Текст книги "Елементарні частинки"
Автор книги: Мішель Уельбек
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)
9
Всупереч своїй звичці, Брюно зараз їхав маленькими сільськими дорогами. Трохи не доїжджаючи до Партене, він зупинився. В нього виникла необхідність подумати; авжеж, але про що? Він зупинив машину серед мирного нудного ландшафту, біля каналу з майже нерухомою водою. Прибережні чагарники чи то росли, чи то гнили, важко сказати. Тишу переривало невиразне дзижчання, воно лунало з повітря, мабуть, тут чимало комах. Він ліг на схил, що заріс травою, і почав спостерігати за слабким, ледве вловимим рухом води: вона повільно текла на південь. Жаб не було помітно – жодної.
У жовтні 1975–го, перед самим вступом на факультет, коли Брюно облаштувався в маленькому помешканні, що його зняв для нього батько, в нього було таке враження, ніби він починає нове життя. Але дуже швидко йому довелося розчаруватися. Певна річ, дівчата на філологічному факультеті в Сензьє були, навіть дуже багато дівчат, проте всі вони виглядали страшенно заклопотаними своїми справами або принаймні не висловлювали ніякого бажання зав’язати з ним стосунки. Щоб налагодити контакти, він відвідував усі додаткові заняття, всі практикуми та семінари і дуже швидко став таким чином гарним студентом. Він бачив дівчат у кафетерії, чув їхнє базікання: вони приходили, потім ішли, зустрічалися з приятелями, запрошували одна одну на вечірки. Брюно почав багато їсти. Незабаром він встановив для себе продовольчий маршрут – униз бульваром Сен–Мішель. Спочатку він купував хот–дог у лавці на перехресті з вулицею Гей–Люссака; потім трохи далі з’їдав піцу або ж, рідше, сандвіч по–грецьки. У «Макдональдсі», що на перехресті з бульваром Сен–Жермен, поглинав кілька чізбургерів, запиваючи їх кока–колою та молочно–банановим коктейлем; потім, спотикаючись, шкандибав вулицею Ла–Арп, щоб завершити бенкет у туніських кондитерських. Йдучи додому, він зупинявся перед кінотеатром «Латен», який пропонував два порнофільми за один сеанс. Часто–густо він з півгодини тупцявся перед входом, вдаючи, ніби вивчає схему автобусних маршрутів, сподіваючись – завжди марно – побачити, як туди входить якась парочка чи самотня жінка. Але найчастіше він не знаходив собі компаньйонів. Опинившись у залі, він одразу почувався краще, білетерка була бездоганна у своїй скромній стриманості. Чоловіки сідали подалі один від одного, між ними завжди зберігалася відстань у кілька вільних місць. Він спокійно мастурбував, дивлячись «Похітливих медсестер», «Тих, що мандрують автостопом, не носять трусиків», «Професіоналку з розсунутими ногами», «Відсмокталок» та ще безліч подібних фільмів. Єдина річ, що його бентежила, – момент, коли слід було вийти з кінотеатру прямісінько на бульвар Сен–Мішель, де він міг запросто зустрітися з кимось зі своїх однокурсниць. Звичайно він чекав, поки якийсь тип не підведеться зі свого місця, а потім невідступно йшов за ним: піти на порнофільм з приятелем здавалося йому менш ганебним. Додому він повертався близько опівночі, перед сном читав Руссо чи Шатобріана.
Раз чи двічі на тиждень Брюно приймав рішення радикально змінити життя. Ось як це відбувалося. Спочатку він роздягався – зовсім, догола – і ставав перед дзеркалом: слід було дійти до порога самознищення, досконально роздивитись усю мерзенність свого роздутого пуза, відвислих щік, уже в’ялих сідниць. Потім він вимикав світло. Стуляв ноги, схрещував руки на грудях, трохи нахиляв голову, щоб досягти кращого самозаглиблення. Тут він робив глибокий повільний вдих, надуваючи свій огидний живіт; теж дуже повільний, і при цьому подумки рахував. Усі цифри були дуже важливими, він не повинен був ані на мить послабити свою зосередженість; але найважливішими були чотири, вісім і, звичайно, шістнадцять, остання цифра. Коли, видихнувши щосили, він випрямиться, вигукнувши фінальне «шістнадцять!», він стане цілком іншою людиною, врешті–решт готовим жити, кинутися в круговерть буття. Він більше не знатиме ані страху, ані сорому; почне нормально харчуватися й нормально поводитися з дівчатами. «Сьогодні перший день твого нового життя».
