Текст книги "Музей покинутих секретів"

Автор книги: Оксана Забужко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 44 страниц)

– Мені сказали, що ви хочете робити фільм про Олену Довганівну. Ах, он воно що…

– А ви маєте якийсь стосунок до?..

– То була моя бабця. Тобто, – ледь помітна вибачлива усмішка, – не рідна, у других.

А він справді мило всміхається, подумала я тоді: немов роз'яснюється на виду, навіть коли губи при тому так скупо рушаться… Дивна річ, чомусь із першого погляду я автоматично зарахувала була його до російськомовних і вже наготувалась почути цю їхню силувану нововивчену українську, таку тісну, як нерозношений черевик, із раз у раз випираючими болісними саднами чужих фонем – «думафф», «шукафф», і натужними – аж душа обмирає стежити, мов за калікою, – спотиканнями на подумки перекладених із російської конструкціях, так розмовляє наш продюсер – дуже стараючись: «я рахую, що дзвінки в ефір треба прикоротити», «нам потрібна програма більш сильна, з своїм обліком», з чим-чим? – «з обличчям», ага, зрозуміло… (Навіть отакий чисто галицький зворот, «то була моя бабця», ще нічого не доводив, бо ж ці, нові, охоче переймали від галичан характерні слівця, діалектизми, навіть питальні співучі інтонації, й ліпили їх на свій волапюк у найнедоречніших місцях, вочевидь упевнені, що то й є щира українська мова, якої в живому виконанні вони, окрім як від галичан, може, й не чули ніколи, зрештою, а серед галичан що, не буває російськомовних? – послухати лишень, як вони всі в одну душу догідливо щебечуть по-російському, іно опинившись у Києві, а українську зберігають, гейби таємна секта, в суворій конспірації перед місцевим населенням, виключно для вжитку «серед своїх»!) І навіть те, що цей хлопець назвався внуком упівської боївкарки, жінки, чий образ не відпускав мене, відколи я вперше вгледіла її на паршивенькому архівному знімку – таку різко відмітну серед усіх тих вояків із грубуватими селянськими фізіономіями, чепурну й відзіґорну (елеґанцьку, як у них там кажуть!) навіть у повстанському однострої, так зграбно перетяту в короткому стані армійським паском, ніби не з підземної криївки вилізла на світ, а вбралася панночка для виїзду на полювання в родовому маєтку і десь за спиною ховала англійського стека, а за кадром – кількох породистих хортів, що з нетерплячим гарчанням натягували повідок, – те, що він міг мати до цієї жінки найбезпосередніший – кровний – стосунок (щось наче й справді прозирало спільне в губах, у посадці очей…), теж анічогісінько не доводило, – що, хіба не пам'ятає наша стара тусовка (та тільки де вона тепер, гай-гай…), як рідний правнук самого Миколи Міхновського на початку 1990-х ошивався по тодішніх хрещатицьких «демократичних» точках, нині покійних «Ямах» і «Кулінарках», переконаним «істінно русскім чєловєком», ще й російські монархічні стішки власного виробу там, пригадується, декламував? (Його славний прадід, либонь, перевертався в могилі, як курча на рожні!..) А вже про менш помітні історичні постаті, то годі й казати – віра, мова й прапори мінялися в українських родинах ледь не щопокоління, навіть не як костюми, а як одноразові шприци, вколовся – і в відро, і так всю дорогу, від Костянтина Острозького почавши, того самого, що заснував був, сердега, Острозьку Академію насупротив польській експансії – а рідна внучка, бац, прийняла католицтво – і цілу академію здала як на блюдечку тим самим отцям єзуїтам, з якими дід усе життя проборовся, і ось це, схоже, й є єдина національна традиція, що й досьогодні лишається чинною – лягати під того, хто наразі найдужчий, так що на цього живця мене так скоро не купиш – хто там, як у Біблії, кого народив… Тобто, жодної такої блискавичної прив'язки, зімкнення образу з тим, котрий мене цікавив (го, ще й як цікавив!), якогось там духовного споріднення, хвилюючої сюжетної інтриґи й тому подібної байди, – чогось такого, що могло б бодай сяк-так пояснити все, що впало на нас із тобою, як стеля на голови, – в мені не виникло, і взагалі нічого не виникло, хоч ти й не віриш, і навіть трохи ображаєшся, мовляв, як же так, але – нічого, зайчику мій, нічого, опріч хіба того миттєвого запаморочення від розсунутої стіни, відчуття, трохи схожого на вестибулярну галюцинацію, мов недобрала маріхуани на гримучій вечірці: світ поплив, але страх не зник. Та, по правді, я й не сподівалася від цього контакту (бо я таки дійсно шукала була контакту з родиною Довганівни, хоч іще й не знаючи достеменно, якого саме!) чогось-то надзвичайного, журналістський досвід давно мене впевнив, що родичі героя, та ще й коли «у других», – то порода, як правило, малокорисна: щонайбільше, на що вони надаються (це, якщо дуже пощастить!), – то на парочку старих фотознімків, зацілілих у родинному альбомі, якщо такий не зник безслідно при котромусь з арештів, і ще – ще, можливо, але це вже якщо дуже-дуже пощастить, – на геть безпотрібний особистий спогад, от так собі, навмання переказаний дітям мамою-дядиною-тіткою (жінки пам'ятливіші!) за в'язанням рукавичок чи ліпленням вареників: якась така безмисна, пустопорожня дрібничка, бозна-чом залишена перекочуватися в просторі людської пам'яти, як, бува, на дні старої шухляди облізла кулька не-знати-з-якого приладдя чи задавнений слоїчок з-під мікстури, – ні на що не придатна, ні до чого не дотична, приміром, згадка, що славетний небіжчик незадовго до смерти прохав грушевого узвару, – і ти на хвилиночку стовпієш, не знаючи, як реаґувати: чи тут щось прустівське, з дитинства, як розчинене в чаї тістечко?.. – або про те, що стіл на терасі родинного дому (вже давно неіснуючого) був із неструганого дерева, така, знаєте, шкарубка на дотик стільниця, – ум-мгу, дуже цікаво, дякую, на жаль, у нас касета закінчується… Касета закінчувалась тому, що режисер уже з чверть години робив до мене на задньому плані страдницькі міни й змахував руками з жахливим звірячим вищиром, що мало означати «зав'язуй!», аж доки мене не розбирав сміх і я не губила нитку розмови, – насправді ж якраз отакий непотріб щоразу хвилював мене не менше, ніж сама «сторі», котру, в межах півгодинної програми, належалося відзняти й змонтувати, засмажити й заправити готовою до стравлення публіці: там була кухня, з своїми казанами й сковорідками, там вступав у гру мій власний кулінарний хист, а ці марні й безужиткові, призначені вже тільки на смітник (non-recyclable!) [2]2
  non-recyclable – сміття, непіддатне переробці (англ.).


