Текст книги "Елементарні частинки"
Автор книги: Мішель Уельбек
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)
12
СТАНДАРТНИЙ РЕЖИМПід час революцій ті, хто з такою дивною пихатістю присвоюють собі дешеву заслугу підбурювачів спокою, який викликав у їхніх сучасників вибух анархічних пристрастей, не помічають, що цим прикрим тріумфом вони в першу чергу зобов’язані ситуації, що склалася стихійно та була зумовлена певною сукупністю суспільних явиш.
Огюст Конт. Курс позитивної філософії.Лекція 48
Середина сімдесятих у Франції була позначена скандальним успіхом «Привиду раю», «Механічного помаранча» та «Тих, що вальсують» – трьох надзвичайно різних фільмів, масовий попит на які, проте, мав стати доказом комерційної перспективи «культури молодих», яка переважно ґрунтувалася на сексі та насильстві і яка впродовж наступних десятиліть мала завоювати все більший ринок. Розбагатілі тридцятирічні шістдесятих зі свого боку дістали цілковите задоволення від «Еммануелі», що вийшла на екран у 1974–му й була насичена картинами приємного проводження часу, екзотичними краєвидами і фантазіями. На культурному тлі фільм Жуста Жекена, сам по собі лишаючись іудео–християнським, став маніфестом вступу світу до цивілізації розваг.
У більш широкому сенсі рух за свободу звичаїв у 1974 році досяг важливих успіхів. 20 березня в Парижі відкрився перший клуб «Вітатоп», який мав зіграти новаторську роль у становленні культу тілесної фізичної сили. 5 липня було прийнято закон про громадянське повноліття з вісімнадцяти років, 11–го числа того ж місяця – закон про розлучення за обопільною згодою: стаття про подружню зраду була вилучена з Кримінального кодексу. Нарешті, 28 листопада під тиском лівих було прийнято закон Вейля, який дозволяв аборти. Після бурхливих спорів більшість коментаторів назвали цей закон «історичним». Справді, християнська антропологія, яка в країнах Заходу довгий час була для більшості незаперечною, надавала незмірного значення життю будь–якої людини, починаючи з моменту зачаття до моменту смерті; це значення ґрунтувалося на тому факті, що християни вірили в існування душі всередині людського тіла – душі, безсмертної за своєю суттю, яка в майбутньому мала поєднатися з Богом. Під впливом прогресу біології в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях поволі виникала антропологія матеріалістична, яка радикально відрізнялася від попередніх та була набагато поміркованішою в своїх моральних вимогах. З одного боку, зародку, маленькому згустку тканини, що перебував у стані невпинного поділу і диференціації клітин, статус індивідуальної автономної істоти може бути надано тільки за умов певного соціального консенсусу (відсутність генетичної вади, що призводить до неповноцінності, згода батьків). З другого боку, старий, будучи осередком органів, що невпинно розпадаються, може реалізувати своє право на виживання лише за умови достатньої узгодженості своїх органічних функцій – введення концепції людської гідності. Етичні проблеми, що виникають у житті людей двох різних віків (спочатку аборт; потім, через кілька десятиліть, евтаназія), мають відтепер ґрунтуватися на протилежності поглядів на світ, на таких непримиренних визначних чинниках, як дві антропології, вкрай антагоністичних за своєю суттю.
Агностицизм, на якому ґрунтуються всі принципи Французької республіки, мав полегшувати лицемірне, навіть дещо зловісне торжество матеріалістичної антропології. Питання про цінність людського життя, яке ніколи раніше не ставилося відкрито, одначе продовжувало пробивати собі стежку в людських умах; можна без жодного сумніву стверджувати, що частково воно стало причиною того депресивного, мало не мазохістського суспільного настрою, який поширився в західних країнах за останні кілька десятиріч.
