Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 44 страниц)

Влада, звідки вона це знала? І цей ракурс, цю точку погляду з-під стелі?.. У неї була така картина, в «Секретах», називалася «Після вибуху»: погляд згори, в центрі – розхлюпаний світляний круг, як розкручена дзиґою багатоярусна люстра, мультиплікаційно розтріскана, так, як кола розходяться по воді, – Влада вічно боролася зі статикою, казала, що малярство старих майстрів уже містить у собі й анімацію, й кінематограф, і порівняно з ними в нас тільки побільшало техніки, зате поменшало уяви: ми розледащіли й забули, що самими лиш малярськими засобами можна віддати геть-чисто все, геть і звук, як віддав же був Пікассо в «Ґерніці» звук бомбьожки через померкле світло й розгойдані лампочки, – і Владі також дещо вдалося: її вогняний диск, наче злетіле з колісниці жахливого Бога Реклами багатоярусне колесо електричного сяйва, обертався з шаленою, злиплою в очу швидкістю, – а під ним, по гниличної барви полю, сипало з невидимої стелі, звідки дивився глядач, рясним чорноприслим конфеті людських фігурок, як рештками розбитого війська, – кожна з фірмовим пакетиком у руках, пакетики були зменшеними фотографіями, наклеєними на полотно, – Hugo Boss, MaxMara, Steilmann, Brioni, розсипна виставка торговельних брендів, критики злостиво коментували, що Матусевич написала «вибух у Метрограді» й мала б зажадати від усіх тих фірм гонорар за рекламу, але насправді вона написала війну – ту, котру ми щодень програвали, самі того не тямлячи, женучись на безбач по рудому гниличному полю, – а потім виявлялося, що то біжать уже тільки наші тіла. Що ми біжимо вже в потойбіччі. Десь по дорозі ми підірвалися на цьому полі, ми не знали, що воно заміноване, нам ніхто не сказав, – і ми бігли далі, засапано хекаючи, притискаючи до грудей наші бренди, наші квартири, наші мобілки й автомобілі, – і далі мали себе за живих, бо ніхто не сказав нам, що ми вже вмерли.

«Дуже багато смертей», – сказала їй Влада вві сні, з'явившись уже з тамтого боку, – і справді, ніби віко вибили в казковій бочці, і леґіон смертей вирвався на волю. Щось сталося зі смертю на рубежі століть, у ній зайшла переміна, довший час ніким не завважувана: як нова нота в оркестрі, що попервах сприймається за випадковий фальшивий звук, а далі, наростаючи, підкоряє собі цілу симфонію, ширилась і утверджувалась нова форма смерти – безпричинна. Доти заведено було вважати, що люди мруть від хвороб, від старости, від нещасного випадку, від чиєїсь руки, – що в такому поважному ділі, як уривання життя, конче присутня причина, і смерть поводилась досить чемно, аби щоразу віднаходити собі якісь претексти. А на рубежі століть вона раптом забила на будь-які правила, ніби з'їхала з глузду, – і поруч зі старими, все ще зрозумілими смертями дедалі зухваліше паношилася ця нова – божевільна смерть.

Молоді хлопці вмирали вві сні від зупинки серця, яке доти ніколи їм не боліло; молоді жінки безгучно тонули в малогабаритних ваннах, вкриті невичахлою піною; хтось, спіткнувшись, падав на вулиці – і вже не підводився. Ніби досить стало одного випадкового подмуху, одного легенького, необережного щутка пальцем, – і кілька жвавих, заклопотаних фігурок із пакетиками в руках завалювались із фантомною легкістю, як у комп'ютерній грі. Якось непомітно люди перестали вражатися на звістку, що однокласника, якого не стрічав кілька років, уже нема серед живих, що колеґа, якому зібрався нарешті повернути борг, уже давно на цвинтарі, – «О чорт, – подосадував раз Юрко, почувши, що його знайомий загинув, – а він же мені обіцяв репетитора для малої!». Смерть перестала бути подією – на неї реаґували так само, як коли б небіжчик виїхав за кордон на пеемже, і акуратно стирали з електронних записників уже-нечинні адреси: смерть більше не потребувала пояснень. Просто, в людях якось разом ослабла загальна прив'язка до життя, – ніби прогнили ниточки, що леда-хвилю могли перетертися. Ніби в усіх тих юрбах, які текли по вулицях, заповняли офіси й кав'ярні, супермаркети й стадіони, метро й аеропорти, вже не зосталося, в усіх сукупно, загальної суми життя, при якій на те, аби вирвати з нього фізично здорову людину, потрібне зусилля. Зусилля потрібні були радше на те, щоб утриматися при життю. А вже лишатися живим – таке й справді виходило одиницям.