[Закрыть]порізнені друзки чийогось життя, – колись для когось дорогі й сповнені смислу, поки те життя тривало, поки його виповнювала, підсвічуючи зсередини кожну таку дрібничку, жива волога чиєїсь любови, – незмінно ранили якоюсь особливо жалкою беззахисністю – наче викопні рештки загиблих цивілізацій. Врешті-решт, то було чи не все, що справді зоставалось по людях на світі свого власного, невідчужуваного й непіддатного на переплавку, – те, чого в жоден спосіб не можна було ні підробити, ні перебрехати на догоду новим модам і новим ідеологіям, не можна було навіть усуспільнити, пустивши в газети й на телевізію й так затерши, затупавши тисячами ніг всякий слід у тому небіжчикової присутности, – відколи загинула Владка Матусевич, Владка, чию милу мордуську з гострими пташиними рисами перетворили посмертно на бренд для ґлянсованих жіночих журналів, так що й мені по якімсь часі перестало стискатися серце на вид її розтиражованих портретів, я мала добру нагоду пересвідчитися – незникомими, нерозчинними мають шанс залишитися тільки оті безужиткові дрібниці, і по Владці я все-таки зберегла собі одну таку на пам'ять: сама невеличка на зріст, вона мала звичку підступатися до співрозмовця майже впритул, одним плавким балетним па, з вигнутим станом і задертою голівкою, мов підкрадалася знизу вгору, розкручуючись як ласо чи як кицька, що збирається заскочити на дерево, від чого першої миті задкували навіть найнезворушніші політичні горили, – і ото тільки в тому одному рухові, як море в краплі води, й продовжує світитися до мене все, що за життя звалося Владиславою Матусевич, і в якому фільмі це покажеш? І навіть якщо покажеш, навіть якщо зацілів де-небудь якийсь аматорський відеозапис – день народження, весілля, вечірка в нічному клубі, вона ж була модна художниця, до лиха, вона мелькала скрізь і всюди, її було так багато, що перші місяці по її смерті Київ здавався порожнім! – навіть якщо покажеш, то кому воно що промовить?..

