Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 44 страниц)

І, майже несподівано для себе самої, не обдумуючи фрази – отак, як вихопилося, стрибком у воду, – Дарина питає в матері:

– Мам, а ти вірила в тата? Пауза.

– Я маю на увазі, коли його забрали?

Ні, мама її зрозуміла, – на диво, мама зовсім не заскочена таким поворотом розмови, це вона просто шукає слів, яких у неї нема напохваті, долає в собі якісь зашерети багаторічного мовчання:

– Я знала, що все, що він робить, – це правильно.

– І тобі від цього було легше?

– Хіба «правильно» – це завжди легко, Дарусю?..

Це звучить із таким усепроймаючим, задавненим сумом, що Дарина на хвилиночку ціпеніє. Хай із її матері й не героїня, але дурною її все-таки не назвеш.

– Hi. He завжди. Твоя правда.

Обидві мовчать, відчуваючи, що зайшли на незнайому територію, і вагаючись перед наступним кроком. Ольга Федорівна раптом тихенько сміється – здалеку, мовби справді з відстані тридцяти років:

– Знаєш, я тобі ніколи не розказувала… Коли Толя в Дніпродзержинську був…

– (Це «Толя» перепиняє Дарину, мов струнний звук: зазвичай мати каже «батько» або «тато», а тепер вона говорить про чоловіка, якого колись кохала, говорить не дочці, а дорослій жінці, а може, й собі самій): – Вдень, то ще можна було чимось голову затовкти, – на роботі екскурсанти спасали, та й продукти ж треба було добувать, то ж іще один робочий день тоді був – вистояти по чергах… Якось раз у неділю всі базари об'їздила, Житній, Сінний, Лук'янівку, Володимирський, – ніде м'яса не застала, порозбирали ще засвіт! А в тебе тоді недокрів'я було, лікарка в школі сказала, – (дивно, думає Дарина, сама вона нічого такого не пам'ятає, пам'ятає тільки, що місячні в неї почалися пізніше, ніж в інших дівчаток, і її довго гнітило почуття, наче вона з перших у класі раптом перейшла в останні, а коли нарешті «гості прийшли», на радощах похвалилася ще одній відмінниці, Оксані Караваєвій: «А я вже дівчина!» – а Оксана образливо засміялася й сказала: «То купи собі медаль»). – Треба було м'яса, хоч потрошку, хоч у котлетах із хлібом накрутить, а кругом самі пусті прилавки. Ще на Бессарабку дай, думаю, поїду. Приїхала, вечоріло вже – а там якраз зачиняють, прямо перед носом мені… Я припала до стіни, та як заплачу вголос!.. Це перший раз було, що я заплакала, а то, відколи Толю забрали, дуже довго плакати не могла. Як задубіла була всередині. А вечорами, коли вже все приберу, помию, – (пам'ять послужливо вмикає Дарині давно-забуте: вогкий дух прання в квартирі, пара од вареної на плиті білизни, запітнілі вікна в кухні й дерев'яний держак від старого сачка на метелики, що ним мама, з упрілим волоссям і блискучим од поту обличчям, як вантажник, перевертає у виварці спузирілі через верх горби простирадел, – чи вона навмисне мало не щодня тоді прала, щоб забутися?), – коли все чисто пороблю, а ти вже заснеш, – от тоді хоч на стінку дерися! І сну нема, не йде, хоч би як змучилася. Думаю, як би його ума не рішиться? То я собі таке придумала, – ляжу, заплющу очі й починаю собі в голові «крутить кіно». Уявляю собі, буцім би Толя вже вернувся, такий красивий, ще кращий, як був, і ніби Палац «Україна» відновили, яким він був спочатку, – так собі в уяві кожну ту паркетинку бачу, вони так лежали, як тіні, такий був химерний оптичний ефект… І Толі ніби на сцені вручають ордена, дякують йому за те, що врятував таке чудо, що це все його заслуга… Всі встають, аплодують, і квіти вносять кошиками, ставлять на авансцену, як після прем'єри, – а я сиджу в ложі, в вечірній сукні з голими плечима, Толя казав, що в мене брюлловські плечі і що такі плечі гріх од людей ховать, треба, щоб всі бачили… – (Дарина згадує мамину жовтогарячу сукню, таки справді з відкритими плечима – висока шия, висока зачіска, ще й дядя Володя її в тій сукні застав і, видно, теж вирішив, що нічого таким плечам пропадати дурно, – мама ту сукню була років із десять носила, на вісімдесят рублів у місяць із дочкою-підлітком не дуже-то навбираєшся…) – І так ото собі лежу і мрію, мрію, намріюю все таке гарне, як наслання на себе напускаю, – поки не засну… І добре ж знаю, яснісінько при тому тямлю, – Ольга Федорівна знову сміється, ніби звіряється з дитячих пустощів, – що я все це вигадую, що нічого того нема і не буде, – а все одно легше робиться… Такий, свого роду, наркотик.

