Текст книги "Елементарні частинки"
Автор книги: Мішель Уельбек
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)
3
Двадцять п’ятого серпня контрольні аналізи виявили метастази в очеревині, у таких випадках їх розростання продовжується, рак швидко поширюється. Можна спробувати радіотерапію. Власне, саме це і було єдиним можливим засобом; але не слід обманювати себе, мова йшла про важке лікування, а шанси на одужання не перевищують 50 відсотків.
– Тебе вилікують, моя крихітко, – сказала мати Анабель, і голос її ледь помітно затремтів. Анабель обняла матір за шию, притислася чолом до її чола, у цій позі вони пробули з хвилину. Коли мати пішла спати, Анабель попленталась у вітальню, погортала там якісь книжки. Мішель сидів у кріслі і спостерігав за нею.
– Можна порадитися ще з кимось, – сказав він після тривалої мовчанки.
– Звичайно, – відповіла вона безтурботно. Вона не могла кохатися: шрам був надто свіжим і болючим; але вона довго стискала його в обіймах. Чула, як він у тиші скреготить зубами. Був момент, коли вона, провівши долонею по його обличчю, помітила, що воно мокре од сліз. Вона стала ніжно пестити його, це збуджувало і водночас умиротворяло. Він випив дві пігулки мепронізину й нарешті заснув.
Близько третьої години попівночі вона встала, накинула халат і спустилась у кухню. Попорпавшись у буфеті, знайшла піалу, на якій було написане її ім’я, – хрещена мати подарувала її колись Анабель, коли тій виповнилося десять років. У піалі вона ретельно розім’яла вміст тюбика рогіпнолу, додавши трохи цукру і води. Вона не відчувала нічого, крім якогось узагальнено–абстрактного, майже метафізичного смутку. Таке воно життя, настав непередбачений, безпричинний розлад, тепер її тіло не могло більше бути джерелом радості та щастя. Воно, навпаки, поступово, а по суті досить швидко стане для неї самої і для оточуючих джерелом муки. Отже, її тіло має бути знищене. Масивний дерев’яний годинник на стіні голосно відлічував секунди, він дістався матері від її бабусі, яка володіла ним ще тоді, коли виходила заміж, – це була найстаріша річ у будинку. Анабель досипала в піалу ще трохи цукру. В її психологічному настрої не було й тіні примирення, життя здавалося лише кепським жартом. Хоч як намагаєшся підлаштуватися до нього, а воно однак залишається таким, як є. За короткі тижні своєї хвороби вона з дивовижною швидкістю дозріла до відчуття, яке так часто зустрічається у літніх людей: вона не бажала бути для інших тягарем. Відтоді, як минула для неї пора юності, її життя покотилося дуже швидко, потім настав період тривалої нудьги, а під кінець знову все почало розкручуватись дуже стрімко, з дикою швидкістю.
Незадовго до світанку Мішель, перевернувшись з боку на бік, помітив, що Анабель немає поруч. Він накинув халат і спустився вниз: на дивані у вітальні лежало її розпластане, майже бездиханне тіло. Поряд на столі він знайшов її листа. Він починався словами: «Я хочу вмерти серед тих, кого люблю».
Головний лікар служби швидкої допомоги в Мо був молодим тридцятирічним чоловіком з темним кучерявим волоссям і відкритим обличчям, він одразу справив на них добре враження. Шансів, що вона прийде до тями, мало, сказав він, вони можуть лишитися біля неї, він особисто не вбачає в цьому нічого поганого. Кома – стан дивний, до кінця не вивчений. Він був майже переконаний, що Анабель не сприймає їхньої присутності, проте слабка електрична активність у її мозку збереглася; вона, певно, якимось чином співвідноситься з процесом мислення, природа якого абсолютно не з’ясована. Сам по собі медичний прогноз був невтішний: відомі випадки, коли хворий, провівши у стані коми тиждень, а то й місяці, раптом повністю повертався до життя, найчастіше ж коматозний стан переходив у смерть. їй не більше сорока, принаймні є надія, що серце витримає, на цю хвилину це все, що можна сказати.
Над містом прокидався новий день. Сидячи поряд з Мітелем, брат Анабель безупинно повторював: «Це неможливо… Це неможливо…», – наче його слова могли що–небудь змінити. Але насправді таке можливо. Все можливо. Повз них пройшла медсестра, штовхаючи поперед себе металевого візка, на якому дзвеніли пляшечки із сироваткою.