Потроху я доходила думки, що людське життя – то, либонь, не стільки і принаймні НЕ ТІЛЬКИ та епічно пригладжена «сторі» з кількома персонажами (батьки, діти, кохані, друзі-соратники, хто там ще?..), котру дається в сяк-так цілісному вигляді донести до нащадків, – таким воно виглядає хіба зі сторони, крізь протилежний, зменшувальний кінець бінокля, в який ми привчені дивитися й на своє власне, повсякчас наводячи на нього лінзи численних CV, резюме, автобіографічних форм, кухонних сповідей і міфів домашнього виробу, тобто безугавно підстригаючи його по формі про людське око, – якщо ж спробувати побачити його зсередини, то воно виглядатиме як величезна, безрозмірна валіза, вщерть напхана якраз отим геть безужитковим для сторонніх мотлохом, – валіза, яку, покидаючи цей світ, небіжчик безповоротно забирає з собою. По дорозі, правда, з неї, незастебнутої, висипається на згадку живим іще жменя-друга мотлоху (передсмертне прохання грушевого узвару, наступальне па, схоже на підкрадання знизу для висотного стрибка…) – й залишається надовго перетлівати в мізках свідків і хоронителів, і щоразу, зіткнувшись із таким загубленим покотьольцем, я почувала невиразну глуху вину за власну безпорадність, – так, ніби саме в ньому, випадково зацілілому, міг ховатися ключ, затрачений таємний код до якихось глибших, підземних смислів чужого життя, і ось цей ключ трапив до рук мені, а я не знаю навіть, до якого замка він належить – і, ще гірше, чи існує такий замок взагалі…

Це не від телебачення до мене прийшло, не від тих людей і сюжетів, які доводилося знімати, – а від того дня, коли, навіщось перегортаючи стару, з вижовклими на гірчичник сторінками (радянський газетний папір!) книженцію з батьківської бібліотеки, з розгону наскочила на помітку на берегах, зроблену батьковою рукою, його характерним, колючим і щільним, як терновий живопліт, письмом (десь класі в сьомому-восьмому моє заносилось було на таке саме, але згодом злагідніло, розрівнялося й стало більше подобати до маминого): навпроти зовсім на позір безневинного, дурацького звороту – «гамлетівська нездатність до рішучих дій при виді торжествуючого зла» (а мова ж то, мова. Господи! – ще не випручана з-під завалів сталінського погрому, ще вся з потрощеними-повикручуваними кісточками…), звороту, підкресленого рішучою, майже прямою лінією, – стояло на берегах «торжествуюче» – таки «оце!!!», із трьома знаками оклику, – вразивши мене, наче бозна-яке одкровення. В ту мить я зрозуміла, що, властиво, не знаю свого батька: він помер, коли мені ледве сповнилося сімнадцять, і я запам'ятала його тільки таким, яким він був у стосунку до мене, дитини й підлітка, – і з тієї ото пам'яти, лиш трохи доточеної посмертними, скупими (і з роками кам'яніючими, бо ж нових не прибуває!) свідченнями – маминими, друзів, колеґ, його студентів (які, здається, за ним шаліли – коли не брешуть), поступово змонтувала собі в свідомості певного віртуального персонажа – із зовнішністю мого батька в сорокап'ятилітньому, вже-лікарняному, віці й досить-таки похмурою житейською «сторі», яких у його поколінні було загалом не так-то й мало. Одначе той чоловік, ба ні, молодик (я швиденько підрахувала: молодший, ніж я тепер!), котрий колись давно, Коли-Мене-Ще-Не-Було-На-Світі (невипадкова перша реакція дитини на цей міфологічний зворотик – «а де я був?..»), одного дня наприкінці п'ятдесятих чи на початку шістдесятих так ентузіастично черконув був на берегах книжки своє «оце!!!» – в точнісінько такому пориві, як це зробила б я, упізнавши споріднену думку, ту, котру довго виношуєш, котрою гризешся й мучишся: живеш! – той перебував цілковито поза моїм віртуальним персонажем, так, ніби вони були незнайомі між собою, чи, точніше, незнайома була я – з цим другим, новим. Внутрішньо він був таки чимось невловно до мене подібний, я прекрасно бачила – зсередини, як бачимо самих себе уві сні, – як йому переможно клацнуло в голові тої миті: «оце!!!» – ніби ляснув пальцями, великим і середнім, як часом у хвилини піднесення роблю я, – і я пригадала, що він таки мав колись, у незапам'ятні часи, цю звичку, ляскати пальцями! – і як мама сердилася й казала, що це вульгарно і поганий приклад для дитини, і як він при тому нітився, – і це також було нове, бо я не пам'ятала, аби він коли нітився, зі мною завжди тримався дуже впевнено, здається, жодного разу не чула я від нього «не знаю» або «я помилився», – ба ні, було, і тут я знов пригадала, новою хвилею: одного разу в шкільному альбомі для малювання я виявила намальованого мною звечора зайчика поквацяним у блакитний колір і зчинила вереск, – і тато присоромлено зізнався, достоту як застуканий на шкоді хлопчик, що то він хотів зробити зайчика сіреньким, але трошки передав фарби… Я тоді клекотіла праведним обуренням, мені в голові не містилося, чом це він поліз до мого альбому, та ще й з акварелями, він же зроду не малював, не тямив, як і пензлика держати, і потім я йому довго того зіпсованого зайчика випоминала, ніби здобула над ним перевагу в одне очко, бо він щоразу так само ніяковів, – і щойно тепер мені по-новому, також ізсередини, побачивсь його вибрик, і що він соромився зовсім не тим, що попсував мені малюнок (за який я, відмінниця невиліковна, все-таки одержала свою п'ятірку!), а – що не зумів був побороти чисто дитинячого імпульсу, раптового спалаху цікавости до того, як розпускається фарба в баночці з водою, як вона набирається на пензлик і заповняє білі прогалини на папері, і от на цій хвилинній слабкості, геть непристалій дорослому мужеві й батькові родини, його й підловлено, – і так воно все розмотувалося й розмотувалося в мені стрімголов, одне за одним, немов, ухопившись, як за кінчик нитки, за віхтик одного чорнильного розчерку на берегах, я потягла назверх цілу притоплену грибницю, волохате сплетиво корінців, за яким невиразно проблимувало на світло якесь цілком інше, невідоме мені життя, безвідносне до дочки, дружини чи друзів, – проте уявити собі те життя зблизька, повним форматом, я не мала вже жодного способу: свою валізу він забрав із собою.

