Текст книги "Елементарні частинки"

11

Звідтоді в Мішеля збереглася фотографія, зроблена під час великодніх канікул 1971 року в саду батьків Анабель; її батько сховав шоколадні великодні яйця під деревами і на квіткових клумбах. На фотографії Анабель зображена серед форсітій; цілком поринувши в пошуки, вона з дитячою серйозністю розсуває кущі. Її обличчя починає набувати тонких рис, вже можна здогадатись, якою чарівною красунею вона стане. Її груди ледве вимальовуються під светром. То був останній раз, коли на Великдень у них були шоколадні яйця. Через рік вони були вже надто дорослими для таких забав.

З тринадцяти років, під впливом прогестерону та естрадіолу, що виділяються яєчниками, на грудях та сідницях дівчини формуються жирові подушечки. Якщо все йде якнайкраще, ці частини тіла набувають остаточного вигляду гармонійних округлостей; їх споглядання породжує в чоловіка пристрасне бажання. Анабель мала чарівне тіло. Як і в її матері у цьому віці. Проте обличчя матері було лише приємним, привабливим, але не більше того. Ніщо не передвіщало болісного спалаху вроди в Анабель, що починало лякати матір. Мабуть, від батька, від голландської гілки родини, Анабель отримала великі блакитні очі та розкішне сліпучо–біляве волосся; але тільки неймовірний морфогенетичний випадок міг створити таке обличчя, ці риси, чарівні за своєю чистотою. Дівчина, позбавлена краси, відчуває себе нещасною, вона втрачає надію бути коханою. Звісно, ніхто не знущається з неї, не поводиться з нею жорстоко, але вона наче невидимка – коли вона проходить, ніхто не дивиться їй услід. Незвичайна краса, яка надто швидко перевершує звичайну принадність свіжої спокусливої молодості, справляє враження надзвичайності, в ній відчувається неминуче передвістя трагічної долі. В свої п’ятнадцять Анабель стала однією з тих доволі рідкісних дівчат, побачивши яких, усі чоловіки – незважаючи на вік та соціальне становище, – завмирають, уражені; коли така дівчина просто йде собі вулицями якогось провінційного міста, повз торговельні крамнички, це викликає прискорення серцевого ритму у юнаків та зрілих чоловіків, а у старих – буркотливе ремствування жалю. Вона швидко помітила, що при її появі будь‑де – у кафе чи у лекційній залі, – всі одразу замовкають, але тільки через кілька років вона зрозуміла причину такого мовчання. У колежі в Кресі– ан–Брі всі загалом визнали той факт, що «вона з Мішелем»; але, правду кажучи, навіть без цього ніхто з хлопців не насмілився щось зробити, щоб зблизитися з нею. В житті надзвичайно вродливих дівчат це одна з головних проблем: тільки досвідчені бабії, розв’язні та цинічні, почуваються з ними вільно; таким чином, скарб їх невинності зазвичай дістається найнікчемнішим і наймерзеннішим типам, що часто–густо й стає першою стадією неминучого краху.

У вересні 1972 року Мішель перейшов до другого класу ліцею в Мо. Анабель була в третьому, вона мала залишитись у колежі на рік довше. З ліцею він повертався поїздом, потім з Еблі – на мотовозі. До Кресі він зазвичай приїжджав о 18.33; Анабель чекала на нього на вокзалі. Вони блукали удвох вуличками міста. Іноді, досить рідко, заходили у кафе. Тепер Анабель знала, що рано чи пізно Мішель захоче обійняти її, пестити її тіло, перетворення якого вона відчувала. Вона чекала цієї миті без нетерпіння, але й без страху: вона цілком довіряла йому.

Якщо головні риси сексуальної поведінки природжені, то механізм приведення їх у дію визначається обставинами перших років життя, особливо це стосується птахів та ссавців. Нагальну потребу в попередніх тактильних контактах відчувають, мабуть, собаки, кішки, пацюки, морські свинки і макаки–резуси (Масаса mulatta). У самця пацюка відсутність у дитячому віці контакту з матір’ю призводить до дуже серйозних порушень у статевій поведінці, зокрема в загальмованості в процесі залицяння. Якби від цього залежало його життя (до речі, багато в чому воно справді залежало від цього), Мішель навіть тоді не зміг би поцілувати Анабель. Увечері, коли він з портфелем у руці виходив з мотовоза, вона так раділа, побачивши його, що буквально кидалася на шию. Тоді на якусь мить вони завмирали у блаженному паралічі і тільки після цього починали розмову.

