Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 44 страниц)

Проте жінка реаґує швидше:

– Дак а хто ж його знав, хто там у тій машині! Вона ж перевернута була… Дарина ціпеніє. Адріян відчуває зараз її думки так, ніби йому самому бомблять мізки електрошоком, ще мить – і він не витримає, зірветься, тільки тривога за Дарину утримує його при контролі:

– А ви не знали, що ваш обов'язок був – викликати міліцію і «швидку»? А якщо вона ще жива була там, у машині? Читайте Кримінальний кодекс, шановна!

На згадку про Кримінальний кодекс тітка здригається, але не подається:

– Дак у грязюці ж валялося! – заходить вона з другого боку, вже жалібно. – Ой, ну ви подумайте, от же ж клопіт який… А якби не взяли, то воно ж би всьо равно було пропало! – натрапляє вона врешті на рятівну думку. – Дощ же ж такий репіжив, що світа Божого не видно було, – скажи, Вась? Ще б трохи так полежало, і всі краски б розкисли… А так я, бачте, сохранила…

Підступившись до полотна, вона по-хазяйськи проводить по ньому рукою, мов килимка розгладжує на продаж, і хитренько косує на Адріяна (на відміну від чоловіка, вона одразу визначила, хто тут головний). За інших обставин Адріяна б посміхнуло: во дає цьотка жару! – але зараз йому не до сміху. Прочумується й дядько:

– Як хочете ту картіну взять собі, то я не протів… як ти, Галю? Хай би забирали, да? Воно нам не сильно й нужне… Тільки відки я знаю, що ви мені правду кажете? Це так усяке прийде в хату й зачне забирать усе, що йому понаравицця…

Адріян розуміє: почався торг. Парочка вже втямила, що вскочила в халепу, але перебиратиме ніжками до останнього, щоб вискочити з неї бодай із якимось зиском, – як не з'їм, то понадкусюю. Інакше вони не можуть, інакше їм теж буде «сильно обидно», як тому сараці, що випив яд од колорадських жуків. Хоча ці, звичайно, не вип'ють, – ці життєлюби…

І тут Дарина починає сміятись. Це не істерика, в жодному разі, вона просто не може стриматись: остання вимовлена дядьком фраза, вкупі з тим його ображеним виразом, застрягає в ній і продовжує крутитися, за кожним обертом здіймаючи нову хвилю непогамовного реготу, – «це так усяке прийде в хату й зачне забирать усе, що йому понаравицця…» – і вона трясеться од реготу, як розґвинчена стара «Таврія» на ґрунтовій дорозі, деренчить безконтрольними мускулами й зв'язками, ой Божечку, втираючи сльози, – rewind, і знов rewind, як перейми або як блювота, «це так усяке прийде в хату…», – вона задихається, і, головне, від повторів ефект нітрохи не слабне, фраза й далі здається їй шалено, на зрив даху комічною, і вона не може зупинитися, хоча, крім неї, ніхто більше не сміється, і вона й сама не змогла б пояснити, що тут смішного, але ж, холера, луснути можна, – труси вже мокрі, і сльози течуть з очей по щоках, як патьоки по передній шибі, розмиваючи дядька з дружиною, «це так усяке прийде в хату й зачне брать…», – і вона підхоплюється на ноги, крутячи головою й давлячись черговим нападом реготу, махає Адріянові, – в порядку, мовляв, вона в порядку, зараз вернеться й приєднається до товариства, ось тільки висміється як слід…

У цю мить тій, котра не може не спостерігати за ними обома зі стіни крізь скалічене, запухле-заплиле постерами око своєї картини, має бути добре видно, що й Адріяна, й Дарину одночасно накриває коротким, як морг блискавки, спалахом дежавю: дивлячись, як Дарина, підхопивши сумочку, вискакує за двері, Адріян згадує точно таку саму недавню сцену в «Купідоні» – збіг вражаючий, як повтор у танці тієї самої фігури, майже rewind, але все-таки не rewind, – дещо змінилось, бо дещо завжди міняється, і висвітлені в нашій свідомості елементи «тоді» й «тепер», хоч і перегукуються між собою навзаєм, як у геометричному орнаменті, при всій позірній конґруентності все ж ніколи не бувають стовідсотково тотожні: цим разом, розуміє Адріян, йому не варт бігти за нею – вона справді зараз повернеться, вона сказала правду, вона в порядку…