Для Брюно, якому тільки–но виповнилося вісімнадцять, літо 1974–го стало найважливішим, навіть вирішальним життєвим етапом. Багато років по тому, коли він звернувся по допомогу до психіатра, він був змушений ще не раз у подробицях згадувати той час, змінюючи так чи інакше якісь деталі, – психіатр і справді, здавалося, надавав великого значення цим розповідям. Канонічна версія, яку любив подавати йому Брюно, була така:
Це трапилося наприкінці липня. Я на тиждень їздив до матері на Лазуровий берег. Там весь час хтось мешкав проїздом, було повно людей. Того літа вона крутила любов з якимось канадцем – здоровенним молодим типом з пикою справжнього дроворуба. Вранці напередодні від’їзду я прокинувся дуже рано. Сонце вже припікало. Я зайшов до них у кімнату, вони обоє спали. Секунду–дві я вагався, потім зірвав простирадло. Мати поворушилась, якусь мить я чекав, що вона розплющить очі; її стегна були трохи розсунуті. Я став навколішки, нахилився над нею. Простягнув руку, але не насмілився торкнутись. Я вийшов, щоб випорожнитись. Вона завжди підбирала кішок, в неї їх було багато і всі більш–менш дикі. Я підійшов до молодого чорного кота, який грівся на каменюці. Земля навколо будинку була кам’яниста, суцільна немилосердна біла галька. Кіт декілька разів скидав на мене оком, поглядаючи, як я мастурбую, але він заплющив очі раніше, ніж я кінчив. Тоді я нахилився й підібрав великий камінь. Череп кота розлетівся на друзки, мозок розприскався навколо. Я закидав труп галькою, потім повернувся в будинок; там ще ніхто не прокинувся. Того ранку мати відвезла мене до батька, він мешкав кілометрів за п’ятдесят. У машині вона вперше розповіла мені про Ді Меолу. «Він теж поїхав з Каліфорнії чотири роки тому, – сказала вона, – і купив великий маєток поблизу Авіньйона, на схилах Ванту. Влітку до нього приїздить молодь з усієї Європи, а також з Північної Америки». Вона думала, що я міг би з’їздити туди влітку, що це могло б відкрити мені нові обрії. Вчення Ді Меоли орієнтоване насамперед на брамінські традиції, але, за її словами, без фанатизму і нетерпимості. Воно рахується як з досягненнями кібернетики, НЛП[9]9
НЛП – нейролінгвістичне програмування
[Закрыть], так і з прийомами дезомбіювання, які були розроблені в Езалені. Його головна мета – вивільнення особистості, розкриття її глибоких творчих можливостей. «Ми використовуємо не більше десяти відсотків наших нейронів!»
«До того ж, – додала Джейн (у ту мить вони їхали через сосновий ліс), – там ти зміг би поспілкуватися з твоїми ровесниками. За той час, що ти прожив у нас, у всіх склалося враження, що ти маєш проблеми сексуального характеру. Західний стиль життя, – додала вона, – привносить плутанину і перекручення в усе, що стосується сексу. У багатьох примітивних суспільствах посвячення в таємниці сексу проходило на порозі отроцтва, цілком природно, під контролем дорослих членів племені». Тут вона ще нагадала: «Я твоя мати». Але не захотіла додати, що 1969 року вона сама посвятила у секс Девіда, сина Ді Меоли. Тоді Девіду було тринадцять. Першого ж вечора вона роздяглася перед ним, щоб підбадьорити його під час його мастурбації. Наступного вечора вона сама пестила й ніжила його. Нарешті третього дня йому дозволили увійти в неї. Для Джейн то були дуже приємні спогади: хлопчиків член виявився досить міцним і здавався непохитним навіть після кількох вивержень; немає жодних сумнівів, що саме після цього випадку вона повністю перейшла на молодих хлопців. «Утім, – зауважила вона, – посвячення завжди відбувається поза колом прямих родичів». Брюно здригнувся й подумав: чи не прокинулася вона того ранку, коли він дивився на неї. Проте в зауваженні матері не було нічого незвичайного: адже існує табу на інцест у попелястих гусаків та мандрилів. Це науково доведений факт. Машина наближалася до Сент–Максима.
