Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 44 страниц)

– Знаєте, мені на все життя вистачило й того, що я знав її матінку, хе-хе!..

– Ніну Устимівну?

Я не туплю, я гальмую – щось насувається, чого я не хочу чути, а відвернути вже нема як.

– Та її ж, її… Нінель її справжнє ім'я…

Нінель? А, правильно, Нінель – модне колись серед совноменклатури ім'я, вивернутий задом наперед «Ленін»…

– Я й Матусевича-батька знав… Він взагалі-то не без здібностей був художник, але ж ця, вибачте на слові, стерва його вкінець загнобила… Ми її між собою звали – самка богомола, хе-хе… Павучиха, що після спарювання пускає самця на білок… Вона, до речі, красуня була, така, знаєте, ядерна блондинка – закопай, то голіруч із землі видереться, хе-хе… Не приведи Боже такої жінки…

Щось у його голосі, якась дряпуча нотка, підказує мені, що він нежонатий. Або давно розлучений. Можна було б і раніше доперти: несвіжа сорочка, загальний наліт занедбаности – так буває, коли людина довго живе сама і нема кому її оглянути на виході з хати. Лишається втішатися з того, як зле буває жонатим. Надто тим, хто жениться з красунями блондинками. Влада теж завжди твердила, що її мама красуня була, а я чемно мовчала: по-моєму, красуні – вони й на старість такі, а про Н. У. я б так не сказала…

– Що Матусевич не реалізувався як художник, – продовжує радіти Лисий, – це все вина Нінелі – куди більша, ніж радянської влади! Державної премії вона йому, правда, так і не домоглася, хоч і ганяла його в ЦеКа каятись за помилки молодости, але до спецрозподільників він усе-таки не дослужився, хе-хе… Я цей коньячок уже доп'ю, з вашого дозволу? Чого ж його тут на сльози лишати… Ваше здоров'я! А на мене вона сімдесят третього року написала донос – у партком Спілки і в видавництво «Мистецтво», звідки мене з її подачі й вигнали – за ідейну незрілість. І з того почалися мої митарства. Хоч я був молодим спеціалістом, і по закону виганяти мене не мали права – (він уже говорить так, ніби це було вчора, і з тою самою свіжою кривдою). – Я тоді опублікував у Тра-та-та-та, – (називає якийсь тодішній часопис, якесь соціалістичне малярство чи свинарство, яке я тут-таки забуваю), – свою статтю, – (висипає якийсь претензійно багатоповерховий заголовок, який теж свистить мені повз вуха, наче незнайомою мовою проторохтів), – її називали маніфестом покоління, обговорення було в Спілці у-у яке бурхливе – останній, можна вважати, сплеск свободи…

– Ви про донос казали…

– А донос, хе-хе, – (він мало не потирає рук – од задоволення, що зараз відкриє мені очі на всю безодню людської ницости) – донос ця красуня написала через те, що я в тій статті, серед іншого, покритикував і її чоловіка – написав, що нон-фіґуративні роботи йому вдаються краще, ніж будівельники Чорнобильської атомної, і це була чиста правда. Тільки що за нон-фіґуративи його перед тим довго били, і йому пора було визначатися. Рік був, знаєте, переломовий – уже пройшла хвиля арештів, Заливаха сидів, Горську вбили, купу людей повиключали зі Спілки, повносили в чорні списки, – а Нінель же звикла до комфорту, до статусу, бути жінкою гнаного й голодного абстракціоніста їй аж ніяк не всміхалося. От вона його й погнала на Чорнобильську атомну «людей праці» писати…

– Господи, чому – на Чорнобильську?

