Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 44 страниц)

Адька, розумничка, підкреслено нас не знайомить, кінь би втямив, що – шановні пасажири, не затримуйтесь у дверях, – але в цього розвернутого груддю вперед боровичка-терориста вразливости куди менше, ніж у коня, приблизно стільки ж, як у моєї Настуні, і він багатослівно, по-батьківському люб'язно, з покровительськими нотками, – між іншим, цілком пристойною українською (чому це мене, власне, дивує?) – досипає Аді ще щось уже відверто безпотрібне, дожовує пережоване, – що краще телефонувати до них починаючи з завтрашнього дня, чим більше часу на пошуки, тим краще, не всі справи ще впорядковані, в першу чергу розглядаються запити на реабілітацію, яких все не убуває, ніяк не убуває, навпаки, чимало вже зроблено, але скільки ж іще належиться зробити, – і отак він стоїть, кріпкенький собі, нівроку, з густими, масними бровами й коршунястим профілем, – і гонить, і гонить, і затикатись не збирається, і я знов ловлю на собі його погляд – і цим разом нарешті до мене доходить: він мене впізнав! (Тому й зупинився?) Блін, а оце вже зайве, це нам і геть ні до чого. І принесло ж тебе, чувак… Чортова телевізія – тільки-но піткнешся на люди, вічно на тебе хтось очі витріщає, а то ще й розганяється перепитати: Це Ви?.. – і не за автографом навіть, а просто так, перевірити враження… Мовчу, як справдешня упівська партизанка, ні пари з уст, стою поруч так, ніби ми в метро, а не серед вулиці, і знай сопу, фейс держу як на паспортне фото – врешті-решт, впізнають не так обличчя, як міміку й, особливо, інтонацію, і я вперто тягну свою паузу, довгу, непомірно довгу, в театрі публіка на такій уже починає нервово шарудіти, і він теж не збирається чекати бозна-скільки – в нього все-таки обід:

– Я вибачаюсь, ви не Дарина Гощинська? Ну от, прошу дуже.

– А ви, пробачте, хто?

Знехотя вступає Адька – як контрабас у джаз-банді:

– Павло Іванович з архіву…

Павло Іванович, ага. Чисто ґебешна манера рекомендуватись, це я від мами чула – що всі вони були поспіль Павли Івановичі та Сергії Петровичі, всі оперативники-«опікуни», – люди без прізвищ, із самим іменем-по-батькові. Хтозна-чому, цей маленький знак відданости давнім цеховим традиціям зненацька мене вкурвлює – по-справжньому вкурвлює, аж засліплює люттю, вдаряючи в голову, – може, в мене просто загальмована реакція, і це вибухає коктейль із багатьох накопичених складників, все моє прибутне роздратування від Настуні-B-Gucci почавши, а може, то Настуня мене й заразила, але в цій хвилині я сама готова ощиритись і загарчати – аж щелепи зводить од злости:

– В такому разі, я Дарина Анатоліївна!

– Це я знаю, – каже він і дивиться на мене поглядом ситого кондора з високої скелі: важкі, зморшкуваті повіки напівприкривають недвижні опуклі очі – такі б очі східній красуні, млость і бархат, два агатові персні, а тут чорті-що, прорахувалася природа… І, ледь-ледь налягаючи голосом, зовсім крихітку, тобто рівно настільки, щоб не уйшло непоміченим, повторює:

– Знаю, що ви Анатоліївна.

Це мені, значить, пропонується заметушитись, забити хвостом – ах, мовляв, і звідки ж, і яким же побитом, розкажіте ласкаві?.. Та пішов ти. Казьол.

– Матінка ваша ще жива?

Він так і каже – «матінка». По-російськи це було б «матушка» – нормально, навіть поштиво. Атак вони всі й говорили в своєму колі – «матушка», а на дружину – «супруга»: «Передавайте привет Вашей супруге», ні в якому разі не «жене», – «жёны» були в допитуваних, у тих, з ким не рахуються і привітів не передають. А в цих – «матушки», «супруги»: владний жарґон, арґо переможців. Як це я не відразу догледіла, що він подумки перекладає з російської?..