Брюно теж навчався в ліцеї Мо і теж у другому класі, але в іншому; він знав, що його мати мала ще одного сина, від іншого батька; більше він нічого не знав. Матір він бачив дуже рідко. Двічі під час канікул він гостював на її віллі в Кассі. Вона приймала в себе багато молодих людей, які з’являлись і зникали. Мандруючі хлопці. Ті, кого преса зазвичай називає «хіпі». По суті, вони не працювали: поки жили у Жанін, вона їх утримувала; своє ім’я вона змінила на Джейн. Отже, вони жили на прибуток клініки пластичної хірургії, що була заснована її колишнім чоловіком, тобто, врешті–решт, паразитували на бажанні деяких жінок, які мали відповідні гроші, боротися з неминучим зів'яненням та вродженими вадами зовнішності. Хіпі хлюпалися у бухточках голими. Брюно відмовлявся зняти плавки. Сам собі він здавався білястим, низьким, відразливим та гладким. Нерідко його мати пускала когось із хлопців у своє ліжко. Їй вже було сорок п’ять, її груди ослабли і трохи обвисли, але риси обличчя все ще були неймовірно вродливими. Брюно тричі на день охоплювала спокуса. Округлості молодих жінок були такі близькі, доступні, часом його відокремлювало від них менше метра, проте Брюно дуже добре розумів, що шлях до них для нього закритий: інші хлопці були вищими, міцнішими, засмаглішими. Через багато років Брюно дійшов висновку, що коло малих буржуа, світ держслужбовців та чинуш невисокого рангу набагато терпиміше та привітніше, воно більш відкрите, аніж середовище молодих маргіналіє, якими були в той час хіпі. «Можна так вирядитися, наче ти з респектабельних, – утішав себе Брюно, – і тоді вони приймуть тебе. Для цього мені досить придбати костюм, сорочку, краватку – на все франків 800 має вистачити, якщо купувати в «С&А» під час розпродажу; а потім всього–на–всього й треба, що навчитися зав’язувати краватку. Втім, ще залишається така проблема, як автомобіль – фактично єдина проблема в житті представника середнього класу; але її теж можна розв’язати: взяти кредит, попрацювати кілька років, розрахуватись, і все. А ось прикидатись маргіналом мені немає ніякого сенсу: я вже не такий молодий, не вродливий та не дуже й cool[8]8
  класний


[Закрыть].Волосся в мене рідіє, поступово я товстішаю, а старішаючи, ставатиму все більше чуттєвим та неспокійним, все більше страждатиму від виявів зневаги та ворожості. Отже, мені бракує природності, тобто я не достатньою мірою тварина — ось найбільш непоправна вада: хоч би що я казав, робив, купував, я ніколи не зможу виправити це, адже така вада вирізняється всією безвихідністю природної потворності». З найпершого приїзду до матері Брюно зрозумів, що хіпі ніколи не приймуть його; він не був та й не мав жодної надії стати привабливим самцем. Ночами йому снилися гарні оголені груди. Тоді ж він почав читати Кафку. Спочатку він відчув холод, приховане зледеніння; через кілька годин після того як дочитав «Процес», він усе ще відчував себе обважнілим, знесиленим. Він раптом усвідомив, що цей уповільнений, таврований соромом світ, де живі істоти блукають, зіштовхуючись у космічній порожнечі, проте якась близькість між ними ніколи не можлива, точнісінько відбиває його внутрішній світ. Холодний, тягучий. Якщо десь існувало тепло, воно приховувалося в єдиному гарячому місці – між ногами в жінки; але це джерело тепла було недосяжне.

Ставало все більш очевидним, що справи Брюно йшли зовсім кепсько: в нього не було друзів, дівчата лякали його, і все його отроцтво – одна жалюгідна поразка. Усвідомивши це, його батько відчув, як на нього навалюється все зростаюче відчуття провини. На Різдво 1972 року він наполягав на зустрічі зі своєю колишньою дружиною, щоб обговорити проблему. Під час розмови з’ясувалося, що зведений брат Брюно навчається в тому ж ліцеї, теж у другому класі (тільки в іншій групі) і що вони ніколи там не зустрічалися; цей факт дуже зачепив його, як огидна ознака сімейного руйнування, в якому вони обоє були винні. Вперше виявивши волю, він вимагав, щоб Жанін відновила спілкування зі своїм другим сином, спробувала виправити те, що ще можна було виправити.