Ви ні до чого нас не підготували! – хоче крикнути Дарина матері. Ви, рабське покоління, покірні дейдрімери з розплющеними очима, – що ви нам дали?.. На чорта він здався, увесь ваш досвід виживання, ваша ціложиттєва боротьба по чергах за кусень м'яса, за імпортні чоботи та малометражну з окремою від дітей спальнею, якщо єдине, чим ви зуміли нас озброїти, – це вірою в те, ніби ту сторінку перегорнуто, – затоптали, забули, і тепер буде вашим дітям щастя, бо ми собі можемо заробляти де хочемо й скільки схочемо, та ще й ніхто не візьме нас на облік у КҐБ за те, що говоримо українською? Більшого щастя понад те ви собі уявити не могли – і покірно закопали за нього своїх мертвих без всякої гідности, хіба що нишком поплакавши за ними в куточку, і навіть не навчили нас ними пишатися, – ви мовчки погодились визнати те, чого від вас, власне, й вимагалося, – що вони програли, тому що загинули, а виграли ті, хто лишився живий, з квартирами, дачами й Сочами, – по-нашому, успішний, це від вас ми успадкували цей вірус – зневагу до тих, хто опинивсь на узбіччі!.. Нічого, крім цього, ви не зуміли нам дати, нічогісінько, крім гордости за власний банківський рахунок і власну мордяку в телевізорі, – ви пустили нас у життя легкими, як порхавки, і ми почорніли й полопались, як тільки пішов на спад запас молодечих сил, – ви зарядили нас пустотою, а тепер ми заряджаємо нею наступне покоління.

Все це можна було б викрикнути сліпо, з натхненням ненависти, що прорвавшись чвиркає на кілька метрів, як роками набухаючий гнійник: ви, ви в усьому винуваті! – і яка ж це була би полегкість, знайти нарешті інстанцію, якій можна виставити рахунок! Але Дарина мовчить. Вона не годна випорснути на цю ковзку поверхню й помчати по ній із забиваючою дух легкістю серфінгіста, – Боже мій, скільки разів вона ставала свідком таких сцен між матерями й доньками, які страшні речі звіряла їй та сама Ірка Мочернюк, котра завжди казала про свою матір, що та каструвала батька, а матері, на пікові власних подружніх проблем, кричала, що все їхнє покоління треба було стерилізувати, як у Китаї, щоб вони ніколи не мали дітей, і Ірчина мати дзвонила Дарині й плакала по телефону, це оповідаючи, і просила повпливати на Ірочку, наче Дарочка з Ірочкою й далі ходили до одного класу й сиділи за одною партою, – але сама Дарина рішуче не годна щось такого проштовхнути крізь горло: не протискується. На відміну від своїх товаришок, вона більше не почуває за собою того права судити, яке почувала в дев'ятнадцять. І не тому, що звідтоді минуло двадцять років, – між батьками й дітьми нема терміну давности. А тому, що в її випадку, і вона ясно це тямить, такий суд був би несправедливим: її батьки все-таки дещо їй дали.

Їй пощастило – вона «сумасшедшая», і це в неї спадкове.

