Текст книги "Елементарні частинки"

18

У Кресі–ля–Шапель «автодрезину» замінив приміський потяг. Та й саме село добряче змінилося. Він зупинився на привокзальній площі, здивовано оглядаючись навколо. Супермаркет «Казино» переїхав на авеню генерала Леклерка, на виїзді з Кресі. Навколо нього повсюди з’явилися нові будівлі, ятки торговців.

Як пояснив йому робітник мерії, все почалося з відкриття Євродіснейленду, насамперед з того часу, як продовжили лінію швидкісного метро до Марн–ла–Валле. Багато парижан захотіли оселитися тут; ціни на землю майже потроїлись, останні фермери продали свої ферми. Тепер тут є гімназія, чудово обладнаний гімнастичний зал, два басейни. Є певні проблеми із злочинністю, але не більше, ніж в інших містах.

Прямуючи у бік цвинтаря, минаючи старі будинки й неторкані канали, він відчув проте щемливий смуток, який завжди відчуваєш, повертаючись у ті місця, де провів дитинство. Перейшовши окружну дорогу, він опинився перед млином. Лава, на якій вони з Анабель любили сидіти після занять у школі, все ще була тут. Великі риби пливли у темній воді проти течії. Сонце зненацька з’явилося поміж двох хмар.

Біля цвинтарних воріт на Мішеля чекав чоловік. «Ви, певно…» – «Так». Як зараз по–сучасному називають гробаря? Він тримав у руці лопату і великий чорний пластиковий мішок для сміття. Мішель пішов за ним. «Ви не зобов’язані дивитись», – пробурмотів той, прямуючи до відкритої могили.

Смерть важко зрозуміти, людське створіння лише через силу впокорюється глянути їй у вічі. Двадцять років тому Мішель бачив тіло своєї бабусі, востаннє поцілував її. Однак у першу хвилину він був приголомшений тим, що побачив у відкритій ямі. Його бабуся була похована у труні; втім у свіжорозритій землі він не міг роздивитись нічого, крім деревних трісок, гнилої дошки та вже зовсім незрозумілих білих шматочків. Коли він усвідомив, що саме бачить перед собою, Мішель поспішно відвернувся, змушуючи себе дивитись у протилежний бік; але було вже запізно. Він устиг побачити череп, замазаний брудом, з порожніми очницями, з якого звисали пасма сивого волосся, розрізнені, змішані з землею хребці. Він зрозумів.

Чоловік почав запихати останки у мішок, час від часу кидаючи погляд на збентеженого Мішеля, що стояв поруч. «Завжди одне й те ж саме, – пробуркотів він. – Усе їм треба подивитися, ніяк не можуть стриматись. Труна не може витримати двадцять років!» Поки він пересипав уміст мішка в його нове вмістище, Мішель стояв поруч, за кілька кроків. Покінчивши зі своєю роботою, чоловік випрямився, підійшов до нього. «Все нормально?» Мішель кивнув головою. «Могильну плиту перенесуть завтра. Ви повинні розписатись у відомості».

Он воно як. За двадцять років лишаються лише кістки упереміш із землею та купа сивого волосся, надзвичайно густого й живого. Він знову побачив свою бабусю, як вона вишивала, сидячи перед телевізором, як ішла на кухню. Так ось чим усе закінчується. Минаючи «Бар спортсменів», він помітив, що тремтить. Він увійшов, замовив анісову горілку. Сівши за столик і повівши очима навколо, він побачив, що внутрішнє оздоблення дуже відрізняється від того, яке він пам’ятав. З’явилися американський більярд, відеоігри, телевізор, підключений до каналу МТУ, що транслював кліпи. Обкладинка «Ньюлук» у стилі рекламного щита оспівувала кошмарні сни Зарі Вайтс та гігантську австралійську білу акулу. Помалу він поринув у легку дрімоту.

Анабель першою впізнала його. Вона щойно купила сигарети і вже прямувала до виходу, коли помітила, як він скулився на сидінні. Вона повагалася дві–три секунди, потім підійшла. Він підвів очі.

