Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 44 страниц)

ЗАЛ VII. ДОРОҐА НА ЗОЛОТОНОШУ

ОСТАННЄ ІНТЕРВ'Ю ЖУРНАЛІСТКИ ГОЩИНСЬКОЇ

Хто він, власне, такий, Вадим?..

Сидить навпроти, тяжкий і несхитний, він завжди так сидить, де б то не було – мов у себе вдома, де все довкола належить йому – і предмети, і люди, і цей тривожно пустий, як у голлівудському хоррорі, ресторан, куди він мене видзвонивши привіз серед ночі, також, – а дуже схоже, що так воно й є, бо коли ми ступили на ґанок, двері було зачинено, він натис на якусь не догледжену мною кнопку і, тільки-но відчинилися двері, не дожидаючись (і не пропустивши мене вперед, хамидло!) рушив досередини, стягуючи з шиї шарфа (Armani, 100 % кашемір) і кидаючи на ходу одвірному халдеєві через плече: «Валєра, хай Машенька нам накриє…», – не просячи меню, не питаючи, чого я хочу і чи хочу взагалі, – і от сидить навпроти мене в пустій залі, як Алі-Баба в печері розбійників (печера – чорний лак, чорна шкіра, підсвічені поверхні, та стандартна суміш показної розкоші й казарменої безликости, котра в наших широтах іменується гламуром), – тілистий і добродушний, як поголений безвусий морж, і посапує, як то буває з вгодованими мужчинами, чий пік міцности вже позаду: дихавичка в початковій стадії, що її з незвички можна взяти за еротичне збудження. Може, Владі це подобалось? Чи тоді, з нею, він іще так не сопів?..

– Не лізь ти в це діло, – каже він мені, безвиразно дивлячись на мене ясно освітленими й пустими, як цей його ресторан (і коли це він його купив?), очима. – Там серйозні люди задіяні. Не треба воно тобі.

Серйозні люди. Це значить – ті, хто, в разі якщо перебаранчиш їхнім фінансовим інтересам, можуть і грохнути. І буде ще одна пропала безвісти українська журналістка. Або загибла в автокатастрофі, або знайдена мертвою в себе в квартирі: самогубство. Не змогла, наприклад, пережити звільнення з роботи, а що. Самотня жінка (бойфренд у міліцейському протоколі не значиться!), дітей нема, все життя – в роботі, а тут облом вийшов, – не витримала, не пережила. І головне – ніхто навіть не усумниться: жінка без дітей – ідеальна мішень, завалюється без стуку, з одного щутка.

Як мило з боку Вадима мене попередити. А я вже була після тої нашої нефортунної бесіди вирішила, що його нічим не проб'єш. А він, бач, потрудився, спасибі йому, навів довідки. За конкурсом «Міс Канал» стоять серйозні люди, чиїх імен ми ніколи не прочитаємо в титрах. Як і імен тих дівчаток, що приїдуть до Києва на відбірковий тур, але не потраплять на екран. Зате потраплять в інше місце. Може, й не конче в закордонні борделі: хтось же і вдома має привітати секс-туристів з ЄС, піднявши таким чином рейтинґ привабливости країни для іноземних інвестицій, або зробити міньєт спонсорові парламентської партії, поки той мчить джипом додому після зустрічі в партійному штабі. Серйозні люди, серйозний бізнес.

От тільки розплакатися мені й бракувало. В носі зрадницьки пощипує, і я починаю й собі прискорено сопти. Сидимо так із Вадимом навпроти себе й сопемо, як два їжаки на стежці. Ото, мабуть, видовище. Але, Боже мій, яке ж це огидне почуття – знати про злочин і не мати змоги йому запобігти…

Скільки це коштує – одна дівчинка? Ті, що торгують людьми, – почому вони беруть за душу? Чому, понад десять років проварившись у журналістиці, я не знаю цих цифр? І чому не наважуюся зараз спитати у Вадима, який напевно ж знає?

Хто він, у біса, такий, Вадим?..