Натомість Даринине дежавю приходить прямим продовженням іще несхололого, ще ширяючого їй у голові клаптями брудної піни вчорашнього торгу з Вадимом: у наївній спробі дядька з жінкою, вже припертих до стіни, все ще щось надкусити й сховати за щокою, вона впізнає той самий елемент поведінкової матриці, з яким зіткнулася напередодні, ту саму «депутатську програму» – з кожної мілини зніматися так, щоб затримати за собою контрольний пакет акцій, – і власне в цю мить, коли Вадим із Зозулястим подружжям склацуються їй у свідомості водно і друге передражнює першого, регіт, що був її опав, ущухає, мов нагла весняна злива, – мов анекдот, що робиться несмішним, як тільки його пояснити, – і вона, ще крутячи головою сама до себе за інерцією подивування: ну й ну, це ж треба таке!.. – шморгаючи носом, намацує в сумочці пачку паперових хустинок – і штовхає цнотливо сховані в закапелку білі пластикові двері, на яких гордо, мов начищена солдатська бляха, сяє пісяючий хлопчик…

В лазничці пахне потом і парфумами: заможний дім, збудований із дотриманням усіх міських стандартів. Із дзеркала над умивальником на Дарину дивиться жінка, яку вона десь бачила, але першої миті не впізнає: чи то клоунеса, чи леді Дракула. Ні, швидше актриса німого кіно, що вмивається в гримерці: зйомку скінчено, роль відіграно. (Та страшна красуня з укритим підшкірним вогнем, що один раз мелькнула з-під художнього гриму, більше не повториться, – та й нема кому її більше гримувати…) Туш розмазалась круг очей рясними, хижими чорними віялами, і все ще малопритомні, як п'яні з реготу очі на контрасті світять із цього ґротескового облямівку якоюсь чудною відстороненістю: мов задивлені в щось невидиме. Щось поза зоною досяжности.

Я тут не сама, штовхає Дарину раптовий здогад. А хто тут ще є? Хто зі мною?..

Вона відкручує воду й підставляє під крижаний струмінь обидві руки. Яке блаженство, яка це безмежна втіха – просто вода, навіть коли ось так біжить із крана… Жива вода, та сама, що тече в Дніпрі. Чи в них тут артезіанська?

Вона нахиляється й ловить струмінь губами, п'є, ковтає і п'є, як колись, вона бачила, примостившись пив із фонтана голуб: жадібно наставивши дзьоба, цілим тільцем святкуючи кожен ковток. Чи то був пес? Господи, скільки життя довкруги, – і, о Господи, що ж ми з ним робимо…

Підвівши голову, вона дивиться на жінку в дзеркалі – ревлонівська помада розмазалася круг рота, як після поцілунку, – як на пудрениці в жіночій сумочці, знайденій на місці катастрофи: була така картина, було таке фото, «Я щось із цим зроблю, тільки ще не знаю, що», – мокрі цівки стікають по підборіддю, зависаючи сталактитовим потом, ранені губи ворушаться, і Дарина всією шкірою чує власний шепіт:

– Я все зробила, як ти хотіла, Владусь. Все. Я заберу їх. А тепер іди.

– А годинника він мені таки продав! – хвалиться Адріян.

– Давай у правий ряд, – радить Дарина, зосереджена на дорозі: вона пустила його за кермо, бо тепер він у ліпшій од неї формі, проте сама не розслабляється, пильнує: одна голова добре, а дві краще, береженого Бог береже. – Якого годинника?

– А того, що на телевізорі стояв, не завважила? Довоєнний ще – німецький, трофейний! Каже, батько з фронту привіз.

– Круто. А мій дід із фронту привіз осколок у грудях, од якого через рік і помер. І ще дві банки американської тушонки з свого солдатського пайка – сам не з'їв, дітям віз, щоб поласували.

– Так що ж ти порівнюєш. Бачиш, традиція в них така… Сімейна.

– О, дивись, і тут цвинтар!

– Ну, це новий, явно.

– Та вже ж… Заправка, Адюсь! Нам бензину вистачить?

– Знаєш, я б і сам не проти трохи заправитись. Може, станемо десь за Борисполем? А то всі ці «Петрівни» й «Мар'яни» в мене довіри не викликають, а там далі якісь пристойніші корчомки є, ближче до міста…

– За роз'їздом? Добре, давай. Я теж голодна. Як вовк, якщо вже правду казати.

– Це від передозу емоцій за одну добу.