Я залізла тоді, пам'ятаю, з ногами в крісло й строщила ледь не цілу книжку, незареєстрованим досі в історії писемности методом читання – не зліва направо, і не справа наліво, а кружкома: виїдаючи шматки тексту, як гусінь, концентричними колами, що розходились від підкресленої сто не було під рукою іншого ключа – жодного іншого дріб'язку не витрусилося з однятої колись у мене з-перед носа валізи, котрий би за двадцять років, що минули від батькової смерти, не звітрився на порох, – і я мусувала й мусувала над тою зроненою поміткою на берегах, «оце!!!», наче детектив Коломбо над яким-небудь неправильно надгризеним мундштуком, піднятим поблизу трупа, тільки що я шукала не вбивцю – я хотіла оживити труп. Про що була книжка, не пам'ятаю хоч убий, одначе під кінець того некромантського сеансу я була твердо впевнена: вся багаторічна батькова так звана «боротьба з системою» (за терміном, упровадженим в обіг після 1991-го року), – його одчайдушне стукання в усі високі дубові двері, незліченні листи, заяви, скарги, доповідні записки – до Київміськради, до Генпрокуратури, до ЦК українського, до ЦК московського (три чи чотири розпухлі папки в-зав'язаних-мертвим-вузлом-поворозочках у мами на антресолях!), його поїздки до Москви (кожна з яких мала стати остаточною й вирішальною, а потому запит спускався назад «на Київ» і все поверталося на круги своя…), – ціла та запекла, рівновелика життю шамотня, у висліді якої він опинився в психушці з цілком популярним для тих часів «політичним» діагнозом – «сутяжно-параноидальная психопатия», – походила не від чого іншого, як від того, що в глибині душі мій батько завжди знав за собою, наче потаємну стидку недугу, оцю саму, хай їй абищо, «гамлетівську-нездатність-до-рішучих-дій-при-виді-торжествуючого-зла», – і вона-то й штовхнула його, коли зло проїхалося можновладним тараном майже впритул, замість відсторонитися, – ринутись навперейми, і потім знову й знову кидатися під колеса тої самої машини, щоразу повторно відвойовуючи в себе самого право на самоповагу…

Я впевнена в цьому й досі.

