Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 44 страниц)

– Маму свою з хати викурюй! Де той, що вас привів?

– А тебе зачем?

– Давай його, хочу з ним говорити!

Нагорі забубоніли, бу-бу-бу-бу, – за псячим валуванням нерозбірливо, на кілька голосів: радилися, в щілині рухалося світло. Вони будуть вести перемовини, збагнув він, я потрібен їм живим. Лички, звання, нагороди, відпустки, – вони зараз пускають слину, як ті пси, вони не схочуть випустити з зубів такої здобичі. Перемовлятися, зволікати час, доки згорить архів. А тоді пробоєм – гранати в отвір, і вперед. Якісь шанси є завжди, і не в таких тарапатах бувалося. Ні, подумав він, в таких іще не бувалося. Боже, зглянься на наші душі, але Гельця має лишитися, вона має жити. «Рахеля» – то мій гріх; дай мені його тепер одробити. Дай, щоб хоч одна з двох врятувалася. Я тепер, як «Орко» вчора в бою, – охоронцем при вагітній жінці. Якщо то був «Орко» – але байдуже, хто б то не був: він був тепер ними всіма – тими, хто згинув, підірвавшись у криївках, згорівши на сільськім стриху, хто впав од кулі, закрашуючи в червоне сніг під собою й останнім корчем пальців намертво стискаючи чеку, – нескінченна темна зала, по якій він танцював свій dance funebre [28]28
  dance funebre – похоронний танець (фр.), вираз, утворений із двох сталих словосполучень: «dance macabre» (танець смерти) і «marche funebre» (похоронний марш).


[Закрыть], стислась, як у кулак, у цей підземний сховок, і тисячі полеглих гримотали маршем йому крізь кров. Благослови, Господи.

Біля продуху завовтузилось. Зараз, зрозумів він. Йому здалося, що він чує зверху віддих, і той віддих змішувався з його власним – як у двох, укритих одним плащ-наметом. Зненацька тіло йому стрясло довгим, лютим дрожем, чи не дужчим од любовного, і на лобі виступив липкий піт. Ніколи ще він не переживав такого омерзіння.

– Друже командир… То був «Стодоля».

Ззаду тоненько скрикнула Гельця, мов писнуло кажаня. Гавкіт нагорі урвався, перейшовши в скавуління, – видно, собаку вдарили чоботом, щоб не заважав. Чоботом, у писок, чоботом, чоботом.

– Випустіть її,– говорив той, хто був «Стодолею»; ніхто раніше не чув од нього такого голосу, і голос теж сповзав по Адріянові, як гадюча шкіра. – Випустіть «Дзвіню», друже командир, хай «Дзвіня» вийде…

Адріян обернувся на шум. «Дзвіня», що перед тим сиділа навпочіпки, вкидаючи документи у вогонь, лежала поперек криївки, збивши в падінні головою приставлену до стіни «пепешку», і вогонь лизав їй халяви чобіт. Це пекло, подумав він, дивлячись, як хлопці її відтягають; я в пеклі. Таким воно було на картині Страшного Суда в старій дерев'яній церкві, де правив службу його тато: лопотіли вогняні язики, лице сікли іскри, і чорти в червонясто-сірих німбах вишкіряли назустріч голодні зуби. Пекло – це омерзіння, з якого нема виходу. Раніше він цього не знав. Раніше він був щасливий.

Дим уже їв очі.

– Ліпше ви спускайтеся до нас, – прокричав він, тамуючи кашель. – Ваша жінка саме зомліла, потребує вашої помочі. Якщо ваші хазяї вам позволять.

– То не те, що ви думаєте, друже… Присягаюсь…

– Одну присягу ви вже зломили. Не трудіться.

– Дайте мені поговорити з нею!

– Нічим не можу помогти. Просіть у тих, кому нас продали.

– Вона ні в чому не винна!

