Текст книги "Елементарні частинки"
Автор книги: Мішель Уельбек
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)
– Гадаю, вона мертва, – сказав він, придивившись.
Лікар не вагаючись підтвердив цей діагноз. Він прийшов у супроводі муніципального чиновника і тут почалися проблеми.
– Куди ви хочете доставити тіло? Мабуть, у родинний склеп?
Мішель не мав щодо цього жодних ідей, він відчував розгубленість та замішання. Якби вони вміли підтримувати родинні стосунки, позначені теплотою й прихильністю, вони б не сиділи зараз ось тут і не пекли раків перед державним службовцем, який зберігав коректність. Брюно поставився до ситуації з цілковитою байдужістю; сівши осторонь, він увімкнув на своїй переносній консолі «Мінітеля» черговий рівень «Тетріса».
– Що ж, – знову обізвався службовець, – ми можемо запропонувати вам місце на цвинтарі в Саоржі. Це буде трохи задалеко для вас, коли ви приїжджатимете пошанувати небіжчицю, якщо ви не тутешні; але з точки зору транспортування, це було б, звичайно, найпрактичніше. Поховати можна сьогодні по обіді, в цей час ми не надто зайняті. Вважаю, що проблем з дозволом на поховання не виникне.
– Ні–ні, жодних проблем! – відгукнувся лікар з дещо перебільшеним запалом. – Бланки в мене з собою. – І з грайливою посмішкою він помахав купою аркушів.
– Як мені це в біса набридло, – стиха пробубонів Брюно. І справді, його «Мінітель» видавав якусь веселу музичку.
– Ви теж згодні на поховання, пане Клеман? – підвищуючи голос, запитав службовець.
– Звісно, що ні! – Брюно різко випростався. – Моя мати хотіла, щоб її спалили у крематорії, вона надавала цьому виняткового значення!
Службовець засмутився. В Саоржі не було обладнання для кремації; тут потрібен доволі специфічний інвентар, обсяг попиту не виправдав би його придбання. Отже, правду кажучи, здійснити ти це здавалося йому вкрай нелегкою справою.
– Це остання воля моєї матері, – значуще мовив Брюно.
Запанувала тиша. Усі мовчали. Муніципальний службовець щосили напружував мозок.
– У Ніцці є крематорій, – несміливо пробурмотів він. – Можна було б замовити транспорт сюди і в зворотний бік, якщо ви не одмовилися від думки про поховання на місцевому цвинтарі. Зрозуміло, ви берете на себе всі витрати…
– У відповідь – ані слова.
– Отже, я зателефоную, – вів далі він, – треба з’ясувати, коли вони вільні.
Він розгорнув записника, дістав мобільний телефон і почав набирати номер, але тут знову втрутився Брюно.
– Облишмо це, – відмахнувся він широким жестом. – Закопаємо її тут. Чхати я хотів на її останню волю. Заплати! – владно додав він, обернувшись до Мішеля.
Той мовчки дістав чекову книжку і спитав, скільки коштуватиме місце на цвинтарі на тридцять років.
– Це правильне рішення, – схвалив муніципальний службовець. – Поки що тридцятирічна оренда, а далі буде видно.
Цвинтар розташовувався за сто метрів од селища. Двоє чоловіків у голубих робочих халатах несли труну. Вони обрали, мабуть, найзвичайнішу з білих ялицевих дошок, запаси яких зберігались на муніципальному складі; мабуть, похоронні послуги тут, у Саоржі, були чудово організовані. Вечоріло, але сонце ще припікало. Брюно та Мішель йшли пліч–о-пліч за кілька кроків позаду труни; Сивий Хіпі простував поруч, він наполягав на тому, щоб супроводжувати Джейн до місця її останнього притулку. Дорога була суха, кам’яниста, і в усьому цьому, здавалося, був певний сенс. Хижий птах, либонь мишоїд, низько ширяв у повітрі.
– Це, певно, зміїний куточок, – зауважив Брюно. Він нахилився й підняв білу з гострими краями каменюку. Перед самісіньким поворотом дороги до входу на цвинтар, ніби на підтвердження його слів, з кущів, що росли попід огорожею, виповзла гадюка; Брюно прицілився і щосили жбурнув каменюку. Та гепнулася об стіну і розлетілась на друзки, просвистівши над головою рептилії.
