Текст книги "Елементарні частинки"
Автор книги: Мішель Уельбек
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)
7
Перші спогади Брюно належали до його чотирьох років; то були спогади, пов’язані з його приниженням. У той час він ходив до дитячого садочка у парку Лаперльє в Алжирі. Одного осіннього дня вихователька пояснювала хлопчикам, як робити гірлянди з листя. Дівчатка чекали, сидячи на пагорбку; вже тоді в них виявлялися перші ознаки тупої бабської покірливості; майже на всіх були білі платтячка. Земля була вкрита золотавою ковдрою з листя, переважно каштанів та платанів. Його товариші, один по одному завершуючи свої вироби, підходили кожен до своєї обраниці, щоб оповити гірляндою її шию. У нього ж нічого не виходило, листя кришилось у його руках, все розпадалось. Як пояснити їм, що він потребує любові? Як пояснити це без листяної гірлянди? Від люті він розридався; вихователька не прийшла йому на допомогу. Все скінчилося, діти повставали зі своїх місць і подалися геть із парку. Невдовзі той дитячий садочок закрився.
Його дідусь та бабуся жили в дуже гарному помешканні на бульварі Едгара Кіне. Будинки буржуа в центрі Алжира були збудовані у тому ж стилі, що й паризькі будівлі епохи Наполеона III. Помешкання перетинав величезний двадцятиметровий коридор, що вів у вітальню з балконом, звідки можна було помилуватися зверху на біле місто. Навіть через багато років, ставши розчарованим сорокарічним буркуном, Брюно часто бачив перед собою цю картину: йому чотири роки, він щосили тисне на педалі триколісного велосипеда, прямуючи темним коридором до відчинених дверей балкона. Мабуть, саме тоді він спізнав найбільше земне щастя.
У 1961 році дідусь помер. У нашому кліматі труп ссавця чи птаха спочатку приваблює деякі види мух (Мusса, Сurtоnеvrа) тільки–но він почне розкладатися, нові біологічні види вступають у гру, а саме Саlliphora і Lucilia. Під дією бактерій і травних соків, що їх виділяють хробаки, труп більш–менш розріджується, перетворюючись на середовище маслянокислого та аміачного бродіння. За три місяці мухи завершують свою справу, поступаючись місцем команді жорсткокрилих комах з роду Dermestes та лускокрилих метеликів Aglossa pinguinalis, які переважно живляться жирами. Під час бродіння білкової матерії її споживають личинки Piophila petasionis та жорсткокрилі роду Соrynetes. Труп, що розрідився, ще містить певну кількість вологи, стаючи надалі вотчиною кліщів, які висмоктують з нього останню сукровицю. Висушений таким чином та муміфікований, він стає житлом для нових користувачів – личинок хутряного шкіроїда та шкіроїда–антренуса, гусениць метеликів Аglossa cuprealis та Tineola bisellelia. Вони й довершують цикл.
Подумки Брюно знову бачить труну гарного глибокого чорного кольору із срібним хрестом, а в ній – діда. Картина умиротворена, навіть чарівна: дідусеві, певно, добре в такій чудовій труні. Згодом він дізнається про існування кліщів та трупних личинок з іменами другосортних італійських старлеток. Проте, навіть зараз, образ дідусевої труни лишається в його пам’яті щасливою картиною.
Ще він уявляв собі бабусю того дня, коли вони приїхали у Марсель, як вона сидить на валізі посеред викладеної кахлем кухні. Долівкою снують таргани. Мабуть, саме того дня її розум затьмарився. За кілька тижнів вона пережила смерть чоловіка, його останню агонію, спішний від’їзд з Алжира, важкі пошуки житла в Марселі. Неймовірно брудний квартал, у якому вони опинилися, був на північному заході міста. Раніше вона ніколи не була у Франції. І донька кинула її, не приїхавши на батьків похорон. Мабуть, тут була якась помилка. Хтось колись мав припуститися тут якоїсь помилки.