Недорікувата, калічно сформульована фраза несподівано обернулась наскрізним водяним знаком, внутрішнім епіграфом до його життя – зрештою, так само ж калічного, якщо пробувати представити його у вигляді короткометражної «сторі»: тихе конання з затовченою свідомістю – найімовірніше, на тлі нелюдського болю в усіх м'язах од гримучих інсулінових доз, якими (як стало відомо потім!) особливо рясно контентувала своїх клієнтів радянська поліцейська психіатрія, і той кричущо волошкового кольору халат, який я запам'ятала, коли ми з мамою приїздили до Дніпродзержинська на дозволене, нарешті, побачення, і з-під халата вихудлі, жовті маслакуваті ноги з настовбурченими п'ятами, схожі на курячі лапи, вистромлені з авоськи, – все це вкупі з застояним солодкавим духом чи то сечі, чи немитого тіла й загальмованим помутнілим поглядом (очні яблука без краплі блиску, прив'ялі, як у старого діда: наслідок обезводнення), – в усьому цьому немає жодного потенціалу на якусь-то героїко-романтичну «сторі», надто коли прикинути, що тяглося воно роками, а це вже й геть невидовищно, такі речі просто сковтуються субтитрами – «минуло п'ять років», в чийомусь іншому випадку – «минуло двадцять п'ять років», хто ж це вам згодиться стільки висидіти перед екраном?! (А іншого способу зняти подібну «сторі», щоб до глядача справді дійшло, нема – ну, то значить, і «сторі» нема, і йдіть собі з Богом, скаже вам усякий редактор…) В тім-то й річ: у батькових буднях, показаних зі сторони, – не лише тих лікарняних, а й долікарняних так само, маю на увазі, звісно, не його наукову-викладацьку кар'єру, а те, що її поховало, а затим поховало й його самого, – в усіх тих розісланих зливах листів і намарне обтупаних порогах кабінетів, у тій абсурдній і виснажливій війні, програній наперед, ще до початку, бо, раз рушена з місця, система не могла й не збиралася давати відбою, а він же затявся якраз на цьому й роками доводив ледь не тим самим людям, котрі й віддавали накази, як то вони недобре чинять, – в цілому його життєвому сюжеті, якщо представити тепер цей сюжет у повній документальній достеменності, в усіх чотирьох папках з поворозочками, не було сенсу – була тільки гіркота за марністю затрачених зусиль. Сенс був в епіграфі. У водяному знакові. В одному підкресленні, яке випадково збереглося.

Я знала це й по дечому іншому. Акурат попереднього літа, в Криму під Кара-Даґом, я, відбившись раз від компанії на цілковите безлюддя, півдня займалася тим, що раз у раз, як Сізіф, забиралася на ту саму скелю й кидалася з неї в воду «ластівкою». Стояла недвижна, сорокаградусна спека, а мене за кожним підйомом проймав циганський піт, і колінця піді мною трусилися, а серце калатало десь у підгорлі. Колись у дитинстві я боляче вдарилась об воду животом – і звідтоді боялась пірнати.

Коли, вже смерком, я прибрела назад до табору, мої ноги виписували «мисліте», як у непритомно п'яного, і я насилу долала опір повітря. В очах знайомих я мусила потвердити свою, й без того поширену, репутацію несамовитої ризикантки, любительки пригод і гострих відчуттів, ладної на бозна-що задля чергової порції адреналіну, і мужчини, що були в товаристві, не зводили з мене за вечерею засклених підозрілим блиском поглядів (кожен, вочевидь, переконаний, що здолав би забезпечити мене адреналіном у куди приємніший спосіб!), і кілька дружин не до речі проявило підвищену нервозність, трохи припсувавши мені мій тодішній блаженно-п'яний стан – наслідок забійного коктейлю, складеного з двох рідкісних для професійного інтелектуала (чи я й справді професійний інтелектуал? чи може журналіст у нашій країні бути інтелектуалом?..) інгредієнтів: мертвецької фізичної втоми та гордости за вивершений труд. Нащо ти таке робиш, спантеличено спитала тоді в мене одна тільки Ірка Мочернюк, яка щиро хотіла зрозуміти, і я сказала: не «нащо», а «чому».

Я пірнала тому, що боялася це робити. Пів Божого дня, на безлюдному березі, під палючим сонцем я ґвалтувала себе, мов маньяк-збоченець, тому що глибоко в моєму тілі жив уколочений колись у нього панічний страх – як невидимий залізний обруч, що стискає зсередини, не даючи випручатися. Я збивала той обруч, той стиск, і мені вдалося – я його збила. Одним страхом у моєму житті стало менше.