Все, що я знаю, – це, що в минулому житті, до того, як і собі зробитись серйозним чоловіком, він закінчив історичний, КДУ. Хароший був факультет – повний сільських хлопчиків після армії, що парадували в синіх двобортних костюмах із комсомольськими значками на вилогах і в стукачі йшли не за страх, а за совість. Тепер хлопчикам сильно за сорок, і в них нова уніформа, поліпшеного типу – костюми від Armani, на руці Rolex, справжній. І в джипі шофер Вася – далекий родич із рідного села. Хто всі ці люди, як так сталося, що вони тепер орудують долями мільйонів інших людей – і моєю також?..

– Бери ковбаску, каже Вадим, киваючи на таріль із м'ясним асорті. Буряково-червоні, криваво-чорні, ржаво-руді в білястих сальних розтушовках завиванці виглядають у цій гламурній насвітці як якесь ґотичне порно – інсталяція з посткоїтальних жіночих піхов. Здається, я зараз виблюю. Мовчки хитаю головою, Вадим, не завважуючи мого стану, підчіплює собі виделкою згорток червоном'ясих складок, звідтіль випадає петрушковий хвостик і лишається чорніти на підсвіченій стільниці, як експонат у природничому музеї. У Вадима завжди був добрий апетит – знак, що чоловік уміє тішитися життям.

Я пригублюю вино: Pinot Noir, якогось італійського дому з невимовною назвою, урожай 2002-го року. Рік був сонячний, запевнив мене Вадим, коли халдей приніс сповиту в серветку пляшку й, за вказівним порухом

Вадимових брів, гордо продемонстрував її мені, як акушерка мамі сповите немовля. Вадим, своїм звичаєм, п'є коньяк, але на винах він також знається. Ці люди знаються на багатьох речах, без яких можна прожити, але з якими життя спливає далеко приємніше. Чи без такого уприємнення воно було б у них геть нестерпним – як коли б під шоколадною поливою в Kinder-surprise виявився шмат скам'янілого лайна? Перед очима мені зринає давнозабуте обличчя Р. після сексу, і я роблю ще один ковток. Справді, вино чудове.

– Опозиція цим займатися не буде, – пояснює тимчасом Вадим, накладаючи собі ще закуски. – Резонансної справи з цього твого шоу не розкрутиш, для війни компроматів не годиться – слабо. Перед виборами тут потрібна тяжка артилерія. А твоє шоу – це так, забавка…

– Взагалі-то, це людські життя, – нагадую я.

Вадим похмурніє, ніби я допустилася нетакту, й завзято береться до лососини. Я й раніше помічала в нього цю звичку – не відповідати на неприємну репліку, ніби її й не чув. Ніби співрозмовець привселюдно пукнув. Ось що таке насправді влада – можливість пускати повз вуха все, що тобі неприємне, як убогий пук чийогось немічного кишечника.

– І, в такому разі, – продовжую я пукати далі, – яка тоді взагалі різниця між вашою опозицією – і цими бандюками при владі?

Вадим міряє мене поверх тарілки бистрим, коротким прижмуром (де я недавно бачила цей тріумфальний погляд – картяра, якому прийшов вдалий прикуп?..):

– А яка, по-твоєму, має бути різниця?

– Це в єврейських анекдотах питанням на питання відповідають. А ми ж наче всерйоз?

Вадим загадково посміхається:

– Та сама, Дарино, різниця, що й завжди між людьми, – в одних більше грошей, у других менше.

– Інших відмінностей між людьми, по-твоєму, не існує?

– В політиці – ні, – твердо каже він. Ні, він не жартує.

– Вибач, а – ідеї? Погляди? Переконання?..

– Це в дев'ятнадцятому столітті годилося. А в двадцять першому – все, проїхали.

– Навіть так?

– А ти думала! – насмішкувато відбиває він мою інтонацію – хороша реакція, боксерська, – і промокає серветкою губи: губи у Вадима великі, чуттєві, наче в мультикового персонажа, і через них не відразу завважуєш, яке вольове в нього обличчя. – Всі ідеології, що в дев'ятнадцятому столітті сформували політику на століття наперед, на сьогодні здохли. Націоналізм – єдина з них, яка дожила до нашого часу. І то, тільки тому, що спирається не на погляди, а на почуття.

– Так і комунізм спирався на почуття! На одне з найбанальніших людських почуттів, на заздрість. Класову ненависть, по-їхньому. Щоб не було багатих, бо всі багатими бути не можуть, то хай усі будуть бідні, щоб не було кому заздрити. Хіба не так?

Вадим не любить, коли йому заперечують.