Трохи згодом сонце прорвалося крізь хмари, небо засиніло. День обіцяв бути чудовим, таким же гарним, як і попередні. Мати Анабель важко, звелася на ноги. «Треба трохи перепочити, – сказала вона, тамуючи ридання. Її син також підвівся, безсило звісивши руки, і ніби автомат пішов за нею. Мішель похитав головою, відмовляючись іти з ними. Він не відчував ніякої втоми. В наступні хвилини він переважно відчував дивне сприйняття реального світу. Він сидів сам у залитому сонцем коридорі на плетеному пластиковому стільці. В цьому крилі лікарні панував дивовижний спокій. У кінці коридору час від часу відчинялися двері, звідки виходили медсестри і йшли до інших відділень. Гомін міста, долітаючи знизу, звучав зовсім глухо. У стані абсолютної внутрішньої відчуженості він вдивлявся в переплетіння обставин, у деталі машини, яка скалічила їхні життя. Все виглядало безповоротним, чітким і незаперечним, все постало в непорушній очевидності завершеного минулого. Нині здається майже неймовірним, щоб сімнадцятирічна дівчина була настільки наївною, але найголовніше сьогодні те, що в сімнадцять років дівчина могла надавати такого значення саме коханню. З часів юності Анабель минуло двадцять п’ять років, і якщо вірити результатам опитувань молоді і твердженням газет, сьогодні все дуже змінилося. Сучасні дівчата стали більш раціональними та обачливими. Їх насамперед цікавить шкільна успішність, вони намагаються щонайперше забезпечити собі в майбутньому гідну кар’єру. Зустрічі з хлопцями для них не більше ніж канікулярні пригоди, розвага, що складається навпіл із сексуального задоволення і нарцистичного самозамилування. Згодом вони намагаються вигідно одружитися на підставах достатньої соціо–професійної відповідності і певного збігу смаків. Зрозуміло, що вони тим самим позбавляли себе усіх можливостей щастя, які вважаються невід’ємними складовими синкретичного і регресивного стану душі й суперечать міщанському досвіду мислення, – натомість вони розраховували таким чином уникнути моральних і сердечних мук, від яких потерпали їх попередниці. Хоча ці сподівання з часом руйнуються; насправді вирування пристрастей, зникаючи з життя, залишає по собі великий простір для нудьги, враження порожнечі, вразливого очікування старості і смерті… Друга половина життя Анабель була набагато сумнішою і похмурішою, ніж перша, під кінець їй не вдалося зберегти в пам’яті жодної найменшої згадки про цю пору.
Десь опівдні Мішель відчинив двері її палати. Дихання хворої було вкрай слабким, простирадло на її грудях майже не рухалося, проте, за словами лікаря, цього було досить для живлення тканин киснем, якщо дихання ще більше ослабне, доведеться застосовувати допоміжний вентиляційний апарат. А поки що в неї вище ліктя стирчала голка крапельниці, на тім’ї був прикріплений електрод, і це було все. Сонячний промінь розлився по білосніжному простирадлу, грався її гарними світлими пасмами. Її обличчя із заплющеними очима, трохи блідіше, ніж звичайно, здавалося безкінечно спокійним і мирним. Так, ніби її полишили всі страхи, ніколи ще вона не здавалася Мішелю такою щасливою. Він завжди був схильний плутати щастя з комою; однак зараз вона здавалася йому незмірно щасливою. Він провів рукою по її волоссю, поцілував у чоло, в теплі губи. Це трапилося надто пізно, однак це було добре. Він пробув у палаті до пізнього вечора. Повернувшись у коридор, він розкрив книгу буддійських медитацій, зібраних доктором Авансом Венцем (протягом останніх місяців він носив її в кишені – це була зовсім маленька, у темно–червоній оправі книжечка).
Хай всі люди на Сході,
Хай всі люди на Заході,
Хай всі люди на Півночі,
Хай всі люди на Півдні
Будуть щасливі і щастя збережуть!
У мирі без сварок хай довго живуть!
Так трапилось не тільки через них, подумав він, вони живуть у тяжкому світі, де панують конкуренція і боротьба, метушня і насильство, гармонійного світу вони не знали. З другого боку, вони нічого не зробили для того, щоб змінити його на краще, абсолютно нічого. Він нарешті визнав, що слід було подарувати Анабель дитину. Раптом згадав, що він зробив це або майже зробив, принаймні згодився на таку перспективу, ця думка якоюсь мірою сповнила його позитивом. Тепер він зрозумів, звідки взялись ота ніжність і вдоволення, якими дихали ці останні тижні. І саме тепер він не міг більше нічого, в імперії нездоров’я і смерті ніхто нічого більше не спроможний зробити, але хоча б декілька тижнів вона прожила з відчуттям, що її люблять.