Завдяки тій позначці на берегах книжки я зрозуміла, що мій батько цілий вік робив те саме – залізав на скелю і стрибав. І зовсім не тому, що з нього був такий уже прирожденний борець, швидше навпаки – мусив щоразу робити над собою зусилля. Щоразу збивати залізний обруч, поконувати в собі «гамлетівську нерішучість». Можливо, насампочатку він щиро вважав, ніби вся справа виключно в лихій волі якогось одного високопосадного чиновника, яку треба просто усунути, вийняти, як скалку з ока, і тоді припиниться жахливе неподобство, коли не пряме злочинство, – припиниться те, що він називав «перетворенням палацу на хлів». Палац закінчили будувати восени 1970-го, і ми всією родиною були на врочистому відкритті – то був перший палай, у моєму житті, який нарешті наклався на саме це, донесене з казок слово – «палац», повністю злився з його сліпучим сяйвом і запаморочливою просторовою неосяжністю й вихлюпнувся за межі слова, затопивши благеньке коритечко дитячої уяви (звідтоді я подумки незмінно селила всіх королів і принцес саме там, у Палаці «Україна», в тому, найпрекраснішому з усіх, бачених і донині, зразка 1970-го року, – Кловський на таку місію не тягнув, Маріїнський тоді був закритий для публіки, а всякі там новітні «палаци щастя» були, на мій тодішній погляд, чистим обманом, бо нічим не різнилися від колгоспних критих ринків, та й на сьогоднішній не різняться…). Невиразно пам'ятаю (кадром здалеку, позаяк жінкам і дітям при такому високодержавному ділі належалося стояти осторонь) батька в безберегому світляному морі фойє, в гурті високих (з погляду п'ятирічної) розсміяних чоловіків, які тисли собі навзаєм руки, і власну горду свідомість його тодішньої важливости: «Це мій тато будував!», – хоч він, звичайно, не будував, він тільки брав участь в інженерних розрахунках у складі групи експертів: новоспечений кандидат наук із дисертацією на потрібну тему, властиво, скромна собі шестьорка, – якби вчасно пригнувся, замість непрохано висовуватись, його б і не помітили, – а той, хто справді будував, хто був головним архітектором проекту і хто, мабуть, також стояв у тому гурті Дуже Важливих Мужчин і промінився, приймаючи вітання, – той через кілька днів по тому вийшов з кабінету секретаря ЦК, зайшов до туалету, замкнувся в кабінці й повісився на власному паскові: його Палац, виявився занадто добрим для Києва, він затьмарював Кремлівський Дворец Сьездов, а це було вже не тільки нечемством і викликом, а й грубою політичною помилкою, за яку українському керівництву мусили з Москви добряче спарити задницю, і керівництву треба було притьмом оту спарену задницю рятувати, вживати заходів, шукати винуватців, найліпше б розпочати кримінальну справу за розтрату будматеріалів, але що кандидат на роль головного розтратця так навідріз був від ролі відмовився, нахабно повісившись у самому будинкові ЦК, то справи, дякувать Богові (та й небіжчику ж!), відкривати не стали, її взагалі не стало, цілої тої справи, – її немов змили, спустили в унітаз у цековському клозеті, заглушивши шумом води з бачка, так що невдовзі ніхто про неї вже не пам'ятав, та й скільки їх було, таких справ, чи ж за всіма встежиш… Просто, нововідкритий Палац «Україна» відразу ж зачинився «на ремонт», інтер'єри були спішно обдерті з декору, з делікатно тонованих букових паркетів, горлично-сірої обшивки крісел, кунштовних світильників, – з усього, що давалось обдерти: все було замінене на грубіше, дешевше й простецькіше, і через місяць-другий, коли його відкрили наново, – з тими кислотно-лазуровими дерматиновими кріслами, що стоять і донині, – я вже не впізнала чарівного палацу своїх казок: його так само не стало, він розчинився в повітрі, як, зрештою, й роблять у казках всі чарівні палаци, за ніч перенесені джином кудись за море, одначе по тих бодай лишається порожнеча, котра одна тільки й може бути гідним пам'ятником загиблій споруді (так, як лишились Нью-Йоркські Вежі – раненою вирвою серед хмарочосів нижнього Мангеттена, а ми на таке були надивилися задовго перед тим – скільки вибитих зубів зяяло в київській забудові на місці висаджених у повітря церков, і тільки по тих і заціліла пам'ять, чия відсутність не була замінена – ні зерновим елеватором, ні Будинком-піонерів-та-школярів…), – а тут палац, уже цілком чемно та шкарадно переряджений за зразком стандартного обласного кінотеатру, стояв цілісінький, і називався так само, і можна було подумати, що той, попередній, першим відвідувачам узагалі привидівся, – що, приміром, усі вони тоді були на радощах упилися й заглючили, а тепер протверезіли, і ось, значить, як воно все виглядає наяву, уважаємиє товаріщі: абсолютно банальна історія, та й яка там історія, жодної історії не було, – так, невеличкий господарський недогляд, винуватці покарані, працюємо далі… Мама згадувала, що попервах їх була чималенька-таки група – батькових колег з інституту і з Академії, з НДІ будівництва й архітектури, кому доручили скласти новий кошторис, щоб обґрунтувати буцімто перевитрату матеріалів, і хто відмовився це робити, обстоюючи правильність попередніх розрахунків. Десь через рік, одначе, – а за той рік ментреґа й геть уже зам'ялась, курява осіла, в новому Палаці відгуляли черговий партійний з'їзд, тим остаточно освятивши його провінційно поскромнілі нутрощі, і хтось із упертюхів одержав догану, когось пригрозили звільнити за скороченням штатів, хтось (либонь, незахищені аспіранти, найслабша ланка!) навіть мусив виїхати з Києва й будувати далі по райцентрах кінотеатри, і добре ще, як не корівники, – з цілої групи залишився один мій батько і продовжував вимахувати, під занесеним над головою обухом, нікому не потрібними доказами чиєїсь мертвої правоти. Можливо, з оглядової точки високих кабінетів, обшитих дерев'яними панелями, це й справді виглядало божевіллям чистої води: якого хріна цей мудель уперся рогом, та що він собі думає, хто він такий?..