– Дейдрімінґ, – видушує Дарина, стараючись звучати розважливо: всі діагнози завжди звучать розважливо, навіть смертельні. – Є такий термін у психології.

– Так? – неуважно перепитує Ольга Федорівна. Те, що винайдену нею таємну гру, про яку вона тридцять років нікому не розповідала (цікаво, а зі своїм нинішнім чоловіком про що вона говорить?), виявляється, скласифіковано, пойменовано й укладено кимось у відповідну шухлядку з наліпленою етикеткою, особливого враження на неї не робить, – Ольга Федорівна взагалі не сприймає загальників надто поважно, в неї до них якась інстинктивна недовіра – до наукових термінів, до політичних концепцій: вона їх не чує, не запам'ятовує, досі не знає, чим лібералізм різниться від демократії і що таке громадянське суспільство, – для неї це все чоловічі ігри, які до її життя мають хіба той стосунок, що можуть одного дня його зруйнувати. Дарині спадає на думку, що вона вспадкувала від матері значно більше, ніж їй здавалося досі. І здатність «крутити собі кіно», виходить, також. Тільки що Даринине «кіно» завжди крутилося «на винос», із думкою, як це перенести на екран і показати іншим, – а материне виготовлялося для аудиторії з одного глядача.

Ось таку б зробити передачу – перенести на плівку ті фантазії, що снуються в людських головах і допомагають людям вижити. Дейдрімінґ на екрані, чим не телебачення майбутнього? Суперовий проект, нічого не скажеш, особливо як на відставну анкорвуменшу. Що ж, тепер, коли її відставлено (ні, коли вона сама себе відставила, прошу панства!), вона зможе без будь-яких перешкод, як колись її мати, намріювати собі скільки завгодно прекрасних, снодійних проектів, не переймаючись тим, як його все зреалізувати. Творитиме собі свою приватну віртуальну реальність, до якої нічиї брудні лапи не матимуть доступу. Щоправда, й нічиї чисті також. Надзвичайна перспектива, хоч відразу вішайся. Все одно, що сісти на голку, справді.

Але щось у почутому Дарині все ж муляє – щось не-проковтнуте, як риб'яча кісточка, застрягла між зубів, і вона вперто лізе туди язиком – висмикнути, зализати:

– Дейдрімінґ – по-нашому можна перекласти як сон наяву. Чи сон із розплющеними очима. Сон у свідомому стані.

– Так свідомому ж, я ж тобі кажу, – потверджує Ольга Федорівна, ніби трохи дивуючись, що дочка не пойняла їй віри й потребує для справдження щось там іще перекладати, тоді як вона, мати, їй уже все що треба оповіла. – Це не те щоб якісь там галюцинації абощо, боронь Боже! – (О, і це Дарина також упізнає, це їхній кревний страх, фамільний: досить мати в родині одного офіційного шиза з наліпленою етикеткою, дарма що фальшивою, щоб уже до скону харапудитися, підозрюючи за кожним своїм кроком загрозливо навислу тінь безумства, – хоч та «сутяжно-параноидальная психопатия», яку наліпили на батька, жодних «галюцинацій» і не передбачала, для діагнозу цілком вистачало «нав'язливих ідей», а «нав'язливими» вважалися ті ідеї, від яких ти не відмовляєшся, коли від тебе того вимагають, та ще й такими переконливими арґументами, як удар по голові в нічному під'їзді…) – Просто, сама собі придумую таку ніби гарну-гарну казку, як тобі перед сном розказувала маленькій. І так уже була до того звикла, що навіть удень на роботі іноді ловила себе на відчутті, ніби на мене вдома ввечері жде щось гарне, – так, як при Толі було…