– А Бог його знає… Але чого мене на такий ржач пробило, досі не збагну! Ну що там смішного було, питається?

– Нормальна захисна реакція… Зате які вони після того зговірливі поробилися! Просто зайчики. Цьотка зразу рвонула розпитувати, чи це не тебе вона по телевізору бачила. Мабуть, їм із переляку здалося, що ти тепер їх на весь світ ославиш. Спрацювало дієвіше навіть, аніж згадка про Вадима. І за картини теж уже без спротиву розкололися – що вони в дочки. Так що ти, вважай, переломила хід високих перемовин. За що будеш мати окрему подяку від керівництва.

– У вигляді великого цьома? Слухай, може, ти мене взагалі до себе секретаркою візьмеш? Я принаймні тебе не обкладу…

– Хоч сьогодні. Якщо ти справді згодна.

– Ти що, серйозно?

– Абсолютно. Хіба це не був би найкращий вихід?

– Я ж зовсім не знаюсь на антикваріаті, Адюсь…

– А я тебе підучу. Без проблем. І на мистецтвознавчий не муситимеш вступати.

– Бачу, ти вже починаєш на мені економити…

– Я буду тобі золотим шефом! От побачиш.

– М-да, таких пропозицій ти мені ще не робив…

– Ага, зацінила нарешті серйозність моїх намірів? – він усміхається, але усмішки у відповідь не одержує. – Знаєш, до речі, як Юлічка його окрутила? Це він мені вже наостанці признався, коли ми з ним курити виходили, – вона, виявляється, від самого початку видавала йому себе за власницю! Що це ніби її салон – крутої бізнесвуменші, яку переслідує колишній чоловік, маньяк-алкоголік. Цебто я.

– Я завжди підозрювала, що вона аферистка.

– Ну, не до такої ж міри… А я все дивувався, чого це дядько пропав, і як же вона, з її бультер'єрською хваткою, дала йому вислизнути! Спершу подзвонила мені, що от такий-от алмаз у кожусі до нас прибився, – я, звичайно, заверещав, як різаний кнур, що вже виїжджаю, тримай його, – а поки примчав, то дядько вже тю-тю! Вона мені наплела, що він на автобус спізнювався. А сама звідтоді весь час вела його за моєю спиною.

– А тобі навіщо ж дзвонила?

– Перевірити, видно, хотіла, чи варт шкірка за виправку. Чи це й є саме той момент, коли їй пора починати свою гру. А я їй на радощах і вивалив, що, мовляв, такого фарту в нас іще не бувало… Що, між іншим, щира правда, – дзиґар із зозулею в дядька, виявляється, теж був від батька, теж трофейний – швардвальдський! Це найкраща фірма, з вісімнадцятого століття ще. З того Шварцвальда, з Німеччини, ті зозульки й пішли, то вже потім їх почали називати «швейцарськими» – коли стали корпус робити хаткою, у вигляді шале…

– Обережно, дивись – він моргає!

– Бачу… Ну давай уже звертай, чоловіче, заснув, чи що! – Адріян натискає на клаксон сірій «мазді» попереду. – А дядько, коли вирішив продати дзиґаря, просто пішов розпитуватися по всіх антикварних салонах підряд, де більше заплатять. Отак і попався моїй Юлічці.

– Ну, одне одного варте. Свій до свого по своє.

– Так отож.

– А адреса дочки у тебе?

– Ага. І номер я в базу забив, дядько їй при мені подзвонив. На Березняках вона живе, бульвар Давидова. Руслана зветься. Я думав, буде якась Лоліта чи Анджела…

– Ну, Руслана теж недалеко втекла… А Давидов – це, до речі, той київський градоначальник, який керував ліквідацією Бабиного Яру.

– Жартуєш?

– Анітрохи. Так від радянських часів і не перейменували вулицю.

– Ні фіга собі. То це при ньому на Куренівці дамбу прорвало?

– При ньому, при ньому… Проект то, звичайно, був московський, він був тільки виконавець… За що й удостоївся. Отак-о воно, Адю.

– Я от думаю – хто-небудь коли-небудь візьметься прибирати цю країну?

– Ано, трудно, як каже Амброзій Іванович…

– А бабця Ліна казала – називається «трудно», й робиться далі… Я йому, до речі, вчора дзвонив. Татові. Він тобі вітання переказував.

– Дякую.

– Він тобі й далі для фільму матеріали збирає. Теж дещо цікаве нарив. Я йому вже не став казати, що фільму не буде…

– Фільм буде, Адю. Він скоса глипає на неї.