Вона одужала і прожила ще п’ять років. Купила меблі, поставила ліжечко для Брюно в їдальні, записала його до початкової школи в їхньому кварталі. Щовечора вона забирала його звідти. Він соромився цієї маленької жінки, старезної, сухої, що водила його за ручку. Інші мали батьків; у той час дуже рідко можна було побачити дітей, чиї батьки розлучилися.
Щоночі вона знов і знов згадувала етапи свого життя, що закінчувалося так сумно. Стеля в помешканні була низенькою, влітку тут стояла задушлива спека. Врешті–решт вона засинала перед самісіньким світанком. Удень вона сновигала туди й сюди в стоптаних капцях, і раз у раз повторювала, сама того не усвідомлюючи, іноді до п’ятдесяти разів за день, одне й те саме. Вона все ніяк не могла забути вчинок доньки. «Не приїхати на похорон рідного батька…» Вона ходила з кімнати в кімнату, часом не випускаючи з рук ганчірку чи каструлю, забуваючи, нащо вона їх взяла. «Похорон рідного батька… Похорон рідного батька…» Її капці шаркали по кахельній долівці. Брюно злякано завмирав, скулившись у своєму ліжку; він розумів, що все це погано скінчиться. Інколи вона бурмотіла вже з самісінького ранку, ще в халаті та бігудях: «Алжир – це Франція…»; тоді починалося човгання. Вона тинялася з кімнати в кімнату, втупившись очима в якусь одну невидиму цятку. «Франція… Франція…» – весь час повторював її голос, поступово слабшаючи.
Вона все ще була доброю куховаркою, це була її остання втіха. Для Брюно вона готувала смачну вишукану їжу, якою можна було б нагодувати десятьох їдців. Перці в олії, анчоуси, картопляний салат: зрідка перед основною стравою на стіл виставлялося кілька різних закусок – фаршировані кабачки, заєць з оливками, іноді кус–кус[6]6
Кус–кус – африканська страва, схожа на плов
[Закрыть].
Хіба що кондитерські вироби їй не дуже вдавалися, але у дні, коли вона отримувала пенсію, вона приносила додому коробки з нугою та мигдалевим печивом з Ексу, вершки з каштановою пудрою. Поволі Брюно став опецькуватою боязливою дитиною. Сама вона майже нічого не їла. В неділю вона прокидалася пізніше; він залізав до неї в ліжко, притулявся до її худого тіла. Іноді він уявляв, як підводиться вночі і встромляє ніж їй у самісіньке серце; потім він бачив самого себе на підлозі, всього у сльозах, біля її трупа, йому здавалося, що він сам одразу помре.
Наприкінці 1966 року вона отримала листа від доньки, яка дізналася про її адресу через батька Брюно – щороку на Різдво вони обмінювалися листами. Жанін не висловлювала аніякогісінького жалю з приводу минулого, згадавши про нього лише одним реченням: «Я довідалася про смерть батька і про твій переїзд». Між іншим вона повідомляла, що виїхала з Каліфорнії, повернулась на південь Франції, де й оселилася; проте адреси не повідомила.
Одного березневого ранку 1967 року, намагаючись приготувати кабачкові оладки, стара жінка перекинула на себе сковорідку з киплячою олією. В неї вистачило сил вийти в коридор; її стогони привернули увагу сусідів. Коли ввечері Брюно повернувся зі школи, він зустрів мадам Аузі, котра мешкала над ними; вона відвела його прямісінько до лікарні. Йому дозволили увійти до бабусі всього на кілька хвилин; її опіки були приховані під простирадлами. Вона отримала велику дозу морфіну; проте, впізнала Брюно, взяла його за руку; потім хлопчика забрали. Вночі її серце зупинилося.
Брюно довелося ще раз зустрітися зі смертю. І знову він майже нічого не зрозумів з того, що відбулося. Навіть кілька років по тому, отримавши контрольну роботу з французької чи написавши гарний твір з історії, він казав собі, що розповість про це бабусі. Звісно, він одразу згадував, що вона померла, але ця думка, то зникаючи, то знов повертаючись до нього, по суті не переривала їхнього діалогу. Коли відбувся його конкурс на заміщення посади викладача сучасної літератури, він довго обговорював з нею свої оцінки; втім, тоді він вірив у її присутність лише у хвилини душевного затьмарення. Заради такої нагоди він купив дві банки вершків з каштановою пудрою; то була їхня остання тривала розмова. Діставши посаду викладача, він помітив, що більше не може вийти на контакт з нею; тоді образ бабусі поступово зник за стіною часу.