Цей маленький церемоніал нічого не міг зробити з його боязкістю, але іноді він міг трохи впливати на його булімію; часом минало пару днів, перш ніж він знову впадав в обжерливість. Невдачу він пояснював браком зібраності, потім, дуже швидко, знову починав вірити в успіх. Він був ще молодим.
Одного вечора, виходячи з кондитерської «Ласощі Південного Тунісу», він зіткнувся з Анік. Він не бачив її з часу їх останньої короткої зустрічі влітку 1974–го. Вона ще більше споганіла, тепер вона була майже гладкою. Квадратні окуляри в чорній оправі з товстим склом зменшували її й без того маленькі карі очі, підкреслюючи нездорову білість шкіри. Вони разом пили каву, до того ж обоє відчували досить помітне збентеження. Вона теж була студенткою, вивчала в Сорбонні літературу; її кімната з вікнами на бульвар Сен–Мішель розташовувалася зовсім поруч. Коли вони прощались, вона залишила йому номер свого телефону.
У наступні тижні він кілька разів заходив до неї. Вона відмовлялась роздягатися, власна зовнішність надто принижувала її; втім, першого вечора вона запропонувала Брюно мінет. Про свої фізичні вади вона не говорила, пославшись на те, що не прийняла пілюлі. «Правда, мені це подобається, я хочу, повір…» Вона нікуди не ходила, сидячи вечорами вдома. Готувала собі настойки, намагалась дотримуватися дієти; але нічого не допомагало. Брюно кілька разів пробував стягти з неї штани; вона згорталася в клубок і, нічого не кажучи, несамовито відштовхувала його. Врешті–решт він поступався, дістаючи свій член. Вона відсмоктувала його квапливо, аж надто сильно; він кінчав їй у рот. Коли–не–коли вони розмовляли про навчання, але недовго; зазвичай він дуже швидко йшов додому. Чесно кажучи, вона була настільки потворна, що він не міг уявити себе поруч з нею на вулиці, в ресторані, в черзі до кінотеатру. Він до нудоти об’їдався в кондитерській, потім піднімався до неї, давав себе відсмоктати і йшов геть. Так, мабуть, воно й краще.
У вечір смерті Анік на вулиці було дуже тепло. Був ще тільки кінець березня, але вечір був по–справжньому весняний. У своїй звичній кондитерській Брюно купив довгий рогалик з мигдалем, потім спустився до набережної Сени. Звук гучномовця з річного трамвайчика розносився у повітрі, відбиваючись луною від стін Нотр–Дама. Він доїв липкий, обмазаний медом рогалик, потім вкотре відчув гостру огиду до самого себе. А, мабуть, гарна ідея, подумав він, випробувати свій метод тут, у самому серці Парижа, в центрі світу, серед людей. Він заплющив очі, стулив каблуки, схрестив на грудях руки. Зосередившись, він почав повільно, рішуче рахувати. Вимовивши заповітне «шістнадцять!», він енергійно випрямився. Річний трамвайчик зник, набережна була безлюдна. Повітря все ще залишалось доволі теплим.
Перед будинком Анік тіснився невеличкий натовп, двоє поліцейських стримували його. Він підійшов. Знівечене тіло дівчини лежало на землі, дивно скорчившись. Її роздроблені руки, наче щупальця, охоплювали голову, калюжа крові оточувала те, що лишилося від її обличчя; мабуть, перед падінням вона останнім рефлекторним жестом самозахисту піднесла руки до обличчя. «Стрибнула з восьмого поверху. Миттєва смерть», – з дивним задоволенням пояснила жінка, що стояла поруч.