– Буде, – повторює Дарина з такою непохитною певністю древніх пророчиць у голосі, аж його прошкрібає холодком. – Тепер я в цьому не маю вже ні капелинки сумніву.

Адріян мовчить. Стежить за дорогою.

– Ти ще не зрозумів, так? – озивається вона м'яко, як до дитини.

– Що саме?

– Пам'ятаєш запис мого з Владою інтерв'ю? Ну, того, в Пасажі, що тобі потім снилося, тільки з Гелею в головній ролі?

– Не дуже виразно. А що?

– Влада мені тоді картину пообіцяла подарувати. Із цього самого циклу – «Секрети». Сказала, прийдеш і вибереш собі.

– А потім загинула. А ти не встигла прийти й вибрати. Я розумію, Лялюсь, як тобі шкода, що не маєш по ній жодної речевої пам'ятки. Фото чи відео – це зовсім не те, що лишається по людині зробленого її власними руками, це я дуже добре розумію…

– Нічого ти не розумієш. Якраз вибрати я встигла.

Він знову глипає на неї. Ця жінка ніколи не перестане його дивувати.

– Це була ось ця сама робота, Адю. Оця, що ми в них забрали.

– Не може бути.

– Ця сама. Тільки ще ціла, непорізана, звичайно.

– Ти певна? Може, це тобі тепер заднім числом так здається – що ця сама?

– Ні, не здається. Я її одразу впізнала, з першої хвилини. Це від неї подарунок. Від Влади. Це вона мене сюди привела. На те місце, де її «Секрет» був похований. Про ту подаровану картину, крім нас із нею, ніхто більше не знав.

– Чорті-що…

– Та ні, все просто. Вона дуже акуратна була дівчинка. Знаєш, із тих, хто завжди прибирає за собою – і не любить мати боргів. Я думаю, вона закриває свої земні рахунки. Виконує зобов'язання, що колись на себе взяла. Очевидно, без цього вона не може піти. Я маю на увазі, зовсім піти. Розумієш?

– Угу… Схоже, це не тільки з нею так.

– Ага, мені теж ці гробки тридцять третього з голови не йдуть…

– Дорога через братську могилу, м-да…

– Ну, таких братських могил по цій стороні Збруча – в кожному селі… Тільки що не через кожну машини їздять, слава Богу.

– З черепом кислотна історія.

– Знаєш, що я подумала, коли вона розказувала? Череповище – це ж Голгота по-староєврейському!

– Лялюсь. Мій Лялюсь.

– Що?

– Нічого. Слухай, іди до мене за секретарку, га?

– І будемо вдвох скуповувати в нащадків «воїнов-освободітєлєй» трофейні годинники, а потім перепродувати їх новим мародерам?

– Ні, відповідь неправильна. Спробуй ще раз.

– Вибач. Не ображайся, Адю. Але ж бачиш, воно так і виходить…

– Знаєш, що я справді хотів би мати? – Каже Адріян. – Яку крамничку? – він не дивиться на Дарину, дивиться перед себе на дорогу. – Не салон – салон погане слово, гламурне, для нових малоруських… Крамничку. Щоб там були постійно виставлені на продаж речі, яких більше не виробляють. Гарні, потрібні речі, – від швейної машинки «Зінґер» до затискача для самокруток. Розумні вжиткові речі, які знадобились би й сьогодні. Речі, призначені на довге служіння, але витіснені масовим серійним виробництвом. Ти ж погодишся зі мною, що купа жінок радо шили б самі і собі, й дітям, замість ходити в «мейд ін Чайна»? А скільки народу курило б щирий тютюн, а не оце ліцензійне сміття! – він киває на пачку «Davidoff», що лежить біля важеля коробки передач. – Ну, от… В такому, значить, дусі. І поруч, за стіною – щоб ремонтні майстерні. Типу як ті на Хрещатику, в дворі біля Макдональдса, де ми тобі восени застібку на кольє направляли. Хороші, чесні ремісничі майстерні. І там би сиділи серйозні дядьки, які всі ті речі повертали б до життя. Щоб люди їх купували не для понтів, а для себе. І користувалися б ними й далі.

– Магазин «Утопія», ні?

– Хай і утопія. Хай мрія. Називай як хочеш.

– І хатній ткацький станок постав там, будь ласка. Це вже особисто для мене. Завжди хотіла мати сукню зі справжнього домотканого полотна.