– Змії мають своє місце у природі, – не без урочистості в голосі сказав Сивий Хіпі.
– Природа?! Чхати хотів я на неї, друже! Насрати мені на неї! – Брюно знову був у нестямі. – Лайно твоя природа… Мій зад – ось і вся природа! – розлючено бурмотів він ще якийсь час. Проте з тієї хвилини, коли опустили труну, він тримався дуже коректно, обмежуючись лише стриманим бурмотінням та похитуючи головою, наче все, що відбувалося тут, наштовхнуло його на нові роздуми, які, втім, були ще надто туманними, щоб їх можна було висловити цілком завершено.
Коли церемонія закінчилася, Мішель видав двом службовцям щедрі чайові – він припускав, що так належить за традицією. Йому залишалося чверть години, щоб устигнути на потяг; Брюно вирішив поїхати з ним.
На вокзалі в Ніцці брати попрощалися. Вони ще не знали, що ніколи більше не побачаться.
– Тобі непогано живеться у твоїй лікарні? – спитав Мішель.
– Ну так, звісно, мирне життя, мій літій завжди зі мною. – Брюно змовницьки хихикнув. – Я не одразу повернуся туди, влаштую собі бурхливу нічку. Піду в бар зі шльондрами, їх у Ніцці хоч греблю гати. – Він наморщив лоба, спохмурнів. – З літієм у мене вже зовсім не встає, ну й грець із ним, все одно я це люблю.
Мішель розгублено кивнув головою, увійшов у вагон: в нього було зарезервоване спальне місце.
Частина третя ЕМОЦІЙНА БЕЗВИХІДЬ
1
Повернувшись до Парижа, він знайшов у поштовій скриньці листа від Деплешена. Згідно з пунктом 66 внутрішнього розпорядку Національної ради з наукових досліджень він має за два місяця до закінчення обумовленої відпустки клопотати або про її подовження, або про своє повернення на роботу. Лист був увічливий, сповнений гумору, – Деплешен іронізував над бюрократичними обмеженнями, однак запізнення вже перевершило тритижневий термін. Він поклав листа на стіл, глибока непевність охопила його. Протягом року він міг самостійно окреслювати коло своїх досліджень – і чого ж він досяг? Зрештою, майже нічого. Ввімкнувши свій ноутбук, він з відразою констатував, що його е–мейл збагатився двома десятками нових сторінок, а тим часом він був відсутній усього дві доби. Одне з повідомлень було з Інституту молекулярної біології у Палезо. Та колега, що зайняла його місце, запустила в дію програму досліджень ДНК мітохондрій: вона – на відміну від ядерної ДНК – як уявлялося, була позбавлена механізмів корекції генного коду, який зазнав впливу вільних радикалів; власне, тут несподіванок не було. З університету в Огайо надійшла цікавіша інформація: у ході досліджень із цукроміцетами[35]35
Цукроміцети – грибки, що викликають бродіння в солодкому розчині
[Закрыть] там з'ясували, що при репродукції статевим шляхом їх різновиди еволюціонують не так швидко, як при розмноженні клонуванням; отже, у такому разі алеаторні мутації більш продуктивні, ніж природна селекція. Експериментальна схема була цікавішою і вочевидь суперечила класичній гіпотезі статевої репродукції як рушійної сили еволюції, але в будь–якому разі це не мало жодного інтересу, крім анекдотичного. Щойно генетичний код буде повністю розшифровано (а це вже питання не років, а місяців), людство дістане можливість контролювати свою власну біологічну еволюцію; тоді сексуальність безперечно стане саме тим, чим вона є: функцією зайвою, небезпечною і регресивною. Навіть якщо вдасться визначати появу мутацій, тобто розрахувати наперед їх можливий шкідливий ефект, ніщо нині не допоможе з’ясувати, наскільки вони детерміновані; отже, не буде і способу знайти їм конкретне застосування. Однак, певно, саме в цьому напрямку і слід вести подальші дослідження.