Якби ми з ним були іґуанами, то зараз являли б собою шикарну картинку для «Живої планети» на Discovery Channel, – як стоїмо навпроти себе, здибившись гнівно роздутими гребенями-клобуками й чекаючи, хто вдарить перший. Або кобрами – ті ще й розгойдуються в повітрі, перш ніж метнутись блискавичним ласо (правда, по моїй стороні ще й спокійний, як мудро мовчущий удав, Адька, що безумовно додає сили, але це лишімо за кадром):

– Нівроку. Дякую. А ваша?

Чи мені здалося, чи справді та друга іґуана здригнулась, присіла на лапи?

– Передавайте їй вітання, – веде-таки своєї – не зіб'єш, це теж одна з владних звичок – пускати повз вуха недогідливу тобі репліку так, мов її й не було. Скасовувати як нечинну. Тільки, блін, якщо мені до твоєї «матінки» зась, то що ти смієш мати до моєї?!

– Вітання від кого?..

– Бухалов, – нарешті розколюється й називає себе друга іґуана, і це звучить несподівано інтимно, наче в кабінеті у проктолога: клобук опадає, гребінь також, зношені порожні бурдюки круг очей, провислі бурці в'яленої шкіри над комірцем сорочки, – мужчина за полтинник, і то сильно «за», – печінкові плями на вилицях, проблеми зі шлунком, либонь і з простатою, кар'єра в основному відіграна, і явно неблискуче, в перспективі тільки пенсія і хронічний острах, щоб її, бува, не урізали, і чого, питається, на нього визвірятись?.. – Павло Іванович Бухалов, – продовжує звірятися майже сором'язливо, ніби нашіптує мені непристойність, отак-о причепився на вулиці до жінки й нашіптує їй півголосом непристойності, мінячись на виду, бідолашний, хворий чоловік, але це ж треба, справді, таке прізвище носити, ото наградив Господь і тато з мамою! Серйозне прізвище – щире, непідробне рязансько-тамбовське, з тих, що носять старі відставники, – як незабутній підполковник Доскін, який викладав у нас у школі історію з фізкультурою і про якого подейкували, наче Доскін він по жінці, а насправді, з дому, – Уйобишев. Так що Бухалов іще й нічого, буває гірше, – розуміється, якщо тільки Павло Іванович мене не розігрує, бо на якого-небудь злитого з рязанських боліт Бухалова (татарські вилиці, сірі очі, загальна водяниста бляклість…) він стільки ж подобає, скільки я на Усаму бен Ладена, фактура явно не та… Він що ж, сподівається почути, як мені приємно з ним познайомитися?..

– Так їй і передайте, вашій матінці… Бухалов, Павло Іванович. Думаю, вона мене згадає. Ми колись зустрічалися…

– Світ тісний, – філософськи коментує Адька, встромляючи голову в кадр, і, спасибі йому, вчасно, – я дійсно не знаю, що сказати Павлу Івановичу Бухалову на його ліричну заяву. Так-таки жодного бажання не маю довідуватися, коли й за яких обставин він міг зустрічатися з моєю «матінкою», і тому тупо й невиховано мовчу. Кінець зв'язку. Та й Павла Івановича вже мусять владно кликати вперед до бою буркотливі шлункові соки: бачу в нього в кутиках рота дві звурджені, як стара бринза, біло-жовтяві смужки, й мені остаточно робиться неприємно. Зате Павлу Івановичу навпаки:

– Дуже приємно, – добросердо озвучує він за мене мою пропущену репліку – як не подають, то він і сам себе обслужить. – Дуже приємно знати, що в неї виросла така… відома дочка (з наголосом на першому складі). Я сам частенько дивлюся ваші передачі, хоч і не завжди маю час… А дочка моя (з наголосом на першому складі) вас просто обожнює, – і тут цей штивний боровичок у костюмчику-корсеті вперше всміхається, оце несподіванка, – незвично, скупенько, в манері Штірліца з класичного радянського серіалу, тобто так, немов приводить у рух нетреновані й давно задубілі лицьові м'язи, може, в їхніх чекістських школах їм так спеціально ставили міміку, усім однаково, але все одно на згадку про дочку йому виходить тепло, симпатично, прояснюється – і красивий же в принципі дядько, така екзотична, яскрава зовнішність, тільки статура підкачала трошки, – і я теж усміхаюсь йому у відповідь і кажу дякую, і що дуже приємно це чути: реакція автоматична, як флеш, коли натиснути на спуск, але стоп, стоп, це ще не кінець, – він лізе у внутрішню кишеню (пістолета під пахвою нема! – хоча, чому мав би бути?..), виймає записника, розгортає й тицяє мені під носа, чистою сторінкою в рябомережану клітинку на-зверх: його дочка (з наголосом на першому складі) буде дуже щаслива мати мій автограф. Люблячий тато, як це приємно. З радістю, авжеж, тільки попрошу ще ручку. І що-небудь для неї особисто, мурмотить він, буквально кілька слів, якесь побажання, – будь ласка, з охотою, як її звати? О Боже. Дуже мило, дякую, мені теж.