Ах, то он воно, значиться, як було при Толі. Дарина й сама добре знає цю радість дня, наскрізь під'яскравленого в кожній дрібниці чеканням любовної ночі, – тільки чомусь це материне наївне звіряння (з якого відразу суне, як із розкритих дверей, хмара інших далекосяжних здогадів про її сексуальне життя, і з дядею Володею також, мати сама явно не розуміє, як багато цим про себе сказала, більше, ніж за двадцять років усіх їхніх дипломатичних перемовин…), – замість зворушити, озивається в Дарині глухим болем: чи то відгомоном її давнього дочірнього бунту, з якого вона колись вийшла, узброєна непохитною юною певністю, що ніколи, ні за яких обставин не дасть себе підбити жодному чоловікові, – а чи якимсь сукупним жалем, за матір і на матір водночас… Так, вона завжди знала, що вона, Дарина, – дитя любови і, виростаючи, в своїх власних стосунках із чоловіками раз у раз натрапляла на випорслі з глибин дитячої пам'яти прямі, як оце зараз, свідчення, що колись її батьки були дуже щасливі разом. Десятиліттями ті дитячі враження зберігалися в ній, чекаючи, доки їх прояснить прожектором дорослого досвіду: ось родина вертається з прогулянки, і тато на сходах пропускає маму вперед, а сам із маленькою Даринкою лишається стояти внизу, задерши голову, а потім зі сміхом кидається наздоганяти маму, перестрибуючи через дві сходинки, і вони десь там поверхом вище шамотаються й хихочуть, у цю мить цілком про неї забувши, – так тепер любить наздоганяти її на сходах Адріян, але відкриттям вона завдячує ще Сергієві, який першим їй зізнався, що не може спокійно дивитися на неї ззаду (вона тоді, ще не знаючи чоловіків, сприйняла це повідомлення з палкою цікавістю, і зараз же згадала батьків вираз, коли він стояв на сходовому майданчику з задертою головою…), – взагалі, вона тільки десь аж класі в другому сповна здала собі справу з того, що тато з мамою справді зустрілися колись як чужі люди, котрі могли б і не зустрітися, і тоді не було б її, – і взялась по-прокурорськи діймати їх розпитами, як саме вони зустрілися. Можна вважати, що то було її перше в житті інтерв'ю, і вона лишилася ним невдоволена, як і більшістю своїх інтерв'ю аж до сьогодні (до вчора, до вчора!): вона-бо вибивала з тата з мамою не що, як готову «сторі», з якої ясно випливало б, що зустрілися вони невипадково, що інакше й бути не могло, і покохали одне одного з першого погляду й на віки вічні, – а тато з мамою, як двійко шибеників зі старшого класу, перехопили ініціативу й повели гру за якимось своїм, незбагненним для восьмилітки сценарієм: пустували, навзаводи обкидали одне одного, як сніжками, геть, здавалось їй, недоречними деталями, весело перебивали себе навзаєм, дражнячись: а ти сказав – ні, це ти сказала, – пхи, і не думала, дуже було потрібно! – ага, кажи-кажи, та ти з мене очей не зводила! – і мама хихотіла, як дівчинка, якій на уроці передали записку від хлопчика, на що, як обурено вважала маленька Даруся, не мала жодного мам'ячого права… Адька так само любить тепер згадувати їхню першу зустріч у гумористичному тоні, любить жартома імпровізувати, щоразу на інший лад, той самий сюжет – як він приперся до неї на студію, а вона зашипіла на нього як кицька, але ніжки – го, ніжки її він зразу оцінив, зразу вирішив, що такі ніжки його рук уйти не повинні! – і вона так само у відповідь хихоче й кидає в нього сніжками, – тепер, коли вона знає, яким невичерпним джерелом підігріву для всякої любови є звертання до своїх витоків, до початку, і як усяка гра при тому укріплює в тобі свідомість перемоги над життям (бо ж гратися можна тільки тим, що твоє, твоє, належить до тебе, і ніхто тобі того не одбере!..), – тепер їй жаль, що тоді, у вісім років, з неї виявився такий нікудишній інтерв'юер. Що, вимагаючи «сторі», вона не запам'ятала деталей – тільки загальний розмитий образ, як у скляній кулі, в якій, коли її поворушити, сиплеться сніг: батьки молоді, вони сміються, і їхні напівзаметені снігом часу тодішні обличчя – як джерело світла всередині скла…

– Ти чого мовчиш? – питає її мати через тридцять років.

