Текст книги "Елементарні частинки"
Автор книги: Мішель Уельбек
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)
4
Мартен Секальді, котрий народився 1882 року в глухому корсиканському сільці у неписьменній селянській родині, здавалося, мав прожити пастухом та хліборобом усе своє життя, для нього була уготована та сама обмежена сфера діяльності, що була долею нескінченної низки генерацій його предків, які змінювали одна одну. Йдеться про стиль життя, який в наших краях давно вже канув у минуле, тож його повний аналіз викликав би лише неширокий інтерес; хіба що деякі радикальні екологи час від часу демонструють незрозумілу ностальгію за таким існуванням, проте я для повноти картини пропоную коротко його змалювати: людина живе на природі, дихає свіжим повітрям, обробляє якийсь там клаптик ділянки, розмір якої визначається за суворо встановленим правом успадкування; коли–не–коли впольовує дикого кабана; трахає всіх направо й наліво, передусім свою дружину, яка народжує йому діточок; виховує цих дітей, щоб вони в свою чергу зайняли його місце у тій самій екосистемі; з роками починає хворіти, ото й усе.
Особлива доля Мартена Секальді фактично надто примітна, бо свідчить про роль, яку зіграли інтеграція французького суспільства та прискорення технологічного прогресу під час Третьої республіки, завдяки титанічним зусиллям світської школи. Його викладач швидко зрозумів, що має справу з неабияким учнем, наділеним абстрактним мисленням і деякою винахідливістю, виявити які в своєму середовищі йому буде вкрай важко. Цілком усвідомлюючи, що його місія не обмежується лише забезпеченням майбутніх громадян багажем елементарних знань, а й що разом з тим він мусить ще відбирати тих, хто з часом має стати частиною еліти Республіки, він зміг переконати батьків Мартена, що покликання їхнього сина може здійснитися виключно за межами Корсики. Отже, у 1894 році, здобувши право на стипендію, юнак вступив інтерном до марсельського ліцею Тьєра, так вдало зображеного в дитячих спогадах Марселя Паньоля, які мали до останніх днів Мартена Секальді стати його улюбленим читанням, завдяки чудовому за своєю правдивістю відтворенню основних ідеалів того часу, що знайшли своє втілення в життєвому шляху юнака – вихідця з самих низів. У 1902 році, повністю справдивши надії свого першого вчителя, він вступив до Вищої політехнічної школи.
Дев’ять років по тому він дістав призначення, яке зумовило його подальший життєвий шлях. Йшлося про створення діючої водопровідної мережі, яка охоплювала б усю територію Алжиру. Він займався цим понад двадцять п’ять років: розраховував ступені кривизни акведуків та діаметр водопровідних труб. У 1923 році він одружився з Женев’євою Жюлі, продавщицею в тютюновій крамничці, рід якої походив з Лангедоку, але останні два покоління облаштувались у Алжирі. У 1928 році в них народилася донька Жанін.
Розповідь про життя людини може бути як завгодно довгою чи короткою Метафізичний або трагічний вибір зводиться врешті–решт до традиційних табличок на надгробному камені з датами народження та смерті. Він приваблює своєю надзвичайною стислістю: Але щодо Мартена Секальді буде доречним розглянути історичний та соціальний аспекти, зосередившись не стільки на його особливих якостях, скільки на еволюційному розвитку суспільства, характерним елементом якого він є. Ці характерні представники свого часу, яких, з одного боку, захоплює хід історичного розвитку, а з другого – вони самі охоче пливуть за течією, зазвичай мають прості щасливі біографії; такий життєпис у його класичному варіанті, як правило, займає одну–дві сторінки. Що ж до Жанін Секальді, то вона належала до бентежливої категорії предтеч. Певною мірою пристосовані до стилю життя більшості сучасників, предтечі водночас прагнуть «бути вищими» за них, сповідуючи нові або пропагуючи ще мало відомі способи існування; зазвичай життєвий шлях предтеч треба змальовувати докладніше, позаяк він частенько більш вибоїстий та заплутаний. Утім, їх роль зводиться лише до прискорення історичних процесів, до того ж прискорення більш руйнівного – вони ніколи не можуть надати подіям нового напрямку: ця місія покладається на революціонерів чи пророків.