– Нема питань. Уже замовляю.

– Класна гра.

– Це не гра. Ти ж сама сказала – утопія. Так краще.

– Я думаю, ти швидко набрав би клієнтуру.

– Я теж так думаю.

– І знайшов би послідовників. І може, навіть заснував би мережу. Як ті швейцарці, що «Freitag», тільки в тебе гоноровіше задумано.

– А бачиш.

– А потім якось уночі приїхали б пацани на джипах і спалили б твою утопію к їдрьонє фєнє, разом з усіма чудесами. Як тільки в них упали б продажі їхньої «чайни».

– А може б, і не спалили. Поки не спробуєш, то й не дізнаєшся, адже так?

– Але це дуже гарно, Адюсь. Справді.

– Тобі подобається?

– Так. І знаєш, кому б ще сподобалося? Владі. Страшенно б сподобалося. Це в її стилі. Вона з Швейцарії й мені торбу від «Freitag» у подарунок привезла, оту чорну, велику…

– Це ті, що їх з авточохлів шиють?

– Еге, вони. Владка тішилась ними так, ніби сама придумала, – не стільки дизайном, скільки ідеєю. Реабілітацією, як ти кажеш, чесного ремесла… Вона й себе ремісницею вважала. Так і говорила, в пресі навіть… Ох, Адю, як шкода, що ти її не знав!

– Шкода, що не можна знати всіх гарних людей, яких уже немає.

– Ви з нею в чомусь дуже подібні. Дуже. Якийсь у вас обох той самий душевний вітамін у надлишку, якого мені в житті хронічно бракує…

– Бачу, ти таки зголодніла. Вже під'їжджаємо, ще трошки – і буде гарна корчма. В ліску, під соснами.

– Ох, киць, я серйозно кажу! Може, неоковирно висловлююсь, вибач, але це тільки тому, що забагато нараз усього навалилося…

– А ти не метушись. Ти ж весь час вібруєш, як у розетку встромлена. Од кожної машини на дорозі смикаєшся. Не треба, маля.

– Адю. Послухай. Я одну річ собі думаю. Погану річ, страшну дуже. Весь час думаю, відколи та баба про могильник сказала. Навіть тобі озвучити боюся.

– А ти не бійся.

– Це про Ніну Устимівну. Про її батьків, точніше. Про Владиних діда й бабу.

– А вони тут до чого?

– Зараз скажу. Слухай. Влада підозрювала, що вони в тридцять третьому «на голоді» працювали. Розкуркулювали, виходить, десь тут на Київщині. Звідти й Владиного діда кар'єра пішла, то вже потім, як голод почавсь, їх до міста перекинули. Вдома про це не говорилося, звичайно, але вона щось таке колись підслухала. Та й по біографії так лягало… Казала, що бабушка її, коли вже персональною пенсіонеркою дітлахів у дворі шугала, щоб яблук не рвали, то, як дуже вже лютилась, «куркуляками» їх обзивала. Найгрізніша лайка була в неї.

– «Двоєдушні ви всі і злі, тричі прокляті куркулі!» – патетично декламує Адріян.

– О Господи, а це ще звідки?

– З української радянської поезії, вєстімо. Зі школи застрягло, не пам'ятаю, чиє. А вас що, не вчили такого?

– О Боже, Адю, ти що, не розумієш, про що я?! Він накриває її руку своєю.

– Все я розумію, Лялюсь. Не думай про це. Не треба.

– Але ж так нечесно! – майже вистогнує Дарина. – Чому вона мусила… Чому треба було, щоб саме вона… Щоб це їй припало, на цьому самому місці… Адю, вона була така світла людина, якби ти тільки знав! Одна з найкращих людей, яких я в житті зустрічала…

– А то вже не нашого ума діло, Дарусь, – каже він, умикаючи правий поворот, і вона відрухово озирається назад: дорога вільна. «Фольксваґен-Ґольф» звертає з траси і, шумно розбризкуючи з-під коліс жорству, під'їздить до придорожнього ресторанчика.

– Ти ж сама сказала – Голгота, каже Адріан, виймаючи ключ, і в запалій, як цілющий компрес на розпалену голову, тиші вони продовжують сидіти: голова жінки на плечі чоловіка, він торкається губами її волосся. – А Голгота, – мовить ледь чутно, – це, між іншим, і є – смерть за чужі гріхи. Теж, між іншим, спосіб прибирати, щоб чисто було… Хтось це мусить робити, коли гріхів назбирується забагато. Такий-от спосіб очищення системи, за законом великих чисел: багато-багато маленьких Голгот…

Він цілує її за вухом і випростується.