– Тим гірше для вас, – він відповідав слова механічно, мов виклацував на машинці стандартний повстанський вирок: «Наказуємо вам до сорок вісім годин вибратися з села, а рівночасно і з української землі. Для таких, як ви, місця на українській землі немає. Попереджуємо вас, що за невиконання наказу…» Такі вироки раніше виконував «Стодоля»; тепер він заступив на його місце. – 3 тим і живіть. А суд українського народу вас найде.

Я сам, пообіцяв подумки, вліплю тобі кулю, коли почнемо бій, – із якою ж холодною втіхою це зроблю: як чиряк видушу, щоб чвиркнуло. І тут він зрозумів, як він це зробить, – водномить, ніби в магнієвому спалаху фотоапарата вгледів.

– Дым! Дым идет, та'рщ капитан, они там чё-то жгут!..

– Не дури, «Кий», сдавайся! Дружок-то твой, вишь, умнее тебя!.. Вже знав, як те зробить; чув у голові й тілі дивну ясність. Не бачили ви ще, як здаються «бандерівці». Хочете бачити, то вам покажу. Тільки чогось би білого в руки – газети? Гелю сперли плечима до стіни, голова їй упала набік. Аби лиш ті згори не заткали продухів, бо згасне огонь. «Левко» навіщось бив її по щоках: ліпше б зоставив, ліпше б їй не опритомнювати.

– Советская власть вам, бандитам, навстречу идет, а вы рожу воротите!

Він підгріб носаком у вогонь кілька фотоклаптів: веселооке дівоче личко з віддертою усмішкою, складені на колінах селянські руки. Десь там палахтіла і вкинута ним знимка з них п'ятьох, яку він розшматував не дивлячись. Має лишитися попіл. Тільки попіл, все має згоріти дощенту. Жодного імени, жодного знаку, нічого по нас. Тільки кров наша за тебе, Україно. Нове, незнайоме збудження розгорялося в ньому в міру того, як вогонь доїдав архів. Хтось кашляв; він утер очі й вгледів на зап'ясті розмазану сажу: то була його рука, але він того не розумів.

– Чи й газети також палити, друже командир?

– Не треба. Хай читають.

– Сдавайся по-доброму, «Кий», или тебе жить надоело?

– А що ти за один, що мені тикаєш? – гукнув, дослухаючись до руху нагорі: так він і думав – вони залягали за деревами подалі од входу, на випадок, коли з криївки полетять гранати: «Стодоля» вказав їм, де вхід. – Чи в вас там самі свинопаси? То везіть сюди полковника Вороніна, будемо розмовляти з ним!

– Ишь чего захотел! Не будет тебе полковника – операцией командую я, капитан Бухалов!..

Він подумав: моя смерть мені відрекомендувалася. З тисяч можливих безособових облич вона обрала саме це. А я так хотів, щоб це сталось у Києві, – і так його й не побачив. Шкода. От лиш за цим одним і було шкода, але той жаль уже був замалий, щоби щось у ньому зрушити. Поможи, Господи. Востаннє Тебе прошу.

Клацнув затвор: то «Стодолин» охоронець «Левко» дослав набій у цівку. І для чогось звівся на ноги – напівзігнувшись, низька стеля не дозволяла випростатись, – і так стояв із пістолетом у руці, мов удержував на собі цілу землю і похитувавсь під її тягарем:

– Друже командир… Друзі…

– Пождіть іще, «Левку», – сказав Адріян. – Поки маємо ще зброю, не годиться спішитися на той світ, не прихопивши з собою скілька большевицьких душ. Чуєте, як капітану Бухалову не терпиться?

– Сдавайтесь, «Кий»! Даю вам пять минут на размьшления!

– Будемо кидати гранати? – хрипло, жадібно спитав «Ворон». Адріян дивився на Гельцю. Була притомна. Сиділа не рушачись і світила з тьми очима просто на нього. На мить усі звуки пропали, він чув тільки дзвін крови в вухах. Такий тонкий, небезпечний свист.

– Прости мені, Адріяне.

Вона знала, зрозумів він. Знала, що я її люблю. Вона тут, вона зі мною. Рука в руці. Моє щастя, моя любов. Захват рвонувся в ньому, випроставсь і горів високо й рівно, мов смолоскип.