Отже, донька Мартена і Женев’єви Секальді виявляла надзвичайні розумові здібності, принаймні такі ж, які були в її батька, маючи ще й доволі незалежний характер. Невинність вона втратила у тринадцять років (надзвичайний факт, якщо взяти до уваги епоху та середовище), а потім присвятила роки війни (в Алжирі вони були досить мирними) відвідуванням різних балів, які проходили наприкінці кожного тижня спочатку в Константані, потім в Алжирі; все це не заважало їй триместр за триместром постійно досягати вражаючих успіхів у шкільній науці. Таким чином, у 1945 році закінчивши з відзнакою школу та вже маючи чималий сексуальний досвід, вона їде від батьків, щоб розпочати в Парижі вивчення медицини.
Перші повоєнні роки були сповнені важкої праці; показники виробництва були найнижчими, продовольчі картки скасували тільки в 1948–му. І все ж таки, у вузькому колі найбільш заможних верств населення вже з’явилися перші ознаки тієї пристрасті до споживання, що прийшла зі Сполучених Штатів Америки і яка мала в наступні роки поширитися всюди, цілком захопивши все населення. Отже, Жанін Секальді, студентці медичного факультету, довелося жити в Парижі майже за «років екзистенціалізму». Колись їй навіть пощастило танцювати в «Табу» бібоп із самим Жаном–Полем Сартром. Не дуже полюбляючи творчість цього філософа, вона, навпаки, була вражена його майже патологічно виродливою потворністю, тож цей випадок не мав жодного продовження. Вона була дуже гарненька – чітко виражений середземноморський тип краси – та пережила багато любовних пригод, перш ніж у 1952 році зустрілася із Сержем Клеманом, який у той час закінчував курс хірургії.
«Змалювати вам мого батька? – любив повторювати Брюно через багато років. – Візьміть мавпу, дайте їй мобільний телефон, і портрет готовий!» У той час Серж Клеман, звісно, не мав мобільного телефону; але він і справді вирізнявся надмірною волохатістю. В цілому ж його аж ніяк не можна було назвати красунчиком, але він видихав таку потужну та невідпорну чоловічу чарівність, яка б мусила привабити молоденьку студентку. До того ж він мав свої плани на майбутнє. Мандрівка до Сполучених Штатів переконала, що косметологія пророкує амбіційному практикантові великі перспективи. Поступове поширення спокус вільного ринку, розпад традиційного шлюбу, вірогідність стрімкого економічного злету Західної Європи – все це й справді здавалося багатообіцяючим, відкриваючи надзвичайні можливості для цієї галузі медицини, а Серж Клеман мав ту перевагу, що він одним з перших в Європі – а у Франції достеменно першим – побачив ці можливості; єдина проблема полягала в тому, що йому бракувало коштів, необхідних для початкового ривка. Мартен Секальді, приємно вражений підприємницькою хваткою майбутнього зятя, погодився позичити йому грошей, і в 1953 році відкрилася перша лікарня в Неї[3]3
Неї – дуже престижне та заможне передмістя Парижа.
[Закрыть]. Успіх, підхоплений жіночими журналами, які в той час набирали обертів, був просто вражаючим, тож у 1955 році відкрилась уже друга лікарня, на канських пагорбах.
Разом подружжя утворило те, що згодом почнуть називати «сучасним шлюбом», і якщо Жанін завагітніла від власного чоловіка, то скоріше через недогляд. Проте вона вирішила залишити дитину; на її думку, материнство – це одне з тих випробувань, які кожна жінка має пережити; втім, період вагітності виявився доволі приємним, і у березні 1956–го народився Брюно. Нудні турботи, що їх потребує мала дитина, невдовзі видалися батькам несумісними з їх ідеалом особистої свободи, відтак з обопільної згоди у 1958 році Брюно був відряджений до Алжиру, до діда та бабусі з материного боку. На той час Жанін знову була вагітною, але цього разу батьком був Марк Джерзінські.