– Ех, молоді люди! – Лисий уже топиться від щастя, як живий брусок масла, він у своїй стихії – гід по минулому, де ми – туристи-іноземці з роззявленими ротами: – Її ж якраз тоді будувати почали! В усіх газетах гриміло, поети аж захлиналися, так славили мирний атом над Прип'яттю… Дуже виграшна була тема – з одного боку, не вождів же все-таки малюєш, люди праці, вони й у Ван Гога були, – ну а заодно й демонструєш, що політику партії й уряду розумієш правильно… Тоді ж, ви врахуйте, мало хто знав, то вже аж після аварії відкрилося – наскільки то небезпечний був проект, та атомна. І що українська Академія наук, хоч яка була кишенькова, все ж не дала згоди на її будівництво в такому густонаселеному районі, – та тільки ж Москві, вибачте на слові, до спини була згода якихось там хахлів… Звеліли – і пішла кампанія, і всі побігли по творчі відрядження. І Матусевич туди ж. Цілий цикл наваляв, реалістичний уже, то перша офіційна його виставка була… Кольорові рішення там іще, правда, деякі цікаві траплялися, в кольорі він був сильний, а від себе так зразу ж не втечеш, – але загалом грубувато було зляпано, такий уже явний соцреалізм… Якби йому тоді дали премію, це був би для нього стрибок, – (для більшої наочности він показує замашним жестом), – зразу в дамки через усю шахівницю, прямо в істеблішмент! – («Істеблішмент» припадає на мою незайману тарілку зі схололим телячим філе, на яке він мимохідь глипає з видимим жалем). – Нінель на це й розраховувала – і небезпідставно. Тоді багато кар'єр так робилося – після того, як найкращі й найталановитіші пішли в андеґраунд, як-от я, – (ні, це останнє мені причулося, це вже алкоголь за мене домислює…), – то звільнені пустоти треба було чимось же й заповняти. Ну, ясна річ, поперло наверх усяке дрантя, почалась епоха бездар, але, щоб не зразу було знати перепад рівнів, то їх потроху розводили й учорашніми битими-лаяними, хто перепросився, – аби тільки по лінії КҐБ чисті були… А ті й раділи – тоді Брехт був у моді, пам'ятаєте, як у нього Галілей каже: краще мати руки брудні, ніж порожні?.. Багато хто так думав: мовляв, хай трошки забруднюся, зате матиму змогу щось і зробити – в мистецтві, в науці… А нічого не вийшло, хе-хе!.. Всі вони, ті, хто перейшов з андеґраунду в офіціоз, повторили долю Матусевича – і нічого путнього так більше й не сотворили! З порожніми руками й зосталися, хе-хе…

Ось це, значить, і є головне виправдання його життю? І його власним порожнім рукам – за його шкалою, вони в нього кращі, ніж у тих, хто їв тоді краще за нього, і він хоче, щоб це було визнано? А непоганий, мабуть, із нього викладач – затягує. Настільки затягує, що я тверезію до рівня отої третьої чарки: думка думку доганяє…

І сиджу я навпроти нього, на яких чверть віку за нього молодша, з моїми власними чистими руками, як у Понтія Пілата, – і чую, як блузка прилипає мені до лопаток, і сморід власних підпахов теж чую цілком виразно, це не галюцинація: я теж починаю пітніти, як і він, дзеркальним йому, через стіл, відбитком починаю точити з усіх пор вологу – це в нього, значить, теж – від жалю, шибає в голову осяяння, що здається мені в цю мить надзвичайно глибокодумним: що від такого багаторічного жалю можна плакати, а можна й пітніти, – це вже в кого як виходить… Сиджу, дивлюся на нього – і бачу своє майбутнє. Себе – через яких чверть віку, коли мені також нічого іншого не зостанеться, як переконувати підрослих на той час (кого вдасться зловити за полу!), що я краща за моїх колеґ – бо колись давно не схотіла бруднити рук і зникла з екрана. Більше нічого в мене на тих чистих руках не буде, коли підрослі спитають: а хто ви, власне, така, тьотю, що зробили-сьте?.. Нічого вагомішого, так само, як і в нього.

Це все по колу рухається, усвідомлюю з жахом (і огидою до власного непогамовного запаху), – по колу, все те саме, з покоління в покоління, тільки костюми міняються… Це така пастка: коловорот занапащених життів. Паркове колесо: де сядеш, там і злізеш. Я задихаюсь, мене зараз знудить. Адька, щось завваживши чи відчувши (мій запах?), накриває мені руку своєю заспокійливою долонею, – дякую, Адюсь, так, розумію, нам час іти, але я вже мушу дослухати. Все. До кінця.