А взагалі, я тобі от що скажу, Лялюсь. Думай простіше: їхала жінка в глибокій депресії, світ за очі по пустій дорозі, щоб тільки десь їхати… Реакції притуплені, дорога мокра, дощ, якась тварючка вискочила на дорогу, пес, наприклад, абощо… Загальмувала на великій швидкості, машину повело, мабуть же, й слизько було, – от і все… Місток, кювет. Кінець фільму.

Вона й собі випростується, не зводячи з нього по-дитячому неймовірних, розширених очей:

– Ти справді так думаєш?

– Ні, – каже він. – Але це не має жодного значення – ні що я думаю, ні що ти. А чи будь-хто інший. У межах системи твердження не верифікується. Є така теорема Гьоделя… А тепер ходімо щось з'їмо. Поки ми ще в межах системи, принаймні це ми точно робити мусимо.

Нарешті вона усміхається – вперше після того нападу істеричного реготу йому вдалось її усміхнути.

І тільки вже на доріжці від парковки до ґанку він помічає в неї в руках білого пластикового пакета, з якого випирає ребрами завинений у кілька газетяних шарів полотняний прямокутник.

– Ні, – хитає вона головою, перехопивши його погляд, і всміхається цим разом трохи винувато: – Кажи що хочеш, але в машині я її більше не залишу.

ЗАЛ VIII. КРОВ У КИЄВІ

Ах ти Господи, а в світі-то весна, виявляється!..

Сонце вдаряє звідусюди, мов оркестр, який тільки й чекав знадвору на мою появу з архіву СБУ, щоб ушкварити туш, – з усіх шпарин, із просвітів між будинками, з калюж на асфальті сліпить вологе, з легким домішком синьки сяйво, і асфальт вилискує вздовж Золотоворітської, як спина свіжоскупаного тюленя: за той час, що тривала моя аудієнція в Павла Івановича Бухалова, в світі пройшов дощ!.. Із мокрих стовбурів, як із тіл щасливих коханців, стікає піт, із ринви дзюрить цілий ручай, у перехожих – останнім часом усе більше пригнічено-похмурих, ніби в міру наближення до виборів на місто насувається циклон спертого повітря, – фізіономії поробилися дурнувато-радісні, як у тих чорношкірих місіонерів, котрі викрикують по дворах російською мовою з американським акцентом новину про Христа, не підозрюючи, що спізнилися до нас із нею століть так на дванадцять, і молоденька травичка яскріє на газоні так живлющо, що хочеться стати кроликом і пострибати пастись, і бруньки враз перетворилися на вже видиме ряботиння, на той прозорий золотавий димок, що оповиває дерева таким ніжним світінням, як пух на голівці немовляти… Є, є-таки в житті й світлі сторони – приміром, Київ у квітні після грози! І як це мені зсередини не чути було, коли вона вперіщила? І неслабо ж, видно, вперіщила, раз круг калюж досі піна біліє… Нічогісінько не було чути – повна звукоізоляція, як у темниці.

А там і справді темниця, в цьому їхньому архіві. Штучне освітлення, вічний смерк. Наче з бомбосховища вийшла на волю.

Два типи, явно з цього-таки будинку, що перекурюють на хіднику, дружно проводжають мене поглядами. А може, й не з цього, тут же ще банк якийсь поруч. А в банківських працівників такі самі очі, як у працівників спецслужб. І манера триматися теж та сама: фальшива привітність і холодна зачаєність. Всі вони так на мене дивилися, хто трапився нам назустріч, поки Павло Іванович супроводив мене до виходу: коридором, сходами, знов коридором, знов сходами, аж до самого турнікета. Віддайте, будь ласка, перепустку. Ну так, а то я ще, чого доброго, зажилила б її собі, і що тоді?.. Підпис працівниці бюро перепусток СБУ став би надбанням іноземних розвідок?

Є речі, які не міняються. Міняються імена держав, пам'ятники, мова, гроші, однострої, військові команди, навіть способи воювати… А от спецслужби не міняються, вони завжди однакові. Завжди і всюди, в усіх країнах. Із числа поліцаїв, засуджених в СРСР після війни, кожен шостий був до війни співробітником НКВД. Якби, якимсь дивом, в СРСР тоді вступила не німецька, а американська армія, вони так само пішли б на службу американській демократії – і американська демократія їх би так само радо прийняла. Тому що є речі, які не міняються.