Гнаний лютою вбогістю, що межувала з голодом, Люсьєн Джерзінські, сподіваючись дістати роботу у Франції, у 1919 році полишає Катовіцький вугільний басейн, де народився двадцятьма роками раніше. Він пішов робітником на залізницю, потім колійним доглядачем – і одружився з Марі Леру, донькою наймита, народженого в Бургундії, яка теж працювала на залізниці. Він подарував їй чотирьох діточок, перш ніж загинути в 1944 році під час бомбардування станції авіацією союзників.
Його третьому синові Марку було чотирнадцять років, коли батька не стало. То був розумний, серйозний і трохи сумний хлопчина. У 1946 році він, завдяки зусиллям сусіда, влаштувався учнем на кіностудію Пате в Жуанвілі. Він одразу виявив великі здібності до цієї роботи: виходячи з коротких інструкцій, він міг до приходу оператора підготувати чудове підсвічування загального плану. Анрі Алькан[4]4
Анрі Алькан (1909—2001) – відомий французький оператор, який працював з такими режисерами, як Рене Клеман, Жан Кокто, Пітер Установ. У 1983 році здобув «Сезар» за кращу операторську роботу за фільм «Форель»
[Закрыть] дуже цінував його і навіть хотів зробити своїм асистентом, коли в 1951 році вирішив перейти до Управління французького телебачення та радіо.
Коли на початку 1957 року Марк познайомився із Жанін, він працював над телерепортажем, присвяченим мешканцям Сен–Тропе. Героїнею репортажу була Брижіт Бардо (фільм «І Бог створив жінку», що вийшов у 1956–му, справді дав початок міфу Бардо), але у пошуках матеріалу Марк часто крутився в деяких артистичних та літературних колах, насамперед його приваблювала компанія, яку згодом назвали «бандою Саган». Цей світ, закритий для Жанін, незважаючи на її гроші, зачарував дівчину, і вона серйозно захопилася хлопцем. Вона одразу перейнялася думкою, що з нього має вийти великий режисер; утім, так, мабуть, і повинно було статися. Працюючи над репортажами з освітлювальною апаратурою полегшеного типу, йому вдавалось, переставляючи предмети, створювати хвилюючі кадри в дусі Едварда Хопера, реалістичні, спокійні, але водночас сповнені цілковитої безнадійності. Спілкуючись із знаменитостями, він ковзав по них байдужим оком і, знімаючи Бардо чи Саган, приділяв їм не більше уваги, ніж ракам чи кальмарам. Він ні з ким не розмовляв, ні до кого не виявляв симпатії; він був насправді чарівним.
У 1958 році, невдовзі після того, як Брюно відправили до її батьків, Жанін розлучилася з чоловіком. Це було полюбовне розлучення, кожна сторона взяла частину провини на себе. Серж щиросердо поступився своєю часткою прав на каннську клініку, прибуток від якої мав забезпечити Жанін комфортабельне існування. Влаштувавшись на віллі у Сент–Максимі, Марк нічим не зрадив свої холостяцькі звички. Жанін змушувала його докласти бодай якихось зусиль задля продовження кар’єри в кіно; він погоджувався, але нічого для цього не робив, просто чекав, коли трапиться нагода для нового репортажу. Якщо вона влаштовувала вечірку, він здебільшого волів перекусити десь на кухні сам–один, а потім йшов прогулятися набережною, повертаючись аж тоді, коли гості збирались уже розходились. У своє виправдання він посилався на те, що довелося терміново закінчувати монтаж. Народження сина – у червні 1958–го – викликало в нього очевидне збентеження. Кілька довгих хвилин він, не відриваючи очей, дивився на немовля, яке було неймовірно схоже на нього: те ж саме обличчя з чіткими рисами, ті ж самі гострі вилиці, ті ж самі великі зелені очі. Згодом Жанін почала зраджувати його. Мабуть, він страждав, але стверджувати це важко, бо насправді він говорив усе менше й менше. Він будував невеличкі вівтарі з гальки, хмизу та панцирів ракоподібних. Потім фотографував їх з боковим підсвіченням.