– Отож Матусевич, – просторікує наш професор (на нього мій запах вочевидь не діє!), – мав тоді цілком реальні шанси змінити своє становище, і Нінель над цим дуж-же енергійно працювала! Сама пороги оббивала, щоб його на премію висунули… А чому б і ні, по лінії КҐБ він був практично чистий, – (а це, цікаво, звідки йому відомо?..), – ну там, дрібнички, те-се, колишні дисидентські знайомства, то в кого їх не було… Головне було їх не підтримувати – так тут у Матусевича досвід був нівроку! Він же, як одружився, то й з ріднею своєю зв'язки обірвав, боявся, щоб йому не пригадали, що його дядько був в УПА. Навіть до матері не їздив – це, до речі, теж Нінель наполягла, перестрахувалася дамочка…

– Чекайте, – я тверезію вже до рівня першої чарки. – Який дядько в УПА? Таж Матусевич був родом із Хмельниччини!

І таки з Хмельниччини, точно, – це туди Влада маленькою їздила до бабусі, до батькової матері на похорон, і там чула надгробне голосіння, яке їй на ввесь вік запам'яталося… І то й був її єдиний про ту бабусю спогад, бо живою вона її справді – не бачила, ніколи.

Лисий поблажливо наставляє на мене сяючі шкельця окулярів (зараз він схожий на Берію):

– А на Хмельниччині, по-вашому, що ж, не було УПА?

– А що, була? – жвавішає й Адька.

– Та де її не було! – сміється Лисий якось уже геть по-простацькому (краватка йому зсунулася набік). – Я от із Сум родом, і то пам'ятаю, як за німців моя мама партизанів переховувала! А потім, як прийшли наші, то мені, хлопчакові, наказано було за те мовчати, щоб ні пари з уст, бо виявилося, що партизани-то партизани, та не ті… Не радянські… А вже в Матусевича на Поділлі, то й зовсім була бандерівська сторона!.. Але того дядька йому мусили давно простити, та й Нінель же була при ньому, як ходяче свідоцтво лояльности – вона ж сама з привілейованих, із номенклатурної сім'ї, батько її за Сталіна ще був на партійній роботі… Так що план у неї був чіткий – випхати мужа нагору. А тут я, хе-хе, молодий правдоруб-ідеаліст, вискакую – і прямо заявляю, що соцреаліст із Матусевича ніякий і що дарма він себе нагинає на те, до чого йому душа не лежить…

– Це теж схоже на донос, ні?

Це зривається мені з язика, заки я встигаю його прикусити, – таки ще не протверезіла. Але тепер, у зненацька розчахнутій моїми словами паузі – бездонній, і таким самим бездонним поглядом дивиться на мене Лисий, якому враз перемкнуло мову, наче я йому зацідила хуком у щелепу, – в цій дзвенячій у вухах тиші, мовби цілу кнайпу теж перемкнуло, змінили освітлення й прибрали звук, – я нарешті тверезію остаточно, весь хміль куди й дівається. Хвилиночку. Хто це на мене недавно дивився таким самим поглядом? І чого він так злякався?..

Першим умикається Адька – добродушним смішком: йому в кайф, і він одверто мною милується, бо може собі це дозволити, – тим, яка я класна і яка в мене гарна швидкість реакцій. І, оскільки Адька є той, хто платить, Лисий реаґує на поданий сиґнал – знову, хоч і через силу, зі скрипом, як зламаного механізма, пускає в рух довколаротову мускулатуру: хе-хе-хе. Дама пожартувала. А я й не жартувала зовсім, аніскілечки. І вже й знаю, хто на мене так само дивився зовсім недавно – з таким самим страхом, із ненавистю загнаної в кут тварини, – шеф. Під час нашої останньої розмови, коли я так само випадково нагадала йому про закопаного на його сумлінні трупа. Та сама реакція, один в один, геть і вираз обличчя той самий. Ой, щось ти, дядьку, крутиш, щось недоговорюєш, – що ж ти приховуєш, га?..

