Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 44 страниц)

– Ізвіняюсь! – кинув, штовхнувши на ходу якогось чоловіка, – ближче до базару перехожих поряснішало, тримати такий самий крок, не впадаючи в око, він уже не міг, – і тут знову вгледів за собою, цим разом таки безпомильно, бо на ближчій віддалі, сірого макінтоша й капелюх із синьою опаскою, – го-го, але ти, брацє, й файтлапа, хто ж так «пасе»?! В роті все ще було сухо, але серце вже вернулося в груди, і думка працювала холодно й ясно, мов винесена за межі тіла, – іншим разом він завиграшки одірвався б од такого «хвоста», і шукай вітра в полі, але його душила невідомщена лють, що, за законом сполучених посудин, враз підскочила під горло, іно спала хвиля першого темного страху, – був усе ще в тім стані, коли тіло, як заведений механізм, діє само, як то буває вві сні, в любові і в хвилини смертельної загрози, – і, заки зважив, що чинить, і міг себе оханути, насупротив усій логіці безпеки, що веліла зараз як стій виноситися з міста, він уже демонстративно звертав у другу вулицю, – мало не зіткнувшися при тім – ізвіняюсь! – зі ще одною уфутрованою панійкою, що живо вп'ялася в нього по-жіноцькому голодним оком, – другим разом, кобіто, я нині не при грошах! – на цій вуличці, тихій і малолюдній, знав одну дуже добру браму, з рясними ґратками, достоту як у сповідальні, – а саме мав охоту когось висповідати, ох і мав!.. І байдуже, що довкола білий день, – аби тільки те одоробло, що за ним так недолуго плентається, знов не зблудило…

Він не помилився: по недовгім часі з того самого боку, звідки він ішов, зацокали квапливі кроки, – ов, то ще й має підбиті обцаси, десь-то не бояться «товариші» собі гучно ходити, а ми, коли лютувала «красная метла», мусили парадувати по лісі босоніж, аби миші не сполохати! – процокали й нерішучо стихли неподалік од темної брами, – згубив із виду, що?., ай ти, сарако, і хто ж тебе такого пустив, як теля в ліс, – ну хойцяй сюди, брацє, ще трохи ближче, сміліше, «давай-давай», як приказують твої господарі, ще й автоматами в спину помагають… Той, мовби вчувши Адріянів заклик, послухався й рушив далі, от і гаразд, що-с такий чемний, – і коли сірий макінтош, розгублено обертаючи довкола головою в пошуках лазу, яким міг щезнути його об'єкт, порівнявся з брамою, Адріян одним безшумним скоком вихопився з хвіртки, – решта була справою кількох секунд: коротке замішання, схлип нажаханого людського горла, мов стиха кавкнула птаха, але звук тут-таки й урвавсь, нічим не порушивши тишини міського поранку, – і в темній сутерені, заслоненій од вулиці, як залаштунки, рясним чавунним литвом, Адріян притискав до себе прибульця, що вмить заціпенів од упертого в поперек пістолета, й говорив йому з-за плеча, майже торкаючись губами зимної чужої щоки:

– Не руштеся. Хто ви такий?

– Я… кххх… я…

Але сафандула! Щоразу, опиняючись серед цивілів, мусив наново собі пригадувати, наскільки вони, порівняно з підпільниками, заповільнені, – ніби патефонні платівки, пущені на менше число обертів.

– Я… кххх… я, прошу пана… з П., учитель…

Пек та осина! Тільки сексота-аматора йому в цій хвилі й бракувало.

– А чого ви тут, у місті? Чого за мною стежили?

– Я тут до наросвіти приїхав… на нараду, бо наш директор серед року виїхав… Я вас пізнав… Бачив вас весною в нас у селі… на весіллю…

Це саме обличчя – тільки без капелюха, з великими лопухатими вухами – тепер чітко зринуло в пам'яті, вміщене потойбіч весільного столу: файно співав тоді цей чолов'яга! Таким криничним тенором. «Ой жаль-жаль, непомалу, любив дівчину змалу…» Адріян ослабив руку, проте не пустив; збоку це, мабуть, подобало на обійми: двійко мужчин серед дня обіймаються в сутерені; либонь, п'яні.

– То ви гадали зі мною в той спосіб привітатися, пане професоре?

– Я подумав… Там ваша знимка вивішена… Коло міліції… Я бачив нині рано… Подумав, що ви не знаєте…

Знимка? Коло міліції? «Поможіть знайти бандита»?