Наступного дня після похорону він став свідком дивної сцени. Батько з матір’ю, котрих він бачив уперше, сперечалися про те, що робити з ним. Це відбувалось у їдальні їх марсельського помешкання. Брюно слухав, сидячи на ліжку. Завжди цікаво слухати, як інші говорять про тебе, особливо коли вони, як здається, не усвідомлюють твоєї присутності. Так і самому можна втратити певність у власному існуванні, в цьому є своя чарівність. Отож, здавалося, все це його не стосується. Проте ця розмова мала зіграти вирішальну роль у його житті, він багато разів згадуватиме її, хоча так і не зможе відчути справжнього хвилювання. Він не зможе віднайти кревного зв’язку між собою і двома дорослими людьми, які того дня в їдальні особливо вразили його своїм високим зростом і моложавою ходою. У вересні Брюно мав піти до шостого класу; вирішили, що для нього знайдуть пансіон, а батько забиратиме його до себе у Париж на вихідні. Мати спробує час від часу забирати його на канікули. Брюно не заперечував: ці двоє не здалися йому надто ворожими. Що не кажіть, а справжнім життям для нього було життя з бабусею.
8
ТВАРИНА ОМЕГАБрюно спирається на раковину умивальника. Він скинув піжамну курточку. Його білий маленький живіт зморщився, притиснутий до фаянсу раковини. Йому одинадцять років. Він хоче почистити зуби, як робить це кожного вечора. Він сподівається, що його туалет відбудеться без прикрих несподіванок. Утім, Вільмар тут як тут, наближається, поки що він сам, штурхає Брюно у плече. Він починає відступати, тремтячи від страху; він приблизно знає, що зараз буде. «Облиш мене…» – слабко белькоче він.
Підходить Пеле. Низенький, кремезний, надзвичайно сильний. Пеле дає болючого потиличника Брюно, той плаче. Потім вони штовхають його додолу, хапають за ноги і волочать. Біля вбиральні вони зривають з нього піжамні штани. Цюрчик у нього маленький, ще дитячий, без порості. Вони удвох тримають хлопчика за чуба, змушуючи відкрити рота. Пеле тикає йому в лице смердячою шваброю. Він відчуває на губах смак лайна. І репетує, мов навіжений.
Підходить Брассер; йому чотирнадцять, він найстарший із шестикласників. Він дістає свого члена, який здається Брюно величезним і товстим. Нахилившись над ним, помочився йому в лице. Учора він змусив Брюно смоктати його член, а потім лизати зад; але цього вечора він цього не хоче. «Клемане, твоя цюцюрка зовсім гола, – каже він знущально, – треба допомогти волоссю рости…» За командою свого ватажка інші хлопці обмазують член Брюно кремом для гоління. Брассер розкриває лезо бритви, приміряється. Від страху Брюно обкалявся.
Однієї березневої ночі 1968 року наглядач знайшов його у дальньому кутку подвір’я, зовсім голого, вимазаного лайном. Він розпорядився, щоб хлопчику принесли піжаму, й одвів його до старшого наглядача Коєна. Брюно ціпенів од жаху, що він буде змушений розповісти про все, що треба буде назвати ім’я Брассера. Але Коен, хоча його й підняли посеред ночі, прийняв хлопчика дуже лагідно. На відміну від наглядачів, що були під його керівництвом, він звертався до вихованців на «ви». Це був третій, до речі, не найгірший, пансіон, де він працював; він знав, що жертви майже завжди відмовляються називати імена своїх знущальників. Усе, що він міг зробити, то це покарати наглядача, який відповідав за порядок у дортуарі шестикласників. Більшість з цих дітей була кинута батьками напризволяще, він був для них єдиною людиною, яку вони поважали. За ними потрібно було добряче пильнувати, щоб запобігти будь– яким правопорушенням – але це було неможливо: за двома сотнями вихованців доглядало лише п’ять наглядачів. Після того, як Брюно пішов, він зварив собі каву, перегорнув список учнів шостого класу. Він запідозрив Пеле та Брассера, але в нього не було жодних доказів. Якщо вдасться приперти їх до стінки, він зможе довести справу до виключення. Досить найменшого прояву насильства і жорстокості, щоб почалася ланцюгова реакція. Більшість хлопців, особливо якщо вони збираються в зграю, прагнуть підкорити собі інших, більш слабких, принизити їх. На початку отроцтва їхнє дикунство досягає неймовірних розмірів. У нього не було ілюзій щодо характеру людської природи, якщо вона не підпорядкована контролю закону. З часу, як він прибув до пансіону в Мо, він спромігся вселити у вихованців відчуття страху. Коен знав, що без цього останнього бастіону законності, яку він тут уособлював, розправам над такими хлопцями, як Брюно, не буде кінця.