Прийшовши до батька, – провадив далі Брюно, – я одразу зрозумів, що він не дуже добре почувається. Того літа він зміг узяти лише два тижні відпустки. Здається, тоді в нього були проблеми з грошима: вперше справи йшли вкрай кепсько. Згодом він пояснив мені чому. Він проґавив раптовий попит на силіконові груди. Він вирішив, що то була миттєва примха моди, яка не вийде за межі американського ринку. Чистий ідіотизм. Ще ніколи моді, що прийшла зі Сполучених Штатів, не вдавалося за кілька років полонити всю Західну Європу, ніколи. А один з його молодих компаньйонів скористався з нагоди, відкрив власний бізнес і почав виготовляти силіконові бюсти, переманивши в нього більшість клієнтів.
На час цієї розмови батькові Брюно було сімдесят. Незабаром цироз мав угробити його. «Історія повторюється, – похмуро буркотів він, брязкаючи в склянці льодяниками. – Цей чортів Понсе (йшлося саме про того молодого заповзятливого хірурга, який двадцять років тому стояв на початку його розорення) щойно відмовився фінансувати дослідження щодо збільшення статевого члена. Він називає це ковбасним виробництвом, він не вірить, що в Європі ось–ось з’явиться ринок таких товарів. Понсе! Бовдур. Такий же ідіот, як і я свого часу. Було б мені зараз тридцять, я б не упустив збільшення членів!» Після цього він зазвичай впадав у сумні міркування, які закінчувалися дрімотою. В такому віці розмова дещо буксує.
В липні 1974–го батько Брюно переживав лише перший етап свого краху. Після обіду він зачинявся в своїй кімнаті зі стопкою романів Сан–Антоніо та пляшкою бурбону. Звідти він виходив близько сьомої години, тремтячими руками готував вечерю. Він не уникав розмови з сином, просто в нього нічого не виходило, та й годі. Через дві години мовчання ставало справді тяжким. Брюно після обіду йшов кудись, гуляв до ночі, просто вештався по пляжу.
Продовження історії цікавило психіатра не так сильно, але сам Брюно дуже цінував цю частину своєї біографії і не бажав замовчувати її. До того ж, цей бовдур на те тут і сидить, щоб слухати, хіба це не його робота?
Отже, вона була сама, – вів далі Брюно, – весь день на пляжі і все одна–однісінька. Непоказна дівчинка з багатеньких, як і я. їй було сімнадцять років. Товстуха з невисокою копицею волосся і несмілим обличчям, з надто білявою шкірою в прищах. На четвертий вечір, саме напередодні від’їзду, я взяв свій рушник і сів поруч з нею. Вона лежала на животі, розстібнувши ліфчик. Наскільки я пам’ятаю, я не знайшов нічого кращого, як спитати: «Ти на канікулах?». Вона підвела очі; звичайно, навряд чи вона могла сподіватися на якусь витонченість поводження, проте до такого примітивізму, мабуть, все одно не була готова. Врешті–решт ми познайомились, її звали Анік. Вона саме збиралася підводитись, а я гадав: намагатиметься вона застебнути ліфчик чи, навпаки, випрямиться, показавши мені груди? Вона обрала щось середнє: перевернулася на спину, притримуючи ліфчик на боках. У фінальній позиції чашки бюстгальтера трохи з’їхали набік і лише частково прикривали їх. Її груди справді були великими, вже дещо відвисали, а на що вони перетворяться з роками, навіть уявляти не хотілося. Тоді я подумав, що вона дуже хоробра дівчина. Я простягнув руку й почав просовувати її під бюстгальтер, все більше оголюючи груди. Вона не ворушилась, але дещо напружилась і заплющила очі. Я просунув руку ще далі. В неї були тверді соски. Ця мить лишилась одним з найкращих спогадів мого життя.
Потім все стало складнішим. Я повів її до себе, ми одразу піднялися до мене в кімнату. Я побоювався, щоб батько не побачив її; все життя він бачив лише дуже вродливих жінок. Але він спав; того вечора він був п’яним, як чіп, і прокинувся не раніше десятої. Дивно, але вона не дозволила зняти з неї трусики. «Я ніколи не робила цього», – мовила вона; відверто кажучи, вона взагалі ніколи не мала справи з хлопцями. Але мінет вона робила вправно, без найменшої зніяковілості, навіть з деяким натхненням; пам’ятаю, вона при цьому всміхалася. Потім я наблизив член до її губів; вона трохи відсмоктала, але не настільки сильно вона жадала, щоб продовжити. Я не наполягав, а сів на неї зверху. Коли я затис свій член між її грудей, я відчув, що вона справді щаслива, вона злегка стогнала. Це мене неймовірно збуджувало, я скочив і стягнув з неї трусики. Цього разу вона не заперечувала, навіть підняла ноги, щоб допомогти мені. Ця дівчина була справді невродлива, але її піхва вабила не менш, ніж у будь–якої іншої жінки. Вона заплющила очі. В ту мить, коли я просунув долоні під її сідниці, вона широко розсунула коліна. Це так вразило мене, що я враз кінчив, не встигнувши навіть увійти в неї. На її лобкове волосся потрапило трохи сперми. Я був дуже засмучений, але вона сказала, що цілком задоволена.