«Личность вроде знакомая!» – сказав йому капітан при перевірці. Он воно що. Мав охоту розсміятися вголос: це що ж виходить, його оголошено в розшук (цікаво, скільки ж винагороди за його голову положили?), – а він собі шпацірує через місто, гей фраїр по пиві, перед очима в цілого гарнізону, ще й за день до «Великої Жовтневої соціалістичної революції», коли большевики особливо пильні, – і нікому ні з губи мови, ні з носа вітру?.. Невразливий, невловимий Адріян Ортинський – мовби накритий од Матері Божої хмарою, що відводить очі ворогам…

І зараз же його вкинуло в циганський піт: забагато щастя мав на один раз! То, либонь, мусив бути той «шипр», що завдяки його запаху совєти на нього дивилися й не бачили, і ніхто з них досі не вчув у ньому чужого. Хіба що майор на сходах – майор таки мусив його пізнати, бачив його в лице близько, не до помилення…

ЦОК… цок… цок… цок…

Мав утікати – свій резерв щастя на нині вибрав дощенту, й послідки випаровувалися з денця зі швидкістю совєцького одеколону: вже чув, як плине з нього, мов жар із груби, обертаючи на рухому мішень, його власний запах – лісовий, тяжкий, звіриний дух немитого тіла…

– Дуже вам дякую, пане професоре, – одступився, пересунув назад пістолета під шинелею: тепер повірив – аґент не став би так глупо за ним волочитися, змельдував би його найближчому патрулеві, та й шлюс. – Перепрошую, що так неґречно з вами обійшовся…

– Та то не шкодить, прошу пана… Воно й на добре вийшло, а то я вже, бігме-Боже, аж упрів за вами йдучи, все не міг вигадати, як би до вас непомітно при-ступитися, – як усякий цивіль по першім переляку од діткнення зброєю, чоловік, хоч і далі говорив пошепки, зробився нараз нестримно балакучий: – А ще й учора такого страху наївся, що крий Боже: вирушили до міста фірою через ліс, а там якраз бій був, і нас москалі спинили, завдали нам на фіру двох наших ранених, із ліса, чоловіка й жінку… Бій? Поблизу П.? Цебто десь у «Гайового», на тім терені, де шпиталька?..

– Коли те було?

– Надвечір – заки доїхали, то стемніло.

– Години не знаєте?

– Точної, то ні… Не маю годинника, москалі ще тамтой рік забрали, а нового не доробився…

– Щось можете сказати про тих двох?

– Молоді обоє… Певно, подружжя… Чоловік дорогою помер. Дуже москалі з того злостилися, лаялися так, що крий Боже… Старший кричав: «Он нам живим нужен!..» А жінка була ще жива, як ми заїхали там, де машини їхні стояли… Вагітна, десь місяці на сьомім… Так тяжко стогнала, бідачка, я водно Бога молив, щоб їй перейми в дорозі не почалися… Чорнява така, на жидівку подібна…

Адріянові на мить потемніло в очу – ніби, важко підплигуючи, шелестячи крильми крізь мозок, злетіла йому на краях зору чорна птаха. Ні, ні, неможливо, це неправда, цього не може бути…

– Ще щось можете пригадати?

Щось у його голосі, відай, змінилося, бо вчитель глипнув на нього якось зачудовано, – це перший раз він подивився на Адріяна відкрито. На чоловіка, який перед хвилею впирав йому пістолета під ребра. Перепрошую, пане вчителю. Бувало гірше; ще й як бувало. Бувало, що поночі, не роздивившися, стріляли по своїх, і падали од куль своїх… Але, на рани Божі, хоч що-небудь іще, пане вчителю. Хоч якоїсь подробиці. Хусточки, окрайчика білизни. Щоби я пізнав, щоби знав напевно. А чоловік – то, либонь, «Орко»? Боже, Боже, зроби так, щоб це була неправда… На сьомім місяці – а нині маємо листопад… Чомусь не міг порахувати – й зачав загинати в кишені пальці, як у дитинстві, коли мама вчила пізнавати по суставах на кулаці, котрий місяць довгий, а котрий короткий: травень, червень, липень, серпень…

– Не пригадаю, – знічено прошелестів учитель. – Не придивлявся, настрашений був…

Був настрашений – а проте таки пішов після того за мною по місті, щоб остерегти; боявся, ховався – а йшов… Адріян відчув клубок у горлі. Хотілося потиснути цьому чоловікові руку, але не смів, заважала багаторічна підпільницька звичка: рук собі не подавати.