Залишившись у шостому класі на другий рік, Брюно сприйняв це з полегшенням. Пеле, Брассер та Вільмар перейшли до п’ятого[7]7
Нумерація класів у Франції йде у зворотному порядку
[Закрыть] і тепер були в іншому дортуарі. На жаль, після міністерських директив, викликаних подіями 68–го, було вирішено скоротити кількість наглядачів у пансіонах, створивши натомість систему самодисципліни; такі заходи відповідали духові того часу, до того ж до них ще додавалась така перевага, як скорочення видатків на зарплату. Проникнути з одного дортуару до іншого стало простіше; п’ятикласники взяли за правило бодай раз на тиждень влаштовувати наскоки на дортуар молодших; до себе вони поверталися, захопивши з собою одну, а то й дві жертви, і сеанс починався. Наприкінці грудня Жан–Мішель Кемпф, тендітний боязкий хлопчина, що вступив до пансіону на початку року, аби позбутися своїх мучителів, вистрибнув у вікно. Падіння мало б бути смертельним, йому ще поталанило, що все обійшлося тільки численними переломами. Щиколотка була сильно ушкоджена, роздроблену кістку ледве відновили. Було ясно, що хлопець залишиться калікою. Коен вчинив генеральний допит, після чого його підозри ще дужче посилилися; незважаючи на вперті заперечення Пеле, він вирішив виключити його на три дні. В основі майже всіх тваринних суспільств лежить система підпорядкованості залежно від співвідношення сил його членів. Для цієї системи характерна сувора ієрархічність: найсильнішого самця групи називають «тварина альфа», того, хто посідає друге місце за силою, звуть «твариною бета», і так далі аж до «тварини омега» – найслабкішого в ієрархії. Позиція в ній зазвичай визначається за допомогою бойового ритуалу. Тварини, що мають нижчий статус, провокують більш привілейованих на поєдинок, знаючи, що в разі якщо вони виграють, їх становище поліпшиться. Високий ранг дає певні переваги: право наїдатися першим, спаровуватися з самками зграї. В той же час найслабкіша тварина звичайно може ухилятися від сутичок, вдаючись до пози «покірливості» (присідаючи, підставляючи зад). Ситуація, в якій опинився Брюно, була не настільки сприятливою. Панування завдяки грубій силі властиве всім тваринним суспільствам, вже у шимпанзе (Pan troglodytes) воно супроводжується актами невиправданої жорстокості щодо слабших. Ця тенденція досягає свого повного розвитку як в примітивних людських суспільствах, так і в розвинутих – серед дітей та підлітків. Згодом з’являється жалість, або ідентифікація чужих страждань зі своїми власними; надалі ця ж сама жалість швидко систематизується, перетворюючись на моральний закон. Але в ліцейському пансіоні в Мо втіленням морального закону був Жан Коен, і він був сповнений рішучості не відхилятися з цього шляху. Він анітрохи не вважав перекрученням те застосування концепцій Ніцше, до якого вдавалися нацисти: заперечуючи співчуття, ставлячи себе вище за добро та зло, Ніцше, на його думку, природно йшов до фашизму. Професійний досвід та рівень освіти Коєна дозволяли йому обійняти посаду директора ліцею; і якщо він ще залишався на посаді наглядача, то тільки добровільно. Він відправив до академічної інспекції кілька повідомлень, в яких ремствував на скорочення штатів наглядачів у притулках; жодних наслідків ці повідомлення не мали. В зоопарку самець кенгуру (macropodides) часто поводиться так, наче сприймає вертикальне положення працівника за виклик на бій. Агресивного кенгуру можна заспокоїти, якщо працівник прийме зігнуту позу, властиву для смиренного кенгуру. Жану Коєну аж ніяк не хотілося перетворюватися на смиренного кенгуру. Злостивість Мішеля Брассера, що фактично є нормальним проявом егоїзму, властивого тваринам, які перебувають на більш низькій сходинці еволюції, вже призвела до того, що один з його товаришів залишився інвалідом на все життя; хлопцям на кшталт Брюно вона, мабуть, може завдати незворотних психологічних травм. Викликаючи Брассера до себе в кабінет для допиту, Коен навіть не збирався приховувати ані свого презирства до нього, ані бажання домогтися його виключення з пансіону.