Репортаж про Сен–Тропе мав великий успіх у певних колах, але він відмовився відповідати на запитання журналіста з «Кайє дю сінема». Його шанси на успіх ще збільшилися після короткого, дуже гострого документального фільму про групу «Привіт, хлопці!», який він відзняв навесні 1959 року, та зародження музичного стилю йє–йє. Художній кінематограф його анітрохи не цікавив; він двічі відмовлявся від пропозиції попрацювати з Годаром. У той час Жанін познайомилася з приїжджими американцями, які частенько з’являлися на Лазуровому узбережжі. У Сполучених Штатах, в Каліфорнії, саме виникло щось радикально нове. В Ізалені, поблизу Біг Сура, з’являлися комуни, засновані на базі сексуальної свободи та застосування психоделічних наркотиків, що, як вважалося, сприяє вивільненню підсвідомих бажань. Жанін стала коханкою Франческо Ді Меоли, американця італійського походження, який був знайомий з Аленом Гінзбергом та Олдосом Хакслі, а також однією із співзасновників Ізаленської общини.
У січні 1960 року Марк вирушив до Народного Китаю готувати репортаж про будівництво комуністичного суспільства нового типу. До Сент–Максима він повернувся 23 червня вдень. Будинок здавався покинутим. Втім, у вітальні на ковдрі по–турецьки сиділа зовсім гола дівчина років п’ятнадцяти. У відповідь на його питання вона буркнула: «Gоnе tо thе bеасh»[5]5
Пішла на пляж (англ.)
[Закрыть] , після чого знов упала в прострацію. У спальні Жанін, розлігшись упоперек ліжка, хропів здоровенний, вочевидь п’яний, бородань. Марк прислухався: йому здалося, що хтось чи то плаче, чи то стогне.
У кімнаті на другому поверсі панував неймовірний сморід; люті сонячні промені, проникаючи крізь шибки, освітлювали чорно–білий кахель підлоги. Його син незграбно повзав долі, час від часу ковзаючись у калюжах сечі та екскрементів. Він мружився і протяжно скиглив. Помітивши, що хтось увійшов до кімнати, малюк спробував утекти. Батько взяв його на руки; налякане крихітне створіння тремтіло в його обіймах.
Марк вийшов з дому; у найближчому магазині він купив сидіння для малюка. Відпустивши круте слівце на адресу Жанін, він сів у машину, закріпив дитину в сидінні й поїхав у північному напрямку. Не доїжджаючи до Валанса, він повернув до Центрального масиву. Вряди–годи, між поворотами він поглядав на сина, що дрімав позаду нього, і дивне відчуття охоплювало його.
З того дня Мішель зростав під наглядом своєї бабусі, яка жила самотньо в Йонні, звідки вона сама й походила. Невдовзі його мати поїхала до Каліфорнії, щоб оселитися в комуні Ді Меоли. Мішель знов побачив її аж коли йому виповнилося п'ятнадцять. А втім, свого батька він теж недовго бачив. У 1964 році той подався робити репортаж про Тибет, який у той час був зайнятий китайськими військами. У листі до матері він писав, що живий, здоровий та що перебуває під враженням від маніфестацій тибетських буддистів, яких Китай несамовито намагався знищити; більше звісток од нього не було. Протест, з яким Франція звернулася до китайського уряду, нічого не дав. Хоча тіло так і не знайшли, через рік було офіційно повідомлено, що Марк пропав безвісти.