Чого? Та того, що більше нічого від тої любови не лишилося. Звісно, як не рахувати її самої, Дарини Гощинської (хто це її недавно був назвав по батькові, ще й із якимось таким значущим притиском?..), Дарини Анатоліївни Гощинської, відставної тележурналістки сорока неповних літ, що об одинадцятій ранку валяється в ліжку як колода, з мокрими од сліз щоками, й не має куди йти, – не такий уже й великий, як подумати, здобуток для людства. Глупо вважати, ніби діти щось там усправедливлюють, чомусь там служать вінцем чи ціллю. Любов не має ніякої мети поза собою, – вона має, кожна, своє власне життя й власну біографію, це окрема істота. Була собі колись на світі одна любов, «Оля й Толя» – «Отолля», як вони підписувалися на листівках до друзів, – була, а тоді перестала бути. Отак узяла й перестала, з технічних причин, – у зв'язку з вибуттям одного з підписантів. І все? Так просто? Досить вибути з життя, як щезнути з екрана, щоб за тобою пішла в небуття й любов – та, що роками тримала тебе на плаву?..

Вона мовчить тому, що не знає, як спитати в матері: що та зробила зі своєю любов'ю? Заархівувала десь у собі, зав'язавши поворозочки мертвим вузлом? Чи, може, перевела їй рейки, як у сімдесятих роках минулого століття робили київські трамвайники – вручну, залізною ключкою, – і тою самою недовижитою, перебитою на півдорозі любов'ю взялась долюблювати дядю Володю? Чи може так бути, що це одна й та сама любов, яка для неї продовжує тривати? Бо ж уся та несамовита енергія душі, звана любов'ю, – та, що з силою прямого удару зненацька навалюється на тебе, коли витираєш пилюку з письмового столу, де він колись розстеляв свої креслення, або коли натрапляєш у шафі на старий шалик із його зацілілим запахом, або й просто будь-де, без ніякої видимої причини, – навалюється, збиває з ніг дев'ятибальною хвилею, і все, що ти можеш, це рухнути, де стоїш, і завити без слів, у песій голос: де він, чому його нема? – не може ж уся ця енергія просто так зникнути, кудись же вона має подітися?.. В юності Дарина, звісно, про це не думала, тоді їй праглось одного – якнайшвидше втекти зі своєї калічної родини, що врешті, як на глум, вилупилась дядею Володею з його тупими медичними жартами, – наче знущальним пуком у сині спортивні штани, – втекти й почати власне життя. І ніякої при тому «гамлетівської нездатности до рішучих дій», що колись була так непокоїла її небіжчика батька, – на відміну від Гамлета, діяла вона, як на свої вісімнадцять, цілком рішуче (першої ж миті, тільки-но вгледівши Сергія, сказала собі: ось цей! – і коли вже наступного вечора він, розпалений її квапливою, готовною підставленістю: ось я, бери мене! – ввігнав у неї, нашвидку кинуту на пісок, несподівано твердого й гарячого члена, а вона, не стримавшись, хоч і заплющила очі, як у зубному кабінеті, щоб не бачити інструментів, скрикнула з болю, то бідолашний Сергій ледь не правцем став од відкриття, що це для неї вперше, так недовго було й сексуально травмувати хлопця, гаразд іще, що обійшлося, – Сергій розчулився, гладив її по голові й примовляв «маленька моя», і ось тоді вона й заплакала, уткнувшись йому в сіру, як зараз пам'ятає, футболку на грудях, бо після батька це була перша чоловіча рука, що гладила її по голові…). Хоча Гамлетові, якщо вже на те пішло, було куди легше проявити рішучість – як-не-як, його батько вмер королем, і син міг із повним правом тицяти матері під ніс два портрети на порівняння: це був ваш чоловік, це є ваш чоловік, і як же вам, паніматко, не ай-яй-яй! – а що мала в активі вона, Дарина? Ото хіба що – спогади раннього, ще втепленого любов'ю дитинства, дражливі, як сон, якого вранці не можеш згадати й мучишся почуттям невідновної втрати, – а потім, зразу ж наступним кадром, – уже вид жовтих маслаків із відстовбурченими п'ятами з-під халата, вічний невідмивний запах сечі в домі, куди не можна було запросити нікого з товаришів (перші місяці після психушки батько навіть говорив через силу, потім мова сяк-так відновилася, але до самого кінця зберігалася неприємна натуга при говоренні, як у людини, що суне над прірвою й боїться зірватись), – нічого королівського, нічого героїчного, як на сміх, – тільки довгий, глухий сором закомплексованого підлітка. А її Гертруда потім марно тлумачила дочці, на яку жертву пішов дядя Володя, зоставивши батька вмирати в лікарні й не жаліючи йому знеболювального, – таких хворих звичайно виписували додому, щоб не псувати лікарняної статистики зайвим exitus letalis [17]17
  exitus letalis – смертний розв'язок (лат., мед.).