– Почім ви пізнали, що була на сьомому місяці?

– Або я знаю… Може, й на восьмому… Так, на око, – в мене в самого жінка недавно родила…

– Ґратулюю, – відрухово сказав Адріян – і аж тоді зрозумів почуте: в цього чоловіка є дитина. – Хлопець? – спитав для чогось: так, наче не мав сили одійти, наче щось його тримало при цім чоловікові – якась остання надія чи обіцянка, якась затримана вістка. – Чи дівчинка?

– Хлопець, – заяснів у притемку вчитель, – козарлюга, три кілі п'ятсот! Це вже другого Бог дав, старший два літа нам кінчив на Покрову…

– Дай Боже щастя вашій родині, – сказав Адріян. Так, наче колядував йому. Так, наче це було Різдво, найбільше рокове свято, коли над містами, й селами, й заметеними снігом криївками пульсує крізь ніч невидиме світло, і під землею, як у катакомбах під Нероновим Римом, гуде, мов похований дзвін, коляда, розпромінюючи лиця зібраних до гурту сяйвом благої вісти: Син Божий народився!.. І він теж дістав нині благу вість – йому теж мав уродитися син, і в акурат на Різдво: листопад, грудень, січень, якраз дев'ять місяців, дивні діла Твої, Господи, – поки ми воюєм і гинем, десь у тьмі жіночих тіл рояться тимчасом нові життя, прибувають, спішаться на світ, на невгаваюче криваве Різдво нашого народу, яке точиться й точиться, і не видно йому кінця… По селах співали нової колядки – «Чи чули ви, люди, сумную новину – закували у кайдани нашу неньку Україну…», – слуги царя Ірода йшли по снігу, як Бройґелеві мисливці, шукаючи за немовлятами, зашкарубла руда ганчірка в колисці спустілої лемківської хати виявлялась розстріляною впритул шестиденною дитиною, і молоді мужчини з автоматами, які ще недавно в цій хаті колядували, – дай Боже тому, хто в цьому дому! – дякувати, хлопці, дай Боже й вам! – вискакували надвір і блювали в сніг, – радуйся, ой радуйся, земле: ллється, ллється червоне вино по руках колядникам, через верх наповняючи пугарі, ллється з пробитих, прострілених черепів, а жінки, як почаділі, не вважають, чіпляються нас, мов коріння за ноги, благаючи любощів, щоб родити в муках, і Бог на їхній стороні, бо хто, справді, стане споминати забитих вифлеємських немовлят, коли цілий світ тішитиметься новою радістю, і зо всіх сторін живі нестимуть гостинці живому дитяті?.. І то добре, так має бути, – най жиє, най здоровий росте, – чейже хтось та виросте, хтось схорониться в яслах, у нетрях, в яскині, в найглухішім селі попід лісом, поки Іродові чорні мисливці йдуть і йдуть по снігу цепом, упадають в доми серед ночі, виривають живих із угрітих постелей, – дві годині на збір, дві хлібині на душу, з одежі лиш те, що на собі, пане офіцере, а дитину ж переповити? – «Давай-давай, скарєє, папіла!» – і фіра з двома недостріленими життями, жінкою й дитям в її лоні, та невже ж бо й справді моїм, Господи, трясеться по лісових бакаях туди, де чекають на неї розкриті ворота тюрми, – а тюрма все будується, пухне, набирає моці, щоби вдержати в собі бунтарську кров, і назавтра сонце знову встає над обрієм, як живіт вагітної, наче ціла земля корчиться в муках – і не може вродити собі Спасителя, і плач стоїть у Рамі й ридання велике – то плаче Рахіль за дітьми своїми й не може втішитися, бо нема їх…

Щось іще мав питати – не може ж бути, щоб чоловік нічого більше не завважив! – але спам'ятався: з глибини двору долинув шум – хтось вийшов з будинку й ішов через двір. Молодою, танцюристою ходою. Ходою людини, яка ще нікого не вродила. Чиє тіло ще вірить у власне безсмертя.

– О-олю!.. – співучо, мов ніж шовкову тканину, розтяв згори тишу жіночий голос.

– Лишайтеся, – шепнув Адріян. – Спитаєте дорогу, ніби заблудили. І, борони Боже, не йдіть за мною, – не можна, аби вас зі мною бачили.

«Хай вас Бог благословить», – додав він іще – чи тільки думав додати. Проте відповіди вже не чув.

