж він все Лялюсьці матеріали до фільму готує – а ми ж йому так і не сказали, що фільму кирдик… Він нічого не знає – ні про передвиборчий перехід каналу через підставних осіб до російських інвесторів, ні про те, що Лялюська тепер безробітна. Він тільки телевізор дивиться, вся його інформація – звідти…

І як же я йому тепер скажу?..

– Тобі, певно, спати пора, Адзю, – співчутливо вирішує тато, по-своєму витлумачивши собі мою загальмованість. – Іди вже лягай, а я тут ще трохи покозакую…

Так, ніби я все ще – восьмилітній хлопчик, що лишився без мами, а він, котрий пообіцяв мені бути «і за маму, і за тата», стоячи в дверях спальні, каже мені «на добраніч», – а сам потім допізна сидітиме в кухні, розв'язуючи контрольні з математики по десять рублів штука, для «блатних» студентів: головний засіб інженерського приробітку… У вісім років я ще не розумів, що обіцянка бути «і за маму, і за тата» означає вдруге не женитися, – і він і не женився, дотримав слова. Дещо з невгинності свого покоління бабця Ліна зуміла йому пересадити.

Найдужче я хотів би зараз його обняти – згребти в обійми й притулити до себе, свого самотньо старіючого тата, з артритом і цукрицею, який забагато курить, і йому хрипить у грудях, і лупа в нього була на маринарці, коли ми торік приїздили з Лялюською до Львова на зйомки (це вона тоді звернула увагу, сказала мені: порадь татові шампунь від лупи…)» – якби він був поруч, я б так і зробив, хоч у нас удома завжди якось соромились виявів чоловічої чулости, дзядзьо й тато в нападах ніжности хіба куйовдили мені чуба чи ляпали по плечу: мовляв, в порядку, старий, тримайся! – і якби він був поруч, нам досить було б, обнявшись, коротко поляпати одне одного по плечах у безмовному порозумінні: в порядку, старий… Щоб він знав, що я тут, що він може на мене здатися.

Я знаю, я не дуже добрий син, – хоч і вважаюся добрим, бо реґулярно посилаю йому гроші. Але добрий син – це не гроші, і навіть не догляд за батьком, коли він починає його потребувати. Це – коли тобі стає путері не засцяти прийняти батьківський спадок у повному обсязі й чесно заплатити за те власним життям – не намагаючись зіскочити з поїзда. Можливо, на це потрібен час. Потрібні роки й роки, щоб стати сином, – самої біології тут недосить…

– Я це в тебе лиш до того спитався, – вибачливо пояснює тато, розпливаючись мені перед підмоклими очима у своєму львівському п'ятачку світла, на тлі стелажів зі старими журналами й припалих порохами вимпелів (вимпели! вимпели, згадав!., і кубки, мамині спортивні нагороди – от що там зверху стоїть на шафі!), – що те «Адор» виходить якось пов'язане з тетою, то, може, Даринці би придалося… Може бути важне… А я навіть не знаю, чи воно чоловік, чи жінка…

– Чоловік, мабуть, – кажу через силу. Не треба йому нічого знати, хай спить спокійно (спи, очко, спи, друге…). – «Ор.» – то ж має бути Орест, ні?

Голос мені звучить нормально. Майже.

– Е, ні, – жвавішає тато, – якби так, то воно б першим стояло! У мами всюди порядок написання збережений залізно, в неї завжди в усьому порядок був! Перш ім'я, тоді прізвище! «Ор.» – то має бути прізвище, а от «Ад.»… Піди вгадай – чи воно Адам, чи Аделька?

– Чи Адріян, – каже хтось за мене моїм майже-нормальним голосом – і я чую, як впущене слово летить крізь слухавку, мов камінь, кинутий у глибокий колодязь – глибокий, глибокий, як темний тунель, із свистом розтинаючи повітря, і поки я над цямриною чекаю на звук удару об воду, по ногах мені повзуть холодні мурахи… Шубовсть!.. Сплеск, бульки, круги по поверхні, сповільнення руху, зміна фізичного середовища, перехід ув інший час, «Прости мені, Адріяне».