Так, а тепер можна, нарешті, й собі закурити. Вдихнути, що називається, життя на повні груди. Перевести дух.

Ніякого диктофона, попросив Павло Іванович, ніяких записів. І не посилатись на нього, ні в якому разі. Так його вчили, ще в школі КҐБ, а спецслужби не міняються. І байдуже, що глузду в такій забороні жодного, – хіба створити мені додаткові труднощі. Тепер мушу десь сісти – тут за рогом на Рейтарській є одна така притульна кав'яренька, – й записати, поки не забула, найголовніше з того, що він мені люб'язно сповістив. Хоча штука в тому, що якраз найголовнішого, того, що мені пече найдужче і в чому я й сподівалася на його поміч, Павло Іванович мені сповістити не може, бо він і сам не знає, що охороняє. І ніхто з них, хто працює в цьому будинку, не знає, – і, схоже, ніколи вже й не дізнається.

Ніхто ніколи не дізнається, що було вивезено з українських архівів до Москви в 1990-му, а що спалено вже після проголошення незалежности – в ті осінні дні 1991-го, коли ми, молоді-дурні, радісно марширували по Володимирській перед більше-нестрашною темно-сірою озією й скандували: «Ганьба!». А всередині, в дворі люди тимчасом займалися ділом: палили «вєщдокі», зачищали сліди. Впродовж вересня-жовтня, сказав Павло Іванович. Мій люб'язний Павло Іванович. Старий друг родини. Він же, голубчик, і палив.

Який це скалозуб колись був ляпнув, що «рукописи не горять»? А інші підхопили й досі лящать навзаводи, – мов умисно на те, щоб прикрити роботу палійських бригад…

Ноги самі несуть мене в бік Софії. Що ж, пройдусь, зроблю гак – якраз на одну цигарку, а потім вернуся на Рейтарську по Стрілецькій, з другого боку. Заодно подивлюся, чи коло Митрополичих палат бузок не зацвів…

Ні, що архіви нищились – це я знала давно, ще від Артема. Але я не уявляла собі масштабу руїни. І тому всі ці роки, аж до сьогодні, в мені жила – ах, жила, жила, куди ж без неї! – заспокійлива тверда віра в те, що десь у кутих сейфах на Володимирській зберігається першоджерело тих чотирьох пухлих папок із поворозочками, котрі лежать у мами на антресолях, – як секретний протокол до пакту Молотова-Ріббентропа… І колись усе те ще «випливе», як каже мій Павло Іванович, усе вийде на яв – буря в урядових кабінетах, злодійський «ремонт» щойновідкритого Палацу «Україна», самогубство головного архітектора і, серед того всього, – доля одного рядового бійця убитого проекту: інженера А. Гощинського.

Я справді в це вірила – що воно все «десь там є», лежить у безпеці, запечатане, і чекає тільки на добровольця, щоб одного дня прийшов і розкопав. Байдуже, коли, хай би й через двадцять років. Чи тридцять, чи п'ятдесят. Я знала, що сама таким добровольцем стати не зможу – мені було б надто боляче те все читати. Надто тяжко перевертати наново ще раз початки свого життя – як лопатою мокру глину… Не хочу, ні. Видно, на такі розкопки потрібна історична передишка, той-таки перекур, – перевести дух, зробити гак в одне покоління. Діти на те не надаються, а от внуки в акурат, два покоління – саме та дистанція: систола-діастола, ритмічний віддих, пульс прогресу… Щоб продовжувати жити, досить знати, що все воно в принципі «десь є», лежить-чекає своєї черги. Так нас учили, вся європейська культура на тому стоїть – на твердій вірі, що нема таких секретів, які рано чи пізно не вийшли б на яв. Хто це сказав, Христос? Ні, здається, Паскаль… Наївний. Але ця віра плекалась віками, обростала своєю міфологією: Івікові журавлі, рукописи не горять. Онтологічна віра в принципову пізнаваність усіх людських діянь. В те, що, як вчать тепер на журфаці, «все можна знайти в інтернеті».