Перед ним лежало вісімнадцять кілометрів дороги, де кожен зустрічний міг його упізнати. Мисливці йшли по снігу, ситі доїжджачі в нових кожухах і тугих шкіряних портупеях розглядали поле в далековиди, – а пси вже рвалися з повода, захлиналися гавкотом, мов легені мали з себе вергнути, і роз'юшено дерли землю задніми лапами, викидаючи в небо фонтани чорної багнюки… Звір не змилив, звір угадав, тільки-но вистромив засвіт носа з криївки: теплий вітер із полудня ніс із собою запах облави – і ця облава призначалась на нього.

Ти бачиш? Бачу. Він іде. Так.

Не бійся. Я не боюсь.

Це тільки сон. Це нам із тобою сниться той самий сон. Хіба таке буває? Щоб двом людям снився той самий сон?

Буває. Моїм дзядзьові з бабцею таке було в Караганді. Це насправді дуже просто – ти снишся мені, а я тобі.

А й справді, просто. Аж дивно, як уві сні все про сто – здається, ніби інакше й бути не може…

Бо в сні все так, як воно є насправді. А вдень – тільки так, як нам увижається.

Значить, я насправді тебе люблю. Зараз, уві сні, це так ясно, що жодних доказів не потребує. Я не бачу тебе в цих нічних декораціях, ти десь осторонь, збоку, як частина мене, – я тільки чую, що поруч зі мною окреме життя, і я його люблю. І я знаю, що це ти. Адже це ти?.. Ти?.. Це ти? АДРІЯНЕ?..

Адріяне?.. Ох… куди ти втік? Нащо засвітив лампу?

Спи, спи… Я тільки запишу, бо забуду…

Що запишеш?.. Уфф… Ковдра збилася… Котра година?

Не знаю. Четверта.

Ти чув, як я тебе любила? Уві сні? А ти взяв і прокинувся. Там ще щось було. Дай подумати. Іди до мене, будем думати разом. А, чорт!.. Що таке?

Коліно… Зачепив… Ніби забите, чи що? Тільки де я його міг забити? Звечора все було о'кей…

Може, об тумбочку? Гарцюєш цілу ніч, схоплюєшся… Дай-но я гляну. Дивно. Дуже дивно…

Ні, синця не видно. Коли так натискаю – болить? Та наче ні… А тут?

Воно ніби всередині, глухо так. Дуже, дуже дивно…

Ну, лягай уже… Налякав мене, і знов весь мій сон утік. Тільки й запам'ятала, що чогось дуже тебе любила. І чого б то?

Це добре. Люби мене. Весь час люби. А я що роблю? Ото мені повезло. Обом нам повезло. Угу. Шалено.

Ох… Адюська… Адічка, рідний, чудо моє… Ні, не зупиняйся… О Боже… Ах, ти ж… ти… ти… ти…

Кохане моє… кохане…

Дай, слізки витру… Клади голівку мені на плече. Ось так… Це краще, ніж уві сні було. Це продовження.

А так воно й є… Бо я щоразу з тобою щось бачу. Щоразу якісь нові картинки – як у кіно…

Моя ти картинка. Найкраща картинка в світі. Тільки мені жаль, що ти не бачиш… Що я тобі не можу показати. Таке було б відео… І що ж було цього разу?

Спалах. Просто спалах, тільки дуже яскравий. Такий, ніби прожектором в очі, як після темного льоху… І – вибух… Така суміш захвату й жаху, як виліт із тіла. От цікаво, чи це і в смерті так?.. Ти так застогнала, аж я злякався. Воно й справді було схоже на смерть.

Знаєш, я щойно завдяки тобі зрозумів одну штуку. Знов про якісь твої множини?

Ні, про той сон… Я зрозумів, чому там нема страху смерти. В жодному з тих снів. Хоча, в принципі, всі вони про смерть. Дивно, правда? Дурнику мій…

Що ти, малятко? Чого ти знов плачеш?..

Тому, що я тебе люблю. Так люблю, що не знаю, що з цим робити…

Чшш… Не плач. Хочеш, я тебе візьму на руки й по-колишу?

Ой, Господи ну от, краще вже смійся.

Розказуй, розказуй далі. Що там зі страхом смерти?