[Закрыть]. Цілком братній з боку вітчима вчинок, на відміну від Клавдієвого: всі чоловіки однієї жінки – завжди в чомусь брати. (Ой ні, не всі, не хоче вона уявляти собі нічого братнього між Р. і Адькою, Адька на таке не заслужив!)

– Мам, а якби я тебе спитала – що в дяді Володі спільного з татом?..

– А він добрий, – негайно відгукується Ольга Федорівна, з такою готовністю, ніби двадцять років чекала на це запитання. – Я завжди тобі казала – дивись, аби чоловік був добрий, це найголовніше. Серьожа був добрий. І Адріян теж. – Вперше за цілий ранок Дарина не може втриматись од усмішки: легкість, із якою мама об'єднує в одне коло своїх і її чоловіків – тих, котрих знає, – на хвилиночку змушує її забути про те, в яку бездонну твань її вчора спробував занурити шеф: образи добрих чоловіків її життя кружляють перед нею, як у гуцульському аркані, – всі вони брати, всіх їх треба обов'язково познайомити між собою, щоб вони всі потоваришували, коло миготить, розганяючись швидше й швидше, зливаючись в одну істоту, в суцільне променіння сяючого ніжністю погляду, – це триває одну мить, а далі видиво розпадається, але, дивна річ, вона відчуває, начеб їй трохи полегшало. Якимось чином матері вдалось її перемкнути, послабити страх самотности. Ні, її не нагнуть, чорта лисого. Те, що пропонував їй шеф, страшніше за всяку одиночку. Набагато.