– Так, та не так. Ти Маркса ще не забула? Ідеї тільки тоді стають матеріальною силою, коли оволодівають масами, – пам'ятаєш таке?

– Ну, пам'ятаю, і що?

– А те, що ніхто не договорював далі. А далі якраз же й найцікавіше, і більшовики це першими просікли – Ленін таки був геній… Я к домогтися того, щоб ідеї «оволоділи масами»? Масам же на будь-які ідеї завжди було і буде, вибачай, насрати, – маси потребують не ідей, а хліба і видовищ. Як у Древньому Римі, і завжди так було і буде. Просто досі жодне суспільство в історії не могло їм, за рівнем розвитку економіки, цього забезпечити. Сучасний Захід вперше наблизився до ідеалу: ситий обиватель сидить після роботи з пивком при телевізорі. Все управління країною здійснюється за його спиною, йому тільки показують голови в телевізорі, показують парламентську трибуну – там виступають, сперечаються, різні люди намагаються його переконати, в нього з'являється відчуття власної значущости: наче він щось важить, щось вирішує… І час від часу він іде на виборчу дільницю, вкидає в скриньку бюлетень – і лишається далі при ілюзії, ніби це він усіх тих людей обрав, найняв, він керує країною… І він задоволений собою – а самовдоволений ніколи не збунтується. А що бюлетеня він вкидав за тих, кого найчастіше бачив на екрані в найвигідніших ракурсах, йому й на думку не спаде. А якщо й спаде, то він ту думку зараз же прожене геть, бо вона грозить йому завалити весь його комфортно уряджений світ. Ти стежиш за моєю думкою? Щось ти нічого не їси…

– Я вже вечеряла, дякую. Так що все-таки з ідеями, які оволодівають?..

– Дак нема їх більше, ідей, у великій політиці. В тому вся й річ, Дарино. Бери сир. Це все ілюзії доінформаційної доби – соціалізм, там, лібералізм, комунізм, срака-банька… Дев'ятнадцяте століття ще в те все вірило – відрижка Просвітництва. А насправді, скільки не пиши на паркані сама-знаєш-що, – за парканом-то все одно дрова… Он у Другій світовій воювали проти себе два соціалізми, російський і німецький, – і хто сьогодні вже про це згадує? Які там ідеї, кого вони шкребуть… Масами правлять не ідеї, а певні комплекси почуттів, досить нескладні, щоб не можна було їх прорахувати.

Самовдоволення, заздрість, кривда, страх – ти ж вивчала психологію, сама мусиш знати… А ідеї в політиці – там, де політикам реально потрібна підтримка мас, – виконували ту саму функцію, що слоґан у рекламі: пускової кнопки.

– В сенсі – впливали на підсвідомість?

– Ну да. Мобілізували певні комплекси почуттів і замикали їх на собі. Як у собак Павлова. От, ти правильно сказала: комунізм – це мобілізація заздрости. Значить, фокус-група тут – соціально ущемлені, це – актив, на який можна спертися. Відомо ж, що найкращі погромщики виростають із тих, хто сам потерпів од погрому. Он як більшовики ловко російське єврейство були використали, поки не укріпилися при владі… Актив мобілізується через заздрість, через бажання реваншу, – а пасив, більшість, вганяється в страх, щоб заблокувати опір. І все – ніяка ідеологія більше не потрібна!

– Хочеш сказати, що саме таким був початковий задум?

– Таким, не таким – яка вже різниця! Головне, що Ленін зробив геніальне відкриття: не ідеологія насправді є «матеріальною силою» – а політтехнологія! – останнє слово Вадим вимовляє так ласо, ніби воно їстівне. – На словах масам можна втюхувати все що завгодно, – сьогодні одне, завтра друге, післязавтра третє, без будь-якого зв'язку з попереднім! Сьогодні розпускаєм армію, завтра розстрілюєм дезертирів, сьогодні визнаєм незалежність України, завтра вводимо на багнетах свій маріонетковий уряд, сьогодні роздаємо землю селянам, завтра відбираємо… Будь-який свій фінт можна виправдати політичною доцільністю моменту, і піпл усе це схаває. Але – тільки до тих пір, поки давити на ту саму кнопку! На той самий, цебто, комплекс почуттів. А давити можна до безконечности, якщо в тебе в руках не тільки силові структури, а й усі ЗМІ – і це ж у Леніна ще телебачення не було!.. Тільки міняти кнопку не можна, ні в якому разі, бо тоді машина вибухне. Он Горбачов попробував, і бач, що вийшло?