Треск, вой, вот как ветер в проводах… Щелчкі, і вроде как автоматная очередь…

Юлічка-дєфачка. Однодумиця, права рука, Сонька Золота Ручка…

Це просто коливання повітря, кажу я собі. Звук – це просто коливання тиску, які експоненційно згасають, бо не можуть тривати вічно: перший закон термодинаміки. Не зберігаються, якщо не записані на фізичних носіях, – ніде! Не існує в просторі віртуальної аудіотеки відлуналих голосів у відкритому доступі. Не можна зробити відкритого для відвідувачів музею дитячих «секретів»…

Я все це знаю. Але я знаю й те, що «Ад.» – це він. Адріян. Той, на чию честь мене названо. Мій, у певному сенсі, хрещений батько.

Знаю, і все.

– І справді, – каже тато. – Як це я не подумав…

I тут-таки переходить на інший рівень, як у комп'ютерній грі:

– В Теміртау, коли мама вагітна ходила, то все казала мені – буде в тебе братік, Адріянчик… Така певна була, що буде хлопець. Так воно потім і виявилось…

Хотіла, щоб це ім'я було в родині, – проноситься мені в голові біжучим рядком. Щоб воно належало до нашої родини, – так, як мав би до неї належати той, хто його носив.

– І тебе вона, – розкручує тато далі, – тільки-но з родилки сказали нам, що хлопець, відразу як привітала: Адріян!.. Просто як зараз чую, як вона це вимовила, так якось… як видихнула. Припечатала.

– Угу, – кажу я. Ну бо що маю сказати? Що на те, аби називати і сина, і внука іменем чужого хлопа, жінці, мабуть, треба було колись дуже хотіти, щоб саме той хлоп став їм батьком і дідом?.. Іншої причини я не бачу – але, може, я недосить знаю жінок?..

Вона мусила колись дуже любити того чоловіка, моя бабця Ліна. Тільки він любив іншу – тету Гелю. Її найдорожчу сестру.

– Стефа то хлопчика Остапчиком хотіла, – сомнамбулічно бурмоче тато. – А якби дівчинка, то Лесею… А я думав, по дідові – Івась або Іванка… Але Стефа зразу з мамою погодилась: хай буде Адріян! Видно, мамі на тім залежало…

Залежало, авжеж. І в п'ятдесятому році, і в сімдесятому, коли я народився, так само. Двадцять років нічого не змінили. По-своєму, як могла, бабця Ліна теж увесь вік старалась виправити те, що не сповнилося. Що мало бути – і не відбулося.

– Чи ти уявляєш, хто то міг бути? – питає тато. Як мені здається – з острахом питає. Тепер уже він – хлопчик, що боїться втратити маму: той її образ, із яким він зрісся змалку, зненацька задихав, як ожила статуя, готова зрушити з місця й податись у невідомому напрямку, – і я прикушую язика, з якого знов мало не зірвалась була готова відповідь:

– Я його бачив…

Якусь частку секунди ця непромовлена фраза дрижить мені на губах, як видута булька, – а потім нечутно лопається: пах – і нема… Та й неправда це, бо я його не бачив – бачив тільки шматки відео з його голови. (З його розтрощеної голови.) Його бачила моя кохана. Ні, моя дружина – з тої ночі, коли ми з нею снили той самий сон, щось між нами змінилося: вона тепер усередині мого життя, як частина мене. Очевидно, саме так і почуваються одружені люди. І тато саме цю зміну мав на увазі, кажучи, що я «змужнів».

– Він загинув, тату, – кажу вголос. – Загинув. – І оскільки це звучить несподівано різко, так, наче я пропоную чимскорше його, загиблого, закопати й забути, додаю: – Тоді ж, як і тета Геля. З нею разом.

– А-а, – зітхає тато – як мені здається, полегшено: – Тоді зрозуміло… – І спохоплюється: – А ти звідки знаєш?

– Від Дарини, – кажу я. Адже, по суті, так воно й є.

– Молодчина вона в тебе, – здобувається тато на найвищу, прийнятну в нашій родині, чоловічу похвалу.

– Угу. Не без того.

– Ну, добре… То йди вже, сину, спати.

Відпускає мене – зрозуміло, тепер йому хочеться лишитись на самоті зі своїм новонабутим знанням: поперекидати його в долонях, обдивитися на світло, вставити в звичну досі картину минулого, щоб не видно було місця склейки, – для чого, не виключено, доведеться дещо в тій картині попереставляти місцями, попідчищати, як то завжди робиться, коли в обжиту кімнату вноситься нова меблина. Це справді праця, що бере час, і я добре його розумію.