Жанін не мала ілюзій щодо почуттів, які бабуся Мішеля могла мати до неї; проте все було значно гірше, ніж вона собі уявляла. Ледве вона припаркувала свій «порше» перед особнячком у Кресі–ан–Брі, як стара вийшла звідти з господарською сумкою в руках. «Я не можу перешкодити вам побачитися з ним, адже він ваш син, – заявила вона різко. – Я йду по магазинах, повернуся за дві години, я хочу, щоб до цього часу вас тут уже не було». І вона пішла.

Мішель був у своїй кімнаті; вона штовхнула двері і зайшла. Вона хотіла обняти його, але щойно вона простягла до нього руки, як він відскочив на цілий метр. Підростаючи, він ставав разюче схожим на батька: те ж саме тонке біляве волосся, таке ж обличчя з чіткими лініями та виступаючими вилицями. Вона привезла йому в подарунок програвач та кілька дисків «Роллінг стоунз». Усе це він узяв, не сказавши жодного слова (платівки потрощив через кілька днів, але програвач зберіг). Його кімната була дуже акуратною, жодної афіші на стінах. На відкидній дошці секретера лежала розгорнена книжка з математики. «Що це?» – спитала вона. «Диференціальні рівняння», – стримано відповів він. Вона хотіла поговорити про його життя, запросити його на канікули; все це здавалося цілком неможливим. Вона обмежилася лише повідомленням про наступний візит брата; він погодився. Навіть години не минуло, як вона тут, а мовчання вже затягувалось, аж ось із садочка пролунав голос Анабель. Мішель кинувся до вікна, гукнув їй, щоб вона підіймалася нагору. Жанін устигла мигцем глянути на дівчину, що входила в садову хвіртку. «Твоя подружка гарненька…» – кинула вона, ледь скрививши губи. Це зауваження Мішель сприйняв як удар хлиста; його обличчя спотворилося. Прямуючи до свого «порте», Жанін зіштовхнулася з Анабель і зазирнула їй в очі; у погляді Жанін можна було прочитати ненависть.

У ставленні до Брюно бабуся Мішеля не відчувала ворожості; на її думку, надто загальну, але в цілому вірну, він теж став жертвою цієї протиприродної матері. Отже, Брюно звик відвідувати Мішеля щочетверга. Він сідав на мотовоз у Кресі–ла–Шапель. Щоразу, коли була нагода (а нагода була майже завжди), він сідав навпроти якоїсь молоденької пасажирки. Здебільшого дівчата сиділи, закинувши ногу на ногу, або ж блузка була прозора, або ще щось… Він сідав не прямо навпроти, а скоріше по діагоналі, але часто на тій же лаві, метра за два. Він збуджувався вже з першого погляду на довге волосся, біляве або каштанове; вибираючи собі місце, проходячи між рядами, він відчував, як під плавками посилювався біль. Сідаючи, він одразу діставав з кишені носову хусточку. Треба було лише розкрити папку для паперу, покласти її на коліна, і все. Іноді дівчина розсувала ноги саме в ту мить, коли він діставав свого члена, йому навіть не потрібно було торкатися себе: він випускав струмінь, ледве побачивши перед очима її трусики. Хусточка була потрібна для безпеки, здебільшого він вивергав сім’я безпосередньо на сторінки своєї папки: на рівняння другого ступеня, таблиці видів комах, статистики з вуглевидобутку в СРСР. Дівчина продовжувала гортати журнал.