– Чекай, Вадиме, я щось і справді вже тебе не доганяю… Ти говориш про політичну історію – чи про механізм захоплення влади кримінальними групами?

Вадим морщиться, але по-дружньому: цим разом він почув мій пук і дає мені зрозуміти, що в товаристві серйозних людей такий запах не толерується:

– Я про успішну політику говорю, Дарино. Бери сир, брі хороший, свіжий… А політика – це завжди боротьба за владу.

– Навіщо?

– Що – навіщо? – не розуміє Вадим.

– Боротися за владу – навіщо? Прийти до неї, сісти й сидіти? І одганяти інших зазіхателів? Чи все-таки влада, це засіб для того, щоб реалізувати якісь, вибач уже на слові, – ідеї?.. Якісь свої погляди на те, як має розвиватися твоя країна, і як взагалі людству вигребтися з тої дупи, в яку його загнали «успішні політики»? Ти прости, я розумію, що жахливі банальності кажу, але я справді щось не в'їжджаю…

Ми ніколи з ним не провадили таких розмов, з Вадимом. Коли він мені зненацька подзвонив о десятій вечора – «Привіт, Дарино, це Вадим, є до тебе розмова», – і ошелешив, що зараз по мене заїде, я собі могла уявити що завгодно (перша думка була: щось із Катруською!), – тільки не цю лекцію з основ політичного цинізму в пустому ресторані. Якщо він дійсно хотів остерегти мене, щоб я сиділа й не рипалася за той конкурс краси, то це можна було зробити й по телефону. А проте я чомусь не дивуюся, послушно ставлю питання, підтримую йому гру. Наче беру в Вадима інтерв'ю на камеру (цікаво, чи є тут спостережні камери?). Наче збираюсь одного дня пред'явити це інтерв'ю Владі, яка незримою тінню стоїть між нами: то вона залишила мені Вадима – як запитання, на яке сама не знайшла відповіди.

Вадим неквапно дожовує, знов промокає губи серветкою й, акуратно згорнувши, кладе її обіч тарілки. Відтак зводить очі на мене – втомлений зір державного мужа, суміш знуджености, поблажливости, іронії й жалю:

– Ти що ж, гадаєш, Буш ночей не спить і думає, як спасти світ? Або Шрьодер, який Німеччину на російську газову голку посадив? Або Ширак? Чи Берлусконі?..

– Та причому тут газ! Якщо вони всі потвори, це ж не значить…

– Ну ти даєш! – розвеселившись, перебиває Вадим. – Як то, «причому газ»? Влада – це енергоносії, голубко! Саме вони – ключ до світового панування, були, є і будуть!

– Десь я вже це чула – про світове панування…

Вадим знов глипає на мене пристрільним прижмуром уважної, цілий час внутрішньо зосередженої людини. (Де, де я бачила цей погляд? Ніч, тьма, червонясті відсвіти вогню на лицях…)

– Якщо ти натякаєш на Гітлера, то от він якраз найкращий доказ, що серйозному політикові наявність ідей тільки на шкоду. І навіть протипоказана. В бідного Адіка ідеї якраз були – і, що найгірше, він у них вірив.

На мить мене огортає розпач – ніби ми з Вадимом говоримо різними мовами, вживаючи ті самі слова, тільки в мене і в нього вони мають різне значення, і я не знаю, як із цього замішання виплутатися. А йому мова котиться як з гори, і він явно отримує задоволення від процесу – від того, що вона так гарно котиться:

– У більшовиків Гітлер навчився головного – технології управління масами. І кнопку знайшов правильно: національна кривда, комплекс веймарської поразки. Плюс та сама заздрість соціально обділених, що в більшовиків. От і вийшла «німецька держава робітників і селян» – на порядок успішніша, ніж у росіян, до речі. Якби Гітлер, вибачай, не йобнувся на ідеї здобути своєму коханому німецькому народові світове панування, – а це ідея стопроцентно дебільна, ніякий народ не може панувати над світом, це можуть тільки корпорації, і так завжди було, є і буде… Якби не мав, коротше, в голові ідіотських фантазій, тоді вся історія пішла б іншим шляхом. І США сьогодні значили б не більше, ніж Гондурас. Чи, там, Нова Зеландія.