До вчорашнього дня вона й не підозрювала, наскільки, виявляється, сильний у ній інстинкт відпірности на зло – сильніший за всі бажання й потяги, за всі можливі спокуси. І що він не був би таким, якби її батько через нього не вмер. А мати його вибору не підтримала.

Неймовірно, але так воно й є.

Якусь, уже відсторонену, як до чужих, повагу викликає в ній тепер ця пара – Оля й Толя. Отолля. Стерта, розбита, знищена, – як казковий палац у ніжних горлично-сірих переливах інтер'єру, в візерунчастих тінях: паркет, світильники… Все зникло, нічого не лишилося – нічого такого, що можна помацати, показати по телевізору, нічого, чому можна скласти ціну в твердій валюті. Абсолютно незрозуміло, яким чином ця сила змогла перейти до неї. Вони навіть нічого такого їй у дитинстві прямо не казали, її батьки, – не наставляли, не напучували, як і її ровесникам батьки нечасто зважувалися зрадити щось поза рамками загальноприйнятного модусу вівенді (Ірці тільки в 1990-му розповіли, що її дід насправді загинув не на фронті, а в ГУЛАГу, а Влада згадувала не без іронії, як їй десь у восьмому класі Матусевич-старший нищечком шепнув, що він взагалі-то за соціалізм, але без Росії, тільки щоб вона ніде про це нікому нічичирк: за таке вже можна було й на зону загриміти, люди й за менше по сім років діставали!). Її, Даринині, батьки теж не були жодними дисидентами, і ні в яких підручниках ніколи про них не напишуть. Їм усього тільки стало сили чинити так, як вони вважали за правильне, – і сповна прийняти за те все, що в тій країні належалося прийняти, до смерти включно.

І якимось чином (яким?!) тої їхньої сили – тої, що здавалась такою марно розтраченою, бо ні на що видиме не перекладалася, – виявилось достатньо, щоб забезпечити їхній дитині запас міцности. Щоб в іншу добу, в іншій країні, напханій смертями, як бочка оселедцями, вона змогла лишитись живою.

Тому що це правда – вона жива, і цього в неї не однімуть.

Як там стариган Ніцше казав – все, що не вбиває, робить нас сильнішими? Та ні, мабуть-таки, не все. Але часом те, що нас убиває, робить сильнішими наших дітей.

От тільки своїх дітей їй ніколи не хотілося мати…

І тут вона раптом згадує – мало не ляскає себе по лобі, за перейнятою від Адьки звичкою, – перебиваючи плин маминого потішального монолога (якого й так – не слухала, відімкнулась: все про те, що «тепер» – не те, що «тоді», і що якось воно буде, бо ще ніколи не було так, щоб ніяк не було…), – згадує, з чиїх уст її недавно, цієї-таки осени вдряпнуло було оте недоречно-офіціозне «Анатоліївна», – аж чудно, як вона могла забути в мами спитати, геть викреслити матір із тої історії з есбеушним архівом, куди Адька ще кілька разів тицявся, і все намарно: справу тети Гелі все ніяк не могли знайти, а тепер уже що ж, тепер уже не варто й рипатися, раз кіна не буде? – чітко, боляче згадує, як із минулого життя, залитий вересневим сонцем ріг Золотоворітської й Рейтарської, їхній з Адькою перший наліт на ново-збудований архів СБУ, свою тодішню націленість на пошук, – і вражається з того, яка ж вона ще недавно була щаслива – і скільки в тій щасливій цілеспрямованості висипалося їй з поля зору непомічених подробиць, як камінців із-під копит розігнаній учвал іподромній конячці, аж ось він, камінець, – застряг у щілині розтріслого копита, не спинили б конячку – либонь, так і не згадала б…

– Мамо, вибач, я тебе переб'ю, – Ольга Федорівна послушно вмовкає. – Я в тебе все забуваю одну річ спитати. Тобі щось говорить таке ім'я – Бухалов?

У трубці й далі тихо.

– Мам? Альо, ти мене чуєш? Роз'єднали, чи що?