Минули роки, але Брюно все ще перебував під тягарем сумнівів, не знаходячи відповіді на безліч питань. Те, що з ним відбувалося, було безпосередньо пов’язане з товстим боязким малюком, чиї фотографії в нього збереглися. Цей хлопець був пов’язаний з болісним бажанням дорослого чоловіка, яким він став. Дитинство Брюно було болісним, отроцтво – жорстоким; тепер йому сорок два, тож якщо розмірковувати об’єктивно, до смерті ще далеко. Що йому залишилось у цьому житті? Мабуть, кілька феляцій, за які, це він точно знав, Брюно платитиме все з більшою готовністю. Життя, спрямоване на досягнення однієї мети, залишає мало місця спогадам. Чим швидкоплиннішою та важчою ставала ерекція, тим більше Брюно впадав у безвладну печальну розслабленість. Секс став головним сенсом його існування; тепер він зрозумів, що вже неможливо нічого змінити. З цієї точки зору, Брюно був типовим представником свого часу. За часів його отроцтва сувора економічна конкуренція, у полоні якої французьке суспільство перебувало понад двісті років, дещо пом’якшилася. Поширювалася думка, що при нормальному ході економічного розвитку суспільні умови мають змінюватись у бік деякого зрівняння можливостей. Політики та гіганти бізнесу постійно посилалися на шведську соціал–демократичну модель. Отже, Брюно не міг запалитись ідеєю перевершити своїх сучасників щодо економічного успіху. В професійному плані його єдиною – і доволі розумною – метою було проникнути в той «численний середній клас, що не має чітких меж», про який згодом писав Жіскар д’Естен. Але люди вміють створювати ієрархії: людина має відчувати свою перевагу над собі подібними. Данія та Швеція, що були зразком для європейських демократій у досягненні економічної рівності, разом з тим давали ще один приклад для наслідування – то був приклад сексуальної свободи. Всередині того самого середнього класу, до якого все більше долучалися робітники і службовці, точніше, серед дітей цього прошарку населення, раптом відкрилося нове поле для боротьби самозамилування. Під час однієї лінгвістичної конференції, що відбувалась у липні 1972 року в маленькому баварському місті Траунштайні поблизу австрійського кордону, якийсь Патрік Кастеллі, молодий француз із його групи, протягом трьох тижнів зміг оволодіти тридцятьма сьома кралями. Брюно за той же час показав нульовий результат. Він дійшов до того, що показав продавщиці супермаркету свій пеніс – добре, що вона тільки пирснула зо сміху і не стала подавати на нього до суду. Цей Патрік Кастеллі, як і він, належав до буржуазної сім’ї та мав непогані успіхи в навчанні; що ж до майнового становища, тож їх перспективи були рівнозначні. Більшість юнацьких спогадів Брюно були в такому ж дусі.

Згодом глобалізація економіки поклала початок конкуренції більш жорсткій, яка розвіяла сподівання на інтеграцію всього населення у середній клас, що розширювався із збільшенням купівельної спроможності; все більш численні соціальні верстви населення опинялись у порожнечі нестабільності та безробіття. Запеклість змагання в царині сексу не тільки не зменшилась, а навпаки, навіть посилилася.

Вже двадцять п’ять років минуло, відколи Брюно познайомився з Мітелем. Брюно здавалося, що за цей страхітливий час він майже не змінився; гіпотеза про незмінність людської суті була для нього безперечною та очевидною істиною. Втім, численні пласти його власної історії вже потонули в сутінках забуття. Місяці, цілі роки згинули так, наче він ніколи їх не проживав. Але цього не можна було сказати про останні два роки його отроцтва, такі багаті на спогади і досвід навчання. Як набагато пізніше пояснить йому брат, пам’ять людського життя схожа на «консистентні історії» Гріффітса. То було травневого вечора, вони сиділи в помешканні Мішеля, пили кампарі. Вони рідко згадували минуле, здебільшого їх розмови торкались насущних політичних чи соціальних проблем; проте того вечора вони це зробили.