– І ти вже теж лягай, тату. Лиши вже той зошит на завтра.

– Ум-мгу…

Але він, звісно ж, не втерпить, засяде зараз його перечитувати – новими очима видзьобуючи тепер з-поміж бабціних скорочень «А. О.» – «Адора», як засвічену лампочку в мертвій гірлянді: отак, лампочка по лампочці, гляди, щось і освітиться… Лялюсин метод.

– Дякую, що подзвонив. Оце розчулився старий.

– Та ну… То ти вибач, що не так часто дзвоню, як хотів би. Така запарка тепер на роботі…

Ох, знав би ти, тату, яка!..

– Вже ж, чи ж я не розумію, – бубонить він. – Ано, трудно… Нема ради, – і, мов зважившись, видихає з самої глибини, десь аж животом уже: – Мусиш, сину, заробляти копійку, коли батько статків не лишив!..

І така запечена, задавнена гіркота проривається в тому – як роками тамований біль поразки, – що й мене прошиває до живого, аж повітря всьорбую з зубним свистом:

– Тату, що ти таке дурне кажеш?! Або я в тебе коли статків просив?..

І як тобі вдалося, хочу спитати в нього, до твоїх літ заховати в собі той непохитний старогалицький норматив: мужчина мусить забезпечити родину!.. Дивні люди, їй-бо, – можна подумати, що не в рабовласницькій державі кращі роки прожили, не в Совку нерушимому, а десь у Швейцарії, або, на крайняк, у тій самій довоєнній Польщі, де за зароблені кам'яниці ще могло бути не стидно, бо вони могли бути таки зароблені, а не вкрадені… І як це можна було поєднувати – п'ятдесят років ждати, коли розпадеться Совок, і одночасно вірити, ніби в ньому чоловік може й далі жити за стандартами діда Амброзія: мужчина зобов'язаний забезпечити родину! – і при тому не скурвитися? Я міг би ще додати, що надто добре знаю, хто і яким способом у його поколінні спромігсь наскладати своїм дітям «статки», – з цими дітьми колишньої совноменклатури, нинішніми політиками, держчиновниками і – рідше – директорами банків (то вже, котрі кмітливіші!), я стрічаюся куди частіше, ніж він собі може уявити, бо вони-то й становлять переважну частку моєї клієнтури: це вони, озброєні першими краденими капіталами, першими й почали колекціонувати те, що колись було власністю моїх предків, і скільки б я не заспокоював сам себе, що колекція, кому б вона не належала, – то завжди колекція: спосіб зберігання речей, котрі інакше б знищилися, а цінніші опинились би за кордоном, і поки країна, з якої віками виносили все, що можна, як у відкриті двері, не навчилася цінувати свій спадок, я по трісочці, по окрушинці, мов той мураш, все ж допомагаю втримати й зберегти те, що ще заціліло, – а проте, попри всі ці самовтішання, та клієнтура є таки найнеприємніша частина моєї роботи, і я стараюся по-думки відділяти колекції від їхніх власників, поповнювати колекції задля самих колекцій, просто «щоб було», – чи він гадає, я маю йому за зле, що він свого часу не пішов на співпрацю з КҐБ, не зажирів і не накрався вчасно й не забезпечив мені тим можливість займатися тепер фізикою, замість «заробляти копійку»?.. Так щось не пригадую я серед наших фізиків діток совкової «еліти», хто й був – давно здриснули з науки, рубають бабло по «Газпромах»-«Нафтогазах», аж гай гуде!.. Та, Боже мій, багато чого ще я міг би йому сказати, аби тільки він не почувався винним, що, все життя чесно прогарувавши, не зміг забезпечити сина, бо ніякої його вини в тім немає, це вже ні в які ворота… Але в слухавці, як бетонна дамба, підноситься стіна глухого і впертого батькового мовчання, – того, котре наперед відбиває всі можливі контрарґументи: ніякі мої слова до нього не долетять. Всі, що скажу, будуть замалі. То байдуже, що я не просив у нього статків, – він сам, у власних очах, не виконав зобов'язань, які на себе взяв. І цього закрем'янілого болю я нічим у ньому не розіб'ю. І я відступаю.