А нічого, в тім-то й річ. Нема його там. Я думаю, він взагалі не боявся вмерти, той чоловік. Думаю, він постійно до цього був готовий. І від цього і всі картинки в його голові мусили бути такі… різко наведені, фізично відчутні… Це так само, як в екстазі, розумієш? Коли ти сказала про виліт із тіла, я зразу про це подумав.

О Боже. Не може бути.

Що таке?

Ні, нічого… Так, здогад. Я, здається, здогадуюсь, хто то міг бути. Що, справді?

Приблизно… Ти ж його в лице не впізнав би? Скажімо, на фото? Не більше, ніж самого себе без дзеркала. Ну, то нічого й думати…

Про що?

Про той спалах. Нічого, пусте. Забудь. Як твоє коліно? Затихло. Мовчить. Ти мене полікувала.

Адю? Ммм?..

Як гадаєш, це справді ми? Чи ми собі тільки снимося? Не знаю, Лялюсь…

У мене часом таке відчуття… Тільки ти не смійся, добре?.. Не буду.

Таке відчуття, ніби нам дісталася чиясь інша любов. Чиясь, колись, несправджена – знаєш, як у граматиці недоконаний вид… Ну, значить, так мусило статися.

Ні, ти послухай… Якось у дитинстві, я ще зовсім маленька була, ми ще на Татарці тоді жили, – з нашого двору виїздила одна дівчинка. Дім уже був призначений на знесення, десь невдовзі по тому й нас виселили, – а ця сім'я була перша, цілий двір їм помагав вибиратися. Стояла перед під'їздом вантажівка, з квартири виносили меблі, – ті самі кріселка, на яких ми в гостях у тої дівчинки гарцювали, як зараз бачу їх там у вітальні… Надворі, під відкритим небом, вони виглядали, наче вирвані з рота зуби. Абажур мені дали потримати, що в них висів над столом, – знаєш, такий на дротиках, жовтогарячий із кетяшками…

Знаю: п'ятдесяті роки.

Угу, в них все було старе… Знятий з місця, він теж перестав бути абажуром – якби вдягти його через голову, була б спідниця принцеси… І от тоді, розумієш, мене найбільше мучила одна річ… Із тою дівчинкою ми напередодні робили разом «секрет». Дуже були з нього горді. І я весь час думала – ось, вона виїздить, і що ж тепер буде з нашим «секретом»?.. Розумієш, вона про нього забула. Їй було вже не до нього. Може, якби ми вдвох улучили хвильку, втекли від дорослих, розкопали той «секрет» і присягли над ним у вічній дружбі, все було б інакше. Тягло б на мелодраму. Або, якби вона той «секрет» комусь «заповіла», дозволила після свого від'їзду ще комусь показати, якійсь іншій дівчинці… Але нічого такого не відбулося, – було ясно, що наш «секрет» умер. Умер, тому що вона про нього забула. З ним сталося те саме, що й із кріселками, з абажуром: він утратив свій прямий смисл. Хоч і лишався там, де й учора, ніким не рушений, він більше не був «секретом» – був уже просто купкою закопаного сміття. Ти слухаєш?..

Угу…

І я пам'ятаю, яка на мене недитяча туга тоді навалилася… Дитина – вона ж відчуває так само, як дорослі, тільки пояснити того не вміє. Ніби мені відкрилися нараз усі ті «секрети», що ми наробили, а потім покинули й ніколи більше до них не навідувалися, – як вони всі й далі лежать там, у землі. Всі наші запечатані дружби, сльози, клятви… Наші маленькі життя, накриті скельцями, – як експонати у мами в музеї. Такий величезний музей покинутих «секретів». А люди по ньому ходять – і навіть не здогадуються, що він там, у них під ногами…

Музей покинутих секретів – гарно. Мені подобається. Я, здається, якось безтолково розказала…

Ні, я зрозумів. Ти хочеш сказати, що ми з тобою разом через те, що випадково відкопали чиюсь чужу любов. Як отой «секрет», покинутий власниками. Ну… Десь так.

А ти не думаєш, що, може, ті власники нам його теж, як ти кажеш, «заповіли»?..

Я тобі скажу, що я думаю. Я думаю, що той чоловік любив Гелю. А вона зробила щось не так. Якусь жахливу помилку зробила, через яку все пішло шкереберть. І досі не направиться.

Ну, це вже твої фантазії…

Це просто чуйка. Нормальна бабська чуйка, повір моєму слову. Якраз ми, красуні й розумниці, потрапляємо в житті таких дров наламати, що ніякій дурепі не присниться. Правда, правда… Знаєш, чому? Бо в нас ризиків більше. Більше спокус уявити, ніби ти хазяйка над чиєюсь долею, ніж у якої-небудь сірої мишки.