Якщо думки людини налаштовані на любов,
Якщо вона відмовилась од ницих насолод,
Відкинула ланцюги пристрастей
І звернула свої погляди на Дорогу,
Якщо вона насправді дотримується вищого принципу Любові,
То вона відродиться на небі Брахми,
Швидко дістане Звільнення
І навіки досягне меж Абсолюту.
Якщо вона не позбавляє життя інших і не бажає їм зла,
Не прагне утвердитись, принижуючи собі подібних,
І живе за законом вселенської любові,
То серце її перед смертю не буде обтяжене ненавистю.
Увечері мати Анабель приєдналась до нього, вона прийшла довідатися, чи немає якихось новин. Ні, ситуація не змінилася; стан глибокої коми міг тривати довго й бути стабільним, як нагадала їй медсестра, іноді місяці минають, перш ніж стає можливим щось прогнозувати. Мати зайшла до дочки, а вже за хвилину вийшла ридаючи. «Я не можу збагнути… Не розумію, чому так складається життя. Знаєте, це була така мила дівчинка. Завжди сердечна, без фокусів. Не скаржилась, але я знаю, щасливою вона не була. Вона прожила не таке життя, на яке заслуговувала».
Трохи згодом вона пішла, було помітно, що мужність покидає її. А йому, як не дивно, не хотілося ні їсти, ні спати. Він пройшовся коридором, спустився вниз, у хол. Латинос, який чергував на вході, розв’язував кросворд; він кивнув йому. Мішель узяв на роздачі чашку гарячого какао, підійшов до вікна. На небі у просвіті між висотними будинками плив місяць; автомобілі весь час проїздили по авеню Шалон. Він непогано розбирався в медицині, щоб зрозуміти – життя Анабель висить на волосинці. Її мати мала слушність, хоч і не усвідомлювала цього, людина за самою своєю природою не сприймає смерті – ані своєї, ані чужої. Мішель підійшов до вахтера і спитав, чи не дасть той йому папірця, трохи здивований, той простяг пачку бланків з лікарняним грифом (саме цей гриф дав згодом Хюбчеяку змогу ідентифікувати текст, виділивши його з купи нотаток, знайдених у Кліфдені). Деякі люди несамовито чіпляються за життя, вони розлучаються з ним, як казав Руссо, без охоти; з Анабель, як він уже зрозумів, усе було інакше.
Вона була дитя, народжене для щастя,
І серця не було милішого, як це.
Вона би ладна світ увесь була проклясти,
Аби лиш врятувати роду деревце.
В дитячих криках і в серцях Прийдешнього, напевне, покоління,
Всі мрії проростуть крізь прах,
Душа ж її залишиться нетлінна.
Про тебе пам'ять трави збережуть,
А Вічність вже тобі готує путь.
Вона є в плоті,
Священній відтепер.
В повітрі, в інеї, в граніті.
В річкових водах є вона
Ось ти лежиш у передсмертній комі
Така спокійна, наче в ріднім домі.
Коханою ти покидаєш нас,
Попереду жде небуття, імла.
Але ще не настав той час…
Бог свідок! Хочу я, щоб ти жила.
Як мало ми кохали, Анабель,
У нашому земному існуванні,
Можливо, сонце, вітер і туман
Кінець дарують нашому стражданню…
4
Анабель померла за два дні, і для родини це було, схоже, на краще. Коли мова заходить про чиюсь смерть, люди завжди схильні виголошувати банальності, але її матері й братові справді було б тяжко винести такий стан невизначеності, якби він затягувався.
У споруді зі світлого залізобетону, саме тій, де колись померла його бабуся, Джерзінські вдруге пережив відчуття всесильності порожнечі. Він перетнув палату й підійшов до мертвої Анабель. її тіло було точнісінько таким, яким він знав його, з тією лише різницею, що з нього повільно витікало живе тепло. Тепер ця плоть майже зовсім охолола.
Деякі люди примудряються дожити до сімдесяти, а то й до вісімдесяти, сподіваючись, що попереду ще можливе щось нове, і пригоди, як‑то кажуть, чекають на них за рогом; врешті– решт, їх слід було просто б убити, щоб привести до тями чи бодай покалічити, довести до стану глибокої інвалідності. Але не таким був Мішель Джерзінські. Своє чоловіче життя він провів одинаком у зірковій порожнечі. Він зробив внесок у прогрес науки, це було його покликанням, способом самовираження, застосуванням своїх природних здібностей; що ж до кохання, то він його не знав. Анабель, попри на її красу, не судилося бути коханою, а тепер вона була мертва. Її тіло лежало на низенькому столі, яскраво освітлене, віднині непотрібне, не більше ніж мертвий вантаж. Потім труну накрили віком.