…Колись на Поліссі Дарині показали трясовину – неприродно, кислотно яскраве, кольору світлої малосольної плісняви застигле плесо на болоті. Здалеку воно вражало повним безрухом: сліпе, пронизливо-зеленкувате око смерти. Вона пам'ятає, як їй гостро запраглося пожбурити туди чим-небудь – щоб тільки розчаклувати ту моторошну застиглість, щоб навіч угледіти, як це: як виглядає такий кінець, коли всмоктує тьма і нема за що зачепитись, – на саму гадку все всередині терпне од жаху, але ж і затягує, манить зазирнути!.. Був у вчорашній розмові один момент, коли вона відчула те саме липке запаморочення. Поки шеф давив на її амбіції, в ній скипав тільки гнів, – бо амбіції лежали в зовсім іншій площині, вони з шефом послуговувалися тим самим словом, а мали на думці зовсім різне, і для неї це було так, як коли б він уперто називав, скажімо, стіл – келихом (тим, у який раз у раз підливав собі коньяку, а вона свій ледве пригубила – їй чомусь відразу розболілася голова) – і від неї чекав того самого: спокушав її виходом на величезну – мінімум тридцять відсотків! – аудиторію, хвалився, що канал уже закуповує піплметри для заміру рейтингу, поки що для міст із населенням півмільйона й вище, а згодом і з стотисячним, – а їй крутилось на язиці: і на фіґа ж це все, для караоке на майдані?.. Він живцем хоронив усі її професійні амбіції і ні в зуб цього не розумів: він не чув ширеної в нескінченність студійної темряви по той бік камер, для нього ніхто не сидів там, готовий закашлятись і зарипіти стільцем на фальшивий звук, йому плювати було, що саме показувати, – професіоналізм для нього означав не «що», а тільки «як», і якщо в тему УПА зараз краще не влізати, то нема чого туди й лізти, і взагалі розважальна програма, це найбезпечніша зараз ніша, – він саме так і сказав, саме це слово, і її перекривило, аж вона засміялася з цілої злости, що в ній була: ах, знову ця ніша!.. Уже посмикуючи носом, як неіснуючими тарганячими вусами, він запевнив, що від політики, від усього того бруду її відгородять, це він їй обіцяє, твердо. Ну так, вона ж «обличчя каналу», а якого походження субстанція булькотить у кишечнику, її ніколи не обходило, чому ж має обходити тепер?.. Логічно. А тоді він сказав – по-домашньому, аж навіть ніби трохи втомлено, ніби мав уже досить її норовистих реплік, перекошених осмішечок, закушених губок, головною метою яких, це ж дурному ясно, є набити собі ціну, звичайний ритуальний опір гарненької жінки перед тим, як здатись і взяти в рот затверділого члена, – сказав, скільки їй платитимуть. Розуміється, в конверті, готівкою. Вона внутрішньо охнула і не знала, яке зробити обличчя, щоб він нічого не помітив: ніби голою себе відчула, – таких зарплат на українському телебаченні досі не бувало, стеля була – п'ять штук зелених на місяць, якщо, звісно, не рахувати тих, хто дістає своє «в конверті» навпростець од політичного замовника, – а їхній канал і до багатих раніше не належав, вона одержувала дві, і з неї вистачало… Ось тут їй на мить і вдарило було в голову, завихрилося: квартиру в центрі можна буде купити, якщо Адьчину продати! – а ще краще, о недосяжна мрія – хатинку за містом, у якій-небудь «підкиївській Швейцарії», під Києвом скрізь Швейцарія, куди не зверни машину – пагорби, луки, озера, ставки, не все ж іще розкуплено, ціни, правда, зашкалюють, але їм із Адріяном вистачило б і невеличкого клаптика землі, хоч би й у тих самих Рославичах, де збиралася жити з Вадимом Влада Матусевич… І враз по-думалося, з витверезно сліпучою ясністю, що Владина смерть теж пов'язана з цим укритим чвяканням фінансових потоків – з тим невидимим гігантським кишечником, де мішаються в трубах кров і нафта: нафтою займався Вадим, а Вадимом займалася Влада, і кров дісталася їй.

Як це вона в тому сні сказала – «дуже багато смертей»?..

Заціпенівши, Дарина чула віддих підземної хлані – то її невидимі випари піднімалися впритул, дурманили голову. Прибутні, наділені клітинною здатністю до саморозмноження хвости банківських рахунків, блимотіння таємничих цифр на моніторах комп'ютерів та біржевих табло: все це було живе – надималось, сплескувало, росло, ворушилось… Цікаво, сказала вона шефові, дуже цікаво, і аткуда ж дровішкі? Шеф сприйняв це за вияв захоплення з її боку й хвальковито підморгнув, як тоді в себе на новосіллі: мовляв, знай наших!.. Не, сказала вона, ще не здогадуючись, як близько їй до того, щоб зняти кришку каналізаційного люка й навіч угледіти сліпий кислотно-зеленкавий посвіт, – зрозумій мене правильно, я, звичайно, знаю, що я жінка дорога (тут він масненько оскиривсь), але про безплатний сир у мишоловці теж знаю – косички стільки не коштують!.. Це вона вже перла навпрошки по бездоріжжю, бо їй уже було все одно, вона вже розуміла, що справу програно, то хотіла мати бодай одну сатисфакцію – збагнути механізм, що за тим стоїть: хай це буде її останнє журналістське розслідування, вона ж усе-таки професіонал, ні?.. (Про Владу вона гадала була на осінь, на роковини смерти, зробити окремий фільм для «Ліхтаря» – і про Владу теж, угу, і Влада теж уже не на часі, та й Вадим став частіше мелькати на телебаченні і взагалі, схоже, вичуняв і незле собі радить, і нащо нам здалися мертві, коли до нас у черзі товпляться живі, і до того ж платять?..)