– Лоханувся, значить, Адік?.. – Вадим не приймає моєї іронії:

– Саме так – лоханувся! Сталін недурно до останньої хвилини не міг повірити, що той на нього нападе. Що такого рівня політик може виявитись таким ідейним мудаком – наче студентик який-небудь. Могли ж, як домовились у тридцять дев'ятому, поділити між собою світ на сфери впливу, і все б обійшлося. І кров'ячки, між іншим, куди менше би пролилось… Я колись в університеті диплом по Курській битві писав – страшне діло, скажу тобі: таке враження, наче з обох сторін тільки й думали, як би побільше своїх солдат замочити. От тобі й твої ідеї.

– Може, має все-таки значення, які вони, ті ідеї?

– Та які б не були, Дарино! В політиці вони тільки заважають, як інформаційний шум. Повір мені, я в цьому лайні не перший рік колупаюся. Без рукавичок, – уточнює так, наче то вже якийсь особливо вишуканий ексклюзив. – Зараз на черзі новий переділ світу – той статус кво, який після Другої світової склався, вже давно тріщить по всіх швах, епоха Ялти себе вичерпала… Подумай сама, ти ж розумна жінка. Ти що ж, дійсно віриш, ніби нью-йоркські вежі змогла отак-о собі, самопалом, завалити горстка якихось безверхих арабів, що так і не знати звідки взялися? І Буш, у якого, між іншим, давній сімейний бізнес із саудійськими нафтовими шейхами, поліз в Ірак спасати світ? А підірвані житлові будинки в Рязані, коли Путінові треба було кинути на Чечню Таманську дивізію, що з рязанців і складалася, – не той самий сценарій? Тільки в Росії грубіше спрацювали, і всі в курсі, що ті вибухи – справа рук ФСБ. Але вже пізно, діло зроблено. І шлях до каспійських нафтопроводів розчищено – ще Грузія там плутається під ногами, але й до неї дійде час… Тепер-от в Штатах якийсь ваш брат журналіст робить фільм про 11-те вересня – хоче довести, що то теж була політтехнологічна провокація і що Буш про неї знав заздалегідь…

– Майкл Мур? – я згадую, що ця новина десь мелькала біжучим рядком: про презентацію фільму в Каннах, куди я вже не поїду. – От не думала, що ти стежиш за такими новинами… І що, вже є гіпотеза, чия то була провокація?

У Вадимових очах знов спалахує короткий тріумфальний вогник – так, наче одним із авторів провокації був він сам:

– Чия – того, Дарино, в найближчі десять-двадцять років ніхто не взнає. Поки не скінчиться новий переділ енергетичних ринків. І той хлопець, попам'ятай мої слова, нічого нікому не доведе.

– Чому ти так гадаєш?

– Тому що, знов-таки, – пізно! Кнопка вже спрацювала, маси змобілізовані: їм показали по телевізору реальний жах – і вони злякалися. Збились в отару. І ніяке журналістське розслідування їх уже не переконає, що це й була мета проекту – щоб вони збились в отару й довірились пастухові. Навпаки. Тепер, чим більше американської крови проллється в Іраку, тим більша буде довіра до влади, бо людям психологічно найважче визнати, що їхні рідні загинули нізащо. Так завжди було, є і буде, – ніщо так не скріплює націю, як пролита кров: от і СРСР же колись була скріпила Велика Вітчизняна… І Буша, можеш не сумніватися, переоберуть восени на другий термін. Така реальність, Дарино. А всі балачки про, там, ліберальну демократію чи партійну диктатуру – це вже мотлох, забудь. Сучасна політика – це поєднання досвіду супердержав двадцятого століття з досвідом ринку, реклами. Велика сила, якщо вміти нею правильно користуватися.

– Ага, точно. Ще Орвел про це писав… Вадим пускає Орвела повз вуха, як ще один пук.