Так, ніби й не було на світі спаленої Александрійської бібліотеки. Ані справи Погружальського – коли згорів цілий історичний відділ Публічки, понад шістсот тисяч одиниць зберігання, з архівом Центральної Ради включно. То було влітку 1964-го, мама була вже вагітна мною і майже місяць, їдучи до себе в Лавру на роботу, на під'їзді до університету злізала з тролейбуса й пересідала на метро: від завислого на поверхні смороду пожарища в неї починалась блювота. Артем казав, там були й стародруки, й літописи – ціле наше середньовіччя пішло з димом, майже вся домосковська доба. Палія гучно судили, а потім відправили на роботу в Державний архів Молдавії: війна тривала. А ми себе потішали тим, що «рукописи не горять».

Горять, іще й як горять. І відновленню не підлягають.

Вся наша культура стоїть на хибних засадах. Вся історія, якої нас учать, складається з лементу – дедалі оглушливішого, і вже з трудом розрізняльного – навзаєм себе перекрикуючих голосів: Я є! Є! Є!.. Я – такий-то, зробив те-то, – і так до нескінечности… Але всі ці голоси насправді лунають на тлі вигорілих пустот – на тлі мовчання тих, кого позбавили змоги крикнути «Я є!»: закляпили рота, перерізали горло, спалили рукопис… Ми не вміємо чути їхнього мовчання, живемо так, ніби їх просто не було. А вони були. І наші життя зліплені і з їхнього мовчання також.

Прощай, тату. Вибач, тату.

Гурт п'яничок із пивом біля кіоска, запарковані просто на хіднику іномарки… Звертаю в Георгіївський провулок, де брама Заборовського, – там завжди безлюдно.

Восени 1991-го вони палили свіжак – недавні справи, сказав Павло Іванович, 1970-80-х років. Так що по цьому періоду небагато збереглося. Він ніби випередив моє невисловлене питання – хоч я прийшла до нього зовсім не з ним, і сама й не наважилась би розтулити на цю тему рота: все-таки до Павла Івановича мене привела не моя, а Адьчина рідня. І про фільм я йому пояснила, і запропонувала бути моїм консультантом. Подяки в титрах, всі діла. Винагорода скромна, зате оплата погодинна – просто тобі як у Голлівуді, ага. Я вже зареєструвала приватне підприємство «VMOD-фільм» (В-М-О-Д, це Влада-Матусевич-Олена-Довган, але того ніхто не потребує знати) – і розіслала в десяток фундацій подання на фінансову підтримку: всі папери я принесла з собою й готова була йому показати. Збираю робочу групу, ага. З нього й почала (цього він теж не потребує знати). І все намарно: Адьчин запит жодних результатів не дав, сказав Павло Іванович. Немає, нічого в них немає, в їхньому архіві. Самі чисті руки зосталися. Ну, й гарячі серця, відповідно, – привіт од таваріща Дзержинского.

Навіть повного реєстру одиниць зберігання немає. І як же його тепер скласти – зважаючи на те, що «чорна» торгівля архівними документами була в 1990-ті для есбеушників чи не головним бізнесом? Винести можна було практично будь-що. І досі це не складно, скромно уточнив Павло Іванович. Угу, я в курсі (сама дещо з наших архівів виносила, і чому в есбеушному мало би бути інакше?). І, зрозуміло, були зацікавлені отримати на руки деякі документи. А, ну так, зрозуміло. І готові були платити. Угу, зрозуміло, чого ж. Я лиш кивала з розумним обличчям. Моя багаторічна віра в те, що коли-небудь усе вийде на яв і правда Толі Гощинського не зникне з людської пам'яти разом зі мною, розвалювалась під його словами безгучно, як Нью-Йоркські Вежі на телеекрані з вимкненим звуком. Немає, нічого немає. Можна буде заспокоїти Адьку: ніякої люстрації в цій країні не буде – нема вже чого люструвати. Зате нове приміщення збудували, молодці. Прекрасне приміщення, з хай-тековими сховищами, де кондиціонери, і реґулятори вологости повітря, і всякі такі інші примочки. Для архівів, котрих, по суті, немає. Для чорного ящика, в якому зосталось не-знати-що. Невиметені ошурки, мішки з арештів 1930-х, так за сімдесят років і не розв'язані. Сімдесят років просиділи на мішках із краденим, молодці. Що ж, тепер, коли живих свідків не лишилося, можна й розв'язувати – потрошку, нікуди вже не поспішаючи. Всім їм, хто працює в цьому будинку, до пенсії стане чим зайнятися, і наступникам їхнім теж. Як же вони, бідачки, мусили увихатися тоді восени 1991-го, щоб вибрати з того бедламу, що саме їм належало притьмом спалити!