Ти згадуєш різні моменти свого життя, – підсумував Мішель, – ці спогади з’являються перед тобою в різних виглядах; до тебе повертаються думки, мотиви, обличчя. Іноді просто згадуєш ім’я, скажімо, Патриція Хохвайлер, про яку ти щойно говорив, хоча сьогодні ти навіть не упізнав би її. Зрідка ти бачиш обличчя, але навіть не можеш згадати, чиє воно. У випадку з Кароліною Єсаян усе, що ти про неї знаєш, сконцентровано тільки на тій миті, коли твоя долоня лежала в неї на коліні. Термін «консистентні історії» у 1984 році ввів Гріффітс з метою встановити зв’язок між кількісними змінами в описах ймовірностей. «Історія» за Гріффітсом твориться згідно з низкою більш–менш випадкових намірів, здійснених у різний час. Кожен намір свідчить про наявність певної фізичної величини, яка може відрізнятися від результатів інших намірів і для кожного визначеного моменту стосується певної зони вимірів. Наприклад, у час t₁ електрон має певну швидкість, що вимірюється з часткою приблизності, яка залежить від способу намірів; у час і₂ він знаходиться в певній просторовій зоні; у час t₃ він має певне значення спіну. Виходячи з підмножини намірів можна визначити його історію, логічно консистентну, про яку, однак, не можна стверджувати, що вона правдива; вона лише може бути визнана несуперечливою. Серед можливих та експериментально припустимих історій нашого світу деякі можна описати у вигляді, який пропонує Гріффітс, – саме тоді їх можна буде назвати гріффітськими консистентними історіями, бо все в них відбувається так, наче світ складається з непоєднуваних об’єктів, наділених органічно тільки їм властивими стабільними характеристиками. До того ж, кількість гріффітських консистентних історій може бути описана виходячи з низки вимірювань і звичайно значно перевищує одиницю. Ти маєш уявлення про своє «я». Це уявлення дозволяє тобі вивести певну гіпотезу, а саме: історія, яку ти зараз відновлюєш, виходячи з власних спогадів, є логічною консистентною історією, яка виправдана у тій мірі, в якій її викладення однозначне. Як окремий індивід із сталими й незмінними упродовж певного відрізку часу умовами існування, що підпорядковується певній онтологічній ієрархії властивостей та сутностей, ти обов’язково, можеш не сумніватися, потрапляєш під опис гріффітської консистентної історії. Звичайно, апріорі ця гіпотеза співвідноситься зі сферою реальності, а не твоїх мрій.

Мені легше думати, що моє «я» ілюзорне, хай то буде навіть болісна ілюзія, – м’яко заперечив Брюно. На це Мішель, який нічого не знав про буддизм, не знайшовся, що відповісти.

Їм було нелегко спілкуватися, вони бачились не частіше, ніж два рази на рік. Замолоду вони вели палкі суперечки, але той час минув назавжди. У вересні 1972 року вони разом обрали природничонаукову спеціалізацію; протягом двох років пройшли курс математики та фізики. В науках Мішель був значно вищий за своїх товаришів. Він уже почав розуміти, що світ людських відносин оманливий, сповнений гірких розчарувань і тривог. Математичні рівняння давали йому світлу живу радість. Блукаючи в сутінках, він раптом знаходив вихід: кілька формул, яких–небудь зухвалих факторизацій – і ти підіймаєшся на нову сходинку, до осяйної ясності. Перше з рівнянь доведення було найбільш хвилюючим, адже на півдорозі істина все ще сумнівна, вона ледь мерехтить вдалині; останнє рівняння було найбільш радісним, найбільш сліпучим. У тому ж році Анабель перейшла до другого класу ліцею в Мо. Після занять вони часто зустрічались утрьох. Потім Брюно повертався до інтернату, Анабель та Мішель прямували до вокзалу. Ситуація стала дивною і сумною. На початку 1974 року Мішель цілком поринув у простори Гілберта; потім він відкривав для себе теорії вимірювань, прилучався до інтегралів Рімана, Лебега та Стілтьєса. Брюно тим часом читав Кафку і мастурбував у мотовозі. Одного травневого дня в басейні, який тільки–но відкрився в Шапель–сюр–Кресі, він дістав велике задоволення, стягнувши край рушника і продемонструвавши свого члена двом дівчаткам дванадцяти років; йому дуже приємно було дивитись, як вони штовхають одна одну, та пересвідчитися, що це видовище їх зацікавило; з однією з них, маленькою шатенкою в окулярах, він обмінявся довгим поглядом. Надто нещасний та ображений, щоб серйозно замислюватися про чужі проблеми, Брюно однак збагнув, що справи в його зведеного брата йдуть ще гірше. Часто вони утрьох ходили в кафе; Мішель носив спортивні куртки на блискавці та кумедні шапочки, він не вмів грати у настільний футбол, і здебільшого саме Брюно підтримував розмову. Мішель сидів не рухаючись, говорив усе рідше; підводячи погляд на Анабель, він дивився пильно і байдуже. Анабель не заперечувала; для неї Мішель був якимось втіленням правди іншого, кращого світу. Приблизно в той самий час вона прочитала «Крейцерову сонату» і деякий час вважала, що цей твір допоміг їй зрозуміти його. Через двадцять п’ять років Брюно здавалося очевидним, що вони тоді потрапили в цілком ненормальну ситуацію, хистку та безнадійну; коли дивишся у минуле, завжди виникає враження, – мабуть, оманливе – певної визначеності.