– Хай Бог простить, – відповів він – голосом свого батька, панотця Ортинського. – І ви мені простіть, Гелю. І ви простіть, хлопці, в чому прогрішився перед вами, «Вороне»… перед вами, «Левку»…

– Най Бог прощає…

– Прощаю, простіть, друзі…

– Простіть і ви мені…

– Най Бог…

Вони незграбно, як чужі, перецілувалися: кожен був уже наодинці з своїм догоряючим життям, і дотик до іншого тіла з трудом дотиравсь до свідомости – щока колюча, щока гаряча, холодна, мокра… То Гельця, зрозумів він, вона плаче: їй вернулися сльози. Текли їй по щоках цівками мокрого блиску, й він раптом пошкодував, що не встиг наостанці поголитися, – так, якби місце постою покидав по собі неприбраним.

– Я сказал – пять минут, «Кий»! Ты меня сльшал? – У крикові чувся страх. От тепер пора, подумав він.

Як у тій казці, де арідник кликав дівку в танець, а вона все барилася, поки не запіяли півні. Лише що нам півні не запіють, і підмога не прийде. Зеґарок ставав; секундна стрілка добігала кінця. Те, до чого він готувався довгі роки, підносилося перед ним велетенською, грізною стіною, величніше й грізніше за все, що він знав досі. Навіть те почуття, з яким стояв у 1943-му в лаві, коли чотири сотні УПА, прийнявши присягу, співали «Ще не вмерла…», не могло з тим зрівнятися. Ніщо не могло. І скільки не готуйся, ніколи не будеш до того готовим.

– Ви лишайтеся, «Дзвіню», – мовив він. – Лишайтеся тут. Потім вийдете до них… коли буде по всьому. Так буде найліпше.

Вона судомно розкрила рота, мов збиралася зіпнути. І враз гострий жаль до неї, що лишає її саму, відриваючи від себе, як коли би виривав із неї, повної любови, свою зболену плоть, наздогнав його і ввійшов у нього, як ніж під ребра, – і він жахнувся, опечений схованим у собі неосяжним, незмірним огромом життя.

– Все, що знаєте ви, вони й так уже знають – од нього, – він наче виправдовувався. – Від того, що ви здастеся, ніхто не постраждає.

І щойно тут угледів, що вона теж держить у руці пістолета.

– Застрельте мене, Адріяне. Дуже вас прошу.

– Ні! – сказав він.

– На Бога, зробіть це. Я боюся, що мені рука схибить.

– Ви мусите жити.

– Я не хочу.

– Гелю, – сказав він.

Вона з мукою хитнула підборіддям убік, мов не мала сили довести до кінця заперечний рух:

– Я не хочу… носити його кров…

Останні слова вона вимовила пошепки. Не знав, що на те сказати. Не був жінкою. Сила життя, що була в ній, різнилась од тої, яку чув у собі і яка гнала його на останній бій. Тільки й повторив:

– Ви мусите жити. Ви видержите, Гелю. Ви сильна.

– Я не хочу їм здаватися. Зрештою, також маю гранати, цілих дві, – і всі одночасно без слів згадали, як дарували їй у вересні на іменини «репанку»-РГД, і вона мусила те згадати, бо схлипнула, чи то засміялась нервово: – Ой Божечку, а я ж для вас усіх гостинці маю на Різдво наготовані! – і вже викидала в западаючу темінь зі свого наплечника якісь тремтячі згортки: рукавиці, шкарпетки? – щось біле спурхнуло й спало долі крилом, зачерпнувши жару, вона підхопила, стріпуючи: – А це для вас, друже командир, вберете? То Ліна, сестра, просила вам передати, я берегла до Різдва…

То була сорочка. Сліпучо-біла чоловіча сорочка з рясною, як грядка чорнобривців, вишивкою на грудях. Така, як вишивають дівчата своїм нареченим, – і трьом мужчинам од того видива на мить заперло дух: сорочка світилася в тьмі як жива, вона хотіла бути вбраною не на смерть, а до шлюбу. І раптом Адріян зрозумів, навіщо вона тут.