У нас зовсім не лишалося часу, щоб поговорити. Була вже восьма година, вона мала повертатися додому, до батьків. Вона сказала мені, я навіть не зрозумів до чого, що вона єдина донька в сім’ї. Вона мала такий щасливий вигляд, вона так пишалася, що має причину запізнитися до вечері, що я мало не розплакався. Ми довго цілувалися в садочку навпроти будинку. Наступного ранку я поїхав до Парижа.
На завершення цієї стислої розповіді Брюно робив паузу. Лікар, нишком посміхаючись, зазвичай казав: «Гаразд». Залежно від часу, він або просив Брюно розповідати далі, або обмежувався словами: «Отже, це все на сьогодні?», дещо натискаючи на останньому слові, щоб надати реченню питальної інтонації. При цьому на його вустах з’являлася пікантна легка посмішка.
13
Того ж літа 1974–го Анабель дозволила одному хлопцеві на дискотеці в Сен–Пале поцілувати її. Вона щойно прочитала в «Стефані» матеріал про дружбу хлопчиків та дівчат. Торкаючись питання про друга дитинства, журнал розвиває неймовірно огидну ідею: друг дитинства надзвичайно рідко може стати дружком; зазвичай він має стати приятелем, вірним товаришем; він навіть нерідко може бути сердечним повіреним своєї подружки та підтримувати її у години хвилювань, спричинених першим досвідом флірту.
Після того поцілунку Анабель усупереч запевнянням преси в першу мить відчула неймовірний смуток. У грудях з’явилося відчуття чогось нового, невідомого та болісного. Вона пішла з дискотеки, не дозволивши йому йти за нею. Коли вона відключала протиугінний пристрій свого мопеда, її тіло тремтіло. Того вечора на ній була найчарівніша сукня. До будинку її брата було з кілометр, не більше; коли вона приїхала туди, навряд чи було більше одинадцятої вечора; у вітальні горіло світло. Побачивши освітлені шибки, вона заплакала. Саме за таких обставин цієї липневої ночі 1974 року Анабель гірко та безповоротно усвідомила факт свого індивідуального буття. Спочатку відкриваючись тварині у формі фізичного болю, індивідуальне буття повної мірою усвідомлюється членами людських товариств через брехню, з якою воно може збігтися в реальному житті. До шістнадцяти років Анабель не мала таємниць од батьків; також вона не мала – тепер вона зрозуміла, що то була за безцінна рідкість, – таємниць од Мішеля. Тієї ночі Анабель зрозуміла, що людське життя – лише безперервна низка брехні. Саме тоді до неї прийшло усвідомлення власної вроди.
Індивідуальне буття та відчуття свободи, що витікає з нього, слугують природним підґрунтям демократії. За демократичного режиму класичним способом регулювання стосунків між людьми є контракт. Будь–який контракт, що обмежує права однієї із сторін або не містить чітких умов розірвання договору, має через це бути визнаним недійсним.
Якщо своє літо 1974–го Брюно згадував охоче і в подробицях, то щодо наступного навчального року він був уже не таким балакучим; правду кажучи, ті місяці не залишили в його пам’яті нічого, крім усе зростаючого відчуття ніяковості. Непевний, але за тональністю доволі кепський відрізок часу. Він усе ще часто зустрічався з Анабель та Мішелем, загалом вони були дуже близькими, однак невдовзі вони мали складати випускні іспити, а кінець навчального року неминуче мав розлучити їх. Мішель змінився: тепер він слухав Джиммі Хендрікса й енергійно рухався в такт по килиму; набагато пізніше, ніж в інших, у ньому вочевидь почали виявлятись ознаки отроцтва. Вони з Анабель виглядали збентеженими, їм було вже не так легко взятися за руки. Коротше кажучи, як колись сказав Брюно про свого психіатра, «яйця там варилися круто».