Вивільнений від папок і книг, які займали геть усі полиці, кабінет Деплешена здавався величезним.
– Ось так, – мовив він, ледь помітно усміхаючись. – Наприкінці місяця йду на пенсію.
Джерзінські так і залишився стояти з роззявленим ротом. Спілкуєшся з людиною роками, іноді десятиліттями, поволі звикаючи уникати особистих питань і по–справжньому важливих тем; але плекаєш надію, що згодом за більш сприятливих обставин, звичайно ж, знайдеться час наблизитися до цих питань і тем; раз за разом відсунута перспектива більш тісного людського контакту ніколи не зникає повністю лише через те, що це неможливо, оскільки ніяке спілкування між людьми не вкладається в занадто вузькі застиглі рамки. Отже, попереду завжди майорить перспектива «справжніх і глибоких» стосунків, яка може проіснувати роки, іноді десятки років, аж доки будь–яка вирішальна і безжальна обставина (найчастіше смерть чи смертельна невиліковна хвороба) не засвідчать нам, що вже запізно, що саме ті «найглибші і найсправжніші» стосунки, про які ми мріяли, не здійсняться, як не збулося і все решта. Протягом усіх п’ятнадцяти років своєї професійної діяльності він не знав нікого, крім Деплешена, з ким йому хотілось би налагодити стосунки, які виходили за межі простого співробітництва, хоча б іноді поза цим, суто утилітарним, невимовно нудним, яке і створює звичну атмосферу життя установи. Що ж, не вийшло. Він ошелешено дивився на картонні коробки з книжками, розставлені на підлозі кабінету.
– Гадаю, нам варто піти куди–небудь пропустити по чарчині, – запропонував Деплешен, безпомильно збагнувши специфіку моменту.
Пройшовши повз музей д’Орсе, вони розташувались на терасі «Дев’ятнадцяте сторіччя». За сусіднім столиком жваво щебетала купка італійських туристів. Джерзінські замовив пиво, а Деплешен – нерозбавлене ірландське віскі.
– Що ж ви тепер збираєтеся робити?
– Не знаю. – Деплешен, схоже, справді не знав. – Помандрувати… Може, трохи сексуального туризму. – Він усміхнувся; коли він усміхався, його обличчя все ще не втрачало залишків вроди; то було гірке очарування зневіреної людини, яка, проте, зберегла природний шарм. – Я пожартував… Щиро кажучи, це мене вже зовсім не цікавить. Знання, авжеж… Жага знань залишилася. Цікава це штука – жага знань. Вона притаманна небагатьом, навіть серед учених; більшість задовольняється тим, що робить кар’єру, вони швидко переходять в адміністратори; однак для історії людства вона дуже важлива, ця жага. Уявіть собі сюжет, в якому маленька група людей – всього декілька сот на всій планеті – одержимо прямує до дуже складної, дуже абстрактної, абсолютно незрозумілої для непричетних мети. Ці люди навіки залишаються невідомими більшій частині населення; немає у них ані влади, ні багатства, ні пошани; ніхто навіть і гадки не має про ту втіху, яку їм дає їхня скромна діяльність. А проте вони – найважливіша із світових ланок з тієї простої причини, що в руках у них – ключ до раціональної достовірності. Все те, що вони проголошують істинним, рано чи пізно визнає більшість населення. Ніяка влада – економічна, політична, суспільна чи релігійна, вочевидь не в змозі заперечувати обґрунтовану розумом істинність. Можна стверджувати, що Захід надміру цікавиться філософією і політикою, окрім того, абсолютно нерозумно ламає списи довкола філософських і політичних питань; можна також стверджувати, що Захід палко любить літературу й мистецтво; але насправді ніщо не відіграє в його історії такої визначальної ролі, як потреба у раціональній достовірності. Зрештою Захід готовий в ім’я цієї потреби пожертвувати усім: релігією, щастям, своїми надіями і зрештою самим життям. Це факт, про який не слід забувати, коли маєш намір скласти узагальнену думку про західну цивілізацію.
Деплешен замислився. Його погляд, поблукавши з хвилину серед столиків, зупинився на склянці.