– Який сюрприз, – мовила вона лагідно; потім присіла навпроти на лаву, оббиту молескіном.

Вона майже не змінилась. Її обличчя залишалось неймовірно чистим та прозорим, волосся – сяюче світлим; неможливо було повірити, що їй сорок років, ніхто не дав би їй більше двадцяти семи – двадцяти восьми.

У Кресі вона опинилася через причини, які були дуже схожі на його власні.

– Тиждень тому помер мій батько, – сказала вона. – Рак кишечника. Це тривало довго, виснажливо і в неймовірних муках. Я затрималась ненадовго, щоб допомогти мамі. А то мене б тут не було: я, як і ти, живу в Парижі.

Мішель похнюпився; якийсь час вони мовчали. За сусіднім столиком двоє молодиків просторікували про каратистські бої.

– Три роки тому в аеропорту я раптом зустріла Брюно. Він розповів мені, що ти став ученим, великим дослідником, визнаним у своїй галузі. Він також сказав, що ти не одружений. Мої успіхи не такі блискучі: працюю в міській бібліотеці. Поки що теж незаміжня. Я часто думала про тебе. Я тебе зненавиділа, коли ти не відповів на мої листи. Відтоді минуло вже двадцять три роки, але все ще час від часу я згадую про це.

Вона пішла провести його до вокзалу. Настав вечір, була вже майже шоста година. Вони зупинилися на містку через Гран– Морен. Тут росли вологолюбні дерева – верби і каштани; вода була зелена й спокійна. Коро любив цей пейзаж, кілька разів він писав його. Старий, що нерухомо стояв посеред свого саду, нагадував опудало.

– Тепер ми на тому ж самому містку, – сказала Анабель. – І на тій самій відстані од смерті.

Перед самим відправленням потяга вона зійшла на сходинку, щоб поцілувати його в щоку.

– Ми ще побачимося, – сказав він.

Вона відповіла:

– Авжеж.

Наступної суботи вона запросила його на вечерю. Вона мешкала в маленькій однокімнатній квартирці на вулиці Лежандр. Простір був ретельно розпланований, утім, житлу бракувало теплоти – стіни та стеля були оббиті темним деревом, наче в корабельній каюті.

– Я живу тут вісім років, – сказала вона. – Переїхала, коли пройшла конкурс на посаду бібліотекаря. До цього працювала на першому каналі, в службі спільного виробництва. Мені там набридло, не подобається мені це середовище. Втратила на цьому дві третини платні, але так ліпше. Працюю в міській бібліотеці Сімнадцятого округу Парижа, в дитячій секції.

Вона приготувала січчу, страву з баранини та індійської сочевиці. Мішель говорив мало. Він розпитував Анабель про її родину. Її старший брат успадкував батьківське підприємство. Він одружений, має трьох дітей – хлопчика та двох дівчаток. На жаль, справи йдуть кепсько, конкуренція в галузі виробництва точних оптичних приладів стала дуже жорсткою, вони вже двічі були на межі банкрутства; вгамовуючи свій смуток, він п’є анісову горілку і голосує за Ле Пена[31]31
  Жан–Марі Ле Пен — лідер французької партії «Національний фронт», відомий своїми націоналістичними та шовіністичними висловлюваннями. На президентських виборах 2002 року разом із Жаком Шираком вийшов у другий тур, залишивши позаду тодішнього прем’єр–міністра Ліонеля Жоспена


[Закрыть]. Її молодший брат працює у маркетинговому відділі «Лореаль»; нещодавно отримав посаду у Сполучених Штатах – начальника маркетингового відділу, що працює на Північну Америку; вони дуже рідко бачать одне одного. Він розлучений, дітей немає. Дві різні долі, проте майже однаково симптоматичні.