Під’їхала машина невідкладної допомоги, з неї вийшли двоє чоловіків з носилками. В ту мить, коли вони підіймали її, він побачив розколотий череп і відвів очі. Невідкладна допомога помчала під завивання сирени. Так закінчилося перше кохання Брюно.
Літо 1976–го було, мабуть, найжорсткішим періодом в його житті; йому тільки–но виповнилося двадцять років. Стояла нестерпна спека, навіть ночі не приносили з собою ніякої свіжості; з цієї точки зору, літо 76–го має залишитись у пам’яті нащадків. Дівчата ходили в коротких прозорих сукнях, від поту тканина липла до тіла. Він вештався цілими днями в нестямі від бажання. Уставав з ліжка ночами, пішки обходив Париж, зупиняючись біля терас кафе, підстерігаючи дівчат біля входу на дискотеки. Танцювати він не умів. Збудження не стихало ні на мить. Йому здавалося, що між ніг у нього шматок м’яса, який стікає вологою і гниє, а хробаки пожирають його. Кілька разів він пробував завести з дівчатами розмову просто на вулиці, але у відповідь чув лише принизливі глузування. Ночами він дивився на себе у дзеркало. Його спітніле, прилипле до голови волосся з лоба починало рідіти; під сорочкою проступали складки живота. Він почав відвідувати секс–шопи та піп–шоу, але не домігся нічого, крім загострення своїх мук. Тоді він уперше скористався послугами повії.
У західному суспільстві в 1974 – 1975 роках відбувся невловимий і рішучий поворот. Він усе ще лежав на трав’янистому схилі над каналом; згорнута й засунута під голову полотняна куртка заміняла йому подушку. Він вирвав пучок трави, відчув її вологу шорсткість. У ті самі роки, коли він марно намагався пристосуватися до життя, західні суспільства ступили на якийсь темний шлях. Того літа сімдесят шостого вже було зрозуміло, що все це погано скінчиться. Фізичне насильство, найбільш виражений прояв індивідуалізму, знову мало з’явитися на Заході, слідом за хтивістю.
10
ДЖУЛІАН ТА ОЛДОСКоли виникає потреба змінити чи відновити основну доктрину, приречені покоління, серед яких відбувається така трансформація, звичайно залишаються байдужими, а часто–густо навіть відверто ворожими до неї.
Огюст Конт. «Заклик до консерваторів»
Опівдні Брюно знову сів у машину, доїхав до центру Партене. Поміркувавши, він вирішив виїхати на автостраду. Зателефонував з телефонної кабінки до брата – той одразу відповів. Він повертався в Париж, він охоче зустрінеться з Мішелем сьогодні ж увечері. Завтра це буде неможливо, в нього зустріч із сином. Але ж цього вечора він вільний, для нього це здавалося дуже важливим. Мішель не виявив особливих емоцій. «Якщо хочеш», – відповів він після тривалої паузи. Як і більшість людей, він не міг сприйняти тенденцію суспільства до роздробленості, яку так жваво описують соціологи та коментатори. Як і більшість, він вважав за потрібне зберегти певні родинні зв’язки, хай навіть ціною легкої власної нудьги. Так роками він змушував себе проводити Різдво у тітки Марі–Терез, яка разом зі своїм симпатичним майже глухим чоловіком старілася в своєму маєтку в Ренсі. Його дядечко завжди голосував за комуністів і відмовлявся відвідувати опівнічну месу, що раз у раз ставало приводом для сварок–лайок. Попиваючи настойку з кореня тирличу, Мішель слухав, як старий розмірковує про визволення трудящих, час від часу буркочучи у відповідь якусь банальність. Потім приходили решта, у тому числі його кузина Брижіт. Він любив Брижіт, він хотів, щоб вона була щасливою; але з таким бовдуром, яким був її чоловік, це здавалося не надто реальним. Він служив у Байєра лікарем за викликом і зраджував дружину при першій–ліпшій нагоді; оскільки він був гарним чоловіком та багато подорожував, у нього була безліч можливостей. Обличчя Брижіт щороку все більше тьмяніло.
У 1990 році Мішель відмовився від цього щорічного візиту; тепер у нього залишився лише Брюно. Родинні зв'язки зберігаються кілька років, а іноді й десятиріч, насправді вони набагато міцніші за будь–які інші, але потім, зрештою, вони теж слабшають.
Брюно приїхав близько дев’ятої години вечора, він уже трохи випив і хотів побазікати на теоретичні теми.
– Мене завжди вражала, – почав він з ходу, ще навіть не присівши, – надзвичайна точність пророкувань, які зробив Олдос Хакслі у своєму «Чарівний новий світ». Як подумаєш, що ця книга була написана у 1932–му, – просто неймовірно. Відтоді західне суспільство весь час прагнуло наблизитися до цього зразка. Всі більш досконалі сучасні засоби контролю над рівнем народжуваності призведуть до того, що ми, раз і назавжди, втратимо зв’язок із сексуальністю, а рід людський відтворюватиметься в лабораторіях в умовах генетичної надійності та абсолютної безпеки. Як наслідок – зникнення родинних зв’язків, понять батьківства та материнства. Завдяки прогресу фармакології – спростяться розбіжності між людьми різного віку. У світі, яким його зобразив Хакслі, у шістдесят років людина така ж активна, має ту ж саму зовнішність, ті ж самі бажання, що й двадцятирічна. Потім, коли вона більше не зможе протистояти старості, на неї чекає добровільне зникнення, смерть через евтаназію; все дуже скромно, швидко, без зайвих драм. Суспільство, зображене в «Чарівний новий світ», – це щасливе суспільство, де немає місця трагедіям та емоційним крайнощам. Загальна сексуальна свобода, більше ніяких перешкод задоволенню, розквіту бажань. Трапляються‑таки моменти суму, смутку і сумніву; але все це можна легко вилікувати медикаментозним засобом, хімія зробила відчутний прогрес у галузі антидепресантів та аксіолітиків. «Сому ам – і немає драм».
Це точнісінько той самий світ, про який ми нині мріємо, світ, у якому ми хотіли б жити сьогодні.
– Я добре знаю, – вів далі Брюно, помахом руки мовби відкидаючи зауваження, яке Мішель і не робив, – знаю, що звичайно світ Хакслі називають тоталітарним кошмаром, намагаючись видати цей твір за викриття; це чисте лицемірство. За всіма пунктами – генетичний контроль, сексуальна свобода, боротьба зі старістю, цивілізація розваг – «Чарівний новий світ» є для нас раєм, саме таким, якого ми прагнемо досягти, але поки що марно. Є лише один чинник, який дещо суперечить нашій системі цінностей, – це поділ суспільства на касти, які за своєю генетичною природою призначені для різних робіт. Утім, безперечно, це єдиний пункт, в якому Хакслі виявився поганим пророком; це також єдиний пункт, який стає майже марним у ході розвитку механізації та роботизації. Олдос Хакслі, безперечно, поганий письменник, його фрази важкі й позбавлені витонченості, його персонажі невиразні та ходульні. Але в нього є те основне інтуїтивне прозріння, що еволюція людських суспільств упродовж кількох сторіч спрямовувалася й усе більш спрямовуватиметься науковим та технологічним прогресом. Попри все те, йому бракувало тонкості, психологізму, відчуття стилю; все це легко долає його первісна перевага – інтуїція. Він один із перших письменників, включаючи й наукових фантастів, зрозумів, що, коли не зважати на фізику, головною рушійною силою цього процесу тепер стане біологія.
Брюно урвав мову; тільки тепер він помітив, що його брат схуднув, змарнів, виглядає втомленим, стурбованим і, мабуть, дещо неуважним. Справді, ось уже кілька днів Мішель нехтував своїми заняттями. На відміну від попередніх років перед магазином «Монопрі» вешталося багато жебраків та продавців газет; але ж літо в самому розпалі, це час, коли бідність стає менш гнітючою. «А якщо війна?» – подумав Мішель, спостерігаючи крізь шибку повільні переміщення клошарів. Брюно знову налив собі склянку вина; він почав відчувати, що зголоднів, і був дещо здивований, коли брат утомлено відповів йому:
Хакслі належав до великої родини англійських біологів. Його дід товаришував із Дарвіном, він багато писав на захист теорії еволюції. Його батько та його брат Джуліан також були біологами з іменем. Усе це представники англійської традиції, інтелектуали–прагматики, ліберали і скептики. На відміну од французької епохи Просвітництва. Їх відкриття ґрунтуються на спостереженнях, на експериментальних методиках. Всю свою молодість Хакслі провів, спілкуючись з економістами, юристами, але головне – з ученими, які гостювали в будинку його батька. Серед письменників свого покоління він, без сумніву, був єдиним, хто міг би передбачити майбутні успіхи біології. Але все це відбулося б набагато швидше, якби не нацизм. Нацистська ідеологія сприяла дискредитації теорій євгеніки та поліпшення раси; знадобилося кілька десятиріч, щоб повернутись до цього. – Мішель підвівся, приніс зі своєї бібліотеки том під назвою «Те, про що я насмілююся думати». – Цю працю написав Джуліан Хакслі, старший брат Олдоса; вона була опублікована в 1931–му, за рік до «Чарівного нового світу». Тут ми знаходимо всі ті думки про генетичний контроль і поліпшення раси, в тому числі людської, що їх його брат висловлює в своєму романі. Все це подано тут досить недвозначно, у вигляді бажаної мети, до якої слід прагнути.
Мішель сів, витер крапельки поту з чола. Він провадив далі:
– Після війни, в 1946 році, Джуліан Хакслі був призначений генеральним директором ЮНЕСКО, що була створена саме в той час. Його брат опублікував «Повернення до чарівного нового світу», в якому намагався подати свій перший твір як викриття, сатиру. Кілька років по тому Олдос Хакслі став ідейним натхненником більшості експериментів хіпі. Він завжди був прибічником повної сексуальної свободи, грав роль першовідкривача в застосуванні психоделічних наркотиків. Його знали всі засновники Ізалену[21]21
Інститут Ізален – американський центр, що займається особистими та соціальними перетвореннями, центр етичного і духовного зростання, вдосконалення свідомості
[Закрыть], вони були знайомі з ним і перебували під його впливом. Після цього рух New Age потроху скористався всіма ідеями ізаленського напрямку. По суті, Олдос Хакслі один із найвпливовіших мислителів сторіччя.
Вони пішли пообідати до ресторану на розі вулиці, який пропонував подвійну порцію фондю по–китайськи за 270 франків. Мішель уже три дні не виходив із дому.
Я сьогодні не їв, – зауважив він із легким подивом; у руці він тримав книгу. – Хакслі опублікував «Острів» у 1962–му, це його останній твір, – провадив він, длубаючи липкий рис. – Дія відбувається на райському тропічному острові – рослинність і ландшафти, мабуть, навіяні Шрі–Ланкою. На цьому острові, далеко від великих торговельних шляхів XX сторіччя, розгортається своєрідна цивілізація, досить просунута в плані технологій і яка водночас поважає природу: мирна, цілком позбавлена спадкоємних неврозів та юдео–християнських заборон. Оголеність там природна; кохання і хтивість виявляються відверто. Цей твір, посередній, але дуже легкий для розуміння, мав великий вплив на хіпі, а через них і на прибічників New Age. Якщо придивитися, гармонійне суспільство, змальоване в «Острові», має багато спільного з тим, що описано в романі «Чарівний новий світ». У реальності сам Хакслі, який, мабуть, перебував у стані маразму, здається, не усвідомлював цієї схожості, проте суспільство, зображене в «Острові», так само близьке до «Чарівного нового світу», як анархічне товариство хіпі схоже на суспільство буржуазного лібералізму чи, скоріше, його шведського соціал–демократичного варіанту.
Він замовк, умочив креветку в соус пікан і відклав убік свої палички.
– Олдос Хакслі, як і його брат, був оптимістом, – нарешті мовив він з майже відразливою гримасою. – Метафізична мутація, що дала життя матеріалізму та сучасній науці, мала два великих наслідки: раціоналізм та індивідуалізм. Помилка Хакслі полягала в тому, що він погано прорахував співвідношення сил між цими двома наслідками. Він недооцінював зростання індивідуалізму в результаті більш інтенсивного усвідомлення смерті. Індивідуалізм породив свободу, відчуття власного «я», потрібність виділитися й піднятися над іншими. В тому раціональному суспільстві, що зображене у романі «Чарівний новий світ», боротьба може бути пом’якшена. Економічне змагання, метафора захоплення життєвого простору, не має сенсу в багатому суспільстві, де всі економічні коливання перебувають під контролем. Змагання в галузі сексу, що віддалено уособлювали зародження перемоги над часом, не мають сенсу в суспільстві, де повністю розвалилася система сексуального самовідтворення; але Хакслі забуває врахувати індивідуалізм. Він не зміг зрозуміти, що секс, будучи відділений від функції розмноження, існує не стільки як джерело задоволення, скільки як принцип самоствердження: це те ж саме, що пристрасть до збагачення. Чому шведська соціал–демократична модель ніколи не могла піднятися над ліберальною? Чому її навіть ніколи не випробували в галузі сексуальних проблем? Тому що метафізична мутація, якою оперує сучасна наука, веде за собою індивідуалізм, марнославство, ненависть і бажання. На відміну од насолоди, бажання за своєю суттю є джерелом страждання, злості й біди. Усі філософи – не тільки буддисти, не тільки християни, але всі ті, хто заслуговує називатися філософами, – знали про це і вчили цьому. Вихід, який пропонували утопісти від Платона до Хакслі, в тому числі і Фур’є, полягає в угамуванні бажання і страждання шляхом негайного їх задоволення. Рекламно–еротичне суспільство, в якому ми живемо, навпаки, прагне організувати бажання, поширити його в неймовірних масштабах, стримуючи його задоволення в межах інтимної сфери. Щоб таке змагання не припинялося, слід збільшувати бажання, треба, щоб воно, поширюючись, пожирало людське життя.
Втомившись, він витер спітніле чоло. До їжі він більше не доторкнувся.
– Існують корективи, маленькі гуманістичні поправки, – м’яко заперечив Брюно. – Врешті–решт, є речі, які дозволяють забути про смерть. В «Чарівному новому світі» йдеться про анксіолітики та антидепресанти; в «Острові» все скоріше стосується медитації, психоделічних наркотиків, деяких туманних елементів індуїзму. На практиці зараз люди намагаються створити маленький коктейль з обох засобів… Джуліан Хакслі у творі «Те, про що я насмілююсь думати», теж звертається до питань релігії, він присвячує їм усю другу частину, – з усе більшою відразою зауважив Мішель. – Він цілком усвідомлює, що науковий прогрес та матеріалізм підірвали основи всіх традиційних релігій; також він розуміє, що жодне суспільство не може існувати без релігії. Впродовж більш ніж сотні сторінок він намагається закласти фундамент такої релігії, яка могла б співвідноситись із сучасним станом науки. Не можна сказати, що результати його зусиль такі вже переконливі; також не можна сказати, що з цієї точки зору наше суспільство зробило якийсь відчутний прогрес. У реальності всі сподівання на синтез зводяться на ніщо очевидністю смерті матерії, марнославством і жорстокістю, поширення яких неможливо зупинити. Як компенсація, – дивно посміхнувшись, закінчив він, – нам, проте, залишається кохання.