Хірург із Донеччини, Влада, Геля Довганівна, яку вона все відкладала, не в змозі підібрати до неї ключа, – Господи, як же вона пишалася своєю програмою, як любила своїх героїв, з яким хвилюванням відкривала на ранок після передачі веб-сайт і читала глядацькі відгуки, та що ж це діється, на які пси ми сходимо, що дозволяємо з собою робити!.. Ні, вона не розплакалася прямо там, у шефовому кабінеті, вона витримала морду по-екранному – кремовим тістечком, бо в ній скипав гнів, а гнів вимагав якось діяти, і то негайно, – і вона допитувалася, перейшла в наступ, заганяючи шефа в кут, вона сама не чекала од себе такого навального темпу, її несло, як відьму на мітлі, а він і не бачив, що це всього-на-всього спроба засудженого стратенця вивідати в ката, за яким законом його засуджено, – ні, він дивився на неї з дедалі наростаючою повагою: як на жінку, яка вміло, грамотно набиває собі ціну, молодчина. (Вона вже стільки разів стикалася з цією разючою короткозорістю ума в людях, загалом геть недурних, а в своїй царині й зовсім, здавалось би, розумних, що давно перестала з того дивувати, – це був як вірус якийсь, і дедалі ширений, що вражав не тільки політиків, бізнесовців чи свого брата журналіста, а навіть і митців, від яких узагалі-то заведено сподіватися складнішої душевної організації: люди не жили, а цілий час розігрували комбінації, і все, що виходило за межі їхніх комбінацій, попросту блокувалося їм у свідомості, ніби там виникала сліпа пляма.) Шеф справді її цінував, у нього навіть кінчик носа упрів од напруги, помітила вона злорадо, – не тільки їй ця розмова коштувала! – ну харашо, зітхнув, широкосердо викидаючи останнього козиря, зарукавного свого джокера, всі карти на стіл! – можливо, йому вдасться вибити для неї й більшу суму, він спробує домовитися, – якщо вийде, її «возьмут в долю» (це він уже говорив по-російськи, коли зайшло про гроші, він остаточно перейшов на російську) – з конкурсу «Міс Канал» для дівчат-глядачок. Он як? Це дуже серйозний проект, застеріг він, нервово посмикуючи своїм упрілим носом (а «Діогенів ліхтар», значить, був НЕсерйозний! – подумки диктувала вона невидимому адвокатові: кожне шефове слово пекло її вогнем), тільки це вже має лишатися строго між ними, о'кей? (Щось їй це нагадало – ах так, її капітана з доісторичної доби, з того кабінету за дерматиновими дверми 1987 – го року: той теж із таким самим гробовим притиском її просив, щоб «наш разговор оставался между намі»…) Це і в її інтересах, до речі, бо на шоу «Міс Канал» він планує ведучим Юрка (Юрка! – зойкнула вона подумки, – і що, Юрко згодиться?..), але тільки на зарплату, – по доходах Юрко не в темі. Ти ба, отже, її таки цінують. А що за шоу? Ну, шоу як шоу, головне – це відбір і сортування кандидаток, а далі дівчатами вже займатиметься інша фірма. Як це? Крім фіналісток, які підуть на шоу, пояснив він. А доходи ж звідки візьмуться, мало не спитала вона, як остання ідіотка, – і тут раптом до неї дійшло.

Во бля, сказала вона, ні хуя собі.

Їй здавалося, що вона усміхається, як то часом буває в стані шоку. Крупним планом перед нею завмерло шефове обличчя, немов заклацнуте на «pause» (він ніколи не чув, щоб вона матюкалася, і вона від себе теж такого ніколи не чула, ці слова вискочили з неї самі, ніби тільки їх і бракувало для остаточного вивершення пазлу), – і під її поглядом це обличчя, потверджуючи правильність її здогаду, – валилось, осувалось, як стіна в репортажі про землетрус: від очей, у яких питання (щось не так?) змінилося зблиском розуміння (вона йому не спільниця!), а відтак переляком (що ж він накоїв!), – униз, рухомою тінню, до мертвецьки пополотнілих крил носа і до підборіддя, що вмить якось утратило кшталт, обвисло, як вальок сирого вапна. За ті частки секунди, що здались їй нескінченно довгими хвилинами, цей чоловік ніби розпався в неї на очах, і вона виразно вгледіла, який він буде в старості – якщо, звісно, до неї доживе. Вона чула запах його страху, як можна чути запах давно не митого тіла. Ні, це не помилка, ніякої помилки нема, вона зрозуміла правильно – що то за «інша фірма», і звідки плануються доходи.