Блін, ото й усього?! Ото треба було якісь загадкові привіти «матінці» передавати (все-таки спитати я в мами спитаю, що за один, – якщо вона, звісно, згадає!), п'ять хвилин виснути над душею й грузити бозна-чим – і все для того, щоб одержати автограф, який і так дається надурняк кожному, хто попросить?..

Або я чогось не розумію – або цей суб'єкт таки якийсь причмелений. Іґуана, не іґуана, а таки якась інша форма життя – якщо спеціально її не вивчати, не збагнеш, що в неї на мислі.

– Дзвоніть, – каже він уже на прощання, ховаючи заповітного записничка у внутрішню кишеню свого сурдута, – якщо буде треба…

Так, ніби це я тут була прохачка, і відтепер мені, як своїй людині, гостинно відкриваються двері не з вулиці, а з кулуарів, по дзвіночку, як і годиться межи своїми людьми. Адьки він уже мовби й не бачить, геть і не дивиться в його бік, – Адьки тут не стояло і в списках не значилося, і його родичам привітів не належиться (наприклад, Довган Олені Амброзіївні, рік народження – 1920, рік смерти – 1947, місце смерти невідоме).

– Товариш ваш… – бліц-пауза, перевірочка така, тичок очима: який тут зв'язок, наскільки Адька мені «товариш»? – Має мій робочий телефон… Звертайтеся…

А я, бач, здуру Адьку погнала чесним шляхом, офіційним, через «вертушку». А можна було б і заощадити клопоту, скориставшися своїм усенародним іменем – і зовсім не «в службових цілях», хто б подумав. Хто б припустив, що «Діогенів ліхтар» виявиться улюбленою передачею працівників СБУ. Чи то пак, Вероніки Бухалової (бідна дитина, це ж скільки вона мусила намучитися в дитсадку і в школі з таким прізвищем!) – студентки консерваторії, майбутньої піаністки, ну й діла. Ні, все-таки працювати на телевізії часом і поплатно, перепадають і дивіденди, не самі лише докуки…

А от без прощального рукостискання (судячи з секундного вагання, в Павла Івановича мелькнула й така ідея!) ми обійдемося – ручки в нього, на диво, не пухкенькі, не короткопалі, цілком навіть інтеліґентні руки, але все одно, мабуть, пітніють. І хоч як по-військовому штивно він держиться, а статурка таки немужня: грушовидно опливає до стегон. І піджачком не приховати, що зад завеликий – пухкий, випинається. Жіночий зад. Щастить мені сьогодні на промовисті зади.

Нарешті ми самі. Ще кілька кроків у бік Золотих воріт (не змовляючись – до кав'ярні коло фонтану) – і Адьо закидає мені руку на шию й несе її там, тяжку, як голодне звірятко, що знай норовить куснути, смикнувшися нижче, і я так само відрухово чіпляюсь йому за стан, дотримуючи кроку, вгризаюсь боком у бік і чую його тепло: закон сполучених посудин, як каже Адьо, і якщо Павло Іванович Бухалов, за невитравною цеховою звичкою, проводжає нас поглядом з-за рогу (чи як там це робив Штірліц), то тим гірше для нього: хай піде і вдавиться своєю котлетою.

– Він, як тільки тебе вгледів, зразу штани спустив! – сміється Адьо. – Ти б чула, як зі мною в кабінеті в себе розмовляв, перш ніж мою заяву підписати, – а хто, а звідки, а навіщо, а хто вона вам, а звідки у вас інформація, – допит формений. Під кінець я вже й сам почував себе досить підозрілим типом… А тут, ну просто метаморфоза!

– Ось вона, велика сила батьківської любови…

– І Лялюсьчиної популярности, прошу не забувати!