У своєму прощальному листі вона висловила побажання, щоб її піддали кремації. Перед церемонією вони пили каву в одному з лікарняних залів для відвідувачів; за сусіднім столиком циган під крапельницею весело теревенив про своє авто двом приятелям, які прийшли його навідати. Освітлення було тьмяне – кілька світильників на стелі, прикрашених арматурою, схожою на гігантські пробкові поплавки.
Вони вийшли на вулицю під яскраве сонце. Служби крематорію були розташовані неподалік від корпусів – це був єдиний комплекс. Кремаційна зала являла собою просторий куб із світлого бетону, всередині якого було розташоване таке ж біле підвищення, реверберація сліпила очі. Струмки гарячого повітря вилися довкола них, схожі на міріади дрібнесеньких змійок.
Труну поставили на пересувну платформу, яка призначена була для її доставки у надра печі. Півхвилини загальної зосередженості – і служитель увімкнув механізм. Зубчасті коліщата, на яких рухалася платформа, легенько скрипіли, двері зачинились. Ілюмінатор із жаростійкого скла дозволяв спостерігати за спалюванням. Як тільки з величезних форсунок рвонулося полум’я, Мішель одвернувся. Ще близько двадцяти секунд він краєм ока бачив темно–червоні зблиски вогню; потім усе скінчилось. Служитель згріб попіл у маленьку скриньку із світлої піхти у формі паралелепіпеда і передав її старшому братові Анабель.
Вони поїхали назад у Кресі, машина рухалася повільно. Сонце вигравало в листі каштанів алеї Ратуші. Тієї самої алеї, де вони з Анабель гуляли двадцять п’ять років тому після шкільних занять. У саду перед будиночком її матері зібралися сусіди, душ п’ятнадцять. Молодший брат Анабель з цієї причини приїхав зі Сполучених Штатів; він був худорлявий, знервований, пригнічений, одягнений досить елегантно.
Анабель просила, щоб її прах розвіяли в саду біля маминого будинку, що й було зроблено. Сонце почало хилитися на захід. Це був пил – світлий, майже білий пил. Він м’яко опустився, схожий на туман, серед трояндових кущів на землю. У цей час здалеку від залізничного переїзду долинув дзвін. Мішель пригадав їхні післяполудневі зустрічі, коли йому було п’ятнадцять років; як Анабель чекала на нього біля вокзалу, як кидалася йому на шию. Він дивився на землю, на сонце, на троянди, на пружний килим трави. Незбагненно. Присутні мовчали. Мати Анабель присунула усім чарки – пом’янути. Вона подала йому вино, заглянула в очі. «Якщо хочете, можете залишитись на кілька днів, Мішелю», – тихо мовила вона. Ні, він поклав собі їхати працювати. Нічого іншого він не вміє. Йому здалося, що небо перерізав промінь, і тут він відчув, що плаче.
5
У ту мить, коли літак наближався до хмарної стелі, що простиралася безкрайньо під невиразним небом, йому уявилось, що все його життя було дорогою до цієї миті. Ще за кілька секунд він уже не бачив нічого, крім величезного блакитного купола, а внизу розкинулося безмежне хвилясте поле, де яскрава білизна поєднувалася з білизною матовою; потім вони увійшли у проміжну переливчасто–сіру зону, де погляд губився в тумані. А внизу у світі людей були луки, тварини, дерева, все було зеленим, вологим і неймовірно чітким.
У Шаннонському аеропорту на нього чекав Уолкотт. Це був кремезний чоловік, швидкий у рухах, з вінчиком світло–рудого волосся навколо лисини. На пристойній швидкості він повів свою «Тойоту–Старлет» мимо пасовиськ і пагорбів. Центр знаходився трохи північніше Голуен на території Роскахільської комуни. Уолкотт показав Мішелю обладнання, познайомив з технічним персоналом, вони допомагатимуть йому у проведенні дослідів з метою програмування розрахунків молекулярних структур. Оснащення було найсучасніше, чистота в залах надзвичайна – комплекс фінансувався з фондів ЄЕС. У рефрижераторному залі Джерзінські впали в око дві величезні ЕОМ у вигляді башти, контрольні панелі яких світились у напівтемряві. Поміщені в них мільйони процесорів, призначених для паралельної обробки даних, вже готові проінтегрувати Лагранжеві функції, хвильові рівняння, дані спектроскопії, многочлени Ерміта – ось він, той світ, у якому віднині буде минати його життя. Схрестивши руки на грудях, міцно притиснувши їх до тіла, він марно намагався прогнати смуток, відчуття холоду, який виходив із середини. Уолкотт порекомендував йому кафе з автоматичною роздачею, з широченних вікон якого можна було розгледіти зелені схили, що збігали в темні води озера Лох–Кориб.