– Згадую одного хлопця, я з ним познайомився у першому класі ліцею, коли мені було шістнадцять. Він був з таких… Дуже складний, дуже неспокійний. Він виходець з багатої, досить патріархальної родини, до того ж він повною мірою поділяв усі поняття свого кола. Одного разу під час суперечки він сказав мені: «Цінність релігії визначається якістю моралі, яка в ній закладена». Я втратив мову від несподіванки і захвату. Так і не збагну, чи він самотужки дійшов такого висновку, чи десь вичитав цю тезу; у будь–якому разі його фраза мене надзвичайно вразила. Ось уже протягом сорока років я розмірковую над нею і саме сьогодні дійшов висновку, що він помилявся. Мені здається неможливим щодо релігії ставати виключно на точку зору моралі; одначе Кант не безпричинно стверджував, що сам Спаситель роду людського має підкорятися універсальним законам всесвітньої моральності. Але я дійшов висновку, що суть релігії передусім – це спроби пояснення світобудови, а жодна подібна спроба не може бути самостійною, якщо вона суперечить нашій потребі в раціональній достовірності. Математичний доказ, експериментальний підхід – це вищі досягнення людської свідомості. Я цілком усвідомлюю, що, на перший погляд, факти мені заперечують, розумію, що іслам, схоже, найдурніша, найбрехливіша і найбільш обскурантська з усіх релігій, тепер, певне, перейшов у наступ; але все це не більше ніж поверхові і скороминущі явища; у тривалій перспективі іслам приречений, його крах ще більш неминучий, ніж крах християнства.
Джерзінські підвів голову – він слухав дуже уважно. Він ніколи не думав, що Деплешена хвилюють подібні проблеми; а той, трохи повагавшись, вів далі:
– Здобувши ступінь бакалавра, я спустив Філіппа з ока, а через кілька років дізнався, що він покінчив життя самогубством. Зрештою, я вважаю, що тут є якийсь зв’язок: бути одночасно гомосексуалістом, католиком–фундаменталістом і роялістом – це, слід визнати, нелегка ноша, хоч би як там було.
У ці хвилини Джерзінські зрозумів, що він сам у глибині душі ніколи не переймався по–справжньому проблемами релігії, але чітко усвідомлював, і вже давно, що матеріалістична метафізика, спочатку зруйнувавши ущент релігійні вірування попереднього сторіччя, сама була знищена новітніми досягненнями фізики. Цікаво, що ні він, ні будь–хто з фізиків, з якими йому доводилося спілкуватися, ніколи не відчували щонайменшого хвилювання чи сумнівів, пов’язаних з проблемами духу.
– Щодо мене, – сказав Мішель, щойно ця думка сформувалась у його мозку, – то мені здається, що я маю дотримуватись прагматичного позитивізму як фундаменту, на якому загалом тримається праця дослідника. Існують факти, пов’язані закономірностями, а поняття причинності ненаукове. Світ дорівнює сумі тих знань, які ми про нього маємо.
– Я більше не вчений, – відповів Деплешен, сповнений невідпорної щирості. Може, саме тому я й запізнило дозволив метафізичним питанням так захопити мене. Але ви, безперечно, маєте слушність. Слід продовжувати пошуки, експериментувати, відкривати нові закони, а все решта не має значення. Згадайте Паскаля: «Взагалі слід сказати: це утворюється через уяву і рух, бо це істинно. Описати щось абстрактне і створити машину – це смішно, оскільки це марно, ненадійно, болісно. Але повторюся ще раз, що слушність має саме він, а не Декарт. До речі, ви вже визначилися, що будете робити? Я питаю про це через… – він зробив вибачливий жест, – через цю історію із закінченням терміну.
– Авжеж. Я хотів би дістати посаду в Голуейському дослідному центрі в Ірландії. Необхідно швидко здійснити підготовку до простих дослідів з цілою низкою радіоактивних міток при постійній температурі й тиску. Але передовсім мені знадобиться велика обчислювальна база і, здається, там є все необхідне для цього.