Після історії з Анік, яку він був схильний прикрашати в пам’яті (втім, завбачливо уникаючи її повторення), Брюно відчував себе дещо впевненіше. Але за цією першою перемогою зовсім не було інших, і він дістав жорстокий опір, коли спробував поцілувати Сільвію, дуже стильну чарівну брюнетку з того ж класу, в якому вчилась Анабель. Проте одна дівчина захотіла його, отже, можуть бути й інші. Він почав відчувати до Мішеля якесь незрозуміле заступницьке відчуття. Адже він був його братом, до того ж молодшим братом, Брюно старший на два роки. «Ти повинен щось зробити стосовно Анабель, – казав він, – вона ж тільки на те й чекає, вона кохає тебе, це найвродливіша дівчина в ліцеї». Мішель нервово крутився на стільці та лише відповідав: «Так». Минали тижні. Він вочевидь вагався на порозі вступу в доросле життя. Якби він поцілував Анабель, мабуть, це було б для них обох єдиним засобом уникнути проблем такого переходу; але він не усвідомлював цього; він заколисував себе оманливою ілюзією, ніби те, що є, триватиме вічно. У квітні він викликав обурення викладачів тим, що відмовився записатися на підготовчі курси. Було цілком очевидно, що він, як ніхто інший, мав чудові шанси вступити до університету. До випускних іспитів залишалося півтора місяця, а він, здавалося, все більше заносився у хмари. Крізь загратовані вікна лекційної зали він дивився на хмари, дерева, що росли на подвір’ї ліцею, на інших учнів; здавалося, жодна подія зі світу людей не могла по–справжньому зворушити його.
Брюно, зі свого боку, вирішив записатися на філологічний факультет: йому вже набридли рядки Тейлора – Маклорена, а головне, на філологічному факультеті були дівчата, безліч красунь. Його батько не заперечував проти такого рішення сина. Як усі старі розпусники, він на старість став дуже сентиментальним і гірко дорікав собі за те, що через власний егоїзм зіпсував життя синові; втім, частка правди у цьому була. На початку травня він розірвав стосунки з Жулі, своєю останньою коханкою, хоча вона була блискучою жінкою; її звали Жулі Ламур, але вона носила сценічний псевдонім Джулія Лав. Вона знімалася в перших французьких порнофільмах, у нині забутих стрічках Берда Тренбарі чи Франсіса Леруа. Вона була трохи схожа на Жанін, але набагато дурніша. «Наді мною висить прокляття… прокляття…», – повторював про себе батько Брюно, коли, знайшовши фотографію своєї колишньої дружини в молоді літа, усвідомив їх схожість. Цей зв’язок став абсолютно нестерпним відтоді, як на прийомі Беназерафа його кохана зустріла Делеза і взяла за звичку при першій же нагоді пускатись у глибокі просторікування на захист порнографії. До того ж вона дорого йому обходилася, бо під час зйомок звикла до взятих напрокат «роллс–ройсів», хутряних шуб і до різних еротичних фантазій, які з роками ставали для нього все більш виснажливими. Наприкінці сімдесят четвертого йому довелося продати будинок у Сент–Максимі. Через кілька місяців він придбав для сина чудове житло поблизу садів обсерваторії: світле, спокійне помешкання з вікнами, що не виходять на стіни будинку навпроти. Прийшовши туди з Бруно, він зовсім не вважав себе виключно щедрим дарувальником, скоріше він відчував, що намагається в міру можливого загладити заподіяне лихо; хай там як, а він, мабуть, зробив гарний вчинок. Обнишпоривши все очима, він трохи підбадьорився. «Тут ти можеш зустрічатися з дівчатами!» – бовкнув він, не подумавши. Побачивши обличчя сина, одразу ж пошкодував про свої слова.