Ніколи не любив сірих мишок…

Ага, тож то й біда! Всім вам подавай красунь і розумниць. А нам, думаєш, від того легше в світі жити?

Ой ти ж моє бідолашненьке…

Угу, пожалій мене, пожалій… Я-то принаймні жива – поки що. І дуже, дуже тепла… Ах, чорт! Що таке?

Коліно! Згадав! Я згадав, Лялюська!.. Я крався під плетеним тином десь на передмісті, а в місті на мене чекала зрада. Я мав убити зрадника, Лялюсь! Я для того і йшов, мене для того викликали! Але я навіть імени його не взнав, нічого!..

Це в сні було?..

І я вдарив коліно – об той тин!.. Жартуєш?

Які жарти, дівчино! Я через цей біль і згадав… І ти, до речі, теж там була – говорила зі мною.

Я? І що ж я говорила?

Стоп, а може, то й не ти була… Може, бабця Ліна… В усякому разі, голос був жіночий, це точно. Якась дуже близька мені жінка, дорога… Невже мама? От блін, не можу згадати… Тільки мокра рілля весь час чогось перед очима стоїть…

І ти не пам'ятаєш, що вона говорила, та жінка?..

Чекай, я ж був записав спросоння! Десь воно тут на столику має бути… Ось, знайшов! Є. На сигаретах.

Покажи. Ого, ну й наґрамузляв…

Так потемки ж писав! «Не знадобиться»… М-да…

Що це значить?

А я звідки знаю? Вилетіло все на фіґ… От уже дійсно – «не знадобиться», як на глум фразочка… Кров якась у Києві… Теж не пам'ятаю… Жінки… До чого тут жінки? Дай, я гляну.

Якісь, блін, пророцтва дельфійського оракула – слова на місці, а смислу ніякого!.. Як ти про той «секрет» казала – купка закопаного сміття… «Жінки не покинуть родити». Як, як?

Так тут написано. «Жінки не покинуть родити». Тю. Теж мені, E = mc ² .

А знаєш, не така вже воно й дурна думка, як здається…

Та причому тут… Ти зрозумій, той сон був попередженням – і попередження чомусь лишилося непочутим! Хто був той зрадник, якого я мав убити? А через нього ж хтось мусив загинути – раз той сон і досі мене по коліну лупить!..

Слухай. Пора це припиняти. Ми обоє сходимо з ума. Це, як у Макбета з відьмами, – той теж старався розшифрувати віще послання, і чим це скінчилося? Ми все одно так нічого не дізнаємося. Ніколи, нічого не дізнаємося. Все, милий, баста. З мене досить. Гаси світло, скоро світати почне…

Лялюська? Ммм?.. Ти спиш?

Я спу.

Ну, добре. Добраніч…

Те, що сталося, не містилося в голові нікому. «Стодоля» зник.

Як то, зник?! А отак-о – вийшов удосвіта, невдовзі по Адріяновім відході, з криївки в село по харчі – й зник. Досі не повернувся.

Хоч як Адріян старався відводити погляд, його звідусюди стрівали Гельціні очі – страшні, розширені в чоловічках до суцільної чорноти, із наллятими кров'ю кутиками. Такі очі були в зайця, якого він колись устрілив, – доки їх не встелила каламуть, і потім вони заскліли, зробилися мертві. Ті Гельціні очі його дратували, вимагали від нього якогось додаткового зусилля, а думки й без того розбігалися навсібіч, мов миші в стодолі. Гельця йому заважала; ліпше б її тут не було.

Найгірше не містилося в голові те, що харчі вони ще мали – правда, вже на денці, й самі крупи, а їх сирими не вжуєш, але ж Гельця і в цих «переходових» умовах примудрилася зварити кулешу, ще з день-два пересидіти б далося! І трохи протицингової трав'яної гербати ще було – правда, без цукру… Він би зараз залюбки випив тої гербати, хай і без цукру, аби гаряча була, але трудно – мусив удовольнитися з дороги схололою кулешею, і тепер в обважнілому шлункові гурчало, ніби там хтось двигав меблевий гарнітур; це теж його дратувало. Та, до холери, а якби й надголодь прийшлось трохи посидіти, то що такого?.. Їсти – не срати, можна зачекати (як підбадьорювали вони себе, коли Гельця не чула!): скільки раз, бувало, в лісі живіт приставав до спини, кору з листям жували, аби смажний, як суха пательня, рот наповнився слиною, а ошукане тіло загуло солодким дурманним теплом, – чи ж первина повстанцеві терпіти голод!.. І що такого мусило статися «Стодолі», що він зненацька погнався на зламану голову по харчі, не діждавши навіть Адріянового повороту?..