– Бу-уха-лов? – нарешті відгукується мама – дуже здивованим, молодим альтом: тим, що колись належав брюнетці в жовтогарячому платті. – Так звали нашого куратора. А ти звідки його знаєш?

– Якого куратора? – Дарині здається, що вона недочула: хіба в материні часи існувала така професія – куратор? Коли ні незалежних мистецьких виставок не було, ні ґалерейного руху, нічогісінько ж?..

– Від КҐБ, якого ж іще. Кожен радянський заклад мав у КҐБ свого куратора, така спеціальна посада в них була.

– А-а.

Що ж, де в чому часи таки змінилися, – раз змінилося значення слів.

– Бухалов, чи ти ба, – бурмоче мама. – Як же його звали, пожди-но, зараз згадаю…

– Не Павло Іванович?

– Точно! Павло Іванович, Пашенька наш. Він молодий був, молодший за мене, йому тоді, мабуть, ще й тридцяти не було, десь він уже після війни народився… Красавчик такий був!.. – у голосі мами проступає відсвіженим теж явно тодішній терпкий осуд, наче для гебіста бути «красавчиком» – то додаткова обтяжлива обставина: – Чорнявий, і очиська, як маслини… Йому б не в КҐБ, а в кіно зніматися, на Омара Шарифа був схожий… А ти звідки його знаєш?..

– В архіві есбеушному зустріла, по справі Адріянової бабусі. Очиська в нього й досі такі – як у арабського огиря. Він тобі привіт передавав.

– Дивись-но ти, не забув! – знов терпко дивується Ольга Федорівна. – То він тепер в архіві? Людей більше не пасе? – Вона вже оговталася, все одно що поправила обіруч, підпушивши пальцями, своє все ще пишне волосся, – є в неї такий жест, і Дарина його зараз мов навіч бачить: – Він зі мною все був співбесіди проводив, ще перед тим, як батька на психіатричну експертизу забрали, – щоб я, мовляв, на батька вплинула… Вчепився, як чорт в грішну душу. Колектив у музеї невеличкий, яка там у куратора могла бути робота, – ну, то він на мені й старався, заробляв свою зірочку… Раз я була визвірилась, бо вже сил неставало, – чого, кажу, ходите, чого мене мучите, мало що чоловіка зацькували, так ще й через вас мене начальство поїдом їсть, – а мені тоді директриса наша, ми її між собою Ельзою Кох звали, таке веселе життя була влаштувала, як у концтаборі: на десять хвилин, було, вискочиш із приміщення, біляшів на розі купити, – вже пиши пояснювальну! І так на кожному кроці. Просто виживала мене, щоб я не витримала й звільнилася, – злякалась, видно, чорної овечки в стаді… То він тоді ніби якось засоромився. Клявся, що дуже високої про мене думки і що дуже добрий рапорт про мене написав. Може, й не брехав, бо директриса десь після того вгамувалася, дала мені спокій… А він потім десь зник – перевели його кудись, уже, казали, інший був у нашого музею куратор, то той мене вже не чіпав, я його й не бачила… Думаю, що чимось проштрафився наш Пашенька, бо таки якийсь невеселий він ходив наостанці. Сказав мені, що хотів би, щоб його жінка так його захищала, як я Толю, – в маминому голосі, теж немов підпушеному зсередини, виразно чути нотки гордощів: може, думає Дарина, це й була їй найбільша підтримка за весь той час, коли вона лишилася сама?.. Ось такий-от, від Павла Івановича Бухалова поданий знак, що вона теж усе робить правильно?

– А чого ж їм від тебе було треба? Хіба батькові шили політику?