Зрештою Мішель записався на фізико–математичне відділення в Орсе; зокрема його приваблювала близькість університетського містечка: то була головна причина. Випускні іспити вони склали без жодних несподіванок. В день оголошення результатів з ними пішла Анабель; у неї було дуже серйозне обличчя, за останній рік вона дуже подорослішала. Трохи схуднувши, з чарівною, ледь помітною усмішкою на вустах вона, на жаль, стала ще вродливішою. Брюно вирішив виявити ініціативу: в нього більше не було будиночка в Сен–Максимі, проте він міг, як радила мати, поїхати у маєток Ді Меоли; він запропонував їм обом скласти йому компанію. Вони поїхали туди через місяць, наприкінці липня.
14
Не дають їхні вчинки вернутися до Бога, бо дух блудодійства всередині їхній, і не відають Господа.
Осія 5, 4
Чоловік, що зустрів їх на зупинці автобуса в Карпантра, був украй виснаженим і хворим. Син італійського анархіста, котрий емігрував до США у двадцятих роках, Франческо Ді Меола, поза всяким сумнівом, процвітав у житті, звичайно, у фінансовому плані. Наприкінці Другої світової війни цей молодий італієць, наче Серж Клеман, збагнув, що світ радикально змінився, і діяльність, яка довгий час вважалася справою еліти та маргіналів, незабаром набере нового економічного сенсу. Тим часом, як батько цілком займався косметологічною хірургією, Ді Меола захопився виробництвом дисків; певна річ, дехто заробив на цьому набагато більше, але і йому дістався добрий шмат пирога. До сорока років у нього, як і в багатьох мешканців Каліфорнії, виникло відчуття нової хвилі, схожої на щось більше, ніж звичайні примхи моди, що наближалась і мала знести на своєму шляху всю західну цивілізацію; тому на своїй віллі у Біг Сур він зміг поспілкуватися з Аланом Уотсом, Паулем Тілліхом, Карлосом Кастанедою, Абрахамом Маслоу та Карлом Роджерсом. Трохи згодом він навіть мав честь познайомитися з Олдосом Хакслі, справжнім духовним батьком нового руху. Старий, майже сліпий Хакслі приділив йому досить мізерну увагу; проте ця зустріч мала залишити в його пам’яті вирішальне значення.
Мотиви, що змусили його у 1970 році покинути Каліфорнію, щоб купити маєток у Верхньому Провансі, не до кінця розумів навіть він сам. Згодом, уже майже перед смертю, він нарешті зізнався собі, що ним керувала якась внутрішня потреба померти в Європі; але в ту мить з усіх своїх мотивів він усвідомлював лише ті, що лежали на поверхні. Травневі заворушення 68–го надихнули його, але коли рух хіпі став сходити нанівець у Каліфорнії, він вирішив, що, мабуть, може щось зробити з європейською молоддю. Джейн підбадьорювала його в цих намірах. Французька молодь особливо скута, її душить залізний патерналістський нашийник холізму; але, як вона запевняла, досить однієї іскри, щоб усе вибухнуло. Протягом кількох років найбільшою насолодою для Франческо було курити цигарки з маріхуаною в компанії зовсім юних дівчат, яких приваблювала духовна аура руху хіпі, а потім оволодівати ними в ароматі ладану, серед символів буддистської міфології. Дівчата, що приїжджали у Біг Сур, були здебільшого маленькими протестантськими дурепами; принаймні половина з них були незайманими. Наприкінці шістдесятих хвиля стала спадати. Тоді він сказав собі, що, мабуть, слід повертатися в Європу; йому самому такі думки здавалися дивними, адже коли він поїхав з Італії, йому ледве виповнилося п’ять років. Його батько не був революціонером, він був людиною культури, естетом, закоханим у красу мови. Мабуть, це мало якось вплинути на сина. У глибині Ді Меола завжди вважав американців цілковитими бовдурами.