Спускаючись дорогою, що вела в Роскахіл, вони проїздили через луг на похилому пагорбі, де мимо проходила череда корів, тварини були дещо меншого розміру, ніж звичайно, гарної світло–коричневої масті.
– Упізнаєте? – з посмішкою спитав Уолкот. – Так, це нащадки перших корів, отриманих у результаті ваших зусиль, відтоді вже минуло десять років. Наш центр тоді був ще зовсім маленьким, досить погано обладнаним, ви нас добряче підштовхнули. Корови міцні, розмножуються легко і дають чудове молоко. Хочете поглянути на них? – Він загальмував на перехресті. Мішель підійшов до низенької кам’яної огорожі, яка тягнулася вздовж усього пасовиська. Корови спокійно паслися, терлись головами об боки своїх подружок, а дві чи три лежали. Генетичний код, який керував реплікацією їх клітин, був створений ним чи принаймні ним удосконалений. Для тварин він має бути чимось на взірець Господа Бога, а між іншим, його присутність їх зовсім не цікавила. Густий туман сповзав з вершини пагорба, поступово закриваючи череду від очей. Він повернувся до машини.
Сівши за кермо, Уолкотт запалив «Кревен», почався дощ і став заливати переднє скло авто. М’яким, стриманим тоном (який проте не свідчив про байдужість хазяїна) він спитав:
– У вас скоїлося лихо?
І Мішель розповів йому всю історію Анабель аж до самісінького кінця. Уолкотт слухав, зрідка хитаючи головою або зітхаючи. Коли розповідь закінчилась, він мовчки запалив нову сигарету, потім загасив її і сказав:
– Я не уродженець Ірландії, я народився в Кембриджі і, схоже, значною мірою так і залишився британцем. Часто кажуть, що англійцям притаманні такі позитивні риси характеру, як холоднокровність і розважливість, а також манера сприймати життєві обставини, зокрема й трагічні, з гумором. Приблизно так воно і є, і це справжнісіньке ідіотство з їхнього боку. Гумор не рятує, зрештою від нього немає жодної користі. Можна якийсь час з гумором сприймати явища реального світу, це може тривати багато років, іноді вдається протриматись мало не до гробової дошки, а життя врешті–решт однаково розбиває вам серце. Скільки б не було відваги, здорового глузду і гумору, хоч усе життя розвивай у собі ці якості, однак завжди кінчаєш тим, що серце розбивається. А це означає – годі сміятись. У результаті залишаються тільки самотність, холод і мовчання. Нічого немає в кінцевому підсумку, крім смерті.
Він увімкнув очисник, знову завів мотор.
– Тут багато католиків, – додав він. – Але все змінюється, до того йдеться. Ірландія модернізується. Багато високотехнологічних підприємств стало на ноги завдяки зменшенню соціальних виплат тощо – у цьому регіоні ми маємо «Роч» та «Ліллі».
І звичайно, «Майкрософт»: уся тутешня молодь мріє працювати на «Майкрософт». На месу ходять тепер рідше, сексуальної свободи стало більше, ніж декілька років тому, і дискотек побільшало, і антидепресантів теж. Отже, все за класичним сценарієм…
Вони їхали понад озером. Сонце визирнуло крізь туман, розмалювавши поверхню води райдужними розводами.
– Одначе, – вів далі Уолкотт, – католицизм тут усе ще лишається в силі. Зокрема, значна частина технічного персоналу центру – католики, а саме це не сприяє моєму зближенню з ними. Вони коректні, ввічливі, але дивляться на мене як на чужака, з яким по–справжньому не поспілкуєшся.
Сонце нарешті повністю виборсалося з тенет туману – навколо нього утворилося коло бездоганної синяви, й одразу чітко стало видно озеро, залите потоками сонячного світла. На горизонті вершини гір Твелв Бенс накладались одна на одну у гамі блідого сірого кольору, наче кадри з кіноплівки сну. Обидва помовчали. Коли в’їжджали в Голуей, Уолкотт знову заговорив:
– Я залишався атеїстом, але зрозумів, як тут стають католиками. Це з певного погляду зовсім особливий край. Все постійно дрижить – і трава на луках, і водна поверхня – все наче вказує на чиюсь присутність. Світло м’яке і рухливе, наче мінлива матерія. Самі побачите. Небо тут – і те живе.