– Ах, бодай же вас Бог любив! – сказав, уже нічому не дивуючи: все було так, як має бути, життя, діслане до свого кінця, як набій по цівці, бігло гладко, мов із верховної волі, і все в нім вкладалося в свої пази. І дівчинка в матроському костюмчику, що, сама того не відаючи, вишила йому останню зброю, теж була тут і дивилась на нього з любов'ю. От під цією сорочкою він і вийде.

Він пояснив свій план: він оголосить, що здаються. Вийде перший, під білим прапором – під оцим-о, – взяв сорочку до рук, але вона не пахла: він перестав чути запахи, чув лиш паленизну. Сорочкою прикриє гранату – тамті не побачать, поки не оточать його впритул. Тоді трьома вибухами водночас вони зможуть знищити щонайменше десяток ворогів. А як пощастить, то й більше.

І «Стодолю» з ними, подумав він, лиш уголос цього не сказав. То було його останнє завдання, нікому іншому не міг його передоручити: мав убити зрадника. Не смів без того згинути, ані друзів відпустити в смерть: така смерть була б поразкою, на тім світі не мав би духа глянути їм в очі. А Гельця мусить лишитися тут, у криївці, Гельця мусить жити. Хтось мусить виростити наших дітей.

– Друже командир, – це знов була вона, лиш голос мала одмінений до непізнання, низький, мов перестуджений. – Дозвольте, я піду з вами

Але він уже не слухав – перед ним підносилася велетенська темна стіна, більша за все, що він здолав досі, й він сказав тій, що не пускала його туди, втримуючи при життю:

– Ні, – і підступив до продуху.

– Заждіть! – волосся їй розкошлалось; виглядала як безумна. – Вислухайте мене! Вони прийшли по вас, друже «Кий», – але він прийшов по мене!..

Мужчини дивилися на неї, мов уперше побачили.

– Він врятується, – сказала вона; в голосі їй дзвеніли істеричні нотки: – Він вислизне, він хитрий. Ви нічого йому не зробите. А за два тижні буде крайова нарада провідників СБ. І він на неї прийде, вже з новими облавниками. І то буде кінець. Господи, – майже крикнула, – та чи ж ви не розумієте, що його ви не вб'єте? Не здурите його своєю виставою, і він урятується, навіть якби ви мали зараз не гранату, а бомбу, й положили півгарнізона? Маю вийти я! І то перша, як він і хотів! Тільки тоді він вам повірить – коли я стоятиму поруч із вами!..

Запала тиша. Крізь дзвін у вухах Адріян чув мовби тоненькі дитячі голоси: співали хором, десь далеко, наче колядку.

– Вона правду каже, – тихо мовив «Левко». Прийшли три царі з східної землі, принесли дарі Діві Марії…

Вона каже правду, «Стодоля» прийшов по неї. «Стодоля» теж знав, що я її люблю, і на те й лічив – що я не позволю їй згинути. Вона каже правду, вона знає його найліпше. Вона каже правду, то одинокий спосіб – вийти разом; згинути разом.

Я того не хотів, думав Адріян Ортинський, із безгучним дзвоном розсипаючись на друзки, на міріади одночасно видимих зблизька, як у далековид освітлені вікна серед ночі, скалок свого життя, наче завірюха на міріади сніжинок, – я того не хотів. Але його волі вже не було, – не як Я хочу, а як Ти. Уставайте, ходім, бо наблизивсь мій зрадник.Янгольський хор вібрував, дзвін у вухах прибував, – десь далеко попереду, потойбіч неосяжно темної стіни, яку їм треба було здолати, дзвонили дзвони в Святій Софії, в Небесній Україні, куди вони вирушали. Ніхто більшої Любови не має над ту, як хто власне життя поклав би за друзів своїх.Так, думав він. Так. Вона сказала правду.