Він усе ще був дуже вродливим, з гострим матовим обличчям, з довгим сивим волоссям, густим і хвилястим; проте всередині його організму клітини почали безладно розмножуватися, порушуючи генетичний код сусідніх клітин та виділяючи токсини. Думки лікарів, з якими він радився, розбігалися щодо багатьох пунктів, крім одного, головного: незабаром він помре. Його рак був неоперабельним, він продовжував безповоротно поширювати свої метастази. Більшість фахівців схилялася до того, що агонія буде мирною, а за допомогою деяких препаратів навіть удасться до самого кінця уникнути фізичних страждань; справді, досі він не відчував нічого, крім страшенної загальної втоми. І все ж таки він не міг змиритися, він не міг уявити такий кінець. Хоча для сучасної західної людини, навіть коли вона при здоровому розумі, думка про смерть є чимось на кшталт фонового шуму, що заповнює мозок, тільки–но починають зникати плани та бажання. З віком цей шум стає всепоглинаючим; його можна порівняти з глухим гулом, іноді його супроводжує скреготіння. За інших часів основою внутрішнього шуму було очікування Царства Господнього; тепер це очікування кінця. Ось так.
Хакслі, про якого він увесь час згадував, здавався байдужим до неминучості власної смерті; але, мабуть, він просто здурів од наркотиків. Ді Меола читав, проте ані Платон, ані «Бхагавадгіта», ані «Тао–те–Кінг» не принесли йому жаданого заспокоєння. Йому тільки–но виповнилося шістдесят, але він помирає, всі симптоми говорять про це, помилитися неможливо. Він навіть почав утрачати інтерес до сексу і якось неуважно, мимохідь, зауважив вроду Анабель. Що ж до хлопців, то їх він навіть не помітив. Він давно жив серед молоді і, мабуть, лише за звичкою виявив певну зацікавленість, подумавши про знайомство з синами Джейн; насправді йому, мабуть, було начхати на них. Він привіз їх у маєток, сказав, що вони можуть розташуватися, де захочуть, і розбити намет; він хотів прилягти й нікого не бачити. Фізично він ще являв собою надзвичайний тип проникливого і чуттєвого чоловіка, його погляд пронизувала іронія, навіть якась мудрість; дехто з надто дурних дівчат вважали його обличчя проясненим і сповненим доброти. Сам він не відчував у собі ніякої доброти, до того ж він не міг позбутися відчуття, що він лише посередній актор: і як це він міг пошити в дурні цілий світ? Загалом, часто казав він собі з деяким смутком, уся ця молодь, що прагне нових духовних цінностей, цілковиті бовдури.
Тільки–но вони висадились із джипа, Брюно відразу зрозумів, що припустився помилки. Положистим, з деякими улоговинками схилом маєток спускався у південний бік, навколо росли дерева та квіти. Водоспад падав в озерце спокійної зеленої води; поруч, розтягнувшись на пласкому камені, сохла на сонці зовсім гола жінка, тим часом інша намилювалася перед тим як зануритись у воду. Поруч з ними, ставши на коліна, дрімав чи медитував якийсь бородатий суб’єкт. Він теж був голим і дуже засмаглим; його довгі біляві патли вражаюче розметалися по темній шкірі; він чимось нагадував Кріса Крістоферсона. Брюно відчував себе збентеженим. А на що, власне, він сподівався? Мабуть, ще є час забратися звідси, якщо не зволікати. Він кинув погляд на своїх супутників: Анабель з вражаючим спокоєм почала розгортати намет; Мішель, присівши на пеньок, грався зав’язкою рюкзака; він мав цілком відсторонений вигляд.
Вода, що потрапила на ледь похилу поверхню, починає стікати вниз. Характер вчинків і поведінка людини, які визначені в цілому та зокрема у кожній її дії, дуже рідко піддаються спокусі рішучого вибору, та й то ніхто послідовно не дотримувався цього особливого шляху. У 1950 році у Франческо Ді Меоли народився син від італійської другорозрядної актриси – вона так і не спромоглася вийти за межі ролі єгипетської рабині в «Камо грядеші?», де вона (то була вершина її кар’єри) дістала можливість мовити дві репліки. Свою дитину вони назвали Девідом. У п’ятнадцять років Девід захотів стати рок–зіркою. І він був не один такий. Будучи багатшими, ніж директори компаній та банкіри, рок–зірки проте зберігали романтичний образ бунтарів. Молоді, чарівні, знамениті, навіюючи хтивість усім жінкам і заздрість усім чоловікам, вони складали саму верхівку соціальної ієрархії. З часів обожнювання фараонів у Стародавньому Єгипті ніщо в історії людства не піддається порівнянню з культом рок–зірок, що захопив європейську та американську молодь. Щодо зовнішності, у Девіда було все, щоб досягнути своєї мети: запаморочлива врода, водночас дика і диявольська; мужнє, але разом з тим правильне обличчя; довге волосся, чорне, дуже густе і трохи хвилясте; великі глибокі блакитні очі.