5
Літо 1968–го. Мішелю десять років. З двох років він живе разом зі своєю бабусею. Вони оселились у Шарні, що в департаменті Йонн, неподалік од Луаре. Вранці він прокидається рано, щоб приготувати сніданок для бабусі; він завів спеціальний зошит, куди записує, як довго треба настоювати чай, скільки потрібно бутербродів і таке інше.
Нерідко він аж до полудня не виходить з кімнати. Читає Жуля Берна, комікси про собаку Піфа чи про «Клуб п’ятьох», але найчастіше він захоплюється багатотомним зібранням «Всесвіт». Там розповідається про опір матеріалів, про різні види хмар, про бджолині танці. Є щось про Тадж–Махал, палац, збудований у давнину одним царем на честь померлої дружини, про смерть Сократа, про геометрію, створену Евклідом понад дві тисячі років тому.
Після обіду, одягши короткі штанці, він сидить у саду. Притулившись спиною до стовбура черешні, він насолоджується пружною м’якістю трави. Гріється на сонечку. Листя латуку поглинає сонячну спеку; так само вбирає воно й воду; він пам’ятає, що ввечері має полити його. Він продовжує читати «Всесвіт» або якусь іншу книжку із серії «Сто питань про…»; він поглинає знання.
Іноді він їде велосипедом за місто. Щосили натискає на педалі, наповнюючи легені ароматом вічності. Дитяча вічність дуже коротка, але він ще цього не знає; а краєвиди пролітають повз нього.
У Шарні залишилась лише одна бакалійна лавка; але щосереди сюди заїжджає вантажівка м’ясника, а щоп’ятниці – торговця рибою; в суботу на обід бабуся часто готує тріску під вершковим соусом. Мішель проводить у Шарні своє останнє літо, проте цього він ще не знає. На початку року в бабусі був інсульт. Дві її доньки, що мешкають у передмісті Парижа, шукають їй помешкання поближче до них. Вона більше не може цілий рік жити сама та опікуватися своїм садочком.
Мішель дуже рідко грається з хлопцями свого віку, проте стосунки з ними у нього нормальні. Він здобув право триматися трохи осторонь; вчиться він добре, розуміє все без очевидних зусиль. З усіх предметів він завжди перший, і, звісно, бабуся дуже цим пишається. Але друзі не сердяться на нього, не дражнять. Під час контрольних робіт він дозволяє їм списувати. Чекає, не перегортає сторінку, аж поки його сусід закінчить. Але незважаючи на свої досягнення, він сидить на останній парті. Непевне щастя в його королівстві.
6
Одного літнього ранку, коли Мішель ще мешкав у Йонні, він утік на луки зі своєю кузиною Брижіт. Брижіт була надзвичайно милою, дуже вродливою шістнадцятирічною дівчиною, яка через кілька років мала одружитися з неймовірним бовдуром. Це було влітку 1967–го. Вона взяла його за руки і закружляла, змушуючи бігти навколо неї; потім, знесилені, вони попадали на свіжоскошену траву. Він пригрівся коло її гарячих грудей; на ній була коротенька спідничка. Наступного дня вони обоє покрились маленькими червоними прищами, а їхні тіла час од часу пронизував шалений свербіж. Thrombidium holosericum, він же кліщик–червонотілка, – доволі часто зустрічається на літніх луках. Його діаметр – близько двох міліметрів. Він товстий, м’ясистий, дуже опуклий, яскраво–червоного кольору. Впиваючись своїм хоботком у шкіру ссавців, він спричиняє нестерпне подразнення. Linguatulia rhinaria, або п’ятиустка, оселяється в носовій порожнині, лобових або верхньощелепних пазухах собак, а іноді й людей. Личинка овальна, ззаду – хвостик; у роті – жвала для свердління. Дві пари виступів (чи то пак відростків) оснащені довгими кігтиками. Доросла особина має білий колір, ланцетоподібна й може досягати 18 – 85 міліметрів завдовжки. В неї сплощене тіло, кільчасте, прозоре й покрите хітиновими голками.