– Ви розмірковуєте над новим напрямком досліджень? – Голос Деплешена ледь помітно затремтів, що свідчило про неабияку схвильованість, він і сам це помітив, і знову на його вустах з’явилась усмішка, яка, здавалося, свідчила, що він сам собі видається смішним. Він м’яко додав: – Жага знань…
– Я вважаю помилковим, що ми збираємося виходити тільки з природної ДНК. Молекула ДНК дуже складна, її еволюція до деякої міри підвладна випадковості: тут наявна невиправдана надмірність, довгі ланцюжки, які не кодують інформацію, і ще бозна–що. Якщо справді хочеш вивчити умови мутації цілком і частково, як вихідний матеріал слід брати простіші самовідтворювані молекули, в яких кількість зв’язків не перевищує кількох сотень.
Деплешен похитав головою, очі його палали, він не намагався більше приховати своєї схвильованості. Туристи тим часом розійшлись, у кафе крім них не залишилося нікого.
– Справа ця, звичайно, дуже тривала, – провадив далі Мішель, – структури, які підлягають мутації, не мають апріорних відмінностей. Але тут мають виникнути передумови структурної стабільності на субатомному рівні. Якщо пощастить зробити розрахунок стабільної структури, хоча б щодо кількох сот атомів, питання залишиться одне – про силу впливу… Зрештою, я, здається, трохи просунувся.
– Все це таке невизначене… – голос Деплешена пролунав цього разу замріяно і протяжливо, як у людини, яка передбачає безкінечно віддалені перспективи, вдивляється у примарні, невідомі умовиводи.
– Мені потрібна можливість працювати абсолютно незалежно, поза ієрархією Дослідного центру. Тут є речі, які можна припустити лише як чисту гіпотезу; пояснювати це надто довго, надто важко.
– Звичайно. Я напишу Уолкотту, він керівник центру і непогана людина, він не стромлятиме палиці в колеса. Ви, здається, свого часу вже працювали разом? Та історія з коровами…
– То пусте.
– Не переймайтесь. Я йду на пенсію, – цього разу в його усмішці промайнула гіркота, – але мого впливу ще вистачить, аби все владнати. В адміністративному плані ви зберігатиме те становище тимчасово відрядженого, яке буде поновлюватись із року в рік так довго, як тільки ви забажаєте. Хоч би хто став моїм наступником, не існує жодної небезпеки, що це рішення буде переглянуте.
Трохи згодом вони розпрощалися біля Пон–Руаялю. Деплешен простяг Мішелю руку. В нього не було сина. Його сексуальні пристрасті позбавили його такої можливості, а сама ідея шлюбу з обопільної згоди завжди здавалася йому сміховинною. За ті кілька секунд рукостискання він усвідомив, що потрапив до сфери піднесених переживань, потім зізнався собі, що смертельно втомився, а тоді обернувся й пішов геть набережною повз крамниці букіністів. А Джерзінські ще якусь мить дивився вслід людині, що віддалялась у світлі згасаючого дня.
2
Наступного дня, під час вечері в Анабель, він пояснив їй чітко й аргументовано, чому йому слід їхати до Ірландії. Програма, яку йому в майбутньому слід було виконати, тепер повністю окреслилась, і все постало в чіткому взаємозв’язку. Її суть полягала в тому, щоб не зосереджуватися лише на ДНК, а розглядати живу істоту у всій її цілісності як самовідновлювальну систему.
Спочатку Анабель нічого не відповідала, вона намагалася приховати розгубленість – і не могла, її рот трохи скривився. Потім налила йому вина, для цього вечора вона приготувала рибу; її квартирка більше ніж будь–коли нагадувала корабельну каюту.