Завдяки батьківським зв’язкам Девіду вдалося в сімнадцять років записати свою першу сорокап’ятку; то був цілковитий провал. Слід зазначити, що вийшла вона в один рік із «Sgt Рерреrs», «Days of Future Passed» та багатьма іншими. Джиммі Хендрікс, групи «Роллінґ стоунз» та «Дорз» були на піку популярності; Ніл Янг уже почав записуватись, і багато надій покладалося на Брайана Вільсона. В той час пристойному, але не надто винахідливому контрабасисту нічого не світило. Девід не відступав: чотири рази він змінював групи, пробував різні ігрові прийоми; за три роки після від’їзду батька він теж вирішив спробувати своє щастя в Європі. Він без проблем отримав запрошення до одного з клубів на Лазуровому узбережжі. Щодня красуні чекали на нього в його вбиральні – тут у нього теж не було жодних проблем. Ось тільки видавничі фірми не виявляли аніякого інтересу до його музичних опусів.
Коли Девід зустрів Анабель, у його ліжку вже побувало близько п’ятисот жінок; утім, він не міг пригадати, щоб хтось із них досягав такої пластичної досконалості. Анабель зі свого боку теж, як і всі інші, тяглася до нього. Спершу вона опиралася, поступилася тільки через кілька днів після приїзду. Їх – тих, хто танцював, – було душ тридцять; усе відбувалося теплої зоряної ночі перед заднім фасадом будівлі. На Анабель була біла спідниця й коротенька теніска із зображенням сонця. Танцюючи, Девід притуляв її до себе, а іноді починав крутити за всіма правилами року. Вони танцювали, не відчуваючи втоми, вже більше години, під барабанний ритм, то швидкий, то повільний. Брюно стояв нерухомо, притулившись до дерева, насторожений, зіркий, з важким серцем. Час від часу на прогалині, в освітленому колі, з’являвся Мішель, потім знову зникав у темряві. Раптом він виник зовсім близько, метрів за п’ять. Брюно бачив, як Анабель, залишивши партнера, підійшла до нього, чув, як вона спитала його: «Ти не танцюєш?»; її обличчя в ту мить було дуже сумним. Мішель відхилив запрошення надзвичайно повільним жестом, наче він був якоюсь доісторичною твариною, яку щойно повернули до життя. Кілька секунд Анабель нерухомо стояла перед ним, а потім відійшла і приєдналася до компанії. Девід узяв її за талію, міцно притулив до себе. Вона оповила руками його плечі. Брюно знов глянув на Мішеля. Йому здавалося, що посмішка блукала на його обличчі. Брюно похнюпився. А коли він підвів очі, Мішель уже зник. Анабель була в обіймах Девіда; їхні губи майже торкались.
Лежачи в своєму наметі, Мішель чекав світанку. Наприкінці ночі розбурхалася сильна гроза, і він здивувався, помітивши, що відчуває легкий страх. Потім у небі все затихло, пішов дощ, повільний, монотонний. Краплі з невиразним шумом падали на парусину за кілька сантиметрів од його обличчя, але він був захищений від контакту з ними. Його охопило передчуття, що все його життя буде схожим на ці хвилини. Він проходитиме крізь людські емоції, часто вони близько зачіпатимуть його, але інші пізнають щастя чи відчай, а його це ніколи по–справжньому не торкнеться, не досягне. Того вечора Анабель, танцюючи, кілька разів кидала погляд у його бік. Він хотів зрушити з місця, але не міг; він вочевидь відчував, наче стоїть у крижаній воді. Він почувався віддаленим од світу кількома сантиметрами порожнечі, що створювали навколо нього чи то мушлю, чи то панцир.