– Або їх розбереш, Дарусенько? Всюди влізти їм треба було, і все опоганити. Допитувався, чи «у вашего мужа склочний характер», – видно, матеріал збирав для психіатрів, це до мене вже аж потім дійшло… І щоб я батька вмовила забрати назад усі заяви – «разве ви нє хатітє жить спокойно»? Я сказала – вже ж що хочу, але ж я хочу ще й поважати свого чоловіка, і мій чоловік ніколи не погодиться на таке мерзенство – оклепати невинного, та ще й посмертно… То він так дивно на мене глипнув – «вот ви какая!..». Мені взагалі здається, – мама трошки бентежиться, – що я йому подобалась…

– Ов, а це вже порушення статуту! Доблесним радянським чекістам сантименти до підопічних заборонялися, спеціальні інструкції на цю тему були, я читала…

«Матінка ваша – ще жива? – Дякую, а ваша?» Дарина відчуває, що червоніє від цієї згадки: як вона тоді парскнула, форкнула, ніжкою тупнула, як коза-дереза, – аж вони, бач, мало що не родичі з Павлом Івановичем! Десь у тому самому архіві, де поховано справу Олени Довганівни, лежать і рапорти Павла Івановича на Гощинську Ольгу Федорівну, 1939 р. народження, українку, безпартійну, заміжню, чоловік – ні, це вже неактуально, цю графу краще пропустити.

«Дуже приємно, що в неї виросла така відома дочка», – з наголосом на першому складі. А могла б і не вирости? Відставний терорист, волоокий Павло Іванович Бухалов з опасистим задом і печінковими заїдами, люблячий тато студентки-консерваторки, тридцять років тому, коли ще не мав тих заїд і робив кар'єру на так званій оперативній роботі, написав на її матір «добрий рапорт». Чи слід розуміти так, що якби він написав поганий, маму теж, як і батька, вигнали б з роботи, а то, чого доброго, й посадили б? І що було б тоді з нею, Дариною? Фіґ зна, ну нічого хорошого, це напевно, – діти політв'язнів і до освіти-то доступ тільки вже аж після розвалу Совка отримали… Швидше всього, загриміла б у який-небудь інтернат, страшне діло. Чи тьотя Люся не дала б їй пропасти, забрала б до себе на Полтавщину? Але і в цьому випадку її шанси вирости «відомою» були б нульові, він, мабуть, тому так і сказав. Недовго їй, правда, лишатись «відомою», і взагалі неясно, що робити з собою далі, – ну, та це вже не Павла Івановича вина…

І враз на неї наринає те саме, схоже на вестибулярне, коротке замикання-запаморочення, що було з нею вже раз навесні, того дня, коли вона допізна затрималась на студії, переглядаючи інтерв'ю з Владою, а Адріян дзвонив розповісти їй про свій сон: на якусь частку секунди – довше це не може тривати, довше цього не витримати живій людині, – її виносить нагору стрімголов-розігнаним-ліфтом-чи-велетенським-оглядовим-колесом – не понад простір, як на Владиній картині, а понад час: понад вчорашній кабінет із жестикулюючою в ньому шефовою фігуркою, і відбитий від нього, прямою перспективою вглиб, інший, 1987-го року кабінет за дерматиновими дверми, понад мокрі бліки голландських черепичних дахів крізь готельне вікно, і далі, крізь анфіладу залів прямої перспективи, де кухня зразка сімдесятих кипить спузирілою білизняними горбами виваркою на плиті, і калюжа від сніговичка розтікається по брунатно фарбованій дощаній підлозі, і на сходовому майданчику стоїть її молодий батько з задертою головою, – ракурсом згори, з пташиного польоту, на якийсь прослизаючий хвостик миті вона бачить, як усе те разом пульсує, приведене в рух, мов скреслі тороси серед світового океану, увімкнене в якесь велетенське, неосяжне поле струму, і як крізь нього течуть, прошиваючи її життя, тонкі, мерехкі й незліченні, аж в очу рябить, ниточки – поза межі її життя, поза обрій видимого, складаючись в осмислений, ні, мислячий, живий візерунок, Довганівна – Адріян – Бухалов – мама – вона – Влада – Р. – шеф – капітан – батько – ще, ще мить, од самого наближення до якої поймає млістю, і, здається, ось зараз усі вони, живі й мертві, зсунувши часи докупи, як стільці при одному столі, займуть свої місця на увімкненій мапі зоряного неба, і все стане ясно, – що, все? – а нічого, мить пройшла, цілісна панорама, так і не склавшись, розпалася на друзки, на пласкі шкельця спогадів, з яких уже жодної Вавилонської вежі не збудуєш, і Дарина сидить на розкиданій, зім'ятій постелі, кліпаючи очима на під'яскравлену сонцем до яєшно-жовтого кольору портьєру з тінню віконної перекладини – наче з вигнутим крізь лупу хрестом… Ниточки, тільки й перевертає навздогін думка, мов язик нерозгризну клейку цукерку. Ниточки, ниточки. Мама – вона – Бухалов. Ні, не так: Довганівна – вона – Адька – Бухалов. Ні, вже не відновити, вже погасло. Знову, як і тоді навесні, – зблиснуло й погасло.