У грудні 1968–го його бабуся переїхала до департаменту Сена– і–Марна, ближче до своїх доньок. Спочатку життя Мішеля майже не змінилось. Околиці Кресі–ан–Брі, що десь за п’ятдесят кілометрів од Парижа, у той час були сільською місцевістю. Чарівна місцина, повсюди старовинні будиночки, Коро написав тут кілька своїх картин. Система каналів, що підводили сюди воду річки Гран–Морен, подарувала Кресі назву Брійської Венеції, принаймні так її називали в деяких проспектах. Мало хто з тамтешніх мешканців їздить на роботу до Парижа. Більшість працює на місцевих невеликих підприємствах або ж – найчастіше – знаходить собі роботу в Мо.
Ще через два місяці бабуся купила собі новий телевізор; у той час на першому каналі саме з’явилася реклама. Вночі проти 21 липня 1969 року Мішель мав нагоду спостерігати у прямому ефірі за першими кроками людини на Місяці. Шістсот мільйонів телеглядачів, розкиданих по всій планеті, були присутні на цій виставі разом із ним. Мабуть, ті кілька годин, що тривала трансляція, можна цілком слушно назвати кульмінацією першого періоду західної технологічної мрії.
Прибувши до Кресі–ан–Брі в розпалі навчального року, він проте легко адаптувався в міському середньоосвітньому колежі і до п’ятого класу перейшов без особливих проблем. Кожного четверга він купував «Піф», який тоді вже змінив свій формат.
На відміну од більшості читачів, він купував його не заради поліграфічних нововведень, а саме заради пригодницьких оповідань. Усупереч яскравій зміні часів та декорацій в цих історіях на перший план виходили прості глибокі моральні цінності. Реньяр–Вікінг, Тедді Тед та Апач, «син суворих віків» Раган, Ходжа Насреддін, який обдурював візирів та халіфів, – усіх їх об’єднувала єдина мораль. Мішель дуже швидко це збагнув, таке усвідомлення мало серйозно вплинути на нього. Читання Ніцше не викликало в нього нічого, крім миттєвої досади, а знайомство з Кантом лише підтвердило те, що він і до цього знав. Закони чистої моралі єдині та всеохоплюючі. З часом вони ані збагачуються, ані збіднюються. Мораль не залежить від жодних історичних, економічних, соціологічних або культурних чинників, вона взагалі ні від чого не залежить. Ніщо не визначає її, але сама вона визначає. Безпричинна, вона сама є причиною. Інакше кажучи, вона – абсолют.
Мораль, яку можна спостерігати на практиці, завжди становить суміш у різних пропорціях чистої моральності з іншими складовими більш–менш темного, переважно релігійного походження. Чим вагомішою в цій суміші буде частка первісної моралі, тим тривалішим та щасливішим може бути існування суспільства, що обрало її своєю опорою. В ідеалі, суспільство, організоване за універсальними законами моральності, мало б існувати аж до кінця світу.
Мішель захоплювався всіма героями «Піфа», але його улюбленцем, звісно, був Чорний Вовк, індіанець–одинак, шляхетне поєднання всіх чеснот апачів, сіу та шейєнів. Чорний Вовк весь час мандрував преріями разом із своїм конем Чінука та вовком Тупі. Він не тільки активно діяв, без вагань кваплячись на допомогу всім слабким та приниженим, а й постійно коментував усі свої вчинки, спираючись при цьому на трансцендентні етичні категорії, час від часу висловлюючись у поетичній формі прислів’їв племені крі чи дакота, а іноді ще простіше – посилаючись на «закон прерій». Навіть через багато років Мішель мимоволі визнавав його ідеальним кантівським героєм, який завжди діє так, «наче його максими надавали йому право засідати в законодавчому зібранні всесвітнього королівства обранців».