Він кивнув. Дуже повільно – все довкруги нараз зробилося дуже повільним, ніби на те, щоб жодна дрібниця не уйшла його уваги, жодна сніжинка, що крутилася перед очима, – бачив їх усі одночасно, якось одночасно все те зміщав: ебонітове рубчасте руків'я «Воронової» «емпешки», опуклий блиск ґудзиків на маринарках, побагровілі, мов попілавий синець по рані, рештки згорілої ватри, темніючі в руках, як живі, скруглені писки гранат. Шість гранат на чотирьох, не так знов зле.

– Згода, – промовив він.

І почув, як криївкою пройшов той вітрець напруги, що завжди перед боєм.

Гельця перехрестила його, і той рух він також бачив окремо, як сніжинку під опуклою лінзою серед снігопаду: так його хрестила вслід із темних дверей мама, коли він востаннє йшов із дому. Він хотів усміхнутися до своєї смертної нареченої, – прецінь то було їхнє весілля, і хор тонких голосів, од якого з повільним дзвоном розбивалась невидима скляна сфера його життя, співав їм вінчальної, – але усміхнутися вже не зміг. Натомість безтямним, ведмедячим ривком зненацька згріб їх усіх за плечі докупи, наче зібрався танцювати з ними тут у цім гробівці аркана – древнього танцю, танцю воїнів, де єдине багатоголове тіло мчить замкненим колом, і ноги з одностайною силою вдаряють у землю, швидше й швидше розганяється верва, руки на плечах, плече до плеча, вічний чоловічий танець мого народу, що від доби татарських набігів нелюдським зусиллям держить на своїй землі коло, яке йому раз у раз рвуть із муками й кров'ю, і знов треба мук і крови, щоб його відновити, щоб стягтися на силі й тупнути в землю: моя! не віддам!.. – ось наше коло, ну от ми й разом, моя дівчинко, оце він і є, наш з тобою весільний танець – колись нам його перебито, але все врешті виправилось, ми знову разом, ми знайшли свою музику, треба тільки дограти фінал – чисто, без жодної похибки, бо вдруге його вже не переграєш…

Останній подриг секундної стрілки – і годинник став.

– Ми складаємо зброю! – гукнув із-під землі «Кий». – Ваша взяла!

Він ще чув рух нагорі – як там забігали, заметушились, загавкали команди, – але думав уже самим тільки тілом, ніби хтось інший думав за нього, обвиваючи «лимонку» чужою весільною сорочкою: вона йде два кроки вперед, я розбезпечую гранату, – тамті закричали, аби виходити з піднесеними руками, і він бачив їхній страх – сірий, ніби зграя збуджених щурів із писком вирувала коло криївки, непевна своєї здобичі, – щурів треба було втишити, і він говорив, чи радше хтось інший говорив за нього, а він наслухав зі сторони, – тут жінка, що потребує медичної помочі, – і то були саме ті, бездумні й єдино точні, як рухи, слова, котрі надавались тамтим на команду, – бо то він, «Кий», перейняв у ці хвилі над ними командування, він підводив їх із землі, вже повеселілих, вже ослаблих, перенацілених думкою із команди «Огонь!» на ще одну дзюрку собі в нараменники: а-а-а, таки наша взяла, баба вмовила здатися!.. – то було для них зрозуміле, годилося з тим, задля чого вони самі місили ночами по чужих краях сніг і болото й пускали з вогнем зненавиджені ними за те міста й села: баба, ситна пайка, і всі тебе бояться, – вони вже повірили своїй удачі, вже витягали шиї й затирали руці, прості організми, нижчий клас хордових, що знає лиш первісні інстинкти й нищить усе, чого не може збагнути: хоч і сотворені на Божу подобу, вони так і не стали людьми, й він не чув до них ненависти, – ненависть уже покинула його, як і всі інші почуття, що колись складали його істоту, – але серед них був той, чиє серце він відчував усередині свого як вросле «дике м'ясо», як друге, чорне серце, котре в цій хвилині продовжувало битись, і мусив витяти, вирвати його з коренем, як хірург при ампутації, – у відкинуту дучку вдарило згори, осліпивши парою й морозом, біле світло наведених на криївку військових прожекторів, і чорна жіноча постать, так само безмежно повільно, в зупиненому часі, загаченому, як озеро, невидимою темною стіною попереду, піднялась йому перед зором і вступила в світло, – холодне, диявольське світло, призначене не розвидняти, а сліпити, – з піднятими догори руками: даючи йому ще кілька секунд люзу, аби відтерпнув засліплений зір…

Рука стисла розбезпечену гранату.