– Ага, серед есбеушників особливо. Не сумніваюся, що він о тій порі, як я в ефір виходжу, вже давно спить як бабак, – після новин зразу ж і в люлю. Теж мені, фан знайшовся…

– Все одно, Лялюсь, – ти телезірка, ти відома постать – це грає, ого як, сама бачиш… Він же й той привіт Ользі Федорівні на ходу придумав, щоб і собі якимсь боком примазатися до твоєї слави.

– Гадаєш?

– Та ну, стопудово! Показати, що й він тут не якесь фуфло, не лівий пацан, отак з вулиці… От побачиш, подзвони мамі. Певен, що Ольга Федорівна дуже здивується.

– Бухалов, але ж і прізвище!

– Я теж думав, лусну, коли він назвався. Насилу стримався.

– А він тобі там у себе в архіві що, тільки Павлом Івановичем козирнув?

– Кажу ж тобі, там до нього взагалі було не приступися. Привітний, як носорог під час гону.

– Але бодай заяву підписав?

– Підписати то підписав, сказав, будуть шукати, але ґарантій, що знайдуть, нема жодних. Лиши сперанцу, хто сюди заходить, – десь так. Ну, тепер, думаю, напружиться…

– Господи, Вероніка Бухалова – треба ж ТАК обізвати дитину! Це ж як, цікаво, вони на неї вдома кажуть – Вера? Ніка? Рона?

– Ніка, напевно. Рона, то якось уже занадто інтеліґентно…

– Ну, він же все-таки не мент, а, тіпа, «інтелідженс сервіс», ні? Дочка в консі… І, ти завважив, – у нього досить пристойні руки?

– Так я й ментів інтеліґентних стрічав, траплялося…

І Адька запускається в довгу й смішну історію (сама собою вона, може, й не дуже смішна, але він уміє смішно розказувати, точніше, вміє заражати тебе веселістю, з якою сам ставиться до того, про що розказує, – суґестивна здатність, що нею наділені цуценята й маленькі діти, а з дорослих – тільки направду талановиті люди, гарні й чисті душею, і я заливаюся реготом, слухаючи, як добросердий Адька з друзями вчив мента грати в преферанс на комп'ютері, коли той мент з'явився до них серед ночі на превеселу гойру за викликом зловреднючої сусідки, і чим усе те скінчилося, – такий студентський, бурсацький гумор, трошки шибеникуватий, халамидницький, перед яким неможливо встояти, який завжди захоплює – і не стільки навіть молодечим надміром життєвої сили, скільки природною невинністю, незнайомістю з темними сторонами життя, а чи безтурботним на них невважанням, що вже межує з відвагою, та найчастіше нею ж і є…), – якимось дивом Адька зберіг у стосунку до людей, усіх без винятку, отаку чисто хлоп'яцьку приязну відкритість, – ніби від них тільки й чекати, що нових прецікавих пригод, і люди зазвичай це відчувають, якщо вони не іґуани, і офіціантка, що підходить до нашого столика прийняти замовлення, бліда, як борошняний хробачок, блондиночка, теж потрапляє під його хвилю й починає випромінювати симпатію, навіть закидає щось по-українському, хоч і не дуже їй плавко виходить, – з Адькою завжди так, куди з ним не піди, я завважила ще коли в нас тільки все починалося, коли ми ще були на «ви», у черзі на пошті, в таксі, в кіоску з відеокасетами, де ми видурнювались і реготалися на всю губу, і власне по тому, як реаґувало на нас довкілля, по скресаючих довкруги розвільжених усмішках – ніби кожен пригадував щось своє гарне, що давно притонуло в пам'яті, – я вперше й зрозуміла, що те, що між нами діється, мені не ввижається, що інші також це бачать… Плюскотить фонтан, бризки долітають до нас, виповзає сонечко, додаючи світові барви, і всі люди за столиками враз якось чепурнішають, Адька докінчує про свого інтеліґентного мента, а тоді простягає руку й обережно виймає мені з волосся крихітний скоцюрблений листочок. Борошняний хробачок приносить нам пиво, ставить гальби на темно-зелені кружала з лейбою «Оболоні» й несміливо каже:

– А вот і солнишко…

Одностайно вирішуємо вважати, що перший наліт Адріяна Ватаманюка на архів СБУ пройшов успішно, особливо ж удався незапланований фінал. Спонтанність, натхненно проголошує Адька, от що треба вміти цінувати в житті, – відхилення електрона, яке вирішує долю всесвіту. Відхилений електрон – це Павло Іванович, чи що? Смішний Павло Іванович, підстаркувата каракатиця, вимуштрувана на військовий лад, – із вірлиним профілем і очима зірки гарему, із прізвищем потомственного рязанського хроніка, алкаш у дванадцятому коліні…

– Знаєш, – каже Адьо, – не можу позбутися враження, наче я його десь бачив. Обличчя чимось знайоме…

– Ну, таке обличчя раз побачиш – не забудеш!