– Це дуже серйозна переміна, Дарино. Історична. Маси вибирають уже не ідею, не слоґан – а бренд. Не розумом вибирають, а напряму почуттями. Хліба і видовищ? Будь ласка – публічна політика сама стає видовищем! Теледебати президентських кандидатів – ті самі гладіаторські бої. Одинадцяте вересня – найуспішніше в історії ріеліті-шоу: його дивився кожен житель планети, що має доступ до телевізора. Путін – телегерой-супермен, і сімдесят відсотків росіянок бачать його в еротичних снах, – за Сталіна за такі сни саджали… А сьогодні публічний політик – це перш за все шоумен: торговий бренд фірми, яка за ним стоїть.

– А фірма, це хто?

– Корпорація реальних управлінців, – спокійно відповідає Вадим. – Світом завжди правили такі корпорації, так було, є і буде. Тільки постінформаційним суспільством набагато легше управляти, ніж то було шістдесят чи навіть сорок років тому. Перемагає той, хто забезпечить масам найкраще шоу. Хто, грубо кажучи, виставляє картинку в телевізорі. А значить, у кінцевому підсумку, – той, у кого більше грошей. От і всі діла.

– Ти справді в це віриш?

Вадим усміхається. Гарна все-таки в нього усмішка:

– З вірою – до церкви. А я, Дарино, звик мати діло з реальними речами. Запам'ятай собі, що історію роблять гроші. Так завжди було, є і буде.

Мене починає підсисати зсередини неприємний холодок – як у дитинстві в почекальні у зубного.

– У Радянського Союзу грошей було хоч дупою їж, – кажу вмисне грубо. – І що воно йому помогло?

– Ну ти даєш! – вражається Вадим. – Півсвіту в руках держати – це тобі що, мало? Таж по всьому двадцятому століттю, куди не плюнь, то на радянські бабки попадеш! Візьми хоч тридцять третій – як Сталін тоді ловко Захід прищемив, коли українською трупною пшеничкою по демпінґових цінах світовий ринок засипав! А це ж був рік Великої Депресії – що, думаєш, Рузвельт просто так тоді здувся й визнав СРСР? От тобі й «що воно помогло»!.. А в сорок сьомому Москва зерно до Франції взагалі в шовкових мішках експортувала, французькі комуністи ними на виборах розмахували: он як трудящі в СРСР живуть! Всі ці західні компартії, лівий рух, тероризм, «червоні бригади», заварухи в країнах третього світу – це все що, по-твоєму, само з себе годувалося? Ні, голубко, «рука Москви» вміла бути ду-уже щедрою, коли треба! І ніхто й не пікнув – ну, там, парочку дисидентів випустили, та ще євреї за своїх були заступилися, от і вся тобі «холодна війна»… І хай американці тішаться, ніби то вони її виграли, – дурень думкою багатіє! А насправді, якби не обвалились у вісімдесяті ціни на нафту та не почалися розборки в Політбюро, ми б із тобою й досі в СРСР жили. Можеш не сумніватися.

Він говорить, як спортивний коментатор, що розбирає злети й падіння якої-небудь Manchester United, але я чую за тим і ще дещо: багаторічний захват футбольного фана, хлопчиська перед форвардом, – з такими інтонаціями згадують СРСР старі відставники. Скільки ж їх є – людей, завжди готових добачити купу позитиву в якому завгодно злочині, допоки той лишається безкарним…

– А я от якраз і сумніваюсь, – голос мені чомусь глухне, блін, невже я хвилююсь? – Не знаю, які там були розборки в Політбюро, але, по-моєму, якщо вже шукати якоїсь одної причини, то СРСР врешті-решт завалився од власної брехні. Од усієї, що за сімдесят років була нагромадилась. Бо віртуал – то, знаєш, така штука, яка дуже боляче б'є, коли з ним загратися. Не можна весь час брехати, а самому зберігати почуття реальности. Будеш замовляти картинку в телевізорі – неминуче скінчиш тим, що сам у неї повіриш. І капець тоді всякому, як ти кажеш, «реальному управлінню» – що в СРСР якраз і відбулося. А Політбюро твоє, ця корпорація маразматиків…

– Воно не моє, – осміхається Вадим, гріючи в лапі келих із коньяком. – Але під визначення корпорації – підходить, згода.

Це похвала: ніби він мене подумки оцінює, як член журі на відбірковому конкурсі. Проставляє плюси в якихось уявних графах навпроти мого імени. Чомусь це мене вкурвлює вже не на жарт:

– Так от, ця твоя корпорація складалася з зомбі, які самі себе зазомбували до тої міри, що взагалі нічого не знали про країну, якою керували!