– Хе-хе… Погано ви собі, дорогенька, уявляєте ті часи, – він вирішує відновити поблажливий тон, і йому це почасти вдається, лиш сухі іскорки з-за окулярів потріскують рештками короткого замикання. – Якраз мою статтю сприйняли як ковток свіжого повітря! Журнал тоді ще, по старій пам'яті, вільнодумствував, останній острівець такий лишався, то вже після Нінелиного доносу і їм кисень перекрили… Нінель, бачте, мислила дещо подібно до вас, хе-хе, – (ач, який мстивий: вернув мені шпильку!), – ну, вам простимо за незнанням предмета, але жіноча логіка, знаєте… Жінки завжди кидаються боронити своїх, у цьому вони – як євреї…

Він ще й антисеміт?

– Жінки різні бувають. І євреї, наскільки мені відомо, також.

Адька знову схвально гигикає – він уже змирився з тим, що так скоро, як гадалося, ми звідси не вийдемо, і, кивнувши офіціантові, щоб прибирав зі столу, витягає назад сховані, було, до кишені цигарки й закурює.

– Можна й мені? – несподівано просить Лисий. Досі він не курив. Значить, я його таки дістала. І, схоже, непомалу. Блін, Коломбо я чи ні?.. Час перебирати ініціативу в свої руки:

– Тобто, якщо я правильно зрозуміла, Ніна Устимівна вирішила, що Ваш виступ міг зашкодити кар'єрі її чоловіка, й завдала Вам випереджального удару?

Він мовчить – наче повторно перетравлює той удар.

– В спину, – каже по паузі, затягуючись із жадібністю старого курця, аж борлак йому напинається, – і я бачу, який він втомлений. Мокрий і втомлений. І старий. – Це був удар в спину. Вона, по суті, зламала мені життя, ваша, – перекривлює з їдким посміхом, – «Ніна Устимівна»… На відміну від неї, номенклатурного поріддя, в мене ж ніякої протекції не було. Мене й посадити могли запросто – і не по політичній статті, а по кримінальній. За яке-небудь тунеядство чи хуліганство, як садили всіх, хто гучного імени не мав, – робітників, студентів, усяку політичну голоту… І пес би не гавкнув. Ви хоч розумієте, що це було таке, – (голос йому наливається вже сценічним пафосом, враження, наче він сам себе накручує) – бути звільненим за політичним звинуваченням, за «ідейні помилки»? Ви собі уявляєте хоч приблизно, як міг вижити в Києві сімдесятих мистецтвознавець, якого ніде не беруть на роботу? Як прогодувати родину з малою дитиною?.. – (тут я могла б йому зауважити, що я й сама була такою дитиною, і що нашу родину, після того як батька вкинули в дурку, годувала мама, але не думаю, що це б його збило, – він, схоже, досі триває в переконанні, що він один такий зацілів на світі). – Що це значить – поневірятися по випадкових підробітках? Писати під чужими іменами рецензії за дванадцять рублів і вважати це удачею? – (щось подібне, не виключено, може невдовзі чекати й на мене, але краще я промовчу). – Дружина від мене пішла, не витримала, теж комфорту хотіла… Як сказано у Шекспіра, – він кривить рота, як на чергове «хе-хе», тільки цим разом безгучне, – о кволосте, тобі наймення – жінка…

Шекспір, Брехт – теж якась своєрідна нувориська позолота, як на єврованнах, всі ці його цитати… Він не бреше – він тільки якось химерно фальшивить, ніби виконує свій монолог на розстроєному інструменті. А може, це отой гнівний пафос мені деренчить, заважає? Все-таки їхнє покоління зужило всі національні резерви пафосу на століття на перед, не лишило нам нічого, що б могло звучати природно, без скреготу по денці… Як то кепкувала Влада з матері – «Ну сомм лез артіст, маман!..» Ніно Устимівно, ах, Ніно Устимівно…