– Прикметне, скажи? Очі особливо.

– Може, він тому й в архіві сидить, бідолаха? Який із такою зовнішністю оперативник, вони ж всі якраз ніякі мусили бути… Нерозпізнавані.

Хай йому там легенько тикнеться за його обідом, Павлу Івановичу.

Підлітає голуб, діловито обтрушується й дріботить між столиками в пошуках наїдку. Видно, тутешній, нагрів місце. Мабуть, у них, голубів, як у бандюків, усе між собою поділено, – кому сквер, кому майдан, кому кав'ярня. Теж могла б бути окрема мапа – Київ голубиний: з усіма позначеними траєкторіями польотів, висотними точками, де порядному голубу можна відпочити, ну, й тими, де хавчик завжди водиться. Плюс застережні знаки: автомобілі, коти, – скільки доводиться бачити на вулицях мертвих голубів, розледащілих настільки, що їм уже в облом випурхувати з-під коліс…

– І все-таки, – каже Адька, вперто крутячи головою, мов проганяє муху, що дзижчить усередині, – я його десь бачив, їй-богу…

– Ти прямо як Миколайчук у «Пропалій грамоті»: слухай, каже, де я тебе бачив?..

Зненацька Адька ляскає себе по лобі, і в очу йому спалахують збитошницькі вогники:

– А що ми забули, ну? А що ми забули?..

– Де-серт!.. – він робить страшні очі. – Ми забули про десерт! – І, повернувшись, махає офіціантці:

– А що у вас сьогодні на солодке?..

Дзвонить телефон (непоганий початок для режисерського сценарію, думає крізь сон Дарина Гощинська, – поки що ведуча, поки що анкорвуменша на поки що незалежному каналі – ба ні, вже більше не незалежному, уже два дні, як НЕ, – в цьому місці її остаточно прокидає гарячий, як штопором, прокрут у грудях, вчорашня розмова з шефом виростає в свідомості в усій необорності живої яви: не приснилося! – але думка за інерцією котить далі вже-безпотрібний режисерський хід, непоганий початок для сценарію: на екрані темрява, і в темряві дзвонить телефон – антикварним, довоєнним звуком, белем-белем-белем, мов альпійські дзвіночки на коровах, сама ти корова, який антикварний звук, це ж із реклами Milka, блін, як же ви всі мене дістали, яким сміттям густо всипано мозок, так що вже й не домацаєшся до того, що думаєш сама, і якого ото милого, спитати б, колошкати людину ні світ ні зоря – о чорт, яка зоря, це ж уже десята!..), – дзвонить телефон, і вона насилу повертає свою стуманілу голову в бік дзвінка з почуттям глибокої ненависти до світу, – хоч би що там цей світ іще вготував їй за ніч, вона не сподівається від нього нічого доброго: куди не ткнешся думкою, скрізь болить. Як побита, угу. Так її ж і побили. Роздягли й відтовкли, як останню шлюху з Окружної, а тіло викинули в придорожню посадку. Тільки от міліції ні одна собака, загледівши, не викличе.

Номер на дисплеї: мама. О ні. Тільки не це, тільки не зараз. З мамою – ще гірше, ніж із чужими: парадувати в повному блиску свого благополуччя доводиться так само, як із чужими, але при тому чомусь усе одно чуєшся беззахисна, як облуплений кролик. А куди ж іще беззахисніше, як їй зараз.

І все-таки вона покірно бере слухавку й тисне на кнопку відповіді: дочірній обов'язок, нічого не вдієш. Не дзвонила матері три дні – от і віддувайся.

Привіт, ма (о Боже, ну й голос у неї – як у ворони!), як ти?..