– Моє життя не було щасливим, – сказала Анабель. – Мабуть, я надавала надто великого значення коханню. Я дуже легко сходилася з чоловіками, а ті, досягши своєї мети, швидко кидали мене, а я від цього страждала. Чоловіки вступають у любовні стосунки не тому, що закохуються, а тому, що відчувають бажання; мені знадобилися роки, щоб усвідомити цю банальну істину. Навколо мене всі так живуть, я сформувалась у розбещеному середовищі; але я не відчуваю аніякого задоволення когось дражнити чи спокушати. Та й сексуальне життя мені вже набридло; не можу більше терпіти торжествуючих посмішок в ту мить, коли я знімаю плаття, дурнуватих пик під час оргазму, але головне – їхнього хамства після того, як акт здійснився. Врешті–решт, це дуже боляче, коли до тебе ставляться, як до тварини, що переходить з рук у руки, навіть якщо ти вважаєшся ласим шматочком, адже я була естетично бездоганна, і вони чванилися, водячи мене по ресторанах. Тільки раз, як мені здалося, в мене було щось серйозне. Тоді я оселилася з одним типом. Він був актором, в його обличчі було щось цікаве, але пробитися йому не вдавалось – правду кажучи, я сплачувала майже всі рахунки за помешкання. Ми прожили разом два роки, потім я завагітніла. Він просив мене зробити аборт. Я зробила, але вийшовши з лікарні, зрозуміла, що все скінчилось. Я пішла від нього того ж вечора, на якийсь час оселилась у готелі. Мені вже було тридцять, це був мій другий аборт, мені це вже вкрай набридло. Йшов 1988 рік, всі починали розуміти небезпеку СНІДу, а я… я сприймала це як визволення. Я спала з десятками чоловіків, і жоден з них не був вартий того, щоб згадувати про нього. Зараз вважається, що в житті існує початкова безтурботна весела пора, а потім з’являється примара смерті. Всі чоловіки, яких я знала, панічно боялися постаріти, вони весь час думали про свій вік. Одержимість віком починається дуже рано – я зустрічала її у двадцятип’ятирічних. Я вирішила зупинитись, вийти з гри. Живу тихо й затишно, жодних радощів. Вечорами читаю, готую собі настоянки, заварюю каву чи чай. Усі вихідні проводжу у родичів, багато опікуюсь племінником та племінницями. Щоправда, час від часу я відчуваю потребу в чоловікові, мені буває моторошно вночі, мені важко заснути. Звичайно, в мене є транквілізатори, є снодійні; але це не завжди допомагає. Насправді, мені хотілось би, щоб життя минуло якомога швидше.

Мішель продовжував мовчати; він не був здивований. Більшість жінок мають бурхливу молодість, чоловіки та секс дуже приваблюють їх; потім потроху вони втомлюються, вони вже не так сильно хочуть розсувати ноги, підставляти зад; вони шукають ніжної прихильності, якої не знаходять, пристрасті, яку вже самі не можуть відчути; і тоді для них починаються важкі часи.

Ліжко–канапа, коли його розклали, зайняло майже все вільне місце.

– Це вперше, коли воно знадобилося, – мовила вона.

Вони лягли поруч, обнялись.

– Я вже давно не користуюсь протизаплідними засобами, і в мене немає презервативів. А в тебе?

– Ні… – це питання викликало в нього посмішку.

– Хочеш, щоб я взяла в рот?

Якусь мить він поміркував, зрештою відповів: «Так». Це було приємно, але насолода не була надто гострою (по суті, він ніколи й не відчував її; ця сексуальна насолода для одних така інтенсивна, для інших залишається помірною, а то й навіть незначною; мабуть, уся річ у вихованні, у нейтронному з’єднанні, хто знає?). Мінет його скоріше зворушив: то був символ взаємного віднаходження після тривалої розлуки, відродження їхньої спільної зламаної долі. Проте потім було так чудово обійняти Анабель, обхопити її руками, коли вона повернулася на інший бік та заснула. Її тіло було гнучким і лагідним, теплим і неймовірно гладеньким; у неї були широкі стегна, дуже тонка талія та маленькі міцні груди. Він просунув ногу між її колін, поклав одну руку на її груди, іншу на живіт; поринаючи у це ніжне тепло, він відчув, наче повертається до початку часів. І майже одразу заснув.