Вірменів мусульманами вважали – пам'ятаєш того московського гостя, що в Нахічевані був таке ляпнув? А в незалежність України ФСБ й досі не може повірити – все ждуть, коли їхня намальована картинка повернеться на місце… «Управлінці», еге ж! Як сліпі різники на бойні. Знайомі недавно брали інтерв'ю в Федорчука, того, що при Брежнєві українське КҐБ очолював, тепер у Москві доживає віку – сам як палець, син застрілився, жінка теж покінчила з собою, а йому хоч би хни: як катапультували чувака на Марс іще замолоду, так він на землю більше й не вертався – все життя в віртуалі! Між іншим, то при ньому мого батька в психушку заперли… Так знаєш, про що найголовніше в своєму житті ця мумія тепер згадує перед смертю? А – що новий відомчий будинок для КҐБ в Києві збудував: всіх своїх співробітників квартирами забезпечив! Мені щелепа відпала, як я це почула: оце так шеф ґестапо! Я-то гадала, він хоч націоналістів буде клясти, з якими боровся, жалкувати, що недодавив гадів, розвалили «вєлікую державу»… А воно йому й не в голові, єдина реальність тільки ось ця, була й зосталася – відомчий будинок! Корпорація «своїх», як у блатних. Поза тим для цих людей світу не існує, вони його так і бачать – як картинку, яку самі собі виставили, самі ж можуть і зробити їй delete, як у комп'ютерній грі… Авжеж які вже тут ідеї! І яке, з такими «ідеями», управління може бути?.. Ти ж історик, Вадиме, – вдаюсь до останнього арґументу (як усі «серйозні люди» родом не з бандюків, Вадим любить козиряти колишнім «цивільним» фахом): – Чи ж тобі нагадувати, як та корпоративна держава лускала, як мильна булька, при кожному зіткненні з реальністю, якій не здужала зробити delete? І на початку війни так було – тільки тоді їх Гітлер виручив, бо ще гірший зомбі виявився, народ роздивився, що за чудо привалило, й став воювати… А на нашій пам'яті – як Чорнобиль бахнув: тоді вже дурному було ясно, що система останні оберти докручує: коли треба було людей із зараженої зони евакуювати, а ці зомбі гнали в Києві дітей на першотравневий парад, і КҐБ бігало як оглашенне й вербувало нових стукачів, бо старих уже не вистачало… На старі кнопки тисли, як ти кажеш, ага! Тільки брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся, – от і не вернулися, Богу дякувати… Не можна безкарно ґвалтувати реальність, рано чи пізно вона помститься, і чим пізніше, тим страшніше, – з цим не жартують, Вадиме!..

Несподівано Вадим починає сміятись – усім тілом зразу. Монументальне погруддя в Armani-вському піджаці трясеться над столом, як Етна, підземними поштовхами, фізіономія кривиться жалібно, мов од цибулі, й так потішно, аж я мимоволі й собі осміхаюсь, – і виходить досить глупо… Вадим киває висотноногій і висотношиїй, як жирафа, баришні в чорному, що невідь-звідки з'явилась коло нашого столика:

– Морозива, Машенька…

В його устах це звучить так само тепло, як перед тим «ковбаска». Машенька, перш ніж зникнути, обстрілює мене з висоти свого трикутного лиця – мрії кубіста – професійно дебільною усмішкою, як віддзеркаленням моєї, – і заразом гострим, застережним оком господині, що лишає непевну гостю на самоті з своїм самцем: моє, не руш. Отакої. Невже ж Вадим і тут устиг?.. А баришня стильна, могла б моделькою бути… Ну й ну. А як же масажна Свєточка?

– Принаймні смак у тебе є, – мстиво кажу Вадимові, проводжаючи поглядом маленьку чорну жирафу.

Він удає, що не почув, і сам підливає мені вина. Проте сміятися перестає. Тільки сопе ще гучніше. Спортом, спортом треба займатися, Вадику, куди це годиться, така дихачка в твої літа… За Владиного життя ми завше з ним трошки пікірувалися, тільки тоді я це списувала на природну ревність всякого чоловіка до жінчиної подруги, рефлекс власника, – і тепер продовжую натиск:

– Це ж твій ресторан, так?