– Ти не запропонував мені їхати з тобою… – ці слова прозвучали в тиші, і запала глибока мовчанка. – Тобі навіть на думку таке не спало, – мовила вона здивовано з майже дитячою образою і розридалася. Він не поворухнувся. Якби він у цю хвилину підійшов до неї, вона б його мабуть відштовхнула, людям випадає плакати, а іноді їм тільки це й лишається. – А ми з тобою добре ладнали, коли нам було по дванадцять років, – сказала вона крізь сльози. Потім підвела на нього очі. Обличчя рідкісної, чистої краси. – Зроби мені дитину. Мені необхідно, щоб поруч хтось був. Звичайно, тобі не доведеться ні ростити її, ні опікуватися нею, у тебе навіть не буде необхідності знайомитися. Я не прошу тебе любити – ні її, ні мене, просто подаруй мені дитину. Знаю, мені вже сорок: хай так, я ризикну. Тепер це мій останній шанс. Іноді я жалкую з приводу своїх абортів. Однак перший чоловік, од якого я завагітніла, виявився лайном, другий – безвідповідальним нікчемою; коли мені було сімнадцять, я навіть уявити собі не могла, яке коротке життя, які недовговічні наші можливості.
Щоб зібратися з думками, Мішель запалив сигарету.
– Це дивна думка, – промовив він крізь зуби. Дивна ідея – репродукувати себе для життя, яке не любиш.
Анабель підвелась і почала поступово роздягатися.
– Хоч би як там було, давай кохатися, – сказала вона. – Ми цього не робили щонайменше з місяць. Відтоді, як я перестала приймати пігулки, минуло два тижні, і день у мене сьогодні сприятливий.
Вона притисла долоні до свого живота, потім її руки ковзнули до грудей, вона трохи розсунула ноги. Анабель була прекрасна, бажана, сповнена кохання, чому ж він нічого не відчував? Це було незбагненно. Він знову запалив, але раптом помітив, що його роздуми ні до чого не ведуть. Зробити дитину, не зробити – все це не з тих рішень, які людська істота може здійснити раціональним шляхом. Він розчавив недопалок у попільниці і буркнув: «Згоден».
Анабель допомогла йому роздягтися і легенько потерла у нього між ногами, щоб він зробив усе як слід. Він не відчув нічого особливого, крім ніжності і жару її піхви. Незабаром він завмер без руху, вражений геометричною очевидністю злягання, зачарований пружністю і розкішшю слизових оболонок. Анабель притиснулася своїми губами до його, обвила його руками. Він заплющив очі, більш чітко відчув свій статевий орган і відновив рухи вгору–вниз. Незадовго до еякуляції він побачив видіння, на диво реалістичне – злиття гамет і одразу ж перший клітинний поділ. Це було мовби заглядання наперед, маленьке самогубство. Хвиля усвідомлення цього вивергнула потужний струмінь сперми. Анабель теж відчула це. У неї вирвався вдоволений стогін, і вони обоє залишилися лежати нерухомо.
– Вам би ще місяць тому слід було здати мазок, – утомленим голосом сказав гінеколог. – Натомість ви перестали приймати пігулки, не порадившися зі мною, а крім того, примудрились завагітніти. Ви ж уже не дівчинка!
Повітря в кабінеті було прохолодне і трохи вологе. Вийшовши на вулицю, Анабель здивувалась яскравому світлу червневого сонця.
Наступного дня вона зателефонувала. Клітинне дослідження вказувало на досить серйозні аномалії; слід було зробити біопсію і мазок зі слизової оболонки матки.
Щодо вагітності, то, безперечно, саме тепер слід одмовитися від неї. Буде краще, коли ви повторите її на здоровому підґрунті. – Голос лікаря був не стурбований, а наче трохи нудний.
Отже, Анабель пережила свій третій аборт – зародкові було не більше двох тижнів, тож вистачило короткої аспірації. Апаратура значно удосконалилася з часу її колишньої операції, і на її подив усе закінчилось менше ніж за десять хвилин. Результати аналізу були отримані через три дні.
– Що ж, – немолодий лікар виглядав компетентним і замордованим, – на жаль, я припускаю, що у вас рак матки в передінвазивній стадії. – Він знову начепив окуляри і заглянув у бланки, вираз переконливої компетентності при цьому помітно посилився. Він не був глибоко вражений: рак матки часто зустрічається у жінок саме в період перед менопаузою, а те, що в неї не було дітей, ще й посилює чинник ризику. Методи лікування добре відомі, тут у нього не було жодних сумнівів. Необхідно провести очеревинну гістеректомію та білатеральну сальпінго–офоріектомію. Нині такі операції добре освоєні, ризик ускладнень близький до нуля.