– А ви кажете – випереджальний удар! Підлість це, дорогенька, звичайна людська підлість! Рефлекс людоїдки, яка відкушує голову кожному, хто їй трапиться на дорозі, й двигає далі не озирнувшись! – (Я мимоволі заплющуюсь під цим градом слів – так, ніби це Влада сидить на моєму місці й змушена їх вислухати). – І власного чоловіка вона так само схрупала й не помітила! Премії йому таки не дісталось, ні тоді, ні опісля, на самий верх не пустили його, – він знову зловтішно кривить рота, – знайшлися конкуренти, на яких Нінель уже обламала зуби, не безмежні були й її можливості… Але тавро на моїй біографії ця дама зуміла поставити на багато років. Один час я був просто викреслений із життя – в повній безвиході! Розумієте? Повній!..

– І тоді вас завербувало КҐБ…

Він так і залишається з незакритим, на вдихові, ротом: стоп-кадр. Нічого не можу з собою зробити – це в мене професійна звичка до ефектів: ніби справді живу всередині якогось детективного серіалу, де мушу одночасно дбати про драматургію, і щоразу, коли трюк спрацьовує, отримую маленьку виробничу втіху. Адька, моя аудиторія (вся, що мені зосталась!), і він же й мій боковий зір, мій режисерський голос із-за кадру, оператор потойбіч камери і візажист із пудреницею напоготові, як же швидко я передала йому всі повноваження своїх колишніх контролюючих інстанцій! – видає короткий горловий звук, що його при бажанні можна прирівняти до оплесків: розумничка, своїм чіпким математичним розумом він умить склав докупи всі частини рівняння, і якби навіть і лишався ще в кого з нас сумнів, чи я справді вгадала розв'язок, а чи навмання тицьнула крейдою мимо дошки, то досить глянути на Лисого, щоб усякий сумнів розвіявся: враження таке, наче на ньому враз висох увесь піт. Як при наглій зміні сезону: вдарив мороз, і все заклякло.

Вгадала я, вгадала. Дарма він так уже покладався на моє незнання предмета, – я все-таки сотні інтерв'ю зробила, з дуже різними людьми, і в голові маю свій персональний Ґуґль. Я навіть знаю, скільки їм платили, отаким штатним сявкам-стукачам, за їхні щомісячні письмові звіти про те, що їхні підопічні ляпали за чаркою, – шістдесят рублів. Гарна цифра, подвійна Юдина ставка, – не без дотепу ж хтось і придумав. Гроші, на які, від біди, можна було й прожити. От він і жив.

В одному він має рацію: я справді не можу собі уявити, як він жив. Як таскався роками, непрошений, у гості по чужих хатах, по ще не зметених тоді новою забудовою старокиївських дерев'яних фліґельках і горищах андеґраундних майстерень, де ловив свою дрібку позиченого тепла – сьорбав насипаний господинею борщ, пив коньяк – дешевий, вірменський, іншого тоді не було, – лаяв радянську владу, оглядав господареві роботи й виголошував над ними свої ненаписані рецензії, – либонь же й натхненно виголошував, сипав цитатами, відточував стиль, – і цілий час при тому пітнів: сочив із усіх пор мутну вологу, як недодавлений сир, під гнітом свого таємного доручення… А потім брів додому – й переробляв усе почуте на «сторі» для свого капітана. Не уявляю я такого життя. Ані як його можна було роками витримувати.