На це запитання мама завжди реаґує однаково – починає розповідати про хвороби чоловіка: дядя Володя потроху здає, у нього артрит, коліно вже майже не згинається, треба буде робити операцію, і цукор підвищений, знову лягати під капельницю, – старіння віднедавна стало для Гощинської-старшої темою, що поглинає майже всю увагу, і молодша ставиться до цього зі співчуттям спортивного вболівальника – хоч і з іншої, поки що, ліги. Воно й справді трохи схоже на спортивний матч – розтягнений у часі, зі своїми правилами, яких наперед ніхто тобі не каже, і, на жаль, із наперед відомим результатом: спершу дрібними, а далі все дошкульнішими, настійнішими штурханами тебе рік за роком спихають із траси в ту саму придорожню посадку, у рів; зів'яле тіло, готуючись стати землею, репетирує розпад – на сукупність слабостей, больових точок, уражених органів, дихання й пересування стають заняттями, що вимагають повної посвяти, а вранішнє випорожнення – подією, що задає тон цілому дневі: все це робить учасників процесу мовби членами закритого клубу, де є свої чемпіони й свої аутсайдери, і дядя Володя, по ідеї, мав би належати до перших, мав би показати себе професіоналом старіння, бо хіба ж не на те він усенький вік і тренувався, копирсаючись у людських нутрощах, у розверзтій м'якушці гнилих і надвереджених м'ясних плодів, де для нього жодних несподіванок уже не мало б бути? А виходило чомусь не так – дядя Володя вередував, як дитина, дратувався щонайменшим фізичним дискомфортом, підступність власного тіла, що так по-зрадницькому оберталось на заміновану територію: один необережний крок – і ти вже в рову, – сприймалася ним як особиста образа, як несправедливість, на яку хто-хто, а вже він точно не заслужив, і дружина теж якимось чином виходила в тому винуватою, – він ще не здався настільки, щоб повірити, що вона на його боці, ще покладався на власні сили, ще хвицався, ще порипував, старий пень… Чого Дарина боїться і, з підсвідомим острахом, чекає від кожного материного дзвінка – це звістки, що в дяді Володі завівся роман із якою-небудь молоденькою медсестричкою чи асистенткою, останнє шалене кохання – з пакуванням валізок і, не приведи Господи, поділом майна та маминим провалом у перспективу самотньої старости: такі речі трапляються частіше, ніж заведено думати, битва підупалого мужчини з власним тілом завжди розгортається за одним і тим самим сценарієм, у якому поява на тридцять-сорок років молодшої жінки є етапом неуникненним, як у жінок менопауза, і коли цього довго нема, несамохіть починаєш непокоїтися – та доки ж можна длятися, давай уже швидше, потворо, не тягни жили!.. Але потвора щось не поспішає, і цим разом бойова тривога також, схоже, відкладається, – що ж, хоч одна добра новина за останню добу (якщо вважати відсутність новин доброю новиною!): мама бадьоренько собі жебонить як звикле, перераховує якісь там ліки, які збирається купити, і, крім того, в них, здається, заслаб кіт (рідкісна бидлота, яка розважається тим, що плигає на гостей зверху з шафи або зненацька вихоплюється з-під дивана і вгризається тобі в ногу, але мама й дядя Володя тішаться цим рудим бандюком, як молодята первістком). Та каструй ти його нарешті, – тупо, мов не своє, повторює Дарина те, що й завжди, – в кожній розмові у них із матір'ю певний набір фраз повторюється як у магнітофонному запису (чи це також належить до правил старіння – ті самі слова, ті самі предмети, ті самі затерті платівки, уникати будь-яких змін довкола, бо, щоб рішитися ума, цілком досить і тих, що відбуваються в тебе в тілі?..), каструй – і матимеш спокій. Кого вона має при тому на думці – кота, чи дядю Володю, чи, може, чого доброго, P.: запізніла реакція на почуте вчора від шефа?.. Сама згадка, як опік у мозку, – вона знов замалим не вистогнує вголос: суки, ах які ж суки! – але вчасно спохоплюється: вона вже владає собою, вже пробудилася, доброго ранку, Україно. Боже, з якою гордістю вона колись вимовляла в ефірі ці слова. От іще бракувало зараз розревтися, – зціпивши зуби, Дарина коротко й часто сопе носом, вдих-видих, вдих-видих, – душна хвиля відринає, тільки з очей скліпується пара сльозинок і, сповзаючи цівками, лоскоче щоки. Ольга Федорівна тимчасом каже, що жалко – жива ж істота, мається на увазі Барсик, за що ж його калічити?..