Він глянув на Анабель: кепські справи, вона не реагує, застигла в повній прострації, схоже, це ознака нервового нападу. Як правило, у таких ситуаціях лікарям рекомендується направляти пацієнтку до психотерапевта для допоміжного лікування – він уже й аркуш з адресами приготував, – а головне, акцентувати увагу на «ключовій думці»: втрата спроможності до народження дітей зовсім не означає кінець сексуального життя, у деяких пацієнток навпаки бажання помітно погострюються…
– Отже, у мене видалять матку… – сказала вона недовірливо.
– Матку, яєчники і фаллопієві труби; таким чином, виключається будь–який ризик поширення хвороби. Я пропишу вам замісну гормональну терапію – хоча її все частіше прописують навіть у ситуації простої менопаузи.
Вона повернулася до своїх рідних у Кресі–ан–Брі; операцію призначили на 17 липня. Мішель разом з її матір’ю проводжав Анабель до лікарні в Мо. Вона не боялася. Хірургічна операція тривала трохи довше двох годин. Вона прийшла до тями наступного ранку. У вікні побачила блакитне небо, дерева, які похитували кронами на легкому вітерці. Вона практично нічого не відчувала. Їй лише хотілося глянути на шрам унизу живота, але вона не наважувалася попросити про це медсестру. Дивно було усвідомлювати, що вона та сама жінка, але дітородні органи у неї видалені. Слово «ампутація» якийсь час крутилось у неї в голові, потім його замінив більш жорстокий образ. «Мене випотрошили, – прошепотіла вона, – вони випотрошили мене, немов курку».
За тиждень вона виписалася з лікарні. Мішель написав Уолкотту і попередив, що його від’їзд затримується, після деяких вагань він згодився поселитись у її батьків, у колишній кімнаті її брата.
Анабель помітила, що за той час, який вона провела у лікарні, він заприязнився з її матір’ю. Та й її старший брат став частіше з’являтися вдома, відколи там оселився Мішель. По суті, їм майже ні про що було говорити: Мішель нічогісінько не тямив у проблемах малого бізнесу, а Жан–П’єру абсолютно чужими були питання, пов’язані з дослідженнями в галузі молекулярної біології; і все‑таки помалу за вечірнім аперитивом утворилася напівфіктивна чоловіча співдружність.
Їй належало відпочивати і, головне, не піднімати важкого, але тепер вона вже могла митися самостійно і нормально харчуватись. У години пополудні вона сиділа в саду, а Мішель разом з матір’ю збирав полуницю або сливи. Це були наче якісь дивовижні канікули або повернення у дитинство. Вона відчувала ласку сонячних променів на своєму обличчі і руках. Найчастіше вона сиділа у цілковитій бездіяльності, іноді вишивала чи майструвала іграшки для свого племінника або племінниць. Психіатр із Мо прописав їй снодійне і досить великі дози транквілізаторів. Так чи інакше, вона багато спала, а її сни постійно були мирними і спокійними, щасливими; можливості душі безмірні, коли вона перебуває у своїх володіннях. Мішель лежав у ліжку разом з нею, його рука обіймала її за талію і він відчував, як рівномірно вона дихає. Психіатр регулярно навідував її, хвилювався, тихо бурмотів щось, казав про «втрату адекватності у взаєминах з дійсністю». Вона стала дуже ніжною, трохи дивною, часто сміялася без причини, іноді траплялося так, що її очі наповнювалися слізьми. Тоді вона приймала додаткову дозу терціану.
Наприкінці третього тижня вона вже почала виходити і робила короткі прогулянки берегом річки або в сусідніх лісах. Стояв напрочуд гарний серпень, дні змінювали один одного, однакові, осяйні, без натяку на небезпеку грози і взагалі без будь–яких інших ознак кінця. Мішель тримав її руку, вони часто сиділи поруч на лавці на березі Гран–Морен. Прибережні трави були висушені майже дотла, річка під навислими буками несла вдалечінь свої безкінечні темно–зелені хвилі. Зовнішній світ жив за своїми власними законами, які не були людськими.