Недільними вечорами, коли батько, як завжди, відвозив його на своєму «мерседесі» назад до пансіону, Брюно починав тремтіти, ще тільки наближаючись до Нантей–ле–Мо. Приймальню ліцею прикрашали барельєфи із зображенням колишніх учнів, які потім стали знаменитостями: Куртелін та Муассан. Жорж Куртелін – французький письменник, автор оповідань, де в іронічному дусі зображується абсурдність буржуазного побуту та вдач бюрократії. Анрі Муассан – французький вчений–хімік (у 1906 році він удостоївся Нобелівської преміі), який винайшов застосування електричної печі, виділив кремній та фтор. Батько Брюно завжди повертався саме до початку семигодинної трапези. Зазвичай Брюно вдавалося щось попоїсти не раніше полудня, коли годували вихованців, які поверталися до пансіону з дому (вечір вони проводили з тими, хто ночував у пансіоні). За стіл сідало восьмеро, кращі місця займали старші. Вони накладали собі досхочу, а потім плювали в тарілку, щоб малі не могли доїсти за ними.
Щонеділі Брюно думав, чи не поговорити з батьком відверто, але, врешті–решт, розумів, що це неможливо. Батько вважав, що хлопець повинен уміти постояти за себе. І справді, декому з хлопців його віку вдавалося, відбрикуючись та сперечаючись, рано чи пізно змусити поважати себе. Серж Клеман у свої сорок два був, як то кажуть, людиною процвітаючою. Коли в його батьків була бакалійна лавка в Пті–Кламарі, у нього вже були три косметологічні клініки: одна в Неї, друга в Везіне, третя поблизу Лозанни, в Швейцарії. Коли його колишня дружина зібралася до Каліфорнії, він посів ще й посаду завідувача клініки в Каннах, звідки йому перераховувалася половина прибутку. Він давно вже не оперував, але був, як кажуть, «гарним керівником». Він не дуже добре тямив, як слід поводитися з сином. Мабуть, він бажав йому добра, але за умови, що від нього не вимагатимуть багато часу; він відчував легку провину. Наприкінці тижня, коли Брюно приїжджав до нього, він намагався стримуватися від побачень з коханками. Він купував у домовій кухні готові страви, вони обідали вдвох на самоті; потім дивилися телевізор. В ігри з сином він гратися не вмів. Брюно часто прокидався вночі і крадькома, прямував до холодильника. Він насипав у чашку попкорн, розбавляв молоком або свіжими вершками, засипав усе це товстим шаром цукру. Потім починав їсти. Так він з'їдав кілька чашок, їв, аж поки його не починало нудити. В животі з’являлася тяжкість. Він відчував справжнє задоволення.
9
З точки зору еволюції звичаїв 1970 рік був позначений швидким поширенням і споживанням еротичної продукції, усупереч все ще пильній цензурі, яка намагалася втрутитись у процес. Мюзикл «Волосся», покликаний нести в маси «сексуальну революцію» шістдесятих, мав шалений успіх. На пляжах південного узбережжя швидко поширилася мода на оголені груди. За декілька місяців кількість паризьких секс–шопів зросла з трьох до сорока п’яти.