Але одну річ вона з цього зблиску зафіксувала: позицію-над – у стосунку до того, що трапилося вчора. Вона вирвалася з учорашнього шефового кабінету, він її більше не гнітить. Їй, справді, попустило.

– Спасибі, ма, – каже Дарина в трубку, яку все ще цупко стискає в жмені: суглоби на руці вирізняються, як перламутрові. – Я тепер знаю, що мені робити.

Вона сама піде до Бухалова. І вона таки підніме Гелину справу – плювати вже на той фільм, раз такі діла, не в фільмі справа, – їй самій треба взнати, звідки йдуть по її життю всі ці ниточки, це капілярне сплетиво людських доль. І ще вона зустрінеться з Вадимом: він єдиний нардеп, із яким вона, можна вважати, в приятельських стосунках, – їх об'єднує Влада. Це її єдина пряма можливість перебити тим сукам їхнє шоу, яким вони хочуть прикрити чиюсь работоргівлю. Ось це те, що справді важливо.

А що робити далі з собою, де шукати роботи, і чи шукати взагалі, – це все, як жорства під ногами: звичайнісінький трусок житейської прози, з того ж розряду, що – що сьогодні купити до обіду. Так вона це зараз бачить: крупно, ясно, виправленим зором, – і знає, що це правильний погляд.

– Та я ж знаю, що ти в мене розумничка, – радіє мама. – Все буде добре, от побачиш!

– Обов'язково, ма.

– Тільки будь обережна! – звісно, мама як мама.

Дарина ледве стримується, щоб не сказати, як учора шефові: а от цього я тобі обіцяти не можу, – і мимоволі посміхається:

– Постараюсь, ма.

– Ну, будь мені здоровенька!

– Ти теж, ма. Якщо щось треба, дзвоніть. – Ритуальна фраза між ними, що означає – якщо треба грошей. Цим разом ця фраза вперше звучить не цілком щиро: на якийсь час, сподівається Дарина, їй вистачить заощаджень, але на скільки, власне, їх вистачить, щоб допомагати старим? У Адьки, теж батько на інженерній зарплаті – на харчі ще стає, а на ліки вже ні… Оце ж воно й починається, ось так вони й протікають, наші картонні хатки… Ет, ну його до біса, не хоче вона ляпатися думкою назад, у весь той кушир!

Поклавши трубку, Дарина встає і, як була, в куценькій нічнушці, підходить до вікна й ривком розчахує портьєри. І охає від несподіванки: так от звідки ця ясність, це жовте світло на портьєрі, якого вона за цілу годину телефонної розмови так і не помітила! Це сніг – уночі випав перший сніг!..

Зачарована, вона дивиться на враз просвітлілу вулицю, на важкі сиві вії дерев у сусідньому сквері й по-різдвяному, як на малюнку в дитячій книжці, побілілі дахи, – з одного комина куриться дим, і цілий краєвид виглядає так, ніби місто разом перевело подих, застигши в блаженному усміху полегкости. Її місто – цього вони теж у неї не однімуть.

– Ну що? – вголос питає Дарина, звертаючись невідомо до кого. – Повоюєм?