Не напише він нічого про той «маловідомий пласт нашої культури». Ніколи не напише, хай хоч як бадьориться перед Адькою. Я йому зараз могла б це сказати просто в живі очі, розгрішити його, щоб він більше не мучився, щоб раз і назавжди перестав пітніти під своїм незнятим тягарем: не напише тому, що один раз він усіх тих людей вже описав – у доносах. Зробив із того «сторі» – таку, якої від нього вимагали. І ця «сторі» залишилася з ним, замкнула йому пам'ять. Бо зі «сторі» завжди так буває, знаю з власного досвіду – людей, живих чи мертвих, пам'ятаєш потім не такими, якими їх знав, а такими, якими про них розповів. Байдуже, кому – телеглядачам з екрана, а чи каґебісту в кабінеті за зачиненими дверми: другої «сторі», щоб закреслила першу, новим текстом поверх старого, з того самого матеріалу вже не вийде, – матеріал «згорів». Згорів, перевівся, спікся на жужелицю, тільки й зоставивши по собі – гіркий смак обиди, вічне почуття обділености, скорбною рисою протравлений рот. Його «сторі» йому колись одняли, забрали. За його згоди, його ж таки руками, ніхто тепер не винен. Може, якби він не дав своєї згоди, він і справді б загинув, – гинули ж то якраз ті, хто її не давав… А ті, хто лишився жити, тепер не можуть нічого нам розказати, бо один раз уже розказали. І, на жаль, не нам.

Тепер вони мали б розказати нам іншу історію – історію віднятих «сторі». Історію своєї поразки, але ніхто того робити не хоче. Влада теж, напевно, ніколи не чула від матері про той епізод із Лисим – та й чи пам'ятає про нього сама Н. У.?.. Люди часто забувають зло, яке заподіяли іншим, але назавжди зберігають почуття неприязні до тих, кому його заподіяли, – причини вишукуються й підставляються в пазл уже потім, заднім числом. Влада могла чути вдома ім'я Лисого, вимовлене з глумливою ноткою, з поблажливим осміхом, як звичайно говорять про амбіційних невдах, і таким його і вважати. І чомусь мені за це кривдно – так, наче її обдурили, Владуську. Наче всі її обдурили, і дурили весь вік, із самого малечку, – і всі разом, спільними зусиллями, загнали в кювет.

Я втомилася. Боже мій, як же я за сьогодні втомилася, – невже оце тільки нині вранці я збиралася на зустріч до Вадима, повторювала подумки свій заготовлений прокурорський спіч про дівчаче шоу, вмисне добирала піджак і ґольф – ті самі, в яких була в нього на Тарасівській у день Владиної смерти, з розрахунком, що у Вадима спрацює на них павловський рефлекс, увімкнуться підсвідомі механізми вини й пам'яти, ідіотка, – ніби чоловіки взагалі помічають, у що вбрана жінка, якщо тільки не мають наміру з неї те скинути… Бр-р. Забагато мені того всього на один день – відчуття таке, наче сьогоднішній ранок був десь із тиждень тому. І хміль уже перейшов, звітривсь дощенту, і мені холодно, таким знайомим, мерзлякуватим дрижачком продирає поза плечі, – можливо, це починається застуда, грипозний сезон, а ще цей протяг від дверей…

І не треба на мене кричати, будь ласка, – я й так утомилася понад всяку міру і не здужаю більше реаґувати на жодні подразники, хіба би вже взяв ножа й розрізав мене навпіл, як циркову кобіту в ящику, тільки навряд чи я після того складуся докупи, – Адю, зроби що-небудь, ну чого він так кричить?..