Не те, не те, щось тут було не те, – і він це чув, і хлопці чули, і ця невисловлена мука вкупі з тривогою свербіла в душах, як нужа, яку виводять над багаттям: коли воші,

зачувши вогонь, зачинають вилазити з-під шкіри, – і легше розчепіреним на вістрі пломеня рукам стерпіти чесний, як хірургічний ніж, опік, аніж цей, заходячий зашпорами в мозок, свербіж…

І хто – «Стодоля»!.. Той, хто найнещадніше дбав за конспірацію, хто мав владу віддавати за найменше порушення на військово-польовий суд, – і хтозна й скількох уже віддав, за ним не тільки ворожі життя числилися… Його гаслом було – «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить»: тепер Адріянові здавалося, наче «Стодоля» те щоразу проказував якось нарочито визивно, зухвало-глумливо, – наче в живі очі прямо остерігав, щоб йому не вірили, й забавлявся з того, що ніхто відважний його так само прямо не спитає: то й вам, друже, не вірити?.. Давній парадокс, із гімназійного курсу логіки: критянин сказав, що всі критяни брехуни; чи правду сказав критянин? Парадокс без розв'язку – за теоремою Гьоделя, в кожній аксіоматичній системі є твердження, якого в межах цієї системи справдити неможливо. Але коли в межах системи перебуваєш ти сам, то від такого знаття захитаний світ починає пливти, всі речі рушаться з місць, як у страшному сні, де переходиш замерзлу ріку і зненацька насередині лід починає колотись тобі під ногами, відкриваючи чорну безодню: якщо підозрювати зрадника в кожному, в товаришеві, який виніс тебе на собі з-під куль (та чи ж справді так воно було? чи не був то тільки такий хитрий трюк, умисне підстроєний, мов ті енкаведистські засідки-«бочки» з інсценізованою стріляниною, щоб одурена жертва повірила, буцімто її «одбили свої», й розказала гаданим «своїм» усе, чого з неї не вирвано в тюрмі під тортурами, – звідки можеш знати, як то направду було, адже, крім «Стодолі», інших свідків тому фатальному травневому переходові не лишилося, а сам ти був тоді непритомний?..), – якщо нікому отак не вірити й за всім убачати ворожий підступ, то як тоді жити, і як – не збожеволіти?

А може, «Стодоля» й збожеволів? Не витримали нерви, щось йому помішалось, – а ніхто з групи не завважив, не спинив?..

Большевики так дуріли, і нерідко. І стрілялися в них, і з вікон викидались їхні очільники. Адріян давно перестав із того дивувати – відколи вгледів раз у бою, як за краснопогонниками, що кинулись навтьоки, біг навздогінці їхній майор, малий і щуплоплечий, мов ґном у ґротескових накрилках нараменників, і з криком: «Стой… твою мать!», стріляв утікачам у спини – і кількох таки поклав, поки «Ворон», першим отямившись од загального заціпеніння (бо такого чуда – офіцер стріляє в спину своїм людям – ніхто з повстанців доти на очі не бачив!), – не скосив ґнома короткою чергою. Адріян надовго запам'ятав тодішній спільний порух співчуття до живих ворогів, – доти йому траплялося жаліти лиш мертвих, коли лежали серед ліса непідібрані, в чужих одностроях, із заскленими очима в небо (подумки дорікав їм: ти чого до мене прийшов?..), – а тоді подумалося, що всі звірства гарнізонників, і їхнє непросипуще чорне пияцтво, їхні дикі вибухи ірраціональної люті (десь на смерть забили шомполами дядька, що приїхав у ліс по дрова, десь ізчинили стрілянину по дітях, які з'їжджали з гори на санчатах, і одне вбили…) – мусили походити не з самого тільки почуття безкарности («Нам всьо можна!» – гаркнув один такий п'яний Ванька, коли селяни прийшли скаржитися «панові офіцеру», що «так не можна»), а й із того, що на клекочучій партизанкою чужій землі ці люди, перетворені на ґвинтиків, – як ґвинтики ж і ламалися, не видержавши натиску: як у страшному сні, їм цілий час коловся під ногами лід, а ззаду чигав який-небудь свій майор у нараменниках, щомиті готовий стрелити в спину. А майорові, своєю чергою, – якийсь його зверхник, а тамтому – ще вищий, і так аж до самого Сталіна: всі всіх боялись, і ніхто нікому не вірив. І це й була головна формула їхньої влади, котру вони несли з собою, як масове потьмарення ума, – зробити так, щоб ніхто нікому не вірив. Щоб ніхто нікого не любив – бо довіра можлива тільки між люблячими. Власне цього вони від нас домагалися, в цьому мала бути їхня перемога.