Вдавшись у маму – тупим гуманітарієм, – із тих папок на антресолях (перегорнутих досить побіжно, з острахом і відразою, наче засушене зміїне линовище…) я здолала второпати хіба те, що по певнім часі про історію з будівництвом уже, власне, й не йшлося, – сюжет стрімко ускладнювався, ширячись по інстанціях, відгалужуючи нові, дедалі фантасмаґоричніші колінця, тільки батько ще продовжував до кожної нової петиції докладати свої початкові доповідні на користь скаліченого проекту, демонструючи, з чого воно все почалося (і, очевидно, тим дужче дратуючи адресатів – своєю недоречною пам'ятливістю), так що петиції раз від разу розросталися, в них назбирувалися посилання на нові й нові письмові відповіді-відмазки, на нові й нові розмови, і також-відмазки, в дедалі вищих кабінетах, скарги на погрози, вислухані в кабінетах нижчих, на анонімні дзвінки з тими ж погрозами, на якесь дивне побиття незнайомцями коло під'їзду (це сталося, пригадую, десь незадовго перед психушкою: останнє попередження!), і так воно все пухло й пухло роками, як снігова, чи пак паперова, лавина, наче в дитячій фольклорній пісеньці, де приспів нарощує рядок за рядком, поступово роздуваючись до грізної, космічної слави, непід'ємности, а та кура-щебетура, а та гуся-сюся-сюся, а той індик-диндик-диндик, а те теля-хвостомеля, – з кожним рядком звір прибавляє на тілі, мультиплікаційно збільшуючись, до вола, до коня, і так можна дійти й до тиранозавра, і тиранозаври приїздять – на машині з червоним хрестом, у білих халатах, якого хріна, що він хотів довести?..

От, власне, і вся історія – і де вона тут?..

Будь-якої миті цьому прогресуючому, в'язкому кошмарові можна було покласти край і вийти з гри: адже ж виходили, і прекрасно топчуть ряст досьогодні – і дай їм Боже, як кажуть у Карпатах гуцули, «наперед би більше», чого ж, – і не такі, як він, невинні ягнята-господарники, ім'я ж їм легіон, а навіть ті примітніші, хто був уплутаний у цілком уже гучні політичні справи, чиї імена гриміли по західних радіостанціях, хто вчиняв привселюдні жести громадянської непокори, вихоплювався з криком на сцену, чи під двері закритого суду, чи до підніжжя пам'ятника, одною такою хвилиною можна було собі заробити на дисидентський хліб до кінця життя, а від 1991-го року вже тільки виступати зі спогадами, чим вони переважно й зайнялися, – не згадуючи, одначе, ні словом про те, як виходили з гри, – треба розуміти, не зовсім сухими з води виходили, трошки-таки, либонь, мокренькими: з покаянними листами, а чи й якимись інтимнішими, за закритими дверми відбутими ритуалами замирень і перепросин (і запевнень, що надалі поводитимуться чемно?), – хто там уже тепер розбере, та й кого воно шкребе, – але ж виходили, і жили, й працювали за фахом (одержували надбавки до зарплати, ростили дітей, розширяли жилплощу…), – хай і вузенькі, і з смердючого коридора, але двері з зеленим написом «Exit» у ці останні десятиліття імперії все-таки були, існували, реально позначені на плані, це вам прецінь не сталінська доба, прошу панства, а соціалізм із людським обличчям, що в перекладі на нормальну мову означає – якщо дуже хотілося жити, вибір був… Так що мій батько, поза сумнівом, сам засмикав вузол собі круг шиї– так мусили вважати ті, хто розпорядився його долею, так вважала мама, так звикла, підрісши, вважати й я: не лишив запущеній у хід машині шляху до відступу – суто стратегічний прорахунок, похибка, господарський недогляд. Сумно, прикро, але нічого не вдієш, треба жити далі. (Так, ніби він справді потрапив десь на дорозі під колеса вантажного автомобіля!)