А почервонів як густо, лелечко, – цілою лисиною, наче бутель із вишнівкою під шкірою йому розлився, не приведи Боже, ще його тут зараз шляк трафить, як Адька любить казати, по-нашому це буде інсульт… До свідомості мені дотираються тільки поодинчі фрази («Хто тут потерпілий? Що, може, через мене хтось потерпів? Ні, через мене ніхто не потерпів, шукайте скільки хочете, не знайдете такого!»), – в цілість його монолог мені вже не в'яжеться, дробиться, до того ж, він кричить, а крик я й по-притомному сприймаю погано, – кричить уже не баритоном, а фальцетом, з істеричними бабськими модуляціями, і теж якимись фальшивими, ніби заздалегідь завчив, що саме так треба кричати від обурення, коли тебе підозрюють у співпраці з КҐБ, а може, за роки подвійного життя він взагалі розучився говорити незавчено, просто забув, як це робиться – говорити що думаєш, не маючи в умі наперед заготовленого тексту?.. («Це мене викинули на вулицю, як собаку, і винувата в цьому ваша Нінель! Саме вона, і ніхто інший! І ви цього не заперечите!») Адька щось заспокійливо туркоче йому, як і цілий вечір туркотав, – тепер би вступити й мені, примирливо почовгати ніжкою, може, навіть перепроситися, сказати, що я нічого такого не мала на думці, і взагалі, хочу додому, – все, годі вже, годі всіх цих спогадів, роздирання виразок, вічного вкраїнського саможерства, – Адька плеще долонями по столу, ніби заганяє назад у стільницю всіх, понавикликуваних мною джинів, – все, пора на повітря, тут душно, погана вентиляція і смердить шкарпетками, – він бридливий, Адька, тільки ніякі це не шкарпетки, відсторонено, мов чужою головою, думаю я, – це сморід розкладених душ, я сьогодні цілий день їх до себе притягую, намотую їх на себе, як на котушку, – спершу Вадима, тепер ось цього, і якщо це й називається моїм журналістським розслідуванням, яке я сама собі завдала, то в гробу я бачила такі розслідування… І тут із мови Лисого прорізається вже не фальшивий, а незаперечно щирий звук: поспішно, захлинаючись, останнім клекочучим арґументом із закрученого крана – переможний викрик задавненої ненависти:

– Але Бог – є, є! По трупах ішла, трупи й одержала, – а що, думала, весь вік по її буде? Думала, весь вік, як сир у маслі, – то за чоловіком, а як чоловіка в гріб загнала, то дочку у великі художники випхати?.. Геніальна Влад очка, куди ж пак, – настругало тих своїх лубкових колажиків, як капусти, а Європі що, там давно пустеля, британці оно вже й премію Тернера за яке тільки ге не дають, а наші й вуха розвісили – ах, скажи ж ти, всесвітньовідома художниця, на гоночній машині їздить! От і доїздилася – хай одержує тепер матінка на старість, що заробила!..

Наступним звуком падає стілець. Це з-під мене, – а я, схопившись на ноги, височію над загидженим столом, як Ленін над трибуною в старому радянському фільмі, і вигукую, давлячись, у скельця беріївських окулярів щось малопритомне й на диво жалюгідне, щось, що починається з «та як ви смієте» чи чогось подібного, від чого самій хочеться негайно провалитися крізь землю, – і коли в зчиненій шамотні, в завірюсі з білими сорочками офіціантів та повернутих до мене рясними плямами чужих облич, виринає на ввесь свій монументальний зріст Адька, змахуючи руками, як дириґент над ямою оркестрантів, що перепилися й ріжуть какофонію, я, відступивши йому свою трибуну, найганебнішим чином рятуюся втечею – зашпортнувшись, боляче вдарившись по дорозі стегном об якийсь ріжок столу чи стільця, невидющо рвонувши з вішака кожушанку, – геть, у двері з їхнім розпачливим вереском завіс, у ївку, розмоклу олійну темінь із плаваючими в ній ліхтарями, по сходах, хекаючи й ослизаючись, під гупання власних чобіт, – і вже аж на хіднику, зупинившись, завважую в руці судомно затислу серветку: це ж коли я її вхопила, і навіщо, цікаво б знати, – збиралася жбурнути в обличчя Лисому, чи що?..

…Ніч, замети, опушені мрякою ліхтарі, хмари над Прорізною, що плинуть швидко-швидко, розмотуючись сувоями диму поверх синцюватої місячної підсвітки… В дитинстві тато з мамою катали мене ввечері на саночках – впрягались і бігли довгою зимовою вулицею, і якось на повороті я з саночок випала – і лишилась лежати в заметі, закутушканим недвижним згортком. За ту хвилину чи дві, поки батьки спохопились, цілий всесвіт обрушився на мене одну – як на астронавта, що вийшов у відкритий космос. Пам'ятаю небо вгорі – всіяну зорями чорноту – і неймовірну, вселенську тишу, якої ніколи більше потім не чула. Коли батьки вернулися, з галасом і сміхом, я вже знала, що насправді світ інший, ніж вони мене стараються переконати. Що людина в ньому самотня. І що плакати – а вони тоді дуже дивувалися, що я не плакала, – плакати під цим небом нема кому.