І тепер його додатково злостило те, що він чув у собі і в хлопцях цей самий гнійний вірус – роз'їдаючу труту мовчазної підозри. Хоч і гнав од себе думку про найгірше, вона була вже в ньому, в них усіх – уже вприснута в кров, як оте «щеплення», що дістали арештовані в К., – по чім ґебе неждано-негадано пустило їх додому, і до місяця всі сімдесятеро щеплених сконали од незнаної недуги. Найпринизливіше почуття для чоловіка – ніби ти, сам не помітивши коли, піддався і, мимо власної волі, поводишся так, як собі бажає противник. І все, що давало тобі силу – дружба, побратимство, любов, – починає розпадатися зсередини, точене сумнівом. Ти сам робиш за ворога його роботу – сам колеш собі під ногами лід, цюкаючи топірцем у ритмі серцевих ударів…

А може, «Стодоля» просто не ризикнув іти з бесагами назад по лісі, коли розвиднілося, й зараз десь пересиджує, чекаючи ночі?.. Та й де, в селі?

А чом би й ні – станичний міг його сховати. Ще є надія, треба лиш зачекати до ночі. Мало що могло трапитися.

Адріян розумів, що вони тут без нього вже обгризли між собою на суху кістку всі ймовірні версії того, що могло трапитися, – а його поворот мовби влив у них нові сили, для заходу на друге коло. Справді, чого лиш на війні не трапляється. За інших обставин, себто якби «Стодоля» був тут, він би розповів їм про міліціянта, якого стрів у місті, за три і півповерха до призначених дверей. «Уходите, там капкан»… А тепер ні, тепер уже не розповість. Навіть якщо «Стодоля», дасть Біг, вернеться, живий і здоровий, – все одно не розповість. Тільки в звіті, провідникові. Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить.

Ні, провідник колись казав йому інакше, – давно, ще у Львові, за німців, у той недобрий час, коли наші люди упадали геть непояснимо – коли ґестапівці розстрілювали членів ОУН на вулицях, пізнаючи їх серед перехожих так безпомильно, мов фотокартки наші в кишенях мали, аж доки не з'ясувалося, що таки й мали, і не лише фотокартки, – що ще в листопаді 1939-го в Кракові, на спільній раді ґестапо й НКВД, совєти передали німакам списки всіх політичних справ, які дістались їм од поляків, і всі, хто вступив в ОУН за Польщі, мусили зникнути, піти в підпілля: «Запам'ятай, – казав тоді йому провідник, – навіть якщо зраджу я, ти не зрадиш ніколи». І він запам'ятав – по тому, як йому при тих словах пороснули мурашки вздовж хребта. На ввесь вік запам'ятав: він – вартовий, що не сміє покинути стійки, навіть коли би зостався сам-один.

А прецінь не був один.

Обличчя «Левка» й «Ворона», стурбовані й насурмонені в примарному гасовому посвіті (Гельця таки взялася запарити гербати – єдино розумна річ, до якої можна було вдатися, щоб заховати видимість ненарушеного порядку), будили в ньому зараз незвичну, болісну ніжність – так, ніби, молодші за нього на яких сім-вісім літ, ці хлопці були йому синами. Якби Бог дав йому сина, він би жадав собі одного – щоб той виріс таким, як вони. Їх змалку навчали, що основа життя – то труд і молитва, а насправді навчили відрізняти добро від зла. А тільки це й важить, це найважніше, що батько має дати своїй дитині, – за решту подбає Бог… Адріян чув, що йому мутиться в голові й очі починають сльозитися, – мабуть, через те, що в криївці бракло повітря. І ще йому заважала Гельця – не міг бачити тих її закривавлених очей раненого зайця, вони ніби прошивали його наскрізь. Ніби звинувачували, ніби так прямо й казали: ти завжди його не любив – ну що, радий тепер?..