Значить, перекваліфіковуємося на вербовщиків живого товару?

З чого ти взяла, – він заметався очима, згрібаючи своє обличчя назад у кулак. – Я тобі нічого не казав.

А дівчаткам скажеш? На яке шоу їх запрошують?

Ой, дай спокій, визвірився він, ніби зрадів, опинившись на твердому, на багато разів утоптаному, подумки і вголос, – ти що думаєш, ті дівчатка – целки нетрогані, та з них половина в своїх зажопівках тим самим займається задурно і тільки мріє, щоб за це ще й платили, а скільки вони самі наймаються по оголошеннях на танцівниць у Європі, що, думаєш, не знають вони, які танці їх там ждуть, та ті соски тільки раді будуть вирватися з своїх свинарниківнарниківарників – далі вона не слухала, щось їй в ушу перемкнулося, – ніби в касетному магнітофоні зажувало плівку. Враження було, наче він завчив цей текст заздалегідь і тільки й чекав нагоди комусь його випалити, – все-таки людина завжди потребує виправдання своїм діям у власних очах, і найпростіше виправдання вбивці – це звинуватити жертву. Колись Юркові вдалося взяти інтерв'ю в професійного кілера – інтерв'ю пускали з прихованим обличчям, але говорив кілер напрочуд інтелігентно, і на Юркове питання, а яково ж то воно, бути вбивцею, і інтересно, мовляв, що ви при тому почуваєте, відповів із такою самою завченою готовністю, як з кілочка: а я не вбивця, я зброя, я просто пістолет у руках інших людей!.. Її тоді вразило, що кілер теж, виявляється, має свою мораль. Чи знає тепер Юрко, яка роля йому вготована, чи, чого доброго, взнавши, повторить свій звичний жарт про «сержанта Петренка, батька чотирьох дітей»?.. Кажуть, той леґендарний Петренко справді існує, з'являється десь раз у раз, як привид, на Бориспільській трасі й справді так рекомендується водіям, зупиняючи машину: «Сержант Петренко, батько чотирьох дітей!» – і вичікувально дивиться, як жертва розщіпає гаманця, а в Юрка справді четверо дітей від трьох, здається, попередніх шлюбів, і всіх їх він чесно утримує, як порядний чоловік, – Юрко завжди шукає за приробітками, то чи має вона право заганяти його в глухий кут і ставити перед вибором, відкриваючи йому, якого походження золотий дощик цим разом на нього проллється?.. Вона намагалася згадати, скільки в Юрка доньок – три, чи таки всі чотири, – і чомусь згадувала тільки одну, п'ятнадцятилітню Надійку, яка колись приходила в студію, – якраз для секс-бізнесу підхожого віку дівчинка, і теж із косичками, біленька така… Миле дитя. Добре тобі, Дарино, може сказати їй Юрко, а якщо не скаже, то подумає, – ти нічим не зв'язана, сама господиня своєму життю, можеш собі грюкнути дверми, де й коли захочеш, – і матиме рацію, авжеж, вони не в однаковому становищі… Так, але щось же треба робити – не в міліцію ж бігти, але якісь ресурси треба використати, щоб запустити цю інформацію в обіг, – щоб п'ятнадцятилітні дурочки, які взавтра ринуть роєм зі своїх Жмеринок і Конотопів з фотографіями в бікіні на телеконкурс, знали, для якого, бляха, шоу їх намічено!.. Шеф знову повторив, що далі цього кабінету їхня розмова вийти не повинна. А ось цього я тобі обіцяти не можу, сказала вона, – якийсь у ній іще спрацював, залишковим відрухом, командний інстинкт, рецидив партнерського обов'язку: відкриті карти, чесна гра. А він не радить їй зариватись, із неприхованою ворожістю сказав шеф. Дуже не радить, хай повірить йому на слово.

А то що? – весело сказала вона (дивлячись йому просто в очі, в очі, як не рекомендують кінологи дивитись вівчаркам, – ніби сімнадцять років їй муляв колись обметаний круг неї стібками в іншому кабінеті невловний капітанський погляд, за який так і не вдалося, хоч як кортіло, зазирнути, помацати, що ж там, усередині, ворушиться…). – Мене теж грохнеш?..