Але щось непевне вона таки вловлює на тому кінці дроту – або, може, її бентежить, що пауза занадто затяглася. Межу дозволеного – колись давно раз і назавжди проораної між матір'ю й дорослою дочкою нейтральної смуги, уздовж прапорців якої обидві розгулюють, здалеку всміхаючись собі навзаєм, як прикордонники дружніх держав, Ольга Федорівна ніколи не важилася переступити, – вона взагалі не належить до тих жінок, що переступають межі, й відрухово чіпляється за кожну підморожуючу форму стосунків, ніби боячись, що, полишена сама на себе, розтечеться калюжкою по підлозі. Як сніговичок у теплі. Колись у дитинстві Дарина принесла такого додому з вулиці – власноруч зліпленого, маленького, як лялька, й дуже чепурного (як їй здавалося) сніговичка – похвалитися мамі, – і в пам'яті вбилось, наступним кадром, як мама витирає калюжу на підлозі в кухні, викручує ганчірку в мидницю й плаче. Вона тоді вперше побачила, як мама плаче, і не відразу зрозуміла – їй спершу здалося, що мама сміється, тільки якось чудно. Що там тоді сталося, в проміжку між тими двома кадрами, чого вона плакала? Моя мама, Снігурка на пенсії, або життя в холодильнику. Репліки в розмові має, за давно всталеним між ними сценарієм, подавати дочка, – як готові формочки, що їх мати з готовністю ж і заповняє, набираючи снігу в обі жмені, і ця пауза, що тепер розтікається в трубці, як калюжа по підлозі (Дарина пригадує навіть ту підлогу – дощану, пофарбовану на брунатно олійною фарбою, з блідими серпиками подряпин на місці пересунутого столу…), поки дочка квапливо ковтає сльози й подумки викручує себе в невидиму мидницю, відновляючи здатність прикидатися, – ця пауза немов підмиває, стрімко, стрімко, дедалі стрімкіше, вибудувану між ними нейтральну смугу, ще мить – і весь насип зсунеться, поповзе, і дочка вже не зможе пробулькотіти, що в неї все нормально (хріновіше не буває, тобто буває, звичайно, але тоді вже викликають «швидку»…), і що голос у неї теж нормальний, просто вона ще спала, а не дзвонила тому, що зайнята була, купа роботи, не продихнути (…нічого, от скоро вона стане безробітною й буде вільна як пташок, – а справді, що вона тоді робитиме? Висітиме в інтернеті по дванадцять годин на добу? Вивчить від мами всі її кулінарні рецепти й чекатиме на Адьку вдома з обідом? Адька сказав, щоб вона не журилася, він її прогодує, – не без гордої нотки в голосі сказав, чи принаймні їй так здалося, і вона й на нього образилася, вгледівши в тому класичний чоловічий егоїзм: знайшов коли хвастати своєю фінансовою потентністю! – а він, може, і в гадці не мав хвастати, це з неї несподівано полізла, як паста з придавленого тюбика, ранена підозріливість до всіх і вся, питома риса всіх принижених і беззахисних, швидко ж вона увійшла в цю роль!..). Дарина раптом по-справжньому лякається – вона бачить себе в порожнечі місячного пейзажу, в зоні абсолютної самотности, як дядя Володя зі своїм артритом: всяке нещастя робить тебе самотнім, і після нього треба вчитися жити наново, і з близькими теж, – як же вона з цим упорається?..