Ще нюанс: підростаючи, я стала його соромитись. Порівняно до моїх товаришів по школі, а надто по інституту, в мене був невдалий батько – той, яким не похвалишся. На прямі запитання, як-от для запису в класному журналі (викликають за списком, перед цілим класом, треба встати, продиктувати вголос, керівничка перепитує, не розчула…), я мимрила, щулячись і ховаючи очі: «Інвалід 1-ї групи», – і коли сідала на місце, мені довго ще здавалося, буцімто клас перешіптується й перехихикується за моєю спиною. Подібні речі травляться трудно – діти не прощають батькам пережитих з їхньої вини принижень. Його смерть – уже вдома, його відпустили додому, як уже нирки відмовили після затяжної медикаментозної блокади, – хіба що додала до сорому почуття вини, як ложку соди до ложки солі, і з роками те все розбавилось, змішалось у поступово слабнучий гірко-солоний розчин, якого не могли підсолодити ані почастілі, після 1991-го року (а вже як мій писок у повному блиску заграв на телеекрані, то буквально градом посипалися звідусіль!), ентузіастичні відгуки його колишніх колег і студентів – про те, який із нього був чудовий викладач і як його, виявляється, всі любили (а де ж ви всі були раніше?), – ані навіть зовсім конкретні, і від нашого продюсера зокрема, пропозиції підняти з архівів той, тридцять літ як похований, сюжет із Палацом «Україна» й посмертно опорядити мого батька в тепер уже цілком ґламурну, мало що не дисидентську біографію, – можна було б заковбасити несогіршу передачку, авжеж пак, нагадати народові забуті сторінки недавньої історії (так, наче той народ мав у запасі бодай якісь незабуті сторінки – хоч давні, хоч недавні!)… Цей останній замір, іно зажеврілий, убила в мені на пню відома поетеса, з тих, свого часу гучних, із патріотичними віршиками й туманною репутацією жертви режиму, – з цікавости я сама попхалася брати в неї ювілейне інтерв'ю, де й пережила повний нокдаун: здоровезне, гергеписте бабисько з кепським прикусом, бризкаючи на мене слиною й раз у раз хвицаючи головою, щоб метлялися поріділі фарбовані кучері (жест, який сорок років тому міг асоціюватись у невибагливих мужчин водночас і з темпераментом молодої огириці, і з патріотичною нескореністю), спершу з півгодини значущо, з притиском торочило мені, що воно допускає до себе «тільки вибраних людей», щоб я належне пройнялась і виструнчилась, – а потім так само довго й докладно, з усіма картинками, мовби те трапилося вчора, розповіло, як на його перший ювілей, п'ятдесятилітній, – в той самий рік, порахувала я, коли Стусові впаяли другий строк, уже смертний, – бабиськові навіть не прислали зі Спілки письменників вітальної телеграми, а прислали, здумати лишень, запрошення на чийсь інший авторський вечір – бабисько двадцять п'ять літ пам'ятало, чий саме, – зі спеціальним підступним умислом саме цього дня зорганізований, – от яке воно було переслідуване!.. Жодних інших подробиць переслідування я так і не допиталась – у бабиська також не було «сторі», була тільки персональна леґенда, на яку свого часу мусило попрацювати чимало мужчин, засліплених отим, тоді ще натурально рудим кучеретрусом, і тепер бабисько жадібно купало свою порожню старість у відблисках їхніх тодішніх зусиль – і в гробу хотіло бачити всіх, виморених по мордовських таборах, друзів своєї легендарної молодости, пам'ять про яких, коли б була жива, все-таки дозволила б йому бодай би зберегти відчуття стилю й пропорцій.