– А що? – замість відповіді Вадим обводить лукавим зором яскраво, мов напоказ, освітлену чорнолакову печеру й змружується, як кіт, щоб його погладили: – Подобається?..

А ось такий погляд я вже точно пам'ятаю, де бачила, – так чекав моєї похвали шеф на презентації своєї нової квартири, сигналячи очима через повну залу народу: ну поаплодуй же мені, поаплодуй, потвердь, що все було немарно – весь мій заплив у лайні на довгу дистанцію дістав нарешті виправдання…

То це на те він мене сюди й привіз, Вадим, – похвалитися своїм новим набутком, отримати від мене добро, верной дорогой ідьотє, товаришу?.. Аж тепер до мене доходить те, що мусило б дійти значно раніше (як на розумну жінку, за яку він мене має, я часом буваю на диво тупою!): в ролі «держателя планки» я тепер заступаю йому Владу – раз схвалю я, то, значить, схвалила б і вона. І тоді все о'кей, тоді Вадимове життя знову в повному порядку. Ось чого він хоче, ось чого від мене домагається. Ах і молодець хлоп… Зубр!

Може, треба бути вже геть старухою, щоб не впійматися в цю пастку – щоб перестати плутати в чоловіках силу й живучість? У всякій війні закон один: сильні гинуть, живучі – виживають. Жодної їхньої заслуги в тім нема, це просто така в них ґенетична програма – виживати: так ящірка відрощує хвоста, дощовий черв'як – кільця… Ще недавно, здавалось, розтрощений Владиною смертю, Вадим склався докупи, як пошкоджений Термінатор, – розібравши небіжчицю, як на запчастини, на життєво важливі для себе функції й пороздававши їх іншим жінкам – Н. У., Катрусьці, Свєточкам з Машеньками, кожній своє, як на Бухенвальді, і тільки ніша планкодержиці («як же я тепер буду жити, вона ж мені планку держала…»), – тої, кому таскаєш своє життя, як учительці щоденника на оцінку, й маєш за те чисте сумління й здоровий сон, – ця надзвичайно важлива в житті кожного вкраїнського мужчини ніша зостається у Вадима незаповненою, і в тому місці він мусить відчувати постійний дискомфорт. Та ніхто вже йому правди й не скаже – для цього в нього забагато грошей! А я – святе діло, я – найближча Владина товаришка, і мені від нього нічого не треба; я чудово підходжу. А щоб я не бовкнула чогось упоперек, то він і дав мені, цілком безкоштовно, цінну пораду – сидіти тихо. Тепер я маю віддячитися, все по-чесному, бартер! – маю поаплодувати його новому надбанню, не допитуючись, на чім же це він так кльово розжився (та ще й тепер, коли з усього, що рухається, деруть драконячі податки на антиющенківську кампанію, яка дедалі більше заноситься вже й на справжню, а не лиш інформаційну війну, а Вадим же в нас наче теж в опозиції, якщо я нічого не плутаю, то звідкіля ж ресторанчик упав?..), – маю похвалити інтер'єр, Машеньку і що там ще, налящати купу компліментів і забезпечити йому чисте сумління й здоровий сон. І, Боже збав, не допитуватись, на якого хріна йому взагалі здався цей блядський ресторан – і чому, скоро вже мав зайві гроші, не вклав їх – на пам'ять про небіжчицю, так, як мріяла зробити вона («коли в мене будуть великі гроші, Дарухо…»), в котрийсь із наших злиденних, що колгоспні стайні, музеїв, – та хоч би і в Національний, де досі нема як по-людськи виставити те, що вціліло з бойчукістів, або в Ханенківський, звідки Веласкеса й Перуджіно можна, аби хіть, винести так само легко, як полотна з розбитого авта, – ох, та хіба не знайшлось би куди!.. От що сказала б йому Влада. А я не скажу, бо не маю права. І він це знає. Знає, і жде, і наперед солодко мружиться – як кіт, якому впіймана миша зараз буде чухати за вушком. Ні, який хлоп, га?..

– Фантастичний ти чоловік, Вадиме…

Він зараз же бере це за очікуваний комплімент, глитає його, мов кусень із тарілки, – гам! – і так мило розпромінюється, що тільки остання сука не почулась би обеззброєною: