Текст книги "Елементарні частинки"
Автор книги: Мішель Уельбек
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)
21
Звісно, часом траплялася цілковита безвихідь. Чоловіки й жінки, котрі відвідують клуби для парочок, швидко відмовляються від пошуків задоволення (що потребує тонкості, чуттєвості, неквапливості) заради фантазму сексуальної активності, фактично доволі холодної, яка просто запозичена зі сцен групового сексу в «модних» порно, що транслюються по «Каналу– плюс». На знак пошани до Карла Маркса, який заклав у фундамент свого вчення, наче смертоносну ентелехію[32]32
Ентелехія – діяльне, формуюче начало.
[Закрыть], загадкове поняття «спрямованого падіння норми прибутку», дуже спокусливо було б поставити в основу тієї системи розпусти, в яку нещодавно вступили Брюно та Крістіана, існування певним чином спрямованого падіння норми задоволення; але це було б занадто загально й неточно. Культурні, антропологічні та інші феномени, жага та насолода зрештою нічого не пояснюють у питаннях сексу; будучи далеко не вирішальними чинниками, вони самі, навпаки, в соціологічному відношенні абсолютно визначені. У моногамній, тобто романтичній, любовній системі ці питання можна вирішити за допомогою істоти, яку ти кохаєш, у принципі, єдину. В ліберальному ж суспільстві, де жили Брюно та Крістіана, сексуальна модель, що її пропонує офіційна культура (реклама, журнали, суспільні організації та охорона здоров’я), була моделлю авантюрною: всередині такої системи бажання та насолода з’являються як результат процесу спокуси, що висуває на перший план новизну, пристрасть і власну винахідливість (Якості, які вимагаються навіть від службовця в межах його професійної діяльності). Приниження інтелектуальних та моральних критеріїв спокуси за рахунок наголошення на суто фізичних ознаках помалу підводило відвідувачів клубів для парочок до системи Сада, яку можна було б визначити як фантазм офіційної культури. Усередині такої системи статеві органи завжди грубо–гротескні, груди напхані силіконом, піхви слиняві й позбавлені волосся. Прихильниці «Єднання» або «Гарячого відео», відвідувачки клубів для парочок ставили перед собою одну–єдину мету – напоротися на безліч величезних прутнів. Звичайно, наступний етап цих насолод визначався клубами садомазохісгів. Насолода – це звички, як, мабуть, сказав би Паскаль, коли б він цікавився усім цим.
Зі своїм тринадцятисантиметровим членом та нечастими ерекціями (він ніколи, якщо не брати до уваги ранньої молодості, не міг триматися по–справжньому довго, та й латентні періоди між двома еякуляціями з того часу значно збільшилися: певна річ, адже він уже був не такий молодий), по суті, Брюно було не місце в таких клубах. І все ж таки він був щасливий, маючи у власному розпорядженні більше кицьок і ротів, ніж він будь–коли міг мріяти; він відчував, що всім цим зобов’язаний Крістіані. Найсолодшими все ще залишались ті миті, коли вона пестила інших жінок; її випадкові подруги завжди захоплювалися вправністю її язика, спритністю, з якою пальці намацували і збуджували їхні клітори; на жаль, коли вони насмілювались віддячити тим самим, розчарування здебільшого було неминучим. їхні піхви, надто розтягнуті зляганням по ланцюжку та грубими пальцями (адже часто в хід йдуть кілька пальців водночас, а то й навіть уся рука), щодо чуттєвості нагадували шматок сала. Одержимі шаленим ритмом актрис групових порнофільмів, вони смикали його прутня так грубо, наче то був важіль із якоїсь деревини, до того ж робили це з кумедним кривлянням гравців на корнет–а-пістоні (повсюдна присутність музики техно на шкоду ритмам більш тонкої чуттєвості, безперечно, також вплинула на той надто механічний стиль, в якому вони виконували власну повинність). Він вивергався швидко і без справжнього задоволення; для нього вечір тим і закінчувався. Вони лишалися ще на півгодини–годину; Крістіана віддавалася по черзі, щиро прагнучи тим самим збудити його мужність. Прокидаючись уранці, вони знову кохалися; нічні картини повертались до нього, напівсонного, у приємнішому вигляді; тоді для них наставали миті невимовної ніжності.
У принципі, ідеально було б запросити до себе кілька обраних пар, провести вечір разом за дружньою розмовою, супроводжуваною пестощами. Певно, вони так і зроблять – підсвідомо Брюно був у цьому певен; йому слід також відновити свої вправи щодо зміцнення м’яза, які пропонував американський сексолог. Його історія з Крістіаною була важлива й вагома, жодна інша подія його життя не давала йому стільки радості. Принаймні так він іноді думав, коли дивився, як вона одягається чи метушиться на кухні. Втім, коли під час робочого тижня вона була далеко від нього, ним набагато частіше володіло передчуття, що все це нікчемний фарс, останній огидний жарт, який влаштувало йому життя. Найстрашніше лихо наздоганяє нас у ту мить, коли нам здається, що щастя – ось воно, поруч, таке реальне і досяжне.
Катастрофа сталася в лютому, коли вони були у «Кріса та Ману». Розлігшись на матраці в центральній кімнаті, примостивши голову на подушки, Брюно дав Крістіані відсмоктати; він тримав її за руку. Вона стояла перед ним на колінах, розсунувши ноги, відкривши зад чоловікам, які, підходячи до неї, натягували презервативи й по черзі оволодівали нею. Їх пройшло вже п’ятеро, а вона навіть не глянула на жодного з них; приплющивши, наче у півсні, очі, вона проводила язиком по члену Брюно, просуваючись сантиметр за сантиметром. Раптом вона коротко, різко скрикнула. Тип позаду неї, стрижений здоровило, продовжував сумлінно трахати її, активно рухаючи стегнами; його погляд був порожнім і трохи неуважним. «Стійте! Припиніть!» – вигукнув Брюно; йому здавалося, що він наче кричить, але голос зрадив його, він видав лише слабке скигління. Він підскочив і грубо відштовхнув типа, який збентежено завмер з відстовбурченим членом і спущеними додолу руками. Крістіана впала набік; страждання спотворило її обличчя. «Ти не можеш поворухнутися?» – спитав він. Вона мовчки хитнула головою; він кинувся до бару, попросив телефон. Бригада швидкої прибула хвилин за десять. Усі учасники були вже одягнені; в абсолютній тиші вони спостерігали за тим, як санітари піднімають Крістіану, кладуть її на носилки. Брюно увійшов у машину швидкої допомоги, сів поруч із нею; вони були за два кроки від Центральної лікарні. Кілька годин він чекав у коридорі з покритою лінолеумом підлогою, потім вийшов черговий лікар і сказав йому: вона заснула, її життя у безпеці.
У неділю їй зробили пункцію кісткового мозку; Брюно прийшов о сьомій вечора. Вже стемніло, над Сеною мрячив холодний дрібний дощик. Крістіана сиділа в ліжку, спираючись спиною на купу подушок. Побачивши його, вона усміхнулася. Діагноз був однозначним: некроз куприкового відділу хребта у невиліковній стадії. Останні кілька місяців вона очікувала цього, воно вже могло статися з хвилини на хвилину; ліки загальмували процес, але аж ніяк не зупинили його. Тепер хвороба не прогресуватиме, нових ускладнень можна не побоюватись; але її ноги паралізовані, і вдіяти з цим нічого не можна.
З лікарні її виписали за десять днів; Брюно чекав там на неї. Тепер все змінилося. Звичайно життя характеризується довгими, здебільшого похмурими періодами нудьги; аж потім раптом з’являється нове відгалуження, і виявляється, що ця нова гілка життя тягтиметься аж до кінця. Крістіані мали тепер призначити пенсію за інвалідністю, вона вже ніколи не зможе працювати; вона навіть має право на безкоштовну допомогу хатньої робітниці. Вона покотила йому назустріч своє крісло. Вона пересувалася ще незграбно – слід було налягти, а руки в неї були слабкуваті в передпліччі. Він поцілував її в щоки, потім у губи. «Тепер, – сказав він, – ти можеш переїхати до мене. В Париж». Вона підвела голову, глянула йому в вічі. Він не зміг витримати її погляду. «Ти певен? – лагідно спитала вона. – Певен, що це саме те, чого ти бажаєш?» Він не відповів, принаймні зволікав з відповіддю. Мовчання тривало півхвилини, потім вона додала: «Ти нічим нікому не зобов’язаний. У тебе не так багато часу, щоб жити; навіщо марнувати цей час, опікуючись калікою». Настанови нашого сучасного сумління більше не узгоджуються з нашим смертним випробуванням. Ще ніколи, в жодну епоху, в жодній цивілізації ніхто так довго, так постійно не думав про свій вік; зараз кожен чітко розуміє ясну перспективу майбутнього: прийде час, коли сума фізичних радощів, які заготовлені для нього життям, стане меншою, ніж сума страждань, що чекають на них (в цілому, людина знає, що лічильник працює – і крутиться він в один бік). Таке раціональне зважування радощів та страждань, до якого кожен рано чи пізно доходить, починаючи з певного віку неминуче веде до думки про суїцид. До речі, цікаво відзначити, що Дельоз та Дебор, двоє поважних інтелектуалів кінця сторіччя, обидва покінчили життя самогубством без певної причини, виключно тому, що ні один, ні другий не змогли примиритися з перспективою власної фізичної деградації. Ці самогубства нікого не здивували, не викликали ніяких коментарів; сьогодні суїцид літніх людей, що став досить поширеним явищем, дедалі здається нам учинком цілком логічним. Також можна відзначити як симптоматичну деталь реакцію публіки на ризик терористичного нападу: майже у всіх без винятку випадках люди воліють бути вбитими на місці, ніж покаліченими чи навіть просто спотвореними. Звичайно, частково річ у тому, що декому просто набридло це життя; але головне – ніщо, навіть сама смерть, не лякає їх так сильно, як життя в ослаблому тілі.
Він повернув біля Лашапель–ан–Серваль. Найлегше було врізатись у дерево, їдучи через Комп’єнський ліс. Ті кілька секунд у лікарні, що він вагався, виявились фатальними; бідолашна Крістіана. До того ж він зволікав ще кілька днів, перед тим як зателефонувати до неї; він знав, що вона в своїй дешевій квартирці наодинці із сином, він уявляв її в кріслі на великих колесах, поруч з телефоном. Він аж ніяк не зобов’язаний опікуватися калікою, так вона сказала, і він знав, що вона вмирала без озлоблення. Розбите крісло на великих колесах знайшли біля поштових скриньок, у самому кінці останнього сходового прольоту. В неї було розпухле обличчя і зламана шия. Брюно був записаний у графі «кого інформувати у разі нещастя»; вона прийняла рішення, коли її поклали до лікарні.
Комплекс похоронних послуг розташовувався одразу за Нуайоном, на дорозі, що веде до Шоні, слід було завернути після Бабефа. Двоє робітників у блакитному робочому одягу чекали на нього в білій спекотній будівлі з безліччю батарей – приміщення було трохи схоже на лекційну залу технічного ліцею. У вікна можна було побачити низькі – в модерновому стилі – будинки напівелітного житлового кварталу. Труна, ще відкрита, стояла на розкладному столі. Брюно підійшов, побачив тіло Крістіани й відчув, що падає горілиць; його голова з силою вдарилась об долівку. Робітники обережно підняли його. «Поплачте! Треба поплакати!» – наполегливо умовляв старший з них. Він похитав головою, знаючи, що нічого не вийде. Тіло Крістіани не зможе більше рухатися, ані дихати, ані говорити. Тіло Крістіани більше не зможе кохати, для цього тіла вже немає долі, і в цьому винен тільки він. Цього разу всі карти роздано, гру закінчено, остання партія відбулася і закінчилась остаточним програшем. Він теж не був здатен кохати, так само, як і його батьки. У стані якогось оніміння почуттів, наче зависнувши за кілька сантиметрів од землі, він дивився, як робітники за допомогою гайковерта закручують кришку. Він пішов за ними до «стіни мовчання» – сірої бетонної огорожі в три метри заввишки, де рядами, одна над одною містилися похоронні ніші; майже половина з них були порожні. Старший робітник заглянув у якийсь список і попрямував до комірки номер 632; його колега віз за ним труну на двоколісному візку. Погода була холодною, вогкою, навіть почав мрячити дощ. Комірка номер 632 була посередині – на висоті приблизно метр п’ятдесят. Гнучким і діловим рухом, що забрав усього кілька секунд, робітники підняли труну та всунули її в комірку. За допомогою пневматичного пістолета вони розпорошили всередині трохи бетону, що надзвичайно швидко застигає; потім один з робітників дав Брюно розписатись у реєстрі. «Ви можете, – додав він, ідучи геть, – помолитися тут за упокій, якщо хочете».
Назад Брюно їхав по дорозі А1, близько одинадцятої години був уже в передмісті Парижа. Він узяв день відгулу, бо не знав, що церемонія вийде такою короткою. Він минув Шатійонські ворота і в пошуках зручного місця для паркування обрав вулицю Альбера Сореля, зупинившись якраз навпроти будинку своєї колишньої дружини. Чекати довелося недовго: хвилин за десять з’явився його син – з ранцем за спиною він повернув з вулиці Ернеста Рейє. Він виглядав стурбованим і на ходу розмовляв сам із собою. Про що він може міркувати? Анна попереджала, що цей хлопчик – скоріше самотній; замість того щоб снідати в колежі з друзями, він воліє повернутися додому та розігріти їжу, яку вона залишає йому перед тим як піти. Чи страждав він од відсутності батька? Мабуть, що так, але він нічого про це не казав. Діти терпляче ставляться до світу, створеного для них дорослими; вони намагаються якомога краще пристосуватись до нього; а потім найчастіше вони також відтворюють такий самісінький світ. Віктор підійшов до дверей, набрав код; він був за якихось кілька метрів од машини, але не помітив його. Брюно взявся за ручку дверцят, випростався на сидінні. Двері під’їзду зачинилися за хлопчиком; кілька секунд Брюно сидів нерухомо, потім важко обм’як на сидінні. Що міг він сказати своєму синові, який заповіт передати? Нічого. В нього нічого не було. Він знав, що його життю настав кінець, але не міг збагнути цього кінця. Все залишалося похмурим, болісним і невиразним.
Він завів машину й поїхав Південною трасою, потім повернув на Воалан. Психіатрична лікарня міністерства освіти містилася неподалік від Вер’єр–ле–Бюїсона, на самісінькому узліссі Вер’єрського лісу; він добре пам’ятав лікарняний парк. Він зупинив машину на вулиці Віктора Консідерана й пішки пройшов ті кілька метрів, що відділяли його від огорожі. Упізнав чергового фельдшера. І сказав: «Я повернувся».
22
КІНЦЕВА ЗУПИНКА – САОРЖРекламні служби, занадто зосереджені на спокусах для молодіжного ринку, часто помиляються, дотримуючись стратегічних принципів, де образлива поблажливість змагається з фарсом і глузуванням. Щоб згладити цей дефіцит чутливості, властивий суспільству нашого типу, слід домогтися, аби кожен співробітник нашої армії продавців став «послом» у світі старших.
Корін Межі. «Справжнє обличчя старших»
Мабуть, усе це й мало так завершитися; мабуть, інших засобів, іншого виходу не було. Мабуть, слід було розплутати все те, що перемішалося, закінчити те, що почалося. Отже, Джерзінські мав опинитися в цьому самому місці, яке зветься Саорж, на 44° північної широти та 7°30' східної довготи, в цьому місці, що знаходилося на висоті понад 500 метрів над рівнем моря. В Ніцці він зупинився у «Віндзорі», напівлюксовому готелі з доволі нікчемним оздобленням, номери якого були розписані художником–декоратором Філіппом Переном. Наступного ранку він сів у потяг, що їхав з Ніцци у Танд, відомий своєю мальовничістю. Потяг минув північне передмістя Ніцци з його висотними кварталами арабської убогості, з афішами «Рожевого мінітеля» та 60–відсотковим голосуванням за Національний фронт. Залишивши позаду станцію Пейон–Сен–Текль, він пірнув у тунель; випірнувши з нього, Джерзінські побачив праворуч фантастичні обриси селища Пейон, яке ніби висіло в повітрі. Перед ним пропливало те, що називають «околицями Ніцци»; люди приїздять з Чикаго і Денвера, щоб помилуватися на красу цього краю. Потім вони поїхали вниз до ущелини Руайя. Джерзінські зійшов на станції Фантон–Саорж і з півгодини чимчикував пішки. Він мав іти через тунель; машини тут не їздили.
Згідно з «Путівником бродяги», що його Брюно купив в аеропорту Орлі, селище Саорж, яке нависало над долиною, з його стрімкими будиночками, що, мов східці, здіймаються схилами до запаморочливих верховин, справляє враження «чогось тибетського»; мабуть, так воно й було. Хай там як, але Жанін, його мати, яка змінила своє ім’я на Джейн, забажала померти саме тут, після того як вона більше п’яти літ прожила в Гоа, у західній частини Індії.
– Скоріше за все, вона просто вирішила оселитися тут, помирати, звісно, вона не збиралась, – уточнив Брюно. – Здається, стара шльондра перейшла до ісламу – через суфійський містицизм, це такі ж саме дурниці. Влаштувалася там з купою послідовників, вони зайняли порожню хатинку на околиці селища. А що газети більше не пишуть про них, то всі вирішили, нібито хіпі й увесь цей набрід зник. А вони, навпаки, стають дедалі численнішими, зі зростанням безробіття їх кількість також значно зросла, можна навіть сказати, що вони кишать. Я провів власне невеличке дослідження… – Він стишив голос. – Хитрість полягає в тому, що вони називають тепер себе «неоселюками», але, по суті, вони нічого не роблять, задовольняючись муніципальною допомогою і так званою дотацією на землеробство в гірських умовах.
Він лукаво похитав головою, одним ковтком вихилив свою склянку й попросив ще. Зустріч з Мішелем він призначив у єдиному кафе «У Жілу». Зі своїми брудними поштовими листівками, фотографіями форелей у рамках та афішею «Саорзької пампушки» (до комітету директорів якої входило щонайменше чотирнадцять членів), кафе було тим закладом, де панував девіз «Полювання–риболовля–природа–традиція», на відміну од кубла у стилі «Нью–Вудстока»[33]33
У 1969 році, поблизу американського міста Вудсток, пройшов перший найлегендарніший рок–фестиваль, який зібрав значну кількість учасників та глядачів і став важливою віхою в розвитку молодіжного руху
[Закрыть], що його Брюно люто ганьбив. Він обережно дістав з папки листівку під назвою «СОЛІДАРНІСТЬ З АГНЦЯМИ, ЩО ГИНУТЬ».
– Я написав це сьогодні вночі, – низьким голосом мовив він. – Учора ввечері я розмовляв зі скотарями. їх терпіння урвалося, вони розлючені, їхніх овець просто знищують. І все це через екологів та Меркантурський національний парк. Вони знову завезли туди вовків, цілі зграї вовків. Вовки пожирають овець!.. – Він раптом підвищив голос, а потім розплакався. В листі до Мішеля Брюно писав, що знову живе у психіатричній лікарні Вер’єр–ле–Бюїсон, де, мабуть, він оселиться назавжди. Отже, мабуть, вони випустили його.
– То наша мати помирає… – урвав Мішель, намагаючись відвернути його думки.
– Саме так! І на мисі Агд те ж саме, здається, вони заборонили публіці розташовуватись у зоні дюн. Рішення було прийняте під тиском Товариства з охорони узбережжя, яке повністю перебуває в руках екологів. Люди не робили нічого поганого, влаштовували безневинні груповушки, але це, виявляється, турбувало крячок. Крячки – це такий різновид горобців. До біса горобців! – розпалився Брюно. – Вони хочуть перешкодити нам трахатися та їсти овечий сир, це ж справжнісінькі нацисти. Соціалісти також з ними заодно. Вони проти овець, бо вівці праві, тоді як вовки – ліві; втім, вовки схожі на німецьких вівчарок, а ті – праві екстремісти. Кому тут можна довіряти? – Він похмуро похитав головою.
– У якому готелі ти зупинився у Ніцці? – раптом спитав він.
– У «Віндзорі».
– Чому саме у «Віндзорі»? – Брюно вочевідь нервувався. – В тебе що, з’явилася пристрасть до розкоші? Що з тобою в біса? Особисто я, – він говорив уривчастими фразами, з усе більшим запалом, – залишаюся вірним готелям компанії «Меркюр»! Ти хоча б завдав собі клопоту розпитатися. Чи відомо тобі, що в «Бухті янголів», в одному з готелів «Меркюр», існує сезонна система регресивних тарифів? У мертвий сезон номер коштує 330 франків! Двозіркова ціна! При комфорті у три зірки, з видом на Англійський бульвар та цілодобовим обслуговуванням! – Тепер Брюно майже волав. Незважаючи на екстравагантну поведінку клієнта, власник кафе «У Жілу» (чи це його так звуть, Жілу? мабуть, що так) слухав дуже уважно. Історії про гроші та співвідношення між ціною та якістю завжди цікавлять багатьох, це особлива прикмета певної категорії людей.
– А ось і Дюкон! – раптом грайливо вигукнув Брюно, одразу змінившись і показуючи на молодого хлопця, який щойно ввійшов до кафе. Йому було, мабуть, близько двадцяти двох років. Він був одягнений у польову військову форму та гринпісівську майку, мав матовий колір обличчя і темне волосся, заплетене у дрібні кіски, одне слово, все за «антильською» модою.
– Привіт, Дюконе! – бадьоро привітався Брюно. – Познайомся з моїм братом. Може, навідаємо стару?
Той мовчки кивнув; мабуть, вирішив через якусь тільки йому відому причину не піддаватися на провокації.
Вивівши їх за межі селища, дорога подерлась угору положистим схилом узгір’я до італійського кордону. Вони залишили позаду високий пагорб і вийшли в широченну долину серед лісистих схилів; звідси до кордону було кілометрів десять, не менше. На сході можна було побачити засніжені шпилі гір. Зовсім безлюдний краєвид навівав почуття спокою та привілля.
– Лікар знову приходив, – повідомив Чорний Хіпі. – Вона нетранспортабельна, та й нічого все одно вже не вдієш. Закон природи, – серйозно завершив він.
– Чув? – Брюно знущально ощирився. – Чуєш, що верзе оцей блазень? «Природа»! Весь час це слово в них на язиці. Тепер, коли вона захворіла, вони не можуть дочекатися, коли вона вже здохне, наче тварюка у своїй норі. Це моя мати, Дюконе! – пихато мовив він. – А чи помітив ти, який у неї шик? – вів далі він. – Інші, вони такі ж самі, навіть ще гірші. Від них просто нудить.
– Тут дуже милий краєвид… – розгублено відповів Мішель.
Будівля була простора, низька, з грубого каменю, вкрита плитняком; вона стояла майже біля струмка. Перш ніж увійти, Мішель дістав з кишені фотоапарат «Сапоп Ргіша Міпі» (телескопічний об’єктив з перемінною фокусною відстанню 38– 105 мм, 1290 франків за каталогом Національної закупівельної асоціації). Він кинув погляд навколо, довго наводив на різкість, перш ніж клацнути; потім долучився до інших.
Окрім Чорного Хіпі, у головній кімнаті була білява непоказна істота, яка в’язала пончо, сидячи біля каміна, і, мабуть, була голландського походження, а також ще один хіпі, підстаркуватий, з довгим сивим волоссям і такою ж сивою бородою, з гострою фізіономією розумної кози. «Вона там», – сказав Чорний Хіпі; він одхилив прибиту до стіни замість дверей лахманину і провів їх до сусідньої кімнати.
Мішель з цікавістю вдивлявся в засмагле висохле створіння, що лежало, утиснувшись у ліжко, і споглядало, як вони входять у кімнату. До того ж, то було вдруге і, судячи з усього, востаннє в житті, коли він бачив свою матір. З першого погляду його вразила її надзвичайна худорба. Колір обличчя потемнів, став землистим, вона дихала через силу, було зрозуміло, що їй три чисниці до смерті; вилиці випирали вперед, ніс здавався гачкуватим, і все ж таки очі блищали в темряві, величезні і світлі. Він навшпиньках підійшов до тіла.
– Облиш, – зупинив Брюно, – вона вже не може говорити.
Мабуть, вона й не могла більше розмовляти, але вона вочевидь була при тямі. Чи впізнала вона його? Мабуть, що ні. Схоже, вона сплутала Мішеля з його батьком; у цьому не було б нічого дивного; він знав, що схожий на батька, коли той був у його віці. Всупереч усьому деякі люди, хочемо ми того чи ні, відіграють важливу роль у нашому житті, надаючи йому зовсім іншого розвитку; вони мовби ділять наше життя навпіл. І для Жанін, яка перетворилася на Джейн, усе, що з нею було, розділилось на до та після Марка Джерзінські. По суті, до зустрічі з ним вона була лише багатою розпусною буржуа; після цієї зустрічі вона мала стати кимось зовсім іншим – варіант куди більш катастрофічний. Втім, «зустріч» – не більше, ніж поширений вираз, бо насправді й зустрічі ніякої не було. Вони спарувалися, зачали – ото й усе. Таємницю, що ховалася в глибинах свідомості Марка Джерзінські, вона так і не спромоглася відкрити; вона не зуміла навіть наблизитися до її розгадки. Чи згадала вона про це в ту мить, коли її нікчемне життя дійшло кінця? Це не було б великою несподіванкою.
Брюно важко опустився на стілець поряд з її ліжком.
– Ти лише стара шльондра, – повчально сказав він. – Ти заслуговуєш на те, щоб здохнути.
Мішель сів навпроти нього, у головах ліжка, і закурив сигарету.
– Ти б хотіла, щоб тебе спалили у крематорії? – натхненно вів далі Брюно. – Гаразд, тебе спалять. Я покладу те, що залишиться після тебе, в горщик і щоранку, прокинувшись, сцятиму на твій прах. – Він задоволено хитнув головою.
Із охриплого горла Джейн вирвався якийсь звук. У цю мить знову з’явився Чорний Хіпі.
– Бажаєте щось випити? – запропонував він крижаним голосом.
– Звичайно, друже! – вигукнув Брюно. – Що за питання? Ну ж бо, ворушись, Дюконе!
Хлопець вийшов і повернувся з пляшкою віскі та двома склянками. Брюно налив собі по вінця, одразу випивши половину.
Даруйте йому, він надто схвильований, – тихо шепнув Мішель.
Саме так, – підхопив його зведений брат. – Облиш нас у нашій скорботі, Дюконе. – Він вихилив склянку до дна, клацнув язиком і налив ще. – Ці педики очей не спускають, це в їхніх інтересах, – зауважив він. – Вона заповіла їм усе, що в неї було, але вони добре знають, що діти мають невідпорні права на спадок. Коли б ми хотіли оскаржити заповіт, то легко виграли б справу.
Мішель промовчав, він не хотів обговорювати це питання. Запала досить довга мовчанка. У сусідній кімнаті теж. Ніхто не вимовив ані звуку; було чути лише різке ослабле дихання умираючої.
– Вона хотіла залишитися молодою, ото й тільки, – втомленим голосом примирливо сказав Мішель. – Вона хотіла спілкуватися з молодцю, а головне – не бачити власних дітей, які б весь час нагадували, що вона належить до старшого покоління. Це можна пояснити, та й не так важко зрозуміти. А тепер я хотів би піти. Ти як гадаєш, вона скоро помре?
Брюно знизав плечима: мовляв, звідки я знаю? Мішель підвівся й вийшов до іншої кімнати; Сивий Хіпі був тепер сам, він клопотався тим, що тер на тертці помиту морквину. Мішель спробував дізнатися в нього, що саме сказав лікар; але старий маргінал зміг видати лише туманну та абстрактну інформацію.
– То була яскрава жінка, – підкреслив він, стискаючи в руках морквину. – Ми вважаємо, що вона готова до смерті, бо вона досягла досить високого рівня духовної самореалізації.
Що він хотів цим сказати? Вдаватися у подробиці не мало сенсу. Мішель обернувся до нього спиною і знову приєднався до Брюно.
– Ці бовдури хіпі, – буркнув він сідаючи, – все ще переконані, начебто релігія є індивідуальним станом людини, який ґрунтується на медитації, духовних пошуках і таке інше. Вони не в змозі усвідомити, що це, навпаки, цілком суспільна категорія, яка ґрунтується на певних настановах, ритуалах та церемоніях. Згідно з Огюстом Контом, роль релігії полягає виключно в тому, щоб привести рід людський до стану цілковитого єднання.
– Сам ти Огюст Конт! – різко урвав його Брюно. – 3 тієї хвилини, коли ти перестаєш вірити у вічне життя, жодна релігія більше не існує. А якщо суспільство не можливе без релігії, як ти, схоже, вважаєш, то суспільства теж більше не існує. Ти нагадуєш мені всіх цих соціологів, які гадають, ніби культ молодості зародився у п’ятдесяті роки, досяг свого піку протягом вісімдесятих і таке інше. А насправді людину завжди лякала смерть, вона ніколи не могла дивитися без жаху на перспективи власного зникнення і навіть просто старіння. Цілком очевидно, що з усіх земних благ молодість – найцінніше; а сьогодні ми більше не віримо у земні блага. Якби Христос не воскрес, як щиросердно зізнається святий Павло, наша віра була б марною. Христос не воскрес, він програв битву зі смертю. Я написав сценарій райського фільму на тему нового Єрусалиму. Дія відбувається на острові, який населяють виключно голі жінки та маленькі цуценята. Чоловіки зникли внаслідок біологічної катастрофи, так само як майже весь тваринний світ. Час на цьому острові зупинився, клімат м’який та помірний, дерева плодоносять цілий рік. Жінки завжди свіжі і в самому розквіті, цуценята завжди веселі і грайливі. Поки жінки купаються та пестять одна одну, цуценята пустують і стрибають навколо них. Там цуценята будь–якої масті та породи: є пуделі, фокстер’єри, брюссельські грифони, китайські голі собачки, йоркширські тер’єри, кучеряві болонки, мопси і коротконогі гончаки. Єдиний великий собака – Лабрадор, мудрий і лагідний, – грає при них роль радника. Від чоловіків не лишилося жодного сліду, крім єдиної відеокасети з добіркою телевізійних виступів Едуара Баладюра[34]34
Едуар Баладюр — колишній прем’єр–міністр Франції
[Закрыть]; ця касета заспокійливо діє на деяких жінок і на більшість собак. Є також касета «Життя тварин» з ведучим Клодом Дарже; її ніколи не дивляться, але вона слугує для пам’яті, як свідчення варварства минулих часів.
– Отже, вони дозволяють тобі писати, – м’яко сказав Мішель. Його це не здивувало. Більшість психіатрів позитивно дивляться на писанину своїх пацієнтів. Не те що вони надають цьому якоїсь терапевтичної дії, але це, на їхню думку, бодай якесь заняття, це краще, ніж чикрижити собі зап’ястя лезом.
– І все ж таки на цьому острові трапляються маленькі трагедії, – схвильовано провадив Брюно. – Наприклад, одного дня якийсь відчайдушний песик запливає надто далеко в море. На щастя, хазяйка помічає, що він потрапив у халепу, стрибає в човен, гребе з усієї сили і встигає вчасно виловити його з води. Бідолашне цуценя наковталося води, воно непритомне, можна подумати, що воно помирає, але хазяйка робить йому штучне дихання, їй вдається оживити його, і все кінчається дуже добре, песик знову грається.
Раптом він замовк. Тепер він мав урочистий, майже екстатичний вигляд. Мішель глянув на годинник, потім озирнувся навколо. Його мати більше не видавала жодного звуку. Було близько полудня; у кімнаті панував надзвичайний спокій. Він підвівся, вийшов у сусідню кімнату. Сивий Хіпі зник, кинувши морквину недочищеною. Мішель налив собі пива, підійшов до вікна. За ним на багато кілометрів розкинулись гірські схили, що заросли ялицями. Вдалині, серед засніжених шпилів, синіло й мерехтіло озеро. Тепле повітря було сповнене запахами; стояв чудовий весняний день.
Важко сказати, скільки часу простояв він отак, поки його свідомість, відірвавшись од тіла, мирно линула поміж гірських вершин. До реальності його повернув звук, який спочатку він сприйняв за виття. Йому знадобилося кілька секунд, щоб навести лад у своєму слуховому сприйнятті, потім він квапливо пішов до іншої кімнати. Брюно все ще сидів поряд з ліжком і голосив:
Прийшли усі і стали з нами,
Коли почули новину,
Що помирає маммаааа…
Безглуздя; безглуздя, легковажність і блазнювання – це властиво людям. Брюно звівся на ноги і ще голосніше затягнув наступного куплета:
Прийшли усі і стали з нами,
Близьких і рідних до греця,
І навіть Джорджо, син–нетяма,
Паршива, капосна вівцяяяя…
У тиші, що запала після цієї демонстрації вокальної майстерності, можна було почути дзижчання мухи, яка пролетіла через кімнату й сіла на лице Джейн. Диптери вирізняються наявністю однієї пари перетинчастих крил на другому сегменті тораксу, пари рівнотяжок (що слугують для рівноваги під час польоту), розташованих на третьому сегменті тораксу, і ротового отвору, що кусає чи ссе. У ту мить, коли муха сіла на очне яблуко, Мішелю спало на думку одне припущення. Він підійшов до Джейн, але не торкнувся її.