Яка ілюмінація. Яка тишина.

Він дивився згори, збоку, з нічного неба, й бачив себе – його тіло виступило з криївки, тримаючи в високо знесеній руці білий згорток, – і нараз не-знати-звідки війнуло шумом з-поміж ялин, мов ліс зітхнув йому на прощання, і полотняне крило злетіло над ним у світлі армійських прожекторів, як залопотіле вітрило, до якого прикипіли десятки очей.

Світ перестав дихати, і земля – обертатися.

Бачив націлені на себе з тьми цівки автоматів і фігури за ними – знизу, з потоку, з боків, з-за дерев, – бачив морду вівчура, що заходивсь гавкотом, натягуючи повідка, і Гелин профіль за два кроки перед собою, й траєкторію її погляду, як на балістичному графіку, – гіперболою вділ за ялини, звідки било світло й бовванів за ним, як пам'ятник, плащ-намет і купка постатей: там! – і те загальне заціпеніння, що тривало одну нескінченну, вплавлену в зупинку світобудови мить, – коли з-поміж цілого гурту застиглих серед ліса людей рухались лиш він і Геля, з легкістю сомнамбул по краєчку даху, заслуханих у нікому, крім них, не чутний музичний ритм, – вистачило йому, аби отримати перевагу – саме так, як він і хотів…

– Он! Это он!

На жінку вони вже не зважали.

– Бросай оружие! Він кинув долі автомата.

І тоді вони побігли до нього. Знялися в рух, так само повільно, незрівнянно повільніше, ніж командувала йому свідомість, винесена за межі його тіла, – як купа звихреного в вічі чорного падолисту. Опалило потилицю хекання й брязкіт ошийника, рука, що держала сніп світла, відділилась од плащ-намета, світло наближалось, розбившись по дорозі на кілька постатей, і те обличчя, що калатало в ньому другим серцем – живе, справдешнє, витягнуте горбоносою сокирою наперед, як вовчий писок із близько посадженими провалами очей, – впливло йому в фокус, заступаючи світ: воно рухалося просто на нього, викривлене диким спазмом жаху й радости, і він не зразу спромігся збагнути, що – ні, не на нього: на Ту, яка стояла з ним поруч, у ритмі невчутного весільного танцю уже відступивши перед цим шквалом чорного падолисту свій вирішальний крок назад…

– Слава Україні! – сказав він до «Стодолі». І розняв зціплені круг чеки пальці. Сухо клацнув оглушений світ, і сплеснув спадаючи білий вельон – крило його шлюбної сорочки…

– Граната! У него грана…!

– Ёб твою…

– Боже…!

– Ложись!

Він не почув вибуху. Ані двох наступних, майже одночасних. Він тільки побачив спалах, страшний спалах, сліпучіший, аніж може витримати людський мозок, – ніби вибухла разом тисяча сонць, і земля злетіла вгору висотним чорним валом. Він іще встиг був податись наперед, вслід за своєю рукою, що простягала ворогам на долоні, як важкий дозрілий плід, відбезпечну гранату, наллята вздовж м'язів напругою вдержуваного тягаря, – але те, що попереду, вже було відтяте спалахом, і то рухалось уже саме його тіло – ту частку секунди, яку покинуте тіло здатне, за інерцією, протриматись само перед тим, як рухнути, скорившись силі земного тяжіння, поки засвічена спалахом плівка продовжує шеберхотіти йому в черепній чашці пустими віконечками.

– Гелю, – хотів покликати він. Але його вже не було.