Телевізор цікавив його менше. Втім, хоч і не дуже охоче, він щотижня дивився «Життя тварин». Газелі та лані, ці граціозні ссавці, проводили свої дні у постійному страху. Леви й пантери перебували у стані тупої апатії, що переривалася короткими вибухами жорстокості. Вони вбивали, роздирали, пожирали слабких, старих і хворих тварин, а потім знов поринали в безглузду сонливість, прокидаючись хіба що через напади дрібніших паразитів, що гризли їх ізсередини, та в свою чергу ставали тлом для репродукції вірусів. Між дерев повзали змії, хапаючи своїми отруйними зубами птахів та ссавців, якщо тільки чийсь хижий дзьоб не розривав на шматки їх власне тіло. Поважний, дурнуватий голос Клода Дарже супроводжував ці жорстокі сцени коментарями, сповненими нічим не виправданого захоплення. Мішель здригався всім тілом від огиди. У ці хвилини він також відчув, як зростає в ньому незаперечна впевненість: загалом дика природа як вона є – не що інше, як найбільша мерзенність та підлість; дика природа в її цілісності – не що інше, як виправдання тотального руйнування, всесвітнього геноциду, а місія людини, певно, й полягає в тому, щоб довести цей голокост до остаточного кінця.
У квітні 1970–го «Піф» вийшов з новою штучкою, яка мала додати деякої популярності і закарбуватися в пам’яті читачів. То був так званий «порошок життя». До кожного номера додавався пакетик з ікрою малюсіньких морських рачків Аrtemia salinа. Впродовж кількох тисячоліть ці організми перебували в анабіозі. Процедура для їх оживлення була досить складною: слід було три доби відстоювати воду, потім підігріти її, всипати вміст пакетика й акуратно збовтати. В наступні дні треба було тримати посудину біля джерела світла та тепла, регулярно додаючи туди воду належної температури, компенсуючи таким чином випаровування; обережно перемішувати рідину, щоб наситити її киснем. За кілька тижнів у пляшці кишіла сила–силенна напівпрозорих рачків, не дуже апетитних, але безперечно живих. Не знаючи, що з ними робити, Мішель урешті–решт виплеснув їх у Гран–Морен.
У тому ж номері на двадцяти сторінках, присвячених пригодницьким оповіданням, дещо розповідалося про ті обставини юності Рагана, що за доісторичних часів зробили його самотнім героєм. Коли він був ще дитиною, через виверження вулкану загинуло його плем'я. Його батько, Крао Мудрий, помираючи, залишив йому у спадок лише намисто з трьома кігтями. Кожен з тих кігтів символізував якусь чесноту «тих, хто ходить прямо», тобто людей. Там був кіготь чесності, кіготь мужності та найважливіший – кіготь доброти. З того часу Раган носив це намисто, намагаючись бути гідним того, що воно значило.
Їхня садиба в Кресі на всю довжину була обсаджена черешнею, садочок був трохи меншим, ніж в Йонні. Мішель і тут читав «Всесвіт» та «Сто питань про…». Коли хлопчику виповнилося дванадцять, бабуся подарувала на його день народження набір «Юний хімік». Хімія була набагато привабливішою, ніж механіка чи електрика: таємничішою та різноманітнішою. Хімікати лежали у своїх коробках, різні за кольором, формою та фактурою, наче навік розлучені істоти. Проте варто зіштовхнути їх між собою, і почнеться бурхлива реакція, миттєво створюючи нові сполуки.
Одного липневого дня, коли він як завжди читав у садочку, Мішель усвідомив, що хімічні основи життя могли б бути цілком іншими. Ту ж саму роль, яку в складі молекул живої плоті відіграють молекули вуглецю, кисню та азоту, могли б виконувати молекули з тією ж валентністю, але більшою атомною вагою. На іншій планеті, за інших температурних умов та сили тяжіння, молекули життя мали б містити в собі кремній, сірку і фосфор або ж германій, селен і миш’як, а то ще й олово, телур і сурму. Не було нікого, з ким він міг би обговорити ці речі, а тому на його прохання бабуся купила йому кілька книжок з біохімії.