Щось подібне вже було з нею у 1987-му, коли її під час переддипломної практики несподівано викликали до ректорату, а там завели в перший відділ, і невеличкий на зріст, із юрливими чорними очками капітан КҐБ (шурх – розкрита перед носом червона ксіва, лясь – закрита, ні чорта й розгледіти не встигаєш, окрім: капітан! здається…) дві години торохтів із нею невідомо про що, ніби вітер піском сипав з усіх боків нараз, а тоді запропонував «сотруднічєство». На ту хвилину вона була вже така втомлена од марних зусиль упіймати напрямок тої шизофренічної бесіди, – тільки от-от, здавалось, намацаний, він одразу ж і спорскав, перескакував із туманних згадок про її небіжчика батька, який, так і неясно було, чи то «ні в чьом не віноват перед нашей властью» і взагалі мало не предтеча «перестройки», а чи якимось чином посмертно зобов'язував її, Дарину, виправити його помилки (це ж які, цікаво?), – на багатозначні, з якимось гидотним душком натяки на її однокурсників, на друзів, із якими вона тусувалася в Хрещатицькій «Ямі», а то раптом на якусь зовсім уже фантастичну «подпольную організацію», яку капітанове відомство буцімто викрило в університеті, – капітан навіть не удавав, ніби сам вірить у те, що каже, здавалось, його єдина мета була – перевірити, скільки й якої полови їй можна втюхати, за дві години їй так ні разу й не вдалося перехопити його погляд, наче ті чорні очка рухалися якось інакше, ніж у решти людей, – так, кажуть кінологи, не можна дивитися в очі вівчаркам, бо ті сприймають це як напад і можуть і в горло вчепитися. Все вкупі робило враження розмови з душевнохворим, при якій не смієш викликати санітарів, бо знаєш, що головний лікар божевільний сам, – і, продираючись крізь той сипкий пісок захитаної реальности, полунатяків і полубрехонь, у які, що більше стараєшся їх прояснити, то глибше провалюєшся, вона з млосним жахом думала, що це ж так само вони колись говорили і з її батьком, перш ніж віддати його в руки своїх божевільних санітарів, і те, що часи звідтоді змінилися (овва, та чи ж справді?..), за вікном була весна 87-го і в місті вже вирували антикомуністичні мітинги, не мало в цьому задзеркаллі жодного значення, а якщо й мало, то лиш остільки, оскільки постачало сюди, по цей бік шиби, новий матеріал для нових шизофренічних кривотлумачень, – і з того всього вона так була змучилася, що коли капітан нарешті вивершив своє соло (бо він говорив майже весь час невгаваючи, вона могла б і рота не розтуляти!) і запропонував їй писати йому щомісячні доноси, вона, замість одразу послати його подалі й вийти, як писалося на тюремних брамах, «на свободу с чистой совестью», згодилася «подумати», – чи то за студентською звичкою відтягати екзамен начимпізніше (виграти час на підготовку, на те, щоб убрати свою відмову в бездоганно зважені формули, хоча це якраз точно було їм до спини!), а чи з інстинктивного поруху, як буває, коли на ходу зламаєш каблук, – насамперед відступити з місця травми, а тоді вже перевести дух і обдивитися. Що то була помилка, вона збагнула відразу: з того, як капітан неприкрито зрадів, – але наскільки груба, з'ясувалося щойно опісля, за ті три дні, які минули до їхнього наступного, і вже таки останнього, побачення: нікуди вона з того страшного кабінету не відступилася, а навпаки, ніби доброхіть завдала його собі на плечі, дурочка-каріатида, і так три дні на собі й протаскала, немов у гарячці, – по-думки ведучи неперервний діалог із божевільними санітарами: а якщо так… ні, ось так… а я йому… а він мені… (і цілий час було відчуття запертого духу, як у сердечників: не продихнути!). Потім вона впізнавала ту саму зараженість ума в мемуарах дисидентів: люди жили так роками, включені, як в електромережу, в розплутування того, що з засади розплутуванню не підлягає, – в шахову партію з шизофреніком. А тоді їй здавалося, що вона взагалі одна на світі, – чоловік, Сергій, нічого їй порадити не міг, хіба згадати, що до його матері теж колись із КҐБ з цим підсипалися, а до кого, спитати б, НЕ підсипалися?.. – мільйони людей переходили через те саме випробування, а проте ніякого колективного досвіду не існувало, і кожен новачок мусив починати спочатку, ніби він один такий на світі, – ситуація сливе метафізична, як у коханні або в смерті, де теж нічий досвід тобі не підмога, і ні в яких книжках нема слів для того, що відбувається з тобою-єдиним, – з тою різницею, що тут ще й над усім тяжіла ляда глухого, стидкого мовчання – таким досвідом не ділилися. Сергій зостався ззовні, за шибою, і його незграбні спроби її розрадити нагадували неприродно бадьору жестикуляцію проводжальників на пероні перед відходом поїзда: ті, хто знадвору, махають, підступаються до вікон, постукують у шибу, корчать гримаси, – а ті, хто всередині, вже думають над тим, у яку з валізок покладено капці й зубну щітку. Коли поїзд рушає, обидві сторони зітхають з полегкістю. Через кілька років вони з Сергієм роз'їхалися зрештою зі спільної платформи остаточно, але в сам поїзд вона всіла таки в ті три дні: пережитий самотній досвід лиш додавав самотности й віддаляв од тих, кого раніше уважано близькими, – про це також у книжках не писали.