У вересні Мішель пішов до четвертого класу й почав вивчати німецьку як другу розмовну мову. Саме завдяки заняттям німецькою він і познайомився з Анабель.
У той час уявлення Мішеля про щастя були не надто мудрими. По суті, він ніколи й не мріяв про нього. Поняття, які він міг мати з цього приводу, здебільшого він перейняв од бабусі. Вона була католичкою і голосувала за де Голля; її обидві доньки одружилися з комуністами, але від цього мало що змінилось. Ось такі ідеї генерації, що в дитинстві пережила нестатки війни, а в двадцять – Визволення, ось такий світ вони бажали залишити у спадок своїм нащадкам. Жінка лишається вдома і господарює по хаті (але на допомогу їй прийшла побутова техніка, в неї з’являється багато вільного часу, який вона присвячує родині). Чоловік працює поза домом (проте завдяки роботизації його праця стає не такою важкою та тривалою). Подружні пари щасливі й віддані одна одній; вони мешкають у затишних оселях за містом (у передмістях). На дозвіллі вони захоплюються ремісничими виробами, займаються садівництвом, цікавляться красним письменством і мистецтвом. Часто подорожують, вивчають звички та культуру інших далеких країн.
Якоб Вілкенінг народився в Леувардені, в Західній Фрісландії; потрапивши до Франції у чотири роки, він мало що пам’ятав про своє голландське походження. У 1946 році він одружився із сестрою одного з найближчих своїх друзів; їй було сімнадцять, і вона не знала інших чоловіків. Попрацювавши деякий час на заводі, що виробляв мікроскопи, він відкрив власне підприємство з виготовлення точних оптичних приладів, яке здебільшого працювало як субпідрядник разом з «Анженьє» та «Пате». Японці в той час не були для них конкурентами; Франція виробляла чудові об’єктиви, деякі з них могли змагатися з продукцією Шнейдера та Цейса; його підприємство процвітало. Подружжя мало двох синів, сорок восьмого та п’ятдесят першого року народження; потім, значно пізніше, в 1958–му, на світ з’явилася Анабель.
Анабель народилась у щасливій сім’ї (за двадцять п’ять років свого шлюбу її батьки жодного разу серйозно не посварились) і навіть на мить не сумнівалася, що її доля має бути такою ж. Замислюватися над цим вона почала влітку, напередодні її зустрічі з Мішелем. Їй тоді йшов тринадцятий рік. Десь на світі жив юнак, якого вона не знала, він тим паче не знав її, але саме з ним їй судилося прожити все життя. Вона спробує зробити його щасливим, а він теж зробить усе можливе, щоб дати їй щастя; але вона не уявляла собі, як він виглядає, на кого схожий; це дуже бентежило її. Читачка її віку, що прислала листа до «Журналу Міккі», переймалася тим самим питанням. Їй відповіли якомога заспокійливіше, останнє речення звучало так: «Не хвилюйся, крихітко Коралі: ти зумієш його впізнати».
Вони почали ходити одне до одного, щоб разом працювати над домашнім завданням з німецької. Мішель мешкав на протилежному боці вулиці, метрів за п’ятдесят од неї. Щодалі вони все частіше стали проводити разом неділі та четверги; він заходив за нею одразу після полудня. «Анабель, твій женишок іде», – виглянувши в сад, оголошував її брат. Вона червоніла, але батьки не глузували з неї. Мішель їм дуже подобався, і вона здогадувалася про це.
То був дивний хлопець. Він нічого не тямив ані в футболі, ані в співачках з вар’єте. Однокласники не відчували до нього антипатії, він розмовляв з багатьма, але тримався осторонь. До появи Анабель жоден з її шкільних товаришів не бував у нього вдома. Він звик до самотніх мріянь та міркувань. Помалу він звикав і до відсутності дівчини. Іноді вони сідали на велосипед і підіймалися по схилу Вуланжі; потім пішки блукали луками та лісами, видиралися на пагорб, звідки відкривався краєвид на долину річки Гран–Морен. Вони блукали серед заростей високої трави, навчаючись розуміти одне одного.