Не знаю, скільки часу минає тепер – теж хвилина чи дві, – поки за спиною озивається квапливе шурхотіння снігу під знайомими кроками, – човг-човг, густа пара віддиху, рідний дух прокуреного вовняного пальта, афтершейву, тепла, шкіри, – дому. Бряжчать ключі:

– Малятко ти моє, ну що ти, ану давай у машину мерщій, а то ще й застудишся…

І аж тепер – розвернувшись до нього, буцнувшись головою в розхристані груди, в рідний запах, прогрібаючись руками крізь м'яку тканину шарфа, крізь вилоги кашемірового пальта, втуляючись, зариваючись у нього цілого, як у землю закопуючись від артобстрілу, я нарешті даю волю всім сльозам нараз, мов за двадцять літ накопиченим – від того самого дня, коли плакала на грудях у Сергія, в першого чоловіка, перед яким розкрилась, – одним вибухом, немов із жахливим, тикнутим схлипом вибило з мене корка, і ридання, що цілий день були підпирали під горло, як гавкіт, вихопились назовні. Як псячий гавкіт.

Мамо, мамочко. Адю, Адюсю. Не відпускай мене.

– Ти вже спиш?..

– Умм…

– Ти якийсь інакший зі мною став, знаєш?

– Ммм?..

– І коли входиш… Всередині… Якось по-іншому… Я більше не жду розв'язки, розумієш? Просто, ти в мені, і все. Як уві сні. Або як дихання.

– Це добре чи зле?

– Дурненький ти мій… Добре, добре… Спи.

– Іди сюди.

– Що, знову?

– Ага. Знову, і завжди. Нащо ти взагалі цю сорочку вбрала?

– Послухай. А ти в це віриш? У те, що він сказав про Владину маму?

– Що вона на нього стукнула? Та схоже – а то чого б стільки років чужу жінку ненавидіти, як рідну…

– Ні, не це, а те, як він казав про Владиного батька – що вона його вбила? Ти віриш, що таке буває?

– В тебе ніжки й досі холодні, ах ти ж каченя мале… Давай їх сюди… Всяке в житті буває.

– Ти коли-небудь був із такою жінкою? Яка тебе вбиває, і ти це чуєш – з дня на день?

– Я вже забув. Усе забув, що було раніше. Інтерв'ю не в тему.

– Ну ти даєш, а в кого ж мені тепер про таке питати?..

– Смішне, я тебе хочу. Весь час. Уявляєш?

– Ні, ти послухай… Я ще вдень, коли від Вадима вийшла, про Владу думала те саме. Ну, що в неї не було з ним іншого виходу, з Вадимом. Знаєш, як у тунелі, де можна тільки вперед… Може, це взагалі так – у смерті одного з подружжя завжди винуватий другий?.. От же і в давнину до вдів недарма ставилися з підозрою… І до вдівців…

– Ммм…

– Ні, я серйозно… Той, хто вижив, того другого, так виходить, ну ніби як не втримав – відпустив… Віддав смерті, розумієш?

– Чшшш… Не думай про таке. Ми з тобою будемо жити довго й щасливо, і помремо в один день.

– Справді? Ти мені обіцяєш?

– Слово-мур. В разі чого, підірвемось одною гранатою.

– Чому ти це сказав? Про гранату?..

– Звідки я знаю. Я взагалі вже спав.

– Бідняточко!

– Ага. А ти мене розбуркала – і, замість зайнятися ділом, стала допитуватись, кого я вбив.

– Чудо ти моє. Поклади лапку от сюди, угу, так добре… Я знаю, що ти нікого не вбивав. Чесно.

– Чесно-чесно? Ти мені віриш?

– Вірю, Адюсь.

– Тоді спімо.