Спочатку він побачив людину в одежі, у вигляді частини простору; відкритим було лише обличчя. Посеред обличчя блищали очі; їх вираз важко було пояснити. Перед нею було дзеркало. При першому погляді у дзеркало людині здалося, що вона зірвалась у порожнечу. Втім, людина втрималася, тепер сиділа й дивилася на своє відображення, наче на образ, чиї думки не залежать від неї самої, але які можуть передаватись іншим; за мить між ними запанувала відносна байдужість. Але варто було їй відвернутися на кілька секунд, і все починалось спочатку; вона був змушена знову з болісним зусиллям, якого потребує адаптація очей до дуже близько розташованого об’єкта, руйнувати це відчуття ідентифікації зі своїм зображенням. Невроз, що перемежовується і пов’язаний із ставленням до власного «я», – людина була ще далека від зцілення.

Потім він побачив білу стіну, всередині якої формувалися характери. Помалу вони набували об’єму, створюючи на стіні рухливі барельєфи, пронизані нудною пульсацією. Раптом виступило слово МИР; потім слово ВІЙНА, потім знову МИР. Потім явище ураз зникло; поверхня стіни знову стала гладенькою. Накотилася хвиля, відволоживши атмосферу; сонце було жовтим і величезним. Він побачив місце, де формується корінь часу. Цей корінь розгалужувався, розростаючись і пронизуючи Всесвіт своїми паростками – ближче до центру вони були шишкуватими штопорами, на кінцях ставали липкими й вологими. Ці штопори стискають, скручують і склеюють частини простору.

Він побачив мозок мертвої людини, частину простору, що містить простір.

В останньому видінні він побачив ментальний агрегат Всесвіту і його протилежність. Він побачив ментальний конфлікт, який структурував простір, і його зникнення. Він побачив простір у вигляді дуже тонкої лінії, що розділяє дві сфери. У першій – буття та відділення, у другій – небуття та руйнація індивідуальності. Спокійно, не вагаючись, він одвернувся од першої сфери і ступив до другої.

Прокинувшись, він різко сів на ліжку. Поруч з ним рівно дихала Анабель. У неї був кубічної форми будильник «Соні», він показував 03:37. Чи зможе він знову заснути? Треба ще поспати. Він дістав пігулку ксанаксу.

Наступного ранку вона зварила йому каву; сама випила чаю з тостами. День був чудовий, але вже трохи прохолодний. Вона дивилась на його голе тіло, дивовижно молоде у своїй постійній тендітності. їм було по сорок років, але як важко повірити в це. Втім, вона вже не могла мати дітей, не ризикуючи при цьому серйозними генетичними проблемами; і його чоловіча сила здебільшого стала спадати. З точки зору інтересів Всесвіту вони були парою індивідів, які старіли і генетична цінність яких була незначною. Вона жила, як усі; нюхала кокаїн, брала участь у груповому сексі, проводила ночі в розкішних готелях. Завдяки своїй вроді вона опинилась у самісінькому епіцентрі того руху до свободи характеру, що була властива для епохи її молодості, але вона особливо сильно й постраждала від цього – вона мала майже повністю, без останку, віддати цьому своє життя. А він, через байдужість до таких речей, опинився на периферії всього, зокрема й самого життя людини, якщо його й торкнулося, то лише поверхово; він обмежився тим, що був постійним покупцем у магазині «Монопрі» свого кварталу і входив до складу команди дослідників–мікробіологів. Їхнє минуле, таке різне, майже не залишило слідів на їхніх тілах, що жили поодинці; але саме життя підспудно робило свою руйнівну справу, поступово ускладнюючи процеси реплікації в їх органах та клітинах. Розумні ссавці, здатні кохати, вони спостерігали одне одного в яскравому сяянні осіннього ранку.

– Я знаю, надто пізно, – мовила вона. – І все ж таки я б хотіла спробувати. Я все ще зберігаю шкільний проїзний квиток за сімдесят четвертий – сімдесят п’ятий, останній навчальний рік, коли ми разом ходили до ліцею. Кожного разу, як я дивлюся на нього, мені хочеться плакати. Не розумію, як усе могло до такої міри загидитися. Ніколи не зможу змиритися з цим.